Текст книги "Переспівниця"
Автор книги: Сюзанна Коллінз
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 22 страниц)
РОЗДІЛ 2
Що здатне мене зламати?
На це запитання я шукала відповідь усі наступні три дні, поки ми сиділи в підземному ув’язненні. Що здатне мене зламати, знищити, зруйнувати? Я ні з ким не ділилася своїми думками, хоча вони цілковито мене поглинули, та сама не могла думати ні про що інше, мені не хотілося ні їсти, ні спати: щоночі мене переслідували кошмари.
За цей час на Округ 13 скидали бомби ще чотири рази. Бомбардування були надзвичайно потужні, завдали багато шкоди, але нічого фатального. Кожне тривало кілька годин, так ніби Капітолій розтягував задоволення. Тільки-но ти починаєш думати, що все позаду, як нутрощі знову здригаються від ударної хвилі. Схоже, що основним завданням цього бомбардування було потримати нас в ув’язненні, а не знищити. Добряче зруйнувати округ. Завдати людям побільше клопоту з відновлювальними роботами. Але стерти з лиця землі? Ні. Коїн мала рацію. Ніхто не нищить те, чим сподівається заволодіти у майбутньому. Гадаю, що наразі Капітолій хотів припинити наші «Атаки в ефірі» й таким чином прибрати мене з телеекранів жителів усього Панему.
Ми майже не отримували інформації про те, що відбувалося на поверхні. Екрани лишалися чорними, і тільки з радіопередавачів час від часу лунав голос Коїн, яка повідомляла про чергове бомбардування й види бомб. Отже, війна тривала, але ніхто з нас не знав, на якому вона етапі.
Тут, у бункері, ми також жили за певним розпорядком. Дотримувалися суворого розкладу харчування і купання, тренування і сну. Аби бодай трохи розвіяти нудьгу, нам було дозволено спілкуватися. Дуже скоро завдяки Денді наша «кімната» набула популярності і серед дітей, і серед дорослих. Завдяки вечірній грі у «крученого кота» Денді став справжньою зіркою. Це я її вигадала кілька років тому, в один із довгих нудних зимових вечорів. Потрібно було просто водити по землі промінчиком ліхтарика, а Денді намагався його зловити. Я любила цю гру, бо так мені здавалося, що Денді мав дурненький вигляд. Хай там як, усі вважали його розумним і чарівним. Мені навіть видали додатковий комплект батарейок – небачене марнотратство! – з цією метою. Жителі Округу 13 так давно не мали розваг!
Саме третього вечора, граючись із Денді, я відповіла собі на запитання, яке так мене мучило. «Кручений кіт» – чудова метафора у моїй ситуації. Я – це Денді. Піта, якого я понад усе хочу захистити і вберегти, – це світло ліхтарика. Доки Денді вірить у те, що в нього є шанс зловити миготливе світло, доти він стрибає, сичить, злоститься. (Саме так поводилась я після того, як мене забрали з арени і я дізналася, що Піта живий). Коли світло гасне, Денді спочатку не розуміє, що сталося, він збентежений, але згодом заспокоюється й починає займатися чимось іншим. (Саме так поводилася б я, якби Піта помер). Але єдине, що заводить Денді у глухий кут, – це коли я вмикаю світло, проте спрямовую промінчик високо на стелю, так що кіт не може доскочити. Тоді він тицяється туди-сюди, нявчить, не може заспокоїтися, і годі чимось відвернути його увагу. Він не припиняє дратуватися, поки я не вимкну світло. (Ось що намагається зробити зі мною Снігоу, от тільки мені не відомі правила гри).
Можливо, Снігоу хоче, щоб я це зрозуміла. Важко було думати, що Піту катують заради відомостей про повстанців. Однак що може бути гірше за думку про те, що його катують заради того, щоб розчавити мене морально? Остаточно усвідомивши це, я таки почала ламатися.
Після «крученого кота» ми лягали спати. Світло то спалахувало, то згасало; іноді лампи горіли на повну потужність, іноді – ледве жевріли, і ми тулилися одне до одного в цілковитій темряві. У нічний час лампи згасали майже повністю, і над кожним ліжком запалювалися нічники. Прим, яка зрештою повірила в те, що стіни не заваляться, спала обійнявшись із Денді на нижній полиці. Мама – на верхній. Я хотіла вилізти на верхню полицю, але мама переконала мене, щоб я лягла на підлозі, оскільки я дуже вертілася уві сні.
