Текст книги "Голодні ігри"

Автор книги: Сюзанна Коллінз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)

РОЗДІЛ 8

Падіння на тверду, майже кам’яну землю вибило з мене дух. Рюкзак зовсім не пом’якшив удару. На щастя, сагайдак зі стрілами висів у мене на плечі, а лук я міцно затиснула в руках. Земля досі тремтіла від вибуху. Але я його не чула. Я не чула взагалі нічого. Мабуть, яблука спричинили достатньо вибухів, щоб викликати ланцюгову реакцію і активувати решту мін. Я встигла затулити обличчя руками ще до того, як на мене посипався дощ із палаючих уламків. Повітря застилав їдкий дим, який зовсім не сприяв відновленню дихання.

Десь за хвилину земля перестала коливатися. Я перевернулася на бік і дала собі хвилину, щоб насолодитися видовищем тліючих уламків на тому місці, де нещодавно була піраміда. Гадаю, там уже нічого рятувати.

«Час мені забиратися звідси», – подумала я. Почувши вибух, кар’єристи на всіх парах помчать до свого табору. Однак, звівшись на рівні ноги, я зрозуміла, що втекти мені буде зовсім не легко. В голові паморочилося. Мене не просто похитувало з боку в бік, а гойдало так, що, здавалося, дерева танцюють навколо, а земля під ногами ходить ходором. Я зробила кілька кроків, а тоді впала навколішки. Треба перечекати. Спливло кілька хвилин, але нічого не змінилося.

Зненацька мене охопила паніка. Я не повинна тут залишатися. Треба втікати. Але я не здатна йти, а на додачу ще й нічого не чую. Я приклала руку до лівого вуха, до того, яке було обернене до вибуху, і відчула, що з нього цебенить кров. Може, я оглухла не тимчасово, а назавжди? Ця думка не на жарт мене налякала. Як кожен мисливець, я покладаюся на свої вуха частіше, ніж на очі. Але я не маю права виявити переляк. Понад усякий сумнів, зараз у прямому ефірі мене бачить увесь Панем.

«Ніякої крові», – сказала я собі й тремтячими руками натягнула на голову каптур, неслухняними пальцями зав’язуючи шнурок під підборіддям. Так крові буде куди всотуватися. Я не можу йти, а повзти? Я напружилася й подалася вперед. Так, я повзла, але дуже повільно. Ріденький ліс не в змозі забезпечити мені надійне прикриття. Моя єдина надія на порятунок – гайок Рути, в його густій зелені я ховалася досі. А тут, на відкритій місцевості, з мене легка здобич. Катон подбає про довгу й болючу смерть для мене. Але думка про те, що саме зараз на мене дивиться Прим, додала мені сил, і я дюйм по дюйму прямувала до гущавини.

Ще один вибух заскочив мене зненацька. Якась випадкова міна зірвалася від упалого ящика. Таке повторилося ще двічі. Ці останні кілька вибухів нагадали мені про те, як удома ми з Прим смажили попкорн...

Я ледве встигла заховатися. Щойно я зникла в густих заростях кущів, як на галявині з’явився Катон зі своїми поплічниками. Його люті не було меж, він так казився, аж сміх. Виявляється, в нападі злості люди справді здатні рвати на собі волосся й бити кулаками об землю. А причиною всьому була я. Тепер уявіть, наскільки близько я від них перебувала, а ще візьміть до уваги те, що я не могла ні втекти, ні захиститися, і тоді вам стане зрозуміло, яка я була налякана. Я радо зауважила, що в цих густих заростях я поза зоною досяжності камер, бо тепер уже не могла стримуватися: кусала губи та гризла нігті. Здерла з них останній шар лаку, намагаючись стримати клацання зубів.

Хлопець з Округу 3 кинув у руїни кілька каменів й, очевидячки, підтвердив, що підірвалися геть усі міни, бо кар’єристи наблизилися до уламків.

Перший спалах люті Катона переріс у новий, і він почав копати тліючі коробки й контейнери. Інші трибути вешталися довкола, намагаючись відшукати бодай якісь неушкоджені речі, але нічого не залишилося. Хлопець з Округу 3 впорався зі своїм завданням занадто добре. Здається, те саме спало на думку й Катону, тому що несподівано він обернувся до хлопця й почав на нього репетувати. Трибут з Округу 3 різко розвернувся й кинувся навтіки, але Катон підскочив ззаду і схопив його за шию. Я побачила, як напружилися м’язи на руках Катона, й одним різким рухом він скрутив хлопцеві з Округу 3 шию.

