Текст книги "Переспівниця"
Автор книги: Сюзанна Коллінз
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 22 страниц)
РОЗДІЛ 2
Може, капітолійські вертольоти уже мчать сюди, щоб збити нас просто в повітрі? Поки ми летіли над Округом 12, я з тривогою визирала у вікно, очікуючи атаки, але нічого не сталося. Лише за кілька хвилин, почувши, як Плутарх перемовляється з пілотом, що повітряний простір вільний, я трохи заспокоїлася.
Гейл весело кивнув, почувши виття, що линуло з торби.
– Тепер зрозуміло, чому ти так рвалася додому.
– Так, поки була бодай якась надія його розшукати, – з цими словами я закинула торбу на сидіння, від чого бридкий котисько заходився ще дужче нявкати й гарчати. – Стули пельку, – буркнула я до торби, не витримавши, і присіла на м’яку канапу біля вікна. Гейл умостився поруч.
– В окрузі жах?
– Гірше нікуди, – відповіла я.
В Гейлових очах віддзеркалювалося моє власне горе. Наші долоні торкнулися, пальці міцно переплелися: від Округу 12 лишилося дещо, чого президенту Снігоу не вдалося зруйнувати. Решту подорожі до Округу 13 ми просиділи мовчки. Сорок п’ять хвилин вертольотом або тиждень пішки. Зрештою, Бонні та Твіда, біженки з Округу 8, яких я взимку зустріла в лісі, були не так і далеко від мети. Проте не зуміли її досягнути. Коли я розпитувала про них в Окрузі 13, виявилося, що ніхто про них і не чув. Мабуть, вони загинули в лісі.
З висоти пташиного польоту Округ 13 мав такий самий пошарпаний вигляд, як і Округ 12. Але зі зруйнованих ущент будівель уже не валив дим, як це показував по телебаченню Капітолій. Однак усе одно було важко повірити, що тут жевріє життя. За останні сімдесят п’ять років, відтоді як Округ 13 зрівняли з землею у війні між Капітолієм та округами й настали Чорні часи, майже всі нові споруди будувалися під землею. Та й до бомбардування тут існував величезний підземний комплекс, який століттями розбудовували, щоб у час війни він міг стати таємним сховком для урядовців або останнім притулком для людства, якщо навколишнє середовище стане непридатним для життя. Мешканцям Округу 13, так би мовити, пощастило, що їхній район був центром розробки ядерної зброї. За Чорних часів повстанці Округу 13 взяли владу у свої руки, спрямували на Капітолій ядерні боєголовки і таким чином змусили столицю пристати на угоду: Округ 13 оголосили розбомбленим і облишили. На заході країни у Капітолія був іще один ядерний арсенал у запасі, але вдарити звідти по Округу 13 було надто небезпечно. Тож столиця була змушена пристати на умови повстанців. Капітолій знищив усі видимі докази існування округу й цілковито його ізолював. Можливо, влада сподівалася, що без сторонньої допомоги округ вимре. І кілька разів це мало не сталося, але заколотникам завжди вдавалося розумно розподіляти ресурси, дисциплінувати населення, а головне – не втрачати пильності, щоб Капітолій бува не атакував зненацька.
Люди переважно сиділи під землею. Дозволялося, звісно, подихати свіжим повітрям, однак лише за розкладом, бо кожен мешканець Округу 13 мав свій індивідуальний денний розпорядок, якого мусив дотримуватися. Щоранку ми повинні були підносити праву руку до химерної штуковини на стіні, і на внутрішньому боці зап’ястка з’являлося блідо-червоне татуювання. 7.00. Сніданок. 7.30. Прибирання. 8.30. Навчання, аудиторія 17. І так далі. Навіть не уявляю, що було в складі чорнила, однак його неможливо було змити аж до 22.00. Купання. Рівно о 22.30 світло вимикали, і це означало, що всі, окрім працівників нічної зміни, мають вкладатися спати.