Тепер я не вертілася, тепер мої м’язи були постійно напружені – я намагалася не розклеїтися. Біль у грудях повернувся, я майже фізично відчувала, як від серця врізнобіч тягнуться рани. Вони розкраяли все тіло – руки, ноги, обличчя. Ще один поштовх – і я розколюся на сотні крихітних уламків.
Коли зрештою майже всі заснули, я обережно вислизнула з-під ковдри і навшпиньках вирушила на пошуки Фінея. Відчувала, що тільки він один у змозі зрозуміти мене. Він сидів на своєму місці під нічником, зав’язуючи й розв’язуючи мотузку, і навіть не вдавав, що намагається заснути. Коли я поділилася з Фінеєм своїм відкриттям щодо плану президента Снігоу, мене раптом осяяло: для Фінея це зовсім не новина. Саме так розчавили і його.
– Енні. Ось як на тебе тиснуть, правда? – запитала я.
– Її арештували не тому, що хотіли вибити відомості про повстанців, – кивнув він. – У Капітолії знають, що я ніколи їй нічого не розповідав. Заради її ж безпеки.
– О Фінею! Мені так прикро, – мовила я.
– Ні, це мені прикро. Я мав тебе попередити.
Раптом у пам’яті спливла сцена: я прив’язана до ліжка, скажена, люта, сама не своя. Це сталося після того, як мене викрали з арени. Фіней намагається мене заспокоїти, запевнити, що з Пітою нічого не станеться. «В Капітолії швидко втямлять, що він не знає геть нічого. Але його не вб’ють, адже його можна використати проти тебе».
– Ти мене попереджав. У вертольоті. Тільки коли ти сказав, що Піту використають проти мене, я гадала – як наживку. Щоб заманити мене в Капітолій, – мовила я.
– Байдуже, що я сказав. Було вже запізно: тобі б це вже не допомогло. Не попередив тебе ще перед Червоною чвертю – мав би й надалі тримати язика за зубами, – Фіней смикнув за кінець мотузки – і вузлик знову розв’язався. – Просто я не одразу все втямив. Після перших Ігор я думав, що ваш роман – вигадка, що ти просто підігруєш. Ми всі саме цього й очікували. Та коли Піту вдарило струмом і він мало не помер, я... – Фіней завагався.
Я повернулася думками на арену. Згадала, як схлипувала, коли Фіней оживляв Піту. Збентежений вираз на обличчі Фінея. Те, як він списав мою поведінку на вдавану вагітність.
– Що? Що ти?
– Я збагнув, що помилявся. Ти справді його кохаєш. Не знаю, як саме. Можливо, ти сама цього не знаєш. Але будь-хто підтвердить мої слова, – мовив він лагідно.
Будь-хто? Під час свого візиту перед Туром переможців Снігоу звелів мені поводитися так, щоб ні в кого не виникло жодних сумнівів щодо наших із Пітою почуттів.
«Переконай мене», – сказав тоді Снігоу.
Виходить, за кілька днів у джунглях під палючим сонцем мені таки вдалося його переконати. Тепер у нього з’явилася зброя, якої він так потребував, щоб мене розчавити.
Ми з Фінеєм довго мовчали, спостерігаючи за вузликами, які то з’являлися, то зникали, та нарешті я мовила:
– Як ти це витримуєш?
Фіней здивовано глянув на мене.
– А я і не витримую, Катніс! Це ж очевидно. Щоранку я прокидаюся від чергового кошмару, і навіть тоді не отримую полегшення... – почав був він, та щось у моєму виразі обличчя зупинило його. – Ліпше не вдаваймося в подробиці. Мені потрібно вдесятеро більше часу, щоб зібратися, аніж щоб знову розклеїтися.
Йому відомо. Він мене розумів. Я глибоко вдихнула, збираючись на думці.
– Що менше ти про це думатимеш, то краще, – мовив він. – Завтра вранці ми передовсім роздобудемо тобі мотузку, а поки що візьми мою.
Решту ночі я провела на своєму матраці, одержимо зав’язуючи вузли, які Денді вивчав прискіпливим поглядом. Якщо якийсь вузол видавався йому підозрілим, він підкидав його у повітря і кілька разів кусав, поки той не розв’язувався. До ранку пальці мої понапухали, але я вперто продовжувала.
