Текст книги "Голодні ігри"
Автор книги: Сюзанна Коллінз
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 20 страниц)
РОЗДІЛ 9
Залунав урочистий гімн, і Цезар Флікермен привітав публіку. Чи відомо йому, як багато важить тепер кожне слово? Мабуть, що так. Він обов’язково спробує нам допомогти. Судячи з бурхливих оплесків публіки, на сцені з’явилися наші підготовчі команди. Я уявила, як Флавій, Вінія і Октавія поважно виходять на сцену, без упину кланяючись і посилаючи повітряні поцілунки вируючому натовпу. Понад усякий сумнів, вони пишаються собою. Тоді оголосили вихід Еффі. Як довго вона чекала на цю мить! Сподіваюся, вона таки насолодиться нею, адже Еффі, хай яка недалека, завжди вирізнялася інтуїцією і, мабуть, уже здогадалася, що в нас неприємності. Порцію та Цинну зустріли ще більшим шквалом аплодисментів: ну звісно, це був просто не перевершений дебют. Тільки тепер я збагнула, чому Цинна вибрав для мене саме цю сукню. Сьогодні я повинна здаватися маленькою невинною дівчинкою. Поява Геймітча викликала бурхливу реакцію з боку глядачів, і оплески не вщухали щонайменше хвилин п’ять. Що ж, він упорався зі своїми обов’язками просто на відмінно. Він уберіг не одного, а аж двох трибутів! А що як він не попередив би мене? Як би я поводилася тоді? Чи хизувалася б своєю вигадкою з ягодами перед усім Капітолієм? Ні, гадаю, що ні. Але все одно я б поводилася не так, як зараз. Просто зараз. Адже я вже відчуваю, як металевий люк поволі піднімає мене нагору.
Світло прожекторів засліплювало. Від оглушливого реву метал під моїми ногами здригався. А тоді всього за кілька кроків од мене з’явився Піта. Він був такий чистий, здоровий і гарний, що я ледве його впізнала. Але його усмішка залишилася така сама, як на арені, навіть Капітолій не зумів її змінити. Побачивши Піту, я одразу кинулася йому в обійми. Він похитнувся й відступив на крок, мов заточився, і саме тоді я зауважила тонкий металевий ціпок у його руці. Він випростався, і ми просто стояли, тримаючи одне одного в обіймах, а публіка тим часом шаленіла. Він цілував мене, а я увесь час подумки запитувала його: «Ти знаєш? Ти знаєш, у якій ми небезпеці?» Приблизно через десять хвилин Цезар Флікермен підійшов до Піти й поплескав його по плечу, даючи зрозуміти, що пора продовжувати церемонію, але Піта просто відштовхнув його, навіть не глянувши. Глядачі божеволіли. Усвідомлював Піта чи ні, але він поводився саме так, як того прагнула публіка.
Зрештою втрутився Геймітч і добродушно підштовхнув нас до крісла переможця. Зазвичай на сцені стояло велике різьблене крісло, на яке перед показом короткого огляду Ігор садовили трибута-переможця, та оскільки нас було двоє, продюсери приготували для нас червоний оксамитовий диванчик. Зовсім маленький. Із тих, що мама називає «гніздечком закоханих». Я так тісно притулилася до Піти, що мало не вилізла йому на коліна, але самого погляду Геймітча вистачило, щоб дати мені зрозуміти: цього не досить. Тоді я зняла сандалі, підібгала ноги, а моя голова спочила на Пітиному плечі. Його рука одразу ж обняла мене, і я ніби знову опинилася в печері – міцно пригорнулася до нього, мов намагалася зігрітись. Сорочка його була з того самого матеріалу, що й моя сукня, але Порція одягнула його у довгі чорні брюки. Не було й сандалів, натомість його чорні солідні черевики впевнено ступали по сцені. Шкода, що Цинна не вбрав мене так само – я почувалася такою вразливою у цій тоненькій сукні! Але гадаю, так було задумано.