Так швидко. Він помер так швидко.

Двоє інших трибутів, здавалося, намагалися заспокоїти Катона. Той хотів мерщій кинутися в погоню, але інші затримали його, тицяючи пальцями в небо. Спочатку це мене насторожило, але тоді я зрозуміла: «Звісно. Вони гадають, хто б не підірвав припаси, сам він також загинув». Звідки їм знати про стріли і яблука! Вони вирішили, що пастка була непродуманою, і трибут, який намагався вкрасти припаси, не тільки загинув сам, але й підірвав усю піраміду. Гарматний постріл, який сповістив про смерть трибута, могли заглушити міни, а пошматовані рештки злодія міг уже позбирати вертоліт. Отож усі троє відійшли геть, щоб дати змогу продюсерам забрати тіло хлопця з Округу 3. Вони чекали.

Здається, пролунав постріл. А тоді з’явився вертоліт і забрав тіло загиблого.

Поволі сонце закотилося за обрій. Стемніло. На небі з’явився герб і, напевно, почався гімн. На якусь мить стало темно, а тоді блимнула світлина хлопця з Округу З, потім хлопця з Округу 10, який помер уранці. А далі знову з’явився герб. Що ж, тепер їм усе відомо. Злодій живий. У тьмяному світлі герба я побачила, як Катон і дівчина з Округу 2 вдягнули окуляри нічного бачення. Хлопець з Округу 1 запалив факел, і в його світлі я прочитала на їхніх обличчях сувору рішучість. Кар’єристи рушили до лісу на полювання.

У голові трохи прояснилося. На ліве вухо я досі нічого не чула, а от у правому почало дзеленчати, а це, безумовно, хороший знак. Не було сенсу полишати свою схованку. Тут, на місці злочину, я була в цілковитій безпеці. Вони, мабуть, вирішили, що у злодія була фора щонайменше в дві години. Тож одразу кинулися в погоню. Я ж вирішила не квапитися.

Найперше, що я зробила, – витягнула свої окуляри нічного бачення й одягнула їх. Це трохи мене заспокоїло. Тоді я випила кілька ковтків води і змила кров із вуха. Я побоялася, що запах м’яса може привернути увагу хижаків, тому вирішила повечеряти зеленню, корінцями і ягодами, які ми назбирали разом із Рутою.

Де зараз мій маленький союзник? Чи зуміла вона повернутися до місця зустрічі? Чи хвилюється вона за мене? Принаймні ми обидві живі.

Я на пальцях перерахувала трибутів, що залишилися. Хлопець з Округу 1, обоє трибутів з Округу 2, всі четверо з Округів 11 і 12. Мабуть, зараз у Капітолії вирують пристрасті навколо ставок і можливого переможця. Зараз вони, певно, без упину нас обговорюють. Може, беруть інтерв’ю у наших друзів і родичів. Проминуло ось уже кількадесят років відтоді, як трибути з Округу 12 потрапляли у першу вісімку. А тепер нас аж двоє. Хоча, якщо вірити словам Катона, Піті залишилося вже недовго. Не те щоб слова Катона аж так важили. Хіба не він в одну мить позбувся всіх своїх припасів?

«Оголошую 74-ті Голодні ігри відкритими, Катоне, – подумала я. – По-справжньому відкритими».

Подув холодний вітерець. Я потягнулася по свій спальний мішок, коли раптом згадала, що залишила його Руті. Ну звісно, я повинна була роздобути собі інший, але з усіма цими мінами просто забула про це. Мене почало трусити. Оскільки я не могла влаштуватися на ночівлю на дереві, довелося скрутитися калачиком під кущем і закопатися в листя і соснові голки. Але тепліше не стало. Я вкрилася плівкою і розмістила рюкзак так, щоб захиститися від вітру. Стало трохи затишніше. Тільки зараз я відчула несподіваний приплив співчуття до дівчини з Округу 8, яка розпалила вогонь першої ж ночі. Тепер настала моя черга зціплювати зуби і з нетерпінням чекати на світанок. Я накидала на себе побільше листя й голок, закутала руки в куртку й скрутилася калачиком, підігнувши коліна до підборіддя. Зрештою мені вдалося заснути.

