Текст книги "Орігамі-Блюз"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

Мрії страшно? НІ. Самотньо? НІ. Шкода себе?

НІ. Скроні, чоло, руки обмерзають повномісяч ним ментолом, ефіром заволікає вуха. Чекає вона чогось? Якщо глибше пірнути й пильно придивитися… НІ! Лише інфернальна надія на поверхні мислення: хтось (будьхто) має з’я витися, відчути, що Мрію не можна зараз кидати саму. Принаймні троє людей сьогодні відчувають це, але ніхто не прийде. Не варто за це чіплятися.

Ледь вловна сіра хвилька підбиває до берега величезну, жаско й мертво розпластану по воді бабку з блакитними очима, від самого лише погляду на які Мрію починає нудити. Мрії здається, що всі павуки цієї місцини прагнуть зачепитися саме за її одяг, що ворони хрипко, брутально, гаркаво, уїдливо крячутьвіщують лише над її головою – навмисне! Це – кінець світу. Кінець Мріїного світу, кінець її, Мрії, кінець її «Я». Це так просто і не страшно? Отак, без внутрішньої дисципліни, без щонайменшої особистої сили? Неможливо повірити! Карлос Арана навіяв Мрії зовсім, ну геть протилежне щодо самопочуття у вирі «закінчення епохи власного «Я». Але Мрії здається: з проливним липким потом щоночі, зі щоденною лихоманкою й ниттям, і штурханням у пальці та під пахвиною (не в долю, на синкопу пульсації по руці), вона всетаки втрачає людську форму, хоч їй і нудно чекати, і страшно: а раптом нічого не станеться?

Хоч який катарсис, катастрофа, апокаліпсис, аби тільки не НІЧОГО. Мрія досі ще потребує глядачів для своїх трагіфарсів (окрім неї ніхто не відчує фальшу) – оплески, панове! Завіса – на біс – завісанабіс – завісанабіс– анабіс – анабіс – по колу… грати перед собою – все одно, що виконувати «фігури перед люстром»… а й перед іншими – також… Мрія боїться самоти й відповідальності, яку та накладає на істоту…

Але щоранку – Мрії направду страшно: час її таки добігає кінця, «Я» витікає з неї… Ніхто не винний, ніхто не винен, ніхто не допоможе, ніхто… порожнеча… сон літа закінчився й нічого попереду немає… не рятують звичні фантазії – вони скресалися на порох, втекли, розчинилися, залишається тільки спостерігати смерть літа й смерть «Я». Мааакс… серце плаче зірками й риб’ячою лускою мокрим піском заліплено мозок сценарій ще не написаний був написаний мільйони разів помер анфілада розбитих дзеркал вирва в облямівці дзеркала спокою велично німого до самої смерті воно у візерунку павутиння візе рунок уламків зберегло небо мугикає пісеньку – зіходить мов павук на тоненькій нитці хочеться протягнути нитку минуле скуйовджене прядиво нічого не вийде чому чекала бігти треба було тікати тоді з морських вузлів замість скуйовдженого прядива кодола би тяглася віддати швартови скуйовджене волосся тіло себе не розуміє спраглі час п’ють ковтками а у зілля спокою ледь умочують губи день гепається обличчям в небо й завмирає мов поплавець чайки вічне літо ніколи не згасне в шибах за якими навічно полярна ніч зими бо зима це вічність сонце рухає стрілку пелюстки облітають зали шається серце на голчастому стеблі гойдаються бубонці це ковпак річкового блазня біженці з Країни Див полишають свій скарб вздовж дороги розкриває обійми довколишній простір виказує з мушлі сором’язливу голівку равлик у міжніжжі ріки хоче щоб вітер торкнувся кінчиком язика пучкою пальця з дерев опадають яблунево сріблястого кольору крила крилопад падокрил нанизує краплі крові горобина на нитку лляну виднокола це на шиї без каменю водяні кола…

