Текст книги "Переспівниця"
Автор книги: Сюзанна Коллінз
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 22 страниц)
– Дивно, що він просто не вбив вас, – мовила я.
– О ні. Я став застереженням. Для майбутніх переможців – для Фінеїв, Джоанн і Кашемір. Прикладом того, що станеться з переможцем, який завдав зайвого клопоту, – сказав Геймітч. – Але Снігоу усвідомлював, що не зможе тримати мене на шнурку.
– Поки не з’явилися ми з Пітою, – мовила я тихо. Дивно, але при цьому в мене жоден м’яз не сіпнувся.
Ми з Фінеєм виконали своє завдання, і нам залишилося тільки чекати. Ми вирішили пересидіти в Штабі оборони. В’язали вузли. Розмазували по тарілці свій обід. Підривали на полігоні міні-бомби. З міркувань безпеки з рятувальною командою зв’язок не підтримувався. Рівно о третій – то був планований час виходу в ефір – ми вже мовчки стояли в кімнаті, натоптаній екранами й комп’ютерами, спостерігаючи за Біпером і його командою, які намагалися прорватися в ефір. Куди й поділася Біперова непосидючість і неуважливість! Цього разу він був, як ніколи, сповнений рішучості. Моє інтерв’ю тривало зовсім недовго, однак цього вистачило, щоб показати, що я жива та здорова і досі борюся. Родзинкою програми стала моторошна розповідь Фінея про розпусний Капітолій. Цікаво, це Біпер удосконалив трансляцію? Чи просто його колеги в Капітолії були самі не проти послухати сповідь Фінея? Наступні шістдесят хвилин зображення на екрані чергувалися: вечірні новини йшли впереміш зі сповіддю Фінея, а ще іноді екран повністю чорнів. Однак повстанські інженери спромоглися здолати всі перешкоди, і в ефірному хаосі зуміли майже повністю прокрутити ту частину розповіді, де йшлося про президента Снігоу.
– Все! – нарешті мовив Біпер, розслабляючись. Капітолій відновив трансляцію. Біпер витер обличчя хустинкою. – Якщо вони досі звідти не вибралися, значить, їх уже немає серед живих, – він розвернувся з кріслом, чекаючи на нашу з Фінеєм реакцію. – План був хороший. Плутарх ознайомив вас із ним?
Звісно, що ні. Біпер провів нас в іншу кімнату й показав, як саме добровольці за допомогою шпигунів у Капітолії спробують – вірніше, уже спробували – звільнити переможців з підземної в’язниці. Крізь вентиляційну систему до приміщення повинен був потрапити нервово-паралітичний газ, тоді повстанці мали відімкнути електропостачання, для відвертання уваги підірвати бомбу в урядовій будівлі за кілька миль від в’язниці й запустити в ефір ролик. Біпер зрадів, коли ми сказали, що план складний, бо це означало, що нашим ворогам буде нелегко.
– Ви все продумали, як тоді, на арені? – запитала я.
– Так. І все спрацювало, – мовив Біпер.
«Ну... не зовсім», – подумала я.
Ми з Фінеєм залишились у Ставці, сподіваючись, що перші новини від рятувальної команди надійдуть саме сюди. Нам тут не зраділи, бо тут вирішувалися важливі військові справи. Однак ми відмовилися йти зі Штабу оборони і зрештою опинилися в кімнаті з колібрі.
Ми в’язали вузли. В’язали. В’язали. Мовчки. Цок-цок. Годинник – як на арені. Не думати про Гейла. Не думати про Піту. В’язати вузли. Ми відмовилися від обіду. Наші пальці спухли й закривавилися... Зрештою Фіней здався та, згорбившись, повалився на землю, як тоді, на арені, коли з’явилися сойкотуни. Я зробила собі з мотузки зашморг, у пам’яті прокручувалися слова з пісні «Дерево страстей». Гейл і Піта. Піта і Гейл...
– Фінею, ти зразу покохав Енні? – запитала я.
– Ні, – відповів він, а за кілька хвилин додав, – вона мене полонила поступово.
Я покопалася в своєму серці, але зараз єдиною людиною, яка полонила мене, був Снігоу.
Мабуть, уже перевалило за полуніч, мабуть, уже настало завтра... і тут двері відчинив Геймітч.
– Вони повернулися. Нас чекають у лікарні.
