Текст книги "Голодні ігри"
Автор книги: Сюзанна Коллінз
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 20 страниц)
– То для чого вони? – запитала я в Рути, взявши окуляри в руки.
– Коли надворі стемніє, сама побачиш, – відповіла вона. – Одягни їх сьогодні ввечері, коли сяде сонце.
Я віддала Руті кілька сірників, а вона ще раз пересвідчилася, що у мене з собою достатньо листочків у разі, якщо набряки знову розболяться. Ми загасили вогонь і рушили вгору паралельно потічку. Ми йшли, аж поки зовсім не стемніло.
– Де ти спиш? – запитала я в неї. – На деревах? – (Рута кивнула у відповідь). – У самій тільки курточці?
Рута витягнула додаткову пару шкарпеток.
– Я одягаю їх на руки.
Я згадала, які тут холодні ночі.
– Спи зі мною у спальному мішку, якщо, звісно, хочеш. Він достатньо великий для двох.
Після такої пропозиції обличчя її засяяло. Гадаю, вона на таке й не сподівалася.
Ми вибрали годящу гілку і вмостилися на ніч саме тоді, коли почав грати гімн. Цього дня смертей не було.
– Руто, я прийшла до тями вчора. Скільки ночей я проґавила?
Звуки гімну повинні заглушити мої слова, але я все одно шепотіла. Навіть з осторогою прикрила губи долонею. Не хотіла, щоб глядачі дізналися, що я збираюся говорити про Піту. Наслідуючи мене, Рута зробила те саме.
– Дві, – відповіла вона. – Дівчата з Округів 1 і 4 загинули. Залишилося десятеро.
– Трапилося щось дивне. Принаймні так мені здалося. Можливо, цього й не було насправді: отрута мисливців-убивць почала діяти, і мені все привиділося, – мовила я. – Пам’ятаєш хлопця з мого округу? Піту? Гадаю, він урятував мені життя. Але він був із кар’єристами.
– Він уже не з ними, – сказала Рута. – Я шпигувала за їхнім табором біля озера. Вони повернулися, перш ніж почали марити. Але його там не було. Можливо, він справді врятував тебе і тому був змушений тікати.
Я не відповіла. Якщо Піта мене врятував, то виходить, що я знову йому заборгувала. Тепер буде не так легко з ним розрахуватися.
– Якщо він справді виручив мене, то, мабуть, це входило в його плани. Він, певно, хоче, щоб люди й надалі думали, ніби він у мене закоханий.
– А, – мовила Рута і замислилася. – Мені здалося, що то була не гра.
– Звісно, що гра, – сказала я. – Він вигадав це разом із нашим ментором.
Тим часом гімн закінчився, і небо стемніло.
– Давай випробуємо окуляри.
Я витягнула окуляри й одягнула їх. Рута не жартувала. Я бачила все – від листочків на деревах до скунса, який повільно скрадався серед кущів за добрячих п’ятнадцять футів звідси. З такої відстані я б могла підстрелити його, якби захотіла. Я будь-кого могла б підстрелити.
– Цікаво, в кого ще є такі окуляри, – мовила я.
– Кар’єристи мають дві пари. У їхньому таборі біля озера є все, – сказала Рута. – Вони такі сильні.
– Ми також сильні, – відповіла я. – Просто наша сила в іншому.
– Ти сильна. Ти вмієш стріляти, – мовила вона. – А що вмію я?
– Ти можеш забезпечити себе харчами. Хіба ні? – запитала я.
– Їм харчі не потрібні. У них є все, – відповіла Рута.
– А уяви, якби в них не залишилося нічого. Уяви, якби всі їхні запаси зникли. Скільки часу вони протягнуть? Я маю на увазі тут, на Голодних іграх...
– Але ж, Катніс, вони не голодні, – сказала Рута.
– Ні, не голодні. Ось у чому проблема, – погодилася я.
І вперше за весь час у мене з’явився план. Не план захисту чи втечі, а план нападу.
– Руто, гадаю, нам час виправити ситуацію.
РОЗДІЛ 7
Рута вирішила повністю мені довіритися. Щойно пролунали останні ноти гімну, як вона міцно притулилася до мене й одразу заснула. У мене також не виникало жодних підозр стосовно неї, тому я не вжила жодних заходів безпеки. Якби вона зичила мені смерті, то просто втекла б, не попередивши про осине гніздо. Мене хвилювало інше – десь глибоко всередині мені не давала спокою одна думка. Жодній із нас не під силу виграти Ігри. Та оскільки везіння поки що було на нашому боці, я вирішила зараз про це не думати.
