Текст книги "Орігамі-Блюз"
Автор книги: Светлана Поваляева
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)
хутко повзуть східцями підземного переходу
вгору.
* Летючі собаки, Летючі лисиці, Білкилетяги.
Розкривають раптово
перетинчасті крила парасольок
й шугають у зливу,
у чорний квадрат, заплетений косами кра пель.
Розчиняються у воді,
у полисках фар й асфальту.
До неба хтось прив’язав
безліч мотузок з целофану
з бубонцями й скляними очними яблуками.
Хитається химерний ілюмінатор вечора,
вар’ятська злива зі стертим обличчям
спливає брудом косметики
струменить вниз по сходах.
Люди пікірують в роззявлену пащу
бетономішалки,
заплющують очі й парасольки,
та знов постають з брудної води -
матеріалізуються,
обтрушуючись, мов собаки.
Клацає турнікет щелепою -
гуркіт й розімліла вогкість метро,
й не чутно зливи…
Ті, що наповнені лайном по вінця, страшенно бояться забруднити своє модельне взуття. Тому ходять по линві все життя.
9.
Дафнiс схибив на шляху до Хлої: став гомосексуалістом, тому – втопився. Шубовснув зі скелі у море. Він не знав: Хлоя дорого продалася.
Відтоді дерева стали паразитами: мов хробаки прогризали в підлозі дірки, точили сценарій буття зсередини. Але це було час тиною сценаристового задуму. Й звуковим контрапунктом до сценарію буття – плач дитини.
РІЗДВЯНА ГРОЗА
Було небо навислою півсферою, ніби пере кинута піала. Мов зсередини шкаралупа попе лястоблакитного яйця дикої пташки; а по колу громадилися монументальним візерунком пухкі хмарища – ніби піна збитих вершків на каві. Ніби на ту піну помилково струшували цигарковий попіл пальці, заблукалі у пошуках попільнички.
Липнева гроза оточила колом: незворушну воду, де лише жаби цілодобово захлиналися у пароксизмах пристрасті; сріблистий пісок, розкреслений по гарячому хмизом; сонні роз печені верби і тополеву порошинку Місячної Повні, просвіченої наскрізно пухнастим сонцем на ніжному, наче крила блакитяниці Ікар, небі.
Нижче понад водою вгрузали у розімліле повітря чайки, комахи і тополевий пух.
Непритомна тінь найстаршої верби накрила розпорошеним попелом зомлілого під ранок багаття, клаптями зітлілих театральних деко рацій, чотири дитячі тотеми. Три хлопчики і дівчинка, вже (швидко, як усі діти…) засмаглі, – сіамські кошенята, маленькі толтеки з відшліфованого водою горіха і магічної тера коти сьомого, восьмого, ну, можливо, дев’ятого в житті літа. Їхнє мовчазне коло в центрі мовчазного хмарного кола – під сонцем і місяцем водночас, у прозорій, як вода, мінливій тіні – зосереджено гіпнотизує скляну кулю – різдвяний сувенір з будиночком всередині (ось він, центр усіх наявних сфер, на ньому збі гається все: і коло хмар, і коло берегів, і коло тіні, і коло дитячих тіл, і куля зі скла, в якій, якщо її струсити, починає падати сніг… а в зовнішньому колі так само плаває пух тополь.
Ніби віддзеркалення… чого від чого?).
Дівчинка глухим й хрипким голосом з чистим відьомським «до» першої октави ше поче в зелені хлоп’ячі очі навпроти себе: «Ти підеш в дім, що в скляній кулі. Вночі. Діста нешся горища і забереш кажана. Там зима, і там кажани сплять мертвим зимовим сном.
Випало тобі… Ми втрьох поставимо кулю під Повню, щоб тобі було видно, і будемо чекати.»
Наймолодший – з конячими очима і рожевими, як мушля на споді, шрамами по всьому тілі – зачаровано дивиться на губи дівчинки, поки вона говорить. Йому моторошно, і він шепоче в полуденну чаклунську задушливу тишу: «Це нецікава гра, ви просто хочете мене обдурити, а я, може, від вас доросліший! Гадаєте, я повірю, що Жур може опинитися всередині цієї кулі, в цьому малесенькому будиночку?!» Дівчинка гнівно дивиться на малого – густо смородинові родимки на її невиразному обличчі з широко розставленими очима кози наливаються стиг лою вишневою кров’ю: «Гаразд! Зневірений піде замість обраного! Ти підеш, Листочок! І дізнаєшся сам!.. і принесеш нам Зимового Кажана!»
