Текст книги "Голодні ігри"

Автор книги: Сюзанна Коллінз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 20 страниц)

РОЗДІЛ 5

Очима я простежила за Рутиним пальцем – наді мною тріпотіло листя. Спочатку я нічого не могла розрізнити, але згодом у тьмяному світлі роздивилася якусь невиразну пляму приблизно за п’ятнадцять футів у мене над головою. Але що... що це таке? Якась тварина завбільшки з єнота? Це щось звисало з самого краєчка гілки й повільно розхитувалося. Ні, це не єнот. І раптом поміж добре знайомих звуків нічного лісу мої вуха вловили ледь чутне дзижчання. Нарешті я втямила: там осине гніздо.

Мене паралізував страх, але мені вистачило здорового глузду не зойкнути й не вертітися. Зрештою, звідки мені знати, що то за оси. Там могли бути звичайнісінькі безневинні комахи, на зразок залиште-нас-у-спокої-і-ми-вас-не-чіпатимемо. Але ж це Голодні ігри, і тут нічого не буває просто так. Швидше за все, це ще одні мутанти, вирощені Капітолієм, – мисливці-вбивці. Їх вивели в лабораторії і під час війни з округами використовували осині гнізда як міни. Мисливці-вбивці більші, ніж звичайні оси, менш вразливі, а від їхнього укусу з’являються набряки завбільшки зі сливу. Як правило, після кількох таких укусів людина помирає. Дехто помирає одразу. Ті, кому поталанило менше, з’їжджають із глузду від галюцинацій, викликаних отрутою. І ще одне: ці оси до останнього полюють на того, хто зачепив їхнє гніздо і порушив спокій. Ось чому їх назвали мисливцями-вбивцями.

По війні Капітолій знищив усі гнізда неподалік столиці, але навмисне залишив ті, що розміщувалися навколо округів, – як іще одне нагадування про свою силу і нашу слабкість. Гадаю, Голодні ігри були придумані з цією-таки метою. Ще одна причина, з якої не варто потикатися за межі Округу 12. Коли ми з Гейлом натрапляли на гніздо мисливців-убивць, одразу ж розверталися й тікали геть.

То що зараз висіло наді мною? Гніздо мисливців-убивць? Я подивилася на Руту, шукаючи в її очах допомоги й підтримки, але вона зникла в густому листі.

А хіба, беручи до уваги обставини, в яких я опинилася, не байдуже, які це оси? Я поранена й загнана в пастку. Темрява дала мені незначну перевагу, але заки настане світанок, у кар’єристів з’явиться план, як мене вбити. Вони просто не можуть учинити інакше, потому як я пошила їх у дурні перед цілою країною. Можливо, осине гніздо – моя єдина надія. Якщо б мені вдалося кинути його на моїх переслідувачів, то у мене б з’явився шанс на втечу. Звісно, без ризику тут не обійдеться.

Певна річ, мені нізащо не наблизитися до гнізда впритул. Щоб скинути його, доведеться пиляти цілу гілку біля самого стовбура. Гадаю, що зубчастому лезу мого ножа це до снаги. А чи до снаги це моїм рукам? Чи може вібрація сполошити мисливців-убивць і змусити їх атакувати? А що як кар’єристи розгадають мій план і отаборяться в іншому місці? Тоді все пропало.

Поміркувавши, я вирішила, що пиляти найкраще тоді, коли лунатиме гімн. А він може початися будь-якої миті. Тож я повільно вилізла зі свого спального мішка, переконалася, що ніж надійно закріплений за поясом, і подерлася вгору. Це саме по собі було небезпечно, бо що далі, то гілки ставали тонші, але ж я терпляча і витривала... Коли я наблизилася до потрібної гілки, дзижчання стало виразнішим. Проте все-таки недостатньо гучним, як на мисливців-убивць.

«Це все дим, – подумала я. – Він їх ошелешив».

Дим – це єдиний спосіб, за допомогою якого повстанці боролися з осами.

Раптом на небі з’явився герб Капітолія, і пролунали перші ноти гімну.

«Зараз або ніколи», – подумала я і заходилася пиляти.

