Текст книги "Кладовище домашніх тварин"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Вона зрозуміє, що з котом щось не так і що він не такий. Як раніше.

Він вигнав кота надвір, але той повернувся. Напівсонна Еллі сиділа на ліжку, а Черч влігся на ковдрі, розпливаючись темною тінню. Його широко розплющені очі тупо блимали на світлі.

– Татку, викинь його, – Еллі майже стогнала. – Від нього так смердить.

– Тссс, Еллі, засинай, – сказав Луїс, вражений спокоєм у своєму голосі. Це нагадало йому ранок після того випадку лунатизму, коли помер Паскоу. Після прибуття в лазарет він одразу ж побіг у ванну – глянути в дзеркало, щоб побачити, як жахливо виглядає. Та виглядав він дуже навіть непогано. Тоді йому стало цікаво, скільки ж людей ходить навколо так – зі спокоєм на обличчі і жахливими секретами всередині.

Але ж це не секрет, чорт забирай! Це ж просто кіт!

Та Еллі мала рацію. Він огидно тхнув.

Луїс виніс кота з кімнати, намагаючись дихати через рот. Бувають же й гірші запахи: наприклад, лайно. Якось із місяць тому чистили каналізаційний відстійник. Джад тоді сказав: «Не Шанель номер п’ять, еге ж, Луїсе?» Або сморід гнійної рани – те, що доктор Брасерман називав «присмалена плоть», – був же ще гіршим. Та навіть запах з каталітичного конвертера «Цівіка» був куди бридкішим.

Проте запах від кота був якимось особливо відразливим. І як же цей шолудивий котяра продерся всередину? Луїс же виганяв його раніше – вимів мітлою, – коли вся родина була вже нагорі. Зараз він тримав його на руках уперше за весь тиждень. Кіт гаряче розпливався, як липка зараза, і Луїс подумки поцікавився: «Крізь яку шпарину ти проліз, виродку?»

Раптом йому пригадався той далекий сон – Паскоу просто проходить крізь двері між кухнею та гаражем. Може, й не було ніякої шпарини? Воже, воно просто прослизнуло крізь двері, як примара?

– Дурниці, – гучно прошепотів він трохи осиплим голосом.

Раптом Луїсові здалося, що кіт зараз почне вириватися у нього з рук і подряпає його.

Та Черч лежав непорушно, випромінюючи те бридке тепло і нудотний сморід, і дивився на Луїса так, неначе міг прочитати думки.

Крід відчинив двері і грубо штурхнув кота в гараж.

– Уперед, – сказав він. – Іди і вбий ще одну мишу.

Черч незграбно приземлився, вдарившись лапами об підлогу. Він кинув на Луїса огидний, повний ненависті погляд зелених очей. А потім пішов, похитуючись, наче п’яний.

«О Боже, Джаде, краще б ти мовчав», – подумав Луїс. Він підійшов до раковини і ретельно вимив руки, неначе перед операцією. «Ти робиш це тому, бо воно тримає тебе. Потім вигадуєш якісь причини… Тобі навіть здається, що це хороші причини…Та варто тобі хоч раз там побувати, і ти вже належиш сьому місцю… І ти готовий вигадувати найправедніші в світі причини, аби знову піти туди…»

Ні, він не міг звинувачувати Джада. Він пішов туди за власною волею, тож не міг звинувачувати Джада.

Луїс закрутив кран і взявся витирати руки. Раптом чоловік завмер і втупився поглядом у шматочок ночі за кухонним вікном.

«Чи означає це, що це місце тепер моє? І моє також?

Ні. Ні, якщо я сам цього не хочу».

Він повісив рушник і пішов нагору.

Рейчел уже була в ліжку з натягнутою до підборіддя ковдрою. Ґейдж лежав біля неї. Дружина кинула на нього винуватий погляд:

– Ти не проти, любий? Тільки сьогодні. Мені буде спокійніше, якщо малий буде біля мене. У нього такий жар.

– Звісно, – відповів Луїс. – Усе гаразд. Я постелю собі на дивані внизу.

– Ти справді не проти?

– Ні. Ґейджу від цього погіршає, а ти заспокоїшся, – він замовк, а потім посміхнувся. – Правда, ти підхопиш вірус. Майже гарантовано. Ти не передумала?

Вона посміхнулася у відповідь і заперечно похитала головою.

– А чого Еллі галасувала?

– Черч. Вона хотіла викинути його.

– Еллі хотіла викинути Черча?! Оце так номер.

