Текст книги "Голодні ігри"
Автор книги: Сюзанна Коллінз
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц)
РОЗДІЛ 6
У Тренувальному Центрі споруджена спеціальна башта для трибутів та їхніх команд. Саме вона стане нашою домівкою аж до початку Ігор. Кожному округу виділено окремий поверх. Треба тільки зайти в ліфт і натиснути номер свого округу. Зовсім не важко запам’ятати.
Я вже їздила ліфтом у Будинку Правосуддя. Аж двічі. Перший раз тоді, коли отримувала медаль по смерті батька, а другий – учора, коли прощалася зі своїми друзями й рідними. Але той ліфт був схожий на темну рипучу коробку, що повзла мов слимак і смерділа кислим молоком. Стіни ж цього ліфта були зроблені з прозорого скла, тож я могла спостерігати, як люди внизу все віддалялися й віддалялися, аж поки не стали завбільшки з мурах. Це так захопило мене, що я мало не попросила в Еффі дозволу прокататися ще раз, але в останній момент передумала. Не час для дитячих забаганок.
Очевидячки, Еффі Тринькіт іще не припинила виконувати свої обов’язки. Вони з Геймітчем повинні наглядати за нами, аж поки ми не опинимося на арені. Хоча я й недолюблюю Еффі, але зараз не відмовилася б від її підтримки. Принаймні вона підказуватиме нам, куди йти і що робити, оскільки ми не бачили Геймітча відтоді, як він у поїзді погодився допомагати нам і ми уклали з ним пакт. І де його чорти носять? Натомість Еффі Тринькіт здавалася цілком задоволеною і охоче виконувала свої обов’язки. Ми – перша команда в її практиці, яка здійняла таку бучу на церемонії відкриття. А вона ж бо відповідальна не тільки за наші костюми, але й за те, як ми поводитимемося й надалі. Еффі знала всіх у Капітолії й цілісінький день без упину торохкотіла про нас знайомим, шукаючи нам спонсорів.
– Ви чимало від мене приховали, – сказала вона, примружившись. – Геймітч, звісно, надто не переобтяжував себе й не поділився зі мною інформацією про вашу стратегію в Голодних іграх. Але я все одно зробила все можливе. Я розповідала, як Катніс пожертвувала собою заради молодшої сестри. І як швидко ви всього навчилися й зуміли викорінити зі своєї поведінки варварство, притаманне вашому округу...
Варварство? І це каже жінка, яка допомагає приготувати нас до участі в масовій різанині. І чому це, на її думку, ми змінилися? Через наші манери за столом?
– Певна річ, люди мають упередження. Адже ви із шахтарського округу. Але я сказала одну дуже розумну річ: «Якщо вугілля сильно стиснути, то воно перетвориться на перли!» – мовила Еффі й уся аж проясніла; вона так засліпила нас своєю широкою усмішкою, що ми не мали іншого вибору, як схвально кивати головами, хоча вона й бовкнула дурницю.
Вугілля не можна перетворити на перли. Бо перли виростають у мушлях. Можливо, вона мала на увазі, що вугілля перетворюється на діаманти, але це також неправда. Подейкують, що в Окрузі 1 є спеціальна машина, яка перетворює графіт на діаманти. Але в Окрузі 12 не видобуваєтеся графіт. Це входило в обов’язки Округу 13, поки його не стерли з лиця землі.
Проте сумніваюся, що ті люди, яким вона цілі дні нас рекламує, зважатимуть на це.
– На жаль, я не маю права підписувати угоди зі спонсорами. Це завдання Геймітча, – мовила Еффі насупившись. – Але не переживайте, якщо треба буде, я посаджу його за стіл переговорів під дулом пістолета.
Мушу визнати, хоча Еффі багато чого бракує, та від її рішучості я була в захваті.
Моя кімната виявилася більшою за весь наш будинок удома. Своєю довгастою формою вона трохи нагадувала вагон поїзда і була так нашпигована технічними новинками, що я засумнівалася, чи матиму достатньо часу, аби понатискати на всі кнопки. В одній лише душовій кабіні не менш як сто функцій – регулятор температури, тиску, різні види мила, шампуні, пахучі ароматизатори й олії, а ще масажні мочалки. Вийшовши з душа, опиняєшся на килимку, який за принципом фена висушує тіло за лічені секунди. Розчісувати мокре заплутане волосся – що може бути гірше! А тут варто тільки покласти руку на прилад, що посилає на шкіру голови електричні імпульси, і коси миттю висушуються, зовсім не плутаючись і не збиваючись у ґудзі. Тепер моє волосся спадало на спину блискучим покривалом.