Після двадцяти годин мовчанки Коїн нарешті повідомила, що ми можемо вийти з бункера. Наші колишні кімнати знищені під час бомбардування, нам доведеться переселитися в нові. Ми чемно прибрали за собою й рушили до дверей.
На півдорозі до мене підійшов Богз і висмикнув мене з шереги. А тоді подав знак Фінею та Гейлу, щоб вони приєдналися до нас. Люди розступилися, пропускаючи нас уперед. Дехто навіть усміхався до мене: мабуть, гра у «крученого кота» зробила популярним не тільки Денді. Ми вийшли з печери, піднялися сходами нагору, довгим коридором дісталися одного з ліфтів і зрештою опинились у Штабі оборони. Дорогою я не помітила ніяких руйнувань, проте ми й досі були дуже глибоко.
Богз провів нас у кімнату, яка дуже нагадувала Ставку. Всі, хто сидів за столом: Коїн, Плутарх, Геймітч, Кресида й інші, – здавалися виснаженими. Хтось домігся, щоб принесли каву, – хоча, я впевнена, тут її розглядали як стимулянт, – і Плутарх обома руками вчепився у горнятко, так ніби боявся, що його от-от можуть відібрати.
Нарада почалася з копита.
– Вам чотирьом доведеться піднятися на поверхню, – мовила президент. – У вас є дві години на те, щоб відзняти матеріал про бомбардування, повідомити, що збройні сили Округу 13 не тільки не знищені, а й мають перевагу. І звісно, показати, що Переспівниця жива. Запитання є?
– Можна і нам кави? – попросив Фіней.
Нам подали дві чашки паруючої кави. Я бридливо втупилась у чорну рідину: ніколи не любила кави, – однак вирішила, що це допоможе мені триматися на ногах. Фіней долив у мою чашку трохи вершків і потягнувся до цукернички.
– Рафінаду? – запитав він своїм награно-спокусливим тоном. Саме так ми познайомилися – Фіней запропонував мені цукровий кубик. Ми стояли з ним в оточенні коней і колісниць, одягнені й розмальовані для виїзду до публіки, – тоді ми ще не були союзниками. В той час я й не підозрювала, яких зусиль вартує йому просто жити. Приємні спогади викликали мимовільну посмішку.
– Ось візьми, так буде смачніше, – мовив він своїм нормальним голосом і вкинув у мою чашку три кубики рафінаду.
Я вирішила, що саме час переодягатися в костюм Переспівниці, й рушила з кімнати, коли раптом зловила сумний погляд Гейла, який він кинув на нас із Фінеєм. Ну що цього разу? Невже він вирішив, що між нами щось відбувається? Може, він бачив, як я йшла до Фінея минулої ночі? Щоб дістатися туди, я мала пройти повз Готорнів. Мабуть, саме це збило його з пантелику. Йому здається, що я проміняла його товариство на Фінеєве. Що ж, байдуже. Мої пальці спухли від мотузки, я мало не засинаю навстоячки, а знімальна група чекає від мене яскравого дійства. Снігоу катує Піту. Зараз мені байдуже, що думає Гейл.
У новій гримерці в Штабі оборони підготовча команда хутенько вбрала мене в костюм Переспівниці, зачесала й наклала на обличчя мінімум макіяжу – ще моя кава не вистигла. За десять хвилин усі вже манівцями рухалися до виходу. Я поволі сьорбала каву; було важко не погодитися з Фінеєм: вершки і цукор таки впливали на її смак. Коли я допила до дна й сьорбнула осад, від насолоди по тілу аж мурашки пробігли.
Здолавши останню драбину, Богз смикнув за важіль, і люк відчинився. В обличчя вдарило свіже повітря. Я пожадливо ковтала його й ковтала, і вперше за увесь час дозволила собі подумати про те, як остогидів мені бункер. Ми рушили в ліс, і мої руки самі потягнулися до листочків. Де-не-де листя вже почало скручуватися.
– Який сьогодні день? – запитала я. Богз відповів, що за кілька днів прийде вересень.
Вересень. А це означає, що Снігоу тримає Піту в своїх лапах уже п’ять, а може, й шість тижнів. Втупившись у листочок у себе на долоні, я раптом затремтіла. І не могла зупинитися. Хапаючи ротом повітря, я в усьому винила каву.
