Текст книги "Орігамі-Блюз"

Автор книги: Светлана Поваляева

АКВАРІУМНІ ДЕЛЬФІНИ

Навіть у таких тварів, що власне не розуміють семйового життя, самиці дуже турбуються про свої яйця та про дітей, що з них вилуплюються. Дуже безглузді створіння всякі гробаки та м'якуни, як от , наприклад, п'явушники, равлики (слимаки), а й вони про свої яйця піклуються».

6. Як доглядають дітей. «Сем'я у звірів, птиць, комах, птахів, риб та гадів». № 15. Тов. Просвіта, Київ, 1908 р.

1.

Ми плавали, щоб літати… Коли ми вилізли на берег, вже була глибока весна. Нас довго калатало ще досить холодною хвилею, перш ніж підбити до берега, та й те, доводилося чіплятися за пісок, що відходив разом із водою, вислизав зпід кінцівок, тягнув назад, у річкову каламуть, борсатися на межі світів до смертельної ну доти… Нас розкидало берегом – сліпучим піщаним берегом, який спалахував на сонці кремнієм, битим шклом, мушлями, мокрими водоростями… І все це притягувало, як магніт, змушувало видряпуватися до сяйва й тепла з останніх сил, щоби відчути, впізнати й пізнати сухість повітря. Повітря, що висушує панцир, робить його ламким та крихким.

Нарешті розшнуровано корсети, засліплено чимось веселковояскравим очі, й зі спини щось витікає назовні, там набрякає, розходиться променями, втрачає вагу… А за спиною лиши лися ті, кого забрала назад хвиля – до вічного річкового неспокою, туди, де тільки мокро, мокро, мокро… темно, холодно, й можна тільки плавати, літати – ніколи.

Що це зі мною? Я – літаю! Схоже на те, коли кидало водою, тільки тепер носить повітрям – сяйво, сяйво, тепло й сяйво, так легко, легко і страшно…

– Мамо, а можуть комахи думати так, як ми?

– Ні, сонечко, їм краще – вони все відчувають і знають безпосередньо, а так, як люди, думати, вони не можуть.

– А як же вони можуть нас розуміти?

– Так, як ти відчуваєш, коли зі мною щось негаразд, коли я тобі нічого не кажу про це й ніяк цього не виказую.

– Це тому вони мене не бояться?

– Ну так, вони відчувають, що ти їх не хочеш скривдити…

– А ця бабка, що тількино вилізла з личинки, вона така сама, як я був, коли народився?

– Мабуть…

– А я теж полетів, коли народився?

– Так, але я тебе впіймала за вушко та при горнула до себе, ось так, а ти заснув.

– А що мені снилося?

– Думаю, що ти – літаєш довкола сонця.

– А коли я не народився, де я був?

– Ти плавав, тільки у мене в животі.

– Я був личинкою?

– Ні, ти був людинкою. Личинками бувають тільки комахи, тому що мама не носить їх в собі.

– А чому?

– Мабуть, тому, що у них бачиш які великі крила, а черевце яке маленьке…

– Крильця би поламалися?

– Можливо, а може, у мами була б печія від крилець, або вони б весь час своїм тріпотінням лоскотали її зсередини… – І вона би весь час сміялася?

– Вона би луснула зі сміху! – І дитинка випала б!.. Їсти хочу. Хочу їсти. Мене можуть з’їсти теж.

Треба літати та їсти, їсти, щоб літати, грітися на сонці…

2.

Сніг ліпиться до чорного шкла. Голі шиби й скляна коридорна тиша. Маніпуляційна – крижане молоко океану Соляріс у склянці – пульсує у шпарці причинених дверей, живиться неживою, якоюсь штучною тишею з коридора й чорною морозяною тишею з ночі – через шпарку прихиленої кватирки.

Сонний жалісний дитячий плач прокочується жаскою хвилею первородного відлуння – північ, час уколів. Антибіотики. Якесь глевке слово.

Асоціюється зі шкільним курсом ботаніки.

«Симбіоз гриба та водорості»… Синьозеленої…

Мертвий телефонний автомат на стіні – немов пляма від приплюснутої мухи. Безодня потойбіччя у слухавці – ніби точиться чорною пусткою ота морозяна ніч.

Страшний лемент раптом уриває сичання пустки. Суїцидна слухавка вішається на дро ті. Все одно через той плач вже не почуєш або нента.

