Текст книги "Орігамі-Блюз"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Світлана Поваляєва
Орігамі-Блюз

«Що ти, довговічний, робитимеш у цьому світі, дочекавшись, коли твій вигляд стане потворним!»

Кенко-Хосі, «Нотатки з нудьги»

«Справжній блюз грає чоловік, якого покинула кохана жінка».

«Перехрестя»

Кама Сутра радить ніколи не одружуватися з такими, як вона – лінивими, брутальними, неохайними, ревнивими, розбещеними, хтивими.

Вона найгірша з жінок принаймні з однієї причини: ЇЙ В СОБІ ДОБРЕ!

ОРІГАМІ-БЛЮЗ

1. Шкіци риб у розтині

Мрія чистить на березі рибу. Мрія співає пісню Лесі «Русалка», гарячий західний вітер жене її глухий від сигарет голос вздовж мокрого піщаного плюсу й майже гарячих річкових вод, що вітрові віддаються. Мрія спочатку обережно зішкрябує луску з живота риби, устромляє вістря ножа в риб’ячий анус і розтинає живіт, залазить рукою до черева, підчіплює й видирає нутрощі так, щоби не розчавити жовчний міхур, вириває їх й навідліг жбурляє на середину річки. Чайки сидять на воді, немов паперові човники, – чатують. Ціла зграя. Коли Мрія кидає риб’ячі тельбухи, кілька чайок підхоплюються в повітря – паперові літачки – та з бойовим кличем пікірують на здобич: плавальний міхур, якщо не проштрикнути його ножем (чого Мрія ніколи не робить), тримає кишки на поверхні води. Мрія відриває разом із зябрами риб’ячу голову від хребта й тотожнім злітаючим жестом кидає її вздовж прибою на пісок. Неподалік чатує кілька ворон. Вони злітають від рвучкого руху Мрії, але не надто сполохані, радше з міркувань обережності. Та ворона, чия настала черга (згідно з воронячими ієрархічними законами), підстрибуючи боком, наближається до риб’ячої голови й хижо підчіплює її своїм масивним дзьобом так само, як підчіплює паперові паки зпід соку. Мрія щоразу дивується: ворони так довго живуть й здатні використовувати понад триста різноманітних сигналів для спілкування поміж собою, а не розуміють одне одного, якщо вони з різних місцевостей… Як перевірити, чи розуміють оці річкові ворони київських ро дичів?

Мрія співає, чистить рибу, годує ворон та чайок. Риби – повна мидниця завбільшки з кінву. Сонце пече нещадно. Мокра сукня обліп лює тіло Мрії, мокра бандана обліплює корот кострижену голову Мрії, великі сонцезахисні окуляри, що закривають половину Мріїного обличчя, – поцятковані риб’ячою лускою, яка швидко сохне й скручується на сонці. Ворони пообсідали дерев’яний човен. Вітер жене пісню, як воду, як пісок, як паперові човники, літачки та пакети зпід соку…

Мрія хребтом крізь мокру темносиню сукню відчуває, що Флеш не вийде на берег. І раптом пісня в ній уривається сама собою.

Якийсь час Мрія чистить рибу мовчки, а пісня ще ледве чутно бринить у голові. В грудях, у серці – просто вітер. Мрія розуміє, що Флеш не просто не вийде на берег: в будинку (який зі свого місця Мрія не бачить, але відчуває крізь сукню всім тілом) його теж немає: будинок зачинений, всі кімнати порожні. Напевно, Флеш поїхав до Міста. Місто – труна, склеєна з газетних шпальт… Місто – паперовий макет, з якого переможно стирчить зужита штрикалка телевежі – вимальовується крізь густу імлу спеки.

Вся поверхня води вкрита крилатими мурахами, що наосліп тицькаються в повітря, повзуть по воді, доки не потонуть. Перемішаний з лускою пісок злизує хвиля – тепла, як зпід крану, як чай. Поділ Мріїної сукні змішується з хвилею, піском та лускою. Вона помічає, що чайки кружляють прямо над її головою, а ворони, позираючи скоса, безсоромно підкра даються короткими стрибками до купи ще не чищеної риби. Риба підсихає і на купі, й у мидниці – луска перетворюється на шерхлий папір. Тоді Мрія зауважує, що мимоволі зупи нилася, й знову береться за недочищеного суда ка. Шкребе тепер швидко і механічно – без на солоди чимось всередині себе й довкола себе (радіус 50 метрів). Без пісні.

