Текст книги "Переспівниця"
Автор книги: Сюзанна Коллінз
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 22 страниц)
– Тільки швидко, – сказав Геймітч. – Тут із тебе надто гарна мішень.
Телевізійники розклали на майдані обладнання й повідомили про готовність. Я звеліла Геймітчу починати, увімкнула свій мікрофон і уважно слухала, а він уже диктував мені перший рядок промови. Тільки-но я розтулила рота, на екрані навпроти з’явилося зображення.
– Жителі Округу 2, до вас звертається Катніс Евердін зі сходів Будинку правосуддя, де...
Раптом на залізничну станцію вкотилася пара поїздів. Двері відчинилися й на платформу висипали люди, в поросі й диму, який вони привезли з собою з Горішка. Мабуть, вони здогадувалися, що чекатиме на них на майдані, тому діяли обачно. Більшість із них одразу ж попадали на землю, і на залізничну станцію посипався град куль, який загасив ліхтарі. Як Гейл і передбачав, вороги були озброєні, але всі вони були поранені. До нас долинали стогони й зойки.
Хтось вимкнув світло на сходах, і я опинилась під захистом темряви. На станції спалахнув вогонь – це палав один із поїздів – і в повітря здійнялися клуби густого чорного диму. У людей не залишилося іншого вибору, вони почали протискуватися до майдану, розмахуючи зброєю. Мій погляд одразу впав на дахи будівель, які оточували майдан. На кожному з них розташувалося кілька кулеметів. Місячне сяйво відбивалося від добре змащених дул.
Зі станції похитуючись вийшов юнак. Однією рукою він притримував біля щоки криваву пов’язку, другою волочив по землі зброю. Коли він спіткнувся й упав, я побачила у нього на спині сліди опіків – з-під сорочки прозирали обпалені шматки м’яса. І раптом він став для мене уособленням жертви нещасного випадку в копальні.
Збігши сходами, я помчала до юнака.
– Припиніть! – верещала я до повстанців. – Не стріляйте!
Мої слова луною прокотилися по площі – мікрофон був досі ввімкнений.
– Припиніть!
Я уже підбігла до юнака й потягнулася до нього, аж тут він насилу звівся навколішки й націлив рушницю мені в голову.
Інстинктивно позадкувавши, я підняла лук високо над головою, демонструючи, що не збираюся нікому завдавати шкоди. Тепер, коли обидві руки юнака були на зброї, я роздивилася рану на його щоці – цей слід лишило щось важке – можливо, камінь. Од юнака відгонило паленим: волоссям, м’ясом, пальним. Мабуть, у моєму погляді ясно читався біль і страх, який я цієї миті відчувала.
– Не рухайся, – прошепотів Геймітч мені у вухо. Я підкорилася його наказу, усвідомлюючи, що весь Округ 2, можливо, навіть увесь Панем зараз дивиться на мене. Життя Переспівниці у руках юнака, якому нема чого втрачати.
Його белькотіння годі було зрозуміти:
– Назви бодай одну причину, з якої я мав би тебе помилувати.
Решта світу відійшла на задній план. Лишилися тільки ми з юнаком із Горішка. Звісно, я могла б назвати тисячі причин. Але з вуст зірвалося два слова:
–Не можу.
За законами логіки юнак тут-таки мав би натиснути на гачок. Але він завагався, намагаючись зрозуміти мої слова. Я й сама розгубилася, втямивши раптом, що сказала чистісіньку правду, і на зміну шляхетному імпульсу, який гнав мене сюди, прийшов відчай.
– Не можу. В цьому й біда, так? – я опустила лук. – Ми підірвали вашу копальню. Ви вщент спалили мій округ. У нас є причина, щоб убити одне одного. Що ж, уперед. Капітолій буде щасливий. Я втомилася вбивати їхніх рабів заради їхньої ж вигоди.
З цими словами я впустила лук на землю й відбуцнула ногою. Він плавно ковзнув по камінню й зупинився біля колін юнака.