Погідний осяйний день і сонячна коштовна тиша покинутого серед осені музею… збивають ся у зграї на небесах мандрівні літачки паперові відлітають на південь кульбаби хмарини й мушлі танцюють мурахи в піску ритуальний танок комашине сиртакі тіоіндиґова бабка крила на сонце мружить мрія мов риба ковтає гачок й затягує вглиб поплавок предивного аква марину осіннього дня самотній човник в золотій воді немов пелюстка чорної лілеї в зеленому сріблі протилежного берега неначе колаж між блакитною водою з яскравими піщаними плюсами мілинами та блакитним небом з яскравими мо нументальними хмарами маленький як іграшка лискучий блакитний автомобіль перетворює банально розкішний осінній пейзаж на сміливу інсталяцію на штучне відтворення гостроти реальності звідки людство дізналося про існу вання кола? напевне це краплі легкого сліпого дощу на воді бездоганні кола які можна фіксувати й вивчати скільки завгодно повторювати їх на піску марнотратство записування за вітром його ритми неймовірні швидкоплинні невловні розмаїття їхнє не уміщується на п’яти лас тівкових дротиках музика це математика вітер вільна енергія що тече душа космосу прозорий крилатий вогонь чистого сприйняття. Мрія, напевно, таки померла, й відчужено спостерігає тепер за фантомами юних створінь з глибин своєї смерті, мов квітка… Ховає пивні пляшки в осінньому листі, блукає вітром, голубить котів, співає під біле вино й дванадцять гітарних струн на зорі, на багаття, наче вовчиця на Місяць, почуваючись то занадто експансивною і юною, то старою й мудрою, але – порожньою.

Силою повниться. Навіть попри те, що три чі знагла й жаско нападає на Мрію сова у сутінках біля річки (не бувало тут сов, у цій місцині… ну ніколи їх тут не бувало, та ще й щоб на людей кидалися!). Напнуте південним вітром прання жене будинок за обрій, наче вутлий вітрильник. Під пахвою жаріє, тіпає, судомить. Пташка (кульгава, з відгризеною лапкою) на білизняній мотузці, через увесь двір протягнутій й рогачем посередині підпер тій, – немов сопілка, й джеркіт її чомусь нага дує батькові слова: «Якщо білизна сушиться, то в хаті все добре, бо як лихо чи хвороба яка, то людям не до прання». Мрія взагаліто з тих, що в лиху годину хапаються саме за побут і вмить перероблюють всі господарчі справи – щоб не заважали страждати! Може й дано було Мрії народитися іншою, та не було дано схованки для тієї іншості, але тепер уже – байдуже: Мрію несе, немов підбитий літак, що палає й смердить чорним у блакитному небі, розкидає вогненні кавалки обвугленої плоті. «Я забираю твоє серце і не віддам», – спересердя бовкнула Мрія Флешові, коли той спав (десь у Місті, дуже далеко від хворої Мрії, але їй марилося, що він, може, приїхав вечірнім автобусом, спить зараз у своєму теракотовому будиночку, там, біля самого пляжу). Флеш не прокинувся, і Мріїна свідомість, ще трохи повештавшись попід зачиненою теракотовою оселею, чвалає назад, додому, несучи, мов свічник, Флешеве серце.

Для неї важить лише відверте її попередження (намагалася ж розбудити його крилами нічни ці – луска осипалася й шовковим нальотом вкривала карбоване лице; вуркотінням котя чим – Флеш скинув з себе кота Шико, не прокидаючись; вітром такої сили, що таки настала осінь – за два дні…), а жалості немає.

Флеш не прокинувся, не сказав «ні». Гарячий золотий келих, наповнений густою яскравою кров’ю – серце… б’ється у жмені… кинути своє, зношене, собакам за те, що не відчувало, а тільки ганяло кров, взяти оце собі – щоб боліло!! «Доки я рахуватиму до п’ятдесяти, ти повернешся…» – сам себе благає Мікі Рурк у «Дев’яти з половиною тижнях»…віддам назад… задешево – за очі, що вночі – наче пригаслі жарини, а вдень – мов горіховий мед… я ж не зла, не корислива, не власниця, не маю потреби в тобі – думає собі Мрія тихцем – просто не сягнула ще дна насолоди тілом твоїм, а подруге, ти не попрощався зі мною, пішов, вихмарився, й мені не дав шансу попрощатися з тобою…

У віці Флеша (не так вже і давно насправді) Мрія теж вважала, що можна отак звалити від когось або від чогось… зась! Невідпущене повертається, бо «прощання відьми – немов пил на дорозі – пристає, коли намагаєшся з себе струсити». Й у цьому – страшна поезія існування течій та водокрутів. Потопельник… очам не вірю на ранок – тут років п’ятнадцять вже ніхто не тонув! Добра прикмета: зустрінеш потопельника – прогулянка буде приємною!

