Текст книги "Голодні ігри"
Автор книги: Сюзанна Коллінз
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)
ЧАСТИНА 2
ІГРИ
РОЗДІЛ 1
На якусь мить камери ніби прикипіли до обличчя Піти, оператори не відривали об’єктивів від його опущених долі очей. А тоді на всіх великих екранах я побачила себе, на виду застиг змішаний вираз здивування й протесту, а нижня щелепа повільно відвисла, щойно я усвідомила, що це я, що Піта говорить про мене. Я одразу ж міцно стиснула губи й потупила погляд, сподіваючись, що ніхто не помітив емоцій, які вирували всередині.
– Оце так невезіння, – мовив Цезар, і цього разу в його голосі відчувався справжній непідробний біль. Натовпом прокотилася хвиля співчуття, хтось навіть застогнав.
– Так, везінням не назвеш, – погодився Піта.
– Що ж, не дивно. Важко встояти перед такою прегарною юною леді, – мовив Цезар. – Вона не здогадувалась?
Піта похитав головою.
– Ні, до цього моменту вона нічого не знала.
Я боязко підвела погляд на екран і побачила, що мені гаряче не просто так: щоки палають густим рум’янцем.
– Може, покличмо її назад на сцену і поспитаймо, що вона про все це думає? – цього разу Цезар адресував своє запитання публіці. Натовп заволав на знак згоди. – Сумно, але правила є правила. Катніс Евердін вичерпала свій час на сцені. Що ж, удачі тобі, Піто Мелларк. Гадаю, що зараз до моїх слів приєднається увесь Панем, наші серця будуть завжди з вами.
Натовп скаженів і лементував. Своїм щирим зізнанням Піта привернув усю увагу до себе й засліпив своїм блиском інших трибутів. Коли публіка врешті заспокоїлася, він зніяковіло подякував і повернувся на своє місце. Заграв гімн, і ми всі підвелися. Я підняла голову – не могла вчинити інакше, це б означало неповагу – і побачила, що майже на кожному екрані показують нас із Пітою. Між нами всього кілька кроків. Як трагічно.
Але мене не обдуриш.
По закінченні гімну всі трибути повернулися назад у Тренувальний Центр і рушили до ліфтів. Я заскочила у перший-ліпший ліфт, попередньо переконавшись, що там немає Піти. Наше численне оточення зі стилістів, менторів і помічників досі було в залі, тож ми залишилися самі. Ніхто не говорив. Мій ліфт зупинявся чотири рази, перш ніж я дісталася дванадцятого поверху. Піта саме виходив зі свого ліфта, коли я накинулася на нього. Я штовхнула його в груди, він заточився і впав на потворну вазу зі штучними квітами. Ваза розлетілася на тисячі малесеньких друзок. Піта приземлився саме на них і поранив руку.
– За що? – запитав він приголомшено.
– Як ти міг! Як ти смів говорити таке про мене! – я не просто кричала, я верещала на нього.
Саме в цю мить із ліфта вийшла решта команди: Еффі, Геймітч, Цинна й Порція.
– Що тут діється? – запитала Еффі. В її голосі лунали істеричні нотки. – Ти впав?
– Потому як вона мене штовхнула, – відповів Піта й підвівся, опираючись на Еффі та Цинну.
Геймітч обернувся до мене:
– Ти його штовхнула?
– То була ваша ідея, правда ж? Виставити мене дурепою перед цілою країною? – запитала я.
– Це була моя ідея, – відповів Піта, і його обличчя скривилося від болю, поки він витягав уламки скла з долонь. – Геймітч тільки допомагав мені.
– Звісно, Геймітч завжди готовий допомогти. Тобі! – сказала я.
– Ти дурепа, – мовив Геймітч із відразою. – Ти гадаєш, він нашкодив тобі? Цей хлопець дав тобі те, на що ти б ніколи не спромоглася сама.
– Тепер я для всіх – слабачка! – заволала я.
– Тепер ти для всіх – жадана! Будьмо відверті, в тобі було романтичної аури не більше, ніж у мені, поки Піта не сказав, що хоче тебе. Тепер усі хочуть тебе. Вони говорять тільки про тебе. Закохані Ромео і Джульєтта з Округу 12! – мовив Геймітч.