Мрія з ногами залізла у виплетене з лози кріслогойдалку. Сутінки та комарі. Спіраль «Raptor» млосно курить біля ніг Мрії, відга няючи комарів. Неподалік врівноважено жевріє багаття в кам’яному колі. Мрія сьорбає каву з керамічної філіжанки, палить «Lucky Strike» й читає газету «Хайвей», складаючи з прочитаних шпальт літачки та човники, приречені прожити коротке своє життя на землі біля Мріїних ніг й згодом згоріти у ватрі. В дерев’яному буди ночку на палях – темно: світло горить лише внизу, в кухні. Мрії цього досить: вона бачить, мов кішка. Прозорий метелик кидається на ґратки вій з відчаєм сліпого птаха, що сам собі сниться. Хребтом крізь сукню, яка висохла на тілі, Мрія відчуває чиїсь кроки, всупереч щемкому стисканню у сонячному сплетінні думає: «Сусідка» й не ворушиться. Дві чоловічі постаті виникають перед нею: Флеш та Рут (Рудий Провідник, схожий на сенбернара Сема з сусідньої дачі). Їм ледь по двадцять. Мрії – вже під тридцять. Обидва вітаються. Мрія підводиться з кріслагойдалки. Маленький цвір кун лоскоче їй серце. Вдає подив. Дивиться тіль ки на Флеша.

– Хто з нас має лишитися? – запитує

Флеш…

Мрія наближається до нього, ніби танцюючи повільне млосне танго, кладе руки йому на плечі, дивиться у вічі, посміхаючись, як їй здається, глузливо й стримано: «Я думала, ти скучив і прийшов мене поцілувати. Мені би й на думку не спало, що ти здатен втягувати мене у якісь дитячі розборки».

Флеш коротко зиркає на Рута – кращого кумпля (наразі), Рут позирає то на Мрію то на Флеша, а Мрія дивиться на вії, вуста, на все обличчя Флеша й сама відчуває, як ніжність, що точиться з неї, розтікається довкола наелек тризованим туманом. Флеш має перевагу темних очей: темні очі ніколи не стають кала мутними або прозорими, засклілими чи холод ними – вони завжди виразні й теплі, завжди відверто жаріють. У Флеша очі – гарячі, кольору перестиглих серпневих вишень, від них неможливо відірвати погляд – так само, як від полум’я. Рут розвертається і йде, кидаючи крізь зуби та через плече – ніби плювок – «Ннну, папа…», а Флеш в цей час мовить до Мрії: «Тоді я зараз прийду так, як ти собі надумала».

Він зникає услід за Рутом і – Мрія трі почеться, мов нічниця на свічці, але не встигає навіть опустити руки, зпід яких щойно висли знули Флешеві плечі, – повертається, оповитий якоюсь ртутнобілою, неначе молочне місячне сяйво, хмариною. Флеш впритул підходить до Мрії й вона опиняється всередині величезного оберемку болотяних лілей, серед яких душу висмоктують своїм моторошним запахом цитри нові голівки латаття.

– Тобі, – звабливоглухуватим голосом каже Флеш, самовдоволено посміхається.

Мрія мовчить. Сльози раптом зволожують кутики її широко розчахнених очей. Вона примружує очі, й усмішка її стає беззахисною – маски відлущуються з обличчя, як пелюстки, немов списані японськими віршами аркушики, але до справжньої Мрії (якщо вона існує) дале ко. Охопивши сніп іще вологих квітів, зминаючи їх, Мрія притуляється до Флеша й відчуває серед м’язистих слизькуватих стебел твердість бутелькового шкла.

– Це вино? – кволо запитує вона.

Це – коньяк, – нахиляючись до Мрії, ви дихає Флеш прямо в її вуста: Мрія відчуває запах алкоголю. Не дивно: Флеш рідко буває тверезим. Принаймні він ніколи не приходить тверезим до Мрії: напевно, ніяковіє. Чи боїться…

Вікова різниця ледь не в десять років ковбасить комплексами не лише Мрію – Флеша також. … як швидко вони виростають у смаглявих парубків з ніжними рухами сили андрогінну довершеність змінюють швидше аніж дерева листя перетворюються на «чиказьких биків» а наступні вже їм прогризають спини й червиві плоди поколінь укривають асфальт своїм гноєм… вони йшли в перший раз в перший клас під її випускний і останній дзвоник…

2. Тріо без віолончелі «Літо навпіл»

Нульове число нульового місяця. 00:00 на електронному годиннику (очі або люфи часу, яких немає на круглих мармизах механічних циферблатів). Голос з магнітофона декламує на тлі прокволого саксофона:

 
Сонце змінює шкіру
від вітру судомить щелепи
виходжу на балкон
з неба звиса білизна
хмари затопили кімнату…
 

З кухні відлунює телефон. Доводиться покидати балкон. Задовольнити цей клятий пристрій зв’язку з лакеями лаштунків та деко рацій.