– Ага, – погодився Луїс і додав: – Вона казала, що від нього тхне. Якщо чесно, так воно й було. Думаю, він вскочив у купу чогось смердючого.

– Прикро, – сказала Рейчел, умощуючись на своєму боці ліжка. – Мені здавалося, що Еллі сумувала за Черчем не менше, ніж за тобою.

– Угу, – мугикнув Луїс. Він нахилився до неї і ніжно поцілував. – Засинай, Рейчел.

– Я кохаю тебе, Лу. І я рада, що повернулася. Вибач за диван.

– Усе гаразд, – запевнив Луїс і вимкнув світло.

Внизу він розклав диван, дістав подушки і намагався морально приготуватися до ночі незабутнього відчуття дротів і пружин під тонким матрацом. Зате на дивані хоча б були простирадла. Луїс дістав дві ковдри з верхньої полиці над комірчиною і поклав їх на ліжко. Він уже почав був роздягатися, та раптом зупинився.

«Думаєш, Черч знову проникнув усередину? Пройдись і перевір. Ти казав Рейчел, це не зашкодить, а може, навпаки, допоможе. Перевір усі двері».

Він ретельно оглянув весь перший поверх, перевірив усі замки на вікнах і дверях. Та Черча ніде не було.

– Спробуй тепер зайти, клятий котиську! – прошипів Луїс. І подумки побажав йому відморозити собі яйця. Правда, їх у Черча і так уже не було.

Крід вимкнув світло і ліг на диван. Пружини миттєво врізалися в його спину, і він уже уявляв, як з півночі крутитиметься, щоб заснути. Врешті-решт він таки занурився у сон, попри абсолютно незручний диван. Йому здалося, що він прокинувся знову на індіанському могильнику за «Кладвишчем домажніх тварин». Цього разу він був сам. Він власноруч убив Черча і чомусь вирішив удруге його воскресити. Бог знає, чому він таке надумав, – сам Луїс не знав. Цього разу він закопав Черча глибше, аби той не міг так легко вилізти. Луїс чув, як кіт кричав з-під землі, немов маленька дитина. Цей крик проходив крізь шари землі, крізь її кам’янисту плоть, – крик і той нудотно-солодкавий запах гниття і розкладу. Кожен вдих віддавався болем. Здавалося, що хтось навалив кам’яну брилу йому на груди…

Крик… Крик… Крик усе не припинявся.

А брила все давила, давила.

– Луїсе! – тривожно покликала Рейчел. – Луїсе, йди сюди!

Її голос відлунював не лише тривогою, а й божевільним страхом. А цей відчайдушний крик… Це ж Ґейдж!

Луїс розплющив очі й витріщився в зеленкувато-жовті очі Черча. Вони були всього за чотири дюйми від його власних. Кіт лежав у нього на грудях, скрутившись там, неначе ті котиська з бабусиних казок, що крали дихання. Сморід ішов від нього повільними, нудотними хвилями.

Луїс захлинувся власним криком огиди і здивування. Він виставив руки вперед у примітивному захисному жесті. Черч зіскочив з ліжка, приземлився на підлозі і пішов геть хиткою ходою.

«Боже! Боже! Він же був на мені! О Боже, він же був прямісінько на мені!»

Його огида не досягнула б іще вищого рівня, навіть якби він прокинувся з павуком у роті. На якусь мить він подумав, що його знудить.

– Луїсе!

Він відкинув ковдри і помчав нагору. Тьмяне світло лилося з їхньої спальні. Рейчел стояла біля сходів.

– Луїсе, він знову блював… Він задихається… Мені страшно…

– Я тут, – сказав він і підійшов до неї. Тим часом у його голові роїлися думки: «Черч проник.. Він зміг якось пролізти… Мабуть, через підвал… Розбив вікно у підвалі… Треба буде перевірити завтра, коли повернуся додому… дідько, краще перед роботою…»

Ґейдж перестав кричати. З його горла виривалися огидні булькаючі звуки.

– Луїсе! – закричала Рейчел.

Луїс рухався швидко. Ґейдж лежав з його боку, і блювота лилася з рота на старий рушник. Рейчел сіла біля нього. Малий блював, так, але недостатньо. Основна частина блювоти лишалася всередині, і він задихався.

Луїс схопив хлопчика під руки, відзначаючи краєм свідомості, наскільки гарячі пахви під комбінезончиком. Потім чоловік перевернув його догори дриґом. Луїс стукнув дитину по спині, і велика порція блювоти вилилася з її ротика на підлогу, заляпуючи шафу. Ґейдж знову закричав, і цей гучний вереск звучав музикою для Луїсових вух. Адже він забезпечував необмежений доступ кисню.