Пухирі на правій долоні почали лускати, тільки-но я взялася до справи. Щойно на гілці утворилася неглибока западинка, стало набагато легше, але все одно заледве мені під силу. Я міцно зціпила зуби й продовжила пиляти, не випустивши з уваги, що на небі не з’явилося жодної світлини. Отже, сьогодні ніхто не помер, і публіці доведеться задовольнитися сценою моєї втечі від вогняних куль і поранення й тим, як мене загнала на дерево розлючена зграя кар’єристів. Гімн уже майже закінчився, а я виконала тільки три чверті роботи. Музика стихла, небо почорніло, і я була змушена зупинитися.

І що тепер? Мені б, схоже, таки вистачило сил, щоб допиляти ту кляту гілку, але тепер цей план здавався далеко не найкмітливішим. А що як оси задурманені, що як гніздо застряне десь між гілками – або я в темряві не зможу втекти? Тоді це марна трата часу. Ліпше я підкрадуся сюди на світанку й скину осине гніздо на своїх ворогів.

У тьмяному світлі факелів я повернулася назад до свого мішка, де на мене чекав найкращий у світі сюрприз. На спальному мішку стояла маленька пластикова баночка, прикріплена до срібного парашута. Мій перший подарунок від спонсорів! Мабуть, Геймітч прислав його під час гімну. Баночка була така маленька, що легко вмістилася на долоні. Що це? Не харчі, це точно. Я зняла кришечку і по запаху зрозуміла, що це ліки. Я обережно торкнулася пальцем однорідної маси – і свербіння в пучці одразу ж минулося.

– О Геймітч, – прошепотіла я. – Дякую.

Він не зрадив мене, не кинув напризволяще. Ціна цієї мазі астрономічна. Мабуть, не один спонсор виклав кругленьку суму, щоб прислати мені цю малесеньку баночку. А для мене вона безцінна.

Я опустила два пальці в мазь і ніжно розмастила її по литці. Ефект був не просто неочікуваний – мазь мала магічну дію. Біль одразу ж зник, а на шкірі залишилося приємне відчуття прохолоди. Це була не звичайна мазь на травах, яку готувала моя мама, а сучасні ліки, винайдені в лабораторіях Капітолія. Змастивши литку, я вкрила тонким шаром мазі пошкоджені долоні. А тоді, обережно замотавши баночку в парашут, заховала її в рюкзак. Тепер, коли біль ущух, я зручно вмостилася в спальному мішку й заснула.

Пташка сіла на гілку за кілька футів од мене і своїм співом сповістила про те, що уже світає. В тьмяному ранковому світлі я ретельно оглянула долоні. Завдяки лікам усі почервонілі ділянки набрали рожевого відтінку і стали ніжні, мов шкіра немовляти. Нога досі пекла, але й рана там була набагато серйозніша. Я намастила на литку ще один шар мазі й тихо спакувала свої пожитки. Що б не трапилося, мені доведеться рухатися, і то швидко. А також змусила себе з’їсти один крекер і смужку бекону й випити кілька ковтків води. Після вчорашнього у моєму шлунку не залишилося майже нічого, і голод не забарився.

Я поглянула вниз: зграя кар’єристів і Піта досі спали. Судячи з пози, в якій заснула Глорія, я здогадалася, що вона була на варті, але втома взяла гору.

Я напружила зір, намагаючись роздивитися Руту, але марно. Оскільки вона попередила мене про небезпеку, гадаю, тепер було б чесно попередити її. До того ж, якщо я помру сьогодні, то нехай виграє Рута. Я тихо покликала її на ім’я, й у відповідь на мене подивилися широко розплющені, сповнені тривоги очі. Вона знову показала пальцем на гніздо. Я підняла вгору ніж і провела ним туди-сюди, так ніби щось пиляю. Вона тільки кивнула та зникла в густому листі. На сусідньому дереві почулося тихеньке шелестіння. А тоді почало віддалятися. Аж раптом я усвідомила, що це було. Рута стрибала з дерева на дерево. Я ледве втрималася, щоб не розсміятися вголос. Невже вона саме це демонструвала продюсерам? І я уявила, як у спортзалі вона скакала з одного каната на інший, не торкаючись підлоги. їй просто мусили поставити щонайменше десятку.

На сході з’явилися перші сонячні промені. Я не могла більше чекати. Порівняно з учорашнім днем, коли кожен рух завдавав невимовного болю, сьогодні дряпатися вгору було мало не розвагою. Діставшись гілки, на якій висіло гніздо, я вставила ніж у щілину і вже майже взялася до роботи, коли вловила якийсь рух. Там, на гнізді. Золотисте тільце мисливця-вбивці ліниво пересувалося по сірій поверхні вулика. Оса рухалася повільно й неохоче, але все-таки рухалася, а це означало, що решта також скоро прокинуться. З-під густого шару мазі на моїх долонях виступили великі краплі поту, і я ретельно витерла їх об сорочку. У мене залишилося щонайбільше кілька секунд: ще трохи – і цілий рій розлючених ос атакує мене.