Під ногами почали траплятися уламки заліза. Ми підійшли до першої воронки – метрів тридцять завширшки і не знаю скільки завглибшки. Дуже глибока! Богз сказав, що якби ми розмістилися на десятьох верхніх поверхах, то загинули б до ноги. Обійшовши яму по краю, ми рушили далі.
– Ці десять поверхів можна відбудувати? – запитав Гейл.
– Можна, от тільки не найближчим часом. Бомбування завдало не так багато шкоди – знищено всього кілька запасних генераторів і птахофабрику, – пояснив Богз. – Ми просто їх законсервуємо.
Коли ми ступили на територію, обгороджену парканом, виявилося, що дерев тут більше нема. Земля була просто всіяна воронками. Перед бомбардуванням усього декілька будівель Округу 13 містилися над землею: кілька пунктів безпеки, тренувальна зона і приблизно тридцять сантиметрів верхнього поверху, обшитого металом, – саме тут було віконечко Денді. Звісно, метал не міг захистити навіть від легкої атаки.
– Скільки часу ви виграли завдяки тому, що хлопець нас попередив? – гукнув Геймітч.
– Наша система сповістила би про наближення бомбардувальників приблизно за десять хвилин до їхньої появи, – мовив Богз.
– Але ж він допоміг, так? – запитала я. Не переживу, якщо він скаже «ні».
– Певна річ, – відповів Богз. – Ми встигли евакуювати всіх жителів. У таких випадках важить кожна секунда. А десять хвилин – це сотні врятованих життів.
«Життя Прим, – подумала я. – І Гейла». Вони дісталися бункера всього за кілька хвилин до початку атаки. Можливо, саме Піта їх урятував. Треба додати їхні імена до списку того, за що я ніколи не зможу йому віддячити.
У Кресиди виникла ідея зазняти мене на тлі руїн колишнього Будинку правосуддя. Такий собі жарт, оскільки Капітолій кількадесят років поспіль використовував це тло, доводячи, що округу більше не існує. Після нещодавньої атаки за кілька метрів од Будинку правосуддя зяяла величезна вирва.
Коли ми наблизилися до того місця, де був колись центральний вхід, Гейл жестом на щось указав, і всі зупинилися. Спочатку я не могла втямити, в чому справа, а тоді побачила, що земля всіяна свіжими рожевими й червоними трояндами.
– Не торкайтеся! – скрикнула я. – Це для мене!
В ніс ударив солодкавий уїдливий запах, і в грудях шалено закалатало серце. Виходить, мені не привиділося. Спершу в моїй кімнаті залишили троянду. А тепер переді мною друге послання Снігоу. Рожеві й червоні красуні на довгих ніжках – такі самі квіти, як прикрашали наше з Пітою «гніздечко закоханих» у день інтерв’ю з переможцями. Ці квіти призначалися не для одного, а для пари закоханих.
Я постаралася все пояснити. Після детального огляду виявилося, що це абсолютно безпечні генетично модифіковані сорти троянд. Дві дюжини квітів. Трохи прив’ялих. Швидше за все, їх розсипали тут після останньої хвилі бомбардування. Команда в спеціальних костюмах зібрала їх і відвезла геть. Я була абсолютно впевнена, що в них не знайдуть нічого особливого. Снігоу знав, що робить. Він прислав їх із тією ж метою, з якою наказав забити на моїх очах Цинну. Щоб розчавити мене морально.
Як і тоді, я скипіла від люті, готова до відсічі. Та поки Кресида розставила по місцях Полідевка й Кастора, на мене накотила тривога. Я страшенно втомилася, мої нерви були напнуті як струни, і з тієї миті, як я побачила троянди, я не могла думати ні про що, крім Піти. Ліпше б я не пила тої кави! Чого-чого, а стимулянтів мені зараз зовсім не потрібно. Я тремтіла так, що це помітили всі, а ще я не могла ніяк відсапатися. Після кількох днів, проведених у бункері, я постійно мружилася, від яскравого світла боліли очі. И хоча надворі дув прохолодний вітерець, з обличчя у мене котилися великі краплі поту.
– То що мені конкретно робити? – запитала я.
– Скажи кілька речень, щоб показати: ти жива і борешся, – мовила Кресида.
– Гаразд, – стала я на позицію й подивилася на червону лампочку. І дивилася, і дивилася... – Вибачте. Але я не знаю, що казати.
До мене підійшла Кресида.
– З тобою все гаразд?