Мрія неспішно йде то посередині дороги, то узбіччям, то синусоїдою. Все одно – вперед… життя навспак не повертається, шляхи – теж… за спиною кожного кроку проростає трава Вічності, загоюється степом, засипається бере говим піском… Кроки Мрії – немов листя, що падає з дерева, на обгорілих крилах росте луска, бо Мрія… пливе… а у повітрі й у воді не залишається сліду… серце – юне, досі ще тепле, тріпоче десь в окрайці погляду, на кінчиках вій – замість сонячного сяйва, замість осінніх павутинок, замість думки…

9. Розтин паперу

Мрія у Місті. Де Флеш – невідомо. Скін чилося літо, скінчилася річкова казка, скінчився й Флеш. Може, він саме навпаки – поїхав до річки, а Мрії вже нема! Розминулися? Мрія сидить у ванній з вимкненим світлом. Темрява запинає від неї вбогість обтрісканих, поїджених грибком стін, вогких, просяклих запахом болота рушників, схожих на сита, іржавого гачка на дверях (майже на тому місці, де у святих німб).

Любити душем так, як робить це собі Мрія, ніхто не може ані ротом, ані пальцями – нічим. Напевно, так пересувається стовбуром тропічного дерева ситий королівський пітон. Але Мрія робить це механічно, бо голова її думає, й думає зовсім не про насолоду. Тіло, воно – розумне, тому й не реаґує на пестливу цівку теплої води. «Я ж можу так себе до скону мучити», – приходить до тями Мрія й починає настирливо думати про… ну, наприклад, про ритуальні різьблені кілки, якими потворні лискучо намащені жерці кастрати видобувають тіоіндиґо незайманої крові зі своїх жертв… або про «трамвай» з двох боксерівнегрів, між якими розплющено крихку білу бабу… вода ллється на тіло, у тіло, падає в лице задоволення, вода вередує подеколи, відхиляється грайливо, запрошуючи до зне силення триванням… головне – не думати… крутити якусь внутрішню секретну порнушку для особистого використання й не збитися знову на ліві думки… все… вибухає кров, закаламучує іржавим, рожевим, жовтуватим воду. Це майже завжди припадає на Повню. Мрія розпружено зісковзує на дно ванної мушлі й заплющує очі: ніякого полегшення, анітрохи, на душі принаймні. Сумно Мріїні думки співають блюз. То про Макса… таке… нецікаве, різне… то про негрівбоксерів найважчої категорії, особ ливо про того, який ззаду, зі спини… палиці накокаїнені… то про Флеша: напевно він біля річки повільний як блюз річка повільна як блюз повітря сумне й щемне як блюз десь хрустке від інею листя ламають немов бите шкло його кроки важкі осінні кроки важкої як сон людини кроки що випаровують алкоголь легкими хмаринками довкола чуттєвого рота червоного від запалення синдром бодуна й безсоння десь там в імовірній умовній близькості де рветься тканина холодної ночі виразкою багаття він не допалює сигарету і не допиває гранчака валиться на холодний пісок сигарета в піску жевріє гранчак в піску зблискує водка всотується в пісок він валиться й вирубається загортаючись у стару міліцайську шинель без погонів а сни не наважуються під плисти бо він для них вирва яка поглинає хитку й непевну гру барв образів нот химерних полисків мозку з кодами шифрами та замками яких ніхто не розсекретить не розтлумачить не зламає можливо якась нав’язлива думка переслідує його уві сні але він ніколи не бачить її на споді своїх повік і зранку його вії сухі від холоду очі запалені як і губи він плентається додому ламкою стежи ною засклілого за ніч листя так ніби трощить ногами ґотичні вітражні вікна хто він занадто доросле дитя божевільного літа з цього світу немає виходу він не може не хоче у це повірити дитя суїциду дитя вогню чорний янгол марної Сили його знову рве зсередини на шмаття та на щастя в кишені залежалася остання напів витрушена пожмакана сигарета…