Ноги Рейчел підкосилися, і вона впала на ліжко, стискаючи голову руками. Її всю трусило.

– Він ледь не помер. Він ледь не за-за-дих… О Боже!

Луїс ходив по кімнаті, тримаючи сина на руках. Крики Ґейджа поступово стихали і перетворювалися на схлипування. Здавалося, він знову от-от засне.

– Шанси, що він проблюється сам, були п’ятдесят до одного. Я лишень трохи допоміг йому.

– Але він був дуже близько до смерті! – Вона глянула на нього, і в її червоних від утоми та сліз очах світились жах і здивування. – Луїсе, він був настільки близько.

Раптом Луїсові пригадалися крики Рейчел у залитій сонцем кухні: «Він не помре! Ніхто тут не помре!»

– Люба, ми всі близько до неї, – сказав він. – Завжди.

Швидше за все, новий напад блювання спровокувало молоко. Дружина розповіла, що Ґейдж прокинувся близько півночі з голодним криком, десь за годину після того, як Луїс пішов спати, і Рейчел мала дати йому пляшечку. Вона знову заснула, коли малий ще пив. А десь за годину почався напад блювання.

– Більше ніякого молока, – наполіг Луїс, і Рейчел покірно погодилася. Ніякого молока.

Луїс спустився приблизно о чверть по другій і хвилин п’ятнадцять розшукував кота. У процесі огляду він з’ясував, що двері між кухнею та гаражем були зачинені нещільно, що він і підозрював. Йому пригадалося, як мама розповідала йому про кота, який вмів дуже вправно відчиняти клямки на дверях, на таких, як оті двері з підвалу. Він просто підходив до дверей і тис лапкою на клямку доти, доки двері не відчинялися. Хороший трюк, та він не дозволить Черчу часто займатися подібним. Врешті-решт, на цих дверях також був замок. Кіт спав, згорнувшись біля пічки, і Луїс виштовхнув його за двері без особливих церемоній. Дорогою назад, до свого дивана, він знову зачинив двері в підвал.

Цього разу ще й замкнув на засув.

29

Уранці температура у Ґейджа була майже нормальною. Щоки були ще трохи червоними, але щодо решти він почувався добре, був дуже активним. Несподівано, всього за один тиждень, його нерозбірливе белькотання обернулося чимось таким, що дуже нагадувало слова. Він повторював усе, що казали люди навколо. Зараз Еллі хотіла щоб він сказав «кака».

– Ґейдже, скажи «ка-ка», – повторювала вона, сидячи над ранковою порцією вівсянки.

– Ґейдж-кака, – весело бовкнув малий, ляпаючи руками у тарілці. Луїс трохи підсолодив кашу, як любив Ґейдж. Але хлопчик, як завжди, швидше мився вівсянкою, аніж їв її.

Еллі захихотіла.

– Скажи «пердь», Ґейдже.

– Пе’дь-Ґейдж, – широко всміхнувся Ґейдж, розмазуючи вівсянку по обличчю. – Кака-пе’дь.

Луїс і Еллі зареготали. Не сміятися було неможливо.

Однак Рейчел це не здавалося смішним.

– Гадаю, на один ранок непристойностей годі, – сказала вона, ставлячи перед Луїсом його яєчню.

– Кака-пе’дь, кака-пе’дь, – бадьоро заспівав Ґейдж, і Еллі пирснула в кулак.

Вуста Рейчел ледь помітно сіпнулися, і Луїс подумав, що зараз вона виглядає набагато краще, незважаючи на зіпсований відпочинок.

«Це просто полегшення», – думав Луїс. Ґейджу було вже краще, а вона повернулася додому.

– Не кажи так більше, Ґейдже! – обірвала його Рейчел.

– Галяздь, – погодився Ґейдж і переключився на іншу розвагу: виблював усю вівсянку, яку з’їв до того, собі в тарілку.

– Ай, що за гидота! – скрикнула Еллі й вибігла з-за столу.

І тут Луїс остаточно втратив над собою контроль. Він реготав, доки не почав плакати, і плакав, доки не почав знову реготати. Рейчел і Ґейдж витріщились на нього як на божевільного.

«Ні, – міг би сказати їм Луїс. – Я був божевільним, але тепер гадаю, що все буде добре. Справді!»

Він точно не був певен, так це чи ні, але здавалося, що все лихо вже позаду.

І певний час так і було.

