Текст книги "Орігамі-Блюз"

Автор книги: Светлана Поваляева

Крупний план: кужелиться дим. Посилюється голос прибою.

Від’їзд.

Дівчина знову лягає на підлогу й перетво рюється на попелясту порошинку на чорному килимі.

Наїзд. Кр. план: рука бере з пачки цигарку, підпалює. Контрапункт (у мить, коли спалахує запальничка): з вулиці долинає пронизливий дитячий плач.

Наїзд. Кр. план: жевріє цигарка, в животінні тютюну, паперу й попелу ввижаються грубі руки, що місять вогку паперову тирсу, клапті газет, старих шпалер.

Повільний від’їзд. Цигарковий дим танцює в сонячному промінні, змішується з клубуванням пахощів. Сонце сіло – сонце встало – діафрагма п’ять і шість… Ха – ха! Хи – хи… Стопкадр.

Тільки тепер помітно, що стіни шерхкі. Гу пають двері.

Кухня. Стіл неохайно засланий пожовклими газетами й сторінками зі старих літературних журналів. Кілька використаних штрикалок, якісь склянки, брудна тареля, обтріскане й обліплене шкарубкою кавовою гущею горнятко, скляна кулька, поламана цигарка, фрукти з пап’ємаше громадяться. Гірчичники від випу щених в небо косяків. Том Кафки. Томик Віана.

Таргани. Підлогою шпацирує альбатрос.

Коридор. Протилежна до вішалки стіна – суспіль стелажі, захряслі попід стелю книж ками.

Кухня. На підвіконні в акваріумі конає скалярія. Заплилий воском свічник. Усміхнений череп’яний їжачок. Попільничка з гільзами й витрушеним тютюном. Мишка з червоного скла у видлубаному з соснової кори човнику. Вели чезні окуляри з зеленого плексигласу – років шістдесятих. Пастелі. Тюбики з акварелями.

Пензлі, ножиці, срібна ложечка…

З протилежного гуртожитку через прочи нене вікно вдирається «Я єго слєпіла із того што било, а потом што било, то і полюбіла…»

Макс кидає на підлогу наплечника. Йде до ванної, встромляє у рота зубну щітку й так, дивлячись на себе у дзеркало крізь батареї кос метики, починає стягувати важкі брудні мешти.

Входить до кімнати. В око одразу впадає чорна паща каміна.

Наїзд. Чорні черевички на височезних шпи льках стоять прямо на химерній купі з чорних панчіх та якихось залишків чорної білизни.

Поруч – гранчак з двома перлистопопелястими айстрами на коротких ніжках.

У чиїйсь уяві починається пластиліновий ані маційний фільм «Знавісніла жирафа». «Муль тяшний» голос за кадром:

Елегантка, з породи коханок, з істеричною швидкістю покидає сумнівний офіс. Забубила відкинуту – шквалом пристрасті аж до фотеля панчоху. Гей!

В кадрі: елегантні чоловічі мешти злодій кувато озираються й у два прийоми запихають панчоху під крісло. В офісі відбуваються дивні речі: кактус на підвіконні перетворюється на восьминога й тягнеться мацаками до арку ша з віршами (щойновипеченого принтером закоханого компа); електрочайник допиває каву; чоловічий голос бубонить з телефона:

«бубабубубабубубабу…» (телефон кривляється, факс вивергає «хихихи…»). Панчоха на магається визирнути зі своєї схованки, напру жується все більше, доки не перетворюється на жирафу…

Голос за кадром (з одноманітною невбла ганністю лінгафонного курсу): «Care kills the cat…»

Макс сідає потурецькому. Закурює. Лягає поруч із дівчиною.

Від’їзд. Тепер пляма на килимі трохи біль ша.

Хриплуватий низький глухуватий голос дівчини спокійно й повільно: «Пиво постав до холодильника».

Цілий день Мрія, неначе маніяк, намагається ідентифікувати дівчину зі сну: Мрія впевнена, що та існує десь і, можливо, навіть зараз – поруч з Максом. У неї є улюблена марка пива, вона курить ті ж сигарети, що і Мрія, до неї можна не ревнувати, бо вона – схожа на Мрію.