Джерело часу сльозиться з-під каменю, зборознене течіями світил… Мрія забігає впе ред – згадує прожитий день, замацаний немов стара світлина у відбитках пальців сомнам булою провиснути у його павутинні вітер гойдає нерви на тихій гойдалці сну Місто набрякає й помирає дощем гудуть дроти о третій ночі залишки медових лаштунків осені ввижаються у обгортках цукерок коли псується хліб псуєть ся час хмари – попіл у пошматованих ранах багрянового листя вітер копирсається в піща ному годиннику зриває піщані вихори час клубо читься у міжвакум’ї двох станів Future and Past – Future in the Past це і є справжній час Теперішнє мчать крізь шибки очі доріг – пра щурів дощу вночі шибки снять чорнобілим дощем на німому екрані небокраю припустимий сюжет з гуркотом обривається карниз розв’язка Мрія спокійно зашморгує штори плачуть уві сні дерева голосом чистим труби ієрогліфи круків покраяли небо у кронах парку відчайдушний стогін горового осіннього вітру що жбурляє в лице волосся й сухе листя сталки скручує у пружні кільця вплітає в них гілля та хмиз мами годують синиць дитячими долоньками мертве листя вій сонце сідає у воронячі гнізда черепи ліхтарів на голому гіллі у каналізації поховано психоделічні шати осені сон знімає маски з обличчя повільно розкладає їх довкола у коло на морському дні кам’яної зеленоокої втоми розбиті клавіші паркету. Мрія згрібає себе з ліжка, мов торішній сніг лопатою. Мрія не може позбавитися свого сну, цей сон стоїть перед її очима цілий день. Вона намагається щось робити, аби відволіктися… Мрія фарширує рибу. … мрія – талан жінок, упокорення власному виборові, або ще один вогкий недопалок у братській могилі попільнички, яка затонула у ванні часу. Час – це ніч… … луска під нігтями злива злизує хтиво шибки Слимакщооблизуєскло сумно повзе у вакуумі немов крапля сльози на щоці дощ випиває обличчя стирає з нього риси й облизує ковтками кожну каблучку на кожному пальці як не зміг би Він навіть у найбожевільнішу мить злиття з ароматом прадавніх будинків що волають голосом Janis Joplin.

В рапанах завше іде дощ прикласти той дощ до вуха як поцілунок він лопотітиме мов океанська мушля припасти вухом до скроні дощу він змиє з обличчя відьомські прокльони злиже піну з оскаженілих вуст і попіл з очей… риби знервовано ховаються в тьмяному листі мокрих химерно п’янких духмяних дерев і кущів…

Луска під нігтями «O lacrіmosa» Мрія здирає шкіру з перлистосірих риб’ячих тіл зішкрябує скривавленим лезом перлистосіре слизьке й холодне мов злива м’ясо від зворушливої у своїй беззахисності конструкції скелета з рожево скляних кісток «Реквієм» міра глибинного не вибагливого природного садомазохізму як дощ міра душі як сон міра насильства…

МРІЯ ФАРШИРУЄ РИБУ.

оближи її зливою свого невибагливого еротизму

і зітри її з мапи своєї долоні вона на мить запалить твоє серце немов сірник піднесе до цигарки увійде і вийде крізь неї химерний дим твого образу і переллється через підвіконня дощ згасає недопалком на вогкій землі… коли не можеш відпустити коли не сонце і не дощ коли вино осіннє пити з долоньок листя вже не мож’ бо тихий кришталевий вечір й вуста солоні як мигдаль до кави…

Мрії снилося сьогодні, що Флеш любить її повільно, ніжно, глибоко – без властивої майже всім чоловікам завойовницької пере можної агресії. Вона відчуває його на собі й у собі так, як ніколи раніше не відчувала – вони перетворюються на андрогіна. Обличчя Флеша наближається до неї впритул. Мрія дивиться в його очі, доки перед її зіницями не залишаються тільки його зіниці в оточенні райдужної оболонки. Темні, майже чорні кола, які мерехтять й жаріють у щільній темряві плинним тьмяним внутрішнім сяйвом. Очі Фле ша всмоктують її, але тваринний страх тягне назад. Страх та Флеш перетягують Мрію, немов кодолу. Мрія напівпрокидається, налякана необорною реальністю Флешевого погляду й своїм хворобливим захватом. Здається, від потужного поштовху вона прокидається попри своє бажання: начебто її будить якийсь загальнолюдський страх Смерті Уві Сні від зупинки серця. Мрія силоміць засинає, відчайдушно намагаючись не втратити очі Флеша, пірнає, занурюється углиб сну все глибше й глибше, але відшукати Флеша вже не може. Мрія розчиняється в загуслій темряві й спить глухо без сновидінь до пізнього ранку.