– Я не їхній раб, – пробурмотів той.
– А я раб, – мовила я. – Ось чому я вбила Катона... а він убив Трача... а той убив Клівію... а вона хотіла вбити мене. Це замкнене коло, а хто виграє? Не ми. Не округи. Капітолій. Завжди Капітолій. Я втомилася бути пішаком у чужих Іграх.
Піта. На даху в останню ніч перед нашими першими Голодними іграми. Він усе розумів іще до того, як ми опинилися на арені. Я щиро сподівалася, що зараз він дивиться на мене і згадує ту ніч, і можливо, пробачить мені потому, як я помру.
– Не замовкай, – підказав Геймітч. – Розповідай, як спостерігала за руйнуванням гори.
– Коли я побачила, як обвалилася гора, я подумала... мене знову використали. Змусили вбивати вас – людей в округах. Але як я могла піддатися? Округ 2 й Округ 12 ніколи не ворогували, у нас не було на це жодної причини, окрім нав’язаної Капітолієм...
Юнак мовчки дивився на мене і, здається, нічого не розумів. Я впала навколішки навпроти нього, промовляючи тихо і впевнено.
– Чому ви воюєте з повстанцями? З Липою, яка була переможцем від вашого ж округу? З вашими сусідами й, можливо, навіть родичами?
– Не знаю, – мовив юнак, не опускаючи зброї.
Звівшись на ноги, я повільно обвела поглядом будівлі довкола майдану, звертаючись до солдатів, які ховалися за кулеметами:
– А ви що робите? Я родом із шахтарського містечка. Відколи це шахтарі прирікають на таку смерть інших шахтарів, а тоді добивають тих, кому вдалося вижити?
– Хто справжній ворог? – прошепотів Геймітч.
– Оці люди, – вказала я на поранених на майдані, – не ваші вороги!
Тоді я розвернулася обличчям до станції.
– А повстанці не ваші вороги! Всі ми маємо спільного ворога, і цей ворог – Капітолій! Це наш шанс покласти край владі Капітолія, але щоб зробити це, ми повинні об’єднатися!
Камери невідривно стежили за мною, а я простягала руки до незнайомого юнака, до поранених, до повстанців в усьому Панемі.
– Будь ласка! Приєднуйтесь до нас!
Мої слова повисли в повітрі. Я повернулася обличчям до екрана, наче сподівалася побачити, як примирені люди ідуть одне одному назустріч.
А натомість побачила, як мене підстрелили.
РОЗДІЛ 7
«Завжди».
Я перебувала під дією морфлію, і мені здавалося, що це Піта промовляє до мене, і я вирушила на його пошуки. Це був дивний світ у фіолетових барвах, і тут зовсім не було де сховатись. Я продиралася крізь кучугури хмар, дибала ледь помітними стежинами, мої ніздрі вловлювали запах кориці та кропу. Раптом я відчула Пітину руку в себе на щоці та спробувала торкнутися її, але вона розтанула, немов туман.
Отямившись зрештою в лікарняній палаті, в Окрузі 13, я згадала: того дня я була під дією снодійного сиропу. Я пошкодила п’ятку, коли перелазила через паркан, щоб потрапити назад в Округ 12. Піта відніс мене в ліжко, і я попросила його побути зі мною. Я вже була на межі забуття, тому не розчула того, що він прошепотів мені на вухо. Але в куточку підсвідомості збереглося слово, яке й переслідувало мене у маренні.
«Завжди».
Морфлій притуплював відчуття, тому замість болю й розпачу залишилася тільки порожнеча. Вона була повсюди, навіть там, де колись цвіли квіти. На жаль, ліків було недостатньо, щоб угамувати біль у лівому боці – саме туди поцілила куля. Я помацала бинти, які охоплювали мої ребра, і здивувалася, чому я досі тут.