Я кивнула. Кресида витягнула з кишеньки хустинку і втерла мені обличчя.
– Може, давай я запитуватиму, а ти відповідатимеш?
– Гаразд. Так мені буде легше.
Щоб приховати тремтіння, я схрестила руки на грудях. Поглянула на Фінея – він весело задер угору обидва великі пальці. Однак його самого добряче трусило.
Кресида все підготувала.
– Отже, Катніс. Ти пережила нещодавнє бомбардування Округу 13, здійснене Капітолієм. Які твої враження в порівнянні з бомбардуванням округу 8?
– Цього разу ми були так глибоко під землею, що не відчували ніякої реальної загрози. Округ 13 живий, так само як і... – мій голос здригнувся, і з горла вилетів сухий рипучий звук.
– Спробуй сказати це речення ще раз, – мовила Кресида. – «Округ 13 живий, так само як і я».
Я вдихнула на повні груди.
– Округ 13 живий, так само...
Ні, щось було не так.
Присягаюся, я досі відчувала запах тих троянд!
– Катніс, усього одне речення – і ти на сьогодні вільна. Обіцяю, – сказала Кресида. – «Округ 13 живий, так само як і я».
Щоб розслабитися, кілька разів я помахала руками. Тоді вперлася кулаками в стегна, а потім просто звісила руки долі. Рот наповнився слиною, і я відчула, як до горла підкочується нудота. Ковтнувши, я розтулила рота, щоб вимовити нарешті те дурне речення, але не змогла, кинулася в ліс і розридалася.
Неможливо бути Переспівницею! Неможливо бодай вимовити одне дурне речення. Бо тепер я знаю, що будь-яке моє слово окошиться на Піті. Його катуватимуть. Але не вб’ють, ні, Капітолій не настільки милосердний. Снігоу все зробить, аби Піта за життя мріяв про смерть.
– Знято, – мовила Кресида тихо.
– Що з нею таке? – запитав Плутарх пошепки.
– Вона збагнула, для чого Снігоу Піта, – відповів Фіней.
До мене долинуло одностайне зітхання: тепер я знаю все. Цього вже не змінити. А Округ 13 не просто ризикує втратити Переспівницю – я цілковито розчавлена.
Мабуть, усім зараз хотілося мене співчутливо пригорнути. Але єдиною людиною, яка могла мене втішити, був Геймітч, бо він також любив Піту. Простягнувши до нього руки, я щось зронила – мабуть, покликала його на ім’я, і він одразу ж обняв мене й поплескав по спині.
– Все добре. Все буде гаразд, люба.
Ми сіли на уламок мармурової колони; я схлипувала, а Геймітч пригортав мене за плечі.
– Я більше не можу, – мовила я.
– Знаю, – сказав Геймітч.
– Я тільки й думаю, що буде з Пітою через те, що я згодилася стати Переспівницею! – випалила я.
– Знаю, – Геймітч дужче обняв мене.
– Ви помітили? Як дивно він поводився? Що з ним роблять?
Схлипуючи, я хапала ротом повітря, однак вичавила з себе ще одну останню фразу:
– Це я в усьому винна!
А тоді в мене почалася істерика, руку мені протяла голка – і світ поплив перед очима.
Мені дали якісь справді міцні ліки, бо прокинулась я аж на другий день. Однак мій сон усе одно не можна було назвати спокійним. Уві сні я блукала в темряві, лазила покинутими похмурими місцями. Розплющивши очі, я побачила Геймітча – він сидів у кріслі біля мого ліжка. Шкіра його здавалася неприродно блідою, а очі були налиті кров’ю. Я згадала про Піту – і знову затремтіла.
Геймітч нахилився і потиснув мені плече.
– Все гаразд. Ми спробуємо витягнути Піту.
– Що?
Нісенітниця якась!
– Плутарх вислав рятувальну команду. У нього є в Капітолії свої люди, і він гадає, що ми зможемо врятувати Піту, – сказав він.
– Чому ж ми не зробили цього раніше? – запитала я.
– Бо це дорого. Але всі погодилися, що в нашій ситуації треба діяти саме так. Такий самий вибір перед нами постав і на арені: зробити все можливе, щоб зберегти тебе. Ми не можемо втратити Переспівницю зараз. А ти не зможеш боротися, знаючи: хай що ти зробиш, це окошиться на Піті... – Геймітч подав мені чашку. – Ось, випий.