Немає сенсу зволікати. Я глибоко вдихнула, стиснула рукоятку ножа й почала пиляти. Туди-сюди, туди-сюди! Мисливці-вбивці задзижчали гучніше й почали вилазити з гнізда. Туди-сюди, туди-сюди! Раптом пекучий біль пронизав коліно, і я збагнула, що одна з ос устромила в мене гостре жало, а решта не забаряться. Туди-сюди, туди-сюди! Щойно ніж розпиляв гілку, я щосили відштовхнула її від себе. Осине гніздо впало вниз, ненадовго затримавшись на нижніх гілках, і з тріскотом ударилось об землю. Воно одразу ж розкололося навпіл, немов яйце, і в повітря здійнявся рій скажених мисливців-убивць.

Я відчула, як друга оса вкусила мене в щоку, ще одна в шию, і від отрути голова негайно зробилася важкою. Я міцно вчепилася однією рукою за дерево і заходилася витягувати жала з тіла. На щастя, мене помітили тільки три оси, перш ніж гніздо впало вниз. Решта мисливців-убивць напали на ворогів на землі.

Оце була несподіванка! Не встигли кар’єристи розплющити очі, як на них накинулися оси. Піта й решта зірвалися на ноги та кинулися врозтіч. До мене долинули їхні крики:

– До озера! До озера!

І я збагнула, що вони збираються рятуватись у воді. Мабуть, озеро зовсім близько, якщо вони розраховують дістатися його неушкодженими. А от Глорії та ще одній дівчині з Округу 4 пощастило менше. Їх одразу ж атакувало безліч ос, і вони отримали численні укуси. Глорія немов збожеволіла: вона лементувала, стрибала й відбивалася від ос луком, та марно. Кликала інших на допомогу, але, звісно, ніхто по неї не повернувся. Дівчина з Округу 4 зникла з поля зору, хоча я не була певна, що вона добіжить до озера. Глорія впала на землю й почала корчитися, а за кілька хвилин затихла.

У гнізді не залишилося жодної оси, всі до одної переслідували втікачів. Було малоймовірно, що вони повернуться, але все одно я не хотіла ризикувати. Я зіскочила з дерева й побігла в протилежний від озера бік. Від отрути, що потрапила в моє тіло з жалами, мене трохи похитувало, але я зуміла дістатися свого маленького ставка і про всяк випадок плюхнулась у воду – а раптом мене досі переслідують оси. Приблизно за п’ять хвилин я вилізла з води та присіла на камінь. Люди анітрохи не перебільшують ефекту від укусів мисливців-убивць. На одному з колін виросла ґуля завбільшки з апельсин, а не сливу. А з отворів, із яких я витягнула жала, сочилася смердюча зелена рідина.

Набряки. Біль. Липка зеленувата рідина. До того ж я стала свідком страшної смерті Глорії. Чи не занадто як на світанок, коли ще й сонце не встигло вистромитися? Найменше мені хотілося думати про те, який вигляд зараз має Глорія. її покорчене тіло. її опухлі пальці, які заціпеніли навколо лука...

Лук! Мій затуманений мозок працював повільно, але нарешті думки склалися докупи: я миттю підвелася на ноги й похитуючись рушила туди, де лежала Глорія. Лук. Стріли. Я повинна їх забрати. Здається, я ще не чула гарматного пострілу. Мабуть, Глорія ще не померла, а просто в комі, її серце досі бореться з осиною отрутою.

Але щойно воно припинить битися, як постріл сповістить про її смерть і вертоліт забере її тіло, прихопивши з собою єдиний лук і сагайдак зі стрілами. А я не хочу втратити їх удруге!

Тільки-но я підбігла до Глорії, пролунав постріл. Мисливці-вбивці зникли. Дівчина, під час інтерв’ю така приголомшливо вродлива у своїй золотій сукні, змінилася до невпізнанності. Її обличчя було спотворене, кінцівки скрючені. Набряки від укусів почали лускати, розбризкуючи навколо смердючу зелену рідину. Щоб отримати лук, мені довелося розбити каменем її пальці, вірніше те, що від них залишилося. Сагайдак зі стрілами вона причавила спиною до землі. Я спробувала перекотити її тіло на бік, але щойно торкнулася пальцями її шкіри, як та злізла і відділилася від тіла. Я зойкнула і впала на землю.