Цезар Флікермен зронив кілька жартів, а тоді прийшов час для справжнього шоу. Воно триватиме рівно три години і є обов’язковим для перегляду в усьому Панемі. Коли погасло світло і на екрані з’явився герб, я зрозуміла, що не готова до цього. Мені зовсім не хотілося дивитися, як померли мої двадцять два суперники. На арені я вже побачила аж занадто. Серце шалено калатало, і я мало не втекла. Як інші переможці зуміли пережити це самі-одні на сцені? Під час шоу в куточку екрану час від часу показують реакцію переможців. Я намагалася згадати, як реагували трибути в попередні роки... Деякі не приховували тріумфу, здіймали кулаки в повітря, били себе в груди. Більшість були занадто приголомшені, щоб хоч якось реагувати. Єдине, що утримувало мене у «гніздечку закоханих», це Піта – однією рукою він пригортав мені за плечі, а другою міцно тримав мої стиснуті в кулаки долоні. Ну звісно, попереднім переможцям не доводилося хвилюватися через те, що Капітолій хоче помститися...
Щоб утиснути кілька тижнів у три години, потрібна неабияка майстерність, особливо беручи до уваги кількість камер, які постійно стежили за нами. Власне, той, хто монтував кадри, обирав, яку саме історію розказати Панему. Цього року, вперше за всю історію Ігор, розказали історію кохання. Так, ми з Пітою перемогли, але з самого початку нам приділяли більше уваги, ніж іншим. Мене це влаштовувало, адже тепер нам буде легше вдавати шалено закоханих, шукаючи порятунку від Капітолія, а ще це означає, що менше часу приділять смертям інших трибутів.
Перші півгодини були присвячені подіям, які відбулися ще до виходу на арену: Жнивам, виїзду на колісницях, оцінкам, які ми отримали за показові виступи, ну і, звісно, інтерв’ю. Всі ці кадри супроводжувалися дуже оптимістичними саундтреками, від чого мені ставало тільки гірше, оскільки майже всі, кого показували на екрані, вже мертві.
Тільки-но трибути опинилися на арені, камери зосередилися на різанині біля Рогу достатку, а тоді кадри смерті трибутів чергувалися з кадрами про нас із Пітою. Безумовно, саме Піта ніс на своїх плечах увесь тягар нашого роману. Тепер я побачила те, що бачила публіка: як він збив із пантелику кар’єристів щодо мене, як не спав цілу ніч під деревом із гніздом мисливців-убивць, бився з Катоном, щоб я отримала змогу втекти, і навіть лежачи в багнюці, шепотів уві сні моє ім’я. У порівнянні з ним я здавалася просто безсердечною – тікала від вогняних куль, скидала на супротивників осині гнізда, підривала припаси, – аж поки не вирушила на пошуки Рути. На екрані повністю показали її смерть: і спис, і як я не встигла їй допомогти, і мою стрілу, що поцілила в горло хлопцеві з Округу 1, і як Рута померла у мене на руках. І колискову. Від першої до останньої ноти. Щось усередині мене мов замкнулося, і я нічого не відчувала. Наче спостерігала за незнайомцями, які брали участь в інших Голодних іграх. Тільки зауважила, що ту частину де я прикрасила Рутине тіло квітами, випустили.
Правильно. Навіть у цьому відчувався дух спротиву.
Змінилася я, коли оголосили, що з одного округу можуть вижити два трибути. Я голосно викрикнула Пітине ім’я – й одразу ж затиснула рот рукою. Якщо досі й здавалося, що я байдужа до Піти, то тепер я все виправила: я знайшла його, доглядала, втекла на бенкет по ліки і без упину його цілувала. Поява мутантів і смерть Катона були просто жахливими, але я знову замкнулася в собі й почувалася так, ніби це сталося не зі мною.
А тоді показали епізод із ягодами. Чути було, як глядачі шикають одне на одного: не хотіли проґавити ні кадру. Моїй вдячності режисеру не було меж: фільм закінчили не тим моментом, як нас оголосили переможцями, а показали, як я билася об скляні двері вертольота, волаючи ім’я Піти, поки лікарі намагалися його оживити.
Це найкращий момент, щоб підвищити мої шанси на виживання.