Зі слухавкою між лівим вухом й лівим плечем, цигаркою в зубах, попільничкою та сірниками в одній руці й мінералкою в другій Мрія повертається до балкона, звивний, тяг неться по її слідах дріт. Врешті вона видихає в слухавку разом із димом хрипке: «Так…», незграбно розставляючи принесене на долівці біля канапи.

Краплі дощу залітають до очей, мовби ніч ниці до освітленої кімнати (… нічні метелики збирають попіл з ватри)…

– Привіт. Це – (ну, скажімо, N) – Я з вокзалу. Зустрічав потяг зі Львова, а з про тилежної платформи саме відходить потяг «Київ – Сімферополь». То коли ти кажеш затем нення Сонця?

– Гм… привіт… Аж одинадцятого серпня…

– Та ну… то я шось…

– Угу. У мене на твоєму місці теж настало б затемнення.

– Ха – ха!

– Гиии!

– Ну, бувай.

– Бувай.

Вона повертається до кімнати й глибо кодумно бере гітару, на якій не вміє грати.

Звісно, окрім стандартного набору музичної школи Am – Dm – E – G – F – C та «Зелених рукавів». З диктофона лунає Гімн Постгіпізмові «Вештаються вулицями весінні гіпі» на слова ірокезів з «Прекрасних невдах» Коена:

«Засяйте вмить, голки дикобраза; немов літній дощ візьмеш бісер; вічним вінком це намисто з іклом…» А Флеш завжди вичікує, коли Мрія наллється до стану «щас спаю» та вимагає «Орландіни»…

За вікном гримнуло. Кішка впіймала ропуху.

Звідки взятися у залізобетонному помешканні ропусі? Флуктуація урбанізації. Нещасний випадок з іншої декорації. Маленька паперова жабка на ниточці, котяча іграшка: натискаєш на жабку ззаду, й вона стрибає. З магнітофона лунає «Всяк випадок». Кішка смачно дохрумкує ропуху – зі звуком цвяха об шкло…

Годину тому Мрія поверталася додому: ретельно обходила ятки біля метро, намагаючись швидше минути людський потік, аби не нара жатися на зіткнення з чужою плоттю. На ас фальті біля переходу, розметавшись, як дитина, розкидавши руки й ноги, міцно й солодко спав схожий на казкового гнома чи лісовичка бомж.

На його благовидому обличчі, облямованому пухнастою русявою бородою, панував такий блаженний спокій, а вуста розливалися такою світлою відстороненою посмішкою, ніби він обіймав уві сні всю Землю, а Земля обіймала й колисала його. Чоловічок спав на спині – довірливо й погідно відкритий Світові, – Мрії здалося, що це і є втіленням гармонії між лю диною і Всесвітом: достоту з таким виразом щасливого й вільного від будьяких шаблонів спокою він спав би, осяяний Свободою Живої Істоти, будьде: в полі, на узбочині траси, на хіднику, в лісі, у підвалі, у привокзальному кло зеті, в Оперному театрі. Дивлячись на нього, Мрія згадала пса, що так само розкинувши лапи безтурботно спав у годину пік посередині хідника на Невському проспекті. Тисячі пітер ців та прибульців з уражених манією туризму глухих шлоїбеней невпинним стрімким й загрозливо щільним потоком сунули туди й назад, рухалися, неначе збуджені дифузією молекули, бігли, штовхали перед собою візки, штурхали одне одного. Пес навіть не ворушився: людський світ просто не існував для нього – він спав у центрі свого собачого світу й чхав на решту. Мрія, як ніколи досі, виразно відчула своє тіло, свій матеріальний образ усього лише галюцинацією, ілюзорною проекцією світу людських уявлень. Її вразила обмеженість цього світу. Долаючи дратівливу штурханину підземного переходу, Мрія думала про те, що вона ніколи не зустрічала людей, які вміють текти. Всі, кого вона знала й бачила довкола, уособлювали Заперечення Течії. Вони бігали, марудилися, гарували на роботі, виконували пози й жести, ходили, човгали, злягалися, сра ли, спали, – кожен найменший рух був нічим іншим, як метушнею, – але, по суті, являли собою статику: це була метушня актинії, на мертво прирослої до коралового рифа свого модус вівенді. Можливо, саме це штовхало Мрію на дружні й любовні зради (так це називається серед коренеротих мешканців рифу) – вона шукала когось, хто вмів би текти попереду свободипростоіснуванняуБезмежності. Так звана зрада колись буває першою, але ніколи не буває останньою, принаймні доки зрадник не відшукає того, що шукає й не вгамується. Зраду неможливо приховати – це знають усі, хто кохав, кого кохали серед хворобливих глибин власництва. Зрада приростає до тіні зрадника, зринає над тіменем каламутним чорним німбом, перетворюється на мученицький терновий вінець.

