Текст книги "Голодні ігри"
Автор книги: Сюзанна Коллінз
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)
Я одягнула окуляри й лежала, спостерігаючи за тим, як важкі краплі дощу падають на дно печери. Ритмічно й заспокійливо, немов колискова. Кілька разів я ледве не заснула, але вчасно прокидалася, зла на все і на всіх, але в першу чергу на себе. За три чи чотири години я усвідомила, що більше не витримаю, і розбудила Піту. Здається, він зовсім не розізлився.
– Завтра, коли дощ скінчиться, я знайду нам схованку високо на дереві, де ми обоє зможемо спокійно відпочити, – пообіцяла я, перш ніж заснути.
Але наступного дня погода аніскілечки не поліпшилася. Гроза затягнулася, так ніби продюсери хотіли нас затопити. Грім був такий сильний, що, здавалося, сама земля здригалася. Піта наполягав на тому, щоб вирушити на пошуки їжі, але я переконала його, що в таку негоду ми нічого не знайдемо, що він не бачитиме вже за крок від себе, а тільки промокне до нитки, а це не призведе ні до чого доброго. Він знав, що я маю рацію, але порожнеча у наших шлунках давалася взнаки.
День поступово перейшов у вечір, а погода зовсім не змінилася. Геймітч був нашою єдиною надією, але зовсім не давався про себе чути, можливо, через брак грошей – наприкінці Ігор завжди все стає неймовірно дорогим, – або він невдоволений нашою поведінкою. Я схилялася до другого варіанту. Сама-бо розуміла, що останнім часом ми не надто старалися. Ми були голодні, слабкі, наші рани ще не загоїлися. Ми весь день просиділи поруч, закутавшись у спальний мішок, щоб хоч якось зігрітися, – оце і все. Тільки й робили, що дрімали по черзі.
Я не знала, як слід поводитися, коли крутиш роман. Поцілунок минулої ночі був приємним, хоча й спланованим заздалегідь. У нас удома на Скибі повно дівчат, які вільно почуваються у таких ситуаціях. Але у мене ніколи не було на це часу, та й користі воно не приносить. У будь-якому разі, мені стало зрозуміло, що просто поцілунку тепер замало. Щоб нам отримати їжу, Геймітч вимагатиме більшого. Інстинкт підказував мені, що він хоче почути якусь особисту історію чи зізнання. Щось таке, що він намагався вибити з мене, коли ми готувалися до інтерв’ю. Тут я була безсила, а Піта – ні. Можливо, треба просто його розговорити.
– Піто, – мовила я обережно. – Під час інтерв’ю ти сказав, що покохав мене з першого погляду. Коли це сталося?
– Дай пригадаю. Думаю, в перший день школи. Нам було по п’ять років. На тобі була червона сукня, а волосся... воно було заплетене у дві косички замість однієї. Батько показав мені тебе, коли ми шикувалися, – мовив Піта.
– Твій батько? Але чому? – запитала я.
– Він мовив: «Бачиш оту маленьку дівчинку? Я хотів одружитися з її мамою, але вона втекла з шахтарем», – відповів Піта.
– Що? Ти все вигадав! – вигукнула я.
– Ні, це правдива історія, – сказав Піта. – Тоді я запитав: «З шахтарем? Навіщо їй шахтар, якщо вона могла мати тебе?» На що мій батько відповів: «Бо коли він співає... навіть пташки замовкають, щоб послухати його».
– Правда. Замовкають. Вірніше, замовкали, —
мовила я.
Мене приголомшили і водночас приємно вразили такі слова. Можливо, я не бажала співати й відверталася від музики не через те, що вважала її марною тратою часу. Просто вона нагадувала мені про батька.
– Того самого дня на уроці музики вчителька запитала, хто знає «Лісову пісню». Ти одразу ж піднесла руку. Вона підсадила тебе на крісло, і ти заспівала. Присягаюся, всі пташки за вікном замовкли, – мовив Піта.
– Та ну, – сказала я сміючись.
– Ні, направду. Тільки-но ти закінчила співати, я зрозумів, що, як і твоя мама, я вже собі не належу, – сказав Піта. – Наступні одинадцять років я намагався набратися сміливості, щоб заговорити до тебе.
– Але безуспішно, – додала я.
– Безуспішно. Тому участь в Іграх для мене – неабияке везіння, – мовив Піта.