Коли я розплющила очі, світ довкола здавався мені якимсь викривленим. Мені знадобилася хвилина, щоб зрозуміти, що сонце вже давно встало, а окуляри, в яких я спала, спотворюють усе довкола. Щойно я підвелася та зняла їх, як від озера до мене долинув сміх. Я завмерла. Я чула досі погано, але ж чула! Так, моє праве вухо вловлювало звуки, хоча в ньому й далі дзеленчало. Щодо лівого, то воно принаймні більше не кривавилося.

Я визирнула з-поміж кущів, злякавшись, що кар’єристи повернулися, а це означатиме, що я застряла тут на невизначений термін. Ні, це була Лисяча Морда, вона стояла посеред руїн піраміди і гучно реготала. Виявилося, що вона розумніша за кар’єристів: у попелі вона знайшла кілька корисних речей. Металевий казан. Лезо ножа. Спочатку мене спантеличила її веселість, але згодом я збагнула: позбувшись своїх припасів, кар’єристи стали вразливішими, а це означає, що в неї теж з’явився шанс. Як і в нас. Раптом мені спало на думку вийти зі своєї схованки і запропонувати їй перемир’я. Але я не піддалася миттєвому імпульсу. В її хитрій посмішці приховувалося застереження, у мене виникло відчуття, що дружба з Лисячою Мордою нічим хорошим не закінчиться. Єдине, чого від неї варто чекати, то це ножа в спину. А в мене зараз ідеальна нагода її пристрелити. Але вона вловила якийсь звук – не мене, бо її голова обернулася геть від лісу, – і хутенько втекла. Я чекала. Але нічого не сталося. Однак, якщо Лисяча Морда передчувала небезпеку, то, може, й мені час забиратися? До того ж мені так хотілося розказати Руті про піраміду!

Я й гадки не мала, де зараз кар’єристи, тож вирішила йти назад старим маршрутом уздовж струмка. Я поспішала. В одній руці тримала лук, у другій – кусень холодної грусятини, тому що нарешті відчула справжній голод, який не могли втамувати ні зелень, ані ягоди. Я хотіла жирного м’яса. Дорогою до струмка не сталося нічого особливого. Діставшись води, я наповнила флягу й помилася, приділивши особливу увагу пораненому вуху. Тоді попрямувала вгору вздовж струмка. В одному місці на березі я помітила відбитки ніг. Кар’єристи тут були, але давно. Відбитки глибокі, бо їх залишили у вологій глині, але їх уже висушило палюче сонце. Раніше я не зважала на власні відбитки, розраховуючи на те, що легка хода і соснові голки приховають мої сліди. А тепер я роззулася, зняла шкарпетки й босоніж почалапала по воді.

Прохолода струмка трохи оживила мене, додала сил. Мені вдалося підстрелити дві рибини, які поволі плавали у воді. Одну з них я з’їла сирою, другу приберегла для Рути.

Поступово дзеленчання у правому вусі вщухало, аж поки зовсім не зникло. Час від часу я копирсалась у лівому вусі, намагаючись усунути причину того, що не дозволяло мені вловлювати звуки. Я не могла звикнути до глухоти. Через неї я почувалася невпевненою й беззахисною. Сліпою, так би мовити. Я без упину вертіла головою, щоб уловлювати всі звуки правим вухом. Нелегко було змиритися з абсолютною пусткою там, де вчора лився потік інформації. І що довше це тривало, то меншою ставала надія на одужання.

Діставшись місця нашої першої з Рутою зустрічі, я зауважила, що сюди ніхто не приходив. Не було жодного знаку Рути – ні на землі, ні на деревах. Дивно. Уже полудень, до цього часу вона б мала повернутися. Понад усякий сумнів, ніч вона провела на дереві. Що ще їй залишалося робити в темряві, коли кар’єристи прочісували ліс в окулярах нічного бачення? До того ж третє багаття, яке вона мала розпалити, – я геть про нього забула, – дуже далеко звідси. Мабуть, вона обережна і пересувається повільно. Краще б вона поквапилася, мені зовсім не хочеться вештатися тут занадто довго. По обіді я хотіла рушити пагорбом вгору і дорогою пополювати. Проте мені не залишилося нічого, крім як чекати.