– Але ми не закохані! – заперечила я.
Раптом Геймітч схопив мене за плечі й щосили притиснув до стіни.
– А кого це хвилює? Це просто велике шоу. Головне – правильно себе подати. Після інтерв’ю ти здалася мені досить симпатичною дівчиною, що уже саме по собі є чудом із чудес. Але тепер ти ще й серцеїдка. Ох, ти тільки уяви: тепер хлопці ладні зробити заради тебе все. Як гадаєш, чи забезпечить це тобі спонсорів?
Від його перегару мені стало зле. Я вивільнилася з його дужих рук і відступила на кілька кроків, намагаючись привести до ладу свої думки.
Я не знала, що й казати.
– Треба будо попередити мене, щоб я не справляла враження такої дурепи.
– Ні, твоя реакція була просто чудова. Якби ти знала, то все б зіпсувала, – сказала Порція.
– Вона просто хвилюється, що все чув її хлопець, – сказав Піта похмуро і витягнув іще один кривавий осколок із долоні.
На згадку про Гейла мої щоки знову спалахнули рум’янцем.
– У мене немає хлопця.
– Байдуже, – мовив Піта. – Але я впевнений, що він достатньо кмітливий, щоб відрізнити блеф від правди. До того ж ти не казала, що любиш мене. Тож просто забудьмо.
Його слова потроху доходили до мене. Мій гнів ущухав. Я не знала, що й думати: мене використали чи навпаки – зробили мені користь? Геймітч мав рацію. Я добре впоралася з інтерв’ю, але ким я видалася зі сцени? Дурним дівчиськом, яке тішилося своєю блискучою сукнею. І гиготіло. Тільки розповідаючи про Прим, я була собою. Але що ці кілька секунд у порівнянні з мовчазною смертельною силою Трача! Такою я і є – дурненька, блискуча й зовсім не виразна. Хоча ні, мої одинадцять балів за виступ перед продюсерами зробили свою справу.
Але тепер, завдяки Піті, я стала жаданою. Якщо вірити його словам, то я скорила не тільки його – я мала багато шанувальників. А якщо публіка справді вважатиме, що ми закохані... Я пам’ятаю, як тепло вони прийняли зізнання Піти. Нещасні Ромео і Джульєтта!.. Геймітч правий: Капітолію потрібно саме це. Раптом я злякалася, що моя реакція була недостатньо переконливою.
– Потому як Піта зізнався, що закоханий у мене, можна було сказати про мене те саме? – запитала я.
– Так, – відповіла Порція. – Ти наполегливо намагалася уникнути об’єктивів камер. Спалахнула рум’янцем. Усе було просто ідеально.
Решта збуджено вертіли головами на знак згоди.
– Тепер ти на вагу золота, люба. Спонсори до тебе в чергу ставатимуть, – сказав Геймітч.
Мені стало соромно за те, як я вчинила з Пітою.
– Вибач, що штовхнула тебе.
– Нічого страшного, – знизав Піта плечима. – Хоча технічно ти порушила правила.
– Як твої руки? – захвилювалась я.
– Скоро загояться, – відповів він.
З їдальні прилинули апетитні запахи, сповіщаючи, що вечеря на столі.
– Ходімо, час їсти, – мовив Геймітч.
Ми всі рушили за ним і розсілися за столом. Проте рука Піти не припиняла кривавитися, й Порція вивела його з їдальні, щоб надати першу допомогу. Суп із трояндових пелюсток ми з’їли без них. За кілька хвилин вони повернулися, Пітина долоня була обмотана бинтом. На мої плечі ліг важкий тягар провини. Завтра ми опинимося на арені. Піта зробив мені послугу, а я відплатила йому травмою. Скільки ще разів він виручатиме мене?
По вечері ми перебралися до вітальні й подивилися повтор інтерв’юй Мені здалося, що я була схожа на легковажну пустоголову дурепу, яка вертілася й хихикала, але всі запевнили мене, що я мала просто чарівний вигляд. Піта і так тримався досить непогано, але його останній хід – зізнання у щирому коханні – став абсолютно виграшним. А тоді крупним планом показали мене, заскочену зненацька й рум’яну. Завдяки вмілим рукам Цинни я була досить симпатичною, Пітине зізнання зробило мене жаданою, обставини, що склалися, додали моєму образу трагічності, й усе це разом зробило мене незабутньою.