Перше, що вона згадує, коли прокидається – очі Флеша, які насуваються на неї з темряви, наближуються, всмоктують, Флеш грає її так солодко, – згадує весь сон від кінця до початку.

Вона не може збагнути, що її так налякало, чому вона не дивилася в ці очі до самого ранку, що примусило її прокинутися й втратити Флеша?

Моторошне бажання повернутися у цей сон не полишає Мрію від тієї миті напівпробудження досі, а вже пізній вечір… фарширування риби не допомагає: цілий день Мрія пірнає у каламутну темряву, наче в річку, розшукуючи в її мулі очі Флеша. Власна хата здається їй нереальною на тлі приголомшливо живого сну.

Мрія з дитинства марила повітряними змія ми, Флеш – її повітряний змій! Мрія повільно змотує шнур – хоче ще раз побачити очі Флеша.

Лунає дверний дзвоник – попсова «пташка» (міщанська мрія благословенних брєжнєвських часів: тівтівтів – птічку жалко! – вітьвіть віть – тьохтьохтьох!) – контрапункт, що перетворює Моцарта на якийсь Deep Forest.

Обліплені фаршем руки Мрія споліскує під краном (фарш залишається під нігтями) та йде відчиняти. Майже весь одвірок займає постать Флеша (Флешбек?!), на передньому плані – розфокусовані налляті украй татарські очі. На задньому плані бовваніє так званий Лисий – ще один кумпель, також малолітній кримінальний шизоїд, типовий «дворовий гопнік», який «не може зв’язати три слова, не втуливши між ними ноту «ля» (чуєш, Майку?!), й при цьому слухає Loreena McKennitt та «Зоопарк» (ти чуєш, Майку?!)…

– Я ж не міг припхатися без вина! – Флеш затоплює своєю сліпучою п’яною посмішкою весь простір, вимахуючи пляшками «Портвейн Тавріда» й «Приморське», які тримає між пальцями однієї руки за горлечка, бо іншою рукою притримує за гриф гітару, класично закинену на плече. – І бб.. б.. – чи то гикає, чи затинається, чи матюкається – ббез Лисого!

Хтось же має прикривати мою дупу!

Перше вторгнення до її дому, розрив плід ного міхура літа, стрибок за межі вигаданої ро мантики…

– Заходьте… – Мрія ледве стримується від лайки, але чомусь не знаходить в собі сили послати подалі обох молодих людей одразу з порогу.

– Добрий день, – чемно каже Лисий, явно ніяковіючи. -… вечір. – Автоматично виправляє Мрія.

– Привіт, – Мрія простягує йому долоню й тисне руку почоловічому. А що робити?

Якщо вже вляпалася, то краще вдавати «свого хлопця», аніж пані невідомого призначення.

Флеш буквально падає на Мрію, але встигає «зробити джентльменську міну при поганій грі»: опуститись, міцно стискаючи її тіло, на коліна й вдати, що так і було задумано («в натурє романтичний жест»).

– Ну что, мальчікі, займьомся аріфмєтікай? – імітуючи інтонації Подерв’янського уїдливо звертається Мрія до хлопців. Ті сприймають це як запрошення розпити портвейн. Якось не прижився Лесь у дворовій культурі. Це вам не СплінХрєнБлінКавеен, не «а ти апять сєгодня нє прішла, а я так ждал, надєялся і вєріл», «да нє спєши ти нас хараніть», навіть не ГО «в порядє» й не Аркаша Сєвєрний, «я тє базарю»! Хитровиїбаний інтеліґентський панрогулізм, як і «Кримінальні байки» Тараса Ліпольца, земля йому пухом, були б для пацанів просто манною небесною, але совкову консерву «Богема в томатному соусі» зроблено на совість, як і все совкове: хріна лисого щось просочиться назовні! Ніхто не змішує в одному салаті a la «Артблатняк» такі продукти, як «Гопстоп в олії з кров’ю» та «Контркультурні бички у власному соку», «Пацани в натурє» і «Богемці в маринаді», хоча й до тих, і до інших канає портвейн «Алушта рожеве». Ну ок… Дійсно, на фіга їх змішувати? Несення культури в маси призводить до черепномозкових травм, інтоксикації організму та масового зараження інфекційною шизофренією. Епідемія Смаку.