Якусь мить мене сповнювало всеосяжне, ірраціональне щастя, а тоді воно переросло в сум’яття. Тому що ми начебто прикидаємося, буцімто закохані, а насправді не закохані. Але Пітина історія здавалася правдивою. Особливо її частина про мого батька й пташок. І я дійсно співала в перший день школи, хоча й не могла згадати пісні. І та червона сукня... після мене її доношувала Прим, а по смерті батька вона зносилася на ганчір’я.
Це все пояснювало. Ось чому Піта наразився на материн стусан, і все заради того, щоб дати мені хліба. Тож якщо все це правда... то, може, решта також правда?
– У тебе... хороша пам’ять, – затинаючись, буркнула я.
– Я пам’ятаю все, що стосується тебе, – мовив Піта і заправив пасмо волосся мені за вухо. – А ти зовсім не звертала на мене уваги.
– Але зараз звертаю, – сказала я.
– Просто тут у мене небагато суперників, – мовив він.
Мені захотілося втекти, захотілося, щоб ми залишилися наодинці, але це було неможливо. Я немов чула, як Геймітч шепоче мені на вухо: «Кажи! Кажи!»
Я проковтнула клубок, який став у моєму горлі, та пробелькотіла:
– У тебе небагато суперників не тільки тут.
Цього разу я сама потягнулася до нього.
Наші губи вже майже зімкнулися у поцілунку, коли якийсь шум надворі змусив нас підскочити. Я схопила лук і за секунду була готова стріляти, але знову запала тиша. Піта визирнув назовні й радісно скрикнув. Перш ніж я встигла його зупинити, він вибіг на дощ і повернувся з пакунком у руках. Це був срібний парашут, прикріплений до кошика. Я розпакувала його, а всередині була справжня трапеза – свіжі булочки, козячий сир, яблука, а головне – таріль тушкованої ягнятини з чорносливом на ложі з дикого рису. Та сама страва, про яку я розказувала Цезарю Флікермену, коли він запитав, що вразило мене в Капітолії найбільше.
Піта протиснувся у щілину, його обличчя сяяло від щастя.
– Мабуть, Геймітчу набридло спостерігати за тим, як ми голодуємо.
– Ага, – відповіла я.
І майже почула самовдоволене хихикання Геймітча: «Оце саме те, що мені потрібно, люба!»
РОЗДІЛ 5
Кожна часточка мого тіла хотіла зануритися в запашну страву, хапати її жменями й запихати до рота. Але голос Піти зупинив мене:
– Краще їсти повільно. Пам’ятаєш, як ми почувалися в перший день у поїзді? Від такої ситної їжі мені стало зле, а я тоді зовсім не був голодний.
– Ти правий. Я можу просто вдихати цей чудесний аромат! – мовила я, зітхаючи.
Насправді мені хотілося поглинути все одним махом. Але ми вчинили інакше. Кожен із нас з’їв по булочці, по пів’яблука і по ложці тушкованого м’яса з рисом. Я їла крихітними порціями, – нам навіть прислали тарілки і столове срібло, – насолоджуючись кожною крихтою. Коли ми подужали це, я тужливо подивилася на решту.
– Я хочу ще.
– Я також, – мовив Піта. – Знаєш що? Почекаймо годинку, і якщо почуватимемося нормально, з’їмо ще по порції.
– Згода, – відповіла я. – Це буде довга година.
– Можливо, не така уже й довга, – мовив Піта. – То що ти хотіла сказати перед тим, як нам прислали їжу? Щось про мене... про те, що в мене небагато суперників... що найкраще в твоєму житті трапилося...
– Такого я не пам’ятаю, – мовила я, сподіваючись на те, що в печері темно й жодна камера не зафіксувала палахкотіння рум’янцю на моїх щоках.
– Звісно. Бо це ж я так подумав, – сказав Піта. – Посунься, я змерз.
Я звільнила трохи місця у спальному мішку. Ми зіперлися на скелю, моя голова спочивала на Пітиному плечі, а його руки ніжно мене пригортали. Я майже відчувала, як Геймітч підштовхує мене ліктем під ребра.
– Отже, відтоді як нам виповнилося по п’ять років, ти зовсім не звертав уваги на інших дівчат? – запитала я.
– Ні, я помічав усіх дівчат, але жодна з них не справила на мене такого враження, як ти, – відповів він.
– Гадаю, твої батьки шоковані – ти покохав дівчину зі Скиби, – мовила я.