*Сон. Приклад третій. Прозорі й мінливі барви. Акварель. Вода, Місяць. Сеча, кров, лімфа, слина, очі. Західний вітер.*

Мрія розгублено дивиться на концертний рояль з прозорого блакитнуватого шкла, схо жий на велетенську медузуаурелію. Замість клавіш клавіатура рояля складається з прозо рих людських пальців, кожна октава – пара рук. Але у повній октаві має бути вісім нот, а у парі рук, як відомо – десять пальців. Тому Мрія вагається: вона не знає, які саме пальці відрубувати великим мачете, щойно виявленим нею у власних руках. Вона озирається й бачить себе на сцені великого залу, до якого вже починає заходити перша публіка. Мрія рішуче розмахується й вперіщує по останній зліва октаві – пальці з сичанням спурхують у повітря, розсіюючи довкола іскри бенгальських вогни ків. Цієї ж миті Мрію оглушує крик Флеша й вона упускає мачете, одночасно опиняючись у фойє біля гардероба.

Мрія заходить до вбиральні концертного залу «Україна» й зупиняється перед величезним люстром. Так довго й незворушно вдивляється у нього (кілька зграйок дівчаток за цей час встигають попісяти й випалити свої цигарки, прилаштувати зачіски на порожні кульки мане кенних голів – ніби совкові ляльки в універ мазі), що, врештірешт, знаходить там Макса, витягує його пильним своїм поглядом з країни його сновидінь, зі звичного укладу його життя.

Притягує його мацаками волосся, притискає до грудей і вилітає з вбиральні – туди, де немає жодного люстра, аби він не зміг вже піти від неї, повернутися у свої сновидіння, у звичний уклад свого життя. Вони проносяться алеями попри осінь, мов біси у весняній мжичці, вони забігають до метро – тут під землею, після нічних паркових тунелів, кволих ліхтарів, понизаних на голі віти коматозних дерев, Макс перетворюється на полоненого Орфея, ув’язненого Мріїним бажанням. Мрія привозить його додому й викидає у смітник разом із квитком на концерт – непотрібні пожмакані папірці очікувань, які не виправдалися. Кухон на мушля заповнена прозорою рибою, Мрія мусить її фарширувати. Мрія закасує рукава, занурює руки в рибну масу, але жодної рибини не може вхопити – та вислизає з рук. Тут Мрія згадує, що свій мачете вона загубила в

«Україні» – і все, як їй здається, через Макса!

Мрія вирішує повернутись по своє лезо, вихо дить з дому, потрапляє до метро, виходить в якомусь парку й опиняється біля концертного залу КПІ. Мрія розуміє, що до «України» вона вже не встигне доїхати – концерт закінчиться, зал зачинять. Вона повертає назад до метро, шукаючи дитячий майданчик, де можна було б сісти на гойдалку й покурити. Мрія знаходить майданчик, але не знаходить запальнички.

На гойдалці хтось є, але крізь темряву нічого не видно. Мрія підходить попросити вогню й бачить на гойдалці Макса, верхи на якому си дить Ліна, режисер відеомонтажу з телеканалу «Кантор», і трахає його так, що аж іскри, схожі на бенгальські вогники, розлітаються довкола – від кожної можна підкурювати. Макс рвучко рухає Ліну за сідниці на себе, дивиться на Мрію, посміхається. Невідомо, хто кричить – Флеш чи Мрія, але Мрія захлинається криком, крик затоплює пронизливим болем непогамовних ревнощів увесь світ – Мрія прокидається.

«Смерть тобі, смерть тобі», – витьохкує серце молоточками розбитого піаніно, вигупує доробалом, вибрязкує зап’ястками на жилавих руках ката. «Прокляну тебе, прокляну тебе!» – сичить душа, сходить ропою сліз – вичавлює із зіниць кристали солі. Звивини мозку судомить від ревнощів: «Смерть тобі, смерть…»– «Прийди, прийди до мене», співає волосся, звивається у покарлючених пальцях, стікає сонячною плазмою, волає ніжніших рук – не цих, мазохістських.

«Прийди, і я удавлю тебе», – спазмує горло у зашморгу самотньої люті. Знесилені вії падають на німі обтріскані вуста. «Прийди, прийди до мене, і я удавлю тебе, прокляну тебе, смерть тобі, смерть…» Оболонка, яка втратила кохання, може підім’яти під себе все, що знаходиться всередині неї, творить життя, і жиє і зветься особистістю… Розіп’яти, розтяти його на кож ній під ним хвойді, щоби не зміг відкрутитися!