То «кімната підкидьків» навпроти сестрин ського посту крає просяклу медикаментами нічну тишу пронизливим зумером голодного крику.

Заспані сестри шкандибають з пляшечками в руках до кімнати, де голі дитячі ліжка й завжди горить різке світло.

Крик покинутого немовляти – знайди, якого не народили, а просто виплюнули, жбурнули у цю скляну пустку, – роздирає нутрощі крутого узвару півночі.

Сто років самотності. Сто мільйонів світло вих років вакууму завдовжки, завглибшки, зав вишки. Мінус сто за Цельсієм. На сто мільярдів нашарувань мертвонароджених й абортованих всесвітів.

Недитячі сни блукають скляними тунелями самотності:

Бурштинова кішка зіщулилася у кам‘яних до лонях прадавніх будинків – дивиться відчужено й пристрасно. Ковтає слину.

Потвори причаїлися по кутках – сховалися від зливи.

Розіпнені чорні легені чорної пастки вікна плюються блідими фіранками патологічної му зики.

Нарциси, біліші за морську піну, перлистий ясмин – набули кольору крові, що запеклася в кутику схолоднілих вуст.

Запах чекання розчинився в кімнаті.

Він увійшов через вікно. Спливав пряними пахощами зіпрілого кленового листя, сигар та мадери. Фрак тапера стікав дощем, а вогкі кишені напахували ароматами білого вина й мімози. Сів на підвіконня. Безкровні руки священнодіяли очужіло, набивали люльку чорного дерева з рельєфними зображеннями китайських мавп. Він не мав обличчя, а Маску Червоної Смерті розґвезьґав дощ. Печатка чор ного срібла притягувала погляд.

Я пошкодувала, що перед катом не прикинулася вже страченою, бо:

– Дівчинко… Я шукаю Мореллу. (Я легко крилий дух самоспалення. ЯСамотністьЩо СтоїтьРукиВБоки…).

Едгар Алан По зник. В кімнаті пішов мов чазний дощ. Квіти загинули. Їхні трупи з’їв вітер – ніби у Володимирському вмить згасли усі свічки.

Садисти – акушери, реаніматологи, пато логоанатоми, одне слово, різники – завше при ходять у білому. Білий – колір страждання, колір жалоби й відсутності часу. В лікарнях часу немає. Як у кімнаті Мелькіадеса – певний уламок лихоліття заблукав й укляк тут назав жди. Залишається тільки Я. Наче ходиш по битому шклу, битим шклом дихаєш, битого шкла наїлася, й усе ще носиш під серцем своїх дітей, а серце – бите шкло.

Ніч нахиляється над тобою – коси спадають водограєм, вкривають ліжко, розсипаються підлогою. Ліхтарик блима: неможнаспати неспинеспи. А ніч шепоче дивні відьомські колискові, мугикає собі під ніс, перетворюється на кішку з чорного бурштину (очі – обсидіанова пустка), починає сеанс магічного муркотіння – ніби заклинає всі сни з усього світу. Навіть тарганимародери впадають у якийсь коматоз ний стан.

Та я не сплю. Я думаю. Я думаю про те, що Доля справді таки підкидає час від часу якісь підказкипопередження. Але занадто символічні.

Як і надто прозорі віщі сновидіння, й вірші, зміст яких все одно розкривається постфактум, коли вже сталося, звершилося… Тоді плескаєш себе по лобі: Господи! Тобі ж оце в пику тицьнули пророцтвом – ніби дали розгадку до майбутньої загадки й викололи очі. Бо те, що має статися – станеться. Пересічна людина – фатальна істота, бо прагне фатальності. Через свою залежність від можливості скаржитися на долю, в усьому звинувачувати Фатум. … Один старий та хитрий індіанець з племені які (якого, між іншим, звали Дон Хуан) змусив одного молодого та нудного європейця сидіти у парку на лаві й чекати на Подію. І Подія та була Смерть. Начебто саме для молодого та нудного європейця (якого, між іншим, звали Карлос Арана), саме в цьому місці, саме у цей час конав на галявці мексиканський безпритульний, аби він побачив, як життя покидає людську обо лонку.

Напевно це – видовище. Можливо, захопливе… А буває й так: одного ранку виходиш на балкон вішати випрану білизну, й очі втуп люються в труп. Чоловіка середнього віку.

Зріст приблизно сто сімдесят сантиметрів.