Тож я взялася змивати кров із куртки й волосся, промила свої численні рани, кількість яких день у день зростала. Опіки вже майже загоїлися, але я все одно змастила їх маззю. Головне зараз – це уникнути інфекції. Я ще трохи покрутилася довкола і з’їла другу рибину. Для Рути я зловлю ще, хай би тільки вона повернулася якнайшвидше.

Через свою глухуватість я почувалася невпевнено на землі, тому вилізла на дерево. Якби показалися кар’єристи, то звідси їх було б набагато легше пристрелити. Сонце рухалося повільно. Я намагалася бодай якось скоротати час. Я жувала листочки, які мені дала Рута, і прикладала їх до осиних укусів, хоча в цьому не було жодної потреби. Розчісувала мокре волосся пальцями й заплітала його в косу. Сотню разів перешнуровувала черевики. Перевіряла лук і дев’ять стріл, які в мене залишилися. Трусила листочками біля лівого вуха, сподіваючись почути шелест, але марно.

Хоча я з’їла добрячий кусень грусятини та ще й дві рибини на додачу, у животі бурчало, і я зрозуміла, що попереду в мене голодний день – саме так ми називали такі дні в Окрузі 12. Скільки б ти не з’їв, усе одно відчував голод. Я нічого не робила, а просто сиділа на дереві. Від цього ставало ще гірше. Зрештою, на арені я втратила чимало калорій, мені потрібно багато їжі. До того ж тепер у мене є лук і стріли, а це додає впевненості у завтрашньому дні.

Я повільно полущила горіхи і з’їла їх. Тоді зжувала останній крекер. Далі прийшла черга гусячої шийки – знадобилося трохи часу, щоб її обсмоктати. Нарешті я впоралася з крильцями, і таким чином від груски не залишилося нічогісінько. Але ж сьогодні голодний день, і навіть після такої ситної трапези я почала мріяти про їжу. Про страви, які подавали в Капітолії. Курча під апельсиновим соусом. Торти і пудинги. Бутерброди. Макарони в зеленому соусі. Тушкована ягнятина з чорносливом. Я закинула до рота кілька листочків м’яти і наказала собі негайно припинити. М’ята допомогла. Ми часто пили м’ятний чай після ситної вечері, тож я намагалася обманути свій шлунок і повідомити йому, що трапеза вже закінчилася.

Я гойдалася на дереві, тепле сонце зігрівало мене, у роті був смак м’яти, в руках я тримала лук і стріли... відтоді як я опинилася на арені, я ще жодного разу не почувалася так розслаблено, як зараз. Якби прийшла Рута, ми б змогли звідси забратися. Сутінки почали згущуватися, так само, як і мій неспокій. Із настанням вечора я вирушила на пошуки Рути. Принаймні я можу дійти до того місця, де вона повинна була розпалити третє вогнище, і перевірити, чи не залишила вона там якихось слідів.

Перш ніж піти, я розкидала кілька листочків м’яти навколо нашого старого кострища. Ми зібрали ці листочки далеченько звідси. У разі, якщо Рута тут появиться, вона зрозуміє, що це знак, тоді як кар’єристам вони нічого не скажуть.

Менш ніж за годину я дісталася місця, де Рута повинна була розкласти третє багаття, й одразу зрозуміла, що щось пішло не так. Сухі гілочки були акуратно складені пірамідкою, але не підпалені. Рута приготувала все, але не повернулася сюди. Десь між другим стовпом диму,  який я встигла помітити, перш ніж підірвала припаси, і третім багаттям Руту спіткали неприємності.

Я ще раз запевнила себе, що вона жива. Чи ні? А не міг гарматний постріл сповістити про її смерть рано-вранці, коли обидва мої вуха ще нічого не чули? Може, її світлина з’явиться сьогодні у вечірньому небі? Ні, я відмовлялася в це вірити. Її зникненню могла бути сотня інших пояснень. Вона могла заблукати. Наразитися на зграю хижаків. Або на іншого трибута, наприклад, Трача. Тоді вона була б змушена переховуватися. Що б не трапилося, я була майже на сто відсотків упевнена, що Рута застрягла десь між другим багаттям – і третім, незапаленим. Щось змусило її затриматися, пересиджуючи на дереві.

І я вирішила з’ясувати, що саме.

