Текст книги "Голодні ігри"

Автор книги: Сюзанна Коллінз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 20 страниц)

Я зарилася обличчям у долоні. Нічого тепер ховатися – з очей і так не скотиться ні сльозинки. Цікаво, що зараз робить Геймітч? Попри гнів, злість і підозри, ледь чутний голос у моїй голові прошепотів, немов у відповідь на запитання: «Можливо, цим він хоче щось тобі сказати. Передати послання».

Послання. Яке послання? А тоді мене осяяло. Геймітч не посилає мені воду з однієї-єдиної причини – він знає, що я вже майже її знайшла.

Я зціпила зуби та звелася на рівні ноги. Здавалося, що мій наплічник став удвічі важчий. Я підібрала зламану гілку й, опираючись на неї, як на патерицю, рушила далі. Сонце пекло нещадно, ще сильніше, ніж попередні два дні. Я почувалася, немов стара шкіра, яка висохла і потріскалася від жару. Кожен крок – це неймовірне зусилля, але я не мала наміру зупинятися. Не хотіла навіть сідати. Якби я сіла, то цілком можливо, уже б не підвелася і забула, що шукаю.

Якою легкою здобиччю була я зараз! Будь-хто, навіть крихітна Рута, натрапивши на мене в цю мить, міг би штовхнути мене на землю й зарізати моїм же ж ножем. А мені забракло б сил опиратися. Але якщо хтось і спостерігав за мною, то цілковито ігнорував. Я почувалася так, наче в радіусі тисячі миль від мене не було жодної живої душі.

Хоча я була не зовсім сама. Ні, саме зараз на мене спрямовані сотні камер. І я згадала, як по телевізору показували трибутів, які згасали з голоду, замерзали, стікали кров’ю чи помирали від зневоднення. Хоча якщо деінде точиться смертельна битва, показують радше її, а не мене.

Раптом я подумала про Прим. Швидше за все, вона не побачить мене в прямому ефірі, але в школі під час обіду все одно покажуть короткий огляд. Заради неї я намагалася приховати свій відчай і здаватися мужньою.

Але по обіді я зрозуміла, що кінець уже не за горами. Ноги трусилися, а серце шалено калатало. Я почала забувати, де я і що тут роблю. Кілька разів спотикалася, але зуміла втриматися на ногах, коли раптом моя патериця висковзнула з рук і я зрештою впала на землю, не в змозі підвестися. Я дозволила очам заплющитися.

Я помилилася щодо Геймітча. У нього й на думці не було допомагати мені.

«Все гаразд, – подумала я. – Тут зовсім не погано».

Повітря не таке жарке, а значить, уже насувається вечір. Навколо витає ледь відчутний солодкавий запах, який нагадав мені про лілії. Пальці ковзнули по гладенькій землі.

«В такому місці приємно вмирати», – подумала я.

Пучки моїх пальців намалювали кільки завитків на слизькій поверхні.

«Обожнюю болото», – подумала я.

Скільки разів на болотистій землі мені вдавалося вистежити здобич по слідах! А ще болото допомагало при бджолиних укусах. Болото. Болото. Болото! Мої очі широко розплющилися, і я занурила пальці в землю. Це болото! Мій ніс втягнув повітря. Лілії! Водяні лілії!

Я почала повзти на животі по болоті, тягнучись до запаху. За п’ять кроків від того місця, де я впала, була вода. Ставок, а на його поверхні жовті квіти – прегарні лілії.

Я ледве втрималася: мені кортіло занурити обличчя у воду й пити, пити досхочу. Але в мене залишилося достатньо глузду, щоб схаменутися. Тремтячими руками я витягнула флягу, наповнила її водою й додала кілька крапель йоду. Півгодинне очікування завдало мені чималих мук, але я трималася. Я прочекала півгодини, принаймні доти, доки змогла витерпіти.

«Без поспіху», – вмовляла я себе.

Зробила маленький ковток і змусила себе зачекати. Тоді ще один. Протягом наступних кількох годин я випила півгалона води. А потім іще пів. Лізучи на дерево, я прихопила з собою ще трохи води і безперестанку посьорбувала її, я навіть з’їла трохи зайчатини й один із моїх дорогоцінних крекерів. До того часу як пролунав гімн, я почувалася набагато краще. На небі не з’явилося жодної фотографії, ніхто з трибутів сьогодні не помер. Я вирішила, що завтра залишуся тут, відпочину, для маскування вимащу наплічник болотом, зловлю кілька маленьких рибин, що їх я бачила в озері, накопаю цибулинок водяних лілій і приготую смачну страву. А сьогодні слід трохи поспати. Я ковзнула у спальний мішок, щосили притискаючи до себе флягу з водою.