Я була розтулила рота, готова завалити його запитаннями, але Геймітч тільки коротко буркнув:
– Це все, що я знаю.
Я скочила на ноги, мені кортіло бігти, але Фіней поводився дуже дивно: так ніби втратив здатність рухатися, тож мені довелося взяти його за руку й вести за собою, наче малу дитину. Ми вийшли зі Штабу оборони, сіли в ліфт і дуже швидко опинилися в лікарні. Повсюди панував хаос: лікарі голосно віддавали накази, коридорами возили поранених на каталках.
Ми притислися до стіни, даючи дорогу ношам, на яких лежала непритомна жінка з виголеною головою. Її тіло було вкрите синцями та струпами, з яких без упину сочилася рідина. Джоанна Мейсон. Саме їй були відомі таємниці повстанців. Принаймні те, що стосувалося мене. І вона за це поплатилася.
Крізь прочинені двері я побачила в одній із палат Гейла. Він сидів на ліжку роздягнений до пояса, з його обличчя котилися великі краплі поту, а лікар довгим пінцетом витягав у нього з лопатки осколок. Поранений, але живий! Скрикнувши його ім’я, я кинулася до Гейла, але медсестра загородила мені дорогу.
– Фінею! – почувся не то зойк, не то крик радості. Вродлива, хоч і трохи неохайна молода жінка – чорнява, з очима кольору морської хвилі – бігла до нас, закутана в саме тільки простирадло. – Фінею!
І раптом зникли всі, не залишилося нікого, тільки ці двоє. Вони потягнулися одне до одного, обнялися, заточилися і, прихилившись до стіни, так і завмерли. Злиті в одне. Неподільні.
В грудях у мене кольнуло. Заздрість. Я заздрила. Не Фінею і не Енні, а їхній впевненості. Побачивши їх, ніхто не міг поставити під сумнів їхнє кохання.
До нас із Геймітчем підійшов Богз, трохи потовчений, однак неушкоджений.
– Ми врятували всіх, за винятком Енобарії. Та оскільки вона з Округу 2, ми взагалі сумніваємося, що її тримали у в’язниці. Піта в кінці коридору. Він досі непритомний. Але тобі краще бути біля нього, коли він отямиться.
Піта.
Живий і здоровий – ну, можливо, не здоровий, але живий, і він тут! Далеко від Снігоу. В безпеці. Тут. Зі мною. За хвилину я зможу його торкнутися. Побачити його усмішку. Почути його сміх.
Геймітч усміхнувся:
– Ходімо.
Мене охопила легкість, безтурботність. Що я скажу Піті? Байдуже. Піта буде радий, незалежно від того, як я поведуся. Напевно, він мене цілуватиме. Цікаво, чи будуть його поцілунки такі, як ті останні цілунки на арені – на узбережжі? Цілунки, про які я боялася згадувати аж до цієї миті.
Піта вже прокинувся. Він сидів на ліжку, і вигляд у нього був розгублений. Навколо нього вертілося троє лікарів: перевіряли його стан, світили ліхтариком в очі, міряли пульс. Я трохи засмутилася, що не моє обличчя він побачив першим, коли прокинувся, але ось воно перед ним. У його очах з’явився якийсь дивний вираз – поєднання недовіри й чогось іще, чого я не могла пояснити. Жаги? Розпуки? І того, і того. Розштовхавши лікарів, Піта скочив на ноги й рушив до мене. Я кинулася йому назустріч, простягнула руки, щоб обійняти. Його долоні також потягнулися до мене – я гадала, щоб погладити моє обличчя.
З моїх уст уже зривалося його ім’я, аж тут Пітині пальці намертво зімкнулися навколо моєї шиї.
РОЗДІЛ 4
Холодний корсет-комір врізався мені в шию, і було ще важче контролювати тремтіння. Принаймні мене вже витягнули з тісного інкубатора, де постійно щось клацало й цокало, а невідомий голос наказував мені не ворушитися. Мені насилу вдалося переконати себе в тому, що я досі жива. Навіть тоді, коли мене обстежили й підтвердили, що я неушкоджена, я все одно ніяк не могла надихатися.
Основні побоювання медиків – пошкодження спинного мозку, дихальних шляхів, вен і артерій – розвіялися. Про синці, хрипоту, ушкоджену гортань і незначний кашель можна було не хвилюватися. Все це виліковне. Переспівниця не втратить голосу. Та покажіть мені лікаря, який підтвердить, що я не втрачу глузду! Однак мені заборонили розмовляти. Я навіть не змогла подякувати Богзові, який прийшов мене навідати. Окинувши мене оком, він зауважив, що навіть під час звичайних тренувань солдати отримують набагато серйозніші травми.
