Текст книги "Орігамі-Блюз"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

Мрія та Флеш притягуються не як різно полюсні заряди, а відштовхуються – не як однополюсні. Їх ковбасить так, як море бовтає у прибої яблуко та черевик. Мрія й Флеш – порожнє керамічне горня й ледь доз ріла помаранча. Теоретично, помаранчу мож на покласти в горня або накрити її горням.

Помаранчею можна вперіщити по горняткові й розтрощити його на друзки. Для цього потрібен Хтось Третій (а не Щось, як, скажімо, Море).

Цей Хтось має бути активно зацікавленою стороною (а не відстороненою Безмежністю, як Море). На щастя, того, хто скерував би стосунки Мрії та Флеша в банальноусвідомлене русло, ані поміж ними, ані поруч немає. Тому Мрію й Флеша ганяє прибій, зіштовхує та розносить в різні боки, прояложує їхні обличчя рінню сірого повсякдення, – а вона ж була колись жорствою пересічних ілюзій, – крутить, вертить й підкидає так само, як і решту сміття на поверхні Вічного Моря: паперові пакети з під соку, паперові човники, обгортки від чіпсів й морозива, пінопластові кавалки рятівних кіл. Море – прозоре. Маленькі прозорі «я» бачать своє відображення та свою природу там, прагнуть злитися з Прозорістю, аби нарешті позбутися необхідності створювати громіздкі матеріалізовані макетигалюцинації власного образу тільки лише заради виправдання свого існування в очах адептів рифології.

Флеш забагато п’є, Мрія взагалі надміру вживає різноманітних речовин. Флеш розри вається між двоматрьома дівчатамиодноліт ками, маючи при цьому герлфренд на ім’я Настя.

Флеш досить рано відбився від берега тваринної насолоди: саме в його віці хочеться почуттів як Ейфелева вежа, як зірка, що безсоромно у всіх на очах гицає верхи кремльовський кий серед задимленого неба, як ше якась гламурна хуйня з пик таблоїдів. Хочеться несамовитих сварок і несамовитих примирень. Хочеться спітнілоспільних мрій про токшоумайбутнє «я стану харошим, ми купім квартіру, я кафєль паклєю на стєнах в сортірє»! Хочеться страху перед здійсненням цих мрій. Флеш боїться: йому щоразу доведеться тікати від чергової претендентки на його свободу. У Мрії є Макс, вона давно полишила обтяжливі й виснажливі еротичні пригоди з випадковцями. Саме в її віці хочеться кохання, мов Течія, без сварок та примирень. Мрія боїться: всі наступні після Макса (як, зрештою, й усі попередні, як і сам Макс) будуть лише незначними варіаціями м’язів, довжини прутня й набору звичок: під час першого злягання одноманітноніяковими за програмним списком пестощів, позбавлені голосу; з відчуженістю ранкових поцілунків, покликаних вичавити останні краплі галантності й мужності перед тим, як розбігтися у різні боки (кожен – до свого ліжка); зі своєю персональною самотністю, з власним кишеньковим пеклом.

Хвиля верзе абищицю, немовлям белькоче, лиже пісок, хапає за литки й тягне всередину неба… Гнила вода Київського моря через відкриті шлюзи прибуває стрімко, несе пластикові пляш ки, пакети зпід молока, хмиз, тріски, кору, подерте, в темних плямах латаття, й серед того сміття – яскраву бабку з мертвими кри шталевими очима у матовосклянистому на льоті смерти. Самотність – вимога гіпоте тична, бо аскетизм самітника – нонсенс в умовах урбанізації. Фінічкифантикифети шіобліпилилюстронемовмідіїфоткифра зеологізмифонеми з мов, які оживають лише уві сні, коли тексти висьорбуються мегалітрами з упевненістю, що ніколи не забудуться після пробудження. Равлики обліпили листя латаття листя червоної липи – луска з церковної бані сусального сонця дзеленчання грального ав томата…

Флеш та Мрія не закохані, а здолати свого тваринного тяжіння не можуть. Вони розмовляють, так рідко буваючи разом, але – кожен про своє. Про якийсь паритет стосовно швидкості сприйняття навіть не йдеться: з не меншим успіхом кожен міг би розмовляти з плакатним зображенням улюбленої рокзірки або з місячною доріжкою на річковій хвилі.

