Текст книги "Орігамі-Блюз"

Автор книги: Светлана Поваляева

– Можна тебе спитати? – наважується Лисий.

– Та питай! – з байдужою доброзичливістю відказує Мрія.

– Ну… як то… ти знаєш… ну, у мене теж була жінка, старша за мене на десять років… і… ну, вона мене заїбала в прямому сенсі: по п’ять палок за ніч! Я пішов від неї, бо дуже втомився… ну, тіпа, я не міг більше нічого робити після неї, а вона хотіла весь час… може, вона, ну тіпа як підживлювалася від мене енергетично? мені її зараз не вистачає… – Лисий довірливо дивиться на Мрію й дедалі більше губиться у своїх поясненнях.

– Ну, а запитати про що хотів?

– Ну, не знаю… це як… ну, от чому…

– Та я не знаю, чому… (Може, та жінка весь час хотіла, бо не кінчала? – ледь не вихопилося у Мрії). Я Флеша не заябую… скорше – він мене… – Мрія похмурніє, згадавши сьогод нішній вечір. Нею раптом оволодіває п’яний пафос: їй хочеться позбавити Лисого його комплексів, його тяжких роздумів, й вона із запалом виголошує: «Ніхто не знає, чому зустрічаються й трахаються люди. І для тих, між ким існує вирва у десять років, це – така сама містика, як і для усіх решти! Ти запитуєш себе:

«Чим я її зацікавив?» про ту свою жінку, або, скажімо: «Чим Флеш міг зацікавити Мрію?», і нічого, окрім сексу з юним сильним здоровим тілом або енергетичного вампіризму тобі не спадає на думку. Розумієш, пристрасть, як на мене, взагалі не має пояснення. Це як магнітні бурі. І тут не можуть, принаймні для мене, щось важити інтелект, досвід чи матеріальний стан так само, як і вік, і національність, і колір шкіри. Ти гадаєш, що ви для нас малі, дурні й нецікаві. Це – інтелектуальний расизм, віковий расизм. Ти гадаєш, що справа лише в механіці й енергетиці. Це – сексуальний, енергетичний шовінізм. Для мене вік, рівень інтелекту та соціальний статус Флеша нічого не важать так само, як питання його релігійних уподобань, проблема його обрізаності чи необрізаності, його національність! Мені цікаво з ним».

Тільки зараз, в процесі цього спічу Мрія починає розуміти, що Флеш приваблює її не в сексуальному, а в еротичному сенсі. Насправді Мрії, наприклад, не подобається Флешів член – гострий, наче спис, з екзотично (і незвично) малою голівкою, схожий на болгарський перець, який, до того ж, іноді вислизає й губиться (якщо ти і далі так бухатимеш… ти взагалі колись кінчаєш?) – не те, що, у Макса… Однак, сама присутність Флеша розбурхує в ній ті яскравість і легкість, яких зазвичай так бракує. І нічого не треба висловлювати, пояснювати.

Мрії подобається відчувати Флеша поруч, торкатися його, фліртувати з ним, заманювати його, разом пиячити, базікати, сміятися. Все це не вимагає ані сексу, ані інтелектуальних бесід. Більше того – Мрія лише зараз починає це усвідомлювати для себе, це для неї постає яскравою несподіванкою, а пояснювати щось Лисому – взагалі без мази – вона підкоряється Флешеві! Вона погоджується не трахатись, не терти «за жизнь», не робити ще чогось тоді, коли відчуває, що цього не хоче Флеш. А, Флеш у свою чергу, намагається одразу виконувати все, чого хочеться Мрії, навіть попри своє, вгадане Мрією, небажання. А Мрія, в свою чергу, завжди це зупиняє. А Флеш, в свою чергу, не розуміє, що відбувається. А Мрія не врубається теж! Мрії просто досить того, що Флеш іноді виникає поруч. Його присутність вивільняє Мрію зі встановлених схем її світу, збуджує, робить грайливою, безтямною, неваго мою, божеВІЛЬНОЮ. Можливо, примітивною, якщо під примітивністю розуміти відсутність інтелектуальноемоційної зарозумілості, штуч ності, шаблонного естетствування всередині консервної бляшанки власної оригінальності.