Коли пролунали останні ноти гімну й екран перетворився на суцільну чорну пляму, ніхто не проронив і слова. Завтра на світанку нас розбудять і готуватимуть до появи на арені. Ігри почнуться не раніш як о десятій, адже жителі Капітолія ніколи не прокидаються так рано. Але ми з Пітою встанемо на світанні. Хтозна, як далеко їхати до арени, яку приготували для цьогорічних Ігор.
Я знала, що Геймітч та Еффі не поїдуть із нами, вони залишаться в Штабі та, сподіваюся, підписуватимуть контракти зі спонсорами, розроблятимуть стратегії і вирішуватимуть, коли і як посилати нам подарунки. Цинна й Порція супроводжуватимуть нас до останньої миті, аж до арени. Але все-таки попрощатись ми повинні саме зараз.
Еффі взяла нас обох за руки, на її очах виступили сльози, й вона побажала нам удачі. А також подякувала за те, що ми такі хороші трибути, найкращі, з якими їй випадало працювати. Але ж Еффі – це Еффі, вона не могла втриматися, щоб не бовкнути:
– Тепер я зовсім не здивуюся, коли наступного року мене нарешті переведуть у пристойніший округ.
Тоді вона поцілувала кожного з нас у щоку і поквапилася вийти з кімнати, абсолютно поглинута чи то емоціями, чи то думкою про можливе підвищення.
Геймітч схрестив руки на грудях і подивився на нас.
– Може, скажете кілька слів на прощання? Дасте пораду? – запитав Піта.
– Коли пролунає гонг, мчіть подалі що є духу. Жоден із вас не годиться для різанини біля Рогу достатку. Просто вшивайтеся звідти, якнайдалі від інших, а ще шукайте воду, – мовив він. – Зрозуміли?
– А потім? – запитала я.
– Виживайте, – відповів Геймітч.
Цю-таки пораду він дав нам у поїзді, але цього разу він не був п’яний і не сміявся. У відповідь ми тільки кивнули. А що тут іще скажеш?
Коли я виходила з кімнати, Піта затримався, щоб поговорити з Порцією. Я неабияк цьому зраділа. Хоча мені було не уникнути прощання з Пітою, ліпше я зроблю це завтра. Я побачила, що ліжко у моїй кімнаті розстелене, хоча не було й сліду рудокосої дівчини-авокса. Якби я знала її ім’я! Треба було спитати. Вона могла б його написати. Чи показати жестами. Але, напевно, її б за це покарали.
Я прийняла душ і змила золоту фарбу, макіяж і запах краси зі свого тіла. Єдине, чого я не змила, то це яскравих вогників на нігтях. Вирішила залишити їх як нагадування. Катніс – дівчина у вогні. Можливо, це додасть мені сили і впевненості в собі на арені.
Я одягнула товсту пухнасту піжаму і залізла в ліжко. Приблизно за п’ять секунд я усвідомила, що не засну. А мені необхідно хоч трохи поспати, бо на арені кожна секунда втоми дорівнює смерті.
Це недобре. Спливла година, дві, три, а я так і не склепила очей. Я все уявляла, куди закинуть нас продюсери. В пустелю? На болото? Чи в холодне пустище? Моя єдина надія була на дерева: вони могли стати для мене сховищем, джерелом їжі та притулком. Дерева були майже завжди, адже пустельні краєвиди нудні, та й Ігри тоді закінчуються занадто швидко. Хоча при поганому кліматі й дерева не допоможуть. Цікаво, які пастки підготували продюсери, щоб оживити занадто нудні години? А ще не варто забувати про інших трибутів...