Коли його немає поруч – його надто багато, він затоплює каламутним болем невгамованих ревнощів увесь світ. Вона захлинається. Захли нається поступово, болісно… Світ вирує й збі гається у його волоссі віддай їй світло дощу що струменить з травневого твого волосся!… про чинена кватирка скиглить – блима, немов підбите око… Ноги розтинають простирадла в анатомічному театрі ліжка. Кривавість соко витих вуст наклеєна на стогін. Сині сльози понизані на вії. Біси відносять сизий профіль сну… Вуста ласують ім’ям, смакують ім’я, що розмикає їх з легким сплеском уві сні. Вуста кремсають ім’я, що з сичанням виривається з душі – птаха в агонії. Квінтесенція ненависті.

Ненависть – супутниця безпорадних, брак очікуваної підтримки від того, кому довіряєш свою вразливість. Це безпорадність тварини, яку приручили й позбавили себе жодної за це відповідальності. Ненависть – це примітивна і тому дуже поширена форма кохання. Скалічені через позбавлення крил янголи підтримують демографічну рівновагу роду людського.

Мрії невимовно сумно. Вона знає, що Макс трахається з Ліною. Мрія щодня – як на вахті – виконує ритуал марнотратства побутової магії: прибирає зі столів й ховає по шухлядах ножі й виделки, відставляє у безпечне місце сільницю.

Днями полює на вістря й сіль, чия концентра ція скерована на її сонячне сплетіння. Полює на ключі й англійські шпильки, прибирає їх до рук: ключі повинні лежати в кишенях матеріальної зачохленості скелетів інтуїтивного дива буття, шпильки мають бути защепнуті, зачинені, немов замки, ключі від яких дисципліновано засинають по кишенях Всесвіту. Всім цим неоднозначно тривіальним предметам Мрія намагається заборонити перетворюватися на символи сварки. Але в їхній з Максом квар тирі всі предмети перетворюються на сим воли підтвердження неуникності сварки, під писи й печатки під вердиктами про страту «цивілізованості стосунків». Мрія прокидається з передчуттям чергової чвари, через десять хвилин виявляє ключі на кухонному столі, Макс та Мрія гризуться серед сутінкових лаштунків, не вмикаючи світла, вночі Мрія, готуючи собі надцяту дозу кави, просипає сіль…

В кожній каві живе тюлень який майже ніколи не виринає щоб показатися відвідувачам зоопарку кожний плястерок цитрини – смерть метелика в менопаузі літа гадаєш так просто померти?..

Незрозуміло, що є первинним – прикмета до свари, чи спочатку була свара, а до неї виникає підтвердження? Макс трахається з Ліною. Мрія не хоче нікого, тим більше – Флеша. Вона хоче піти й утяти собі вени, щоб попуститися.

Але Мрія знає – все лайно її життя має піти саме по собі, воно спливе колись, просто треба набратись терпіння й перечекати. Депресняк PORTISHHEAD. «Портішхед псує голову»…

*Сон. Приклад четвертий. Легкі й свіжі барви. Темпера, туш. Повітря, дерева. Волосся, легені, серце, нігті. Східний вітер.*

Мрія дивиться слайди й на кожному бачить себе з іншою зачіскою та іншим кольором волосся. Слайди схожі на світлини кінопроб, на кожній – Мріїні образи досконало штучні, незворушні: Мрія у гримі Лаури з навороченою вежею яскраворудого (колір Indian Summer 579) волосся на голові та засклілим карамельно зеленим поглядом; Мрія схожа на циганку з копицею розкішних кучерів кольору воронова крила й золотими дармовисами вздовж окреслених горіховою засмагою вилиць; Мрія у гримі Мерилін Монро з перманентом фарбова ної білявки й червоними губами; Мрія у масці Ані Жирардо та з нагромадженням фіолето вих буклів а ля… Слайди схожі на дзеркала, що замінюють одне одного з механічним кла цанням. На останньому слайді Мрія бачить себе голомозою у гримі Шиннед О’Коннер.

Мрія помічає запалену свічку біля дзеркала.

Поруч зі свічником на виноградному листі лежать срібні кульчики. Мрія витягує зі шва своєї просторої спідниці англійську шпильку й тричі проколює собі мочку правого вуха.

Кульчиків п’ять чи шість, Мрія вагається, перш ніж вибрати з них три. Мрія всиляє сережки у щойно проштрикнуті дірки в своєму вусі. Вухо чисте, але пальці чомусь у крові. Мрія піднімає спідницю, затискає поділ під пахвою й сцяє на свої пальці. Кров не зникає. Мрія врешті розуміє, що у неї місячка. Мрія бере шпильку, відтягує губки так, щоб зробити прокол («безпритульні» кульчики на виноградному листку чомусь не дають Мрії спокою)… Від крику Флеша у Мріїному сні зникає зображення. Зникає зго дом і крик. Але Мрія не провалюється в глухий сон без сновидінь, вона все усвідомлює. Якийсь час Мрією володіє параноя: їй здається, що вона засліпла й оглухла. Коли Мрія судомно намагається зайтися істеричним лементом на кшталт силіконових американських баришень у бойовиках та «ужастіках», то розуміє, що до всього ще й оніміла. Забула, як дихати, мов той їжачок з анекдоту. Мрія докладає нелюдських зусиль, аби хоч мізинцем поворухнути. Нарешті Мрії вдається виконати конвульсію, услід за якою налагоджується дихання.