Знову пролунав гімн, і ми підвелися, бо на сцені з’явився сам президент Снігоу. За ним дріботіла маленька дівчинка з подушечкою в руках, на якій лежала корона. Корона була одна, і натовп загудів: чию голову вона увінчає? – аж раптом президент Снігоу покрутив її – і корона розділилася навпіл. Однією половинкою він увінчав чоло Піти. На його обличчі грала щира усмішка. Він досі посміхався, одягаючи другу половинку на мою голову, але вираз його очей, що опинилися всього за кілька дюймів від моїх, був безпощадний, як у змії.
І я збагнула, що хоча отруїтися ягодами ми з Пітою збиралися вдвох, в тому, що нам спало це на думку, винна саме я. Бо я – підбурювач. І карати слід мене...
Ми з Пітою без упину кланялися й усміхалися. Я саме махала рукою публіці, коли Цезар Флікермен попрощався з глядачами, побажав їм доброї ночі й нагадав, щоб вони не забули подивитися завтрашнє інтерв’ю. Так ніби у них є вибір.
Нас із Пітою запросили в особняк президента на Пир Переможців, де у нас зовсім не було часу для того, щоб поїсти, оскільки всі капітолійські чиновники й особливо щедрі спонсори розштовхували одне одного ліктями – і все заради того, щоб сфотографуватися з нами. Їхні сяючі обличчя поступово згасли після кількох чарок алкоголю. Час від часу мої очі зустрічалися з підбадьорливим поглядом Геймітча або жахаючим позирком президента Снігоу, але я й далі сміялася, дякувала і без упину позувала. Єдине, чого я не зробила жодного разу за вечір, – не відпустила Пітиної руки.
Коли ми повернулися на рідний наш дванадцятий поверх Тренувального Центру, сонце вже вистромилося з-за обрію. Я гадала, що нарешті зможу побалакати з Пітою, але Геймітч відіслав його з Порцією готуватися до інтерв’ю і особисто провів мене до дверей моєї кімнати.
– Чому мені не можна з ним поговорити? – запитала я.
– Наговоритеся, коли ми повернемося додому, – мовив Геймітч. – Іди в ліжко. У вас прямий ефір рівно о другій.
Незважаючи на втручання Геймітча, я все одно вирішила зустрітися з Пітою наодинці. Покрутившись у ліжку кілька годин, я вислизнула в коридор. Перше, що мені спало на думку, перевірити дах, але там нікого не було. Після вчорашнього святкування навіть вулиці міста спорожніли. Я повернулася в ліжко, а тоді вирішила піти просто в Пітину кімнату; проте коли я смикнула за ручку, то зрозуміла, що двері замкнені ззовні. Я одразу ж подумала на Геймітча, а тоді мені спало на думку, що Капітолій стежить за моїми діями. Від самого початку Голодних ігор я ні на мить не залишалася на самоті, але цього разу відчуття було іншим, мов ішлося про мене особисто. Мов я ув’язнена й очікую на виконання вироку. Я залізла назад у ліжко й прикидалася, що сплю, аж поки прийшла Еффі й повідомила про ще один «важливий, важливий, важливий день!».
Мені дали заледве п’ять хвилин, щоб з’їсти мисочку рису з м’ясом, поки підготовча команда не прибрала мене до рук. Мені досить було їм сказати: «Люди від вас у захваті!» – і наступні кілька годин можна було й рота не розтуляти. А тоді прийшов Цинна і розігнав їх. Він сам одягнув мене у білу прозору сукню і рожеві туфлі. Сам зробив мені макіяж, і під його вмілими руками я засвітилася м’яким рожевим сяйвом. Ми говорили про те, про се, і я так і не наважилася запитати в нього нічого важливого, оскільки після інциденту з дверима не могла позбутися відчуття, що за мною постійно стежать.
Інтерв’ю мало відбутися тут-таки, у вітальні. Для нас звільнили місце, притягнули зі сцени «гніздечко закоханих» і втопили його у вазах із червоними й рожевими трояндами. У кімнаті було всього кілька камер. І жодної публіки.
Коли я увійшла до вітальні, Цезар Флікермен привітно обняв мене.
– Мої вітання, Катніс. Як самопочуття?
– Добре. Трохи хвилююся через інтерв’ю, – відповіла я.
– Не варто. Ми чудово проведемо час, – мовив він, підбадьорливо поплескавши мене по щоці.
– Я не вмію говорити про себе, – сказала я.