Потім я попрямувала до шафи й запрограмувала її на одяг, який був мені до смаку. Краєвиди Капітолія за вікном наближалися й віддалялися на мою команду. Варто було тільки вибрати страву на свій смак із гігантського меню і прошепотіти її назву – і та з’являлася перед тобою менш як за хвилину. Я саме ходила кімнатою і куштувала гусячу печінку з м’яким хлібом, коли в двері постукали. Еффі покликала мене до вечері.
Чудово. Я просто вмираю з голоду.
Коли я зайшла до їдальні, Піта, Цинна й Порція стояли на балконі, який виходив на прекрасний
Капітолій. Я вельми зраділа, що стилісти вечерятимуть із нами, а надто коли почула, що Геймітч також до нас приєднається. Щоразу, коли вони з Еффі сходилися за одним столом, вечеря закінчувалася сваркою. Крім того, вечеря не для того, щоб натоптати шлунок, це нагода спланувати нашу стратегію, а Цинна й Порція вже довели, якими цінними можуть виявитися їхні ідеї.
Мовчазний юнак у білій туніці подав нам вино. У мене виникло бажання негайно спорожнити склянку, але я ще ніколи не куштувала вина, хіба що пила трохи домашньої настоянки, яку мама давала нам від кашлю. Зрештою, може, в мене більше не буде шансу скуштувати його. Тож я обережно пригубила терпкої рідини і подумала, що до неї не завадило б додати кілька ложок меду.
Геймітч прийшов майже вчасно. Він мав такий вигляд, наче у нього з’явився власний стиліст, – він був чистий і охайний, та й таким тверезим я його ще зроду не бачила. Він не відмовився від вина, та коли почав їсти суп, я усвідомила, що вперше бачу, як він їсть. Можливо, він і справді триматиме себе в руках, щоб допомогти нам.
Присутність Цинни і Порції якимсь дивним чином вплинула на поведінку Геймітча й Еффі. Вони навіть обмінялися кількома репліками. Їм не залишалося нічого, як хором хвалити наших стилістів. Поки тривала бесіда, я зосередилася на їжі. Грибний суп, кислувата зелень із помідорами завбільшки з горошок, тоненько накраяна яловичина з кров’ю, локшина в зеленому соусі, солодкий синій виноград, із сиром, що миттю танув на язиці. Офіціанти – всі молоді, одягнені в білі туніки, як той юнак, що подавав нам вино. Вони мовчки ходили туди-сюди, пропонуючи страви й наповнюючи наші келихи.
Випивши півсклянки вина, я усвідомила, що в голові почало паморочитися, тож я перейшла на воду. Мені зовсім не подобалося те, як я почувалася, і я сподівалася, що скоро все минеться. І як тільки Геймітч може повсякчас перебувати в такому стані?
Далі я спробувала зосередитися на розмові про наші костюми для інтерв’ю. Саме тоді дівчина в білій туніці поставила на стіл розкішний торт і спритно його підпалила. Він яскраво спалахнув спочатку згори, а тоді полум’я повільно сповзло донизу і згасло. Якусь мить я вагалася, а потім поглянула на дівчину й запитала:
– Як він горить? Він просочений алкоголем? Щось мені не хо... Ой! Я тебе знаю!
Я не пригадувала її імені чи за яких обставин ми зустрічалися. Але була впевнена, що десь її бачила. Темно-руде волосся, виразні риси обличчя, біла, немов порцелянова, шкіра. І хоча я не могла згадати нічого, пов’язаного з нею, я мов нутром упізнала її, мене переповнило відчуття тривоги й провини. Якимсь дивним чином я збагнула, що з дівчиною в мене пов’язані погані спогади. Її перекошене від жаху обличчя тільки підтвердило мої здогадки. Вона різко похитала головою на знак заперечення й поквапилася відійти від столу.
Коли я розвернулася обличчям до решти присутніх, на мене витріщалися чотири пари насторожених очей.
– Цього не може бути, Катніс. Де ти могла запізнатися з авоксом? – випалила Еффі. – Це неможливо.
– А що таке авокс? – запитала я розгублено.