Худорлявий. Волосся чорне. Одягнений у коротку синю зимову куртку (розхристану й хрустко завмерлу дибки на грудях ніби від вибуху осклілої оболонки, що випускає душу на волю), картатий вовняний шарф, коричневі штани та чорні чоботи (витертий чорний капелюх зі штучного хутра валяється за кілька метрів теж МЕРТВИЙ)… в труп, що лежить горілиць на надпід’їздному дашку навпротної вісімнадцятиповер¬хівки…

На балконі стовбичить розгублений, очма нілий від ранкового двадцятиградусного морозу, міліціонер. А з балконів усіх вісімнадцяти по верхів позвішувалися мовчазні обивателі. І дивляться вниз. Спостерігають, як нічого не відбувається з трупом. Спостерігають Втілення Гіпсової Незворушності.

Ніколи в житті не бачила нічого жаскішого за ту скам’янілу самотню оболонку – сміття сміттям… й паскуднішого за тих спостерігачів.

Може, вони міркували, чому в трупа з рота не йде пара? … Морозяна тиша змішується з тією, штуч ною з коридора. Булькає каструля з кисневими пляшками. У пластиковій коробці – крихітна маска страждання. Запах покинутої дитини.

Важке диханнясичання перекриває булькання.

– Не помер?

– Дише… (Чергова прибиральниця та медсестра).

– Чому цю дитину не заберуть до реані мації?

Чергова прибиральниця та медсестра див ляться на мене співчутливо, як різники на першокурсницю медінституту в анатомічному театрі.

– Не можна. Двобічна пневмонія у півтора місячної дитини з такоою вадою серця. Таких реанімація не бере.

– Чому?

– А ну, як воно у них помре!

– Але якби були батьки, якби наполягли батьки, то…

– Якби були батьки! – передражнюють.

– То я дам лiки – у мене залишились. Ви робіть йому уколи.

– Навіщо? Все одно помре.

Вони ходять щоночі, човгають капцями.

Як пацюки, підкрадаються тихотихо, придив ляються: не помер? Не дай Боже, в мою зміну помре! А немовля дивиться мовчки – тільки сичить. I запах… Запах покинутої дитини.

Дітовбивці приречені на самоспалення.

Навіть якщо це скидається на нещасний ви падок, – дітовбивці, немов павуки, невпинно й ретельно плетуть мереживо невловних подій, які врештірешт створюють остаточний збіг обставин. «Піди казнакуди, принеси хтозна що» – цей шлях людство проходить ось уже кілька десятків тисячоліть. Ніби піднімаєшся вгору спіраллю кручених сходів, та іноді здаєть ся, що кружляєш колом – в один бік, потім у протилежний… Спочатку за клубком, що ко титься, туди й назад, аж поки не зустрінеш на шляху знайомі камiнцiпопередження й не зро зумієш: прокручується стара плівка: ти повер таєшся у INDIAN SUMMERTIME:

3.

звук води, що ллється з крана, безперестанно мозок дряпа…

 
Роззявивши рота повітря хапає малесенька ящірка в агонії жаги до життя.
Бурштинові очі чорного кошеняти плавають на тремтливій горлянці маленької спраглої ящірки.
Обоє сидять тихо-тихо під сонцем гарячим у вакуумі кульбабок.
Бiлi пухнасті кульбабки марять вітром, який рознесе їхній сон, їхній мозок – мозаїку пуху
по Світу
по Всесвіту
Завтра…
 
 
 

*

 
Настане вітер. І злива.
Злива приб’є до землі
Пухнасті скарби голомозих кульбабок,
Що берегли їх усе літо…
 

*

 
Я розшукала млин. I клаптики одежі
на його крилах вітер ворушив…
Подумала: он де могила Дон Кіхота,
а роздивилась – то осіннє листя…
 

*

 
Залишив кригу, вкриту попелом й пилом.
Порожнє сонце, схолоднілу каву.
З волосся вислизнула не травнева злива
волосся вивергло уже застиглу лаву…
 

Я поцілую тебе в серце. Мене не втомить поглинання музики твого волосся – музики травневої зливи. Дозволь мені поцілувати тебе в серце! Я! Залишається тільки Я…

170

– Жебрак на паперті під осінніми зорями.

Він грає на скрипці. Чіпляється за смичок, ніби за соломинку. Поступово тріскають струни:

– IНННН!…

– ОЕМН!…

– ББОООУ!…

– ТАЗЗЗН!. . .