Стріляв не він, не той обвуглений юнак, який стояв навколішках на майдані. Не він натиснув на гачок. Це був хтось із натовпу. Я не відчула нічого, ніякого поранення, от тільки здалося, що мене вдарили величезною кувалдою... Після удару в мене в голові все перемішалося й постійно лунала кулеметна черга. Я спробувала сісти, але спромоглася тільки на стогін.
Біла фіранка, яка відділяла мене від ліжка іншого пацієнта, раптом відсунулася вбік, і на мене подивилася Джоанна Мейсон. Спочатку я злякалася, адже на арені вона напала на мене. А тоді я нагадала собі, що вона зробила це для того, щоб урятувати мені життя. Такий був план у повстанців. Але все одно це не означає, що вона не зневажає мене. Може, вона допомогла мені, просто щоб насолити Капітолію.
– Я жива, – мовила я хрипко.
– Ще б пак, дурило, – Джоанна підійшла та всілася на моє ліжко, матрац стрибнув, і мене прошив біль. Збагнувши, що зробила мені боляче, Джоанна посміхнулася, і я зрозуміла, що радісної сцени возз’єднання не буде. – Досі трохи болить? – швидким професійним рухом вона витягнула крапельницю з морфлієм із моєї руки і приєднала до голки, яка стирчала з її власної вени. – Кілька днів тому мені зменшили дозу. Бояться, що я стану морфліністкою, як ті двоє з Округу 6. Коли на обрії все було чисто, я трохи зичила в тебе. Ти ж не проти?
Чи я проти? Як я могла бути проти, якщо після Червоної чверті Джоанну мало не закатував до смерті президент Снігоу? Просто не маю на це права, і вона чудово це знає.
Щойно морфлій потрапив у кров, Джоанна полегшено зітхнула.
– А може, ці двоє з Округу 6 не такі й дурні. Затуманили собі голову морфлієм – і гайда розмальовувати себе квітами. Не таке уже й погане життя. В будь-якому разі краще, ніж у нас.
За пару тижнів моєї відсутності вона набрала кілька фунтів. На голеній голові виросло коротеньке волосся, затуляючи більшість шрамів. Але якщо вона краде мій морфлій, значить, не все так добре – їй боляче.
– Щодня до мене ходить психолог. Має, так би мовити, допомогти мені одужати. Так ніби чоловік, який провів усе життя в цій заячій норі, здатен мене вилікувати. Повний ідіот. Щонайменше двадцять разів за розмову нагадує мені, що я в безпеці.
Я вичавила з себе посмішку. Справді дурість таке казати колишньому переможцю Голодних ігор. Так ніби бути в безпеці взагалі можливо.
– А як ти, Переспівнице? Почуваєшся в цілковитій безпеці?
– О так. Почувалася, поки мене не підстрелили, – мовила я.
– Та годі тобі. Та куля нізащо в світі не дістала б тебе. Цинна все передбачив, – сказала вона.
Я подумала про шари захисної тканини, з якої був зроблений костюм Переспівниці. Але біль не міг взятися нізвідки.
– А зламані ребра?
– Ні. Просто синці. А ще в тебе розрив селезінки. Її неможливо зашити, – Джоанна байдуже махнула рукою. – Однак не хвилюйся, вона тобі не конче потрібна. А якби й була потрібна, то для тебе б обов’язково знайшли селезінку, чи не так? Завдання всіх і кожного – вберегти тебе від смерті.
– Саме через це ти ненавидиш мене? – запитала я.
– Частково, – визнала вона. – Я тобі трохи заздрю. А ще я вважаю тебе нестерпною. Драма в особистому житті, готовність пожертвувати собою заради інших... І головне, це ж не награне, а це ще гірше. Можеш сприймати це за особисту образу.
– Переспівницею мала бути ти. Тобі б не довелося диктувати промови, – сказала я.
– Твоя правда. Але я нікому не подобаюся, – мовила вона.
– Однак тобі довірилися. Коли треба було витягнути мене з арени, – нагадала я. – І ще тебе всі бояться.
– Може, тут. Але не в Капітолії. Капітолій – ось кого зараз усі бояться.