– Навряд чи. Але мені байдуже. До того ж, якщо ми повернемося додому, ти вже не будеш дівчиною зі Скиби, ти будеш дівчиною з Поселення Переможців, – сказав Піта.
І то правда. Якщо ми виграємо, то кожен із нас отримає дім у престижному районі нашого округу, призначеному для переможців Голодних ігор. Давним-давно, коли Ігри ще тільки починалися, Капітолій збудував у кожному окрузі з дюжину таких будинків. Звісно, у нашому був зайнятий тільки один. В інших ніхто ніколи не мешкав.
Раптом мене уразила одна думка.
– Але тоді нашим єдиним сусідою буде Геймітч!
– О, чудово, – вигукнув Піта, ще дужче притиснувши мене до себе. – Ти, я і Геймітч. Як затишно! Уяви тільки: пікніки, дні народження, довгі зимові вечори біля вогню і спогади про Голодні ігри...
– Я кажу тобі, що він ненавидить мене! – мовила я, але таки не втрималася і розсміялася – Геймітч геть не пасував на роль мого сусіди-приятеля.
– Час від часу. Коли він тверезий, то ніколи не говорить про тебе нічого поганого, – мовив Піта.
– А коли він буває тверезим? – запротестувала я.
– Правда. Про що я тільки думав? О, я знаю. Цинна – ось хто тебе любить, але, мабуть, тільки за те, що ти не втекла, коли він намагався тебе спалити живцем, – мовив Піта. – З другого боку, Геймітч... ну, на твоєму місці, я б уникав його. Адже він тебе ненавидить.
– А хіба ти не казав, що я – його улюблениця?! – вигукнула я.
– Мене він ненавидить ще дужче, – мовив Піта. – Взагалі сумніваюся, що людський рід його цікавить.
Я знала, що публіка оцінить наші кепкування з Геймітча. Він так багато часу проводить серед капітолійців, що дехто з них вважає його мало не старим другом. А після Жнив, коли кожен житель Панему став свідком мертвої петлі у його виконанні, Геймітча знали всі. Його, мабуть, неодноразово витягували зі Штабу, щоб узяти інтерв’ю. Але мені було байдуже, що він там городив про нас. Я навіть трохи співчувала йому, адже більшість менторів мали партнерів, інших переможців зі свого округу, тоді як у Геймітча не було нікого. Так, як донедавна у мене. Цікаво, як він тримається? Усе проти нього: і випивка, і надмірна увага публіки, і відповідальність за наші життя...
Смішно. Ми з Геймітчем не ладнали, але, можливо, Піта мав рацію, і ми справді схожі. Адже Геймітч чудово порозумівся зі мною через спонсорські подарунки! Наприклад, я легко розкумекала, що вода поруч, коли Геймітч не давався чути. І здогадалася, що сироп – не ліки, а снодійне. А останнє послання Геймітча, з якого стало зрозуміло, що ми повинні робити, щоб отримати їжу! Він навіть не намагався спілкуватися з Пітою. Для Піти казанок бульйону – це просто казанок бульйону, тоді як для мене – задача на логіку.
Ця здогадка просто вразила мене: дивина, як це мене не осяяло раніше. Мабуть, тому, що тільки віднедавна я почала звертати на Геймітча увагу.
– Як гадаєш, як йому це вдалося?
– Кому? Вдалося що?
– Геймітчу. Як йому вдалося перемогти в Голодних іграх?
Піта довший час міркував, перш ніж відповісти. Геймітч кремезний, але й близько не такий дужий, як Катон або Трач. Не такий уже й вродливий. Принаймні не настільки, щоб спонсори засипали його подарунками. І він такий похмурий, що важко уявити його в команді. Геймітч міг перемогти тільки в один спосіб – і Піта озвучив його водночас із тим, як я сама дійшла цього висновку:
– Він усіх перехитрив.
Я кивнула, але теми не продовжила. Проте в душі міркувала далі: може, Геймітч тимчасово покинув пиячити, бо вважає нас досить кмітливими, щоб перемогти? А може, він і не завжди був пияком. І попервах намагався допомагати трибутам. Але не зміг більше витримувати. Як це має бути нестерпно для ментора: вчити дітей – а тоді спостерігати, як вони вмирають! Рік у рік. Тут я усвідомила: якщо мені вдасться вижити, мені теж доведеться братись До роботи. Стати ментором для дівчат з Округу 12. Думка настільки приголомшила мене, що я миттю викинула її з голови.