Мовчазною офірою останній у цьому Сезоні листок падає до капелюха – до риб’ячого дріб’яз ку монет. Жебрак мовчки вклоняється дереву.

Піднімає капелюха. Йде геть.

4.

Місто – оксамитова мушля. Я – молюск у тій мушлі. Самотній молюск зі своєю перлин кою. Ловці перлин відібрали у мене першу створену мною перлину, та недовго їм нею бавитися. Відфільтрую цей намул глухих часів, глей нелюдськості, дощову симфонію самотніх душ i – повернуся. Повернуся в прозорі гли бини – нічого не вдієте! Мої перли – тільки Безмежність може їх забрати – мої, допоки самі не викотяться з вологої мушлі. Кожен як сонечко, світле яєчко на Великдень – пухнасті голівки золоті. ЯйцеРайце – токток під ніжною шкаралупою – живі сфери, теплі як серце, – тріпочуть, поки що мої… Одвiчна таїна усього сущого, бездоганна модель Всесвіту, вічна пульсація росту й руху, омана зоряних протуберанців.

Виймаю на ніч мушлі з волосся. Кладуу склянкунемовщелепи…

Клаустрофобеї грають в «Зозульку»… Щоран ку наступаєш на одні й ті самі паркетини, мов на розбиті клавіші, на ламкий пергамент крил барроузівських комах…

Щоночі, коли занурюєшся тупо у несвіжу постіль, відчуваєш, як по тобі щось повзе, іноді одразу в декількох місцях, невідомо: чи таргани, чи у тобі прогресує параноя…

Щодня знаєш незмінну топографію кухні, з досконалістю сліпого маніпулюєш предметами, щодня – механічно, тупо й безтямно, щодня – одні й ті самі думки у цьому колесі тупості й нестями… їх декілька лише. Швидше – одна…

Знаєш, як кішка чекає на ніжність? Вона годинами сидить незворушна у темряві й ба чить привидів. Вона притягує ніжність незво рушністю, що тече у лінзах її очей. І коли спіраль всмоктується зіницями, а ніжність затоплює привидів сяйвом свічки, набуває форми, – КІШКА ЙДЕ ГЕТЬ.

І великодушна отрута ніжності скапує на паркетини важким, дивним мереживом – то іспанка, що захлинулася паzадоблем, впала важ ким мертвим птахом на підлогу. Є люди, що ніби танцюють смертельний танок, фривольний та дикий, сповнений магіч ного шалу, яткової фатальності, зболеної краси, танок, що змішує, зриває й знов одягає маски, схожий на фантасмагоричне кужелення змій, на скам’янілість кішки, яка чатує вночі власну душу; танок трагічний, гротескний, відчайдушно ліричний, неначе слимак зі здертою мушлею, – є люди, що ніби смертельний танок танцюють усе життя. Вони не знають надій та розчарувань.

Почварлива, ошорна, неначе скалічена ворона в грозу, кощава чорнокоса жінка, покручена церебральним паралічем, народжує вчетверте.

Напевно, вирізування дитини з черева матері, дитини, яка спить сном зомбі й не знає лона – першого тунелю, де є справжній вибір, істинні світло й темрява, – це теж народження? Мати вчетверте не знає космічного оргазму життя, четверту свою дитину не може взяти на руки, бо то не руки, а клішні краба; у неї немає ані молока, ані слів. Є очі, немов дула рушниць, з яких щойно вилетіли у нічне небо кулі. І є голос на спотвореному обличчі. Голос гугнявий, одно манітний, мов дримба. Тоскний варган. Вібрації дивного виміру людського каліцтва. Жінка ворона, вона танцює дуже повільно, танцює для себе, для своєї Смерти, не знає надій, не знає розчарувань. ЇЇ дитина кричить – жінка сидить мовчки. Втупилася у пустку, наче кішка, що бачить привидів. Вона скам’яніла. Вона чекає на медсестру – доки та спроможеться прийти, притягти за собою на плечах торбу з камінням прокльонів й матюків, нагодувати, помити, сповити її дитину, вивалити оте каміння по серед кімнати… не зачинити за собою двері. Не затишно, коли не зачинені – лише прихилені – будьякі двері…

Жінкаворона в саду каміння. Кілька разів штовхає прозору, мов кришталева труна, пласт масову колиску. Щоб дитина заснула, замовкла.