Яложення вініловим диском, скретчення дід жеяаматора – ось їхні розмови. «Ти можеш відкинути все, зачинитись від усього світу, викинути всіх зі свого життя та йти до світ ла в кінці тунелю, нікуди не звертаючи! Я на магався! – з п’яним надривом верзе Флеш, його нестерпно прекрасні очі затоплює звіряча туга й водночас відчайдушний людський смуток, в них нема люті – є тепло й біль, розбурханий алкоголем, – і ось тебе хтось кличе, а хтось хапає за рукав й тягне до себе, а хтось щось у тебе просить, а хтось пропонує випити, і ти сходиш з вузького прямого шляху до світла, ти повертаєшся до них усіх, ти не хочеш нікого об разити… Я намагався і я не зміг! Мрія розуміє, про що він: «людина шукає не спілкування – вона шукає тепла одноплемінників, підтвердження, що вона належить до зграї! Людина прагне тепла іншої людини, як тварина!» Вона бачить перед собою животрепетну істоту, охоплену стражданням від неуникности існування в стаді, в отарі, у зграї! Але це рідкісна: зазвичай всі розмови зводяться до простого інтелектуального розуміння з боку Мрії усього, що каже Флеш, та періодичного інтуїтивного вгадування Флешем того, що намагається сказати Мрія («Вийти у Світ можна навіть не покидаючи власної квартири» – каже Мрія. «Іди сюди. У тебе гарна піхва. Я хочу її облизати,» – каже Флеш). П’я ний накуреному – не товариш, обштрикані тра малгіном при таких розкладах можуть лише їбтися. Інтенсивність та щільність життєвого досвіду нічого не важать. Пристрасть уніфікує його та її, обоє – надто живі, кожен для іншого – привид, котрого можна пройти наскрізно.

«У мене повсюди лише патогенні зони,» – колись повідомив Мрію Макс. Виявилося, що гарне ацтекське тіло Флеша, окрім ерогенних вуст і фалоса, – теж суцільна патогенна зона.

Ніби існує лише для утримування на собі губів та члена, як пластмасова болванка утримує на собі перуку чи капелюшок.

Насправді, Мрія та Флеш взяли одне одного десь років зо два тому, але якщо порахувати їхні зустрічі й зліпити докупи, вийде не більше двох тижнів буремнонеоковирного роману:

Мрія з Максом прогулюються берегом пізно ввечері й несподівано для себе підсідають до ватри, де компанія малолєток святкує закінчення школи: у хлопця з гітарою, який ховається серед тіней та полисків багаття й не зронює ані слова, очі схожі на вуглини, що тьмяно жаріють глибиною вулканічних кратерів – Мрія вперше в житті бачить такі очі й вперше за останні роки співіснування з Максом зводить очі на небо: набряклий сяйвом, ніби молоком – груди породіллі, тече Чумацький шлях; Рут пропонує Максові й Мрії раків до пива; Мрія вперше за три роки бере до рук гітару: єдине, що вона може пригадати – це «Бєзабразная Ельза»;

Вони граються у воді як дельфіни – Рут,

Флеш, дівчатка… Коли розпечена іскра серпневого сонця допливає до небесного серця й там затримується на якусь мить, – західний вітер, пісок з його мушлями, хмизом, слідами, візерунками, першим сухим листям, вгодовані ворони, рибальські човники, смачні юні тіла окреслених жертв, – все зупиняється в прозорій мерехкій краплині сновидіння, Мрія злизує її зі свого плеча, перш ніж замилуватися й стрибнути за обрій. Все оживає поволі, в такт рухові сонця прокволо перемішується всередині неба, вітер допомагає сповити омріяне розкішне юне тіло волоссям, листям, соком, звуком відстороненої наполегливості. «Мати цілком – трахнути, випити спочатку сім’я, потім кров, з’їсти м’я зи…» Неймовірні татарські очі смикаються, мов на риболовних гачках, у той бік, де Мрії вже нема. Його вени – атракціон, крутіший за американські гірки в басейні, за Чортове колесо, за реактивний літак. Мрія атракціонує його венами зі швидкістю його вогняної крові – пофіг, що вона сама при цьому: наркотик, вірус чи вакцина, – аби не тромб! Мрія втручається у кров Флеша (солодка істото!), а решту за неї робить вітер. Сіпається від опіків тіло на відстані так, ніби Мрія гасить об нього недопалки. Варто смикнути думкою, й вугільні очі вже поруч. Тепер Мрія може ступити в багаття, і нічого їй не буде… Дівчинкавишня, повільна, майже аутична, як відбиток хмари на воді, відчуває щось своїм жіночим серцем.