Невже все це відбувається насправді? А може, в мене почалися галюцинації? Я заплющила очі й почала дихати ротом, щоб бува не виблювати. Мій сніданок повинен залишитися в шлунку: хтозна, скільки часу мине, поки я знову зможу полювати. Пролунав другий постріл, і я здогадалася, що він сповістив про смерть дівчини з Округу 4. Потім птахи замовкли, тільки одна з них видала довгий тривожний звук – знак наближення вертольота. Я розгубилася, бо подумала, що він прилетів по Глорію, хоча це було абсолютно безглуздо, адже я досі поруч і намагаюся забрати в неї лук. Я стала навколішки – й дерева навколо закрутилися вихором. Посеред неба кружляв велетенський вертоліт. Я затулила собою тіло Глорії, мов намагаючись захистити його, а тоді побачила, як вертоліт забрав тіло дівчини з Округу 4 і зник.

«Давай!» – звеліла я собі.

Міцно стиснувши зуби, я запустила руки під мертве тіло Глорії, вхопилась за те місце, де колись були ребра, й спробувала перевернути її на живіт. Але мені це було не до снаги. Я починала марити, все пливло перед очами, ніби в нічному кошмарі, я не могла провести чітку межу між маренням і реальністю. Я вхопила срібний сагайдак зі стрілами, але він за щось зачепився – за плече. Зрештою я щосили сіпнула і вивільнила його. Щойно лук і стріли опинилися в моїх руках, як до мене долинув тупіт кількох пар ніг, і я збагнула, що це кар’єристи. Вони поверталися назад по мою душу або по свою зброю, а швидше за все, і по те, і по те.

Я проґавила свій шанс, було запізно для втечі. Я витягнула одну зі стріл й піднесла до тятиви, але виявилося, що замість однієї тятиви перед очима пливе аж три, а сморід від розкладеного тіла такий сильний, що я просто не можу. Не можу. Не можу.

И ось так безпомічно я стояла навколішках, коли з кущів вискочив перший трибут і над моєю головою завис гострий спис. Обличчя Піти перекосилося від шоку, хоча це й було безглуздо. Я напружилася, приготувавшись до удару, але натомість Піта опустив руки.

– Чому ти досі тут? – прошипів він до мене.

Мої очі округлилися, я розгублено дивилася, як великі краплі води повільно котяться опухлим вухом Піти. Все його тіло блищало, немов зарошене.

– Ти збожеволіла? – він підштовхнув мене списом. – Вставай! Вставай!

Я підвелася, але він досі штовхав мене. Що? Що він задумав? Він щосили штовхнув мене геть.

– Біжи! – закричав він. – Біжи!

За спиною Піти з’явився Катон. Він прорубував собі шлях крізь густі кущі й щодуху мчав до нас. Він був також мокрий із ніг до голови, а під оком у нього красувалася велика ґуля. У руках він тримав меч, сам вид якого додав мені сил утікати. Я бігла, міцно притиснувши до себе лук і стріли, налітаючи на дерева, які з’являлися нізвідки, спотикаючись і падаючи. Я пробігла повз свій ставок і опинилася в незнайомій ділянці лісу. Все навколо почало розпливатися й викривлятися. Метелик роздувся до розмірів будинку, а тоді розпорошився на мільйони зірочок. Замість дерев мені ввижалася кров, вона крапала на мої черевики. З пухирців на руках почали вилазити мурахи, і я не могла їх струсити. Вони повзли вгору, по руках, по шиї. Хтось заверещав – нескінченним задиханим криком на найвищій ноті. Мабуть, то була я сама. Я спіткнулася й упала в невеличку яму з оранжевими бульбашками, які гуділи, мов гнізда мисливців-убивць. Скрутившись калачиком, я приготувалася вмерти.

Знесилена і збита з пантелику, я усвідомлювала тільки одне: щойно Піта Мелларк урятував мені життя.

А тоді мурахи дісталися моїх очей – і я зомліла.