Було приємно нарешті щось робити після цілого дня бездіяльності. Я непомітно скрадалася серед дерев, ховаючись у їхній тіні. Я не помітила нічого підозрілого. Жодного сліду боротьби. Я зупинилась на якусь мить, коли раптом до мене долинув спів. Я підставила праве вухо, щоб переконатися, і знову почула цей звук. Переспівниця виводила коротеньку пісеньку Рути. А це означало, що з Рутою все гаразд.

Я усміхнулася й рушила у напрямку пташки. Та заледве ступила кілька кроків, як інша переспівниця підхопила ту саму мелодію. Рута співала для них, і то зовсім недавно. В іншому разі вони б уже тьохкали якусь іншу пісню. Мій погляд ковзнув угору по деревах, шукаючи бодай найменших ознак присутності Рути. Я прокашлялася і заспівала у відповідь, сподіваючись, що вона правильно витлумачить моє повідомлення, що зрозуміє: зі мною все гаразд і до мене можна приєднатися. Переспівниця підхопила мою пісню. І саме тоді я почула зойк.

Зойк дитини, дівчинки, ніхто на арені не зміг би видати такого звуку, окрім Рути. Я кинулася бігти, хоча й знала, що це може бути пастка, що, можливо, троє кар’єристів чекають на мене. Почувся ще один крик. Цього разу вона кликала мене на ім’я:

– Катніс! Катніс!

– Руто! – загукала я у відповідь, щоб вона знала, що я поблизу.

Щоб вони знали, що я поблизу. Можливо, цього буде достатньо, щоб привернути їхню уваги, адже все-таки я – та дівчина, яка нацькувала на них мисливців-убивць і якимсь незбагненним чином отримала одинадцять балів.

– Руто! Я йду!

Коли я вискочила на галявину, вона лежала на землі, безнадійно заплутавшись у сітці. Вона лише встигла простягнути руку крізь отвір і покликати мене на ім’я, коли гострий спис пронизав її тільце.

РОЗДІЛ 9

Хлопець з Округу 1 помер перш, ніж устиг витягнути спис. Моя стріла влучила точно в ціль і глибоко засіла в його шиї. Він упав на коліна, і з уст його зірвався короткий стогін, він щосили намагався витягнути стрілу, але не встиг: захлиснувся власного кров’ю. Я вихопила наступну стрілу й, оглядаючись навколо, закричала:

– З ним був іще хтось? З ним був іще хтось?

Рута сказала «ні» кілька разів, перш ніж я її почула.

Вона повернулася на бік, її маленьке тільце скрутилося навколо списа. Я миттю відсунула вбік труп хлопця й витягнула ніж, щоб звільнити Руту із сітки. З першого погляду стало зрозуміло, що її рану вже ніхто не зцілить. Гострий наконечник списа глибоко засів у животі. Я підповзла ближче й безпомічно дивилася на Руту. Не було сенсу заспокоювати її, казати, що все буде гаразд. Рута не дурна. Вона простягнула до мене руку, і я вхопилася за неї, немов за рятівний трос. Так ніби помирала я, а не Рута.

– Ти підірвала харчі? – прошепотіла вона.

– Всі, до останньої крихти, – відповіла я.

– Ти повинна перемогти, – мовила вона.

– Саме це я збираюся зробити. Я переможу за нас обох, – пообіцяла я.

Пролунав гарматний постріл. Мабуть, він сповістив про смерть хлопця з Округу 1.

– Не йди, – сказала Рута і міцніше стиснула мою долоню.

– Звісно. Я залишуся з тобою, – мовила я.

Присунулася ще ближче й поклала її голову собі на коліна. Ніжно заправила за вухо її темне густе волосся.

– Заспівай мені, – мовила вона ледь чутно.

«Заспівати? – подумала я. – Що заспівати?»

Я знала кілька пісень. Хочете вірте, хочете ні, але в моєму домі також колись співали. І я співала. Батько підспівував мені своїм чудовим голосом – але відтоді як він загинув, я майже не співала. Тільки коли Прим хворіла. Я співала їй ту саму пісню, що й у дитинстві.

Співай. До очей підступили сльози, у горлі застряв клубок, але якщо така остання воля Прим, тобто Рути, то я повинна принаймні спробувати. Мені спала на думку звичайна колискова, яку співають на ніч голодним дітям. Гадаю, вона дуже стара. Вона родилася давним-давно в наших горах. Як сказав би мій учитель музики, її породило гірське повітря. Але слова в ній були прості й заспокійливі, вони обіцяли, що завтра буде краще, ніж сьогодні.