Мрія може забити болт на свій макет! Можливо, він потрібен Флешеві, але на фіг не потрібен їй! Флеш дарує Мрії ейфорійну відсутність відповідальності, терміновості повсякдення, задніх думок, минулого та прийдешнього. При сутність Флеша з усім максималізмом юності привласнює Мрії простоту й категоричність підліткового уявлення про довколишній світ як про усталений яскравий веселий трагічний хаос, де все зрозуміло назавжди й де, коли раптово на голову звалюється чергова немудряща прутня, все стає назавжди незрозумілим та карколомно невиправним.

Флеш ледь сучасніший, дещо мудріший, трохи доросліший, але саме такі відчайдушно романтичні флюїди розповсюджує довкола себе з невблаганністю Четвертого Реактора.

Флеш достоту перебуває у пеклі глибинної ідентифікації світу стосунків з «дорослої точки зору». У більшості людей (Мрія – не є винятком) цей процес закінчується тотальною цинічною інвентаризацією й подальшим омертвінням усіх відчуттів. Консервацією внутрішньої дитини під наліпкою «Я все це знаю наперед!». Флеш палає вулканічним внутрішнім сяйвом. Тому його присутність розтинає труп Мріїного цинізму, безжально висаджує зсередини консервну бляшанку, змушує Мрію дивитися довкола себе й дивуватися хоч би й власній – зовні не помітній, але глибоко вкоріненій, прихованій під віртуозно розіграними фальшивими емоція ми – набутій черствості. Флеш не підживлює Мрію, як, утім, і вона його – він реанімує її простим фактом своєї присутності. Флеш – втілення Мріїної еротичності. «Емоційне гайнування Ф.», Леонардового друга… Хіба можна розтлумачити все це Лисому?

Раптом в одвірку, похитуючись, з’являється трохи протверезілий Флеш – похмурий, але, як на Мрію, – неможливо, нестерпно гарний.

Вона вкотре дивується герметичності краси цього створіння: Флеш ніколи, ну ніколи, ну в жодному стані сп’яніння чи похмілля не буває бридким. Мріїн голос кидається навперейми тій прутні, котра відчутно назріває в очах й на вустах Флеша:

– Оо! Наша бубочка прокинулася! Хиль неш портюхи, любий?

Очі Флеша тануть, мов чорний шоколад на сонці, усмішка, схожа на вершкове морозиво пломбір у кавіглясе, затоплює обличчя, він гнучко потягується всім тілом, уумм, Расті Джеймс! – Мрія геть умліває, не в змозі відвести очей, – підходить до Мрії, пригортає її до себе, й у цих обіймах проглядає якась тваринна беззахисність. Мрії раптом хочеться прошепотіти йому на вухо: «титакийгарнийта кийгарнийятебехочухочухочу!», залізти услід за словами язиком, залізти самій у його вухо, перетворитися на перлинку в мушлі, й шепотіти казкові дурниці до нього, статурного, юного, вразливого, сильного чоловіка, який – в цьому можна навіть не сумніватися – є фаталістом.

А ще – добрячим казановою (не сказати – ко белем, як і Макс). А ще – альтистом, який Шуберта обирає частіше, ніж будьякого іншого композитора: з усіх фільмів Мріїної колек ції Флеш обрав «Піаністку». Коли повертав

диск, сказав лише одну фразу: «Я теж люблю Шуберта».

Флеш, Мрія та Лисий допивають портвейн.

Флеш витурює Лисого з Мріїної хати, але йому разом із Мрією доводиться проводжати Лисого додому на сусідню вулицю, бо той не тримається на рівних й кілька разів валиться на землю, – Флеш змушений його піднімати й волочити.

Мрія й Флеш повертаються додому.

– Я хочу спати. – мимрить Флеш. – Ти хочеш трахатись?