Саме Богз вирубав Піту одним ударом, поки той не заподіяв мені непоправної шкоди. Знаю, Геймітч також кинувся б мене захищати, однак він був зовсім не готовий до такого повороту. Ми обоє були не готові. А таке стається нечасто. Просто ми були настільки одержимі порятунком Піти, бажанням вирвати його з рук Капітолія, що радість від його повернення засліпила нас. Якби я зустрілася з Пітою віч-на-віч, він би мене вбив. Він мов оскаженів.
Ні, не оскаженів, нагадала я собі. Його накачали. Саме це слово вживали Плутарх і Геймітч, коли говорили про Піту. Накачали. Я слабко уявляла, що це означає.
Прим прийшла за кілька хвилин після нападу й відтоді ні на крок не відходила від мене. Вона вкрила мене ще одним покривалом.
– Думаю, корсет скоро знімуть, Катніс. Тоді тобі не буде так холодно.
Мама асистувала при проведенні серйозної операції, тому досі не знала про те, що вчинив Піта. Прим почала ніжно масажувати мою стиснуту в кулак руку, аж поки м’язи не розслабилися і до пальців не прилинула тепла кров. Прим заходилася масажувати другу руку, і в цей час прийшли лікарі, зняли корсет і вкололи мені щось від болю й набряків. Я лежала нерухомо, як мені й наказали, щоб не пошкодити шию.
Плутарх, Геймітч і Біпер, які чекали в коридорі, зазирали в палату щоразу, як відчинялися двері. Не знаю, чи розповіли вони Гейлові про те, що сталося, але його тут не було – виходить, що не розповіли. Плутарх зазирнув усередину й попросив Прим, щоб вона також вийшла, однак вона відповіла:
– Ні. Якщо ви мене виженете, я неодмінно зайду в хірургію й розповім матері про все, що сталося. І попереджаю вас, вона не в захваті від старшого продюсера, який весь час наражає Катніс на небезпеку. І толком не захищає.
Здається, Плутарх образився, але Геймітч засміявся.
– Нехай залишається, Плутарху, – мовив він. І Прим залишилася.
– Отже, Катніс. Пітин стан – несподіванка для нас, – мовив Плутарх. – У двох останніх інтерв’ю було видно, що він погіршився. Вочевидь, із Піти знущалися, і це не могло не відбитися на його поведінці. Однак зараз ми думаємо, що причини набагато серйозніші. Ймовірно, Капітолій застосував проти нього нову технологію: Піту накачали. Біпере?
– Перепрошую, – мовив той, – але я не можу розповісти про неї в деталях, Катніс. Капітолій старанно приховує всі дані про цей вид тортур, і на мою думку, результат не завжди однаковий. Це єдине, що нам відомо напевне. Це один із видів залякування. Термін «накачати» умовний, ми гадаємо, для таких катувань використовують отруту мисливців-убивць. Під час перших Голодних ігор тебе ужалила така оса, тому тобі ліпше за нас відомо, як ця отрута впливає на людину.
Страх. Галюцинації. Видіння. Смерть моїх близьких... Отрута вражає ділянку мозку, відповідальну за страх.
– Упевнений, ти добре пам’ятаєш, як страшно це було. Як ти почувалася опісля? – запитав Біпер. – Чи не було в тебе відчуття, наче ти не певна, що відбувалося насправді, а що ні? Більшість людей, яких вжалили мисливці-вбивці і яким вдалося вижити, розказують саме таке.
Так. Ота зустріч із Пітою. Навіть отямившись, я не знала, чи Піта справді бився з Катоном і врятував мені життя, чи я просто все вигадала.
– Виокремити справжні спогади важко, бо їх можна змінити, – Біпер постукав себе пальцем по чолі. – Спочатку їх активізують, змінюють і тоді знову зберігають у новій формі. Уяви, що я попросив тебе щось запам’ятати, – я сказав тобі це або показав відеозапис, – і поки ти намагаєшся запам’ятати подію, тобі вводять отруту мисливців-убивць. Доза не достатня для того, щоб вирубати тебе на три дні, а тільки для того, щоб посіяти страх і сумніви. Саме такі спогади відкладаються в твоєму мозку.