Мрія часто читає уві сні тексти, іноді пише неоковирні вірші. Цей – єдиний, який вона згадає й запише, коли прокинеться:

 
За мить ейфорії на кінчику голки,
за хмари, що ковзають по очах,
За руки, зі слідом непевним наколки,
за крила пташині, що тліють в свічках
Віддати не варто й зрізаних нігтів
з правиці тієї великої сили,
Що враз пригинає коліна до ліктів
й дає кострубаті пластмасові крила.
Хижак нападає безжально на сонце -
Ікару й не снилась така перемога
Скривавлене пір`я на межах віконця -
тунель завузький, заширока дорога.
 

 
Кристали очей – захлинулася бабка,
поверхня води цю коштовність з хітину
Несе обережно. Свідомість кульбабки ширяє
в повітрі – до першого тину.
Тунель не буває трикутної форми -
колодязь безодні кути виключає.
На тім`я зсипає хтось жмені попкорну,
і я цьому «хтось» це чомусь дозволяю.
Бо жодної гри не підтримає сила
(жіночий рід слова – лише випадковість).
Умовний розподіл небес ґвинтокрили
щодня затівають – і що воно,«совість»?
 

Мрія лежить на березі. З хмари формується обличчя Анжели. Мрії страшно. Мрії ніколи не снилися мерці, окрім її колишнього одно класника, який загинув у автокатастрофі.

Між Мрією та Анжелою відбувається діалог настільки реальний, що Мрія починає боятися за свій глузд: це переходить межі сну.

– Не чіпай мене, Анжеліко, мені Він не потрібен… І від тебе нічого не треба, дякую.

– Бери, коли дають, не корчи з себе! – каже крізь стиснуті у неприродній посмішці губи Анжела. Анжела кілька років тому померла від передозу промедолом. Мрія ніколи в житті Анжели не бачила. Обличчя Анжели непевно проступає на хмарі, тріпоче чорне волосся: «То чого ти хочеш?»

– Я… – І тут Мрія, напевне, через оте «не корчи з себе», вихлюпує бажання, ніби до чарівної палички, в раптовій ідіотській надії, що воно справдиться!

Жига ствердноглузливо нахиляє обличчя у воду, а Мрії страшно, страшно від її скляної відчуженої доброти і від упевненості в тому, що Жига дійсно приходила, що вона існує десь…

Жига повертається вже в інтер’єрі Мріїної кімнати й у нічному освітленні: чорне живе рухливе мереживо півмаски росте з її лиця, доходить майже до очей, ворушиться, неначе морські водорості. Волосся до плечей (невже у них там, де вони існують, росте волосся?!), спідниця зеленого шовку… За плечима Ан желки семеро істот вишикувалися у каре, але розрізнити можна лише перших двох – нібито чоловічої статі… Вони з`являються з темряви й у темряву йдуть.

– Анжело, ти чудово бачиш, що мені страш но! Страшно тому, що я ні в чому вашому не зацікавлена, мені нема за що боротися, все це – безглуздя… Я не суперниця тобі (невже вони там здатні мучитися від ревнощів?! Навіщо ж тоді…) ні в чому, клянуся.

Анжела презирливо й бридливо вказує на свого коханого, показаного в Мріїному сні у вигляді інфрачервоного слайду в якомусь ще одному – паралельному – кубічному вимірі:

«Він ниций, ниций, він – боягуз!»

– Я здогадувалася, та що мені до того. Це – твій скарб, Анжело.

Постаті відступають у темряву. «Чому стіль ки жінок шукає смерті від убогого свого кохання, а чоловіки – живуть, живуть… і скаржаться кожній спідниці на те, що їх покинули!» – ця думка у Мріїному сні має вигляд велетенсь кої фіолетовосвинцевої хмари, висадженої реактивним літаком. Мрія знову на березі річки.

Думка-хмара переслідує Мрію впродовж стеж ки, якою Мрія повільно повертається додому.