– Я не розумію: якщо я відповім, що хочу, ти що, присилуєш себе не спати й трахати мене?

– Я теж тебе люблю!

– Я хочу або прогулятися з тобою, або попрацювати з текстом, якщо ти спатимеш.

– Ляж зі мною!

– Годі вже, я не хочу спати, давай ти ляжеш, а я подятлую клаву, га?

– Я тебе теж люблю… Давай або трахатись, або спати, я хочу і те й інше. Спочатку те, потім інше.

– Це – спочатку трахатись, а потім спати, чи спочатку спати, а потім трахатись? Давай або підемо гуляти, або ти ляжеш спати.

– Гаразд, пішли гуляти. Куди? У мене бабки скінчилися, у тебе, помоєму, теж.

– Поїхали до одного мого знайомого.

– На фіга й за які бабки?

– Ну покуримо шмалі, а доїдемо на тачці, а він заплатить.

– Ха! Ахуїтєльний у тебе знайомий: ти тіпа припхаєшся до нього за його ж бабки в третій ночі курити його шмаль, а тут поруч намальовуюсь я в натурє! Теж за його бабки й на його шмаль, і ще – як два пальці – не витримаю й почну тебе трахати в його хаті! Нормальний розклад. Твій знайомий що, зовсім кончений підарас?

– Та ні. Він дуже самотній і завжди радий спілкуванню, йому буде приємно нас бачити.

– Ну ти й курва! Давай хоча б йому подзво нимо.

Мрія лежить на двоспальному ліжку й натискає кнопки апарата. Флеш лиже їй між ніжжя поверх джинсів й під секондхендівською маєчкою з написом «Work Of Art» гласкає по грудях, пестить, притискаючи пипки так ніжно, що Мрії вже не віриться: кілька годин тому на цьому ж ліжку він був брутальним, агресивним, грубим, ледь не ґвалтівним й намагався зробити їй боляче. Флеш насувається й лягає на Мрію, облизує її шию, тягнеться до її вуст, але тут Мрія легенько відсахується, вивільняючись, й каже:

«Ало? Привіт. Вибач, що так пізно. Ти ж не спиш?.. Слухай, така прутня: ми тут набухалися й вирішили приїхати до тебе в гості!» Флеш не дає Мрії розмовляти своїми пестощами, та ще й досить голосно каже: «Слухай, а якщо у нього нема трави, на хєра ми туди попиздуємо?»

Мрія затуляє долонею слухавку: «Блін, любий!

Хочеш, сам з ним поговори! – й у слухавку – Ало! Тут мій друг зі мною. Він хоче з тобою поговорити, я даю йому трубку!»– «Альо!

Слухай, у тебе наркотики є?» – кричить Флеш зі своїм неможливим блатним прононсом.

Мрія похлинається сміхом: «Ти шо, здурів?!

От дурень, дай сюди!» – й видирає у Флеша слухавку: «Вибач, ми просто п’яні… Окєй, ми зараз приїдемо. Папа!».

– Ну ти нормальний чувак?!

– А шо? Я ж маю знати, є якась маза їхати чи нє! Якщо він порожній, то я тебе й тут трахну, на фіг для цього їбошити на інший кінець міста!

Мрія й Флеш досить рівно й досить швидко йдуть повз сліпі будинки нічною вулицею.

Можливо, цього справді не треба було робити. Може, треба було Мрії просто лягти з Флешем – він швидко заснув би – а потім обережно вислизнути до компа? Відсутність материнського інстинкту стосовно чоловіків…

Мрія буває дорослою жінкою лише сама з собою. З чоловіками вона буває ще дурнішою за них майже беззахисна в ротах ненажерливих брам, у щелепах чужих дверей – на порогах в коралях блювоти… Душі вікон повивернуті сподом. Місто – горіхова шкаралупка з віршами Катулла: Як упізнати Клодію, спитаєте?

По сміху ятковому По усмішці сучій По ході безсоромній розбещеній… А ти, Катулле, терпи, Залишайся, Катулле, твердий!