РОЗДІЛ 6

Моя свідомість опинилася в полоні кошмарів, кожен із яких був страшнішим за попередній. Усе, чого я найбільше боялася, поставало перед моїми очима в таких яскравих деталях, що я сприймала це за реальність. Щоразу, приходячи до тями, я думала: «Нарешті все скінчилося». Але ні. Кожен кінець був початком нового кошмару. Важко сказати, скільки разів мені привиділася смерть Прим. А скільки разів мені довелося пережити наново смерть батька? А свою власну? Це була нормальна реакція на укуси мисливців-убивць. Їхня отрута діє тільки на ту частину мозку, яка відповідає за страх.

Коли я зрештою прийшла до тями, то просто лежала в очікуванні наступного видіння. Але, мабуть, отрута вже вийшла з мого тіла, добряче потрусивши і виснаживши його. Я досі лежала на боці, скрутившись, немов зародок у лоні матері. Я повільно підняла руку й торкнулася очей. Виявилося, що з ними все гаразд, що ніяких мурах не було. Довелося докласти зусиль, щоб випростати руки й ноги. Мені боліло все тіло, тож не було потреби оглядати себе і з’ясовувати, яке місце ушкоджене. Рухаючись дуже-дуже повільно, я зрештою сіла. Увесь цей час я пролежала в ямі, але виявилося, що оранжеві бульбашки, які дзижчали, мов осині гнізда, були плодом моєї уяви, натомість дно ями було повністю вкрито сухим жовтим листям. Мій одяг увесь промок, але я не знала від чого: від води, вологи, дощу, а може, поту? Кілька хвилин я просто сиділа, пила маленькими ковтками воду з фляги і спостерігала за жуком, який намагався вилізти на кущ жимолості.

Скільки часу я була без тями? Коли мене почали переслідувати видіння, був ранок. А зараз обід. Але одубілість у моїх суглобах свідчила про те, що минув не один день, можливо, два. У такому разі я не дізнаюся, скільки трибутів вижило, а скільки померло від укусів мисливців-убивць. Глорія і дівчина з Округу 4 точно загинули. Але залишився ще хлопець з Округу 1, обоє трибутів з Округу 2 і Піта. Чи померли вони? Якщо ні, то останні кілька днів стали для них таким самим пеклом, як і для мене. А що з Рутою? Вона така крихітна, що навіть незначна кількість отрути в крові могла її вбити. Але... Оси не повинні були її наздогнати: вона мала значну фору.

У роті був гнилий смердючий присмак, і вода не допомагала. Я насилу дотягнулася до куща жимолості й зірвала квітку. Ніжно відірвала тичинку від пелюсток і накрапала нектару собі на язик. У роті стало одразу приємно і солодко, по язику й горлу розлилося тепло, і на мене нахлинули спогади про літо, про рідний дім і про Гейла. Чомусь мені згадалася наша остання прогулянка до лісу й остання розмова.

«Знаєш, а ми б змогли».

«Що?»

«Змогли б-покинути округ. Утекти. Жити в лісі. Тільки ти і я, ми б упоралися...»

Раптом мої думки переключилися з Гейла на Піту... Піта! Він урятував мені життя! Здається. А може, тоді отрута вже почала діяти, і я не могла відрізнити реальність від марення? Але якщо він зробив це, – а моя інтуїція підказувала, що так воно й було, – то навіщо? Можливо, він! продовжував грати роль закоханого, як тоді, під час інтерв’ю? А може, він справді намагався захистити мене? Якщо так, тоді чому він об’єднався з тими кар’єристами? Безглуздя якесь.

Мені стало цікаво, як би пояснив це Гейл. Я замислилась на мить, але одразу викинула це з голови: з невідомої причини Гейл і Піта зовсім не могли співіснувати в моїй свідомості.

Отже, я зосередилася на одній справді приємній події, яка трапилася відтоді, як я опинилася на арені. У мене з’явився лук і стріли! Аж дванадцять стріл, разом із тією, яку я дістала, сидячи на дереві. На них не було й сліду гидкого зеленого слизу, який сочився з тіла Глорії, – це підтвердило мої здогадки про те, що не все там було реальним, – але засохлої крові не бракувало. Я вирішила, що помию їх пізніше, й одразу ж запустила кілька стріл у сусіднє дерево. Ця зброя була більше схожа на лук із Тренувального Центру, а не на ті, що були в мене вдома, хоча яке це має значення? Головне, що я вправлялася з ним не гірше, ніж зі своїми.