Мрія лягає в ліжко. Мрія згадує, що забула на березі ковдру. Мрія виходить з будинку й повільно долає зворотний шлях до берега. Сонце стоїть в зеніті. Мрія бачить, що хтось лежить й, схоже, спить на її ковдрі. Мрія підходить ближ че й бачить на своїй ковдрі Мрію. Себто себе, своє тіло в глибокому сні. Мить кататонічного заціпеніння. Мрія знову забуває, як дихати, але тепер цьому не опирається жоден з її тваринних інстинктів. Мрія вже майже труп. Зачарований власним сновидінням труп. Безболісна смерть під наркозом Жаху Дуальності.

Якби Флеш в цю мить не закричав у Мріїному сні, її б уже не було на світі. Принаймні серед живих.

Найдивніше те, що Мрія не прокидається.

Вона просто повертається до життя уві сні:

Мрія бачить себе шестирічною дитиною в сорочці з грубого льону й з довгим лляним волоссям. Вона лежить на животі в оточенні ультрамаринового неба, далеких гір й альпій ських квітів. Вона спостерігає за джмелем. Усе довкола уповільнене майже до нерухомості.

Мрії так добре, що вона відчуває свою Смерть.

Вона повільно помирає в осерді величі Спокою, помирає від Щастя й всеохопного бажання влитися у гармонію довколишнього. Мрія відчуває це як годинникову стрілку, що повільно йде навспак. Крізь прозорий дрож повітря Мрія бачить сивого ченця, що виходить з дерев’яного зрубу й лине крізь альпійські квіти до неї.

Знизу його постать видається велетенською.

Сиву бороду й довге сиве пасмо волосся ледь ворушить своїм тремтінням кришталеве повіт ря. Ченець нахиляється до Мрії, бере на руки її тільце й повільно несе до зрубу – Мрія бачить їх з висоти джмелиного польоту й крізь ляльку мертвого тіла відчуває тягар чернечих кроків.

Всередині зрубу монах кладе Мріїн трупик на великий довгий стіл з нетесаного дерева, бере до рук запалену свічку й починає запалювати нею інші свічки: Мрія разом з ним повільно облітає по колу кімнату, зупиняючись біля кожної свічки. По колу – проти руху годинникової стрілки.

Так погідно Мрії не було навіть в реанімації.

Тому коли крик Флеша видирає її з цього Простору Щастя, дефрагментує її свідомість і повертає у простір ночі й сну, Мрія заходиться сльозами відчайдушної люті, не знаходячи в собі сили ані повернутися назад, ані прокинутися.

Прокинутися, аби піти й убити Флеша негайно!

Щоб не втручався більше своїм криком в її сон.

Цікаво, чи могла б фізична смерть завадити цьому втручанню?

Мрія бачить кіно крізь лінзу КВНу першого покоління телевізорів на Планеті. Мрія довго й ретельно читає титри, які апатично сунуть згори донизу й зникають десь на рівні Мріїних нижніх повік.

Мрія ще якийсь час спостерігає сіре сичання порожнього екрана телевізора – «порожній канал – біле ряботиння на максимумі децибел, чудова колискова для людини, що засинає, потужне безперервне сичання, яке заглушує все незвичайне й незвичне… глуши всю цю лажу заспокійливим сичанням порожньої картинки очманілого телевізора. Заблокуй перемикач кана лів й дрімай на власну втіху…» – це схоже на Хвилю, яку бачив Акула Хант на межі зламу історії – «цієї запроданської прутні»…

Деренчить будильник. Мрії він здається криком Флеша. Вона рефлекторно пляцкає по кнопці й на межі пробудження щасливо усмі хається: Мрії здається, що їй вдалося убити Флеша й позбутися його крику назавжди!

Мрія подумки розмовляє з Максом протягом дня:… одноманітність розгаданого ще на початку сценарію… навіщо ти, любий, тиражуєш плівку, перезаписуєш її на чужі мізки? Ти зжер мить, як хижак, і тобі було по кайфу, ти обливався свіжим соком щирого сміху, – він скапував на твою чорну майку і проїдав дірки, немов сірчана кислота. Негарно пропонувати іншим лайно – ти ж перетравив усе до рештки, й кісточки не залишив. Недоїдки – теж негарно. Ніштяки стають в пригоді, лише на трасі, і тільки якщо це їжа. Залишки почуттів, емоцій – забудь. Не подавай непрошеної милостині. І прошеної не подавай. Просити милостиню – це професія.