Мрія трохи тверезіє та зупиняє себе вже тоді, коли все найгірше сказано. Вона не пам’ятає, що наштовхнуло її на тему віри, чому вона раптом так завелася, що взагалі сталося. Вона люто верзла якісь бздури й зупинилася на словах: «… ось ти, поборник анального сексу й войовничої полігамії, ходиш до церкви, хрестика носиш! Це тебе твій скурвий бог на таке надихає?! Ваш же ж бог нібито забороняє содомію! Чи ти потім відмолюєш?! Ти, блядь, подивись, шо ваш бог з вами робить! Подивись, що він зробив з тобою!

Хіба він тебе рятує? Ти йому молишся й бухаєш, як свиня… він тебе рятує від усієї прутні, що з тобою коїться?!» Флеш зриває з шиї хрестика і м’яко падає на асфальт – беркиць! Глухо.

Незворушно. «Вставай!» – нестямно кричить Мрія. Мрія безперестанку в несамовитій люті кричить: «Вставай!», шарпає Флеша за плече, за руку. Тягне щосили, намагається підняти, матюкає його – по фіг, Флеш непритомний.

«Гаразд, пішов ти на хуй! – скаженіє Мрія, присідає біля Флеша, витягає із задніх кишень його джинсів свої ключі, свої сигарети… – Я йду додому! Валяйся тут, як останнє сміття, най тебе мусори зґвинтять – мені по хуй! Я не буду з тобою панькатись!» Флеш не ворушиться. Мрія йде геть. На половині шляху повертає назад.

Нею теліпає від люті, причин якої вона ніколи не зможе собі пояснити («істина у вині?»). Флеш валяється у тій самій позі, в якій Мрія його залишила. «Блядь, глянь на мої шкари! – Мрія погойдує перед заплющеними очима Флеша важким панковим бутсом, оздобленим аж ніяк не декоративними залізними накладками спереду й ззаду на обцасах; самі підошви важать, напевно, по півкіла, носак забраний грубим ґумовим «гребінцем» – Якщо ти не встанеш, я тобі в’їбу цією залізякою просто в пику!»«Пішла на хуй! Бий!» – не розплющуючи очей відповідає Флеш, в його хрипкому п’яному байдужому голосі відлунює чи то ненависть, чи то відраза, чи то безпорадна злість, швидше за все – просто втома.

– Я вдарю, шоб ти не сумнівався!

– Пшла на хуй!

– Нна тобі, падло! – Мрія щосили вперіщує ногою в обличчя Флеша. Флеш зіщулюється, рефлекторно, як людина, якій довелося побувати не в одній вуличній бійці, затуляючи голову.

– Вставай і йди додому! – Мрія б’є ще.

Флеш повільно стає цапки, з превеликим зусиллям підводиться, ним тіпає на всі боки.

Виписуючи неймовірних кривуль, він ломиться у бік свого дому. Мрія невблаганно йде за ним, мов той Робокоп. Біля свого під’їзду, ледве подолавши три сходинки, Флеш, завалюючись навзнак, гепається, миттєво зіщулюється в позі ембріона й залишається лежати на сходинках вниз головою.

– Негайно встав й пішов до хати! – гримає на нього Мрія, але це не допомагає. – Добре, виродку, валяйся тут!

Мрія розвертається й, зашпортуючись, пере чіплюючись через власні кроки, важко гупаючи шкарами, йде у напрямку свого будинку. І раптом вона починає ридати вголос. Шалений пекельний біль роздирає зсередини її серце. Це не просто п’яна істерика – це звірячий плач за світлою божественною силою, змарнованою на втіху Зграї. Плач за тим надлишком тупо й по дурному згаяної маґічної сили, якою було колись обдаровано Мрію, якою все ще наділений Флеш, якою обдаровані всі люди. Плач за Свободою.

Плач за Чистотою, Прозорістю. Мрія відчуває, що зараз помре (вочевидь, поставлений при розтині діагноз назвуть інфарктом). Космічна печаль, немов велетенський надгробок, роз плющує Мрію.