Споруда із немовлям гуркоче, наскакує на камін ня, утворює з нього нову картинку в калейдос копі відстороненої безтямної самотності.

Хлопчику, яку жінку ти знайдеш собі? Яких жінок гратимеш? Ти, що не знав материнського лона… є люди, що ніби смертельний танок танцюють усе життя.

Виймаю на ніч мушлі з волосся. Дивлюся у каламутне від туману вікно:

На гілці гойдається паперовий будиночок.

Бамбуковий кістяк, перетинки з матового шовку. Всередині – замість свічки – череп’яний бубонець. Вітер гойдає будиночок – той ледь чутно шепоче голосом японки, що помирає.

Птахи давно сюди не навідуються. Вони зро зуміли, що то не годівничка.

Мариться мені прозорий багатошаровий морфіновий якийсь сон, суцільна чорнуха й декаданс: прозекторська, свічками тьмяно освітлена, повсюди архаїчні якісь хірургічні інструменти й тортурні знаряддя, черепи й кістки, гронами пентаграми навішано де тільки можливо, здебільшого на штативах – впереміш із крапельницями, вітражні ґотичні вікна…

Таємний Орден Чорних Акушерів. Молода пупорізкавамп з пухкими й лискучими фіо летовими вустами й масно пофарбованими віями, схожа у своєму медичному халатикуміні на інтернетперсонажа з «Hardcore! Crazy nurs es in threesome! Dirty anal sex! Group! Oral in deep!», простіше кажучи, з розділу порносайтів для тих, кого за якихось невідомих сакральних причин збуджують медсестри. На згадку про дитячі ігри «в лікаря та лікарню»?.. Лисуватий пан лікар з хтивим поглядом (звичка), з рудим волоссям на короткопалих руках тримає над емальованою посудиною ще живу плаценту з перламутровим крученим шнуром пуповини.

Неохайна клімактерична пупорізка зі скаль пелем у ковбасних пальцях, на одному з яких жевріє широка обручка, а на сусідньому – фаб рична золота каблучка з рубіном із тих, які років п’ятнадцять тому носила переважна більшість радянських клімактеричок. Уві сні мене сягає проста думка: жодна з породіль не бачила своєї плаценти! Молода профура з фіолетовими вустами накладає їх на своє лице як поживну косметичну маску. Еліксир молодості. Платня за мінєти панові лікарю. Пан лікар бридливо пожирає плаценти, неначе ростбіфи, але у нього все одно не встає. Стара вар’ятка з кавалками косметики на жовклих зім’ятих повіках та рубіном на ковбасному пальці їх просто шма тує у кривавій ненажерливій люті, бо їй не пот рібна вже цілюща сила, вона – труп, вампір.

Задушливо, липко мені під вагою видінь, від яких молоко пропадає. Електричний кровообіг сірого й вогкого міста нічого не видко мряка перетворює на попелясту пустелю ковтає гуркіт черева урбанізаційного монстра океан Соляріс це Місто я так люблю а надто у такі надприродно вологі дні коли князь дощу стирає його з мапи осені коли воно просто зникає у мжичці й нежиті апокаліптичної сірості… Ти здогадуватимешся про мене я здогадуватимусь про тебе i все це є Бог сузір’я Ведмедика Пуха я молюся за тих хто в дорозі колись ми на шляху до Криму бачили силу силенну лелек на ланах засіяних соняшниками я молюся за тих хто в дорозі а надто за тих хто пересувається автостопом молюся автостопом i знаю напевне що Бог вислуховує молитви за самогубців наркоманів та нехрещених i я знаю що він не прощає лише причетних до сатанинської офіри аборту дітовбивці залишають на сонці темні плями висиха джерело з молоком та медом квіти й бджоли перетворюються на убійників але що до того людцям легковажним вони шу кають життя на Марсі бо Землі вже несила носити стільки убивць усі ми вирізані з черева матері роздратованими різниками висмикнуто за пуповину сплюндровано дерева наші й будинки у візерунку плаценти закладені ми натомість н акалорiяхтавiтамiнахвиплеканi згідно з наукови ми таблицями всі ми маленькі нещасні комп’ю тери ввімкнені у перенапружену мережу агресії в голому інформативному полі простонеба непотріб шмаття бо коли жінка народить різ ники забирають від неї дитину заради своїх сатанинських відправ й задурюють голову жінці одпочинь мовляв попереду все життя…