У мене з’явилася зброя, і це все міняло. Звісно, у мене залишилися сильні суперники. Але тепер я була не просто здобиччю, яка втікає, ховається і відчайдушно бореться за життя. Якби зараз із-за кущів вискочив Катон, я б не втікала, а пристрелила його. Страшно зізнатися, але я очікувала цього моменту з нетерпінням.

Проте спочатку варто відновити сили. Мої запаси води були майже на нулі, а організм почав знову зневоднюватися. Та невелика кількість жирку, яку я наїла в Капітолії, зникла, плюс я втратила ще кілька своїх рідних фунтів. Стегнові кістки і ребра випиналися сильніше, ніж по смерті батька, коли ми кілька місяців голодували. Не варто було скидати з рахунку і поранення – опіки, порізи, синці, які я отримала в результаті зіткнення з деревами, а ще три набряки від укусів ос, які дуже напухли і почали свербіти. Я вкрила опіки шаром мазі, змастила й набряки, але це не допомогло. Моя мати знає, як лікувати такі укуси. За допомогою листочків, які виводять отруту з тіла, але вона рідко використовувала їх, тому я не пам’ятала ні назви, ані їх самих.

«Спочатку слід знайти воду, – подумала я. – Полювати можна по дорозі».

Я легко зорієнтувалася: моє збожеволіле тіло прорубало широкий тунель у густому листі, тож я вирушила в протилежному напрямку, сподіваючись, що мої вороги досі перебувають у напівреальному світі марення.

Я не могла рухатися швидко, м’язи відмовлялися виконувати будь-які різкі рухи. Тож я перейшла на повільну мисливську ходу, яку використовувала для вистежування здобичі. За кілька хвилин я помітила зайця, він став першою жертвою мого лука і стріл. Мій звичний чистий постріл в око не вдався, але байдуже, переживу. Приблизно за годину я знайшла потічок, мілкий, але достатньо широкий, щоб задовольнити всі мої потреби. День видався жаркий, сонце пекло немилосердно, тому поки вода у флязі знезаражувалася, я роздяглася догола і залізла у прохолодний струмок. Я була брудна з ніг до голови. Спочатку намагалася поливатися водою, а тоді просто лягла, дозволивши потокові змити сажу, кров і клапті шкіри, які відлущувалися від обгорілих ділянок тіла. Ополоснувши у воді свій одяг і розвішавши його на кущах, я сиділа на березі, гріючись на сонці й розплутуючи скуйовджене волосся. До мене повернувся апетит, і я з’їла крекер із беконом. Тоді назбирала трохи моху й почала стирати засохлу кров зі своєї срібної зброї.

Освіжившись, я знову помастила опіки, заплела косу і вбралася у вологий одяг, знаючи, що скоро сонце його висушить. Прямувати проти течії здалося найрозумнішою ідеєю. І я рушила вперед, цього разу вгору, і це додавало мені впевненості, тим паче поруч був струмок – джерело води не тільки для мене, але й для можливої здобичі. Я легко підстрелила якусь пташку, схожу на дикого індика. Як на мене, вона була цілком їстівна. Ближче до вечора я вирішила розпалити невеличкий вогонь, щоб спекти м’ясо. Я могла побитися об заклад, що сутінки допоможуть приховати дим, а до ночі я загашу полум’я. Випатравши здобич, я двічі оглянула тушку птахи, але не знайшла нічого підозрілого. Обскубавши пір’я, я побачила, що птаха завбільшки з курку, але товстіша і м’язистіша. Я поклала першу порцію м’яса на вогонь – і раптом щось почула. Тріснула гілка.

Миттєвим рухом я розвернулася туди, звідки пролунав тріск, і закинула лук на плече. Та не було нікого. Принаймні я нікого не бачила. А тоді помітила кінчик дитячого черевичка, який визирав із-за стовбура дерева. Мої плечі розслабилися, і я усміхнулася. Вона пересувалася лісом непомітно, мов тінь, треба віддати їй належне. Вона стежила за мною. Слова самі собою зірвалися з моїх уст:

– А знаєш, не тільки кар’єристам дозволено об’єднуватися, – мовила я.

Кілька секунд панувала тиша. А тоді з-за дерева визирнула Рута.

– Ти хочеш, щоб я стала твоїм союзником?