Спершу, коли я тільки потрапила в Округ 13 і ще була прикута до лікарняного ліжка, мені вдавалося уникати такого графіку. Але щойно я переїхала в кімнату 307 до мами й сестри, то була змушена підкоритися загальноприйнятим правилам. Однак, мушу визнати, я ігнорувала майже всі пункти, окрім прийомів їжі. Просто сиділа в кімнаті, або ж блукала округом, або дрімала в якомусь тихому куточку ближче до свіжого повітря. Чи за трубами у пральні. Чи в комірчині при навчальному центрі – то була ідеальна місцина: здається, ніхто й ніколи не користувався навчальним приладдям. Люди тут такі ощадливі, що марнотратство вважається мало не криміналом. На щастя, і в Окрузі 12 люди не знали, що таке марнотратство. Якось я побачила, як Фульвія Кардью зіжмакала не до кінця списаний аркуш паперу, – на її обличчі був такий вираз, ніби вона когось убила: спочатку воно стало червоним як помідор, а тоді вкрилося білими плямами, на тлі яких іще різкіше проступили срібні квіти, витатуйовані на її пухких щічках. Наочний приклад несумісності. В Окрузі 13 у мене з’явилася нова розвага – спостерігати за тим, як жменька балуваних капітолійських «повстанців» зі шкури пнеться, аби вписатися в загальну сіру картину.
Не знаю, скільки часу мені вдасться уникати чіткого розкладу, якого вимагають від мене господарі. Поки що вони не чіпали мене, бо вважали психічно неврівноваженою (про це красномовно свідчив напис на моєму браслеті), – доводилося змиритися з моїм станом. Але це не триватиме довго, так само як і намагання повернути собі свою Переспівницю.
Вистрибнувши з вертольота на посадочний майданчик, ми з Гейлом спустилися на кілька прольотів униз до кімнати 307. Могли скористатися ліфтом, але він надто нагадував мені про арену. Важко було звикнути до підземелля, проводити тут стільки часу. Однак після білої троянди у мене вдома я була навіть рада, що опинилася в безпеці глибоко під землею.
Зупинившись біля кімнати 307, я завагалася: зараз родина засипле мене запитаннями.
– Що мені казати, коли вони питатимуть про Округ 12? – звернулась я до Гейла.
– Маю сумніви, що вони захочуть почути подробиці. Вони бачили на власні очі, як горів округ. Їх більше хвилюватиме, як сприйняла побачене ти, – Гейл торкнувся моєї щоки. – Так само, як і мене.
Я притиснулася обличчям до його руки:
– Переживу.
Глибоко вдихнувши, я прочинила двері. Мама з сестрою були вдома: ну звісно, 18.00. Вільний час, півгодинний відпочинок перед вечерею. На їхніх обличчях з’явилася тривога: вони намагалися визначити мій душевний стан. Але ще ніхто не встиг розтулити рота, як я відкрила мисливську торбу – і ось Вільний час перетворився на Котячий час. Прим умостилася на підлозі, плачучи й заколисуючи кота, який без упину муркотів і тільки час від часу шипів у мій бік. Закладаюся, коли Прим зав’язала в нього на шиї блакитну стрічку, він глянув на мене самовдоволено.
Мати міцно притисла до грудей весільну світлину, а тоді поклала її туди ж, куди й нашу родинну книгу рослин – на стандартний комод, виданий урядом Округу 13. Я повісила батькову куртку на спинку крісла – і якусь мить почувалась як удома. Отож, гадаю, подорож в Округ 12 не була марною.
Ми саме йшли до їдальні (18.30. Вечеря), аж тут запищав Гейлів комунікатор. Зовні він був схожий на великий наручний годинник, але приймав письмові повідомлення. Отримати комунікатор – велика честь, це привілей тих, кого вважають важливим для справи повстання. Гейл здобув цей статус, коли врятував жителів Округу 12.
– Нас обох викликають у Ставку, – мовив Гейл.