Макс чує, як Мрія роздягається. Кладе дов ге намисто на скляну поличку. Макс згадує обкачану океанським шумовинням рінь. Дере в’яні кісточки намистин випромінюють тепло її грудей, відбиваються у дзеркалі звивчастими нагромадженнями. Макс відчуває сфери й півсфери Мріїної кімнати та Мріїного тіла, з’єднані гармонією нескінченності чайної троян ди – ружі вітрівтавітрил. Світло лампи обливає жовклим і вохряним. Макс бачить музику Мріїного дихання – буквально як фізіологічний процес: тріпочуть ніздрі, рухаються мінливими акваріумними рибами вії, пульсує слимачок у вкритій водоростями мушлі. Він відчуває її волосся її шиєю, чує погляд і розмовляє з ним пальцями свого тіла, що знає глибину безодні.

«Всі люди щось купують, – найчастіше Мрія розмовляє з Максом подумки. – Я хочу продати тобі подушку, напхану моїми снами. Ти зможеш розважатись навішуванням наліпочок запрограмованого прийдешнього на всіх, кого у цих снах побачиш. Вони стануть твоїми рабами й проживуть кожний крок, який ти для них вигадаєш. Незугарні актори на провінційній сцені. Якщо ти гадаєш, що твоя ніч є чистою, позбавлена сновидінь, а напхана кізяками снів подушка – занадто дрібна монетка для розра хунку й придатна лише для милостині, я додам до неї ще й простирадло, просякле слізьми, проли тими уві сні, – ним будьколи можна обтерти брудне обличчя. Все зроблене з моря – і сльози людські, й сім’я чоловіче, й молоко жіноче, й щомісячна кров… Завжди можна втішитись чимось: коли людині смертельно погано, для неї все перетворюється на знаки. Можу й тобі цих мідяків відсипати: розсіяні асфальтом джокери, білі маргаритки, закривавлене чоло аутсайдера на Сходах («Брате, купи подушку! – Слиш, сєс трьонка, луччє сігарєту дай! – Та бери скільки влі зе, тільки забери ту кляту подушку!» Я не можу її нікому подарувати – це все одно, що подарувати котячий труп або купку лайна в сірниковому пуделку (тільки в дитинстві сірникові пуделка існують для сонечок…), ворону, що каркнула тричі, кішку, яка передумала перебігати доро гу… Весь час повз лине чиєсь життя – як сміх друзів, котрі йдуть на пиво… Усміхаються ті, хто ніколи мені не снився. Вільні. Подушка спить поруч із білим ведмедиком, якого ти, Максе, мені подарував, ти – нечоловік, недруг, небатько, незять, некоханець, незнайомець… ге ній ділової угоди! Плюєш на емоції, розтираєш стоптаною підошвою нечищеного черевика почуття, відчуваєш прокльони за тисячу кіло метрів, хворобливо реаґуєш на байдужість – проживаєш біль усім тілом і звеш це коханням.

Це ж не заважає тобі щоразу запихати прутня до кожної малолітньої триперної дірки! Знаєш, чому зранку так смердить язик, вкритий чимось, схожим на грибкову плісняву? То нутросмороди твого сну – мусиш погодитись, хоч і недолюблюєш Павича. Боїшся відчинити шафу: раптом там не скелет, а – циган! О мій «справжній чоловіче»!

Всі довкола мене – «справжні чоловіки»! Всі твої друзі, які «чогось добилися» й мають такий вигляд, начебто всі дзеркала в їхніх оселях висять на рівні нижньої частини живота. Щоран ку кожне з цих опудал – перед тим, як відпо лірувати бльондамйодом зуби й зголити з лиця потрійним лезом з плаваючою голівкою свій сон («гроші – товар – гроші – переслідування – втеча – бахбах! – гроші – голі баби: коли відір вуся від погоні, всіх виїбу в дупу! – гроші – бах!