Крізь ридання й сухотне відхаркування палія до слуху Мрії долунює надто впізнаване п’яне шаркання. Це Флеш іде по її слідах. Мрія підбігає до Флеша й кидається йому на шию, судомно ридаючи, гальванічно сіпаючись, похлинаючись слізьми й нерозбірливими словами: «Що ти робиш! Господи, що ти з собою робиш! Як ти можеш! Що ми всі з собою коїмо! Як ми можемо!» Мрія відштовхує Флеша й незграбно біжить геть. Додому. Потрапивши до квартири (удар діжкоподібного японського барабана – затраснуті двері – розлігся сонним будинком), вона, вже у нестямі, майже рефлекторно, ставить фільм «Якось в Америці», залазить під ковдру, зіщулюється в позі ембріона (всі люди у найкритичнішу мить перетворюються на вели кі нездалі ембріони, інфантильно ховаючись від Всесвіту в бажанні народитися навспак – померти й вимкнути сліпучі софіти кічового повсякдення). Мріїн рефлекс невпинного усвідомлювання довколишнього поступово зга сає, спливає у передранішній простір знеструм леного, відключеного від мережі сприйняття Міста. Кволо тьохкає дверний дзвоник. Мріїне тіло вилізає зпід ковдри, робить кілька сно видних кроків коридором, повертає у дверях ключ і повертається під ковдру. Мріїне тіло чує, як згодом заходить тіло Флеша, зачиняє за собою двері, повертає ключ в замку, шур хотить непевними кроками в коридорі… в кімнаті… падає поруч на ліжко. Обом тілам нічого не сниться. Насувається безгучний небесний попіл – слимаком світанку. Попід розчахненим вікном чутно шарудіння паків й целофану, поодинокий брязкіт порожніх пляшок, – порпання передранішніх бомжів у смітнику – звук старий, вічний, як лопотіння вітру, цокання годинника, сичання плівки, вібрації ожилих тролейбусів і стукіт дощу оголеними спинами дахів. Майже одразу настає ранок: розривається нестерпним дзеленчанням будильник, встановлений на двадцять по сьо мій. Блідий абрис рук в сивому батисті ранку – крила нічного метелика у млості пасадобля.

Джерґочуть у таку рань скуйовджені сірою вологою птахи. Ламкі тоненькі голки пташиних голосів пронизують кришталево – немов виши вають стеклярусом – світанок. Ранок, ніби кінь, стриже вухами й тиняється болотами свідомості, наче сіра чапля, вологими собачими очима повільно виводить з каламутної дрімоти.

Лежить загубленою рукавичкою туман і згасає, прицвяхований тлінням. Здригається десь потяг, ніби бачить сон про понівечене у щелепах рей тіло. У мерехтінні вокзалів чийсь образ па дає монеткою на дно серця. І невідомий маляр шкірить у сардонічній усмішці жовтогарячі ясна, навіжено втуплений у загадкову стелю. Мрія намагається розштурхати Флеша. Це вдається Мрії лише тоді, коли вона металевим голосом обіцяє Флешові облити його крижаною водою прямо в ліжку. Флеш повільно скочується з ліжка на долівку. Мрія не хоче вислуховувати його похмільні скарги – йде до лазнички.

Вмиваючись, непевно згадує, як учора вони тут бавилися, ляпалися, трахалися, виявляється, перед вар’яцтвом у кімнаті була ще ванна, – згадує мимохіть, неначе про якихось двох кіно акторів у побаченому мимохідь ролику.

Коли Мрія повертається до кімнати, ліжко прибране з усією можливою сумлінністю пох мільної людини в чужому домі, Флеш сидить на підлозі.

– Будь ласка, принеси мені чаю! Я дуже тебе прошу, – просить Флеш.

Мрія нашвидкуруч запарює іерл ґрей з бергамотом прямо в горнятах.