До того ж усю мою увагу поглинув план, який нещодавно народився у моїй голові. Ми з Рутою повинні знищити запаси кар’єристів. Не знаю як, але ми мусимо це зробити. Я була на всі сто впевнена, що виживання без їжі стане для них серйозним випробуванням. Як правило, стратегія кар’єристів полягає в тому, щоб одразу захопити всі запаси їжі, отаборитися на одному місці й поступово винищувати решту трибутів. У ті роки, коли кар’єристи залишали свій табір без нагляду, – одного разу всі припаси знищила зграя страшних рептилій, іншого їх змила повінь (справа рук продюсерів), – тільки тоді вигравали трибути з менш престижних округів. Кар’єристи зростали в достатку, їх завжди добре годували, тому вони не знають, що таке голод. На відміну від нас із Рутою.
Та сьогодні я була занадто виснажена, щоб розробляти детальний план. Мої рани тільки почали загоюватися, у голові ще не прояснилося від отрути, а тепло тільця Рути, її голівка, що вмостилася в мене на плечі, – все це дало мені відчуття безпеки. Вперше я замислилась над тим, як самотньо мені було на арені досі. Як заспокоює присутність іншої людини! Я поринула в сон, сподіваючись, що ранок принесе з собою свіжі ідеї. Одне мені було відомо напевне: завтра кар’єристам буде непереливки.
Мене розбудив гарматний постріл. Небо вже ясніло, а пташки щебетали. Рута сиділа на гілці навпроти і тримала щось у руках. Ми мовчали, очікуючи ще пострілів, та було тихо.
– Як гадаєш, хто цього разу? – запитала я. Просто не могла не думати про Піту.
– Не знаю. Та хто завгодно, – відповіла Рута. – Дізнаємося ввечері.
– А хто залишився? – запитала я.
– Хлопець з Округу 1. Обоє трибутів з Округу 2. Хлопець з Округу 3. Трач і я. Ти і Піта, – мовила Рута. – Разом вісім. Зажди, є ще хлопець з Округу 10, той, що кульгає. Він дев’ятий.
Був іще хтось, але жодна з нас не могла згадати хто.
– Цікаво, як помер цей трибут, – мовила Рута.
– Цього ми не дізнаємося. Але й так добре. Смерть на якийсь час утихомирить публіку. Можливо, ми встигнемо втілити свій план, перш ніж продюсери вирішать, що події розвиваються занадто повільно, – сказала я. – А що це в тебе?
– Сніданок, – мовила Рута. З цими словами вона простягнула долоню, показуючи два великі яйця.
– Що це за яйця? – запитала я.
– Я не впевнена. Ген отам – болотиста місцевість. Там водяться якісь водяні птахи, – сказала вона.
Було б непогано спекти яйця, але ми не хотіли ризикувати й розпалювати вогонь. Гадаю, трибут, який помер сьогодні, став жертвою кар’єристів, а це означає, що вони вже оклигали від осиних укусів і готові продовжити Ігри. Ми випили сирі яйця, з’їли по заячій ніжці й закусили все це ягодами. Непоганий сніданок.
– Ти готова? – сказала я, завдаючи на плечі рюкзак.
– До чого? – запитала Рута, але судячи з того, як вона підскочила, було ясно: вона готова робити все, що я скажу.
– Сьогодні ми знищимо запаси кар’єристів, – відповіла я.
– Справді? Але як?
Її очі світилися від радості й хвилювання. В цьому вона була зовсім не схожа на Прим, для якої будь-яка пригода – то кара Божа.
– Навіть не уявляю. Ходімо, придумаємо щось під час полювання, – мовила я.
Ми майже нічого не вполювали: я була надто заклопотана, намагаючись витягнути з Рути якнайбільше інформації про кар’єристів та їхній табір. Вона стежила за ними зовсім недовго, але виявилося, що Рута досить спостережлива. Вони влаштували табір біля озера, кроків зо тридцять від Рогу достатку. Того дня, коли там була Рута, вони залишили в таборі вартового – хлопця з Округу 3.
– Хлопця з Округу 3? – запитала я. – Він також із ними?