30

Вірус мучив Ґейджа ще з тиждень, а потім усе минулося. А ще через тиждень він зліг з бронхітом. Еллі також його підхопила, а потім і Рейчел. Тож за тиждень до Різдва троє з чотирьох членів родини хекали, як старі і засапані мисливські пси. Луїс не заразився, і Рейчел, здавалося, образилася на нього за це. Останній навчальний тиждень в університеті був пекельним для Луїса, Стіва, Суррендри та Чарлтон.

Жертв грипу не з’явилось – поки що не з’явилось, – та була купа випадків бронхіту, кілька хворих на мононуклеоз та навіть атипову пневмонію. А за два дні до різдвяних канікул стурбовані друзі притягнули в лазарет шістьох стогнучих п’янючих юнаків зі студентського братства. Лікарів навіть пройняв ляк, надто вже пацієнти моторошно нагадували справу Паскоу. Ці шестеро клятих бовдурів залізли на одні невеликі ґринджоли (шостий виліз на плечі найвищого, як потім витягнув з них Луїс) і вирішили покататися з гірки. Весело. От тільки ґринджоли, набравши швидкості, збилися з курсу і врізалися в гармату часів Громадянської війни. У підсумку вийшло: дві зламані руки, одне зламане зап’ястя, сім зламаних ребер на всіх, струс мозку і купа забоїв (усіх і не порахуєш). Тільки хлопчина, який сидів на плечах у друга, вийшов з пригоди цілим і фактично неушкодженим. Коли ґринджоли вдарилися об гармату, ця спасенна душа просто перелетіла через неї і приземлилася прямісінько головою в сніговий замет. Розбиратися з усіма тими переломами та ранами було зовсім не весело, і Луїс добряче нагримав на юнаків, доки накладав їм бинти, але ввечері, коли переповідав цю історію Рейчел, не міг втриматися від реготу. Рейчел здивовано дивилася на нього, бо ніяк не могла збагнути, що ж там такого веселого. Ну а Луїс не міг їй пояснити, що це був просто дурний нещасний випадок і хоч люди й поранилися, та опісля спокійнісінько пішли геть. Він сміявся з полегшенням і легкими нотками тріумфу – «Сьогодні ти переміг, Луїсе».

Страждання від бронхіту в його власній родині закінчилися тоді, коли в школі в Еллі почалися канікули, 16 грудня, і вони всі четверо готувалися святкувати щасливе і трохи старомодне сільське Різдво. Цей будинок у Північному Ладлоу – будинок, який здавався ледь не ворожим, особливо після того, як Еллі в перший же день порізалася, а Ґейджа вкусила бджола, – був як ніколи схожим на справжній дім.

Коли на Святвечір діти нарешті заснули, Луїс і Рейчел прокралися на горище, наче злодюжки, і вийшли звідти з яскравими подарунковими коробками – набір мініатюрних машинок для Ґейджа, який недавно відкрив для себе радість ігор з машинками, і Барбі та Кен для Еллі. А ще були триколісний велосипед, одяг для ляльок, іграшкова плита з лампочкою всередині та інші дрібнички.

Вони радісно сиділи одне біля одного у мерехтливих вогниках ялинки і перебирали подарунки – Рейчел у шовковій піжамі, Луїс у своєму халаті. І він не міг пригадати приємнішого вечора.

У каміні горів вогонь, і час від часу хтось із них підкидав туди трохи сухого березового галуззя. Вінстон Черчилль потерся об Луїсову ногу, за що чоловік відштовхув його з ледь відчутною огидою – той тхнув. Пізніше він бачив, як Черч намагався вмоститися біля Рейчел – і вона також нетерпляче відштовхнула його: «Тпрусь!», а потім протерла долонею місце, де притулявся кіт, неначе воно було брудним. Луїс подумав, що Рейчел навіть не усвідомлювала природи свого жесту.

Черч повільно підійшов до каміна і незграбно гепнувся біля багаття. Усю граційність він втратив тієї ночі, про яку Луїс намагався не думати.

Та Черч втратив іще дещо. І Луїсові знадобився цілий місяць, аби збагнути, що саме. Кіт більше ніколи не муркотів. Раніше за гучністю його муркотіння могло зрівнятися з найпотужнішим мотором, особливо уві сні. Часом Луїсу доводилося навіть підніматися і зачиняти двері в кімнату Еллі, аби заснути.

Тепер же кіт спав як камінь. Як мрець.

«Ні, – нагадав він собі, – був же один виняток». Тієї ночі, коли він спав на дивані, а Черч розлігся на ньому, як смердюча ковдра, кіт точно муркотів. Якийсь же звук його горло видавало.