Приблизно за півгодини я вирішила, що досить чекати. Піта був також занадто голодний, тож зовсім не сперечався зі мною. Поки я накладала на тарілки дві невеличкі порції тушкованого м’яса з рисом, заграв гімн. Піта притиснувся до стіни, щоб через щілину в камінні розгледіти небо.
– Сьогодні не сталося нічого цікавого, – мовила я. Бо ягнятина цікавила мене куди більше, ніж небо. – Нічого не трапилося, в іншому разі ми б почули постріл.
– Катніс, – сказав Піта тихо.
– Що? Як гадаєш, чи варто нам з’їсти ще одну булочку?
– Катніс, – повторив Піта, але я знову проігнорувала його.
– Напевно, я розділю одну навпіл. А сир залишимо на завтра, – сказала я. А тоді розвернулася й побачила, що Піта дивиться на мене.
– Що?
– Трач мертвий, – мовив Піта.
– Не може бути, – вигукнула я.
– Мабуть, постріл пролунав одночасно з громом, і ми його проґавили, – припустив Піта.
– Ти впевнений? Там же ллє як із відра. Не знаю, як ти взагалі щось розгледів, – мовила я.
Відтягнула Піту від стіни і сама припала до щілини, намагаючись роздивитися темне дощове небо. Приблизно десять секунд я розгублено витріщалася на розпливчасте зображення Трача, яке поволі зникло. Просто зникло.
Я сповзла вниз по стіні, миттю забувши про все на світі. Трач мертвий. Я ж повинна радіти, хіба ні? На одного трибута менше. Та ще й такого могутнього. Але мені було зовсім не весело. Я все думала про те, як Трач відпустив мене, дозволив утекти – через Руту, яка загинула зі списом у животі...
– З тобою все гаразд? – запитав Піта.
Я ухильно знизала плечима й стиснула долоні в кулаки. Я повинна приховати біль, котрий накотив на мене, бо хто ж ставитиме на трибута, який так важко переживає смерть своїх суперників! Рута – це одне. Ми були союзниками. І вона була такою юною! Але ніхто не зрозуміє мого смутку з приводу вбивства Трача... Я вкусила себе за язик. Вбивства! На щастя, я не вимовила цього вголос. Це зовсім не зіграло б мені на руку. Натомість я мовила:
– Просто... якщо виграємо не ми... я хотіла, щоб це був Трач. Тому що він відпустив мене. А ще через Руту.
– Так, я знаю, – мовив Піта. – Але це означає, що ми ще на крок ближче до Округу 12, – він простягнув мені тарілку з їжею. – Іж. М’ясо ще тепле.
Я з’їла кілька ложок, вдаючи, ніби мені байдуже, але я немов запихалася клеєм, який було важко жувати, а ще важче ковтати.
– А ще це означає, що Катон прийде по нас.
– І тепер у нього знову є харчі, – мовив Піта.
– Б’юсь об заклад, він поранений, – сказала я.
– Чому ти так гадаєш? – запитав Піта.
– Тому що Трач ніколи б не здався без бою. Він такий дужий!.. Я маю на увазі, він був такий дужий! І билися вони на його території, – закінчила я.
– Добре, – мовив Піта. – Що сильніше поранений Катон, то краще. Цікаво, як там справи у Лисячої Морди?
– О, з нею все гаразд, – мовила я буркітливо. Я була досі зла на неї через те, що вона додумалася заховатися за Рогом достатку, а я ні. – Можливо, зловити Катона буде набагато легше, ніж її.
– А може, вони просто піймають одне одного, а ми поїдемо додому, – мовив Піта. – Все одно нам треба бути обачнішими. Зізнаюся, під час свого вартування я кілька разів задрімав.
– Я також, – визнала я. – Але сьогодні цього не повториться.
Ми мовчки доїли вечерю, і Піта зголосився стати на варті першим. Я глибоко зарилась у спальний мішок поруч із ним, одягнула на голову каптур, щоб бодай на кілька хвилин заховати обличчя від надокучливих камер. Мені було потрібно всього декілька хвильок на самоті, щоб ніхто не зміг прочитати емоцій на моєму обличчі. Я пошепки попрощалася з Трачем і подякувала йому за те, що він подарував мені життя. І пообіцяла, що завжди пам’ятатиму його і якщо виграю, то обов’язково допоможу його сім’ї і сім’ї Рути, чим зможу. А тоді поринула у спокійний глибокий сон. Вперше за останні дні мій шлунок був повний, а тепло Пітиного тіла зігрівало.