– Так, він постійно залишається в таборі. Його також ужалила оса, оскільки він опинився неподалік, – мовила Рута. – Гадаю, його не вбили з однієї причини – кар’єристам потрібен сторож. Але він на вигляд не такий і дужий.
– Яка у нього зброя? – запитала я.
– Я бачила тільки спис. Від нас би він відбився, але Трач би його легко прикінчив, – відповіла Рута.
– А їжа лежить просто неба? – мовила я. Рута кивнула. – Щось тут не так.
– Знаю. Але я не помітила нічого дивного, – зронила Рута. – Катніс, навіть якщо ти дістанешся їжі, як ти її знищиш?
– Спалю. Може, втоплю в озері. Або заллю пальним, – сказала я – і тицьнула пальцем у животик Рути, як робила це з Прим. – А може, з’їм!
Рута захихикала.
– Не хвилюйся. Я щось вигадаю. Руйнувати набагато легше, ніж будувати.
Якийсь час ми копали корінці, збирали ягоди й зелень і приглушеними голосами обговорювали стратегію. Я дізналася, що Рута – найстарша з шістьох дітей у сім’ї; вона завжди захищала молодших і ділилася з ними харчами, які добувала в лісах і на полях. А в її окрузі миротворці були набагато суворіші, ніж у нашому. Сьогодні я познайомилася зі справжньою Рутою, яка на запитання, що їй подобається найбільше в світі, відповіла:
– Музика.
– Музика? – здивувалася я.
У моєму світі з музики стільки ж користі, як зі стрічок для волосся й веселок. Хоча з веселки принаймні можна бодай про погоду дізнатися.
– У тебе є час на музику?
– Ми співаємо вдома. І на роботі також. Ось чому мені подобається твоя брошка, – мовила вона, вказавши на переспівницю, про яку я зовсім забула.
– У вас також є переспівниці? – запитала я.
– О так. З кількома я навіть подружилася. Ми співаємо разом годинами. Вони розносять мої повідомлення, – сказала вона.
– Що ти маєш на увазі? – запитала я нетерпляче.
– Зазвичай я залізаю на дерево якнайвище, тому перша помічаю прапор, який сповіщає про закінчення робочого дня. Тоді я завжди співаю одну й ту саму маленьку пісеньку, – мовила Рута. Вона перевела подих і заспівала солодким чистим голосочком чотири коротенькі рядочки. – А переспівниці розносять її по всьому саду. Так усі дізнаються, що час закінчувати, – провадила вона. – Хоча підбиратися занадто близько до їхнього гнізда небезпечно. Та це й не дивно.
Я відстебнула брошку і простягнула Руті.
– Ось, візьми. Для тебе вона важливіша, ніж для мене.
– О ні, – мовила Рута, знов затискаючи мої пальці навколо брошки. – Мені приємно дивитися на неї. Побачивши переспівницю, я вирішила, що можу тобі довіряти. До того ж у мене є це, – з цими словами вона витягнула з-під сорочки трав’яне намисто, на якому висіла грубо витесана дерев’яна зірка. Або квітка. – Талісман на везіння.
– Що ж, досі талісман вдало справлявся зі своїм завданням, – мовила я, пристібаючи переспівницю назад до своєї сорочки. – Може, тобі й справді з ним краще.
До обідньої пори у нас народився план. По обіді ми спробували втілити його в життя. Спочатку я допомагала Руті збирати гілочки і складати їх у купки для перших двох багать, третє вона зробить сама. Ми домовилися, що по всьому зустрінемося на тому місці, де ми вперше повечеряли разом. Потічок повинен допомогти мені знайти шлях назад. Перш ніж піти, я переконалася, що в Рути достатньо харчів і сірників. Я навіть наполягла, щоб вона взяла мій спальний мішок – раптом нам не вдасться зустрітися до вечора.
– А як же ти? Хіба тобі не буде холодно? – запитала вона.
– Ні, якщо поцуплю собі мішок там, біля озера, – мовила я. – Ти ж знаєш, що тут крадіжка не карається за законом, – усміхнулася я.
В останню мить Рута вирішила навчити мене свого сигналу – того, яким сповіщала про закінчення робочого дня.
– Може й не спрацювати. Але якщо ти почуєш цю пісеньку від переспівниці, то знатимеш, що зі мною все гаразд, просто зараз я ще не можу повернутися.
– А тут є переспівниці? – запитала я.
– А хіба ти не бачила? їхні гнізда всюди, – мовила вона.
Мушу визнати, я не помітила жодного.