Хулі не ясно?

– О! Лисий! Ти ж не будеш проти, якщо ми підемо їбатися в ту кімнату! – раптом осяяний вдалою на його погляд думкою, з викликом виголошує Флеш. «Боже, зовсім дитина!» – думає на це Мрія: «Хизується… Чим?!»

Мрія ставить Лисому – на його прохання – «Острів Скарбів» і слухняно йде за Флешем до іншої кімнати. Флеш ледве тримається на ногах.

«Він не кінчає просто через те, що наллятий!» – раптом думає Мрія, – і я з ним заодно. Теж мені, філософія несумісності напівпоколінь! Прос то бухі обоє, от і вся розгадка! Отака хуйня, малята!».

За двадцять хвилин Мрія повертається до Лисого й хапається за ручку та папір. Виходить, як завжди, прутня, але досить містко змальовує те, що сталося. Це мало статися.

Він наказує повільно роздягнутись на роялі Він наказує наблизитись до нього «На коліна!» – гримає до кралі збуджений брутальний Ієгова!

Краля витягає його прутень І слухняно сьорбає та смокче Він скубе її волосся люто Й відчуває раптом, що не хоче Знічений (а їй по барабану) Рвучко власний клей цілує в губи На підлогу сипляться мідяно Ключ, монети й дияволові зуби…

Лисому кортить зазирнути у те, що відбу лося, хоча б у те, що пише Мрія. Але він дос татньо вихований, аби не запитувати, про що вона пише. Флеш у відключці. Ймовірно, його останньою думкою було щось на штиб:

«Вперіщити б їй зараз проміж очей – так, щоб всю об’юшило кров’якою, курва!»

Мрія йде з Лисим за портвейном. На вулиці друга ночі. Дорогою Мрія згадує як Флеш вдарив її по обличчю два роки тому. Вона не відчула й найменшої образи. Поперше, обоє були, як водиться, добряче напідпитку. Рут, Флеш та Мрія, похитуючись, поверталися з підпільної нички, де цілодобово торгує водкою конкретний урел дядя Серьожа, через бази відпочинку, у бік річки, підтримуючи одне одного. Флеш обіймав Мрію, намагаючись втримати неодмінну гітару й неодмінну пляшку. Рут, вимахуючи ще двома пляшками, продовжував невідомо якого хріна виниклу тему про биття жінок й запевняв, що ніколи не підніме руку на жінку. Подруге, Мрія спровокувала Флеша сама: «Ну давай, вдар мене! Я хочу подивитись, як ти б’єш жінку!» – під’юджувала у відповідь на його твердження, що він таки може вдарити жінку, для нього це не є табу. Нна!… Цей маленький інцидент досі ні про що не говорить Мрії – просто собі алкогольні бздури. Мрія напевно знає: якби її вдарив хтось з її чоловіків, вона би вже давно мотала срок або за ґратами за вбивство, або в дурці за вбивство у стані афекту, як людина, що не відповідає за свої вчинки. Принаймні Мрія ані на мить не лишилася б з чоловіком, який дозволив би собі над нею ґвалт. Але, судячи з того, що Флеш неодноразово згадував цей трафунок, Мрія робить висновок, що для Флеша це не просто п’яне безглуздя. А що саме, вона не знає. Він тоді одразу ж кинувся її обіймати, впав на коліна, відривав від обличчя й цілував її руки, просив вибачення. Вона не знає й не запитує, що цей випадок означає для Флеша.

Коли Мрія та Лисий повертаються, Флеш все ще у відключці.

– Може, його розбудити? – вагається Мрія. Їй зовсім не хочеться витрачати сили й час на спілкування з тим причмеленим Лисим. Їй взагалі хочеться, щоб обоє пацанів з’їбалися на фіг з її хати якнайшвидше. Вона не дратується й не сердиться – вона просто втомилася.