За кілька годин, коли Піта збудив мене, щонайперше я відчула запах козячого сиру. Піта простягнув мені булочку, намащену білою масою, зі скибочками яблук зверху.
– Не злись, – мовив він. – Але мені страшенно захотілося їсти. Ось твоя порція.
– Ум, добре, – промурмотіла я, негайно відкусивши чималий кусень. М’який масний сир був точнісінько такий самий на смак, як той, що робила Прим, а яблука були солодкі й хрумкі. – Ум.
– У пекарні ми печемо домашні пироги з сиром і яблуками, – мовив Піта.
– Гадаю, це недешеве задоволення, – сказала я.
– Еге ж. Моя сім’я не може собі таке дозволити. Хіба що пиріг тривалий час пролежав на прилавку і зачерствів. Практично все, що ми їмо, – черстве, – мовив Піта, дужче замотавшись у спальний мішок. Менш ніж за хвилину він захропів.
Гм. Я завжди гадала, що власники крамниць розкошують. І це правда, у Піти завжди було достатньо їжі. Але є щось сумне в тому, щоб усе життя їсти черствий хліб і задерев’янілі булочки, які ніхто не купив. У нас було все навпаки. Оскільки я приносила їжу додому щодня, то вона була така свіжа, що деколи могла й утекти.
За кілька годин дощ ущух – не поступово, а раптово. Злива припинилася, і з гілочок зривалися останні краплі води. На небі з’явився прегарний повний місяць, і тепер можна було розгледіти все без окулярів. Я не могла зрозуміти, чи місяць реальний, чи просто проекція, створена продюсерами. Незадовго до того, як я поїхала з дому, він був повний. Ми з Гейлом дивилися на нього, коли полювали допізна...
Скільки часу спливло відтоді, як я покинула дім? Десь два тижні тому нас висадили на арену, а перед тим іще цілий тиждень тримали в Капітолії. Можливо, місяць пройшов повний цикл. Як мені хотілося, щоб то був мій місяць, той самий, що висить над лісами Округу 12! Принаймні він був би справжнім, оскільки на арені ніколи не знаєш, де закінчується реальність і починається гра уяви продюсерів.
Нас залишилося четверо.
Вперше за увесь час я дозволила собі думати про те, що у мене є непогані шанси повернутися додому. Там мене чекає слава. Багатство. Власний дім у Поселенні Переможців. Мама й Прим житимуть зі мною. Ми більше ніколи не голодуватимемо. Це немов новий вид свободи. Але тоді... що тоді? Яким буде моє життя? Досі все оберталося навколо того, щоб здобувати харчі. Заберіть у мене це – і ким я тоді стану? Ця думка налякала мене. Я подумала про Геймітча з усіма його грошима. На що перетворилося його життя? Він мешкає сам, у нього немає ані дітей, ані дружини, він майже ніколи не вилазить із пляшки. Мені зовсім не хотілося закінчити, як він.
– Але ти будеш не сама, – прошепотіла я до себе.
У мене є мама і Прим. Принаймні поки що. А потім... мені не хотілося думати про те, що буде тоді, коли Прим виросте, а мати відійде на той світ. Я певна, що ніколи не вийду заміж, що у мене ніколи не буде дітей. Тому що ніхто не гарантує безпеки твоїй дитині, навіть якщо ти переможець. Імена моїх дітей так само будуть вписані на картки і братимуть участь у жеребкуванні на Жнива, як й імена всіх інших дітлахів. А я присяглася, що ніколи цього не допущу.
Поступово з-за обрію викотилося сонце і через вузьку щілину в скелі освітило Пітине лице. Ким він стане, якщо ми повернемося додому? Цей симпатичний добродушний хлопець, який так переконливо справлявся зі своєю роллю і вже змусив увесь Панем повірити в те, що він безтямно у мене закоханий? Мушу визнати, іноді я сама починала йому вірити.
«Принаймні ми залишимося друзями», – подумала я. Ніщо не змінить того факту, що ми врятували одне одному життя. А ще він назавжди залишиться хлопцем із хлібом. Ми будемо щирими друзями. І не більше. Хоча... відтоді як ми покинули Округ 12, я постійно відчувала на собі невидимий погляд Гейла, наче він без упину стежив за мною, за моїми почуттями до Піти.