– Гаразд. Якщо все піде за планом, ми зустрінемося ще до вечері, – сказала я.
Несподівано Рута кинулася до мене й обвила своїми рученятами. Повагавшись якусь мить, я пригорнула її у відповідь.
– Будь обережною, – застерегла вона.
– І ти, – відповіла я.
Тоді я розвернулася й рушила до потічка, на душі було тривожно. Я боюсь, що Руту можуть вбити... або не вбити, і тоді ми залишимося тільки вдвох з усіх трибутів, одна проти одної... Боюсь, що Рута зостається сама, і Прим також зосталася сама. Ні, у Прим є мама, і Гейл, і пекар, який пообіцяв, що вона не голодуватиме. А Рута має тільки мене...
Дійшовши до потічка, я рушила вниз за течією до того місця, де відлежувалася після атаки мисливців-убивць. Варто бути обачнішою, бо роздуми про Піту цілком заволоділи моєю увагою. Невже постріл, який пролунав сьогодні вранці, сповістив про його смерть? Якщо так, то як він помер? Від рук кар’єристів? Чи була це помста за те, що він відпустив мене? Я напружилася, намагаючись згадати все, що відбулося біля тіла Глорії, все до найменших подробиць. Піта вискочив із-поміж дерев. Він увесь мерехтів, і вже це змусило мене сумніватися, що все відбувалося насправді.
Мабуть, учора я рухалася дуже повільно: сьогодні, щоб дійти до місця, де я приймала ванну, мені знадобилося всього кілька годин. Я зупинилася поповнити запаси води і вимастити рюкзак іще одним шаром грязюки. Та хай скільки я старалася, здається, нічого не виходило. Жовтогарячий колір нічим не можна було приглушити.
З наближенням до табору кар’єристів мої чуття загострилися, і що ближче я підбиралася до них, то обережніше поводилася, дослухаючись до кожного звуку і тримаючи напоготові лук зі стрілою. Поки що я не натрапила на жодного трибута, але все було, як згадувала Рута. Зарості з солодкими ягодами. Кущі з листям, яким вона лікувала мої укуси. Скупчення осиних гнізд неподалік від дерева, на якому я ховалася від кар’єристів. То тут, то там у густому листі миготіло чорно-біле пір’я переспівниць.
Коли я наскочила на розбите осине гніздо, то на якусь мить зупинилась: мені забракло відваги, щоб іти далі. Рута дала чіткі вказівки, як дістатися звідси до однієї хорошої місцини, з якої добре стежити за табором біля озера.
«Пам’ятай, – сказала я собі. – Тепер мисливець ти, а не вони».
Я міцніше стиснула лук і рушила вперед. Дійшовши до переліску, про який мені розказувала Рута, я не могла не відмітити, наскільки вона мудра. В цьому місці ліс закінчувався, і далі була рівнина, на якій розташувався табір, але листя на кущах було таке густе, що звідси я могла спостерігати за кар’єристами непоміченою. Нас розділяло поле, де почалися Голодні ігри.
Я угледіла чотирьох трибутів. Хлопця з Округу 1, Катона і дівчину з Округу 2, а ще худорлявого блідолицього хлопця, мабуть, з Округу 3. Під час нашого перебування в Капітолії він не справив на мене жодного враження. Я зовсім нічого не пам’ятала про нього: ні його костюмів, ані балів, ані інтерв’ю. Навіть зараз, сидячи осторонь і копирсаючись у якійсь пластиковій коробці, він губився на тлі своїх кремезних зарозумілих союзників. Але, мабуть, він мав якесь особливе вміння, в іншому разі його б не залишили в живих. Дивлячись на нього, я відчувала якусь тривогу. Чому кар’єристи покладали на нього, такого кволого й ненадійного бійця, роль чатового? Чому вони просто його не вбили?
Усі четверо, здається, досі не оклигали від укусів мисливців-убивць. Навіть із того місця, де я ховалася, було добре видно набряклі ґулі на різних частинах їхніх тіл. Мабуть, у них не вистачило глузду витягнути жала, а якщо й вистачило, то, швидше за все, вони навіть не здогадувалися про існування лікувальних листочків. Очевидячки, ліки, які були в Розі достатку, не допомогли.