Від неба відколовся синій птах блакитна кулька впала у пивну пляшку блакитне скельце підморгнуло сонцю лиш над Костелом завше іде дощ й риби випливають із кадильниць а очі риб’ячі з ікон шугають в ладан немов у піт рясний що зрошує обличчя священних ликів й крила добрих сил хіба важливо кожному на світі матір мати (біологічна матір, зрозуміло, є у всіх): я вийшла з шумовиння мої діти з моря їх виховали мушлі та дельфіни а мене лише жага до волі… Настане літо й запашні коноплі у Місті Мертвих зазеленіють солодкою тишею повні долоні отрути широкорозкритi зелені добрі долоні розчепірені пальці терпкого зеленого сонця зеленого меду зелених очей пухнасті вії вкриті медовим пилком збирайте бджоли свій нектар лише з конопель! настане літо спека у мертвому Мертвому Місті перетворить кожну мить гудіння комах й цвітіння конопель на марсіанські хроніки настане Літо з духмяною зливою що перетворить Місто на джунґлi й ти моє оленятко вперше побачиш мене тата братика й нашу шалену кицю… Блукають марення, чіпляються прозорими, неначе вітер, шатами за вiти й траву; мов очне яблуко за дощовими ґратами – душа сховалася – без кісточок кавун, вогкий, теплий i благає дива: хто розіб’є? хто висмокче весь сік? Залишиться яйце – народиться дитина. Горіх зрубають й порахують вік моєму родові сини, дочки, онуки – гілки в очікуванні золотих плодів. Хтось виросте митцем й змалює мої руки, що носять воду та годують голубів. Коли народить перша з роду – заховає мою сорочку обережну та свічки. З землі, де поховають дерево життя, могутній рід зросте, приречений на щастя… Зелене сонце сліпить очі золота вода стоїть в долонях берегів, мружиться, мов кіт на м’ясо, воркотить повітря, легенький вітерець волоссячко пухнасте ледь ворушить: синочок мій сміється й хмарки хапає: буде тихий дощ; крильця метелика в моєму животі й летять прозорі кулі моїх снів.

5.

Носила в собі літо. Живіт був як яйце гладенький, ніжний. Данилка тягала у возику, ще й торбу, зі старих джинсів пошиту (тобі на День Народження в перший рік знайомства) з мінеральною водою. Вночі виходила на балкон – місто сіяло зорями, мерехтіло аґрусо вими очима багатоповерхових монстрів, що скидалися на колонію ламінарії у глибоких океанічних водах. Клала легко долоні на живіт: лежить тихенько. Не зрозумієш, де ніжки, де голівка. Старший був так борсався, що навіть видко було крізь напнуту шкіру живота кожну частинку тільця – бац п’ятою по печінці – о Господи! враз печія, жага нестерпна, не знаєш, в якій позі лягти, аби заснути, хіба що на стелі вмоститися… Червень – хмільна хмарність плаценти, кожен день – на прозорій пуповині ніжності.

6.

в осінньому саду на старій порепаній гой далці погойдується вітер сірою крейдою з сірої дошки зсипається вчорашня домашня робота бруд на сакральному місці затягнутому в чорне трико заняття у зимних кімнатах у білому прос торі диму та снігу плями сліпого мов риба під кригою сонця годую дитину й плачу від вітру що пише на дошках вікон сірою крейдою крижані прокльони… Віддайте мою дитину! Вона ніколи зі мною не розлучалася! Ніколи! Це не вашого світу душа – не «роддомiвський» зомбі! … одразу як народився, спати погоджувався лише на моєму животі… перші три доби ніби прокручувалася назад плівка пологів: оргазм розчиняє у теплій воді вода приймає з твого черева в своє дитинку сонце зiгрiва дельфіна малеча борсається в тебе на грудях повзе ніби все ще долає тунель важка праця Народження смикає перламутрову кручену пуповину доки дерево життя плацента ще в тобі не відірвало корені від землі обітованої глибокої ями ніби та що тато восени викопав для яблуні Привіт, сонечко! Ми всі тут, з тобою! Голодний? Не встиг поїсти перед тим як виходити на світ, у воду – підмальоване свічками мерехтіння сутінків, бо на дворі гроза й шалена липнева злива) Четвергова свічка випрошена в Страсний Четвер у Богородиці не стій за моєю спиною янголе люди подумають що у мене є крила! ледь встигла розгорітися – ти вже виплив Рибкащо живеувеселцi… Віддайте мою дитину!!!