Вони сидять на підлозі в коридорі один навпроти одного з чаєм у долонях. Виснажені, збляклі, неохайні. Дрібки заварки набрякають і повільно тонуть, забарвлюючи окріп.

– Я – не Мальвіна, а ти – не Буратіно. Я не збираюся тебе виховувати. Помоєму, тебе намагаються виховувати не лише батьки, а й усі твої друзі. І, помоєму, тобі це насправді подобається. Я зараз не в настрої робити те, що тобі подобається..

Проголошуючи цю тираду, Мрія згадує шпарину на вершечку Максового фалоса: їй завжди здавалося, що через цю шпарку член може діяти, як пилосмок, висмоктувати з глибин лона клей, тому вона часто проштовхувала туди кінчик язика, намагаючись перевірити, чи не засмокче… Вона відчуває в собі, окрім втоми, огиду. Виснажливу нівелюючу огиду.

Похмільну огиду до всього світу, починаючи з так званого власного «я». Мрія ставить горня з недопитим занадто міцним чаєм на підлогу.

– Все. Давай, допивай чай, і пішли – я тебе проведу: мені треба сміття винести.

Мрія бере великий пакет зі сміттям, по вертає у дверях ключ. Флеш ставить горня з недопитим занадто міцним чаєм на підлогу.

Важко зводиться на ноги – йому вочевидь зле, – забирає у Мрії пакет зі сміттям. Ледве вловне зворушення штрикає Мрію в серце.

Вони виходять на вулицю, Флеш навідліг кидає сміття до контейнера, неначе величезну риб’ячу голову. Ворони розлітаються від рвучкого ру ху Флеша, але – не надто сполохані, радше з міркувань обережності. Та ворона, чия настала черга (згідно з воронячими ієрархічними законами), підстрибуючи боком, наближається до контейнера, злітає на іржавий брудний край, вмощується на ньому й хижо встромляє свого масивного дзьоба до купи урбаністичного гною, розшукуючи серед шелестких упаковок поживні наїдки. Чи розуміють київські ворони тих, які живуть біля річки? Можливо, це одні й ті ж самі ворони…

– Це ти мене тіпа як проводжаєш? А потім мені доведеться проводжати тебе назад? – вимучено посміхається Флеш.

– Не треба мене потім проводжати. Зараз білий день. Облиш ці понти.

Мрія й Флеш йдуть повільно, а котушка змія розмотується з неймовірною швидкістю – шнур до крові ріже Мріїну долоню – рвучке биття змія в потоках небесного вітру. Мовчки доходять до будинку, на ґанку якого кілька годин тому вниз головою валялося непритомне тіло Флеша. Мрія – в халатику і пантофлях, Флеш – у брудній білій футболці, яка ще вчора своєю хрумкою сліпучобілістю – мов з реклами прального порошку – підкреслювала горіхово медвяний тон засмаглої Флешевої шкіри.

Флеш обіймає Мрію, цілує у скроню. Мрія не пручається, але й не відповідає ніжністю: вона прагне переконатися, що Флеш потрапив додому й швидше забратися геть – поставити величезну масну крапку в цій дурнуватосумній порнографічній пригоді. Крапку після фаталь ного слова «Кінець». Кінець фільму. Мрія відриває від порожньої котушки шнур, який, немов пуповина, з’єднує її з небом. Лунає звук надміру накрученої на кілок басової струни, тріслої від перенапруги. Мрія ховає руки в кишенях. Непрошена воля за хмари понесла обірваний шнур: ще мить – й він вислизає до стратосфери – уриває напнуте синім повітрям шелестке пташине тріпотіння паперу. Треба прибратися до прибуття з відрядження Макса – флегматичної довгоногої венеціанської ляльки у масці Скепсису.

Мрія розвертається і йде геть. Стопкадр.

Кінець фільму. На тій світлині стопкадру вона й досі повільно йде геть від Флеша, повертаючись додому повз сміттєзбиральну машину, серед ранкових голубів, котів, горобців, ворон і світанкового смутку передчуття осені.