Мені стало не по собі, і я почала вертітися. Я розвернулася до Піти й легенько потрусила за плече. Його очі повільно розплющилися, і щойно побачили мене, як обличчя одразу ж просяяло, так ніби він був безмежно щасливий і готовий провести зі мною на арені решту свого життя. Він нахилився, щоб подарувати мені довгий поцілунок.
– Ми гаємо час, пора полювати, – мовила я, ледве виплутавшись із його обіймів.
– Я б не назвав це гаянням часу, – сказав він, потягнувшись. – То ми полюватимемо на голодний шлунок?
– Тільки не ми, – мовила я. – Ми повинні поїсти, щоб додалося сил.
– Згода, – сказав Піта. Але я помітила на його обличчі здивування, коли він побачив, що я розділила рештки м’яса й рису навпіл і подала йому повну тарілку. – Ми з’їмо геть усе?
– Сьогодні ми полюємо, не забувай, – мовила я, і ми мовчки взялися до сніданку.
Навіть холодним це тушковане м’ясо – найсмачніша в світі страва. Я відставила виделку вбік і почала зішкрібати рештки рису пальцями.
– Відчуваю, як Еффі Тринькіт аж трусить від моїх манер.
– Гей, Еффі, ви тільки погляньте на це! – вигукнув Піта. Він жбурнув виделку вбік і, голосно цямкаючи, буквально вилизав тарілку язиком. А тоді послав повітряний поцілунок в нікуди й вигукнув:
– Ми скучили за вами, Еффі!
Я рукою затисла йому рот, але все-таки не змогла втриматися й розсміялася.
– Тс-с! Катон може бути поблизу.
Він відштовхнув мою руку.
– А хіба мені не байдуже? Тепер у мене є ти. І ти захищатимеш мене, – мовив Піта і міцно мене обійняв.
– Ходімо, – сказала я роздратовано і спробувала виплутатися з його обіймів, але марно. Перш ніж мені вдалося вивільнитися, він іще раз мене поцілував.
Спакувавшись і вилізши назовні, ми одразу посерйознішали. Так ніби останні кілька днів у печері стали для нас свого роду відпочинком – через негоду, яка затягнулася, і через Катона, чию увагу цілком поглинув Трач. Хоча день був сонячний і привітний, ми обоє відчули, що ми знову на Іграх. Я подала Піті ніж, оскільки іншої зброї не залишилося, і він заховав його за пояс. Мої останні сім стріл (три з дванадцятьох я втратила під час вибуху і ще дві на бенкеті) гримотіли об стінки напівпорожнього сагайдака. Я не могла дозволити собі такої розкоші – втратити ще бодай одну стрілу.
– Мабуть, Катон уже почав полювання на нас, – мовив Піта. – Він не з тих, хто дає своїй здобичі шанс утекти.
– Якщо він поранений... – почала була я.
– Це не має значення, – втрутився Піта. – Якщо він здатен рухатися, то вже десь поблизу.
Через зливу струмок вийшов із берегів на кілька футів з обох боків. Ми зупинилися, щоб поновити запаси води й помитися. Я перевірила сильця, які розставила кілька днів тому, і виявилося, що вони порожні. Нічого дивного – негода. До того ж я не бачила в цій частині арени жодної тварини.
– Якщо ми хочемо роздобути їжу, то нам краще рухатися вгору на мої старі мисливські угіддя, – мовила я.
– Як скажеш. Просто наказуй – і я виконуватиму, – сказав Піта.
– Будь насторожі, – звеліла я. – Йди по камінню, не треба залишати слідів. А головне, пильно дослухайся – за нас обох.
Тепер уже нема сенсу сподіватися на те, що моє ліве вухо відновить здатність чути.
Якби я була сама, то брела би водою, але чи витримає течію Пітина нога? Хоча ліки затримали поширення інфекції, він був іще слабкий. Різана рана на моєму чолі теж завдає болю, але за три дні кровотеча припинилася. Про всяк випадок я не знімала пов’язки – раптом від фізичних зусиль рана знову відкриється?
Рухаючись угору, ми натрапили на те місце, де я знайшла Піту, замаскованого болотом і лозою. На щастя, через затяжний дощ тут не залишилося жодного сліду від його схованки. А це означає, що при потребі ми зможемо повернутися до нашої печери. В іншому разі я б так не ризикувала, знаючи, що на нас полює Катон.