Я прокашлялася, проковтнула клубок у горлі й заспівала:

 
На казковому лузі під густою вербою
Застелю тобі ліжко м’якою травою,
Моя люба дитинко, засни, засни,
Хай насняться тобі казковії сни.
 
 
Заплющ оченята і руту знайди,
Вона вберігає від лиха й біди.
А я залишаюсь навіки з тобою,
Тебе огортаю своєю любов'ю.
 

Рута заплющила оченята. Її груди повільно підіймалися й опускалися. Я не витримала, з очей полилися сльози. Але я повинна була закінчити – заради неї.

 
На казковому лузі під густою вербою
Вкриє срібною місяць тебе пеленою,
Моя люба дитинко, засни, засни,
Хай насняться тобі казковії сни.
 
 
Заплющ оченята і руту знайди,
Вона вберігає від лиха й біди.
 

Останні рядки було ледь чутно:

 
А я залишаюсь навіки з тобою,
Тебе огортаю своєю любов’ю.
 

Навколо панувала мертва тиша. А коли переспівниці підхопили мою пісню, стало якось моторошно.

Якийсь час я сиділа поруч і не ворушилася, сльози повільно стікали по моєму обличчю і крапали на Руту. Почувся ще один гарматний постріл – Рута. Я повільно нахилилася й ніжно притиснулася губами до її скроні. Наче боялася збудити, обережно поклала її голову на землю й вивільнилася з її долоні.

Мені краще рушати далі. Щоб продюсери могли забрати тіла. Та й який сенс залишатися?.. Я перевернула хлопця з Округу 1 на спину, взяла його рюкзак і ще витягнула свою стрілу. Рюкзак Рути я також забрала, бо знала, що вона була б не проти. Проте спис я залишила. Зброю, яка зостається в тілах, забирають з арени. Мені зі списа користі ніякої, тож що швидше його приберуть звідси, то краще.

Я не могла відірвати погляду від Рути: вона здавалася ще меншою, ніж завжди, немов маленька тваринка, яка скрутилася калачиком. Я не могла покинути її просто так. Вона була такою беззахисною, хоча їй уже нічого й не загрожувало. Та хіба є сенс ненавидіти хлопця з Округу 1 – він також мертвий. Капітолій – ось кого треба ненавидіти. За те, що він зробив із нами.

У голові залунав голос Гейла. І я більше не могла ні зневажати, ні ігнорувати його нарікання на Капітолій. Смерть Рути змусила мене поглянути в обличчя власному гніву на жорстокість, на несправедливість, спрямовані проти нас. Але на арені, навіть дужче, ніж удома, я почувалася безсилою. Неможливо помститися Капітолію. Чи все-таки можливо?

Раптом я згадала слова Піти: «Просто я б волів знайти спосіб показати Капітолію, що я йому не належу. Що я не якийсь пішак в Іграх».

Тільки зараз я зрозуміла, що він мав на увазі. І раптом мені захотілося зробити щось тут-таки, негайно, щоб усіх присоромити, щоб вони відчули на собі увесь тягар відповідальності, щоб показати Капітолію: хай що з нами зроблять, у кожного трибута залишається часточка себе, часточка, яка ніколи нікому не належатиме. Що Рута була не просто пішаком в Іграх. Так само, як і я.

За кілька кроків од нас, у лісі, цвіли чудові польові квіти. Можливо, це були звичайні бур’яни, але вони були прекрасні: фіолетові, жовті й білі квіти, гордо задерши голівки, красувалися на сонці. Я нарвала їх аж цілий оберемок і повернулася до Рути. Повільно я уквітчала її тіло. Затуливши потворну рану. Прикрасивши обличчя. Вплівши яскраві квіточки в її коси.

Цього кадру вирізати не зможуть. І навіть якщо зараз показують когось іншого, Руту все одно покажуть, коли забиратимуть тіла. Тоді всі побачать, що я зробила. Я відступила на кілька кроків і востаннє подивилася на Руту. Здавалося, що вона просто спить.

– Бувай, Руто, – прошепотіла я. А тоді притиснула три середні пальці лівої руки до губ і простягнула їх до неї. А потім пішла, не озирнувшись жодного разу.