Мрія знає, як страшно їй від незбагненності тієї чорночервоної липкої сили та аквамаринового магнітного павутиння, словом, від усієї фігні, що коїться в просторі поза фізичною дією, навіть поза поглядами, – поза її потилицею…

Смаглява Здобич так само відчуває, бо вже починає безтямно спливати кров’ю, плазмувати, плазувати. Можливо, якщо вітер уже закінчив свою справу, починає відчувати фатальну нестримність: подій, тяжіння, болю, бажання, сили, яка точиться звідусіль просто до Мріїної долоні (… пити з пригорщі!.. приємно чекати після вдалого полювання – млосно й солодко – коли здобич прийде показати свої рани… зализувати рани, залишені силою бажання… каміння рано чи пізно тріскає від вогню чи спеки; гаряче так чи інак захлинеться. Соковита циганська Здобич має вогню багато, але ж не на океан – аби той закипів та випарувався!).

Змії, вужі, сухе галуззя, що падає перед ноги на стежку, ворони, чайки, – весь світ погоджується із Мрією, крихітні червоні павучки – теж…

Мрія у захваті: вона з дитинства марила по вітряними зміями, та якось не випадало, а тут – Флеш – її повітряний змій! Мрія бавиться тим, що повільно відпускає шнур розмотуватись до кінця, а потім повільно змотує його назад: Мрія хоче ще раз побачити очі Флеша.

Флеш ловить Мрію, хапає, кидає у воду – Мрія вперше в житті не затискає пальцями ніс, не замружує очі. Флеш дуже сильний і досить п’яний, аби відверто, подитячому, бавитись із Мрією серед білого дня: він пірнає, підкидає Мрію вгору з води, не дає їй випручатися й доплисти до берега… вони ганяються одне за одним, вгрузаючи у пісок, падають, катуляються у піску, Флеш знову затягує Мрію у воду…

Мріїна сусідка шокована їхнім відвертим дельфінством… Флеш хапає сусідку в оберемок й теж кидає у воду – нєфіг бундючитись…;

Приголомшливий трах на піску вночі (Рут валяється поруч й робить вигляд, що вирубився); ніч зимна, голчаста… «ти гарна, ти прекрасна! – ти гарний, ти прекрасний! – повтори!!! – ти дуже гарний! – ти розкішна жінка…»; на піску вдень – лише трохи під пивом… Мрія дуріє від того, як Флеш цілується… «ненавиджу, коли цілуються із заплющеними очима…» – кидає мимохіть Флеш, впиваючись у Мріїні губи з ніжністю водокрута: Мрія захлинається його очима, вона більше не заплющить очей, вона пірнатиме у Флеша – не в себе…«я хочу тебе! Ти хотіла це почути? – було б щонайменше дивно, якби ти мене трахав і не хотів»… павутинки чіпляються за вії…; вночі, на крутому схилі, весь час зсуваючись до маленького ставка, нашпигованого жабами, паперовими пакетами зпід соку, порожніми пляшками й зужитими прокладками з криль цями (Рут, зашпортуючись, поломився у далі, лугом, кудись у бік села); напій «Фантазія» за три п’ятдесят – «Юппі» зі спиртом; у човні… заважають весла… ніщо не заважає… з обох юшить сік плоті… сигарети тонуть…

Флеша пробиває на стіхі Єсєніна… виявляється, Мрія й Флеш усе життя прожили в сусідніх будинках у Місті, між якими – дитсадок, до якого й ходили обоє, та ще й навчалися в одній школі й переважно у тих самих вчителів… Місто не було їхньою зоною спотикання?..; день: Флеш у глибокому дауні вже кілька годин поспіль валяється на пляжі під прямими променями пекельного сонця, поруч сидить – наче мурована – його мама й читає книгу: вона не може залишити тіло сина валятися на березі просто неба без нагляду, немов падлину для ворон; Мрія лежить у затінку на безпечній відстані й теж тримає в руках книгу; крізь рядки проступає химерна контурна мапа Флешевого тіла, покреслена більш ніж п’ятьма десятками ще не вивчених шрамів, залишених вуличними бійками; текст перетворюється на книгу для сліпих: Мрія занурює пальці в пісок, на безпечній відстані наосліп вивчає топографію шрамів; язик намацує досі живе відчуття всмоктування лівої мочки Флешевого вуха разом зі срібним кульчиком…