Стовбур кольта охляв безпорадно – ліфт – товар – баби: всі голі, всі тринадцятирічні, всі з молочними цицьками й роззявленими дупами, й одна негритянка…») – кожне з цих опудал прямує до люстра й довго та натхненно роздивляється свій пуп, густу лобковопахову рослинність, жи лавий фіолетовий прутень, загартований по шкірвендиспансерах, й поруч з ним – завжди «мабіла – барсєтка – лопатнік». В «лопатніку» щоранку подумки перераховуються гроші. Це дорівнює спогляданню прутня».

Багато чого знав Макс, коли Мрія роздя галася, й шумувало прибоєм її намисто.

Мрія зняла намисто. Те, що у цю мить пережив кожен, зробило їх без вороття чужими, змінило до невпізнаваності малюнок зіниць, мову поглядів. Вони ковзнули один крізь од ного й стояли спинами. Кожен – обличчям до протилежної стіни, – потирали лоби…

В ньому чорним фламінго злітала вона, а в ній борсалися вогкі тіні.

Череп знову був із кришталю та криги.

Думки текли крізь мігрень пекельним болем, шерхлі змії, що повзають у мозку. Пульсація очних яблук – тортури для невгамованих у своїх намаганнях розширити межі розуму. Мрія щосили стисла скроні – жаске місячне квиління сколихнуло вібраціями болю сфери й півсфери:

 
Нікуди нам не подітися
одне від одного.
Не розірвати рук, не розчепитися -
падаємо у безодню,
немов астронавти,
котрих розкидало вибухом
міжгалактичного привида, що їх поєднував.
Ми падаємо – Смерть наздоганяє нас,
як будь де…
 

Мрія дивиться на Макса й не розуміє ані його провини перед нею, ані його привабливості для себе, бо вона його вигадала, вона збудувала собі кін на його раменах.

Врешті Мрія зітхає й віями вимикає мозок.

Мрія й Макс опиняються глибоко під зем лею, імовірно у метрополітені. У вогкій тем ряві просто перед очі – залізні двері з двома табличками посередині, що непевно мерехтять, підсвічені зпід стелі червоною лампочкою.

Перша – чорний трикутник вершиною донизу, облямований білим, з намальованим на ньому фосфоричним черепом та перехрещеними кіст ками. Під нею друга – така сама, але біла, обля мована чорним, вершиною догори. В центрі схематично зображено чорним голомозу голівку кульбабки з трьома порошинками.

Нижче – масна іржавочервона стрілка вниз.

Мрія та Макс дивляться вниз: на дверях писало крейдою: «ЛІТО».

Мрія чує свій голос, хоча нічого вголос не промовляла.

– Як туди можна потрапити?

– Туди не можна потрапляти. – відповідає голос Макса, хоча Мрія дивиться в цей час на його губи: ті не ворушаться.

– Ти щось сказав?

– А ти?

– Я – ні… Так… Не знаю… Так!!! Так, але…

– Я відповів.

– Окі, нехай буде телепатія. Теоретично пройти ці двері можливо?

Макс знизує плечима й виставляє перед собою руку з годинником. Замість циферблата на ремінці – однаєдина кнопка ENTER у своєму природному вигляді.

– Натискай!

Мрія тисне без вагань та думок, ніби її рука робить це сама, відокремлена від тіла.

Зі стелі одразу ж починають сипатися дріб ні камінці, земля з піском, що дуже швидко провокує падіння стелі, та, відповідно, усього, що було над нею (наскільки глибоко під землею все це відбувається, невідомо).

Макс бачить перед собою сполотнілий ма некен, що лежить на білому вапняку горілиць просто неба. Перше його свідоме людське почуття – жах. Через деякий час манекен роз плющує очі. Через деякий час намагається пово рушити вустами. Ще через деякий час – Макс уважно стежить за Мрією – її очі наповнюються вологими кольорами, до очей, мов риби, запливають перші непевні напівсвідомі думки.