Мені стало зле. І тут Прим поставила запитання, яке давно крутилося у мене на язиці:
– І таке зробили з Пітою? Викликали спогади про Катніс і змінили їх так, що тепер він її ненавидить?
Біпер кивнув.
– Нові спогади такі страшні, що він бачить у Катніс загрозу для свого життя. І намагатиметься її вбити. Таке наше припущення.
Я затулила обличчя руками. Цього не може бути! Це неможливо! Щоб Піта забув, як він мене кохає... Хіба це комусь до снаги?
– Але це поправимо, правда? – запитала Прим.
– Гм... у нас дуже мало відомостей про такі методи катування, – відповів Плутарх. – Тобто взагалі ніяких. Якщо такі методи колись і використовувалися, то в нас немає доступу до звітів.
– Але ж ви все одно спробуєте? – наполягала Прим. – Ви ж не збираєтеся просто замкнути Піту в темній кімнаті, щоб він там страждав на самоті?
– Звісно, що ми зробимо все можливе, Прим, – мовив Біпер. – Просто ми не певні, чи наші спроби матимуть успіх. Страх викорінити найважче. Саме його наш мозок запам’ятовує найкраще.
– Не відомо, до яких спогадів вони докопалися, окрім тих, що стосуються Катніс, – сказав Плутарх. – Ми залучили психологів і військових медиків. Особисто я переконаний, що ми досягнемо успіху і Піта повністю одужає.
– Ви переконані? – запитала Прим з іронією в голосі. – А що думаєте ви, Геймітчу?
У маленьку щілину між пальцями я зиркнула на Геймітча. Він виснажено зітхнув і неохоче визнав:
– Гадаю, Піті може стати трохи ліпше. Але... сумніваюся, що він колись стане таким, як був.
Я щільно затулила обличчя долонями, відгороджуючись від світу.
– Принаймні він живий, – мовив Плутарх нетерпляче. – Сьогодні ввечері в прямому ефірі Снігоу публічно стратив Пітиного стиліста і всю підготовчу команду. Ми й гадки не маємо, що сталося з Еффі Тринькіт. Піта в поганому стані, але він тут. Із нами. А це уже набагато краще в порівнянні з тим, що було дванадцять годин тому. Не забуваймо про це, гаразд?
Спроба Плутарха підбадьорити мене – приправлена новиною про смерть ще чотирьох, а можливо, і п’ятьох людей – мала кепські наслідки. Порція. Пітина підготовча команда. Еффі. Всі мої намагання побороти сльози закінчилися тим, що я знову почала задихатися. Зрештою лікарям не залишилося іншого вибору, як дати мені снодійне.
Прокинувшись, я подумала: я ще зможу засинати сама, чи тепер мені завжди потрібна буде доза снодійного? Я раділа з того, що мені наступні кілька днів заборонили розмовляти, бо мені не було чого сказати. І не хотілося нічого робити. Власне, я була зразковим пацієнтом, а мою апатичність сприймали як добровільну покору волі лікарів. Мені навіть плакати не хотілося. Перед очима стояло обличчя Снігоу, а внутрішній голос шепотів: «Я вас уб’ю».
Мама з Прим по черзі сиділи біля мене, умовляючи з’їсти бодай щось. Час від часу приходив хтось і приносив мені свіжі новини про Піту та його стан. З Пітиного тіла вже вийшло чимало отрути мисливців-убивць. За ним доглядали тільки незнайомці, вихідці з Округу 13: до Піти не підпускали жодного мешканця Округу 12 чи Капітолія, щоб не ворушити небезпечних спогадів. Команда спеціалістів із ранку до ночі працювала над тим, щоб допомогти Піті одужати.
Гейлові заборонили мене навідувати: через ушкодження плеча йому прописали постільний режим. Однак на третю ніч мого перебування в лікарні, коли світло згасло і оголосили сонну годину, він непомітно проник у мою палату. Не мовивши і слова, він тільки ніжно провів кінчиками пальців по синцях на моїй шиї, поцілував мене в чоло і зник.
Наступного ранку мене виписали й наказали не рухатися й не говорити без потреби. Оскільки на руці у мене не було розкладу, я безцільно блукала коридорами, чекаючи, поки Прим звільниться від своїх обов’язків у лікарні й покаже мені нашу нову кімнату. 2212. Ідентичну попередній, от тільки без віконечка.