Повільно сівши в ліжку, я зробила кілька ковтків води.
– Що ви маєте на увазі, коли кажете «дорого»?
Геймітч знизав плечима.
– Буде викрито чимало людей, які працюють під прикриттям. Хтось може загинути. Але пам’ятай: хтось гине щодня. І справа не тільки в Піті: ми також спробуємо врятувати Енні для Фінея.
– Де він? – запитала я.
– Спить отам за перегородкою, йому також штрикнули заспокійливе. Потому як тебе приспали, він мов із ланцюга зірвався, – мовив Геймітч. Я ледь помітно всміхнулася. – Гарненькі зйомки вийшли: ви двоє зламалися, а Богзові довелося очолити місію з визволення Піти.
– Якщо операцію очолює Богз, тоді немає про що хвилюватися, – мовила я.
– О так, він головний. Обирали добровольця, і я теж махав рукою, але він удав, що не зауважив мене, – мовив Геймітч. – Бачиш? Він таки розсудливий.
Щось було не так. Надто наполегливо Геймітч намагався розвеселити мене. Це не в його стилі.
– А хто ще зголосився на добровольця?
– Гадаю, їх було семеро, – мовив Геймітч ухильно.
У мене стислося серце.
– Хто ще, Геймітчу? – не купилась я.
Геймітч зрештою здався.
– Ти сама знаєш хто, Катніс. Ти сама знаєш, хто зголосився першим.
Ну звісно, що знаю.
Гейл.
РОЗДІЛ 3
Сьогодні я можу втратити їх обох.
Я спробувала уявити світ, у якому не буде ні Пітиного, ні Гейлового голосу. Закляклі руки. Заплющені очі. Постоявши над їхніми тілами, я кидаю на них останній погляд і виходжу з кімнати. Але, відчинивши двері, виходжу у світ, де на мене чекає цілковита порожнеча. Сіре мізерне небуття – таким буде моє майбутнє...
– Якщо хочеш, я попрошу, щоб тебе приспали, поки все не закінчиться, – мовив Геймітч. І він не жартував. Він усе своє свідоме доросле життя пиячив – ця анестезія не дала йому збожеволіти від злочинів Капітолія. Шістнадцятирічний хлопчик, який виграв другу Червону чверть, мабуть, любив когось – свою родину, друзів... Може, він мав кохану, заради якої прагнув повернутися з арени. Де вони зараз? Як так сталося, що окрім нас із Пітою у нього нікого не залишилося? Що зробив із ними Снігоу?
– Ні, – мовила я. – Я хочу поїхати в Капітолій. Хочу сама взяти участь у визволенні.
– Вони вже вилетіли, – сказав Геймітч.
– Коли? Я можу їх наздогнати. Я можу...
Що? Що я можу?
Геймітч похитав головою:
– Ніхто тобі не дозволить. Ти надто цінна та вразлива. Була пропозиція відіслати тебе в інший округ, щоб відвернути увагу Капітолія на час операції. Але ніхто її не підтримав – усі вирішили, що тобі це зараз не до снаги.
– Ну будь ласка, Геймітчу! – заблагала я. – Я маю діяти! Не можу просто сидіти тут і чекати, поки мені повідомлять, що всі загинули. Ну маю ж я в чомусь допомогти!
– Гаразд. Я перемовлюся з Плутархом. А ти сиди тут.
Але я не могла просто сидіти без діла. Кроки Геймітча ще не стихли в кінці коридору, як я крізь щілину в перегородці навпомацки пробралася до Фінея. Він лежав на животі, солодко обнімаючи подушку. Хоча це було підло – я б навіть сказала, безсердечно – виманювати його з темної німої країни заціпеніння й кидати в жорстоку реальність, я все одно зважилася, бо на самоті довго б не протрималася.
Коли я детальніше пояснила ситуацію, Фіней, який на початку розхвилювався, одразу заспокоївся.
– Хіба ти не розумієш, Катніс, це все змінить. Або пан, або пропав. До вечора вони або помруть, або прилетять сюди. Ми... ми на більше й не могли сподіватися!
Що ж, цікавий погляд на ситуацію. І справді: було щось заспокійливе в тому, що наші терзання зрештою припиняться.
Раптом завіска відсунулася, й перед нами постав Геймітч. Виявилйся, що в нього є для нас робота, якщо ми, звісно, не проти. Потрібні кадри з Округу 13 після бомбардування.