Плентаючись позаду Гейла, я спробувала зібратися на думці та приготуватися ще до одної марної спроби зробити з мене Переспівницю. Я згаяла трохи часу, топчучись на порозі Ставки – штабу командування, оснащеного високотехнологічними штучками: балакучими стінами, електронними картами з місцеперебуванням повстанців у різних округах і величезним прямокутним столом з безліччю кнопок, яких мені заборонили торкатися. Однак ніхто не звернув на мене уваги, натомість усі скупчилися біля великого екрана, з якого цілодобово транслювали капітолійські телепередачі. Я уже збиралася вислизнути геть, але потрапила на очі Плутарху, який широкими своїми плечима заступив мені ввесь екран. Плутарх нетерпляче помахав мені рукою, і я поволі посунула вперед, міркуючи, що такого цікавого можу там побачити. Адже на екрані завжди все те саме. Воєнні кадри. Пропаганда. Кадри бомбардування Округу 12. Погрози президента Снігоу... Але цього разу на екрані красувався Цезар Флікермен. Було навіть приємно бачити господаря Голодних ігор – його пофарбоване обличчя, блискучий костюм. Він готувався до інтерв’ю – аж раптом камеру спрямували на гостя – на Піту.
З моїх вуст зірвався дивний звук – щось середнє між схлипом і стогоном: так видихає потопельник, коли йому бракує кисню, аж у грудях пече. Розштовхавши людей, я миттю протиснулася вперед, і долоня моя лягла на екран. Я шукала поглядом Пітині очі, намагаючись роздивитися в них бодай крихту болю, яка свідчила б, що він пережив тортури. Але марно. Піта на вигляд був міцний як бик: ідеальна шкіра – жодної подряпини, тіло пашить здоров’ям. Тримався він серйозно і стримано. Цей образ ніяк не поєднувався з образом бідолашного закривавленого хлопця, побитого і в синцях, який переслідував мене у снах.
Цезар зручно вмостився в кріслі навпроти Піти й довго не зводив із нього погляду.
– Отже... Піто... з поверненням.
Піта ледь помітно усміхнувся:
– Ви, мабуть, гадали, що брали в мене останнє інтерв’ю, хіба ні, Цезарю?
– Мушу зізнатися, так, – відповів Цезар. – Напередодні Червоної чверті. Хто б міг подумати, що ми знову побачимося!
– Запевняю, це не входило в мої плани, – мовив Піта й насупив брови.
Цезар ледь-ледь нахилився вперед.
– Думаю, всі ми знаємо, що входило в твої плани. Пожертвувати собою на арені заради Катніс Евердін і вашої дитинки.
– Саме так. Усе дуже просто, – Пітині пальці затарабанили по кріслу. – Але в інших людей також були плани.
«Так, в інших людей також були плани», – подумала я. Виходить, Піта здогадався, що повстанці використали нас, що ми були пішаками? Що мій порятунок був спланований із самого початку? І зрештою, що наш ментор Геймітч Абернаті зрадив нас обох, коли вдавав, що його мій порятунок не обходить?
Запала тиша, і я помітила, що на Пітиному чолі залягли зморшки. Так, він про все здогадався. Або йому розповіли. Але Капітолій не стратив його і навіть не покарав. Це перевершило мої найсміливіші сподівання. Я не могла відвести погляду від екрана – просто впивалася здоров’ям Пітиного тіла й розуму. Було таке відчуття, ніби мені в жили впорснули морфлій, як тоді, коли я лежала в лікарні.
– Може, розкажеш нам про останню ніч на арені? – запропонував Цезар. – Допоможи нам з’ясувати кілька моментів.
Піта кивнув і ненадовго замислився.
– Остання ніч... Розповісти вам про останню ніч... Що ж, перш за все, уявіть, як ми почувалися – немов комахи під ковпаком, повним розжареного повітря. А довкола самі джунглі... Все зелене, живе, все цокає. Велетенський годинник відлічує останні хвилини твого життя. Кожна година несе з собою нове жахіття. Уявити тільки: за останні два дні померло шістнадцятеро людей – деякі з них пожертвували своїм життям, захищаючи тебе. Залишилося восьмеро, та й ті, швидше за все, помруть до світанку. Завдання: врятувати одного – переможця. Але це не ти.