– Без’язика. Вона вчинила злочин, і їй втяли язика, тож тепер вона не здатна розмовляти, – пояснив Геймітч. – Мабуть, вона зрадниця. Не думаю, що ви з нею знайомі.
– А навіть якби ви й були знайомі, ти не маєш права з нею говорити, тільки віддавати накази, – сказала Еффі. – Але я впевнена, що ти її не знаєш.
Але я її знала. Потому як Геймітч назвав її зрадницею, я навіть згадала, за яких обставин ми зустрілися. Але тепер уже точно нікому не зізнаюся.
– Ні, певно, я помилилася. Просто... – я не знала, що сказати, і вино не допомагало.
Аж раптом утрутився Піта:
– Деллі Картрайт. Ось у чому справа. Спочатку я також подумав, що звідкись знаю цю дівчину. А тоді збагнув, що вона як дві краплі води схожа на Деллі.
Деллі Картрайт, блідолиця опецькувата дівчина з жовтуватим ріденьким волоссячком, була так схожа на нашу офіціантку, як жук на метелика. Деллі, мабуть, найлюб’язніша людина на планеті – вона усміхається завжди і всім у нашій школі, навіть мені. А наша рудокоса офіціантка не усміхнулася жодного разу. Але незважаючи на це, я охоче вхопилася за соломинку, яку мені простягнув Піта.
– Ну звісно! Саме її я й мала на увазі. Справа, мабуть, у волоссі, – мовила я.
– А ще у них схожі очі, – підтвердив Піта.
Напружена атмосфера за столом трохи розвіялася.
– Ну ось, усе з’ясувалося, – мовив Цинна. – Так, у торті є алкоголь, але він увесь вигорів. Я навмисно замовив цей торт на честь вашого полум’яного дебюту.
Попоївши смачного торта, ми перейшли до вітальні, щоб подивитися повтор церемонії відкриття. Кілька інших пар також справили гарне враження, але до нас не дорівнявся ніхто. Ніхто з нашої команди не втримався без захоплених «Ах!» і «Ох!», коли ми виїхали на нашій колісниці.
– Чиєю ідеєю було триматися за руки? – запитав Геймітч.
– Цинни, – відповіла Порція.
– Маленький натяк на спротив, – мовив Геймітч. – Чудово!
Спротив? Спочатку я не зрозуміла, що все це означає, а тоді згадала інші пари, які стояли нарізно, не торкаючись і не визнаючи одне одного, так наче їхнього напарника не існувало, наче Ігри вже розпочалися. І я збагнула, що саме мав Геймітч на увазі. З’явившись на публіці в ролі друзів, а не ворогів, ми привернули до себе більше уваги, ніж наші полум’яні костюми.
– Завтра вранці відбудеться перше тренування. Зустрінемося за сніданком, і я розкажу вам, як поводитися, – мовив Геймітч до нас із Пітою. – А тепер ідіть і поспіть, дайте дорослим побалакати наодинці.
Ми з Пітою рушили коридором у свої кімнати. Коли ми наблизилися до дверей моєї спальні, Піта зупинився й зіперся на лутку. Не те щоб він загородив мені дорогу, просто хотів, щоб я звернула на нього увагу.
– Отже, Деллі Картрайт. Уявляєш її тут?
Він вимагає пояснень, і прохання його цілком виправдане. Нам обом чудово відомо, що сьогодні він прикрив мене. Тож я знову йому заборгувала. Якби я розказала йому все, що знаю про дівчину-авокса, ми були б квити. Хіба це може завдати шкоди? Навіть якби він переповів комусь мою історію, навряд чи б це сильно мені зашкодило. Я ні до чого не причетна – просто побачила те, чого не повинна була бачити. А він збрехав про Деллі Картрайт так само, як і я.
Раптом я збагнула, що хочу поділитися з кимсь своєю таємницею. З кимсь, на кого можна покластися. Звісно, вибір припав би на Гейла, але зовсім не схоже на те, що ми ще коли-небудь побачимося знову. Тоді я обміркувала, чи може це дати Піті бодай найменшу перевагу наді мною, і вирішила, що ні. Можливо, коли я йому звірюся, він ставитиметься до мене, як до друга.
Крім того, думка про дівчину з відтятим язиком лякала мене. Це нагадало мені, чому я тут. Не для того, щоб демонструвати яскраві костюми і куштувати делікатеси. А для того, щоб померти кривавою смертю, а поки я вмиратиму, натовп заохочуватиме мого вбивцю.