Тепер Денді діставав щоденний пайок, а ще. він отримав коробку з піском – вона стояла під умивальником. Коли Прим почала вкладати мене в ліжко, він вистрибнув на подушку, вимагаючи уваги. Прим узяла його на руки, але вся її увага була зосереджена на мені.
– Катніс, я знаю, тобі важко через те, що сталося з Пітою. Але не забувай: Снігоу мучив його кілька тижнів, а у нас він тільки декілька днів. Є шанс, що колишній Піта, той, який так міцно тебе кохав, нікуди не зник. Він намагається пробитися до тебе. Ще зарано здаватися.
Поглянувши на сестру, я зловила себе на думці про те, що Прим успадкувала в нашій родині все найкраще: мамині золоті руки, батькову поміркованість і мою войовничість. Було в ній і щось абсолютно унікальне, притаманне тільки їй: вміння вирізняти в хаосі життя, що там і до чого... Невже вона має рацію? Невже є шанс, що Піта не зовсім утрачений?
– Мені час повертатися в лікарню, – мовила Прим і поклала Денді на ліжко поруч зі мною. – Складіть одне одному компанію, гаразд?
Денді, голосно нявкаючи, зіскочив із ліжка й кинувся до дверей. Хіба ми можемо скласти одне одному компанію? Секунд за тридцять я збагнула, що здурію в цій клітці, й покинула Денді самого. Дорогою я кілька разів заблукала, однак зрештою дісталася Штабу оборони. Хай хто мені траплявся, всі витріщалися на мої синці, тому я зловила себе на тому, що втягую голову в плечі й напинаю комір сорочки аж до вух.
Мабуть, сьогодні вранці Гейла також виписали з лікарні, бо я натрапила на нього в одній із лабораторій. Вони з Біпером із головою поринули в якісь папери, креслили щось, обчислювали. Увесь стіл і підлога були всіяні аркушами з кресленнями, так само як і стіни, і всі екрани комп’ютерів. На одному з них я впізнала Гейлове складне сильце.
– Що це? – запитала я хрипким голосом, відірвавши їх від роботи.
– Катніс, ти нас викрила! – мовив Біпер весело.
– Що таке? Невже це таємниця?
Я знала, що Гейл часто навідується до Біпера і що вони проводять багато часу разом, але гадала, що вони вовтузяться з луками й іншою зброєю.
– Не зовсім. Просто я відчуваю провину, що краду в тебе Гейла, – зізнався Біпер.
Оскільки в Окрузі 13 я переважно почувалася дезорієнтованою, постійно хвилювалася, гнівалася й була зайнята: мене переодягали, підфарбовували чи лікували, – я й не помічала відсутності Гейла. Та й ніде правди діти – останнім часом наші стосунки було важко назвати гармонійними. Але нехай Біпер думає, що завинив переді мною.
– Сподіваюся, ви не гаєте часу.
– Іди-но сюди й поглянь сама, – сказав Біпер і поманив мене до комп’ютера.
Ось що вони робили: використовуючи Гейлові пастки як прообраз, створювали зброю проти людей. Здебільшого бомби. Основну увагу звертали не на механіку, а на психологію. Розставити міни так, щоб не залишилося шансу на виживання. Перекрити доступ до води та їжі. Злякати диких тварин, щоб ті кинулися навтьоки й спричинили ще серйозніші руйнування. Поставити під загрозу життя дітей, щоб дістатися справжньої цілі – батьків. Заманити жертву в начебто безпечне місце, де на неї чигатиме смерть. Гейл із Біпером мислили тверезо: вони брали не силою, а тиснули на людські почуття. Наприклад, на співчуття. Уявіть, що вибухнула бомба. Неушкоджені кидаються на допомогу пораненим, аж тут вибухає друга бомба і знищує всіх без винятку.
– Це переходить усі межі, – мовила я. – Гра без правил? – (Обоє витріщилися на мене – Біпер із сумнівом, а Гейл вороже). – Схоже, і справді не існує правил, коли йдеться про людську жорстокість.
– Чого ж? Правила існують. Ми з Біпером дотримуємося таких самих правил, як президент Снігоу, коли накачував Піту, – огризнувся Гейл.
Жорстоко, однак правда. Я вирішила не коментувати і просто вилетіла з кімнати: ще хвилина – і я зірвуся. Не встигла я вийти зі Штабу оборони, як наштовхнулася на Геймітча.