Що дужче я хотіла заснути, то далі втікав сон. Зрештою мені стало зовсім незатишно в ліжку. Я злізла на підлогу й почала дибати кімнатою туди-сюди. Серце калатало, мов навіжене, дихання прискорилося. Кімната перетворилася для мене на тюремну камеру. Повітря! Вийти на свіже повітря. Інакше я знову почну все трощити. Я вислизнула в коридор і попрямувала до дверей, що вели на дах. Виявилося, що вони не тільки не замкнені, але й прохилені. Напевно, хтось забув зачинити їх, та яке це має значення! Енергетичне поле, яке оточує будівлю, не дозволить утекти жодному відчайдухові. А я й не планую втікати, мені потрібно всього кілька ковтків свіжого повітря. Я волію побачити небо й місяць, насолодитися останньою ніччю, коли ніхто не полюватиме на мене.
Вночі дах не освітлювався, але тільки-но мої босі ноги ступили на кахляну підлогу, я одразу побачила силует, високий і темний на тлі яскравого сяйва, яким повсякчас світиться Панем. На вулицях був справжній гамір: музика, співи, гудки машин, а крізь товсті шиби в кімнаті я не чула жодного звуку. Я б могла непомітно позадкувати – через увесь цей галас Піта би й не помітив. Але нічне повітря було настільки солодке, що я просто не змогла повернутись у свою задушливу спальню-клітку. Та й хіба це щось змінить? Хіба наша розмова на щось уплине?
Я беззвучно наблизилася до нього і сказала:
– Ти маєш хоч трохи поспати.
Він здригнувся, але не обернувся. Тільки ледь помітно кивнув.
– Я не хотів проґавити гулянку. Зрештою, вона на нашу честь.
Я підійшла й перехилилася через бильце. Широкі вулиці були напхом напхані людьми, які танцювали та співали. Я примружилася, щоб роздивитися їхні маленькі фігурки.
– Це маскарад?
– А хто їх знає? – відповів Піта. – Тут щодня вбираються у дивакуватий одяг. Також не змогла заснути?
– Не можу відгородитися від думок, – мовила я.
– Думаєш про сім’ю? – запитав він.
– Ні, – відповіла я трохи винувато. – Про завтрашній день. Хоч думками тут і не зарадиш.
У блідому світлі я роздивилася Пітине обличчя, а ще побачила, що він якось дивно стискає поранену долоню.
– Мені справді дуже шкода, що через мене ти поранив собі руку.
– Байдуже, Катніс, – мовив він. – Я ніколи не був реальним претендентом на перемогу в цих Іграх.
– Не можна так казати, – відповіла я.
– Чому ні? Це ж правда. Єдине, чого я хочу, – не зганьбитися і... – він вагався.
– І що? – наполягала я.
– Не можу підібрати влучні слова. Просто... коли я помиратиму, к хочу залишитися самим собою. Ну, хіба в цьому є здоровий глузд? – запитав він.
Я похитала головою. Як іще можна померти, окрім як собою?
– Я не хочу, щоб Ігри змінили мене. Перетворили на чудовисько, яким я не є.
Я прикусила губу. Отже, поки я міркувала над тим, як можна використати дерева, Піта складав плани, як грати так, щоб зберегти своє «я». Своє чисте, незаплямоване «я».
– Ти хочеш сказати, що взагалі нікого не вбиватимеш? – запитала я.
– Та ні. Я впевнений, коли прийде час, я зможу вбити, як і будь-хто інший. Я не здамся без бою. Просто я б волів знайти спосіб показати Капітолію, що я йому не належу. Що я не якийсь пішак в Іграх, – сказав Піта.
– Але насправді це не так, – мовила я. – Ми всі – пішаки. Такі правила гри.
– Гаразд, я все розумію. Але подивись на це з іншого боку: все одно я – це я, а ти – це ти, – наполягав він. – Розумієш?
– Та начебто. Не ображайся, Піто... але всім начхати, – сказала я.
– Мені не начхати. А що ще мені лишається? – буркнув він, і його блакитні очі зустрілися з моїми, настійливо вимагаючи відповіді.
Я відступила на крок.
– Лишається пам’ятати пораду Геймітча. Виживати.
Піта усміхнувся мені, в його очах майнули біль і насмішка.
– Що ж, дякую за пораду, люба.
Це був удар нижче пояса. Те, як він, перекривлюючи Геймітча, зверхньо й лагідно звернувся до мене.