Оживають, тріпочуть ніздрі, вії…

Раптом Мрія з різким криком підхоплюється, але одразу бачить Макса і, ще нічого не тямлячи, рефлекторно пляцкає по кишенях у пошуках сигарет. … коли обоє закурюють, він обережно бере її за руку. Намагається говорити буденно: -… слу’, я був звичайним хробаком, який проїдає собі хід у ґрунті, пропускає землю через травну кишку. -… слу’, я була бензиновою плямою, яка просотується крізь ґрунт! І кожна окрема крап ля мене бачила ґрунт обабіч у найдрібніших деталях. Але всі ці краплі та струмочки якось «знали», що вони – різнокольорова бензинова пляма, в якій з цієї інформації утворюється цілісна картинка: вапнякова пустеля з круглими, немов ополонки, антрацитовими озерцями. Біля них зі шпарин у вапнякових плитах витикалися трикутні крихітні квіти лише двох кольорів: бузкового і блідожовтого. Це був блискавичний образспалах цього самого місця, де ми зараз.

Але одразу по тому промайнуло: ми з тобою в купе швидкісного потяга, ти, голий, стоїш на столику, й аж по пояс виставився з вікна догори обличчям – на шаленій швидкості – дивишся на зорі… А потім усе вимкнулося.

– Ти бачила купе перед тим, як ми тут опинилися? -… угу. -… я саме тоді на мить відчув – й водночас побачив себе збоку, – ніби я мчу верхи на ядрі, як Барон Мюнгаузен, у зоряному тунелі…

А по всьому одразу побачив оце все, тебе поруч. Ти так розслаблено спала, була така гарна… я вже хотів тебе взяти.

– По всьому?!

– Треба ж переконатися, що ми залишилися людьми: іди до мене…

– Я не можу…

– Ммм, я знаю, що тобі подобається, ссс сауурозтули ніжки, ооооумпідисюди, мм мкицю – розсунь – ніжки…

Мрія – млява. Макс – ніжний. Алеледве стримуєсебеабине… Прош!Трик!Ну!Ти! її до самої горлянки собою – вже вмить залізо бетонним, – за той манекен. За той жах, який вона змусила його пережити. За те, що він тоді несвідомо, дико хотів той манекен!

Чим далі Мрія зволожується, тим потужніше загусає повітря довкола, тим розпливчастішими робляться абриси довкілля, тим важче Максові рухатися, – спочатку немов у воді, потім наче в олії…

Макс таки знаходить в собі сили подолати цей простір, аби увійти у Мрію…

– Ооооооооооооооооооооооооооооо…

– Ти щось сказав?

Мрія крізь товщу скла бачить Макса, закля клого у шкляній брилі, ніби мураха в бурштині.

Ніби фігурка в брелоку для ключів з прозорої пластмаси. Чи в олії сувенірної авторучки.

Макс незворушний, але по його вибалушених засклілих очах й телепатичних звуках якогось булькання, Мрія здогадується, що він бачить її у такому ж вигляді. Нічого, окрім товщі прозорого шкла (або пластмаси) та одне одного, вони більше не бачать. Від несподіванки обоє ще досить довго телепатично булькають. – атт ккуррва, ми втрапили! – врешті чує Мрія Максів голос.

Мрії хочеться плакати. Але вона не може зробити цього фізично, бо за межами її тіла (якого вона, до речі, теж не відчуває) одразу починається оця прозора субстанція, котра огортає її щільно, мов повітря. Зіниці затерпли й спинилися назавжди. Таким це, принаймні, видається зараз. Дивитися Мрія може лише вперед себе.

– Тіко не плакай. Затопиш сльозами мізки.

– Чорний гумор – це наш метод… А якщо я дійсно заплачу, невже – в себе?!

– Навіть не намагайся перевірити. Хтозна, до чого це призведе? Буде шкода, якщо твої мозки розчиняться в сльозах. Навіщо мені безмозка жінка? Я припиню тебе кохати!

Мрія одразу починає рюмсати.

Через деякий час Мрія помічає, що ридає вголос, сховавши обличчя в колінах й, охопивши коліна руками, розгойдується туди сюди. Від здивування припиняє це неподобство.

Усвідомлення звичайного газоподібного прос тору пронизує її звірячою ейфорією. Мрія за ходиться істерично реготати, бігати, плигати, судомно дихати, рефлекторно шукати цигарки, отже, не одразу згадує про Макса. Рвучко обер тається довкруж, роззираючись, і бачить Макса: той, ніби нічого й не сталося, сидить і палить.

– Ну шо, продуплилася?

Мрія підскакує до Макса й щосили заряджає йому такого ляпаса, що від несподіванки він гепається навзнак. Цигарка відлітає вбік.

– Як би ти вибрався без мене!

– А як би ти заплакала без моїх бздур? – ошелешений, швидко опановує себе він.