Ріг достатку стояв на своєму звичному місці, але всередині був порожній. Більшість припасів, які зберігалися в ящиках, мішках і пластикових коробках, були акуратно поскладані пірамідкою на безпечній відстані від самого табору. Інші запаси були розкидані по периметру, майже так само, як навколо Рогу достатку на початку Ігор. Над самою пірамідою гойдався балдахін із сітки, яка могла захистити її хіба що від пташок.
Усе це було якось дивно. Відстань, сітка, присутність хлопця з Округу 3. Єдине я знала напевне: знищити запаси буде не так легко, як здається. Тут якась пастка, і поки я не дізнаюся яка, краще не вистромляти й носа. Мабуть, піраміда якось охороняється. Можливо, навкруги замасковані ями, або сітка-пастка, або нитка, зачепивши яку, дістанеш отруйний дротик просто в серце. Варіантів безліч.
Міркуючи над тим, як мені діяти далі, я раптом почула голос Катона. Він щось вигукнув і показав пальцем у бік лісу. Мені не потрібно було оглядатися, я знала, що це: Рута запалила перше вогнище. Ми навмисне назбирали побільше сирого дерева, щоб дим був якомога помітніший. Кар’єристи одразу ж почали озброюватися.
Розгорілася сварка. Перегиркувалися вони достатньо голосно, і я збагнула, що сперечаються вони, чи варто брати з собою хлопця з Округу 3.
– Він піде з нами. Він знадобиться нам у лісі, а тут він уже зробив усе, що міг. Ніхто не зможе й торкнутися наших запасів, – мовив Катон.
– А як щодо нашого Ромео? – заперечив хлопець з Округу 1.
– Я вже сотню разів казав, щоб ви забули про нього. Я добряче його порізав. Це якесь диво, що він досі не сплив кров’ю. В будь-якому разі, він не в тій формі, щоб на нас напасти, – відповів Катон.
Виходить, Піта десь там, у лісі, і він серйозно поранений. Але я досі не дізналася, чому він відколовся від кар’єристів.
– Ходімо, – наказав Катон.
Він подав спис хлопцеві з Округу 3, і всі вони рушили у напрямку вогню. Останні слова, які долетіли до мене, вимовив Катон:
– Коли ми її знайдемо, я сам її вб’ю. І щоб ніхто не втручався.
Я одразу здогадалася, що він мав на увазі не Руту. Це не вона скинула на нього осине гніздо.
З півгодини я не вистромлювалася зі своєї схованки, міркуючи над тим, що робити з припасами. Єдина перевага, яку давали мені лук і стріли, – відстань. Я б могла легко поцілити в піраміду палаючою стрілою – стріляю я достатньо добре, – але не було жодної гарантії, що піраміда займеться. Швидше за все, стріла просто згасне, і що тоді? Я нічого не доможуся, та ще й себе викрию. Кар’єристи одразу ж здогадаються, що я була тут, що в мене є спільник і що я добре вправляюся з луком і стрілами.
У мене не було іншого вибору, як підкрастися ближче і спробувати з’ясувати, як захищені припаси. Власне, я вже збиралася вийти зі своєї схованки, коли раптом моє око вловило якийсь рух. За сотню кроків праворуч од мене з лісу вислизнула якась постать. Спочатку я подумала, що це Рута, але потім побачила, що це Лисяча Морда – саме її ми не могли згадати сьогодні вранці. Вона скрадалася до піраміди. Побачивши, що довкола нікого нема, вона побігла маленькими прудкими кроками. Але наблизившись до коробок, розкиданих навколо піраміди, вона зупинилася і роздивилася під ногами, тоді обережно стала на клаптику землі. А далі вона пострибала, то приземляючись на обидві ноги, то на одну, ледь не заточуючись, а іноді ризикувала ступити кілька кроків. Перестрибуючи через маленьку бочку, вона приземлилася на пальчики. Але втратила рівновагу і гепнулася. Я чула, як вона запищала, падаючи на руки, але нічого не трапилося. За якусь мить вона звелася на ноги й продовжила рух у напрямку припасів.
Отже, я не помилилася щодо пастки, але виявилося, що вона складніша, ніж я очікувала. Стосовно дівчини я також не помилилася: вона була достатньо хитрою, щоб здогадатися про западню, і зуміла прокласти шлях до їжі. Вона наповнила свою торбу, взявши потроху їжі з різних ящиків, крекерів із коробки, кілька яблук із мішка, який звисав із бочки. Вона брала всього по дрібці, щоб кар’єристи не помітили пропажі. Цього було навіть недосить, щоб викликати підозри. А тоді, протанцювавши свій дивний танець у зворотному напрямку, вона зникла в лісі, жива й здорова.