Пташки замовкли. Десь почувся протяжний свист переспівниці, який сповістив про наближення вертольота. Цікаво, як вона про це дізнається? Може, вона чує те, що недосяжно людині? Я зупинилася і підвела погляд. Мені не треба було обертатися, я й так знала, що відбувається. За кілька секунд пташки знову заспівали. Руту забрали.

Інша переспівниця, зовсім молоденька, ще пташа, сіла на гілку неподалік від мене і заспівала мелодію Рути. І моя пісня, і шум вертольота були їй мало знайомі, тому вона підхопила коротеньку пісеньку, яка означала, що Рута в безпеці.

– В безпеці, – мовила я та пройшла попід гілкою. – Більше не треба хвилюватися за неї.

В безпеці.

Я й гадки не мала, куди йти. Відчуття, ніби я знову вдома, яке мені подарувала Рута, випарувалося. Я безцільно блукала аж до заходу сонця. Мені було зовсім не страшно, мою пильність ніби приспали. Я була легкою мішенню. Але дещо все-таки змінилося: тепер я б убила будь-кого, хто потрапив би мені в руки. Без емоцій, без вагань, без відрази. Ненависть до Капітолія анітрохи не применшила моєї ненависті до конкурентів. Особливо до кар’єристів. Саме їм доведеться заплатити за смерть Рути.

Але навкруги не було нікого. Нас залишилося зовсім мало, а арена велика. Скоро продюсери знову вживуть заходів, щоб звести нас разом. Але гадаю, що на сьогодні достатньо крові. Може, вони також хочуть поспати.

Я саме збиралася закинути свої речі на дерево й умоститися на ніч, коли до моїх ніг упав срібний парашут. Подарунок від спонсора. Але чому зараз? Адже в мене достатньо припасів. Можливо, Геймітч помітив, що я занепала духом, і вирішив бодай трохи розрадити мене. А може, там щось помічне на моє глухе вухо?

Я розгорнула пакунок – там був невеликий буханець хліба. Не першосортний капітолійський хліб. А з темного зерна у формі півмісяця. Притрушений насінням. Я згадала урок про хліб із різних округів, який дав мені Піта ще в Тренувальному Центрі. Це був хліб з Округу 11. Я обережно підняла ще теплий буханець. Скільки це коштувало людям з Округу 11, які самі ледве зводили кінці з кінцями? Скільком із них довелося голодувати, щоб прислати мені сюди цей один-єдиний буханець? Звісно, хліб призначався Руті. Але замість того, щоб відкликати подарунок після того, як вона померла, вони попросили Геймітча прислати його мені. Як подяку? Чи, може, вони, як і я, не любили залишатися в боргу? Байдуже, чому вони це зробили, але таке трапилося вперше. Ще ніхто досі не дарував подарунка чужому трибутові.

Я підвела голову й ступила в останні сонячні промені.

– Дякую людям Округу 11, – мовила я.

Я хотіла, аби вони знали, що я впізнала хліб. Що я по-справжньому оцінила їхній подарунок.

Я вилізла на дерево так високо, як тільки змогла, – не тому, що боялася, а просто намагалася втекти якнайдалі від того, що сталося сьогодні. Мій спальний мішок, акуратно згорнутий, лежав у рюкзаку Рути. Завтра я переберу всі свої припаси. Завтра я складу новий план. А сьогодні відпочину і з’їм кілька шматочків хліба. Він добрий. Пахне рідною домівкою.

Незабаром у небі з’явився герб, а у правому вусі залунав гімн. Спочатку показали світлину хлопця з Округу 1, а тоді Рути. На сьогодні це все.

«Нас залишилося шестеро, – подумала я. – Тільки шестеро».

Міцно стиснувши хліб у руках, я заснула.

Іноді, коли все йшло не так, моя підсвідомість радувала мене приємними снами. Прогулянка до лісу разом із батьком. Година наодинці з Прим і великим тортом. Сьогодні ж мені наснилася Рута, у її коси були вплетені яскраві квіти. Вона сиділа на високому дереві й учила мене розмовляти з переспівницями. На ній не було жодної подряпини, жодної краплі крові; вона весело сміялася та співала чистим мелодійним голосом. Я ще ніколи не чула пісень, які вона співала. Цей сон тривав цілу ніч. Прокидаючись, я чула останні нотки її пісні, які губилися в густому листі. Коли я збудилася остаточно, моя душа досі відчувала спокій і умиротворення. Я намагалася не втратити цього відчуття, але воно швидко розвіялося, залишивши мені сум і самотність.