– А, йди ти… – Мрія вже відтанула. – Просто історія про Кая та Герду… Йди під три чорти, – вже механічно повторює вона. -… ти що, мене кохаєш? – Мрія випустила дим й примружилася.

Макс, мовчки посміхаючись, пригортає її до себе й підносить наручний годинник до Мріїних очей. Замість циферблату – кнопка ESC. Він мовчазний здебільшого, Макс…

– Натискай!..

P.S. А хто ж був третім? А третім було Мріїне відчуття, що у цьому сні за ними стежить Флеш: розбирає партитуру й бачить їх крізь ноти, немов крізь колючий дріт…

3. З історії хвороби: користування туалетним папером

Мрії добре з собою, попри все, що вона про себе знає – вона подобається собі такою.

Мрія не зможе бути інакшою, вона це знає, її це влаштовує. Жахлива спадковість по лінії матері: низка жінок, які виходили заміж за не своїх чоловіків і все життя пили життєву силу з них, зі своїх дітей, з усих, хто потрапляв у коло родини. Агресивноідіосинкразійне тяжін ня до жертви з хибним усвідомленням власної жертовності. Інше тлумачення цієї маловивченої, але дуже розповсюдженої хвороби – енер гетичний вампіризм. А все починалось, як у казці: тунель, світло, сяйво, любов материн ська. Мати – ментальний слідчий. Тато – анти кварний літак, у якого постійно глухне дви гун. Привід для існування – егоцентризм та цікавість. Реакція домашньої прокуратури – деспотизм до ідіотизму. Результат – кривавий терор обох сторін. В епіцентрі – глухне нещас ний двигун. Врешті воля. Перше кохання – на жаль, найчастіше – знак долі. І найчастіше – розчарування. Тут починається мимовільний процес зсування від інфантильності – вбік.

Замкнене коло. Алкоголізм. Дебілізм. Аутизм…

Усвідомлення того, що «не помреш молодим» дається важко… Люди з генетичною категорією марґінальних дилем. Такі, мов попкорн, штампують до болю схожих на себе нащадків.

Надміру опікуються виготовленням лялечки аутизму – пастки, виборсування з якої імітує пологи. Проте затягується на все життя. Й відбувається з усіма можливими аналогіями до патологій, зазначених у медичних довідниках (розділи: патологоанатомія, акушерство та гінекологія, анатомія ЦНС; проміжок – суд медекспертиза). З часом виявляється, це – ли ше початок. Це шар молочного шоколаду суперкіндерсюрпризу, який ти, мов хробак, ледве прогриз зсередини. Оболонки більше немає, so… Воля? Дуля! Певному відсоткові – дуля з маком! Оболонки більше немає, а ти – іграшка. В найскладнішому випадку – іг рашка, яку ще треба зібрати за турецькою інструкцією з кількох деталей. Якщо має бути те, що зображено, – краще не починати. Й без того вистачає на білому мутантів! Contra spem spero, мутанти! Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Рябий пес біжить краєм моря. Розкішнораменні атланти позують для журналу PLAYGIRL (й водночас рекламують фанту). А куди поділося первісне шумерське пиво? І чиїм є глюком сад Гетсиманський? Простраціяпросточекання зли ви, а парасолю тримає напоготові старий манд рівник Ілько Шанський… Єдиною вадою, яка викликає у Мрії сум, є те, що вона – не кар’є ристка. Саме цієї суспільнокорисної якості не вистачає для завершення образу суки, курви й стерва. До того ж, будучи такою собі «Пиздою з іклами», вона могла б цілком пристойно ут римувати матеріально себе сама вкупі з усіма своїми вадами. Але ж який облом гарувати з ранку до ночі заради клюбного пива, хати, шмотки, шкар за п’ятсот баксів, комп’ютерних примочок, кахлів у сортирі! Гроші – це папір. За ними треба пірнати у діжку з лайном – так, як засуджені до страти турки ховалися у лайні від катового батога. А шеф пірнає в те саме лайно разом з тобою, коли над головою свище батіг діючого політичного режиму. ЛЮЦИФІРКА (голос з чату): тебе їбе і буде їбіти будьяка, кожна влада? Просто одна тебе брутально і посадистськи ґвалтує, а інша, скажімо… просто трахає? якщо ти розслабишся, ти на віть можеш отримати задоволення? МРІЯ – ЛЮЦИФІРЦІ: На хуй, п’яні гості – всі у гай!

Мрію влаштовує секондгенд, кава на снідобідовечерю й звичайне дитяче мило.