Від страшних спогадів я вся заросилася потом. Рука зісковзнула з екрана й безпомічно повисла. Піті не потрібен навіть пензель – він чудово вправляється зі словами.
– Щойно ти опиняєшся на арені, решта світу зникає, – провадив він. – Усе, що ти любив, усі речі й люди перестають існувати. Рожеве небо, чудовиська в джунглях, трибути, які жадають твоєї крові, – це єдина реальність, єдине, що має значення. І хай як би тобі цього не хотілося, ти мусиш убивати, бо на арені тебе веде єдине прагнення. І за нього треба дорого платити.
– Життям, – мовив Цезар.
– О ні! Більш ніж життям. Убивство безневинних людей? – мовив Піта. – За нього треба заплатити душею.
– Душею, – повторив Цезар тихо.
В кімнаті запала тиша, і я відчула, як вона затоплює весь Панем. У цю мить уся нація прикипіла до екранів, адже раніше ніхто не розповідав про те, як почуваєшся на арені.
Піта провадив:
– Тож я мусив виконати свій обов’язок. А тієї ночі моїм єдиним обов’язком було врятувати Катніс. Хоча я й не знав про плани повстанців, усе одно відчував: щось негаразд. Усе надто складно. І я пошкодував, що ми з Катніс не втекли разом, як вона запропонувала напередодні. Та було вже запізно шкодувати.
– Біпер мав підвести струм до солоного озера, і в цьому плані й тобі відвели роль, – сказав Цезар.
– Я загрався в союзників! Навіщо я дозволив нас із Катніс розділити! – вибухнув Піта. – Саме тоді я її і втратив.
– Це коли ти залишився біля дерева, а вони з Джоанною Мейсон взяли котушку дроту й подалися до озера... – уточнив Цезар.
– Як мені цього не хотілося! – вигукнув Піта. – Але я просто не міг сперечатися з Біпером, бо тоді б усі здогадалися, що ми з Катніс плануємо кинути союзників. А коли дріт обрізали, все полетіло шкереберть. Я майже нічого не пам’ятаю. Шукав Катніс... Бачив, як Брут убив Чича... Потім я вбив Брута. Пам’ятаю, як Катніс кликала мене. А тоді в дерево поцілила блискавка, і силове поле навколо арени... вибухнуло.
– Піто, його підірвала Катніс, – мовив Цезар. – Ти ж бачив повтор.
– Вона не тямила, що коїть. Ніхто з нас не знав, як Біпер усе спланував. Ви ж бачили – вона не знала навіть, що робити з тим дротом! – Піта немов хапався за останню соломинку.
– Ну гаразд. Просто все це здається вельми підозрілим, – сказав Цезар. – Так ніби вона від початку знала про плани повстанців.
Піта скочив на ноги, вп’явся долонями в крісло Цезаря та грізно над ним нависнув:
– Справді? А те, що Джоанна мало її не вбила, також було сплановано? І удар струмом, який її паралізував? І бомбування? – він уже просто верещав. – Вона не знала, Цезарю! Ніхто з нас не підозрював нічого, ми просто намагалися вберегти одне одного від смерті!
Цезар заспокійливо поклав руку Піті на груди, водночас мовби захищаючись від нього.
– Гаразд, Піто. Я тобі вірю.
– От і добре.
З цими словами Піта відступив і почав нервово перебирати пальцями волосся, куйовдячи ретельно викладені біляві кучері. А тоді важко, мов збожеволівши від горя, упав у крісло.
Цезар трохи почекав, уважно спостерігаючи за Пітою.
– А як щодо вашого ментора Геймітча Абернаті?
Пітине обличчя закам’яніло.
– Гадки не маю, що було відомо йому.
– Чи міг він бути причетним до змови? – запитав Цезар.
– Він ніколи про це й не обмовився, – відтяв Піта.