– Якщо ми зможемо зробити ролик за кілька годин, Біпер запустить його в прямий ефір під час операції визволення, і можливо, це відверне увагу Капітолія.
– Так, – сказав Фіней, – обманний хід.
– Нам потрібно щось настільки сенсаційне, аби навіть президент Снігоу не зміг відірвати погляду від телеекрана. Маєте щось таке на думці? – запитав Геймітч.
Мені дали відповідальне завдання: допомогти в місії визволення, привернути всю увагу до себе. Похапцем ковтаючи свій сніданок і одягаючись, я сушила голову над тим, що мені сказати. Мабуть, президенту Снігоу цікаво, як на мене вплинули заляпана кров’ю підлога та троянди. Він хотів мене зламати – значить, я повинна бути сильною. Однак сумніваюся, що зможу переконати його в своїй силі, вигукнувши кілька зухвалих слів. До того ж це не допоможе рятувальній команді: спалахи гніву зазвичай короткі, а нам треба зняти щось довше.
Я не була певна, чи це спрацює, та коли вся знімальна група зібралася надворі, я попросила Кресиду запитати мене про Піту. Я присіла на уламок мармурової колони – саме тут у мене почалася істерика, – і коли загорілося червоне світло, Кресида запитала:
– Як ти познайомилася з Пітою?
І тоді я зробила те, чого так довго домагався від мене Геймітч. Я повністю розкрилася.
– Мій перший спогад про Піту – мені одинадцять років, і я помираю з голоду...
Я розповіла про той жахливий день, коли намагалася продати дитячий одяг: як простояла кілька годин на Горні під дощем, як Пітина мати прогнала мене від сміттєвих баків і як побила сина за те, що він спалив хліб, щоб віддати мені. Він урятував нам із мамою та Прим життя.
– Ми з ним ніколи навіть словом не перемовилися. Вперше я заговорила до Піти в потязі, коли ми їхали в Капітолій.
– Але він уже був у тебе закоханий, – мовила Кресида.
– Мабуть, – я ледь помітно всміхнулася.
– Як ти почуваєшся через розлуку? – запитала вона.
– Погано. Я знаю, що Снігоу може вбити його щомиті. Особливо після того, як Піта попередив Округ 13 про бомбардування. Просто нестерпно жити з думкою про це, – мовила я. – Та оскільки я знаю, що з ним роблять, мене вже нічого не стримує. Я готова на все, щоб знищити Капітолій. Нарешті я звільнилася, – звівши погляд до неба, я простежила за польотом яструба. – Якось президент Снігоу визнав, що система нестійка. Тоді я не втямила, що він мав на увазі. Через страх було важко дивитися на все тверезо. Але тепер я не боюся. Капітолій нестійкий, бо він в усьому залежить від округів. Харчі, енергетика... у нього навіть немає власних миротворців! Якщо ми задекларуємо свою незалежність, Капітолій розвалиться. Президенте Снігоу, дякую вам. Сьогодні я офіційно декларую свою незалежність.
Цього було досить, аж занадто. Всім сподобалася історія з хлібом. Однак моє повідомлення президентові Снігоу наштовхнуло Плутарха на одну ідею. Він поспіхом покликав до себе Фінея й Геймітча, і кілька хвилин вони щось гарячково обговорювали. З усього було видно, що Геймітч невдоволений. Однак Плутарх, здається, виграв – Фіней побілів як стіна, але ствердно кивнув.
Коли Фіней зайняв моє місце перед камерою, Геймітч сказав йому:
– Не треба.
– Ні, треба. Якщо це допоможе їй, – Фіней вертів у руках мотузку. – Я готовий.
Я не знала, чого очікувати. Любовної історії про Енні? Переліку зловживань в Окрузі 4? Однак Фіней Одейр обрав зовсім іншу тактику.
– Президент Снігоу... використовував мене... продавав моє тіло, – почав Фіней рівним тоном. – Так було не тільки зі мною. Якщо переможця жадали, президент міг подарувати його як винагороду або продати за космічні гроші. Якщо переможець відмовлявся, Снігоу вбивав його рідних і коханих. Отож вибору не було.
Це все пояснювало – отой парад Фінеєвих капітолійських коханців. Вони ніколи не були його справжніми коханцями – просто, як наш старший миротворець Крей, купували його, щоб використати й викинути, бо могли собі це дозволити. Мені хотілося кинутися до Фінея й перепрошувати за всі ті чорні думки, які весь час лізли мені в голову. Але ми були на завданні, і зараз роль Фінея була куди важливішою, ніж моя.