– Ходімо, – зронив він. – Ти потрібна в лікарні.
– Для чого? – запитала я.
– Лікарі хочуть випробувати дещо на Піті, – відповів він. – Підіслати до нього найменш небезпечну людину з Округу 12. Когось, із ким Піта провів дитинство, але ця людина не повинна мати нічого спільного з тобою. Зараз лікарі саме обирають кандидатуру.
Я знала, що це нелегке завдання, адже більшість тих, із ким Піта провів дитинство, були з міста, а майже нікому з його мешканців не вдалося врятуватися з полум’я. Коли ми прийшли до лікарняної палати, яку тепер перетворили на якийсь лікарський штаб, я побачила її: вона сиділа поруч із Плутархом і, як завжди, усміхалася. Деллі Картрайт. Вона всім дарувала таку усмішку.
– Катніс! – вигукнула вона.
– Привіт, Деллі, – привіталась я. Від когось я чула, що вони з молодшим братом вижили. Її батькам (вони були власниками взуттєвої крамнички) пощастило менше. В сірому однострої Округу 13 Деллі здавалася старшою. Її пшеничне волосся було зібране в косу, хоча раніше вона завжди носила кучері. Деллі схудла, однак їй личило – вона була чи не єдина з Округу 12, хто міг похвалитися кількома зайвими грамами. А тутешнє дієтичне харчування, стрес, горе через втрату батьків – все це, без сумніву, позначилося на ній.
– Як у тебе справи? – запитала я.
– Багато чого змінилося, – її очі наповнилися сльозами. – Але тут, в Окрузі 13, до нас так добре ставляться, правда ж?
Деллі казала це щиро. Вона завжди любила людей. Усіх людей, а не тільки купку обраних.
– Так, тут (хочуть, щоб ми почувалися затишно, – мовила я. Непогана нейтральна відповідь. – Тебе обрали для побачення з Пітою?
– Гадаю, що так. Бідолашний Піта! І ти. Я ніколи не зрозумію вчинків Капітолія, – сказала вона.
– Може, краще й не намагатися, – мовила я їй.
– Деллі знає Піту давно, – сказав Плутарх.
– О так! – обличчя Деллі виясніло. – Ми змалечку гралися разом. Я казала всім, що він мій брат.
– Ну, як тобі ідея? – запитав мене Геймітч. – Щось може збудити спогади про тебе?
– Всі ми навчалися в одному класі. Але ніколи не спілкувалися, – сказала я.
– Катніс завжди була особлива, я не могла й мріяти про те, щоб заговорити до неї, – мовила Деллі. – Вона так вправно полювала й торгувала на Горні! Всі її поважали.
Ми з Геймітчем воднораз зиркнули на неї – перевірити, чи вона бува не жартує. Якщо вірити словам Деллі, то в мене було мало друзів через те, що мене побоювалися через мою винятковість. Це неправда. У мене було мало друзів, бо я не надто дружелюбна. Однак це ж Деллі, вона вважає, що всі люди чудові.
– Деллі завжди думає про людину тільки добре, – пояснила я. – Навряд чи в Піти могли залишитися про неї погані спогади...
А тоді мене осінило.
– Заждіть. У Капітолії. Коли я впізнала дівчину-авокса, не знала, як відбрехатися. А Піта прикрив мене, сказавши, що вона схожа на Деллі.
– Так, пригадую, – сказав Геймітч. – Ну, не знаю. Це ж не справжній спогад. У дійсності Деллі ж там не було. Та й сумніваюся, що цей випадок може змагатися з роками спогадів про дитинство.
– Особливо зі спогадами про таку хорошу подругу, як Деллі, – мовив Плутарх. – Гадаю, варто спробувати.
Ми з Геймітчем і Плутархом вирушили до кімнати для спостерігачів, розташованої поруч із палатою Піти. Там уже чекав десяток лікарів, озброєних ручками й записниками. Ми могли спостерігати за Пітою крізь прозоре скло, в той час як він нас не бачив, а ще ми чули все, що відбувалося в палаті. Піта лежав на ліжку зі зв’язаними руками. Він не намагався звільнитися, але його руки постійно смикалися. Судячи з виразу обличчя, його розум прояснів із нашої останньої зустрічі, але це був іще не той Піта, якого я пам’ятала.