У дверях з’явився Гейл, і Джоанна обережно витягнула крапельницю зі своєї руки і встромила у мою.
– Твій кузен не боїться мене, – прошепотіла вона, немов по секрету. А тоді зіскочила з мого ліжка й рушила до дверей; проходячи повз Гейла, вона штовхнула його стегном. – Чи не так, чудовий мій?
До нас іще довго долинав її гортанний сміх.
Гейл узяв мене за руку, а я вигнула брову.
– Ще й як боюся, – промовив він самими губами.
Я хотіла засміятися, а натомість поморщилася.
– Тихше, – Гейл погладив мене по обличчю, і біль потроху відступив. – Припиняй шукати собі неприємності на голову.
– Ага. Але ж це не я підірвала гору, – відповіла я.
Замість відсторонитися, він нахилився ще ближче до мене.
– Ти вважаєш мене безсердечним.
– Ні, я знаю, що ти не такий. Але не можу просто відмахнутися від того, що сталося, – мовила я.
Тепер він нетерпляче відсторонився.
– Катніс, скажи, невже не байдуже, як знешкодити ворога: підірвати його в копальні чи збити в небі стрілою Біпера? Результат той самий.
– Не знаю. В Окрузі 8 нас обстрілювали. Шпиталь бомбардували, – мовила я.
– Так. І ті винищувачі прилетіли з Округу 2, – сказав Гейл. – Тому, знищивши їх, ми запобігаємо подальшим атакам.
– Але за твоєю логікою... вбити можна будь-кого. Так можна виправдати, що ми посилаємо дітей на Голодні ігри, аби округи не забували свого місця, – сказала я.
– От тільки не треба, – відповів він.
– Треба, – мовила я. – Знаєш, після арени я трохи змінилася.
– Чудово. У нас завжди є про що посперечатися, – відтяв Гейл. – Завжди. Можливо, це й на краще... Байдуже, тепер Округ 2 у наших руках.
– Справді? – на якусь мить мене охопив тріумф. А тоді я згадала про людей на майдані. – Потому як мене підстрелили, була сутичка?
– Недовго. Робітники Горішка повстали проти солдатів Капітолія. Повстанці здебільшого сиділи й дивилися, – мовив він. – Власне, уся країна сиділа й дивилася.
– Так, це у нас виходить найкраще, – мовила я.
Я гадала, що після втрати важливого органа мені доведеться провести в ліжку не один тиждень, однак невідь-чому лікарі майже одразу підняли мене і звеліли якнайбільше рухатися. Незважаючи на те, що я постійно отримувала морфлій, перші кілька днів біль був просто нестерпний, але згодом почав потроху вщухати. Однак забиті ребра ще довго нагадували про себе. Мені було прикро, що Джоанна краде мій морфлій, та я все одно з нею ділилася.
Почали поширюватися чутки про те, що я померла, тому в мою лікарняну палату прислали знімальну групу.
Я продемонструвала усі свої шрами і переконливі синці та привітала округи з виграною битвою за єдність. А тоді попередила Капітолій, щоб готувався до нашого приходу.
Щодня я прогулювалася на свіжому повітрі – це входило в курс реабілітації. Одного дня до мене приєднався Плутарх і ввів мене в курс справи, ознайомив із подальшими планами. Тепер, коли Округ 2 став нашим союзником, повстанці вирішили перепочити, щоб перегрупуватися. Поповнити запаси, підлікувати поранених, реорганізувати війська. Капітолій, як і Округ 13 за Чорних часів, опинився відрізаним від зовнішнього світу, однак не міг пригрозити ворогові ядерною атакою. І, на відміну від Округу 13, не був самодостатнім.
– Місто ще трохи протягне, – мовив Плутарх. – Там є склади припасів, такий поворот подій передбачили. Однак разючою відмінністю між Капітолієм та Округом 13 є очікування населення. Округ 13 звик до постійних труднощів і нестатків, тоді як у Капітолії знають лише одне – Panem et circenses.
– Що це означає?