– А що тобі підказує серце? – не вгавав Цезар.
– Що мені не варто було довіряти Геймітчу, – відповів Піта. – Це все.
Я не бачила Геймітча відтоді, як кинулася на нього ще у вертольоті й залишила на його обличчі довгі криваві сліди від нігтів. Я здогадувалась, як йому важко. В Окрузі 13 суворо заборонено виготовляти й споживати алкогольні напої, навіть медичний спирт тримають за сімома замками. Неймовірно! Тверезий Геймітч – ні таємних сховків, ані смертельних коктейлів домашнього виробництва. Його цілком ізолювали від світу й заборонили з’являтися на людях, аж поки він не просохне. Мабуть, це було нестерпно, однак я втратила будь-яке співчуття до Геймітча, усвідомивши, як він нас зрадив. Сподіваюся, що він дивиться трансляцію з Капітолія і бачить, що Піта його теж зрікся.
– Ми можемо зробити перерву, якщо хочеш, – Цезар по-дружньому поплескав Піту по плечу.
– Ви хотіли ще щось запитати? – мовив Піта сухо.
– Просто поцікавитися, що ти думаєш про війну, але якщо ти засмучений... – почав був Цезар.
– А, це! Ні, я не настільки засмучений... – Піта глибоко вдихнув, а тоді глянув прямісінько в камеру. – Я хочу, щоб усі, хто дивиться на нас зараз, – байдуже, звідки вони: з Капітолія чи з повстанського табору, – зупинилися бодай на хвилинку й замислилися над тим, що означає ця війна. Для людства, яке й так мало не загинуло кількадесят років тому, воюючи між собою.
Тепер нас іще менше, а ситуація набагато складніша. Невже ми справді прагнемо саме цього – знищити себе остаточно? В надії на що? На те, що якісь гідні істоти успадкують тліючі рештки планети?
– Я не... Я не впевнений, що розумію... – забелькотів Цезар.
– Ми не можемо воювати одне проти одного, Цезарю, – розтлумачив Піта. – Бо людей не залишиться. Якщо ми не складемо зброї – і то щонайшвидше! – нам усім кінець.
– То... значить, ти закликаєш до перемир’я? – запитав Цезар.
– Так. Я закликаю припинити вогонь, – підтвердив Піта стомлено. – А зараз, може, попросимо варту відвести мене назад у камеру, щоб я міг збудувати ще сотню карткових будиночків?
Цезар обернувся до камери:
– Гаразд. Гадаю, час закінчувати. Тож повернімося до нашої звичної програми...
З динаміків полилася музика, а на екрані телевізора з’явилася жінка, яка зачитала список товарів, що скоро стануть у Капітолії дефіцитними: свіжі фрукти, сонячні батареї, мило... Я спостерігала за нею з удаваною цікавістю, знаючи, що всі чекають на мою реакцію. Але я не змогла перетравити ось так одразу навалу емоцій: радість від того, що Піта живий і неушкоджений, що він вступився за мене й не повірив у мою змову з повстанцями, і шок від того, що він став на бік Капітолія і закликав до перемир’я. Він говорив так, ніби вважав обидві сторони приреченими. Однак для повстанців скласти зброю означало повернутися до старого життя. Або й гірше.
Я відчувала, як у мене за спиною назріває буря, як над Пітою громадяться хмари обвинувачень. У повітрі витали слова «зрадник», «брехун» і «ворог». Та я не мала снаги заперечувати обвинувачення, а тим паче долучатися до них, тож вирішила просто вийти з кімнати. Уже в дверях до мене долинув голос Коїн:
– Вам не давали дозволу йти, солдате Евердін.
Один із вартових притримав мене рукою. І хоча це був зовсім не агресивний рух, після арени я неадекватно реагувала на будь-який доторк. Висмикнувши руку, я кинулася бігти коридором. Позаду хтось заметушився, але я не збиралася зупинятися. Швидко перебравши в голові всі схованки, я обрала комірчину – там можна схоронитися за ящиком крейди.