Дочекатися миті – лише миті, усього лише якусь годину ця мить триває, приблизно між третьою й четвертою ночі, – коли міський транспорт поринає у мовчанку й у Місті ватяно, глухо западає сон! Ніщо не бентежить змальтерованої свідомості. Мрія воліє повер нутися у свій затишний замкнений світ ки шенькової самоти, подивитись якийсь фільм, послухати Bjork, покурити в ліжку й заснути під ранок, коли засне монітор і залишиться тільки звук. Найнеприємніша мить земної кволості: вимучено, попелясто сіріє крізь штори, кімната застарілою попільничкою тхне, дим ножем можна краяти, електричне світло у кімнаті раптом стає драстичним, непотрібним, незатишним, і шкода ночі, яка видавалася нескінченною, невичерпною, неосяжною, коштовною скринею, сповненою багатообіцяючих містерійних скар бів та натхнення. А насправді так стрімко й безглуздо спливла, непоправно минула, єдино залишивши по собі у цьому моторошному передсвітанні – наказ мертвого генерала: лягти у ліжко та якомога швидше поновити перервану темряву, продовжити її плин, заплющивши очі. Вранішня приреченість. І лише знайомі з дитинства, щемні, вічні звуки, тло, беквокал, витатуйований на підкірці – звуки далекого транспорту, тролейбусів, що прокинулися о шостій ранку, – ковзають поверхнею сумнівної реальності, балансують на линві четвертої фази сторожкого, страдницького сну. Єдиний зв’язок з життям людей та Міста, з сонцем, що сходить, з днем, який невблаганно настав, попри те, що кілька сотень хвилин тому називався «завт рашнім»… Мрія прагне прокинутись сама й не знати, що робити цілий день: або швендяти містом, або дивитись кіно, марудитись із текстами, слухати музику, курити в ліжку, чи тати у ванній книжку і нарешті забодяжити собі бодай щось окрім кави, якщо не з’явиться настрій для прогулянки, але – сама! сама! Мрія ніколи нікого не звинувачує, окрім себе, бо цілком свідома того, що лише вона відповідає за свій вибір й за все, чому вона дозволяє або не дозволяє відбуватися в своєму житті.

– Нехай спить. Не треба, – відповідає

Лисий.

– Може, зварити тобі кави? Ти п’єш каву? – безнадійним голосом пропонує Мрія. Влітку Рут часто набивається до неї в гості на кавцю, вдаючи глибоко відданого шанувальника цього напою та всіх пов’язаних з тим ритуалів. Але Рут завжди приходить з дровами, тому під час їхньої розмови весело буяє багаття, а розмовляти з Рутом іноді навіть цікаво. Принаймні з усіх друзів Флеша Рут має найбільший запас слів.

Флеш кави не п’є взагалі.

– Будь ласка, якщо не важко. Не відмовлю ся! – вирішує Лисий піти по стопах Рута. І ось Мрія з Лисим сидять на кухні, п’ють каву, п’ють портвейн та розмовляють, а в сусідній кімнаті спить відключений спалах. Мрія конає від нудьги й тому поглинає портвейн нещадними ковтками прямо з пляшки. Лисий солить каву, напевно, сам дуріючи від бонтонності власної поведінки. Мрію це смішить, але не злить, не дратує. Дворова ієрархія, розділення на «райони» (виборзькі, шулявські, борщагівсь кі)… теж своєрідна романтика, про яку Мрія й не підозрювала, що та досі існує, живіша від усіх живих… Врештірешт, Лисий слабкіший за Флеша, Флеш командує ним як хоче. Мрія думає, що і на ній він намагався перевірити свою владу, бо він же ж не може не розуміти, наскільки відрізняються їхні стосунки від його стосунків з дівчатами: Мрія ніколи не дзвонить йому… Мрія не вимагає від нього слів кохання, та й взагалі нічого не вимагає… Мрії все по киям, бо у неї – якесь своє життя, і вона не претендує на місце у Флешевому житті аж ніяк… Це зачіпає чоловічу гідність Флеша? Мрія про це думала.

Та жоден чоловік не погодиться з таким статус кво, навіть якщо жінка йому на фіг не потрібна.

Але що Мрія може вдіяти? Вона не може навіть теоретично уявити інакших стосунків з людиною, яка не лише молодша за неї ледь не на десять років, а й прикріплена до протилежного боку коралового рифу!