– Слухай, якщо ти хочеш провести останні години життя, міркуючи, як померти на арені благородною смертю, то будь ласка. Це твій вибір. Я ж хочу дожити останні дні в Окрузі 12.
– Чомусь мене це зовсім не дивує, – мовив Піта. – Передай привіт моїй мамі, коли повернешся додому, гаразд?
– Звісно, – відповіла я, розвернулася й пішла геть.
Решту ночі я провела у напівдрімоті, уявляючи, як уранці приголомшу Піту Мелларка кількома влучними фразами. Піта Мелларк. Побачимо, як високо він носитиме себе, коли погляне в обличчя смерті. Напевно, він перетвориться на одну з тих жорстоких тварюк – трибутів, які, прикінчивши супротивника, рвуться зжерти його серце. Кілька років тому хлопець на ім’я Тит з Округу 6 геть оскаженів. Продюсери були змушені оглушати його електрошоком, щоб встигати прибрати тіла його жертв, перш ніж він їх зжере. На арені не існувало ніяких правил, але канібалізм не схвалювався Капітолієм, тож більшість сцен вирізали. Врешті Тит загинув, потрапивши під сніговий обвал. Ходили чутки, що це було зроблено навмисне, аби вберегти Капітолій від божевільного переможця.
Але вранці мені не вдалося побачити Піту. На світанку до моєї кімнати увійшов Цинна, одягнув мене у простий костюм і провів на дах. Остаточно мене мали вбрати й приготувати в катакомбах під ареною. Нізвідки з’явився вертоліт – точно як тоді, в лісі, коли я вперше побачила рудоволосу дівчину-авокса, – і нам опустили драбину. Щойно я ступила на нижній щабель, як руки й ноги немов прикипіли до драбини, і якась невидима сила потягнула мене вгору.
Я гадала, що, опинившись усередині, одразу ж звільнюся, але помилилася. До мене підійшла жінка в білому халаті та зі шприцом у руках.
– Це просто маячок, Катніс. Що менше ти будеш борсатися, то швидше я введу його тобі під шкіру, – мовила вона.
Борсатися? Та я була непорушна мов статуя. Проте біль від уколу був цілком реальний. Я відчувала, як гостра голка проколола мені шкіру і маячок засів у передпліччі. Тепер продюсери завжди зможуть дізнатися про моє місцезнаходження на арені. Аякже: бояться загубити трибута.
Щойно болючу процедуру закінчили, драбина одразу ж мене відпустила. Жінка кудись зникла, а з даху почали піднімати Цинну. Хлопець-авокс указав нам шлях до їдальні, де на нас чекав сніданок. Незважаючи на нервовий клубок у животі, я з’їла, скільки влізло, хоча як завжди чудова їжа сьогодні мені не смакувала. Нерви потроху здавали, і з таким самим успіхом я б могла жувати вугілля. Єдине, що зацікавило мене, то це краєвид із вікна: спочатку ми повільно пливли над містом, а тоді відкрилася панорама незайманої природи. Ось що бачать птахи у польоті. Тільки вони вільні й у безпеці. На відміну від мене.
Подорож тривала приблизно півгодини, перш ніж вікна затемнили: це означало, що арена вже недалечко. Вертоліт приземлився, і ми з Цинною знову скористалися драбиною, тільки цього разу вона спустила нас у підземелля, де були катакомби. Ми мовчки пройшли до приміщення, призначеного для останніх приготувань. У Капітолії його називають Стартовим комплексом. В округах його величають Скотобазою. Саме туди звозять товар перед забоєм.
Усе тут було абсолютно новеньке, я – перший і останній трибут, який скористається саме цим Стартовим комплексом. Усі арени – історичні пам’ятки, які дбайливо зберігаються після закінчення Ігор. Усі вони згодом стають популярним місцем відпочинку для жителів Капітолія. Туди можна заїхати на місяць, переглянути уривки Ігор, здійснити екскурсію в катакомби, відвідати місця, де гинули трибути. Можна навіть узяти участь у реконструкції подій.
Подейкують, що годують там просто чудово.