За кілька годин я прокинулася від тупоту ніг. Я розгублено роззирнулася. Світанок іще не заяснів, але мої запалені очі й так усе бачили.

Важко не помітити вогненну стіну, яка мчить на тебе зі швидкістю вітру.

РОЗДІЛ 4

Моїм першим імпульсом було злізти з дерева, але як зробити це, коли ти пристебнута до гілки? Якимсь дивним чином мої пальці намацали на ремені застібку, і я впала на землю, досі борсаючись у спальному мішку. Часу на збори не залишилося. На щастя, і наплічник, і фляга з водою були в мішку. Я підхопила пояс, пристебнула мішок до плечей і щодуху помчала геть.

Усе довкола перетворилося на суцільне полум’я і дим. Палаючі гілки з тріском відламувалися й падали мені до ніг, розсипаючись іскрами. Все, що мені залишалося, – бігти туди, куди й інші: зайці, олені, я навіть помітила зграю диких вовків. Я повністю довірилася їм у виборі напрямку, бо їхні інстинкти значно гостріші, ніж мої. Але звірі й набагато прудкіші: вони так граційно оминали кущі й перескакували через повалені стовбури, що мені було годі їх наздогнати.

Жар був просто нестерпний, але дим – іще гірший. Я щомиті ризикувала задихнутися. Тож я затулила обличчя сорочкою, радо відмітивши, що вона просякла потом і хоч так-сяк мене захищає. Я бігла, задихаючись від кашлю, мішок калатав по спині, по обличчю хльоскали тоненькі гілочки, які нагло з’являлися з сірого туману. Але я бігла, бо знала, що повинна бігти.

Це було зовсім не схоже на випадковість, сумніваюся, що хтось із трибутів забув загасити вогонь. Полум’я, яке гнало мене геть, було неприродно високе й однорідне, а значить, рукотворне, машинотворне – одним словом, створене продюсерами. День був занадто спокійний. Жодної смерті, можливо, жодної бійки. Публіка в Капітолії може занудьгувати: мовляв, ці Ігри геть не цікаві. А продюсери не повинні такого допустити.

Було зовсім не важко здогадатися, для чого все робиться. Зараз на арені зграя кар’єристів протистоїть усім іншим, які, мабуть, розпорошилися по всій території. Вогонь придумали для того, щоб викурити нас зі схованок і зігнати разом. Не дуже оригінальний метод, проте дієвий.

Я перестрибнула через палаючу колоду. На щастя, полум’я було не дуже високе. Але низ моєї куртки зайнявся, і я була змушена зупинитися, щоб загасити вогонь. Проте я не збиралася викидати куртку, а вирішила ризикнути: обпалену і досі тліючу, я запхала її у спальний мішок, сподіваючись, що нестача кисню придушить полум’я. У мене більше нічого немає, окрім того, що я ношу з собою, а треба ще якось виживати й надалі.

За лічені секунди ніс і горло просто палали. Я душилася від кашлю, а легені, здається, зварилися. Кожен подих завдавав пекучого болю, який пронизував груди. На щастя, я встигла заховатися за камінь, перш ніж почалася блювота. Я позбулася своєї убогої вечері та всієї води, яку випила. Лізучи рачки, я блювала доти, доки в шлунку не залишилося нічого.

Я знала, що слід рухатися, але не могла, мене трусило, і я жадібно ковтала повітря. Я дозволила собі витратити ковток дорогоцінної води з фляги, щоб сполоснути рот, а тоді кілька ковтків випила.

«У тебе одна хвилина, – мовила я сама до себе. – Одна хвилина, щоб перепочити».