Кут стола упинається в ребра, в сонячне сплетіння, а чай занадто гарячий. Всі машини проїжджають ледь не по ногах – ледь не чіпляють боковим дзеркальцем напнуті гоміл ковими кістками джинси. Трамвай стоїть пе ред світлофором годину, стоплюється й розті кається від спеки. Замість веселих зграйок вітрильних ґвинтокрилів (у кожного – по парі снігоступів, – так, напровсяк…) – навіть не комарі, якісь бррроузівські крокодили.

Словом, всі ознаки депресії, – мов шкаралупа, шкірки, качани й бубки фруктів та горіхів на таці.

Краєвид, оточення, сприйняття змінюють одне одного, мов кадри в секунді, кожен – двадцять п’ятий. Великі шматки середовищ із властивими їм подіями монтуються в свідомості методом простої склейки у стик (щоправда, інколи через темне поле (ЗТМ) а інколи через «білку»). І все одно нудно. Може закохатися у того хлопчика?

Чи у своє прадавнє кохання? Штибу «хочєцца чєгота нєзємнога: то лі мущіну, то лі сємєчєк…», а чи акваріюмних рибок завести? І що? Феєр верки не тривають довше кількох хвилин, а над то – якщо це феєрверки емоцій. Нудьга. Оо оо яка нудьга! Уууу яка нудьга! Вввв яка нудьга! Ніде не знаходиш собі притулку, навіть серед порятованих бабиним літом небесне безтогощоб скористатися кожним яскравим листом жовтогарячобагрянових дерев, навіть серед людських мушель, яким нема порятунку у транспортних скупченнях… не без того, щоб скористатися кожним болючим, неначе укол антибіотика, приводом для спілкування.

Ін’єкція сорому та огиди, вакцина проти провини. Так важко відкинути необхідність кон такту, живучи, немов у колонії мідій, серед зашоломлених черепашками одноплемінників.

Ти – достоту така, як він, він – як вона, а вона – як усі решта, в центрі якої – ти з ілюзією про власну винятковість в оберемку. Подумай про власну випадковість. Ти що, не збираєшся помирати? Так, не збираюся, як і всі решта.

Але ж мусимо. А я мушу плавати в осені, наче в акваріумі. Живитися барвами, хмарами, сонцем, що не дає хлорофілу закривавленому осіннім рецидивом листю, горобиною, святковими по лисками автомобільного шкла у кам’яних ту нелях, негативами топографічних світлин у вітринах й тонованих шибах. Доїдати вночі свій Місяць. Він потребує на відродження усьо го лише чотири дні. Потім щоночі знову мо жеш відгризати, скибка за скибкою, крижану скоринку – наче миша, здригаючись від саксо фонних імпровізацій вітру, дослухаючись, як перші приморозки на калюжах торкають но ту «сі», а щітки каштанового гілля шерхло ялозять гетом розбитого ліхтаря. Життєдайна неоднозначність образів з мого оточення: мінливі, наче плівка бензину у калюжі. Придивишся – кожен виграє на сонці улюбленого сезона власним перетіканням бензинового малюнка. Навіть якщо наївно вважати чоловіків друзями, а жінок наївно не вважати подругами, – змішати «кола колєжанок» у шейкері персонального анархізму у безособовий – транссексуальний – бісексуальний – асексуальний – уніфікований коктейль, – ідея імперії духу відстоятиме що далі й далі. Невичерпність повторюваності лю дей. Жінок – «пожіночому», чоловіків – «по чоловічому», а загалом – незалежно від статі.

Брррр яка нудьга. Кут стола упинається в ребра, з дна очей поволі зринає млявий жах, грає Мрію з одноманітним ентузіазмом. Мрії більше не треба вдавати, що спить, коли сон заглядає, мов голка, у ліве око й витягує вовняну нитку крізь праве вухо зі звуком виноградної лози, що треться бровою об стулку шиби, зі звуком слимака, що суне шерхлим і тремким листом на цій лозі… Мрія вже тоді знає, що марно ділити час на сон та несон, бо межа між ними умовна: відчуваєш мить, коли засинаєш – як перекочується на інше місце рінь, яку ліниво підчепила морська хвиля, – а по тому одразу розплющуєш очі. Просто за добу кілька разів розплющуєш очі в різних кутах однієї кімнати. І доки не перебереш й не повикидаєш усього її мотлоху – від найменшого ґудзика аж до меблів – про подорож за двері годі й мріяти.