Сказати чи ні? Вино досі притуплювало мої відчуття, і мозок працював повільно. Я подивилася в кінець порожнього коридору, так наче могла знайти там вирішення своєї дилеми.
Піта помітив мої вагання.
– А ти вже була на даху?
Я заперечно похитала головою.
– А мене Цинна вже туди водив. Звідти видно майже все місто. Хоча там трохи вітряно, я б навіть сказав, шумно.
Я зрозуміла його слова як: «Ніхто нас там не зможе підслухати». А оскільки у мене було відчуття, що тут ми під повсякчасним наглядом, я погодилася.
– І туди можна просто так піднятися?
– Звісно. Ходімо, – відповів Піта.
Я мовчки рушила за ним сходами, що вели нагору. За кілька секунд ми були у невеличкій склепінчастій кімнаті, що виходила на дах. Опинившись зовні, я набрала повні груди свіжого повітря, але так і не змогла його видихнути: Капітолій був таким прекрасним, що мені аж дух перехопило. Він миготів, немов безмежне поле, всіяне тисячами світлячків. У Окрузі 12 електрику вмикають на кілька годин на день. Не один вечір я провела при світлі свічки. Хоча коли транслюють Голодні ігри або якісь інші важливі урядові повідомлення, обов’язкові для перегляду, світло є завжди. Але в столиці ніколи не буває нестачі електроенергії. Ніколи.
Ми з Пітою мовчки підійшли до поруччя на краю даху. Внизу виднілися широкі вулиці, переповнені сотнями людей. Час від часу до нас долинав шум машин, якісь вигуки або дивне металеве цокання. В Окрузі 12 у цей час уже давно всі сплять.
– Я запитав Цинну, чому нам дозволено сюди виходити. Невже влада не хвилюється, що дехто з трибутів може накласти на себе руки? – мовив Піта.
– І що він відповів? – запитала я.
– Звідси не можна стрибнути, – мовив Піта, а тоді випростав руку. Почувся противний тріск, і його рука відскочила назад. – Будівля оточена таким собі електричним полем, яке відкидає тебе назад на дах.
– Яка турбота про нашу безпеку! – мовила я. Хоча Цинна й показав Піті дах, я не була певна, чи маємо ми право тут з’являтися так пізно, та ще й самі. Я ніколи не бачила, щоб хтось із трибутів виходив на дах Тренувального Центру. До того ж, певно, ведеться відеозйомка. – Думаєш, зараз за нами стежать?
– Можливо, – відповів він. – Ходімо поглянемо на сад.
З другого боку купола був прегарний сад із квітковими клумбами й деревами. З гілочок звисали сотні маленьких дзвіночків, які весело дзеленчали з кожним подувом вітру. Цього було достатньо, щоб заховати двох людей, які не хотіли, щоб їх підслухали. Піта нетерпляче зиркнув на мене.
Я вдала, що роздивляюся квітку.
– Одного дня ми полювали в лісі. Ми заховалися, вистежуючи здобич, – прошепотіла я.
– З батьком? – прошепотів він у відповідь.
– Ні, з моїм другом Гейлом. Раптом усі пташки перестали співати. За винятком однієї. її тьохкання було схоже на сигнал тривоги. А тоді ми побачили дівчину. Не саму, з нею був хлопець. У подертому одязі, а під очима в них залягли чорні круги – мабуть, вони не спали чимало ночей. Вони бігли так прудко, ніби від цього залежало життя, – сказала я.
Побачивши цю дивну пару, яка точно не належала до Округу 12, я застигла мов укопана. Пізніше ми неодноразово ставили собі запитання, чи мали змогу допомогти їм утекти. Може бути. Заховати, захистити їх. Так, якби ми зреагували швидше. Все сталося так несподівано, що ми з Гейлом були спантеличені. Але ж ми – мисливці. Нам відомо, який вигляд мають загнані звірі, тому ми зразу втямили, що в цієї парочки великі неприємності. Але ми не зробили нічого, ми просто спостерігали.
– Вертоліт з’явився нізвідки. Я маю на увазі, щойно нічого не було – і раптом він затьмарив усе небо. Він летів беззвучно, але втікачі угледіли його. Несподівано на дівчину впала сітка і смикнула її нагору так швидко, що я й оком не встигла кліпнути. Хлопця протяли списом, до якого був прив’язаний шнур, і також підняли нагору. Я впевнена, що хлопець був уже мертвий. Ми чули, як дівчина зойкнула. Тільки раз – гадаю, це було ім’я хлопця. А тоді вертоліт зник. Він немов розчинився у повітрі. Пташки знову заспівали, наче нічого й не сталося.