Я витратила цю хвилину на те, щоб спакувати свої пожитки: змотала спальний мішок і запхнула його, а також усе інше, в наплічник. Ось моя хвилина й спливла. Я знала, що час рухатися далі, але дим затуманив думки. Звірі, на яких я орієнтувалася, давно втекли й залишили мене саму. Я ще ніколи не була в цій частині лісу, про це свідчив величезний камінь, за яким я ховалася, – раніше я таких не бачила. Куди мене хочуть загнати продюсери? Назад до озера? На невідому територію, сповнену небезпек? Я провела біля ставка всього кілька годин, коли раптом почалася пожежа. Чи існує до нього інший шлях? Можливо, рухаючись паралельно вогню, я принаймні змогла б повернутися назад до ставка, до джерела води? Ця вогненна стіна повинна десь закінчуватися і вона не може горіти вічно. Не тому, що продюсери не здатні підтримувати полум’я, а знову ж таки, це може набриднути публіці. Якби я змогла потрапити за вогненну стіну, повернутися назад, то напевно б уникнула зустрічі з кар’єристами. Щойно я вирішила спробувати й обігнути стіну, хоча це й вимагало багато часу і передбачало довгий шлях назад, перша вогняна куля поцілила в камінь, пролетівши всього за два фути від моєї голови. З переляку я сіпнулася й одразу ж відмовилася від своєї ідеї.

Ось вам новий розвиток подій. За допомогою вогню нас не просто змусили рухатися, але й розважили публіку. Знову почувши сичання, я впала на землю, навіть не оглянувшись. Цього разу вогняна куля поцілила в дерево ліворуч від мене, і воно одразу ж спалахнуло. Не рухатись означало померти. Я ледве встигла підвестися на ноги, як третя куля поцілила в те місце, де я лежала, – позаду мене в небо здійнявся вогненний стовп. Тепер час не мав ніякого значення, я просто щосили намагалася ухилитися від куль. Я не бачила, звідки їх випускають, але точно не з вертольотів: кут приземлення був не такий. Можливо, ця частила лісу напхана пусковими установками, які ховаються в деревах і камінні. А десь у прохолодному чистенькому приміщенні за пультом сидить один із продюсерів і натискає на спусковий гачок. І все, що йому потрібно, – це нерухома ціль.

Тож я вмить забула про свій попередній план повернення до ставка. Натомість у мене виник інший: робити зиґзаґи, нахилятися й підстрибувати. Це був єдиний спосіб уникнути вогняних куль. Кожна з них була не більша за яблуко, але, досягнувши цілі, вибухала з неймовірною потужністю. Не було часу, щоб міркувати над правильністю маршруту: чуєш шипіння – ворушися, щоб не померти.

Моє внутрішнє чуття підказувало мені бігти далі. Я все своє життя дивилася Голодні ігри і знала, що певні секції арени оснащені різними видами зброї. І якщо мені вдасться переміститися в іншу секцію, то я опинюся в зоні недосяжності. Звичайно, я можу одразу ж упасти в яму з гадюками, але не варто хвилюватися про це зараз.

Важко сказати, скільки часу я боролася з вогняними кулями, але зрештою стрільба почала потроху вщухати. Що, безумовно, було добре, бо мене знову почало нудити. Цього разу виною всьому були випари кислоти, які почали проникати в горло і ніс. Я була змушена зупинитися, адже тіло здригалося від конвульсій, відчайдушно намагаючись позбутися отрути, якої я надихалася під час вогняної атаки. Я прислухалася, чекаючи на шипіння – сигнал близької атаки. Але стояла тиша. Очі пекло, від блювання вони зовсім пересохли. Одяг просяк потом. Хоча сморід диму й блювотиння перебив усі інші, якимсь дивним чином я вловила запах паленого волосся. Пальці потягнулися до коси, і я зрозуміла, що вогняна куля вкоротила її щонайменше на шість дюймів. Пасма почорнілого волосся просто розсипалися, щойно я торкалася їх пучками. Я здивовано дивилася на свою косу, коли знову почулося шипіння.

Мої м’язи відреагували інстинктивно, хоча цього разу недостатньо швидко. Вогняна куля пролетіла зовсім поруч і зачепила мене за литку. Побачивши, що штани палають, я запанікувала, впала на землю й почала качатися з боку на бік і верещати. Зрештою я взяла себе в руки та, притиснувши ногу до землі, загасила вогонь, а тоді, не вагаючись, відірвала руками залишки тліючої тканини.

Я сиділа на землі всього за кілька кроків од місця, куди поцілила вогняна куля. Моя литка палала, а руки вкрилися червоними пухирцями. Мене трусило так, що я не могла ступити й кроку. Якщо продюсери хочуть прикінчити мене, то кращої миті, ніж зараз, не знайти.