Просто собі професія, як і всі інші. Подавати милостиню – теж професія душі. Втім, якщо ти роботодавець… Не скаржся потім, що тебе оточують самі дебіли, що тобі нудно жити.

Мрія вголос розмовляє з Максом увечері, коли Макс відлипає від компа – випити чаю й щось з’їсти. Мрія уявляє себе Совою, яка запитує Вінні Пуха: «Ти бачив об’яви на моїх дверях?» А Макса – Вінні Пухом, який «досить давно казав по черзі то «так», то «ні», на все, що б не говорила Сова. Й оскільки останній раз він говорив «так, так», то цього разу він сказав: «Ні, ні, ніколи!» – хоча й гадки не мав, про що йшла мова». А Сова спитала: «Як, ти їх не бачив?! Ну то ходімо подивимось на них!». Мрія розповідає свої сни Максові. Не розповідає тільки про те, що Флеш кричить в її снах. Макс поблажливо вислуховує Мрію і не чує. Без контрапункту Флешевого крику звіт про сновидіння перетворюється на звичайну мішанину втомленого мозку. Мрія не наполягає на розумінні й не ображається. Вона сама відчуває, що, позбавлені Флешевого крику, її сни – просто купка фройдівського лайна.

Макс спить. Мрія лягає на спину. Макс горнеться до неї уві сні. Думки Мрії течуть поду шкою, немов живе срібло: «зненацька оглушити й удавити, поголосити в захваті над трупом, по всьому обкуритись і забути – нівроку, жити далі мов нічо…»

7. Звідки вітер дме?

Мрія та Флеш ніколи не замислювалися над тим, що з ними відбувається, аж доки одного разу не заснули в одному ліжку. Точніше, не заснули, а вимкнулися після виснажливого, шаленого і, як завжди, незакінченого сексу. Мрію розбудило дражливе низькочастотне гудіння магнітофона, який вже бозна скільки часу тягнув плівку невідь коли дограної касети. Мрія виявляє голову Флеша в себе на грудях. Це дивує її. Дивує неприємно: вона за собою не помічала проявів материнського інстинкту до чоловіків. Мрія не вміє піклуватися – вона вміє виконувати свої обов’язки. Різниця між цими поняттями істотна. Мрія сама звикла прокидатися на чийомусь плечі. Ще неприємнішим для неї стає швидкоплинне, але виразне почуття ніжності, схожої на материнську, яке легенько штрикнуло її в серце і промайнуло вологою десь попід віями. Мрія простягає руку до кнопки STOP – Флеш навіть не ворушиться. Він спить мертвим сном, дихання ледве прослуховується й зовсім не відчувається. Мрія вперше бачить, щоб кре мезний дорослий чоловік, до того ж, чоловік, який всю ніч махав її, мов скажений, а перед тим випив мало не пляшку горілки, так нечутно й незворушно спав. Тіло й дихання Флеша завж ди майже стерильні. Мрія ніколи не чула від нього не лише брутальних чоловічих запахів поту, ніг, ротової порожнини (навіть зранку), а й ледь вирізняла серед запахів довколишнього майже невловний аромат його тіла. З чимось подібним вона також стикається вперше. Флеш всю ніч спить у тій позі, в якій зморив його сон, неначе обіймає ніч, а ніч колисає й обіймає його, непритомного.

Напередодні вони пили горілку поцілунка ми, з рота в рот, як п’ють лише десертне вино, шампану чи воду. Але похмілля Мрія не відчуває.

Вона теж лежить заціпеніла й щодалі відчутніше її опановує підступний, як атропін, жах. «Що я роблю в одному ліжку з цим хлопчиком?

Гаразд, нехай не хлопчиком… але зовсім юним чоловіком…» – уперше впритул запитує себе Мрія. Й не знаходить відповіді. «Чи Флеш запитує себе, що робить він в одному ліжку з жінкою, яка ледь не на десять років старша за нього?» – також уперше питає себе Мрія й знову не знаходить відповіді. Рука Флеша, важка й розслаблена уві сні, обіймає Мрію. Мрії ледве вдається видерти своє тіло зпід теплої ваги смаглявого, божественно принадного, антично довершеного тіла. Флеш знову навіть не ворушиться. Мрія стоїть і дивиться, як він спить. Він гарний. Занадто гарний. Занадто бажаний, прекрасний тією рідкісною людською красою гармонії рис, рухів (і незворушності) й духу, що запалює плоть зсередини буршти новим вогнем – саме це диявольське сяйво колись зруйнувало нещасного Уайльда, і, мож ливо, Флеш привабливіший за Альфреда, і, можливо, якби він трапився на шляху денді великомученика, Доріан вийшов би смаглявим божевільним брюнетом з татарськими очима й породистою статурою чистокровного арабсь кого жеребця… «бійцівська рибка», увічнена улюбленим Копполою, такий собі РастіДжеймс, Капорівський Алей зі сколупнутим нафіг шифе ром, інфікований щемною агресивністю сучас ного покоління…

Мрія швидко збирає свої розкидані по кімнаті одежі, хутенько натягує їх на себе як доведеться й мерщій вискакує геть з будинку на свіже повітря. Прохолодний вітер зі Сходу хапає її в обійми.