Діти, що пропали безвісти Мауглi урбані зації біжать линвою звуків дротами й дахами матері, що пропали безвісти ввергають своїх Алiс у Країну Жахів у Бездзеркалля та у Криво дзеркалля у запилюжені лабіринти вулиць з оманливими трамваями які приборкані цивiлiза цiєю ніколи не покинуть своїх рейок та дротів у химерності замкнених міст трамваями що від бивають тротуари дзеленчливими вікнами у нічних золотооких вікнах не Позадзеркалля а потворний театр тіней нічні дахи не трампліни а жаска грань що відокремлює від неба крихкотілі злі нестерпні діти маленькі потопельники які ніколи не зринають на поверхню Міста сміттєві кошенята й рибкипаразити обожнюють і нена видять своїх матерів… Бережіть своїх дітей!

Бережіть в них Коханих Закоханих та Коханців Батьків та Матерів… Бережіть принаймні своїх дітей!

7.

Для маленької акваріумної рибки, до якої в гості приходить океан, лікарня – кишеньковий акваріум для дельфіна. Сни тут – розфарбована пустка, від якої не повертається у ранок луна.

Або чорнобілий стопкадр, що сюрчить, немов вода з крана, – цвіркун на шворці (так тягнеть ся звук старої плівки). Блима, мов ліхтар у хузі. Сни схожі на клінічну смерть, з якої ви водить ранком гуркіт сліпого серця: б’ється об цеглу колодязя збитим скривавленим лобом.

Скерцо. Уривки розмов скалярiями плавають в замерзлій воді: … отак приходить i каже, каже дай мені свій халат бо до мене мама приїхала а я в самій сорочці забрали жбо не з дому а я ну дурепа на кажу бери тільки віддаси бо я зараз зціджуся i понесу молоко на стерилізацію i чуєш до вечора ту малу чекала а медсестра каже вона втекла вона вже вдруге звідси тікає кидає дитину Господи! шістнадцять років! на неї там на вулиці якісь покидьки чекали «Приму» принесли у неї «вуха пухли» без цигарок один мо’ її брат років сім та я б усе одно того халата назад не взяла може у неї сифіліс хоча з сифілісом туди відправляють оно там бачиш біля КПП на Вишгородську трасу барак за колючим дротом там вони такі народжують i залишають… а я навіть не знаю де той пологовий бо мене туди на машині через усеньке місто везли i сюди на машині у них там немає реанімації по що п’ять днів тримали? я й не чекала в сімнадцять років народити не думала не готувалася а так мама сказала що перший аборт робити не можна потім можна а перший раз ні от у мене перша вагітність – i не вдалася у нас в роду всі хворі он мама з моїм братом теж у лікарні довго лежала та я вже хочу хоча б на руках її поколисати нагодувати як нормальну дитину не через той зонд бо лежить у цьому скляному ящику… лікарі нічого не кажуть бо не знають зараз же вихідні реанімація до себе не бере мені сказали отак всю ніч сидіти i отак дивитися як знову перестане дихати то гукати на медсестру… а завтра повезуть на цю… енцефалограму…

Так почувається кішка, коли народить не життєздатних кошенят. Я знаю. Моя кішка якось (вже вкотре) народила на повний місяць у серпні. Тато тоді напився – кричав страшно. А я лежала з малим Данилком у ліжку, залитому місячним молоком, слухала, як у шафі кішка важ ко дихає, ніби щось шкварчить їй у горлянці. На ранок одне кошеня було мертве. П’ятнадцятий день місяця скінчився. Кішка ходила з тоскно виряченими очима й хворобливо горлала черев ним могильним голосом. Не йшла годувати тих двох, що лишилися. Потім тягала за мною одного з них – бовталося охляле, якесь наче невилизане, – доки не захололо. Поклала мені під ноги. Схопила останнього, а той вже й сам помер.

Так могильно горлало у мене всередині щось первісне, тваринне, Материнське, коли щоразу – сім разів за ніч – припиняв здійматися животик з невiдсохлим ще пупочком того немов ляти в кувезi. На посту чотири бокси. Стіни скляні, видно наскрізь, що у кожному діється.