У всьому тілі відчувалася важкість, так ніби кров у жилах перетворилася на рідкий свинець. Я втратила будь-яке бажання діяти, мені хотілося просто лежати у спальному мішку і дивитися на густе зелене листя. Я пролежала так кілька годин, не поворухнувшись жодного разу. І тільки думка про те, що Прим сидить перед телевізором і дивиться на мене, повернула мене до тями.

Я наказувала собі, що повинна зробити: «Сядь, Катніс. Тепер випий води, Катніс». Я повільно й бездумно виконувала найпростіші дії, немов робот. «Тепер перебери свої припаси, Катніс».

У рюкзаку Рути я знайшла майже порожній бурдюк для води, жменьку горішків і корінців, шматок зайчатини, запасну пару шкарпеток і рогатку. У хлопця з Округу 1 було кілька ножів, два запасні наконечники на спис, ручний ліхтарик, маленька шкіряна торбинка, аптечка, повна пляшка води й упаковка сушених фруктів. Упаковка сухофруктів! З усього розмаїття припасів він вибрав саме це. Як на мене, це ознака зухвалості. Справді, навіщо носити з собою їжу, якщо в таборі її повно? Швиденько вбиваєш своїх ворогів – і встигаєш вернутися додому ще до вечері... Я могла тільки сподіватися на те, що інші кар’єристи теж не носили з собою харчів і тепер залишилися ні з чим.

До речі, і мої запаси зменшувалися. Я доїла хліб з Округу 11 й рештки зайчатини. Чому їжа так швидко зникає? Все, що в мене зосталося, – корінці й горішки Рути, сушені фрукти й остання смужка бекону.

«Час для полювання, Катніс», – звеліла я собі.

Я слухняно спакувала речі в рюкзак. Спустившись на землю, щонайперше заховала ножі й наконечники під купою каміння, щоб більше ніхто не зміг ними скористатися. Блукаючи околицями вчора ввечері, я збилася з маршруту, але спробувала знову вийти до струмка. І зрозуміла, що йду в правильному напрямку, коли натрапила на третє незапалене багаття Рути. А незабаром наскочила на зграю диких грусей і підстрелила трьох, перш ніж вони встигли зачути небезпеку. Я повернулася до багаття Рути й розпалила його, не боячись привернути до себе увагу.

«Де ти, Катоне? – думала я, поки пеклося м’ясо і корінці Рути. – Я чекаю на тебе».

Хтозна, де зараз кар’єристи. Або задалеко звідси, щоб заскочити мене зненацька; або впевнені, що це пастка; або... хіба таке можливо? Або злякалися мене? Вони вже знають, що в мене лук і стріли, звісно, Катон бачив, як я витягала їх із-під тіла Глорії. Але чи здогадалися вони, що це саме я підірвала їхні припаси і вбила їхнього друга? Можливо, вони гадають, що це справа рук Трача? Невже він би не помстився за смерть маленької Рути? Не те щоб вона його цікавила, але ж вони з одного округу.

А як щодо Лисячої Морди? Може, вона вешталася довкола й бачила, як я підірвала припаси? Сумніваюся. Коли вона реготала наступного ранку, мені здалося, що це було для неї приємним сюрпризом.

Гадаю, кар’єристи не подумали на Піту. Катон упевнений, що він при смерті. Мені так хочеться розказати Піті про квіти, якими я прикрасила тільце Рути! Сказати, що аж тепер я втямила, що він мав на увазі там, на даху. Можливо, якщо він виграє Ігри, то побачить, що я зробила, у вечір переможця, коли на екрані над сценою, де ми давали інтерв’ю, покажуть короткий огляд усіх подій. Тоді переможець сидітиме на почесному місці на сцені в оточенні своєї команди.

Але я пообіцяла Руті, що переможцем буду я. За нас обох. А ще важливішою була обіцянка, дана Прим.

Зараз мені здавалося, що в мене таки є шанс. Шанс на перемогу. Не тому, що в мене з’явився лук зі стрілами і що я кілька разів перехитрила Катона, хоча це теж важить. Щось трапилося в ту мить, коли я тримала Руту за долоньку, спостерігаючи, як із неї витікає життя. Зараз я сповнена рішучості помститися за неї, змусити назавжди запам’ятати її смерть, а це можливо, тільки якщо я переможу, якщо запам’ятають мене.