Від люті й розчарування я аж заскреготіла зубами. Лисяча Морда підтвердила мої найгірші здогадки. Але яка пастка вимагає такої спритності й тямущості? Невже там стільки спускових механізмів, які можуть привести її в дію? Чому дівчина запищала так жалібно, коли її руки торкнулися землі? Можна було подумати... і раптом мене осяяло: можна було подумати, що земля от-от вибухне.
– Припаси заміновані, – прошепотіла я.
Це все пояснює. І те, чому кар’єристи залишили їжу без нагляду, і реакцію Лисячої Морди, і присутність хлопця з Округу 3 – округу, який спеціалізується на виготовленні телевізорів, автомобілів і вибухівки. Але де вони роздобули міни? В припасах? Продюсери зазвичай не дають трибутам такої зброї, бо хочуть, щоб ті вбивали одне одного власноруч. Я висковзнула з-за кущів і наблизилася до одного з круглих металевих люків, крізь які трибути потрапили на арену. Земля довкола нього була перекопана. Міни, які були зариті там, вийшли з ладу через шістдесят секунд після нашої появи на арені, але хлопець з Округу 3 зумів активувати їх знову. Такого не траплялося ще в жодних Іграх. Ладна пробитися об заклад, що це шокувало не тільки мене, але й продюсерів.
Що ж, хлопець з Округу 3 молодець, він зумів утерти їм носа, але що тепер робити мені? Щойно я наближуся до замінованої зони, як одразу зірветься перша міна. Ідея з палаючою стрілою тепер здавалася просто сміховинною. Міни вибухають під тиском. Хоча, щоб активувати їх, багато не потрібно. Одного року, стоячи на люкові, якась дівчина ненавмисне впустила на землю свій талісман, маленький дерев’яний м’ячик, і її рештки буквально довелося відшкрібати від землі.
Мої руки достатньо дужі, я б докинула туди кілька каменів – і що тоді? Можливо, підірветься одна міна. Почнеться ланцюгова реакція... Чи ні? Може, хлопець з Округу 3 так розмістив міни, що вибух однієї не вплине на інші? Щоб і злодія вбити, і припаси вберегти. Навіть якщо мені вдасться підірвати одну міну, то кар’єристи одразу ж повернуться назад. Крім того, над пірамідою звисає сітка, спеціально залишена там для того, щоб запобігти таким атакам. Мені доведеться метнути щонайменше тридцять каменів, щоб спричинити ланцюгову реакцію і знищити всю піраміду.
Я озирнулася. З-поміж дерев клубочився димок від другого вогнища, яке розпалила Рута. Мабуть, кар’єристи вже почали щось підозрювати. Нема часу на роздуми, слід діяти якнайшвидше.
Повинен бути якийсь вихід, обов’язково повинен, треба просто зосередитися. Я подивилася на піраміду, на бочки, на коробки – вони занадто важкі, щоб повалитися на землю від однієї стріли. Можливо, в одному з контейнерів пальне, і тоді ідея з палаючою стрілою не така уже й погана. Однак я відкинула її, мені не хотілося втратити всі свої дванадцять стріл, намагаючись угадати, в якому контейнері пальне. Я вже серйозно подумувала, чи не підібратися до піраміди в той сам спосіб, що й Лисяча Морда, але раптом мені в око впав пузатий мішок із яблуками. Я змогла б розрубати шнурок, на якому він висить, одним пострілом, хіба не це я зробила в Тренувальному Центрі? Мішок чималенький, але все-таки його може бути недостатньо, щоб спричинити більш ніж один вибух. Хіба що мені вдасться зробити так, щоб яблука розсипалися...
І раптом я зрозуміла, як слід діяти. Я підійшла ближче і витягнула три стріли. Цього мені мало вистачити, щоб здійснити задумане. Я стала в стійку, зосередилася, намагаючись відгородитися від решти світу. Перша стріла розірвала мішок біля самого вершечка. Друга перетворила невелику дірку в зяючий отвір. Я бачила, як покотилося перше яблуко, коли пустила третю стрілу – вона відірвала від мішка великий клапоть тканини.
На якусь мить, здавалося, все завмерло. А тоді яблука одне по одному посипалися на землю, і я злетіла в повітря: хвиля від вибуху відкинула мене на кілька кроків назад.