Вітер прийде вранці, він прийде зі Сходу

Східний вітер вранці прийде й забере твою мрію з собою

WANTED!

І ти після тихої ночі вийдеш на ґанок у соняч ний ранок

Відчуєш, що зникла Мрія

WANTED!

Намацаєш свою порожність

Згадаєш, що це була нездійсненна мрія

WANTED!

Й спитаєш себе: звідки вітер дме?

А вітер здійме твій попіл

І прошепоче як в мушлю в твою порожнечу:

Зі Сходу… зі Сходу… зі Сходу!

Цю пісеньку, цього блюза, співає у Флеше вому сні жіночий голос, якого Флеш ніколи в житті не чув: це голос його ненародженої сестри, котра могла б бути старшою за нього на три роки. Або молодшою. А може, це голос його прапрабабці, коли тій ледь виповнилося вісімнадцять і вона ще пам’ятала своє попереднє життя, де була індіанкою з племені Коен та, можливо, навіть звалася Катрін Текаквітою…

8. З історії хвороби: констатація осені

Іще одне літо шубовснуло у море – з коханням, немов з каменем на шиї, а Місяць хо дить вже ледь не торкаючись води й ховається швидше, аніж два місяці тому. Осінь наліплює листя на скроні, немов накладає цілющі долоні, що несуть забуття пекельноюним недоумкам з гарячою кров’ю й свідомістю необ’їждженого скакуна, в чиїх грудях – поки що – навіжено калатає серце. Сонце вже не збуджує нестрим ного шалу підліткових веселощів, а м’яко, не наче досвідчений психіатр, перетворює людей на розімлілих ящірок, які осьось впадуть у прірву піврічного анабіозу. Вода не пестить – освіжає. Востаннє третього дня оскаженілий від шаленої спеки вітер навіжено гамселив небом об воду, а каламутне сонце було багряново попелястим, немов передсмертна жарина зі згасаючої ватри, втричі більшим за будьяке нормальне сонце, й воно лиховісно тануло у пошматованому небі, схожому на пісок, пере мішаний з попелом. По тому – запала затишна мишача тиша, переддощова, але іще востаннє політньому тепла, немов шепіт біля самої вушної мушлі. Осінь – доросла дівчинка: години марнує на гойдалці в саду, бундючно гризучи стигле яблуко й виколупуючи носаком охайного черевичка яскравий камінчик з вогкуватої землі. І дикий виноград – старий педофіл – ще не червоніє, бо дівчинку ще не розгойдав Західний вітер: усе, чим доводиться милуватися, зводиться до медвяно засмаглих колінок (так, від Набокова восени нікуди не подінешся, він виринає, як безліч сезонних явищ, мов пацюк з підвалів мозку, бо літо повідмикало на прощання всі двері й прочинило шиби – тілом гуляє протяг). Прірви душ люд ських заповнені черепами миттєвостей – кругла могила концтабору свідомості взимку… Зреш тою все минається, коли дихаєш вільно, на повні груди. Тамуєш подих – спогад прилипає до серця, обліплює його, мов багном перлину скарабей. Котиш оту втричі більшу за себе ку лю – священний у своїй недоумкуватості скарабей, вбогий бездиханний Сізіф – пусте лею – у вічних пошуках гори, де гіпотетично міг би полишити ту кулю й вилетіти з тонкої шкаралупи земного тяжіння. Знесилене повітря відпускає на волю паперових зміїв, втрачають орієнтацію птахи й паперові літачки… Піщаний всесвіт візерунки мушель мурах соломинок пі р’їнок хмизу дощових крапель недопалків каба лістичні послання пташиних слідів. На воді завмирає малюнок зім’ятого шовку сангіновий начерк Міста у попелі лагідного хмарного смут ку смачне розвіювання диму запаху плову водо ростей річки вогкого листя й коріння верб що ніби статуї з піску мжички з серця Павко під хоплюються й неквапливо вилітають чайки й сідають на воду схожі на паперові човники істерична ілюмінація мозку врешті згасає небо вітер щаслива випорожненість останні реве ранси викликаної на біс саморефлексії такий ніжний мінливий повітряний водяний піщаний спокій де начерки спогадів вугіллям є лише графічним відображенням якоїсь штучної ста