Жодного зі своїх тривалих зв’язків з чоловіками Мрія не пам’ятає так детально, як усі свої зустрічі з Флешем. Імовірно, тому, що інтенсивність кохання веде до повторюваності й стирається, немов касетна плівка, а розрідже ність – навпаки – дає можливість та досить вільного часу, аби запам’ятати, викристалізувати всевсе. Для Мрії єдина чіпка еротична згад ка про колишніх коханців – їхнє волосся: гласкаве, м’яке, що немов травнева злива, стікає вилицями, – у Макса; пружне й непокірне, наче у північноамериканського індіанця, яке падає на очі й розсипається під пальцями, – у такого собі V.; несподівано лагідне й шовковисте, хоча на вигляд здається жорстким, з двома крутими вихрами, – у Флеша, єдиного коротко стриженого… Флеш – спалах фотоапарата.

Він фіксує найдрібніші деталі на світлині: два витких тіла серед розкиданого по землі одягу, тіні, які зриває у тріпотливий шаманський та нок полум’я великої ватри в кам’яному колі.

Влітку Флеш заробляє на портвейн та горілку ловитвою раків та різноманітними підробітками по хатах сусідів (дах полагодити, сміття вивезти, покласти цеглу, дрова нарубати, розвантажити меблі), взимку – нікому не відомими дрібнокримінальними справами, а взагаліто він – альтист. Мрії завжди здається, що Флеша варто брати в кіно на ролі мачо – ковбоїв – героївкоханців – тарантінівських бандюків, вона не може уявити, що ось Флеш бере свій альт, виконує Шуберта… Не може на віть уявити, як він підбирає на слух програш з «Дня Побєди» АукцЫону. Класичний «дво ровий пацан» з гітарою. Образ Флеша, який пестить своїми породистими руками альт, Мрію неймовірно збуджує.

Мрія заробляє на життя найдавнішою після проституції професією, хоч з більшим задоволенням стриптизувала б у якомусь псевдосхідному дансингбарі «Кокон» (можна і «Лялечка» – у Львові – на альтернативу «Ляльці»); або, якщо вже бути зовсім концеп туальною – в пресклюбі «Наразі» або в літературному салоні «За рогом» – під аком панемент псевдоінтелектуальних суперечок перед налляті очі снобського кодла зарозумілих імпотентів. Але, наразі Мрія – завсідник арткав’ярні «Глямур» на розі двох вулиць на літеру П: П(ушкінської) і П(рорізної). Ос кільки раніше сьомої Мрія ніколи туди не потрапляє, а перед тим по дорозі неодмінно завертає до мацьопкого зоомагазина (купити своїй черепашці десять грамів живого мотиля), то і з’являється вже з черваками до пива. І ОСЬ Я В БОГЄМЄ! Всі зірки суч. укр. літ. мали би жерти гробаків до пива (гламурна, бля і готічна, блін!), то ж прошу пана! Тільки лишіть черепашці троха, бо воно чогось надто вже поволі росте – напевно, недоїдає. Мрія тицькається у слова, немов сліпе кошеня, бо на свою біду від природи має несвідоме лінґвістичне чуття. Через це, призвичаївшись керуватися інстинктом мови, наче кажан ультразвуками, вона не знає достеменного тлумачення багатьох слів, принаймні не назвала б миттєво. Полізти до словника зазвичай лінькується. Мрія час то стикається з текстами, що рясніють такими загорнутими діалектизмами, такими незбаг ненними словиськами, що аж дрож проймає.