– Я був не єдиний, однак найпопулярніший, – мовив він. – І мабуть, найуразливіший, бо люди, яких я любив, були надто беззахисні. Щоб хоч якось притлумити докори сумління, мої покровителі часто дарували мені коштовності чи гроші, однак дуже скоро я збагнув, що існує набагато цінніший вид оплати.
«Таємниці», – подумала я. Фіней казав, що саме ними розраховувалися його коханці, от тільки я думала, що все відбувалося з його доброї волі.
– Таємниці, – мовив Фіней, відлунням повторюючи мої думки. – Саме з цього місця ви повинні слухати уважніше, президенте Снігоу, бо чимало з них стосуються саме вас. Але почнімо з таємниць інших.
І Фіней розпочав свою оповідь – таку багату на подробиці, що годі було сумніватися в її автентичності. Історії про збочені сексуальні пристрасті, про зрадників, про безмежну жадібність і криваве з’ясування стосунків... П’яні таємниці, які глупої ночі хтось нашептав Фінею на вухо. Фінея продавали й купували, як раба. Він був привабливий, але не становив загрози. Та й справді, кому він міг розповісти? І хто б йому повірив?.. Але є таємниці надто пікантні, щоб ними не поділитися. Я ніколи не чула імен, які називав Фіней, – здається, все це були почесні жителі Капітолія, – однак, судячи зі збудженого перешіптування членів моєї підготовчої команди, це були далеко не прості люди. А якщо невдала зачіска могла стати приводом до кількагодинних пліток, то як сприймуть у Капітолії інцест, підлоту, шантаж і зради? І навіть коли Капітолієм котитимуться хвилі взаємних обвинувачень, люди все одно чекатимуть, як от зараз чекаю я, на розповідь про таємниці президента.
– А тепер час розповісти про нашого президента Коріолана Снігоу, – мовив Фіней. – Він прийшов до влади в дуже молодому віці. І виявився вельми кмітливим, бо зумів її втримати. Ви не запитували себе, як він спромігся на таке? Вам усе пояснить одне слово. Цього буде цілком достатньо. Отрута.
Фіней крок за кроком описував політичне сходження президента Снігоу, про яке я нічого не знала, згадував загадкові смерті ворогів Снігоу або, ще гірше, його союзників, які становили потенційну загрозу. Розповідав про людей, які раптово вмирали під час масових святкувань або повільно, кілька місяців згасали невідомо від чого. Причини смерті називалися найрізноманітніші: отруєння морепродуктами, зараження невідомим вірусом, аневризма аорти. Снігоу і сам пив з отруєної чаші, щоб відвернути від себе підозри. Подейкують, протиотрута діє не завжди – ось чому він завжди носить у петлиці напарфумлену троянду – щоб приховати запах крові, яка точиться з ранок у нього в роті. Подейкують, ці рани ніколи не загояться. Подейкують, подейкують, подейкують... У Снігоу є чорний список ворогів, і ніхто не знає, хто стане наступним.
Отрута. Ідеальна зброя для змії.
Оскільки моя думка про Капітолій і його шляхетного президента й так була низькою – далі нікуди, заява Фінея зовсім не вразила мене. Вона куди сильніше вплинула на капітолійців, таких як моя підготовча команда та Фульвія, і навіть Плутарх не приховував подиву – його, схоже, турбувало те, що такі пікантні подробиці вислизнули з його уваги. Коли Фіней закінчив, ніхто не наважувався вимкнути камери, аж поки він сам не сказав:
– Знято.
Знімальна група поквапилася до себе редагувати матеріал, а Плутарх відвів Фінея вбік для розмови – мабуть, хотів довідатися, чи залишилися в нього ще козирі. Я зосталася з Геймітчем і все міркувала над тим, чи мені загрожувала доля Фінея. Чому ні? Снігоу заправив би чималу ціну за дівчину у вогні.
– З вами було так само? – запитала я в Геймітча.
– Ні. Моя мама, мій молодший братик... моя дівчина... всі вони померли за два тижні після моєї перемоги. Через ту витівку, яку я втнув із силовим полем, – відповів він. – У Снігоу не залишилося нікого, кого б він міг використати проти мене.