Я немов знову почула голос Цинни і побачила свої пишні вогненні наряди.

«Катніс, дівчина у вогні».

Ото вже продюсери насміються з мене! Можливо, саме костюми, які придумав мені Цинна, накликали на мене такі муки. Він, звісно, не міг передбачити цього і, мабуть, зараз хвилювався за мене, адже я вірила, що йому не байдуже. Проте, ніде правди діти, якби я виїхала на тій клятій колісниці голяка, це було б значно безпечніше.

Атака закінчилася. Продюсери не мали на меті мене вбити. Принаймні не зараз. Усім відомо, що нас могли б знищити за кілька секунд після початку Ігор. Але це було б нецікаво, справжня розвага – дивитися, як трибути самі вбивають одне одного. Час від часу продюсери можуть убити трибута, щоб продемонструвати свою силу, але здебільшого їхнє завдання зводиться до того, щоб маніпулювати нами, нацьковувати одне на одного. Отож якщо мене більше не обстрілюють, це означає, що поблизу є принаймні ще один трибут.

Я б радо вилізла на дерево й заховалася там, якби могла, але дим був занадто густий і ядучий – так можна і вчадіти. Я змусила себе підвестися й пошкутильгала геть від вогню. Здається, він уже не переслідував мене, хіба що нагадував про себе чорними смердючими хмарами.

Зайнявся світанок. Крізь густий дим пробилося сонячне проміння. Але далі як на п’ятнадцять кроків від себе я не бачила нічого. Будь-який трибут міг би легко причаїтися й напасти на мене. Тож я витягнула ножа, але була зовсім не впевнена, що втримаю його в руці. Хоча біль у долонях не міг навіть приблизно зрівнятися з болем у литці. Я ненавиджу опіки, завжди ненавиділа їх, навіть зовсім незначні пухирці, які з’являлися, коли я діставала гарячий хліб із печі. Годі уявити гірший біль, але ніколи ще мені не було так зле, як зараз.

Я була така стомлена, що навіть не помітила, як опинилася по кісточки у воді. Це було невеличке джерельце, яке витікало з тріщини у камінні й дарувало блаженну прохолоду. Я занурила руки у воду, й мені одразу стало легше. Хіба не так говорила мама: «Найкращі ліки від опіків – студена вода. Вона охолоджує обпечене місце»... Але мама мала на увазі маленькі опіки. Цікаво, до яких належить опік на моїй литці? Хоча я ще не набралася сміливості оглянути його, було зовсім не важко здогадатися, що це поранення зовсім іншої категорії.

Я лягла на живіт й опустила руки у воду, роздивляючись на нігтях лаковані вогники, які вже почали кришитися. От і добре. Гадаю, вогню з мене достатньо.

Я змила з обличчя кров і попіл та спробувала згадати все, що мені було відомо про опіки. На Скибі опіки не рідкість, адже ми варимо їсти й обігріваємо помешкання за допомогою вугілля. А ще бувають нещасні випадки у копальнях... Якось до нас додому принесли безтямного парубка, благаючи мою матір допомогти. Лікар, який відповідав за шахтарів, сказав, що в пацієнта немає жодного шансу, й виписав додому помирати. Але його рідні не могли з цим змиритися. Він лежав на нашому кухонному столі, нерухомий, ніби мертвий. Краєм ока я побачила зяючу рану на його стегні, обвуглену плоть, випалену так, що аж виднілася кістка. Я не витримала і вибігла на вулицю. Я подалася в ліс і полювала цілісінький день, і весь час мене переслідувала та жахлива нога, яка викликала спогади про батькову смерть. Найцікавіше, що Прим, яка лякалася власної тіні, залишилася допомагати матері. Мама казала, що цілителями народжуються, а не стають. Вони з Прим зробили все, що змогли, але парубок помер...

З моєю ногою треба було щось діяти, а я досі не могла змусити себе її оглянути. А що як я поранена так сильно, як той парубок, що як я побачу кістку? А тоді я згадала: мама казала, коли поранення дуже серйозне, людина не відчуває болю, тому що всі нерви знищені. Підбадьоривши себе, я сіла оглядати ногу.