– А чому б ні? Ти врятувала мене від мисливців-убивць. Ти достатньо кмітлива, бо зуміла вижити. До того ж сумніваюся, що мені вдасться тебе позбутися, – сказала я. Вона кліпнула, обмірковуючи мої слова. – Ти голодна? – (Я побачила, як вона ковтнула слинку, а очі її заблищали, угледівши м’ясо). – Ходи сюди, сьогодні у мене аж два види дичини.

Рута невпевнено ступила вперед.

– Я можу вилікувати гострий біль від укусів, – мовила вона.

– Справді? – запитала я. – Як?

Вона трохи покопирсалася в мішечку, прикріпленому до пояса, і витягнула звідти жменьку листочків. Я була майже на сто відсотків певна, що саме їх використовувала й мама.

– Де ти їх знайшла?

– їх тут багато. Ми завжди беремо ці листочки з собою, коли йдемо на роботу в сади. У нас залишилося багато гнізд, – сказала Рута. – Тут гнізд також чимало.

– Все правильно. Ти з Округу 11. Сільське господарство, – мовила я. – Значить, сади? Ось чому ти вмієш перелітати з дерева на дерево, немов на крилах.

Рута усміхнулася. Я поцілила в яблучко: це одне з умінь, яким вона пишалася найбільше.

– Що ж, давай. Полікуй мене.

Я сіла біля вогню й закотила холошу, виставляючи напоказ поранене коліно. На моє превелике здивування Рута запхала жменьку листочків у рот і почала їх жувати. Мама зробила б це в інший спосіб, та хіба у нас був вибір? Приблизно за хвилину Рута виплюнула листочки, вірніше те, що від них залишилося, і приклала густу зелену кашу до мого коліна.

– Ох! – полегшений стогін зірвався з моїх вуст, я не змогла стриматися. Було таке відчуття, ніби листочки висмоктали біль із рани.

Рута тихенько хихикала.

– На щастя, тобі вистачило глузду витягнути жала, в іншому разі тобі було б набагато гірше.

– Приклади листя до шиї! І до щоки! – мало не благала я.

Рута запхала наступну порцію листочків до рота, і я засміялася: відчувати полегшення так приємно! Я помітила довгий слід від опіку в Рути на передпліччі.

– У мене є дещо від цього.

З цими словами я відклала зброю вбік і змастила опік маззю.

– У тебе заможні спонсори, – мовила вона тужливо.

– Тобі ще нічого не присилали? – запитала я. Вона заперечно похитала головою. – Ще пришлють. От побачиш. Що ближче ми будемо до кінця, то більше людей зауважить, яка ти метка.

Я перевернула м’ясо.

– Ти не жартувала, коли говорила про союзництво? – запитала вона.

– Ані стілечки, – відповіла я.

Я майже почула стогін Геймітча: зв’язалася зі слабкою дитиною! Але вона була мені потрібна. Тому що вона живуча, а ще я їй довіряю. Вона мені нагадує Прим.

– Гаразд, – сказала вона, й ми потиснули руки. – Домовилися.

Звісно, цей союз тимчасовий, але навіщо згадувати про це зараз?

Рута зробила свій внесок у вечерю – жменьку їстівних корінців. Підсмажені на вогні, вони мали різкий солодкавий запах пастернаку. Рута також упізнала пташку – це дикі птахи, в їхньому окрузі їх називають дикими грусьми. Іноді в сад прилітає ціла зграя грусей,і це означає, що буде гідний обід. На якийсь час ми замовкли: поживна їжа поглинула всю нашу увагу. М’ясо груски було чудове, таке жирненьке, що коли кусаєш, по підборіддю стікає лій.

– Ох, – зітхнула Рута. – Я ще ніколи не з’їдала цілу ніжку сама.

І я готова побитися об заклад, що так воно й було. М’ясо потрапляло до її рук зовсім не часто.

– Можеш з’їсти ще одну, – мовила я.

– Справді? – запитала вона.

– Бери все, що хочеш. Тепер, коли в мене є лук і стріли, я зможу підстрелити ще. До того ж у мене є сильця. Я покажу тобі, як їх ставити, – сказала я. Рута досі невпевнено дивилася на м’ясо. – Бери, – підохотила я, простягнувши їй ніжку. – І так м’ясо довго не протримається, а в нас є ще цілий заєць.

Зрештою апетит узяв гору і, затиснувши ніжку в руках, Рута відкусила добрячий шмат.

– Я думала, що в Окрузі 11 більше їжі, ніж у нас. Адже ви її вирощуєте, – мовила я.