Мрія навіть виписує незрозуміле, хоч більшість слів видаються їй просто неоковирними, але що вдієш… Можливо, вони, ті, що пишуть, дійсно так розмовляють, можливо, це їхня природна мова, а надто – на противагу киянам, яких зневажають через їхню «рафіновану» мову… Це ще в кого вона рафінована! Мрія завжди пише, про що хоче, але виходить зовсім не те й не так, як вона собі уявляє. Відсутність в ній структурованості та конкретики, розмаїтість та багатошаровість сприйняття загальновідомих усталених понять (що насправді є цинічною запрограмованістю на сліпоглухоніму відстороненість від сприй няття, зручна форма Погодження Заздалегідь з існуванням будьякого явища, твердження чи способу тлумачення), маски – пози – жести – ігри, які приховують її байдужість, – все це заважає Мрії послідовно, чітко й просто висловлювати свої думки. Написані, її думки такі ж громіздкі й невизначені, як попереднє речення. Кожна гілка сенсу вмить обростає мохом усіляких «але» та «з іншого боку», бо Мрія прагне охопити неохопне. Яйця може вкинути варитися до каструлі з борщем; на прохання пригостити сигаретою відповісти, що сигарет не має, зухвало випускаючи дим; носити незручні японські панчохи й шкарпетки, що мають розділені, як на рукавичках, пальці; залишену на підставочці для яєць сіль зсипати до смітника разом з яєчною шкаралупою; заплутати думки у прядиві написаних літер, немов у нечесаному волоссі; обламувати роги своїй неповторності відверто свідомим перекручуванням підвалин світового плагіату.

Недороманія прози життя текстів мозаїчного повсякдення фетишизму повсякденного дріб’яз ку – друзок обгорткових декорацій манія склеювання слиною павутиння розірваних поці лунками фраз – листів з кислотними марками й кольоровими штемпелями відправлених до запитання в небуття літачками й човниками силою смертності слова: де Ти? Мрія не хвора на «жіночу логіку» – вона хвора на якийсь душевний аутизм. І в шкаралупі цього аутизму ледве жевріє, нашорошено прислухаючись до найменших власних реакцій («Хто живий у цьому світі, хто тут має серце в грудях?!»), крихітна іскра її жорстко уніфікованого «я». Це «я» оточило себе паперовими конструкціями, нагармузляло хитровиїбаний складносуряд ний макет зовнішньої особистості, якою захоп люються довколишні (а з любов’ю, приязню чи неприязню – не суттєво). І ось, бавлячись зі сценографією та костюмами, її непомітне, невизначене, незрозуміле, майже прозоре «я» з цілковитою переконаністю вважає цю спо руду власною тривимірною галюцинацією.

Маленький режисераматор, який зловтішно маніпулює людськими шаблонами, створюю чи неоковирний колаж образу жінки на Екс периментальній Сцені Сприйняття однопле мінників.

Мріїна мама колись носила на шиї все редині прабабчиного медальйона дитячу стал ку її лляного волосся. Вона загубила того ме дальйона на якійсь зґвалтованій годиною пік київській вулиці. Згодом Мрію часто випад ково знимкували знайомі та незнайомі люди.

Знайомі фоток не віддавали. Все це розвинуло у Мрії стійку параною, хворобливе відчуття, що кавальчики плоті, шматочки її образу блукають десь по світу, невідомо в чиїх руках, під приці лом чиїх поглядів, думок, почуттів, намірів. Ця розкидана мозаїка певної частини її макету іноді викликала в ній почуття власної розібраності, відкритості, неповноти, беззахисності. А іноді здавалося, що це були не фрагменти макету, який можна зіжмакати й викинути, а живі частки її маленького прозорого «я». І саме через їхню втрату «я» перетворилося на епатажно зарозумілого шизоїдного режисера ілюзійних нагромаджень. І найважча Мріїна проблема: вона насправді не знає, чого хоче! Вона може сказати, чого не хоче, але якось зізналася собі (маленьке «я» стікало своєю прозорою кров’ю в конвульсіях цього зізнання), що не існує в житті жодної з теоретично відомих ситуацій, яку вона не змог ла б пережити. Мрії нема чого втрачати: у неї нічого нема. Принаймні нічого цінного, нічого, вартого життя. Схоже, у Флеша достоту ті ж проблеми. Мрія та Флеш такі яскраві й гарні, що їм нібито апріорі все дозволено за якоюсь уайлдівською гедоністичною формулою, тому ніщо не має для них переважної цінності. Обоє живуть з доброякісною пухлиною суїциду, й тому в них обох відсутня межа страху. Це також знецінює все, чого торкається прозора іскра «я».