Роздивившись литку, я мало не зомліла. Яскраво-червона плоть вкрилася численними пухирцями. Я дихала повільно й глибоко, впевнена, що камери саме націлені на моє обличчя. Я не повинна показувати, що злякалася поранення. Особливо якщо сподіваюся на допомогу. Співчуття глядачів не допоможе, а от захват від мого небажання здаватися – так. Я відрізала залишки тканини на коліні й уважно оглянула рану. Постраждала ділянка шкіри завбільшки з мою долоню. Жодного почорніння. Гадаю, холодна вода не завдасть ніякої шкоди. Я повільно опустила ногу у воду, впершись черевиком – щоб не намочити його – в камінь навпроти, і полегшено зітхнула. Якби тільки я могла знайти трави, що допомагають загоювати опіки! Але я не знала, що шукати. Виходить, що вода і час – мої єдині ліки.

Чи варто мені рухатися далі? Дим поволі розсмоктувався, але все одно був іще занадто густим і шкідливим. Якщо я надалі рухатимуся геть від вогню, чи не наскочу просто на озброєних кар’єристів? До того ж щоразу, виймаючи ногу з води, я скрикувала від болю – й занурювала литку назад. З руками було легше, час від часу я могла витягнути їх із води. Я привела до ладу свої речі, наповнила флягу, знезаразила воду і, коли спливло достатньо часу, випила всю до останньої краплі. За деякий час я змусила себе з’їсти один крекер, щоб дати поживу шлунку. Оглянула спальний мішок: за винятком кількох чорних цяток, він був зовсім неушкоджений. На відміну від моєї куртки. Смердюча й обпалена, вона вже не надавалася до ремонту. Я обрізала пошкоджену тканину, і куртка вкоротилася десь до середини ребер. Зате каптур був цілий, а це набагато краще, ніж нічого.

Незважаючи на біль, мене почала огортати дрімота. Я б радо вилізла на дерево і відпочила, якби знайшла годяще місце. А залишати потічок ой як не хотілось! Охайно склавши речі в наплічник, я закинула його за спину, але й досі не могла зрушити з місця. Я знайшла кілька водяних рослин із їстівними цибулинами і з’їла їх разом із залишками зайчатини. Посьорбала води. Тоді кілька годин дивилася на сонце, яке повільно описало дугу через усе небо. Де ще могло бути безпечніше, ніж тут? Я зіперлася на рюкзак, дрімота брала гору.

«Якщо я потрібна кар’єристам, то нехай знайдуть мене, – подумала я, перш ніж задрімати. – Нехай спершу знайдуть мене».

І вони таки знайшли. У мене була хвилина на збори, не більше, але, на щастя, я заздалегідь спакувалася й була готова рухатися далі. Вечоріло. Прокинувшись, я одразу підскочила й побігла, хлюпаючи по воді й натикаючись на кущі. Хвора нога сповільнювала пересування, але я відчувала, що мої переслідувачі також не такі швидкі, як до пожежі. Чутно було, як вони кашляють і перегукуються розлюченими голосами.

Але вони наближалися, немов зграя диких собак, і я зробила те, що й завжди за таких обставин – обрала високе дерево й вилізла на нього. Якщо бігти було просто боляче, то лізти на дерево – нестерпно боляче. Це вимагало не тільки чималих зусиль, але й прямого контакту долонь із корою. Але я впоралася досить швидко, тож поки кар’єристи наблизилися, я уже була на висоті двадцятьох футів. На якусь мить ми завмерли й перезирнулися. Я сподівалася, що вони не чують, як калатає моє налякане серце.

«Невже це кінець?» – подумала я. Які в мене шанси проти них? Унизу зібралися всі шестеро – п’ятеро кар’єристів і Піта. І моєю єдиною втіхою було те, що їм також добряче дісталося. Але ви тільки погляньте на їхню зброю! Погляньте на їхні обличчя – вони реготали й гарчали до мене, своєї певної здобичі. Ситуація була безнадійна. Хоча... я дещо згадала. Кар’єристи дужчі й більші проти мене, але й важчі. Чомусь не Гейл, а саме я завжди дряпаюся на найвищі дерева, щоб зривати фрукти чи красти пташині яйця. А справа у моїй вазі: я мінімум на п’ятдесят-шістдесят фунтів легша, ніж найменший із кар’єристів.

Сміється той, хто сміється останній.

– Як у вас справи? – запитала я весело.

Це спантеличило їх, але публіці має сподобатися.