– Хай що ти скажеш, усім сподобається, – мовив він.
«Ох, Цезарю, – подумала я, – якби ж то воно було так! От тільки президент Снігоу, може, вже готує для мене для мене «нещасний випадок».
До кімнати увійшов Піта – у червоно-білому вбранні він мав неперевершений вигляд – і одразу ж відтягнув мене вбік.
– Ми так рідко бачимося! Здається, Геймітч затявся тримати нас нарізно.
Власне, Геймітч затявся втримати нас серед живих, але в кімнаті було забагато вух, тому вголос я мовила:
– Так, останнім часом він став таким відповідальним!
– Ще трошки – і ми поїдемо додому. Там він не зможе постійно стежити за нами, – мовив Піта.
Від його слів мене кинуло в дрож, але не було часу аналізувати чому, бо все було готове до ефіру. Ми присіли на диванчик дещо стримано, але Цезар мовив:
– Вам нічого приховувати. Ну ж бо, можеш пригорнутися до нього, якщо бажаєш. На вас укупочці так приємно дивитися!
Тож я щільніше притиснулася до Піти, і він міцно обняв мене.
Лунає зворотній відлік – і ми з’являємося в прямому ефірі перед цілою країною. Цезар Флікермен, як завжди, неперевершений: піддражнює нас, жартує, коли треба – задихається від емоцій. Вони з Пітою поладили ще під час першого інтерв’ю, тому тепер продовжували жартувати й реготати, тож я просто усміхалася якнайчастіше і намагалася говорити поменше. Я маю на увазі, що мені таки довелося щось казати, але при першій же нагоді я передавала естафету Піті.
Однак поступово Цезар почав ставити запитання, які вимагали розлогих відповідей.
– Що ж, Піто... З того, що ти розповідав, ми дізналися, що ти закохався з першого погляду... У якому віці? Невже у п’ять років?
– Саме так, щойно вперше її побачив, – мовив Піта.
– А як щодо тебе, Катніс? Гадаю, публіка, затамувавши подих, спостерігала, як ти поступово закохувалася. Коли ти усвідомила, що закохана? – запитав Цезар.
– У-у, важке питання... – я тяжко зітхнула, тоді засміялася, потім втупилася у свої руки. Допоможіть!
– Я здогадався про це, коли там, на дереві, ти скрикнула його ім’я, – мовив Цезар.
«Дякую, Цезарю!»
Я поміркувала, а тоді вхопилася за цю ідею:
– Так, гадаю, що саме тоді. Я маю на увазі, що доти я просто намагалася не думати про свої почуття до Піти, адже все було так складно і від таких думок ставало тільки гірше. Але тоді, на дереві, все змінилося, – сказала я.
– Як гадаєш, чому? – не вгавав Цезар.
– Можливо... саме тоді з’явилася реальна можливість... вберегти його, – мовила я.
Геймітч визирнув із-за плеча оператора і полегшено зітхнув, і я переконалася, що зробила все правильно, що тепер усе позаду. Цезар витягнув носовичка і зворушено підніс до очей. Я відчула, як Піта притулився чолом до моєї скроні й запитав:
– Отож ти мене вберегла, і що ти збираєшся робити зі мною далі?
Я обернулася до нього.
– Заховаю в безпечному місці.
У відповідь він поцілував мене, і всі присутні в кімнаті почали зітхати й охкати.
Цезар вирішив, що саме час перейти до розмови про поранення, які ми отримали на арені: опіки, укуси, порізи. Та коли він дійшов до мутантів, я ледве стримувалася: міцно зціпила зуби й сиділа мовчки, незважаючи на те, що ми були в прямому ефірі. Я отямилася тільки тоді, коли Цезар запитав у Піти, як працює його «нова нога».
– Нова нога?! – вигукнула я і, не втримавшись, задерла йому холошу. – О ні, – прошепотіла я, обмацуючи пластико-металеву конструкцію, яка замінила Піті ногу.
– Тобі не сказали, – мовив Цезар лагідно.
Я похитала головою.
– У мене не було можливості, – зронив Піта, знизавши плечима.
– Це я в усьому винна, – сказала я. – Це все через той джгут.