Отже Флеш валяється у відключці, а Мрія з Лисим сидять на кухні, п’ють каву, п’ють портвейн та розмовляють: «… смачна свіжа водка, смачні свіжі люди!.. -… мусора на Сходах – святе… тотальна перевірка – хуй результату… -… та мене якось ледь не взяли з цілим стаканом на Святошині! Добре, що в курточці кишені виверталися – я все висипав, і вони могли тільки відсмоктати самі у себе… -… ні, ну Рой Джонс – це ж лебедина пісня! Цей чувак – шаман!.. а ти бачив, як Оскар де ла Хойя в’їбав Варгасу! -… ну, його ж всетаки Мозлі пасе! -… та ні, Мейвезерстарший… -… ой, ну я не пам’ятаю… – Моралес ще афіґєнний чувак… -…а моє кохання – Чорний носоріг… – Хто? – Кліффорд Етьєн… проти якогось пуерто риканського хуя! – Фрес Окендо, здається… такий урод – і поклав на долівку того просто льогко! -…Можливо, хоча… я не впевнена… його, цього Окенду, здєлал Туа своїм правим крюком!.. а! слухай анеґдота: кароче, один фанат бокса прочув рекламу шо тіпа Тайсон битиметься… ну, там з кимось – не важливо… о, ну, і кароче, позичив у колег бабок, відпросився він у день поєдинку з роботи на три години раніше, пішов до супермрякета, накупив улюб леної марки пива, креветок, сигарети, всьо як тре’, прийшов додому, запхав креветки до холодильника, пиво – до морозилки, години дві маявся, нудився, розв’язував якісь там крос ворди… година до поєдинка – чувак ставить варитися креветки, за півгодини видобуває пиво, тягне то всьо до тєлєка, всідається в крісло… пішла реклама, креветки парують, пацан відкриває нову пачку сигарет… відкриває запотілу пляшку пива… креветки парують… закурює, робить ковточок пива… креветки па рують… починається бій… і – хуяк! тридцять секунд, і гладіатор лізе рачки під канатами – ну як той арґентинський урод від Кличка, навіть не пам’ятаю як його, ганебну суку, звати… пішла реклама… чувак сидить спрутенілий, дивиться то на повну запотілу пляшку пива в одній руці, то на цілу сигарету в іншій… креветки парують… і тут раптом ззаду жона підходить і лагідно так:

«Ну шо, коханий? Тепер ти мене розумієш?!» – Гаааа! Ууубугаггааа! – Гагага! о, а ти, до речі, ти просто викапаний Джорж Тапіа… за Тапіа, між іншим, ніби дуже вболіває Тайсон… ти знаєш, я бачила усмішку Тайсона під час того бою – це був вищир доброго велетенського собаки, водолаза, чи що… він вразливий і делікатний, це ж видно! Він не монстр, -… нє, ну Тайсон всетаки пиздець який боксер… -… та ну! Залізний Майк вже років п’ять як не зірка в Америці… може він і психопат, але не канібал – просто у Холлі чавунна бошка й він весь час лізе на таран, це ж не кожні нерви витримають, коли тебе бодає такий здоровий хуй, тоді, згадай, як він Хасіму Рахману другу бошку відростив своїм тараном, така гематома, шо капєц! – я би йобнувсь, якби мені так… -…чувак! ти б уже гробаків годував! Скеля! Я його просто обожнюю, він як тотем північноіндіанського бога темряви Канаги… -…ха! А пам’ятаєш, американці випустили шоколадки як надгризене вухо… – нє, шоколадні вуха Холлі – це просто чергова волохата цицька на спині Великої Американської Мрії… – Холлі – глиба! -… та аа, глиба… от Льюїс – то вобше горила… -… ну він поки непереможений… – він веде бруднувату гру, такий бля непереможний Lues!… прізвище Леннокса й латинська назва сифілісу пишуться порізному, але вимовляються однаково! – Ха!

Шо, серйозно? – Ну! Я тє базарю! Він і Майка дістав, але це сумнівна заслуга – Майк вже розвалина… -… нє, от побачиш, Клички в’їбуть Льюїсу в порядє, з гамном змішають! – Можливо.

Все одно справжні бійці потроху залишають ринг – приходять такі собі «бізнесмени», щось мудрують, якісь бабки варять, шоубИзнес мутять, козли… -… я б завів стаффордширського тер’єра… -… ммгум, замість сім’ї… «хочєш, я убью соседєй, что мєшают спать»!» Цими уривками п’яного ґавендіння досхочу можуть услухатися Мріїні сусіди через прочинені вікна Мріїної кухні: як всі добряче хильнуті люди, Мрія та Лисий розмовляють дуже голосно, весь час перебиваючи одне одного.