– Вони вас бачили? – запитав Піта.
– Не знаю. Ми заховалися поміж скель, – відповіла я.
Але насправді все було не так. Я певна, що втікачі нас бачили. Після тривожного крику птахи, ще перед тим як з’явився вертоліт, була мить, коли дівчина подивилася на мене – і наші погляди зустрілися. Я прочитала в її очах відчай і мольбу про допомогу. Але ні я, ні Гейл не відгукнулися на її прохання.
– Ти тремтиш, – зауважив Піта.
Холодний вітер, а головним чином моторошні спогади – ось що змусило мене тремтіти. І той зойк. Може, він був останній?
Піта зняв куртку, накинув її мені на плечі й застебнув на верхній ґудзик.
– Вони були звідси? – запитав він.
Я мовчки кивнула. У них на обличчях було написано, що вони з Капітолія. Ті хлопець і дівчина.
– Як ти гадаєш, куди вони бігли? – запитав Піта.
– Не знаю, – відповіла я. Округ 12 – це немов край світу, далі – незаймана природа, гори й пустелі. Якщо, звісно, не брати до уваги руїн Округу 13, який досі тліє і парує отруйними газами, – це результат не таких уже й давніх бомбардувань. Час від часу нам показують його по телевізору, просто щоб ми пам’ятали. – Не уявляю, з якого дива їм тікати звідси?
Геймітч назвав авоксів зрадниками. Кого чи що вони зрадили? Відповідь одна – Капітолій. Але тут вони мали все. Навіщо їм повставати?
– Я б утік звідси, – ляпнув Піта ні сіло ні впало. А тоді нервово озирнувся. Він промовив останні слова достатньо голосно, і дзенькіт дзвіночків не зміг їх заглушити. А тоді Піта гучно засміявся. – Я б радо поїхав додому, якби мене відпустили. Але ти не можеш не погодитися, що харчі тут першокласні.
Ну от, викрутився. Тепер його слова можна сприйняти за лепет наляканого трибута, а не за сумніви щодо бездоганності Капітолія.
– Стає прохолодно. Краще нам повернутися всередину, – мовив він. Під куполом було тепло і ясно. Здається, і Піта був налаштований дружньо. – Твій друг Гейл. Це той хлопець, що під час жеребкування забрав від тебе сестру?
– Так. Ти його знаєш? – запитала я.
– Не зовсім. Чув, як дівчата гомоніли про нього. Я гадав, що він – твій двоюрідний брат чи щось таке. Може, ви зустрічаєтесь? – мовив він.
– Ні, ми просто друзі, – відповіла я.
Піта кивнув, його обличчя залишилося незворушним.
– Він приходив з тобою попрощатися?
– Приходив. Так само, як і твій батько, – мовила я, уважно вивчаючи його реакцію, – який приніс мені печиво.
Піта зніяковів, потім його брови поповзли вгору, так наче це стало для нього несподіванкою. Але я вже бачила, як легко він бреше, тож не зважала.
– Справді? Що ж, він любить тебе і твою сестру. Думаю, він шкодує, що в нього немає дочки, а натомість повна хата хлопців.
Моє тіло здригнулося на саму тільки думку про те, що вони з батьком обговорювали мене – за обіднім столом, чи в пекарні, чи деінде. Мабуть, таки обговорювали, коли Пітиної матері не було в хаті.
– Батько знайомий із твоєю матір’ю ще змалечку, – сказав Піта.
Ще одна несподіванка. Але скидалося на те, що це правда.
– Ну звісно, вона виросла в місті, – відповіла я.
Я не хотіла, щоб він здогадався, що моя мати ніколи не згадувала про пекаря, хіба що хвалила його чудовий хліб.
Тим часом ми наблизилися до моєї кімнати, і я віддала Піті його куртку.
– Побачимося вранці.
– До зустрічі, – сказав він і пішов до себе.
Переступивши поріг спальні, я побачила рудокосу дівчину. Вона саме піднімала мій комбінезон і чоботи з підлоги, де я їх кинула. Я хотіла вибачитися за те, що поставила її у незручне становище. Але згадала, що не повинна говорити з нею, тільки віддавати накази.