Будьякий дотик перетворюється на звичайну констатацію факту. Залюбки зміняю на вибухове здивування…

Мрія та Флеш на скуйовдженому ліжку.

Після виснажливого факу вони водночас, не змовляючись простягують одне одному вивер нуті сподом руки, демонструючи білі риски шрамів на казнаскільки разів утятих венах (там, де у Мрії найінтимніша, найулюбленіша ерогеннопатогенна зона). «Це – не для того, щоб померти!» – в один голос вимовляють обоє й сміються. Мрія та Флеш доходять згоди: кровопускання класно втуляє мізки й попускає пошматовану психіку. Тут Мрія нарешті зму шена зізнатися собі, що вони з Флешем на диво схожі. В обох невпинно тече збочена краса тяжіння до саморуйнації та суїциду.

До відчайдушновибухового дестракшну з єдиною метою: виокремити себе з людської протоплазми, army of zombies. Флеша тягне до руйнації, попри його внутрішню граційність.

Мрії подобається створювати й руйнувати, але, будучи затятою фетишисткою, вона часто виконує лише першу частину вистави, внаслідок чого її макет іноді уподібнюється еклектичному вівтареві урбанізованого неоязичника. І зали шається таким доти, доки Мрія не змусить себе повикидати принаймні половину цього мотлоху. Маленький режисер засмічує сцену.

Його брат чинить так само: всю сцену завалено наслідками алкогольних руйнацій. Театр латентного суїциду – театр одного актора, розвантаження напруженої свідомості, якій несила чинити опір довколишньому пресингові Пересічності й Правильності. Цьому сельовому потокові, цій пульпі аудіовідеоречового лайна та сміття – рекламі, друкованому слову, обгорткам, пакетикам, призовим кришечкам, тампонам, піццам, мобілкам, спрайтам, інтер нетам, брітніспірсам та дженіфедупезам. Ти хочеш посміхнутись? Клікни на двокрапку й праву дужку. Твій смайлик відповзе у Павутиння й притягне за собою віруса за вушко або рекламу крему для гоління… СПАМ ГОСПОДЕНЬ! Хто тут АДМІН?! Світовий, всезагальний адмін, котрий регулює всезагальний світовий спам!?

А Рут? Він розумний хлопчик: добре знає, що йому від життя треба. Вчиться, працює – все як слід. Схоже, не надто переймається своєю неспроможністю якось вплинути на стосунки Мрії та Флеша. Запропонував Мрії називати Флеша Флешбеком. Обчитався Та том Карлом і тепер експериментує зі своїми магічними здібностями – неначе з помсти – крутить Флешем та Настею. Якось добився того, що п’яний Флеш ледве Настю не зарізав.

«Малолітні ідіоти!» – думає Мрія, свідомо відокремлюючись від розборок: швидше за все, років десять тому вона сама у схожій зупі варилася… … перше шкільне кохання було чоловічої статі. Викапаним Джоном Ленноном – чим користалося з усією притаманною п’ятнадцяти літнім зухвалою наївністю. Він – за часів, коли могли вижбурити зі школи тільки за відсутність котроїсь деталі шкільного одно строю – підкреслював свої уподобання дов гим хаєром, носив леннонівські окуляри (дій сно був короткозорим) і канонічний білий леннонівський костюмтрійку. І де він його надибав, – може, у татовій шафі? Коли не співав (Бітлів, ясна річ), дуболамна черні гівська шестиструнка не злазила з його пра вого плеча – гарно розвиненого, втім, як і ліве і вся статура в цілому, в чому легко і неодноразово можна було переконатися на уроках з фізкультури. Він був заколотником, страйкарем, бунтівником – революсьйоне ром в очах пересічної дівчинки – «неофітос постреволюсьйон», котра безпомилково ті флюїди вловлювала від нього; відчувала, що він має життя, відмінне від звичного, як життя ньюйоркських неґрів чи племені бушменів від існування великого радянського народу; що він знає секрет інакшого часу і простору, володіє таємницями вибухів і свободи. Кохання княжни Мері до Джона Леннона – у Подерв’янського міг би виваятись черговий шедевральний опус з такої нагоди. Чотирнадцять років – це діагноз. Агресивнонедоумкувате довкілля ледь проглядає крізь стільники прочитаних класиків. Є люди, чиє життя подорожує крізь час й простір, а моє – ні. Моє життя лежить у сейфі. Або у шафі. Хтось має його відімкнути й випустити у час і простір. Так я гадав, поки не зрозуміло, що я сама повинна своє життя звільнити. І тут мене врятувала ненависть до ув’язнених птахів – взагалі до домашніх тварин так званих декоративних порід. Адже ніщо не зрівняється з жахом недієздатної істоти, коли у ній прокидається клаустрофобія. Поховані заживо цяцьки, іграшки, манекени…