Поступово кам’яні брили зменшувалися й перетворилися на гальку,а коли наші ноги ступили на ніжний лісовий килим із трави й соснових гілок, я полегшено зітхнула. І тут-таки усвідомила, що в нас проблеми. Мабуть, Піті було нелегко пересуватися по камінню з хворою, ногою, але принаймні він так не шумів. А тепер він гучно шурхотів, слабкою ногою розкидаючи довкола соснові голки. Він не просто шумів, він волочив ногу по землі. Я розвернулася й подивилася на нього.
– Що? – запитав він.
– Ти повинен рухатися тихіше, – мовила я. – Мовчу вже про Катона, та ти розлякаєш усіх зайців у радіусі десятьох миль.
– Справді? – здивувався він. – Вибач, я не помітив.
Отже, ми рушили далі, Піта пересувався трохи тихіше, але навіть одне моє здорове вухо здригалося від його гучних кроків.
– Може, знімеш черевики? – запропонувала я.
– Тут? – здивувався він, так ніби я попросила його пройтися босоніж по розпеченому вугіллю.
Я ще раз нагадала собі, що він зовсім не звик до лісу, страшного та зловісного, що він ніколи не виходив за межі Округу 12. І я знову згадала про Гейла і про його беззвучну ходу. Гейл пересувається так тихо, що іноді мені ставало моторошно; навіть коли восени листя жовтіє й опадає на землю, він рухається мов тінь. Я майже чула, як він зараз регоче.
– Тут, – відповіла я терпляче. – Я також роззуюся. Тоді ми обоє рухатимемося тихіше.
Хоча я й так рухалася безшумно. Але ми обоє зняли черевики та шкарпетки, і навіть після того я могла заприсягтися, що чую, як кожна найдрібніша гілочка тріщить під Пітиними підошвами.
За кілька годин ми дісталися нашого з Рутою табору, а я так нічого й не підстрелила. Якби вода в потічку спала, то можна було б розраховувати на рибу, але течія була ще занадто стрімкою. Коли ми зробили привал, щоб відпочити й попити води, я вирішила: Піта збиратиме ягоди й корінці, тоді як я полюватиму. Але в такому разі він стане легкою мішенню для Катона. Доведеться заховати його в якомусь надійному місці, пополювати, а тоді повернутися назад і забрати його. Але в мене було таке відчуття, що його гордість ніколи не дозволить йому пристати на таку пропозицію.
– Катніс, – мовив він. – Нам треба розділитися. Я знаю, що відлякую здобич.
– Тільки тому, що у тебе болить нога, – мовила я заспокійливо, хоча мушу зізнатися, це була правда лише частково.
– Знаю, – сказав він. – Тоді чому б тобі не піти самій? Покажи мені рослини, які можна збирати, і тоді від мене також буде користь.
– Багато буде користі, якщо з’явиться Катон і вб’є тебе.
Я намагалася говорити якомога бадьоріше, але це все одно прозвучало так, ніби Піта слабак. Дивно, але у відповідь він тільки засміявся.
– Послухай, я впораюся з Катоном. Хіба я не стикався з ним раніше?
Еге ж, стикався і чудово впорався: мало не вмер у болоті. Ось що мені спало на думку, але я промовчала. Зрештою, Піта врятував мені життя, взявши на себе Катона. Тож я спробувала іншу тактику:
– А може, ти вилізеш на дерево й добре оглянеш усе довкола, поки я полюватиму? – мовила я, намагаючись надати своєму голосу серйозності, ніби це справді дуже важливе завдання.
– А може, ти просто покажеш мені, що тут їстівне, і підеш роздобудеш нам трохи м’яса? – мовив він, перекривлюючи мене. – Але не відходь далеко, тобі може знадобитися моя допомога.
Я важко зітхнула і показала йому кілька їстівних корінців. Адже їжа нам потрібна. Одного яблука, двох булочок і шматка сиру надовго не вистачить. Я вирішила полювати поблизу. Залишилося сподіватися, що Катон звідси далеко.
Я навчила Піту свистіти по-пташиному – не таку мелодію, як свистіла Рута, а простий коротенький звук, – тож тепер ми могли сповістити одне одного, що з нами все гаразд. На щастя, Піта легко засвоїв урок. Тож я залишила йому свій рюкзак і рушила далі.