Звісно, я впізнала слово Панем, але решта...
– Це вислів тисячолітньої давності, написаний про місто Рим мовою, що називається латина, – пояснив він. – Panem et circenses перекладається як «Хліба й видовищ». Автор цього вислову мав на увазі, що народ не цікавить нічого, окрім їжі та розваг, люди забувають про політичні справи, а через це втрачають і владу.
Я подумала про Капітолій. Перебірливість у їжі. Постійні розваги. Голодні ігри.
– Виходить, ось для чого округи – щоб забезпечувати хліб і видовища.
– Так. І поки все працювало, Капітолій підтримував свою маленьку імперію. Тепер він не може забезпечити своїх мешканців, а ти ж знаєш, до якого життя вони звикли, – мовив Плутарх. – Натомість у нас є їжа, і я збираюся трохи розважити людей в округах, знявши ролик, який, без сумніву, матиме розголос. Зрештою, хто ж не любить весіль!
Я завмерла; мені стало зле, коли я втямила, що він пропонує. Невже він збирається знімати наше з Пітою весілля? З часу Пітиного повернення я дивилася на Піту тільки крізь однобічне скло, а всі новини про його стан передавав мені Геймітч. І був при цьому небагатослівний. На Піті випробували вже різні методики, але так і не змогли вилікувати. А тепер хтось хоче, щоб я одружилася з ним заради агітки?
Плутарх поквапився все пояснити:
– О ні, Катніс. Мова не про твоє весілля. Одружуються Фіней з Енні. Все, що від тебе вимагається, це прийти на весілля і вдавати, що ти радієш за молодят, – мовив Плутарх.
– На цьому весіллі мені не доведеться нічого вдавати, Плутарху, – сказала я.
Наступні кілька днів усі бурхливо планували подію. Від Капітолія Округ 13 зараз відрізняло те, що він трохи розслабився і поринув у підготовку. Коли Коїн вимовляла слово «весілля», вона мала на увазі підпис на офіційному папері й окрему кімнату для новоствореної родини. Плутарх же розумів під цим сотні святково вбраних людей, які три дні розважаються. Було кумедно спостерігати за їхніми суперечками з приводу кожної найменшої деталі. Плутарху довелося боротися за кожного гостя, за кожну музичну ноту. Коли Коїн заборонила вечерю, розваги та спиртне, Плутарх образився:
– Який тоді сенс знімати агітку, якщо ніхто не веселитиметься!
Було важко обмежити старшого продюсера Ігор скупими рамками бюджету. Однак навіть невеличке святкування викликало справжній переполох в Окрузі 13, де, здається, ніколи нічого не святкували. Коли оголосили, що потрібні діти для того, щоб проспівати весільну пісню Округу 4, зголосилися майже всі. Не бракувало й добровольців для декорування зали. В їдальні тільки й розмов було про захопливу подію.
Можливо, це більш ніж просто святкування. Може, ми всі так скучили за чимось хорошим, що неодмінно хочемо відчути себе частиною дійства. Ось чому, коли Плутарх запитав, що одягне молода, я зголосилася повернутися з Енні в Округ 12, де в моїй шафі залишилося безліч вечірніх суконь, створених Цинною. Всі весільні сукні, які він пошив для мене, повернулися назад у Капітолій, однак залишилися ті, що я одягала під час Туру переможців. Мені було трохи ніяково зоставатися наодинці з Енні, оскільки про неї мені було відомо тільки те, що Фіней щиро її кохає, а всі решта вважають її божевільною. Під час перельоту я вирішила, що вона не так божевільна, як неврівноважена. Іноді вона сміялася невлад або різко уривала розмову. Тоді її зелені очі втуплювалися в одну точку так зосереджено, що ти й сам на мить замислювався: що такого вона побачила на порожньому місці. Іноді без очевидної причини вона затуляла вуха руками, так ніби намагаючись відгородитися від якогось болісного звуку. Гаразд, вона дивна, але якщо Фіней її кохає, то для мене цього достатньо.