– Ну звісно, саме ти винна в тому, що я вижив, – мовив Піта.
– Він правий, – підхопив Цезар. – Якби не ти, він би просто стік кров’ю.
Я знала, що так і є, але все одно дуже засмутилася. Мало не розплакалася, але вчасно згадала, що зараз на мене дивиться ціла країна, тому зарилась обличчям у Пітину сорочку. Кілька хвилин Цезар умовляв мене, щоб я заспокоїлася і вилізла з-під Пітиної руки, де я заховалася, а коли я зрештою заспокоїлася, він припинив набридати мені своїми запитаннями. Власне, він узагалі більше не чіпав мене, поки не дійшло до ягід.
– Катніс, я знаю, що ти була не при собі, але я просто мушу запитати. Тоді, коли ви ладні були з’їсти ягоди... Про що ти думала?.. – мовив він.
Перш ніж відповісти, я довго мовчала, намагаючись зібратися на думці. Ось він – переломний момент, коли я повинна зробити вибір: кинули Капітолію виклик – чи прикинутися до нестями закоханою й бити на те, що я настільки боялася втратити Піту, аж геть не тямила, що дію. Мабуть, від мене чекали довгої драматичної промови, але все, на що я спромоглася, це ледь чутне:
– Не знаю. Я просто... не могла змиритися з думкою про те, що... мені доведеться жити без нього.
– Піто! Хочеш щось додати? – запитав Цезар.
– Ні. Катніс сказала за нас обох, – мовив він.
Цезар зітхнув, і все закінчилося. Люди сміялися, плакали, обнімали й вітали нас, але я була досі не впевнена в тому, що все позаду. Я підійшла до Геймітча й прошепотіла:
– Все гаразд?
– Усе просто ідеально, – відповів він.
Я повернулася до своєї кімнати, щоб зібрати речі, але виявилося, що у мене немає нічого мого, окрім брошки Мадж. По закінченні Ігор хтось приніс її назад до моєї кімнати. Потім нас везли вулицями у машині з затемненими вікнами; на вокзалі чекав поїзд. У нас ледве вистачило часу, щоб попрощатися з Цинною та Порцією, хоча ми все одно побачимося за кілька місяців, коли їздитимемо з турами по всіх округах як переможці Голодних ігор. Це ще один спосіб Капітолія нагадати про те, що Голодні ігри ніколи не закінчуються. Нам вручатимуть безглузді почесні відзнаки і вдаватимуть, що обожнюють нас.
Поїзд рушив, і ми занурилися в ніч, і тільки виїхавши з тунелю, я вперше за увесь час Ігор зітхнула з полегкістю. Еффі, ну і, звісно, Геймітч супроводжували нас додому. Ми щедро повечеряли й мовчки дивилися повтор інтерв’ю по телевізору. Секунда по секунді Капітолій віддалявся від нас, і я почала думати про домівку. Про Прим і маму. Про Гейла. Я вибачилась і вийшла, щоб зняти сукню й перевдягнутися у звичайну сорочку і штани. Повільно змивши увесь макіяж і заплівши косу, я стала знову схожою на себе. Катніс Евердін. Дівчину, яка живе на Скибі. Полює в лісах. Торгує на Горні. Я подивилася в дзеркало, намагаючись згадати, ким я була, а ким ні. Коли я нарешті приєдналася до попутників, Пітина рука на моєму плечі вже здавалася зовсім чужою.
Коли поїзд зупинився на дозаправку, нам дозволили вийти подихати свіжим повітрям. Тепер не було потреби охороняти нас. Ми з Пітою гуляли вздовж колії, тримаючись за руки, і зараз, коли ми опинилися наодинці, я не знала, що й сказати. Піта зупинився, щоб нарвати мені польових квітів. Коли він подарував їх мені, я силкувалася вдати радість. Звідки йому було знати, що рожеві й білі квіточки – цвіт дикої цибулі – нагадують мені, як ми збирали їх із Гейлом!
Гейл. На саму тільки думку про те, що за кілька годин я побачу Гейла, у мене всередині все похололо. Але чому? Важко пояснити. Я просто почувалася так, ніби брехала, ніби зрадила когось, хто мені довіряв. А точніше, я зрадила двох. Під час Ігор у мене не було часу, щоб над цим замислюватися. А тепер Ігри закінчилися, і я їду додому.