– Непогано, – відповів хлопець з Округу 2. – А в тебе?

– Як на мене, то сьогодні було трохи спекотно, – відповіла я. І майже почула, як у відповідь на мою репліку загиготів увесь Капітолій. – А тут повітря набагато чистіше. Чому б вам не приєднатися до мене?

– Гадаю, ми так і зробимо, – сказав той самий хлопець.

– Ось, візьми це, Катоне, – мовила дівчина з Округу 1 і простягнула йому срібний лук і сагайдак зі стрілами.

Мій лук! Мої стріли! Побачивши їх, я не на жарт розізлилася і мало не висварилася – на себе, на зрадника Піту, через якого я втратила свій чи не єдиний шанс заволодіти зброєю.

– Ні, – сказів Катон, відштовхнувши лук. – 3 мечем я краще впораюся.

Я добре роздивилася його зброю – короткий важкий меч, прикріплений до пояса.

Я дала Катону трохи часу, щоб він заліз на дерево, і тільки тоді видряпалася ще вище. Гейл завжди казав, що я нагадую йому білку: так прудко я здатна видертися на вершечок дерева по найтонших гілочках. Частково я завдячую своїй вазі, а частково – багаторічній практиці. Треба знати, куди ставити руки й ноги. Я здолала ще тридцять футів, коли почула хрускіт і побачила, як Катон гепнувся на землю. Він заліз уже достатньо високо, тож я сподівалася, що він скрутить собі в’язи... Але ні. Він звівся на ноги й брудно вилаявся.

Дівчина зі стрілами (я чула, як хтось назвав її Глорія – кумедно, які пишні імена дають дітям в Окрузі 1) також почала дертися на дерево, але їй вистачило здорового глузду зупинитися, коли гілки затріщали і під нею. Я була на висоті щонайменше вісімдесятьох футів. Вона спробувала підстрелити мене з лука, й одразу стало зрозуміло, що тримає його в руках вона вперше. Одна зі стріл уп’ялася в сусіднє дерево, і я зуміла до неї дотягнутися. Я помахала стрілою, мов діставала її тільки для того, щоб подражнити дівчину, хоча насправді я збиралася скористатися стрілою, якщо у мене випаде така нагода. Я б могла повбивати їх усіх до ноги, якби срібний лук був у моїх руках.

Кар’єристи перегрупувалися, і до мене долинули їхні приглушені голоси. Я їх не просто розізлила – я виставила їх на посміховисько перед усім Капітолієм. Але на землю спускалися сутінки, і вони були змушені відкласти атаку. Зрештою Піта сказав:

– Нехай сидить нагорі. Нікуди вона не втече. А вранці ми щось придумаємо.

Що ж, в одному він був абсолютно правий. Я нікуди не втечу. І тут немає холодної води, тож я на повну силу відчула біль від опіків. Я знайшла годящу гілку і почала вмощуватися на ніч. Одягнула куртку. Розгорнула спальний мішок. Пристебнулася паском і намагалася не стогнати. Хворій нозі було занадто парко в мішку. Тому я зробила розріз і вистромила ногу назовні. Тоді скропила водою рану і пухирі на руках.

Від бравади не лишилось і сліду. Біль і голод ослабили мене, але я не могла їсти. Навіть якщо я протримаюся цю ніч, що принесе з собою ранок? Я дивилася на зелене листя і намагалася розслабитися, але опіки стали на заваді. Пташки також вкладалися на ніч, співаючи колискові своїм пташенятам. Повилазили нічні хижаки. Десь ухнула сова. Крізь дим прорізався невиразний сморід скунса. З сусіднього дерева на мене дивилися очі якоїсь тварини – можливо, опосума – і поблискували у світлі факелів, які запалили кар’єристи. Раптом я сперлася на лікоть. Здається, очі належали не тварині. В останніх тьмяних променях світла я таки розгледіла її, мовчазну і непорушну, вона також втупилася в мене.

Рута.

Скільки часу вона провела тут? Мабуть, стільки, скільки і я. Ніким не помічена, вона сиділа на своєму дереві. Напевно, зачувши наближення зграї, вона вилізла на нього ще до моєї появи.

Якийсь час ми дивилися одна на одну. А тоді, не зачепивши й листочка, вона простягнула свою маленьку руку вгору і вказала на щось у мене над головою.