Приймаючи душ і чистячи зуби, я насилу втрималася, щоб не виблювати сніданок. Цинна зробив мені звичну зачіску, заплівши косу. Тоді принесли одяг, однаковий для всіх трибутів. Цинна не брав участі в розробці цього костюма, він навіть не знав, що в пакеті, але допоміг мені одягнути нижню білизну, прості плямисті штани, легеньку зелену блузку, твердий коричневий пояс і тоненьку чорну куртку до стегон і з каптуром.
– Вона з особливого матеріалу, який відбиває тепло тіла. Отже, чекай холодних ночей, – мовив він.
На шкарпетки, які щільно облягали ноги, я взула чоботи. Мушу визнати, вони були набагато кращі, ніж я сподівалася: з м’якої шкіри (набагато м’якшої, ніж мої вдома) і з прошитою гнучкою підошвою з гуми. В таких добре бігати.
Я гадала, що вже закінчила, коли Цинна витягнув із кишені маленьку золоту переспівницю. Я зовсім про неї забула.
– Звідки вона у вас? – запитала я.
– Я відстебнув її від зеленої сорочки, яку ти залишила в поїзді, – відповів він.
Тепер я згадала, як відщепила її від маминої сукні й пришпилила до сорочки.
– Це ж символ твого округу, правда?
Я кивнула, і він пристебнув брошку до моєї сорочки.
– Комісія спершу не давала дозволу. Дехто думав, що ти зможеш використати брошку як зброю, і це дасть тобі нечесну перевагу. Але зрештою дозвіл дали, – мовив Цинна. – А от у дівчини з Округу 1 перстень вилучили. Варто крутнути дорогоцінний камінчик – із персня вискакує отруйна голка. Дівчина запевняла, що не знала про це, і ніхто не зміг довести протилежного. Але талісман усе одно забрали... Ну, ось ти й готова. Переконайся, що тобі зручно.
Я походила туди-сюди, побігала, помахала руками.
– Все чудово. Пасує ідеально.
– Тоді не залишається нічого, як чекати на сигнал, – сказав Цинна. – Хіба що ти ще не наїлася.
Я відмовилася від їжі, але взяла склянку води, яку поволі сьорбала маленькими ковточками. Я старалася не гризти нігтів й не кусати губ, а натомість почала кусати щоку зсередини. Вона досі не загоїлася, тому скоро у роті з’явився присмак крові.
Коли я зрештою усвідомила, що станеться незабаром, моя нервозність переросла у переляк. Можливо, мене не буде серед живих уже за годину. Якщо не менше. Пальці інтуїтивно потягнулися до передпліччя, куди жінка зі шприцом всадила маячок. Рука досі боліла, але я почала нервово натискати на місце уколу, аж поки там не проступив синець.
– Може, хочеш поговорити, Катніс? – запитав Цинна.
Я похитала головою, але за мить моя рука потягнулася до нього. Цинна мовчки обняв її своїми долонями. Ось так ми сиділи, поки приємний жіночий голос не повідомив, що вже час готуватися до старту.
Досі тримаючи Цинну за руку, я підійшла до металевого люка й ступила на нього.
– Пам’ятай, що казав Геймітч. Тікай, шукай воду. Все інше потім... – (Я кивнула). – І знай. Мені заборонено робити ставки, але якби я міг, то обов’язково поставив би на тебе.
– Справді? – прошепотіла я.
– Справді, – відповів Цинна, а тоді нахилився і поцілував мене в чоло. – Удачі тобі, дівчино у вогні.
Раптом на мене опустився скляний циліндр, він розірвав наші руки і розділив нас. Цинна легенько вдарив пальцями під підборіддя. Тримай голову високо.
Я задерла підборіддя й виструнчилася. Циліндр почав підніматися. Протягом п’ятнадцяти секунд мене оточувала абсолютна темрява, а тоді металевий люк виштовхнув мене на поле просто неба. На якусь мить мене осліпило яскраве сонце, подув сильний вітер, і я радо відмітила, що до мене долинає приємний запах сосон.
А тоді легендарний ведучий Клавдій Темплсміт оголосив:
– Пані та панове, оголошую сімдесят четверті Голодні ігри відкритими!