– Ти живий, – шепотіла я, притискаючи долоні до щік. Відчувала, як мої вуста розпливаються в такій широкій усмішці, що це радше схоже на гримасу. Піта живий! Але він зрадник. Та, якщо чесно, мені байдуже. Байдуже, що він сказав і для кого, головне, що він здатен говорити...
За мить відчинилися дверцята і хтось увійшов. Гейл. Він умостився поруч, із роз’юшеного носа цебеніла кров.
– Що трапилося? – запитала я.
– Я заступив дорогу Богзу, – відповів він, знизавши плечима. Я спробувала витерти йому ніс рукавом. – Обережно!
Тоді я просто лагідно промокнула кров.
– А хто це?
– Ти його знаєш. Він у Коїн на побігеньках. Хотів тебе зупинити, – з цими словами Гейл відштовхнув мою руку. – Годі! Через тебе я спливу кров’ю.
Тонка цівка і справді розрослася на струмок, тож я припинила спроби надати першу допомогу.
– Ти побився з Богзом?
– Ні, тільки загородив двері, коли він хотів кинутися за тобою. А він влучив мені ліктем у ніс, – пояснив Гейл.
– Тебе, мабуть, покарають, – припустила я.
– Уже покарали, – з цими словами Гейл простягнув руку, і я збентежено витріщилася на його зап’ястя. – Коїн забрала в мене комунікатор.
Я закусила губу, силкуючись не розреготатися. Але ж це така сміхота!
– Мені шкода, солдате Гейл Готорн.
– Не варто шкодувати, солдате Катніс Евердін, – посміхнувся Гейл. – Я все одно почувався дурнем, всюди тягаючи ту штуковину... – (Ми обоє розсміялися). – Гадаю, це означає, що мене понизили в посаді... або й усунули.
Все-таки в Окрузі 13 було й дещо позитивне. Наприклад, до мене повернувся колишній Гейл. Незважаючи на тиск із боку Капітолія, на наше з Пітою фіктивне одруження, ми з Гейлом спромоглися зберегти дружбу. Гейл не нав’язувався: не ліз із поцілунками й не казав про свої почуття. Можливо, через мою хворобу, а може, не хотів тиснути, або просто розумів: це жорстоко щодо Піти, який зараз у руках Капітолія. У всякому разі, у мене знову з’явився друг, з яким я могла поділитися своїми таємницями.
– Хто ці люди? – запитала я.
– Вони такі самі, як ми. От тільки у них було не кілька пластів вугілля, а ядерна зброя, – відповів Гейл.
– А мені хочеться вірити, що Округ 12 за Чорних часів не покинув би соратників напризволяще, – мовила я.
– Міг би. Якби йшлося про капітуляцію, або про необхідність скористатись ядерною зброєю, – сказав Гейл. – Хай там як, вони молодці, що взагалі вижили.
Можливо, через те, що на моїх підошвах і досі був попіл Округу 12, вперше за увесь час я віддала належне мешканцям Округу 13. Вони вижили, незважаючи ні на що. Перші роки були найжахливішими: потому як місто було розбомблене вщент, вони тулилися в малесеньких кімнатках під землею. Населення скоротилося в десятки разів, не було до кого звернутися по допомогу... За останні сімдесят п’ять років мешканці Округу 13 навчилися самі дбати про себе, перетворилися на боєздатну армію і без сторонньої допомоги збудували нове суспільство. Вони стали б набагато сильнішими, якби через епідемію не знизився рівень народжуваності: тепер вони відчайдушно прагнуть притоку свіжої крові ззовні. Можливо, вони надто суворі, якісь запрограмовані, можливо, їм бракує почуття гумору. Але вони є. І вони прагнуть знищити Капітолій.
– Але їм знадобилося багато часу, щоб нарешті об’явитися, – мовила я.
– Так, було нелегко. Довелося створити цілу підпільну мережу в Капітолії і провести роботу в округах, – пояснив Гейл. – А далі їм потрібна була людина, яка б запустила механізм у дію. Їм потрібна була ти.