Очі Рути округлилися від здивування.

– О ні, нам заборонено їсти те, що ми вирощуємо.

– За це вас арештують? – запитала я.

– Порушника привселюдно шмагають батогом, – пояснила Рута. – Наш мер дуже суворий і уважно за цим стежить.

З виразу її обличчя можна було з певністю сказати, що таке траплялося частенько. В Окрузі 12 публічне шмагання – рідкість, але й таке можна було побачити. Теоретично нас із Гейлом мусили б шмагати мало не щодня за те, що ми вешталися лісами. Теоретично покарання повинно бути ще суворішим, але чиновники Округу 12 занадто вподобали нашу дичину, щоб це допустити. До того ж наш мер, батько Мадж, здається, не дуже полюбляв такі видовища. Можливо, у найменш престижного, найбіднішого округу, який до того ж усі висміюють, є свої переваги. Наприклад, Капітолій повністю нас ігнорує, поки ми не сіпаємося й тихо видобуваємо встановлені норми вугілля.

– Вдома ви маєте достатньо вугілля? – запитала Рута.

– Ні, – відповіла я. – Ми змушені купувати його, а ще дещицю заносимо в хати на черевиках.

– Під час збирання урожаю нас годують трохи краще, щоб ми довше працювали, – мовила Рута.

– А хіба діти не повинні ходити до школи? – запитала я.

– Під час жнивовиці – ні. Тоді працюють усі, – сказала Рута.

Було цікаво слухати про її життя. Адже нам заборонено спілкуватися з жителями інших округів. Я б і не здивувалася, якби продюсери вирізали нашу розмову, бо хоча вона здавалася абсолютно безневинною, влада не хоче, щоб люди з різних округів знали про життя одне одного.

Рута запропонувала переглянути всю їжу, яка залишилася, щоб знати, що в нас є. Вона вже бачила майже всі мої запаси, залишилося ще кілька крекерів і смужок бекону. Рута назбирала багатенько корінців, мала трохи горіхів, зелені й навіть жменьку ягід.

Я уважно вивчила незнайомі ягоди.

– Ти впевнена, що вони не отруйні?

– Впевнена. Вони ростуть у нас удома. Я їла їх усі ці дні, – мовила вона і з цими словами закинула кілька ягід до рота.

Я невпевнено з’їла одну, і виявилося, що вона така ж смачна, як наша ожина. Годі було шукати кращого союзника, ніж Рута. Ми розділили харчі порівну, про всяк випадок. Якби ми опинилися нарізно, то кожна з нас була б забезпечена їжею на кілька днів. Окрім їжі, у Рути був іще шкіряний бурдюк для води, саморобна рогатка і додаткова пара шкарпеток. Також вона мала гострий камінець, який використовувала як ніж.

– Я знаю, що мої пожитки зовсім мізерні, – мовила вона, зніяковівши, – але я мала щодуху втікати від Рогу достатку.

– Ти вчинила правильно, – сказала я.

Коли я розклала всі свої речі, побачивши темні окуляри, вона широко роззявила рота.

– Як тобі вдалося їх роздобути? – запитала вона.

– Вони були в наплічнику. Та з них жодної користі. Вони не тільки не блокують сонячного проміння, але й спотворюють усе довкола, – мовила я і знизала плечима.

– Вони не від сонця, вони для темряви, – вигукнула Рута. – Іноді, коли ми збираємо фрукти допізна, нам видають такі окуляри, особливо тим, хто вилазить найвище, куди не проникає світло факелів. Одного разу хлопець, його звали Мартин, спробував украсти пару. Він заховав окуляри в штанях. Його вбили на місці.

– Вбили хлопця за те, що він узяв ось такі окуляри? – мовила я.

– Так, хоча всі знали, що він не становить небезпеки. У Мартина були проблеми з головою. Я маю на увазі, він поводився, як трирічна дитина. Він узяв окуляри погратися, – сказала Рута.

Раптом мені спало на думку, що в Окрузі 12 безпечно, мов на небі. Звісно, люди там постійно вмирають із голоду, але важко уявити, як миротворці вбивають дитину несповна розуму. В нашому окрузі є маленька дівчинка, онучка Сальної Сей. Вона увесь час блукає Горном. У неї також не все гаразд із головою, але люди ставляться до неї, як до кімнатної тваринки: кидають їй залишки їжі та всілякі дрібнички.