Мені дозволили взяти з собою підготовчу команду, тому я розслабилася: тепер уже точно не доведеться мучитись, яку сукню обрати. Коли я відчинила шафу, всі ми не змовляючись замовкли – так гостро відчувалася тут присутність Цинни. Октавія впала навколішки, притислася щокою до вишуканих тканин і розридалася.
– Як давно, – схлипувала вона, – я не бачила такої краси!
Хоча Коїн вважала це весілля надто пишним, а Плутарх – надто сірим і нудним, воно стало справжнім хітом. У перелік запрошених потрапило три сотні щасливчиків, більшість біженців були одягнені у свій буденний одяг, зал декорували осіннім листям, за музику правив дитячий хор, якому акомпанував одинокий скрипаль з Округу 12, що спромігся під час втечі врятувати свій інструмент. Тому весілля було простим, а за мірками Капітолія – зовсім скромним. Однак це не мало жодного значення, адже ніщо не могло зрівнятися з чарівною парою. Вся справа була не в нарядах – Енні вбрала зелену шовкову сукню, яку я одягала в Окрузі 5, Фіней – один із Пітиних костюмів, який довелося трохи перешити, – хоча одяг справді вражав. Та хіба можна не милуватися сяючими обличчями двох людей, для яких цей день іще вчора здавався нездійсненною мрією? Далтон, скотар з Округу 10, вів церемонію, оскільки вона майже не відрізнялася від весільних церемоній у його окрузі. Однак було дещо цілком унікальне, притаманне тільки Округу 4. Сплетена з довгої трави сітка, що вкривала голови наречених під час виголошення обітниць, звичай торкатися губ одне одного солоною водою і стародавня весільна пісня, у якій про шлюб співалося, як про морську подорож.
Ні, мені не потрібно було нічого вдавати. Я була рада за них.
Після поцілунку, яким Енні з Фінеєм скріпили свій союз, оплесків, голосних тостів і кількох келихів яблучного сидру, скрипаль торкнувся смичком скрипки, і всі жителі Округу 12 обернулися до нього. Можливо, ми й були найменшим, найбіднішим округом в усьому Панемі, однак ми таки вміли веселитися. Зйомки спеціально не планувалися, все мало бути природно, але Плутарх, який керував зйомками агітки з диспетчерської, мабуть, схрестив пальці на удачу. І звісна річ, Сальна Сей схопила Гейла за руку і витягнула в центр кімнати. Люди почати потроху підтягуватися, і незабаром утворилися дві довгі шереги. І почалися танці.
Я стояла збоку, плескаючи в долоні, коли раптом чиясь кістлява руки смикнула мене за лікоть. Джоанна. Її посмішка була схожа на оскал.
– Невже ти проґавиш таку можливість і не станцюєш для Снігоу?
Вона мала рацію. Що може символізувати перемогу яскравіше за щасливу Переспівницю, яка кружляє в танці? Я відшукала в натовпі Прим. Оскільки довгими зимовими вечорами ми часто практикувалися, з нас вийшла непогана танцювальна пара. Я запевнила Прим, що з моїми ребрами все гаразд, і ми приєдналися до шереги. Було трохи боляче, але задоволення від того, що Снігоу побачить як я танцюю зі своєю сестричкою, відтіснило всі інші відчуття.
Під час танців люди мов перемінилися. Ми навчили жителів Округу 13 кільком па і наполягли, щоб молодята станцювали весільний танок. Усі присутні взялися за руки і утворили велетенське коло. Ще ніколи тут не було так кумедно, радісно й весело. Розваги могли б тривати усю ніч, якби не заключна подія, запланована Плутархом навмисно для агітки. Я нічого не знала точно, адже то мав бути сюрприз.
Четверо людей викотили з сусідньої зали величезний весільний торт. Гості розступалися, даючи дорогу цьому вражаючому витвору мистецтва, з білими шапками крему, з синьо-зеленою глазур’ю, на якій плавали рибки і човники, літали чайки та цвіли морські зірки. Я ж натомість почала проштовхуватися крізь натовп, аби переконатися, що очі мене не обманюють. Точно як вишивки на сукні Енні були безпомильно зроблені рукою Цинни, так само ці глазуровані квіти без сумніву були намальовані руками Піти.