Мені немов знову було одинадцять, я була ніби прив’язана, але не до паркана, а до Піти. Я відійшла всього на двадцять або тридцять кроків. Але цього виявилося достатньо, тут ліс кишів тваринами і різними звуками. Кілька разів ми перегукнулися по-пташиному, і це додало мені впевненості, я рушила далі й зовсім скоро вполювала двох зайців і жирну білку. Я вирішила, що на сьогодні цього достатньо. Можливо, варто ще розставити сильця й порибалити в струмку. Цього всього, ще й Пітиних корінців на додачу, повинно вистачити.
Рухаючись назад, я усвідомила, що от уже кілька хвилин, як ми не перегукувалися. Коли на мій свист ніхто не відгукнувся, я кинулася до Піти. За кілька секунд я натрапила на рюкзак і купку акуратно поскладаних корінців біля нього. На землі була розгорнула плівка, а на ній – ягоди. Але де Піта?
– Піто! – загукала я в паніці. – Піто!
Позаду зашелестіли кущі, я розвернулася й мало його не пристрелила. На щастя, в останню секунду я відсмикнула лук, і стріла поцілила в дуб ліворуч від Піти. Він підскочив, розсипавши жменю ягід на землю.
Мій страх переріс у лють.
– Що ти робиш? Ти повинен був бути тут, а не вештатися лісом!
– Далі по течії я знайшов кущ ягід, – виправдовувався він.
– Я свистіла. Чому ти не відповів? – накинулася я на нього.
– Я не чув. Мабуть, вода заглушила твій свист, – мовив він, а потім підійшов і поставив руки мені на плечі. Саме тоді я зрозуміла, що тремчу.
– Я перелякалася, що Катон убив тебе! – я заледве не кричала.
– Ні, зі мною все гаразд.
Піта пригорнув мене, але я й не ворухнулася.
– Катніс?
Я відштовхнула його, намагаючись привести до ладу свої почуття.
– Коли двоє людей домовляються про сигнал, то вони завжди залишаються в зоні досяжності цього сигналу. І якщо хтось із них не відповідає, значить, у нього неприємності, ясно?
– Ясно! – мовив він.
– Добре. Бо саме таке трапилося з Рутою, і я бачила, як вона померла! – мовила я.
Розвернулася, підійшла до рюкзака й відкоркувала нову пляшку води. Але я ще не була готова пробачити Піті. Я поглянула на їжу. Булочки і яблука були на місці, але хтось з’їв частину сиру.
– А ще ти їв без мене!
Насправді мені було байдуже, їв він чи ні, просто мені кортіло далі сваритися на нього.
– Що? Ні, я не їв, – виправдовувався Піта.
– Ага, виходить, яблука з’їли сир, – огризнулася я.
– Я не знаю, що з’їло сир, – відповів Піта виразно й повільно, наче йому вже уривався терпець. – Але це був не я. Бо я був біля струмка, збирав ягоди. Хочеш скуштувати?
Насправді я хотіла, але не мала наміру здаватися так скоро. Я підійшла й роздивилася їх. Я ще ніколи таких не бачила. Ні, бачила. Але не на арені. Це не ягоди Рути, хоча й дуже схожі. У Тренувальному Центрі нам також таких не показували. Я нахилилася вперед, узяла кілька ягід й уважно придивилася.
І немов почула батьків голос: «Не ці, Катніс. Ніколи не їж цих ягід. Це вовче лико. Вони отруйні. Ти помреш іще перш, ніж вони потраплять у шлунок».
Саме тоді пролунав гарматний постріл. Я різко розвернулася, перелякавшись, що Піта повалився на землю, але він стояв на місці й від здивування вигнув брови. За сотню кроків від нас з’явився вертоліт і підняв у повітря те, що залишилося від кощавого виснаженого тіла Лисячої Морди. Її руде волосся виблискувало на сонці.
Я мала здогадатися, тільки-но побачила сир...
Піта схопив мене за руку і підштовхнув до дерева.
– Вилазь нагору. Він буде тут за кілька секунд. Так у нас буде більше шансів.
Я зупинила його і заспокоїла:
– Ні, Піто, її убив не Катон, а ти.
– Що? Я жодного разу не бачив її відтоді, як почалися Ігри, – мовив він. – Як я міг її вбити?
У відповідь я тільки простягнула йому жменьку ягід.