– Піта їм також був потрібен, але, здається, вони про нього швидко забули, – мовила я.
Обличчя Гейла спохмурніло.
– Сьогодні Піта міг завдати багато шкоди. Звісно, здебільшого повстанці пропустять його слова повз вуха. Однак у деяких округах спротив тільки-тільки зароджується, він іще не набрав сили, і тому людям важко буде опиратися. Перемир’я – це вочевидь ідея президента Снігоу. Але з вуст Піти вона звучить дуже резонно.
Я боялася того, що почую у відповідь, однак усе-таки запитала:
– Гейле, як ти гадаєш, чому він це сказав?
– Можливо, його катували. Або переконали. Я думаю, він уклав із владою якусь угоду, щоб захистити тебе. Скажімо, висунув ідею перемир’я навзамін того, щоб тебе й надалі вважали розгубленою вагітною дівчиною, яка й гадки не мала про повстання й проти волі опинилась у полоні. В такому разі, навіть якщо округи програють, у тебе з’явиться шанс. Якщо ти, звісно, підігруватимеш... – Напевне, у мене був спантеличений вигляд, оскільки наступні слова Гейл промовив дуже тихо. – Катніс... він досі намагається вберегти тебе від смерті.
Вберегти від смерті? А, тоді все зрозуміло! Ігри тривають. Ми з Пітою більше не на арені, та оскільки нас не вбили, його єдине бажання досі в силі. Він хоче, щоб я залягла на дно, перебула час у безпеці й не у в’язниці, аж поки не вщухне війна. Тоді в жодної зі сторін не буде причини зичити мені смерті. А що буде з Пітою? Якщо переможуть повстанці, йому кінець. Якщо переможе Капітолій... хтозна! Можливо, нам обом подарують життя – якщо я підігруватиму, – а Ігри триватимуть...
У голові промайнули десятки образів: спис, який проштрикує тільце Рути на арені; бездиханне тіло Гейла, пошматоване батогом; устелене трупами вигоріле пустище на тому місці, де колись була моя домівка... І заради чого? Заради чого? Кров у жилах завирувала, і я згадала ще дещо. Перші спроби повстання в Окрузі 8. Переможці пліч-о-пліч... І те, що я спрямувала свою стрілу в силове поле арени, не було випадковістю. Як мені хотілося, щоб вона протяла серце мого ворога!
Я зірвалася на ноги, перекидаючи коробку з сотнею олівців, розсипаючи їх по підлозі.
– Що таке? – здивувався Гейл.
– Перемир’я не буде, – я гойднулася вперед, незграбно згрібаючи прості сірі графітові олівці в коробку. – Вороття немає.
– Знаю.
Гейл підгріб до себе жменю олівців і розклав їх на підлозі в одну рівненьку лінію.
– Хай що змусило Піту сказати те, що він сказав, він помиляється.
Дурні палички не залазили в коробку, сипалися на підлогу, і я відчайдушно їх ловила.
– Знаю, – мовив Гейл. – Дай мені. Ти переламаєш усі олівці.
Він забрав у мене коробку й плавними впевненими рухами наповнив її олівцями.
– Піта не знає, що влада зробила з Округом 12. Якби він тільки краєм ока... – почала була я.
– Катніс, я не намагаюся нічого тобі довести. Якби я міг натиснути на кнопку і повбивати всіх покидьків у Капітолії, я б так і вчинив. Не вагаючись і хвилини, – він поклав до коробки останній олівець й опустив покришку. – Питання в тому, що робитимеш ти.
Виявилося, що на запитання, яке так давно не давало мені спокою, завжди була тільки одна можлива відповідь. І тільки завдяки Пітиним хитрощам я це збагнула.
Що мені робити?
Я глибоко вдихнула, ледь-ледь підносячи руки – немов відтворюючи рух чорно-білих крил, які змайстрував для мене Цинна, – і знову безвільно опускаючи.
– Я буду Переспівницею.