SOMEBODY TO LOVE

 
Jefferson Airplane
When the truth is found to be lies
and all the joys within you dies
don’t you want somebody to love
don’t you need somebody to love
wouldn’t you love somebody to love
you better find somebody to love
 
 
When the garden flowers baby are dead yes
and your mind is full of red
don’t you want somebody to love
don’t you need somebody to love
wouldn’t you love somebody to love
you better find somebody to love
 
 
your eyes, I say your eyes may look like his
but in your head baby I’m afraid you don’t
know where it is
don’t you want somebody to love
don’t you need somebody to love
wouldn’t you love somebody to love
you better find somebody to love
 
 
tears are running ah running down your breast
and your friends baby they treat you like
a guest
don’t you want somebody to love
don’t you need somebody to love
wouldn’t you love somebody to love
you better find somebody to love.
 

Ввімкніть якнайголосніше, щоб чути й під співувати у польоті з тринадцятого поверху, щоб звук долинув до асфальту перш, ніж тіло зіб’є з ніг сусідку в халаті й капцях, яка повертається додому з порожнім цеберком для сміття…

10. P. S.

Мрія лежить на дні човника й пускає аркуш за аркушем по воді усі ці гамсунівські викрутаси тихо суне велика стара баржа й відпрасовує Мріїн мозок бо гофре не в моді виявляється збочення теж виходять з моди бо знущання над будьяким матеріалом є збочення… генна інженерія… від цього тхне потом збудже ного Герострата. Страх збуджує. «Хронопи знають, та щоразу, зустрівши черепаху, діс тають пуделко з кольоровою крейдою, й ма люють на черепаховому панцирі ластівку». І це так ніжно – послання у глибінь часу. Це просто й глобально як зорі. В цьому – якийсь пацифістський жертовний мазохізм. Мов гіркі й густі сльози кульбаби. Самотня зболена еяку ляція беззбройного педофіла або беззахисного гомосексуаліста. Позастатева щирість, до якої не спроможеться ображена жінка чи розгніваний чоловік. Попіл – ніжний і огидний, мов голуб, – від щойно знищених кишеньковим вогнем листів та рукописів змішується з кров’ю ретельно розрізаних вен. Так охайно шматують себе лише справжні якісні стовідсоткові самозакохані мазо хісти. Сартрівські нарцисики, – все життя борсаються у своїх гранчакових виставах. Ці самотні перформенси, розраховані на схвальні рецензії втаємничених (задля них спеціально лишають жалюгідні інсталяції з попелу, лез, плям, по яких ті обов’язково розшифрують трагедію спраглої за шаблонним щастям душі)…

О Боже Мій Боже Я – Кволий Ти – Дужий Дай Мені Силу Ведмедя Й Спритність Чорного Оленя Дай Мені Беззахисність Пінгвіна Який Розгублено Тупцює На Крижині Посеред Океану Та Зірок У Всесвіті Безглуздя Безпорадності Та Крижаного Реготу На Душу Й Тілом Хворих Атомів!..

Мрія та Флеш більше не зустрічалися ніколи.

Ніби оселилися в блюзі. Заживо поховали себе в лялечці блюзу. Розлетілися, кожен – до свого джерела світла. Флеш пішов з Мріїних снів. Флеш більше не кричить в її снах. Тільки раз Мрії снилася візуальна проекція Флеша у черговій купці фройдівського лайна. Згодом лайно спливло геть з Мріїного життя й з Мріїних снів. Разом з Максом. Разом з оточенням. Разом з інтер’єрами.