У дворі Кселиного будинку опівнічні тра ви – ніби відлиті з тьмяного срібла і ртуті, а від прання (через весь двір – мотузка, підіткнута посередині сухим рогачем) клубочиться чисте місячне сяйво – відбивається, наче від люстра. І чомусь страшно не від ночі і густо розлитих пахощів м’яти, меліси і валеріани, верби, сирої води і якогось гарива ледве відчутного, – а саме від цих білих, глухо сяючих Повнею квадратів білизни страшно! Вітрила побутового затишку вдень, а вночі – жаскі мерехтливі привиди з дитячих казок, незворушні, але раптом розквітне блідою болотяною квіткою замогильне квиління, вогкий стогін, шелестке пергаментне зітхання?..
Платиновий брат Жура (тільки очі не льодяниковозелені, а сталевосірі, з бляклим відблиском того неба, що було, оточене хмара ми Грози, сьогодні вдень) – Мірей (діти, які читають багато книжок, називають себе іме нами літературних героїв, натомість діти, які забагато знають посеред води і дерев, і безконтрольних прогулянок, беруть собі імена дивні, ніби вигадані слідами їхніх босих ніг на піску або в сірому, нашпигованому мертвими равликами глеї), – отож Мірей несе обома руками склянку з водою, в якій лежить різдвяна куля і плюскаються місячні лелітки.
Кселя тримає, притискаючи до живота (до линялої позаторішньої сукні кольору гнилого листя) великий казан, де у воді – недоступній нічному світлу – збовтуються від ходи трави з горища, і свіжі трави, і жаб’яча кров, і сеча усіх чотирьох, і дармовис Кселиної мами – з сапфіром, з лівого вуха, – котра багато років тому, коли Кселі ще не було на землі, взяла та й пішла собі спати, в землю, щоби їй ніхто не заважав (а, може, щоб не бачити, як ніжноволоса Кселина мачуха розвішує через весь двір випрану білизну – піднімає вітрила побутового затишку, підпираючи обважнілу мотузку рога чем під саме небо… майже…) Листочок тремтить, і його зуби клацають в ночі, як цикада вдень. А Жур несе ціпок, і у нього опускаються руки, і обличчя схоже на вирізьблену з Місяця маску гуманоїда з котя чими очима.
З діловитою і жорсткою рішучістю Кселя звертається до Жура: «Дивись, Журе, не вбий раптом… тільки вдар так, щоби зомлів».
Вони зіставили свій скарб під молодим го ріхом, і Кселя тихо сказала хлопцям: «Тут ле жить моя мама». Мірей спробував був з цих безглуздих дитячих чар виплутатися: «Ти брешеш, всіх людей ховають на цвинтарі під соснами – треба їхати за місто автобусом, та й то недовго… Тато і мама завжди нас возять до бабусі й дідуся, які там живуть… у «кам’яних плитах зі світлинами в облямівках» – так сказала мама, коли Жур спитав, чому дід та бабуся тільки визирають у віконечка, а не виходять, – тому, що у них такі маленькі будиночки? А чому вони маленькі?.. Тому, що старі, чи тому, що всі небіжчики стають маленькими, як гноми ?.. Твою маму не могли закопати просто тут, у дворі, як собаку!» Глухе сичання, і – Кселя вчіплюється нігтями у платинове волосся, а зубами – в плече. Тільки для дорослих існують ігри, та вони рідко ідуть в них до кінця, у дітей є лише саме життя, де немає «несправжнього», і все – до кінця!
Листочок обливається сльозами і холод ним потом. Всі троє намагаються роздерти його закоцюблі пальці, що стискають щось темне, трохи шерхле і невиразне на дотик, як осінній лист. Жоден ані звуку не зронив, доки з неслухняних дитячих рук три пари цілеспрямованих дитячих рук не вивільнили кажана. «Живий,» – полегшено зронила крізь зуби Кселя, довго перед тим прикладаючи згорнуту, мов парасоля, почвару до вуха, до зап’ястя, до щоки. Листочок, схоже, розуміє тільки те, що добровільно підставив Журові макітру, знепритомнів і щось йому снилося, і, доки снилося, було дуже зимно. Так, як ніко ли в житті не бувало, навіть тоді, коли він провалився в люту лютневу річку (по всьому хворів на запалення легенів і запам’ятав слово «пневмонія») «У мене буде пневмонія?» – Питає Листочок. «Дурний, – озивається Ксе ля, – влітку ніхто не хворіє, хіба що животом…
Ви! – звертається вона до сірих, як тіні, братів. – Розпалюйте вогнище і ставте на нього казан». Мірей, як зомбі, робить що велено, а Жур дивиться на свої пальці, на ціпок, що лежить у траві, облитий місячним світлом, на скляну кулю, в якій байдужо і штучно падає, вгамовуючись поступово, сполоханий штучний різдвяний сніг… на Листочка позирає…
– Ти нікого там не зустрів?