– Вибач, – пролепетала я. – Я повинна була віддати костюм Цинні. Мені так шкода. Можеш віднести йому?
Вона явно уникала мого погляду, тільки поспіхом кивнула й рушила до дверей.
Я хотіла вибачитися за те, що сталося під час обіду. Але десь глибоко всередині я знала, що мої вибачення стосуються дечого набагато серйознішого. Мені було страшенно соромно, що я навіть не спробувала врятувати її тоді, в лісі. Що я дозволила Капітолію вбити хлопця й понівечити дівчину, а сама й пальцем не поворухнула.
Наче дивилася Голодні ігри по телевізору.
Я зняла черевики й залізла під покривало, навіть не роздягнувшись. Мене ще більше почало трусити. Може, дівчина вже й не пам’ятає мене. Але ж я певна, що це не так. Вона пам’ятає. Неможливо забути лице того, хто був твоєю останньою надією. Я накрилася з головою, ніби сподівалася, що покривало захистить мене від рудокосої дівчини, яка не може говорити. Відчуття було, що вона й досі дивиться на мене, просвердлює своїм поглядом стіни і двері.
Цікаво, чи отримає вона задоволення, спостерігаючи за моєю смертю в прямому ефірі?
РОЗДІЛ 7
Вночі мені снилися кошмари. Обличчя рудокосої дівчини, криваві сцени з попередніх Голодних ігор, моя мати, знову розгублена і замкнута в собі, маленька Прим, голодна, виснажена і нажахана до смерті. А тоді я щодуху мчала назустріч батькові й гукала, щоб він утікав, але шахта вибухнула, осліпивши мене мільйонами маленьких промінчиків.
Коли я прокинулася, за вікном уже заяснів світанок. Над Капітолієм повисла зловісна димка. Голова просто розколювалася від болю, і вночі я вкусила себе за щоку. Язик торкнувся рани, і я відчула смак крові.
Я повільно виборсалася з ліжка і попленталася у ванну, щоб прийняти душ. Навмання натиснула кілька кнопок на панелі, в результаті чого мене з ніг до голови облило спершу крижаною водою, а тоді окропом. Далі мене затопила пухка піна з запахом лимона, яку довелося змивати важкою ворсистою щіткою. Що ж, принаймні кров забігала по тілу.
Потому як розумні машини висушили моє тіло та зволожили його лосьйоном, я підійшла до шафи й побачила, що там для мене приготовлений новий костюм. Вузькі чорні штани, бордова туніка на довгий рукав і шкіряні черевики. Я заплела косу й подивилася на себе в дзеркало. Вперше відтоді, як почалися Жнива, я схожа сама на себе. Ніяких модних зачісок та одягу, ніяких вогненних плащів. Просто я. Так наче я зібралася в ліс на полювання. Це трохи мене заспокоїло.
Геймітч не давав нам чітких вказівок щодо того, коли ми повинні з’явитися на сніданок, і я не знала, що робити. Але голод узяв гору над усіма іншими відчуттями, тож я попрямувала до їдальні, сподіваючись, що там буде їжа. І мій нюх не підвів мене. Хоча стіл посередині кімнати був порожній, на вузькій стойці вздовж стіни виставили щонайменше двадцять різноманітних страв. Поруч стояв хлопець-авокс, готовий будь-якої миті обслужити мене. Я запитала, чи можу обслужити себе сама, і він ствердно кивнув у відповідь. Я взяла величезну тарілку й поскладала на неї яйця, сосиски, тістечка з товстим шаром апельсинового джему, а ще кілька скибок ясно-червоного кавуна. Жадібно поглинаючи їжу, я спостерігала за сонцем, що повільно піднімалося над Капітолієм. Покінчивши з першою стравою, я перейшла до другої – цього разу прикінчила тарілку гарячої тушкованої яловичини. Зрештою я сіла до столу й узялася до гарячих булочок. Я ламала їх шматочок по шматочку і вмочала в гарячий шоколад, як це в поїзді робив Піта.
Мої думки були не тут – вони мандрували ген-ген далеко. Я думала про матір і про Прим. Мабуть, вони вже прокинулися, і саме зараз мати варить кашу на сніданок. Зараз Прим подоїть козу, а потім піде до школи. Спливло тільки два дні відтоді, як я покинула рідну домівку. Невже це можливо? Так, лишень два дні. Цікаво, як вони відреагували на мій полум’яний дебют на церемонії відкриття? Може, це вселило в них надію, а може, навпаки – вбило останні залишки тієї, що була? Нелегко бачити двадцять чотири трибути, вишикувані колом, і усвідомлювати, що тільки один із них виживе.