тики свідомості що має припинити своє існування на останньому зламі японської тра гедії останнє в дзеркальній анфіладі люстро дивиться у вічність розкривається з легким сплеском мінливий простір спокою підніміть мрії повіки мов завісу осінніх шат вона побачить те що бачила із заплющеними очима зім’ятий прозорий шовк на поверхні останнього люстра, що розчиняється у ніжному мінливому повітрі піску й у воді з паперовими човниками чайок… аметистові обереги дощу звисають з неба й розтушовують начерки спогадів розмивають їх немов акварелі… підживи мрію струмом свого бажання у неї сіли батарейки ти зваблива омано на коліна! тортури флейти вона біжить їй млосно заміни дівчинці батарейки!.. Стара, мов корч дикої груші, чорна безнога відьма налякала Мрію сьогодні вранці: ніколи Мрія не бачила серед благословенних цих місць такої почвари, навіть серед жебрацтва під Фролівським монас тирем не буває нікого схожого на цю страхітливу примару, зіткану з мороку й суцільного чумного лиха. Незабаром тріскає фінічка на шкіряній шийній мотузці: голка морського їжака. Мрія викидає уламкиполовинки в озерце біля автобусної зупинки, з якого прозоро і сумно перегукуються ніжними голосами осінні три тони. Повертаючись берегом, майже навпроти спорожнілого Флешевого будинку, Мрія нас тупає лівою ногою на шкло, яке підступно ховається у піску (можливо, й від часів діонісій з Флешем відкололося), скалка глибоко роз тинає шкіру на тому місці, де кров зупинити найважче. Мрія кульгає додому – чимось ту рану замотати, згадує, що лишила каву на ввімкненому пальнику, й розбиває об залізо хвіртки ліву брову. Ближче до полудня, який лише вгадується за низькою, мов брудне павутиння, небесною стелею, сумна й знесилена Мрія констатує запалення лімфатичного вузла під лівою пахвою. Оце вже страшно до щему у вилицях, скронях, потилиці, щелепах, зубах: чого б це раптом? це що, СНІД? звідки воно, й болить чимдалі потужніше, загусає біль, шарпає зсередини поштовхами. Мрія з нещасним лицем підводиться з кріслагойдалки – заварити собі чортзна яку за рахунком каву – й наступає на покалічену осу. Наступає, причому пораненою ногою, куди розлючена агонізуюча тварюка миттєво випускає всю свою передсмертну ненависть до цього вбогого й несправедливого осіннього світу. З очей Мрії виповзають, набуб нявлюючись, дві сльози: Мрія ненавидить ос як ніщо інше на цій планеті. Забуває про каву.

Береться хліба собі на канапку відкраяти – ніж зісковзує на палець (лівої, зрозуміло, руки) й утіває глибокий сардонічний вищир порізу, паскуда! Мрія остаточно впадає у нерви й щосили пожбурює ножа у найдальший кут. Бере зі столу недопите пиво: з першим ковтком відчуває, що до її шлунка прослизнула разом із пивом ще одна оса. Жива. Добре, хоч не встигла вкусити за язик. Мрія підходить до кам’яного кола, де ще жевріє з ночі сумна ватра – по ворушити – ні! так не буває навіть у чорних комедіях: під пальцями багатостраждальної лівої ноги раптом пропікає невідь звідки виникла жарина. Опік потужний. Вищир на пальці чомусь не гоїться, а навпаки, перетво рюється на фіолетовий інфільтрат. Ще одна підстава для істеричних й, між нами, безпід ставних побоювань СНІДу. Але ж дозвольте, панове, Мрія завжди хвалилася тим, що на ній все заживає, мов на собаці! А тут… Нещасна покалічена кішка Мрія – на голому й осоружному під бляшаним небом березі – намагається всередині себе почати все з початку кінця. Доки не загоїлися струни, мотузки, ланцюги, нитки й павутиння, розірвані ураганом, не зрослися знову. Легка течія вітру поволі волочить Мріїну свідомість туди, де немає «верхунизу», «праворучліворуч», «поручне поруч», «далекоблизько», – туди, де відстань не вимірюється часом, а зусилля – відстанню.