Здавалося б, дрібниця, а скільки вона означає! Геймітч мені недоговорював. Той хлопець, що його я бачила востаннє, – лютий, навіжений, одержимий жагою вбити мене, – ніколи б не намалював таких квітів. Не зміг би зосередитися і створити щось настільки гарне для Енні й Фінея. Невідомо звідки біля мене з’явився Геймітч, так ніби й очікував на таку реакцію.
– Ходімо прогуляємося. Вдвох, – мовив він.
У коридорі, подалі від камер, я запитала:
– Що з ним?
Геймітч похитав головою.
– Не знаю. Ніхто не знає. Іноді він поводиться цілком адекватно, а тоді без вагомої причини знову зривається. Глазурування весільного торта входило в курс терапії. Піта працював кілька днів. Коли спостерігаєш за ним у такі миті... він здається таким, як раніше.
– Отже, його вже випускають із палати? – запитала я. На саму думку про це я рознервувалася.
– Ні, ще не випускають. Він глазурував під пильним оком охорони. Його досі тримають під замком. Але я розмовляв із ним, – сказав Геймітч.
– Ви були з ним в одній кімнаті? – запитала я. – І він не оскаженів?
– Ні. Він гнівається на мене, але на це є причина. Я ж не розповів йому про повстанський план... – Геймітч замовк, так ніби щось обмірковуючи. – Піта каже, що хоче побачитися з тобою.
Я ніби опинилася на одному з тих глазурованих корабликів: довкола плескалися блакитно-зелені хвилі, а під ногами гойдалася палуба. Довелося впертися рукою в стіну, щоб не заточитися. Такий розвиток подій у мої плани не входив. Ще в Окрузі 2 я списала Піту з рахунків. І вирішила дістатися Капітолія, вбити президента Снігоу і розпрощатися з життям. Те, що мене підстрелили, тільки відстрочувало виконання плану. Я вже не сподівалася, що Піта захоче побачитися зі мною. Однак зараз я не можу відмовитися.
Опівночі я стояла перед дверима Пітиної камери. Лікарняної камери. Нам довелося зачекати на Плутарха, який закінчував зйомки весілля, що, попри Плутархове невдоволення, вдалося на славу.
– Добре, що Капітолій стільки років ігнорував Округ 12: ви й досі здатні на спонтанні вчинки. Публіка таке любить. Як тоді, коли Піта оголосив на весь світ, що закоханий у тебе, чи коли ти втнула ту витівку з ягодами. Так і робиться шоу.
Мені понад усе хотілося зустрітися з Пітою без свідків. Але за склом уже зібрався цілий консиліум лікарів, озброєних записниками й ручками. Коли Геймітч дав дозвіл заходити, я повільно відчинила двері.
На мене Одразу глянули блакитні очі. На кожній руці у Піти було по три пов’язки, які обмежували рухи, а з вени стирчала трубка із заспокійливим – про всяк випадок, якщо він втратить самовладання. Він не намагався вивільнитися, однак дивився на мене якимось дивним поглядом, ніби я й справді мутант. Я не зупинялася, поки не опинилася за крок від ліжка. Не знала, куди подіти руки, тому просто схрестила їх на грудях.
– Привіт.
– Привіт, – відповів Піта. То був його голос, майже його голос, однак було в ньому щось нове. Підозра і докір.
– Геймітч сказав, що ти хотів зі мною побалакати, – мовила я.
– Для початку подивитися на тебе.
Піта ніби тільки й чекав, що я просто в нього на очах зараз перекинуся на вовка-мутанта з повного пащею слини. Він дивився на мене так довго, що я почала поглядати на скло, сподіваючись почути в навушнику якусь вказівку від Геймітча, однак той мовчав.