Коли двері в палату повільно відчинилися, Пітині очі тривожно розширилися, а тоді він розгубився. Деллі невпевненою ходою перетнула палату, однак щойно вона наблизилася до Піти, її вуста розпливлися в усмішці.
– Піто! Це я, Деллі. З Округу 12.
– Деллі? – (Здається, хмаринки почали танути, небо прояснилося). – Деллі. Це ти.
– Так! – мовила вона з очевидним полегшенням. – Як ти почуваєшся?
– Жахливо. Де ми? Що трапилося? – запитав Піта.
– Чудово, – мовив Геймітч.
– Я звелів їй у жодному разі не згадувати про Катніс чи Капітолій, – сказав Плутарх. – Побачимо, скільки спогадів про домівку вона викличе в Піти.
– Ми... в Окрузі 13. Тепер ми живемо тут, – відповіла Деллі.
– Саме так мені і сказали. Але це якесь безглуздя. Чому ми не вдома? – запитав Піта.
Деллі вкусила себе за губу.
– Стався... нещасний випадок. Я також сумую за домівкою. От тільки щойно я згадувала наші з тобою малюнки крейдою на асфальті. Твої були такі гарні! Пам’ятаєш, як ти малював різних тварин?
– Ага. Свиней і котів, – сказав Піта. – Ти казала про... нещасний випадок?
На чолі Деллі я помітила маленькі крапельки поту. Вона силкувалася викрутитись.
– Там було... неможливо залишатися, – відповіла вона квапливо.
– Так тримати, дівчинко, – мовив Геймітч.
– Знаєш, Піто, я думаю, тобі тут сподобається. Тут усі такі привітні! Завжди є що поїсти, чистий одяг, а в школі набагато цікавіше, – провадила Деллі.
– Чому ніхто з родини не приходить навідати мене? – запитав Піта.
– Вони не можуть, – Деллі знову розхвилювалася. – Багато людей не зуміли вибратися з Округу 12. Тому нам доведеться починати життя заново. Я впевнена, що вправний пекар не буде тут зайвий. Пам’ятаєш, як твій батько дозволяв нам робити з тіста хлопчиків і дівчат?
– Вогонь! – вигукнув Піта несподівано.
– Так, – прошепотіла вона.
– Округ 12 згорів, так? Через неї, – сказав Піта злісно. – Через Катніс!
Він почав смикатися й вириватися.
– О ні, Піто. Це була не її провина, – мовила Деллі.
– Це вона тобі сказала? – шипів Піта.
– Заберіть її звідти, – наказав Плутарх. Двері негайно відчинилися, і Деллі почала повільно задкувати.
– Ні. Я сама була... – почала Деллі.
– Вона обманює! Вона брехуха! Не можна вірити жодному її слову! Вона мутант, якого створив Капітолій, щоб знищити нас! – верещав Піта.
– Ні, Піто. Вона не... – знову спробувала Деллі.
– Не довіряй їй, Деллі, – репетував Піта несамовито. – Я їй повірив, і вона спробувала мене вбити.
Вона вбила моїх друзів. Мою родину. Навіть не підходь до неї! Вона мутант!
З-за дверей вистромилася рука й забрала Деллі з палати. Двері одразу ж зачинилися. Однак Піта й далі репетував:
– Мутант! Вона – смердючий мутант!
Він не просто не вірив мені й хотів мене вбити – він відмовлявся вірити, що я людина. Ліпше б він задушив мене!
Всі лікарі довкола мене відчайдушно шкребли щось у записниках, намагаючись не проґавити жодного слова. Геймітч і Плутарх узяли мене попід руки, вивели з кімнати та притиснули до стіни в коридорі. Але я все одно знала, що Піта й далі верещить он за тими дверима й товстим склом.
Прим помилилася. Піту не врятувати.
– Я більше не можу тут залишатися, – мовила я тупо. – Якщо ви хочете, щоб я й надалі була Переспівницею, відішліть мене кудись.
– Куди ти хочеш поїхати? – запитав Геймітч.
– У Капітолій.
Це єдине місце, де в мене ще є незавершена справа.
– Не можна, – мовив Плутарх. – Аж поки не звільнимо всі округи. До речі, у мене гарні новини: опір придушено всюди, крім Округу 2. Це міцний горішок.
Усе правильно. Спочатку округи. Потім Капітолій. А тоді я полюватиму на Снігоу.
– Гаразд, – мовила я. – Тоді відішліть мене в Округ 2.