Світ повертається щоранку у плоть Мрії й щоранку висаджує сейсмічнолагідним подихом очниці стулчастих молюсків на річковому дні.

Мрія плекає кожне вигадане кохання, мов кішка, що вилизує своїх кошенят. Химерні візерунки її болю нагадують малярство дитини: в сльозах дитини небагато солі, й тому душа, доки ще не перетворилася на сільницю, нагадує сліпучо білий глек… Не варто вважати, що печальні історії, виткані лиховісними передчуттями й сомнамбулічними відчайдушними вчинками, трапляються лише з кращими представниками людства. Це уявлення літературне. Схеми сце наріїв лиха й містерій болю, скалічених вітриль ників любові – всесвітній морок, виплес кується далеко за межі каструлі з борщем й квітчастої ковдри на двоспальному ліжку.

Біда облуди блуду ритуальним гіпнозом являє себе навіть і не таким, що не мають сили, всім вітрам відкриті: жорсткі гравці потойбіччя довільно обирають цілісних, міцних, таких, що не тямлять, куди свою силу подіти, до чого прикласти. Оскаре! Не лише жінки прагнуть продовження історій! Ти надто захоплювався чоловіками (що й зрозуміло: чоловіками не захоплюватися неможливо!), щоб відзначити: люди – всі однакові. До смерті кохають тих, що відчули мить утечі – мить дозрілості людини до розлуки, до втрати. Але на таке мало хто здатен.

Таких, що йдуть занадто рано – ненавидять хворобливо. Зневажають (зовні – жаліють) тих, що прагнуть «продовження до надгробку», до скомини. Шаблони історій вживаються світом стільки, скільки й шаблони людей, котрі не відчувають миті, коли все вже втрачено.

Але… саме цієї миті – коли нема жодного шансу на порятунок – оживає Історія. Лавсторі так звана. Вона живе нескінченно довше, аніж ті, що її породили.

Мрія думає про вузол стосунків, механічно складаючи обгортку зпід шоколадки: марно намагається вона зробити з паперу лілею. У неї нічого не виходить ані з вузлом стосунків, який вона не в стані розв’язати, ані з паперовою квіткою, яку їй ніяк не вдається розкрити. Мрія нервується, жмакає папірець, пожбурює його у вікно. Шиба виявляється зачиненою.

6. Ті-що-заснули-в-Армагеддоні

Флеш кричить уві сні. То й що? Багато людей кричать уві сні під своїми депресійними надгробками. Проблемою є те, що Флеш кри чить у Мріїному сні. Де б вона не заснула, де б не перебувала у своїх снах, вона прокидається від його крику. В іншому місці та в іншому сні.

Місто її дня ніколи не буває сном її ночі. Ніч її сну ніколи не буває днем її Міста. Сну її Міста не існує ані вдень, ані вночі: Місто не спить. Сон її Міста існує тільки в крику юного чоловічого тіла. Мрія і Флеш ніколи не прокидалися разом.

Можливо, поруч із Мрією Флеш не кричав би уві сні, а Мрія би спала без сновидінь.

*Сон. Приклад перший. Теплі сухі імлисті барви. Олія. Вогонь. Залози й статеві органи.

Південний та південнозахідний вітер.*

Мрія босоніж повільно йде немощеною ву лицею якогось містечка, здіймаючи розпечену полуденним сонцем куряву. Напевно, містечко знаходиться в країні, де дотримуються сієсти: на вулиці, на подвір’ях, у прочинених, але зап нутих фіранками вікнах – жодної людини. Та й будинки не схожі на ті, які Мрії доводилося.