– Ти не така вже й дужа, еге ж? І не красуня.
Я усвідомлювала, що Піта пройшов крізь пекло, але чомусь його слова зачепили мене за живе, і я обрала неправильну тактику.
– Що ж, ти також маєш не найкращий вигляд.
Геймітч наказав мені на крок відступити, однак його слова заглушив Пітин сміх.
– Як неввічливо! І ти кажеш таке мені після всього, що я пережив.
– Ага. Ми всі чимало пережили. І до речі, з нас двох увічливим завжди був ти. Не я.
Я робила все не так. Не знаю, чому я одразу зайняла оборонну позицію. Піту катували! Накачували отрутою мисливців-убивць! Що зі мною не так? Раптом я відчула, що зараз просто почну верещати на нього – навіть сама не знаю чому, – тому вирішила, що краще буде, якщо я піду.
– Слухай, я недобре почуваюся. Може, я зазирну завтра.
Я уже дійшла до дверей, але Пітин голос зупинив мене.
– Катніс. Я пам’ятаю хліб.
Хліб. Єдине, що нас зв’язувало до Голодних ігор.
– Тобі показали запис, де я про це розповідала, – мовила я.
– Ні. А що, є такий запис? Тоді чому Капітолій не використав його? – запитав він.
– Його записали того дня, коли ми тебе врятували, – відповіла я. Біль стискав мені ребра, немов лещата. Не варто було танцювати. – То що ти пам’ятаєш?
– Тебе. Під дощем, – мовив він тихо. – Ти копирсалась у нашому смітті. Я спалив хліб. Мама мене вдарила. Я виніс хліб, щоб викинути свиням, а натомість віддав тобі.
– Правильно. Саме так усе й було, – сказала я. – Наступного дня, після уроків, я хотіла подякувати тобі. Але не знала як.
– Після уроків ми були надворі. Я намагався зловити твій погляд. А тоді... здається, ти зірвала кульбабу.
Я кивнула. Він пам’ятає. Цього я нікому не розповідала.
– Мабуть, я дуже тебе кохав.
– Так, – голос мій урвався, і я вдала, що кашляю.
– А ти мене кохала? – запитав він.
Я не відривала очей від підлоги.
– Всі кажуть, що так. Тому Снігоу тебе і катував. Щоб зламати мене.
– Це не відповідь, – сказав Піта. – Я й не знав, що думати, коли мені показали деякі записи. Під час перших Голодних ігор усе мало такий вигляд, ніби ти намагалася мене вбити, скинувши вниз гніздо мисливців-убивць.
– Я хотіла вбити вас усіх, – мовила я. – Ви ж загнали мене на дерево.
– Пізніше ми багато цілувалися. З твого боку це мало не надто щирий вигляд. Тобі подобалося цілуватися зі мною? – запитав він.
– Іноді, – визнала я. – А знаєш, що зараз за нами спостерігає безліч людей?
– Знаю. А як щодо Гейла? – провадив він.
Я потихеньку починала вже лютитися. Плювати на Пітине одужання, Гейл – це моя особиста справа, а не тих людей за склом.
– Він також непогано цілується, – відповіла я коротко.
– І тебе не бентежить, що ти цілувалася нами з обома? Цілувалася з кимось іншим? – запитав Піта.
– Бентежить. Але я не збираюся питатися твого дозволу, – мовила я.
Піта знову засміявся – холодно, відсторонено.
– А ти не така проста, чи не так?
Коли я вийшла, Геймітч не протестував. Я мало не бігла коридором. Повз метушню кімнат. До пральні, щоб знайти там теплу трубу та сховатися за нею. Мені знадобилося чимало часу, щоб докопатися, чому я так зажурилася. Та коли я таки докопалася, спершу навіть не хотіла визнавати справжню причину. Часи, коли Піта вважав мене неперевершеною, позаду. Тепер він побачив, яка я насправді. Жорстока. Ненадійна. Маніпулятивна. Смертоносна.
І за це я його ненавиділа.