– Де? – Чудується Листочок.
– В будинку, – дивується Жур.
– У мене голова болить, мене нудить… Ти що, справді гадаєш, що я вам повірю? Гадаєш, якщо мені тільки сім, я повірю у всю цю вашу дурню?! Ви навмисне мене вдарили по голові, щоб посміятися собі, як я лежу непритомний, а потім сказати, ніби я вліз в цю маленьку кульку! – Сльози Листочка вже свідомі, скупі, злі: «Смішно, придурки?» – шепоче він, все ж не наважуючись крикнути, і підводиться. – Я більше ніколи не буду гуляти з вами!
– Але ж ти приніс кажана… – ще більше дивується завороженим дзвінким шепотінням Жур в спину Листочкові.
– Сунули мені до рук собаче лайно! – обертається вже біля потаємного лазу в паркані Листочок і зникає у темряві. І тепер тільки схлипування ображеної дитини долинає відда ляючись зі стежки за парканом – білої від Місяця, наче крейда.
Жур – ніби й сам щойно опритомнівши – помічає теплі відблиски багаття, перед яким – неначе кішка перед сильнішим за неї Невідо мим – відступає у трави місячне світло, і лише так помітно, яке воно холодне. Вариво в казані закипає, обличчя Кселі та Мірея танцюють з тінями і відблисками вогню. Незворушному Журові видно з його місця Кселю, котра саме вкидає до казана темний предмет, і чути, як вона шепоче: «Дожив. Інакше треба було б за ще одним посилати».
Жур тихо гукає: «Мірею!» і, зустрівшись на відстані з підсвіченим поглядом брата, в якому відчуженість змішує і вогонь, і місяць, так само тихо, але виразно, скеровує до нього слова: «Листочок більше ніколи не буде з нами». В тих словах бринить молитва про рідну кров, запитання, надія на розуміння, надія на опритомнення від такого реального дитячого сновидіння. Кселя рвучко обертається, зблис куючи в очах якимось власним, чорним нічним вогнем (тіні понад травами, озеро, шиби нежи лого будинку): «Ну і нехай!» – цідить вона крізь зуби. Жур підводиться, якось механічно запускає ціпком в глухе клубування кущів і підходить до багаття. Легкий вітерець – невідомо, коли він встиг з’явитися – відносить сморід варива вбік. Всі троє зачаровано див ляться, як булькає на вогні цей дурний дитячий «супчик», і не помічають, як легкі пера хмар падають на Повню, а довкола кужелиться, всмоктуючи зоряне небо, грозова піна. Безгучні поодинокі блискавиці розбризкують піну, м’яко облизують тіні… Раптом різкий шквал викрешує з багаття віяло іскор і диким конем несеться крізь кущі, крізь прання, здиблене гортанним звуком, а іскри переливаються і плутаються в його розвіяній гриві…
– Гроза, – каже Кселя з якоюсь дивною пос мішкою. – Зараз буде злива. – І що ми далі з усім цим робитимемо?
Навіщо все це взагалі? – досить голосно крізь грозу запитує Жур. – Іди до дому – спалахує Кселя в бік Мірея й спокійно, буденно звертається до Жура: «Пішли зі мною їбатися. На горище…»
У темному від цілонічної зливи піску – білі ямки сухих слідів. Чайки незворушними чов никами – в окрайці тихого водяного дзеркала, де відбиваються розмиті сліди хмар у підсихаючій млосній каламуті ранкового неба. Сонце в ім лі – пухнасте.
Присадкуваті й дебелі, як дві морські корови, сидять на злинялих коцах дві тітки в розхлябаних капелюхах, з наліпленими на носи листочками, і їхнє старече сало вилізає огрядними, немов грозові хмарища, нашаруваннями з неосяжних білих бюстгальтерів й доісторичних трико (у однієї – абрикосового кольору, у іншої блякло салатного). Мляві голоси їхні долинають до незворушних човників чайок, що стежать за своїми відображеннями у лункій, пухкій, мов опара, теплій ранковій тиші.
– Вы знаете, Полина Осиповна, у Машито сегодня выкидыш сделался! Муж – весь белый как мел – её в город повёз на Колиной машине.
– Господи! Бедняжка! Она ведь думала к Рождеству родить… Уже следующим летом «мама» бы говорил…
– И не говорите, такое горе… Да она молодая ведь, ещё забеременеет.
– А падчерицуто на кого оставили?
– Да ейто что сделается! Эта девчонка – такая оторва, что хоть в пустыню её забрось – не растеряется!
– Даа… Всётаки каждой женщине своё дитя, кровное, родное нужно…
Непритомна тінь найстаршої верби вран ці – глуха, тьмяна, порожня – ніби покинута кімната. Густа і вогка. Наче льох.