Тварин теж нема. Навіть собаки не валяються у пилюці під парканами. Все довкола включно із самим повітрям забарвлене всіма відтінками пергаментножовтого, горіховобрунатного, во хри, кольору саманної цегли й розведеної гліце рином теракоти (пофіг, відчуття цього відтінку саме таке). Мрія дістається перехрестя. Вона навіть відчуває струмочок поту вздовж хребта під просторою сукнею кольору цегли й сухих трав. Посередині невеличкого майданчика росте могутнє розлоге дерево, чимось подібне на платан. На всі чотири боки розходяться до роги, фотографічно схожі на ту, якою Мрія щойно пройшла: у неї виникає враження, що і будинки на всіх чотирьох вулицях однакові.

Мрія не дозволяє собі думати про те, що кожна з вулиць веде до такого ж самого майданчика з велетенським деревом, звідки знову розбігаються однакові вулиці, й так – без кінцякраю.

Мрія відчуває, що, злякавшись перспективи нескінченного блукання тотожними вулицями від перехрестя до перехрестя, вона залишиться в цьому сні назавжди. Тому вона завертає праворуч і знову йде вулицею крізь жовту вате марево, повз одноманітні мертві будинки.

Дорога й справді виводить її на майдан, але набагато більший за попередній (ффуух!), без жодного дерева, оточений будівлями, серед яких можна вирізнити перукарню, кав’ярню і щось схоже на церковцю невизначеної релігійної орієнтації, з тріслими стінами, куцим деревцем у розколині даху й сліпими проваллями вікон зі струхлявілими повідвислими віконницями.

Наче сон уві сні, вклейку з іншого сцена рію, пуделко в пуделку, Мрія бачить крізь парноту й каламуть попелястозолотавої спеки дивовижне казкове місто з мечетями, мі наретами, вузенькими сморідними вуличками, ув’язненими серед глухих прадавніх стін й кутих візерунчастих дверей, з віслючками, торговцями дрібним крамом, пахощами й солодощами, з сухорлявими бронзовими чоловіками у чал мах, що ведуть укритих килимами коней або верблюдів… місто таке прадавнє, що його, напевно, вже кілька тисячолітть на Землі нема, а, може, й взагалі не було ніколи, попри його хворобливо детальну надреальність… Мрія – семирічна дівчинка – тулиться попід стіною.

Насуваючись, немов грозова хмара, її повільно затуляє від натовпу тінь величного монаха у чорному балахоні, підперезаному грубою мо тузкою. Ченецьвелет бере дівчинку на руки й несе кудись – його кроки гіпнотизуючо повільні, як хід могутнього годинникового маятника. Вони просотуються крізь важкі, об куті залізною сув’яззю й орнаментом двері – Мрія бачила такі на полотнах Верещагіна…

За дверима одразу падають кудись у вогку непроглядну прірву підземелля пощерблені кам’яні сходи. Час тут шпаристий, немов губ ка. Монах приносить дівчинку до круглої під земної зали з низькою стелею та кам’яною долівкою, складеною якимось кабалістичним візерунком з різних мінеральних порід. Шкірою відчувається моторошна глибина й незбагненна давнина цього місця. Тисне на скроні. Тьмяні жарівки. Дев’ятеро старців, юдеїв. Один з них у строкатій чалмі, найстаріший. Спираючись на свій різьблений костур, він мовить: «Було вісім. Мало бути дев’ять. Вона – дев’ята.

Маємо тепер все». Мрія не встигає злякатися – картинка зникає, а тривала стільки, скільки знадобиться часу для написання трьох слів:

«Нічого Не Розумію». Мрія обходить площу по колу, зазираючи у всі шиби та вітрини. На дверях кав’ярні писало «CERRADO». Двері перукарні виявляються незамкненими, але всередині нікого немає. Мрія дивиться на кілька допотопних сушилок для волосся, під жодною з яких немає фотеля, або хоч стільця. Переводить погляд на єдине перукарське крісло перед трюмо, де ретельно порозкладані рідкозубий гребінець, обплутаний чиїмось мертвим чор ним волоссям з блідими цибулинами, кілька дерев’яних бігуді й небезпечна бритва зразка 1893 року з розкритим лезом…

Мрія зводить очі на люстро й не зауважує в ньому свого відображення. Лише тільки мить вона заціпеніло роздивляється деталі позадзер кальної кімнати, серед яких її нема і… – крик Флеша.