До кімнати увійшли Геймітч і Піта, обоє побажали мені доброго ранку і наповнили свої тарілки їжею. Я помітила, що Піта одягнений у такий самий костюм, як і я, і це не на жарт мене розізлило. Треба буде сказати кілька «ласкавих» слів Цинні. Коли почнуться справжні Ігри, це явно не зіграє нам на руку. І стилісти мають усвідомлювати це. А тоді я згадала, як Геймітч наказував мені робити все, що звелять стилісти. Якби моїм стилістом був не Цинна, я би просто його ігнорувала. Але після вчорашнього тріумфу в мене не було причин для критики.
Перед тренуванням я неабияк нервувала. Як правило, протягом трьох днів усі трибути тренуються разом, а на четвертий день кожен із них отримує можливість продемонструвати свої вміння перед продюсерами. Але думка про те, що сьогодні я повинна зустрітися зі всіма іншими трибутами, викликала в мене страх. Я почала вертіти в руках булочку, яку щойно взяла з кошика, але апетиту ніби й не було.
Прикінчивши кілька порцій м’яса, Геймітч важко зітхнув і відставив тарілку вбік. Тоді запустив руку за пазуху й витягнув звідки флягу, зробив кілька ковтків і зіперся ліктями на стіл.
– Що ж, перейдімо до справи. Тренування. Перш за все, якщо ви волієте, то я розпоряджуся, щоб вас тренували нарізно. Вирішити треба зараз.
– А навіщо нам тренуватися нарізно? – запитала я.
– У когось із вас може бути якесь особливе вміння, а ви ж не хочете, щоб про це дізналися інші, – мовив Геймітч.
Ми з Пітою коротко обмінялися поглядами.
– Я не вмію нічого особливого, – відповів Піта. – А твоє вміння для мене не таємниця, еге ж? Ну, я маю на увазі, що за життя з’їв чимало твоїх білок.
Мені ніколи не спадало на думку, що Піта їв моїх білок. Чомусь я завжди уявляла собі, як пекар, ховаючись, готує тих білок і з’їдає так, щоб ніхто не бачив. Не через жадібність. А тому, що зазвичай міські сім’ї їдять дороге м’ясо, придбане у м’ясника. Телятину, курятину або конятину.
– Ми можемо тренуватися разом, – мовила я до Геймітча. Піта кивнув на згоду.
– Гаразд, а тепер розкажіть мені, що ви вмієте, – сказав Геймітч.
– Я не вмію геть нічого, – відповів Піта. – Адже пекти хліб – в Іграх це навряд чи рахується.
– Вибач, це справді не рахується... Катніс, мені уже відомо, що ти добре вправляєшся з ножем, – мовив Геймітч.
– Не дуже добре. Але я мисливець, – сказала я. – Моя зброя – лук і стріли.
– Ти справді влучний стрілець? – запитав Геймітч.
Мені знадобилося кілька секунд на роздуми. Я годувала свою сім’ю п’ять років. А це зовсім не просто. Я, певна річ, стріляю не так добре, як батько, але в нього було більше практики. Я стріляю краще, ніж Гейл, адже практики більше в мене, ніж у нього. А що ж до пасток і силець, то тут Гейлу немає рівних.
– Я радше...
– Вона стріляє ідеально, – перебив мене Піта. – Тато часто купує в неї білок. І постійно каже, що стріла Катніс ніколи не псує м’яса, завжди поціляє в око. Так само і з зайцями, яких Катніс продає м’яснику. Підстрелити оленя – це їй також до снаги.
Така похвала з вуст Піти заскочила мене зненацька. Дивно, що він узагалі бодай зрідка звертав на мене увагу. А ще дивніше, що він мене так хвалить.
– Що це ти робиш? – запитала я, і в моєму голосі пролунали нотки підозри.
– А що це ти робиш? – відгукнувся він. – Якщо хочеш, щоб Геймітч тобі допоміг, мусиш розказати йому все, що вмієш. Не слід недооцінювати себе, – сказав Піта.
Не знаю чому, але його слова мене розізлили.
– А чому ти не розповіси про себе? Я бачила тебе на ринку. Ти здатен тягати мішки сто фунтів вагою, – випалила я. – Розкажи йому про це. Хіба це не особливе вміння?