– Щось не так? – запитав Піта.
– Нічого, – відповіла я.
Ми рушили далі, проминувши поїзд. Я була більш ніж упевнена, що тут немає камер, захованих по кущах. Але все одно не знала, що казати.
Раптом нізвідки з’явився Геймітч і до смерті налякав мене, поклавши руку мені на плече. І хоча довкола була пустка, він буркнув напівпошепки:
– Ви двоє молодці. Продовжуйте в такому ж дусі, коли ми прибудемо в округ, поки камери заберуться геть. Усе буде добре.
Я мовчки дивилася йому вслід і уникала Пітиного погляду.
– Що він мав на увазі? – здивувався Піта.
– Це все Капітолій. Їм не сподобалася наша ідея з ягодами, – випалила я.
– Що? Про що ти говориш? – запитав він.
– Вони угледіли в наших діях дух спротиву. Тож останні кілька днів Геймітч давав мені настанови щодо того, як поводитися. Щоб не погіршити і без того складної ситуації, – мовила я.
– Настанови? Але мені...
– Він знав, що ти кмітливий і сам упораєшся, – сказала я.
– Я й не підозрював, що маю з чимось упоратися, – мовив Піта. – Виходить, усе, що ти робила й казала останні кілька днів... і, мабуть, іще на арені... це все була просто стратегія, яку ви розробили вкупі з Геймітчем?
– Ні. Адже на арені я навіть не могла поговорити з Геймітчем, правда? – вичавила я.
– Але ти знала, що в нього на думці, еге ж? – мовив Піта.
Я прикусила губу.
– Катніс?
Раптом він випустив мою руку, і я ступила крок назад, щоб утримати рівновагу.
– Все це було заради перемоги в Іграх, – промовив Піта. – Все, що ти робила й говорила. Це все була просто гра.
– Не все, – сказала я, міцно притискаючи квіти.
– А скільки? Хоча байдуже. Гадаю, насправді важливіше, що залишиться після того, як ми повернемося додому, – мовив він.
– Не знаю. Що ближче ми під’їжджаємо до Округу 12, то важче мені зрозуміти власні почуття, – буркнула я.
Він чекав на подальше пояснення, але я мовчала.
– Що ж, принаймні дай знати, коли нарешті зрозумієш, – сказав він, і біль у його голосі пронизав мене.
Він розвернувся і пішов геть. Я переконалася, що слух мій повністю відновився, бо незважаючи на гудіння двигуна, чула кожен Пітин крок. Заки я повернулася в поїзд, Піта уже ліг спати у своєму купе. Наступного ранку він також не показався. Вийшов зі свого купе тільки тоді, коли ми в’їхали в Округ 12. Він мовчки кивнув мені, на його обличчі не було жодної емоції.
Мені так хотілося сказати йому, що він до мене несправедливий! Що ми були зовсім не знайомі. Що я робила все заради того, аби вижити, аби ми обоє вижили. Що я просто не могла пояснити свої стосунки з Гейлом, бо сама не знаю напевне. Що не варто кохати мене, бо я ніколи не вийду заміж, тож рано чи пізно Піта просто мене зненавидить. Та навіть якби в мене й були якісь почуття до нього, то це не мало жодного значення, бо я не хочу такої любові, яка веде до створення сім’ї, народження дітей. Невже він її хоче? Після всього, що ми пережили?
А ще я хотіла сказати, що встигла за ним скучити. Але це було б нечесно з мого боку.
Тому ми просто стояли і мовчки поглядали на нашу маленьку похмуру залізничну станцію. У вікно я побачила, що на платформі аж кишить від камер. Усі прагнуть подивитись на наше повернення додому...
Краєм ока я помітила, що Піта простягнув мені руку. Я невпевнено зиркнула на нього.
– Ще раз? На публіку? – мовив він. У голосі його не було люті. Там була порожнеча, а це набагато гірше. Хлопець із хлібом тікає від мене.
Я взяла Пітину долоню і міцно стиснула у своїй, приготувавшись до зустрічі з камерами і більш за все на світі боячись тієї миті, коли мені доведеться її відпустити.