Мрія знайшла на індіанській стежці Того, Чиє Кохання Немов Течія. Того, Хто Приніс Їй Море. Того, Хто Рухає Її Серцем, вистукуючи різноманітні ритми на її тілі. Наче злива, яка вночі масажує дахам спини. Завдяки Йому Мрія навчилася сміятися просто так – без причини, щиро, й не сміятися абияк лише за вимогами суспільних правил, коли насправді не смішно. Мрія перестала очікувати появи тих, хто, по суті, тільки й може, що зовні розрадити самоту своєю присутністю, але після цього спілкування добу мучить мігрень й терпне очна рогівка. Мрії тепер не до Флеша. Лише інколи, в мить всеохопного щастя, вона згадує про Флеша й з найглибших глибин своєї Щирості, з самого серця свого Тепла, від імені свого Щастя бажає Флешеві знайти свою Течію. Простіше кажучи – Шлях Серця: «Bye! Bye! Bye, baby, byebye! Бажаю тобі безмежних обіймів Без межності! Бай! Папа!» – думки Мрії відгонять здоровим пафосом, але вона не звертає на це уваги, бо стала прозорою. Здійснилася.

Розчинилася в Морі Кохання. А її покинутий напризволяще, спорожнілий макет, можливо, й досі теліпають десь, калатають, б’ють об коралові рифи, немов паперовий човник, метушливі хвильки повсякдення… разом із ковбасками фройдівського лайна… Останнє видіння. Набіса набіс. Ґотичний театр. З’являється Мрія в ролі Doctor’а Death з оберемками якогось мотлоху.

Безвиразно декламує замогильним голосом:

«Обов’язки ляльки – не переплутувати дротів, не заплющувати очей та вірити у роль свого образу так глибоко, щоб навіть не знати, що вона – лялька образу, що роль її образу – це роль, а образ – ситуативна галюцинація, втілена у матерію. Лялька – це живий актор, тому що вона насичується енергією свого лялькаря. ЇЇ обов’язок – ніколи не покидати межі образу й досконало слідувати східцями ролі. Лялька має бути внутрішньо статичною, але рухомою й підвладною керуванню, слухняною – зовні. Й вона до самої смерті не має права на згадку про те, що вона – лялька». По цих словах Doctor Death упускає з оберемку мотлох, що виявляється жалюгідною купою старих маріонеток. Doc tor Death бридливо, по одній піднімає двома пальцями маріонетки, наче здохлих кошенят, й по одному обриває маріонеткам дротики, всі – Мріїне «я», їхні обов’язки – всі її, кожна лялька – одне з «я», ляльки з Мріїних снів… Останні дротики, що утримували ляльок вертикально за голови, обриває майже водночас – купка дерев’яних болванок, скляних очей, ганчір’я костюмів лежить біля рампи у колі мертвотного театрального світла. Doctor Death збирає охлялих яляльок – понівечених оваціями. На біс кидає їх – разом з магніто– й відеоплівками, газетами, журналами, касетами – гуртом, нік чемною купою, бутафорською падлиною – до закривавленої ванни (воду підфарбовано кубиком червоної шкільної акварелі). Вони поступово набрякають закривавленою водою, повільно тонуть. Я зачиняю лазничку на ключ.

Я йду геть, аби ніколи сюди не повернутися навіть подумки. Я викидаю «золотий ключик» у контейнер для сміття. Смітники – інфільтрати, панариції, виразки у плоті Міста. Спурхують горобці, глухо плескають крилами ворони.

Оплески віддаляються з крилами. За спиною сходить сонце, мов крила, як погляд від ніг до волосся… Я віддаляюся від оплесків й від крил.

Я – ваша Мрія. І мене вже нема.

ALL YOU NEED IS LOVE

 
Lennon/McCartney Love, Love, Love. Love, Love, Love. Love,
Love, Love.
There’s nothing you can do that can’t be done.
Nothing you can sing that can’t be sung.
Nothing you can say but you can learn how to play the game.
It’s easy.
Nothing you can make that can’t be made.
No one you can save that can’t be saved.
Nothing you can do but you can learn how to be you in time.
It’s easy.
All you need is love. All you need is love.
All you need is love, love. Love is all you need.
All you need is love. All you need is love.
All you need is love, love. Love is all you need.
Nothing you can know that isn’t known.
Nothing you can see that isn’t shown.
Nowhere you can be that isn’t where you’re meant to be.
It’s easy.
All you need is love. All you need is love.
All you need is love, love. Love is all you need.