– Ну звісно, це особливе вміння. І на арені будуть сотні натоптаних борошном лантухів. Спеціально для мене, щоб я мав можливість чавити ними людей. Мішки – це не зброя. І тобі це добре відомо, – гаркнув він у відповідь.
– Він управний у боротьбі, – сказала я Геймітчу. – Минулого року в школі він посів друге місце у змаганнях із боротьби. Перше посів його брат.
– Ну, і що з того? Часто тобі доводилося бачити, як двоє супротивників на арені забивали один одного до смерті? – сказав Піта з відразою.
– Завжди хтось із кимсь б’ється. Все, що тобі потрібно, – це роздобути ніж, і в тебе принаймні з’явиться шанс. Якщо ж у бійку влізу я, мені кінець! – мене переповнювала злість, і я мало не кричала.
– Не влізеш ти в бійку. Ти замешкаєш десь високо на дереві, їстимеш сирих білок і одного по одному вбиватимеш конкурентів своїми стрілами. Знаєш, що сказала мені мати, коли прийшла зі мною попрощатися? Що, можливо, цього року Округ 12 нарешті матиме переможця. Спочатку я подумав, що вона хотіла підбадьорити мене, а тоді втямив, що вона мала на увазі не мене, а тебе! – випалив Піта.
– Ні, вона мала на увазі тебе, – відмахнулася я.
– Мама сказала: «О, вона вміє виживати». Вона, – мовив Піта.
Я зовсім не чекала цього. Невже його мати й справді сказала таке про мене? Невже вона вважає, що в мене більше шансів, ніж у її сина? Але біль, який я побачила в очах Піти, свідчив про те, що він каже правду.
Раптом я знову опинилася на задньому дворі пекарні, й дощ стікав холодними струмками по моїй спині. Мене привів туди голод. Я почувалася так, ніби мені знову одинадцять.
– Тільки тому, що колись мені допомогли.
Погляд Піти ковзнув на булочку в моїх руках,
і я зрозуміла, що він також пам’ятає той день. Але Піта тільки знизав плечима й мовив:
– На арені тобі також допомагатимуть. Люди шикуватимуться в чергу, щоб тільки отримати можливість спонсорувати тебе.
– Так само, як і тебе, – сказала я.
Піта лише закотив очі й подивився на Геймітча.
– Вона й не уявляє, яке справляє враження, – мовив він і відвів погляд.
Що в дідька він верзе? Хтось допомагатиме мені? Коли ми помирали з голоду, ніхто мені не допоміг! Ніхто, крім Піти. І тільки тоді, коли в мене з’явився товар на обмін, усе змінилося. Я вмію торгуватися. Чи ні? Яке враження я справляю? Слабкої і нужденної? І люди згоджуються на мої пропозиції з жалю? Невже це правда? Так, іноді торговці бувають занадто щедрими зі мною, але я завжди пояснювала це тим, що вони знали мого батька. До того ж мій товар завжди першокласний. Ніхто не жаліє мене!
Я пильно подивилася на булочку, яку тримала в руці, й вирішила, що Піта просто хотів мене образити.
Мої роздуми перебив Геймітч:
– Що ж. Добре, добре. Катніс, ніхто не може гарантувати, що на арені буде лук зі стрілами, але під час показового виступу перед продюсерами продемонструй їм усе, на що здатна. До того часу краще зовсім не підходь до лука. Ти щось тямиш у пастках?
– Я знаю кілька основних силець, – пробурмотіла я.
– Це може вельми допомогти, коли доведеться здобувати їжу, – мовив Геймітч. – Піта, вона має рацію: не слід недооцінювати себе, коли ти на арені. Дуже часто фізична сила дає гравцеві неабияку перевагу. У Тренувальному Центрі будуть різноманітні тягарі, тож не демонструй іншим трибутам, наскільки ти дужий. Отже, ви обоє відвідуватимете тренування разом зі всіма. Намагайтеся навчитися чогось нового. Кидайте спис. Вправляйтеся з булавою. Вчіться правильно в’язати вузли, але в жодному разі не демонструйте те, що вмієте робити найкраще, до показового виступу перед продюсерами. Зрозуміло? – запитав Геймітч.
Ми з Пітою одностайно кивнули.
– І ще одне. Я хочу, щоб на публіці ви завжди були разом, – додав Геймітч.
Ми синхронно запротестували, але Геймітч грюкнув кулаком по столу.