Сиджу в темряві. Годую Iльчика. А перед очі в ультрамариновому сяйві кварцу ота бідолашна дівчинка, через два бокси видно, що знову не дихає.

Це був день пророка Iллi, коли всі змії та гади болотяні збираються в лiсi на своє поганське свято перед тим, як сховатись на зиму. Був морок. Холодний дощ лускав скляне насіння жменями – король Future in the Past, якась собача туга вешталася коридорами відділення патології новонароджених. Я молилася, моли лася, щоби та дитина – «Квітка з глибин смер ті» – жила. Міряла кімнату, мов навіжена – серце стояло у горлі. Дурні котячі очі щоразу розплескувалися у зіткненні з незмінністю голограми у скляному кубi. Марно молилася, прости Господи! бо дитинка та вижила, а в понеділок енцефалограма показала повну від сутність мозкової тканини… Надія втекла (сім надцятирічну маму дівчинки звали Надією).

Настала ніч. Та сама картинка у скляному кубi.

Тільки серце вже десь до піднебіння прилипло, пульсує мозок: «Ну от. Тепер ти без мами…»

Все без змін – тільки ліжко, на якому спала Надія ті дві доби, вишкірилося іржавою сіткою, розчепірені дверцята, зґвалтовані сестрою господаркою шухлядки тумбочок мають дурний та ніяковий вигляд. Ніби шизофреніки, в яких з ротів повитягали штучні щелепи та вишикували голимибосими в коридорі посеред ночі.

Наступного ранку, коли виймала пляшку зі стерилізатора, випадково почула слова чергової медсестри: «Може кувез заберемо?» – Навіть це стерво, сестрагосподарка, сахнулося: «Навіщо?!» – «Дак все одно ж помре».

Уривки розмов вкарбовуються в пам’ять – тотальні вишкребки. Лячно про те навіть думати. Але то вже назавжди. Витатуйоване на звивинах мозку. Брутальне графіті на обтрiс каному серці: … не відмовляйся казали ти ж іще не народила не бачила своєї дитини а вона все одно ні де тут шо i як писати i де підписувати? i після того як народила благали мовляв дитя цілком здорове нормальне чотири кіло ти здорова матеріально забезпечена ну хоча б напиши відмову на один рік в «Березку» потім забереш як оклигаєш – ні каже ні та й ні така кобила здорова потворна бабега як танк. Поклали її до обсервації в палату до двох дівчат чиї діти померли під час пологів то з ними така істерика з обома сталася коли дізналися що їхня сусідка народила здорове немовля i відмовилася від нього ще до пологів! їй сестри не хотіли шви знімати – «ганяли по колу»…

Невідомо, що є гуманнішим – жертва аборту, пробірковий клон чи жертва дірявого презерватива… Можливо, когось з нас виношу вали та народжували не від надмірного бажання мати дитину, але ще років десять тому з контра цептивами в Совку була «напряжонка», тому підготовленість до «небажаної вагітності» дорівнювала нормам ГТО. А при сучасній конт рацепції подібний сюрприз розцінюється на рівні міфу про кінець світу. Причиною якого, зрозуміло, є «звір». Його не хочуть, не чекають, ненавидять. Це додає йому снаги вижити.

Сон врешті зглянувся: серце капотить з роз чепіреної долоні на кульбабку на сонячного зайчика на зелену траву… Вагітні хмари нудить вогким небом вагітне небо нудить сірим вітром у яснобаченні нема потреби воно лиш заважає жити… Думки захлинаються спогадами: нас із Данилком забирають з пологового бу динку – всією родиною, з квітами, спалахами фотомильниці… Перед нами до вестибюлю вийшла дівчина. Сама. Без дитини. Ледве човгає за роздратованим чоловіком, який біжить до дверей не озираючись… Ave Maria… незатишне Азовське море, куди мене виво зили, коли мені було шість років. Вранці на березі у прибої вздовж пляжу – ціла зграя мертвих дельфінів. В одних з розпоротих черев повивалювалися перламутрові нутрощі, у інших – мізки з розтрощених голів. А непода лік – окремо – дельфiненя, трохи більше за кота, попелясторожеве, тендітне, наче квiтка…

«Квiтка з глибин смерті»… Мама загортає мене у запах свіжого тіста на вареники. Ave Maria…

8.

Люди – лискучі маленькі лилики,

Rousettus Gray, Pteropus Brisson, Pteromys Volans*,