Та, як і казав Джад Крендал, усе було не так уже й погано. У підвалі Луїс справді знайшов розбите вікно і поставив туди нову шибку, чим заощадив їм паливо. І саме Черчеві треба було дякувати за те, що Луїс таки помітив розбите скло, яке б, може, й простояло так ще кілька тижнів або місяців.

Еллі більше не хотіла спати з Черчем, але іноді, коли вона дивилася телевізор, дозволяла йому дрімати в неї на колінах. Але частіше, міркував він, розбираючи деталі Бет-мобіля для Еллі, вона відштовхувала його через декілька хвилин зі словами: «Йди геть, Черчу. Від тебе смердить». Вона годувала його регулярно, з любов’ю, і навіть Ґейдж був не проти іноді посмикати за хвоста старого Черча. На думку Луїса, малий це робив більше з дружніх міркувань, аніж зі злого умислу. Він був схожий на маленького ченця, який тягнув за язика великого дзвона. У таких випадках Черч ледаче ліз під батарею, де Ґейдж не міг би дістати його.

«Зміни в собаці куди більше кидались би нам у вічі, – подумав Луїс. – Але котики – істоти незалежні. Незалежні і дивні. Навіть містичні. Зрозуміло, чому єгипетські фараони хотіли, щоб їхніх котів муміфікували і клали разом з ними в їхні тригранні могили, – котики мали слугувати провідниками для душ у потойбіччя. Коти були дивними».

– Як там поживає твій Бет-мобіль?

Він показав готове творіння: «Та-дам!»

Рейчел тицьнула на пакет, де лежало ще три чи чотири пластмасові детальки.

– А це що таке?

– Запасні деталі, – Луїс винувато посміхнувся.

– Ой, сподівайся, що то справді запасні деталі. А то ж дитина може зламати свою тендітну маленьку шийку.

– Ні, це буде пізніше, – хитро сказав Луїс. – Коли їй буде дванадцять і вона вихвалятиметься новим скейтбордом.

Рейчел застогнала.

– Док, май совість!

Луїс підвівся, розпрямив спину і потягнувся вліво-вправо, що аж трохи хруснув хребет.

– Це все просто іграшки.

– І ми їх уже всі зібрали. Пам’ятаєш минулий рік? – Рейчел захихотіла, і Луїс також посміхнувся. Минулого року вони все старанно зібрали і спакували, до четвертої ранку прововтузилися. А Еллі потім вирішила, що коробки були навіть цікавішими за самі іграшки.

– ОТТАКА коробка! – сказав Луїс, пародіюючи Еллі.

– Добре, ходімо в ліжко, – мовила Рейчел. – І я вручу тобі твій подарунок завтра вранці.

– Жінко, – відповів він на те, встаючи на повен зріст. – Він і так мій по праву.

– Я знаю, чого тобі хочеться, – розсміялася вона. І в цю мить щирих веселощів була так схожа на Еллі… і на Ґейджа.

– Хвилиночку, – зупинив він. – Я маю ще дещо зробити.

Він підійшов до комірчини і витягнув звідти один зі своїх черевиків. А потім відсунув камінний екран від помираючого вогню.

– Луїсе, що ти….

– Побачиш.

Зліва від каміна розташувалася купка м’якого сіруватого попелу. Луїс поставив туди черевика, лишаючи глибокий слід, а потім ще раз, з іншого боку.

– Ось так, – сказав він і відніс черевика назад у комірчину. – Тобі подобається?

Рейчел знову захихотіла.

– Луїсе, Еллі стрибатиме від щастя.

За останні два тижні навчання до Еллі дійшли тривожні й страшні чутки, які вже встигли облетіти всю школу: Санта Клаус – насправді тато. Цю ідею тільки посилило враження від зустрічі зі шклявим Сантою у Бенгорському шопінг-центрі кілька днів тому. Санта сидів у кав’ярні за столиком, відкинувши бороду набік, і поїдав чізбургер. Це дуже схвилювало Еллі (здавалося, що чізбургер стурбував її навіть більше, ніж фальшива борода), і тут уже не допомагали ніякі розповіді Рейчел про те, що насправді це лишень помічник справжнього Санти, який сидить у себе на півночі, готується до подорожі і перечитує листи дітей, які написали про свої бажання в останню мить. Він дуже зайнятий, адже на нього чекає довга і напружена поїздка.

Луїс обережно поставив на місце камінний екран. Тепер у попелі чітко виднілися сліди від великих черевиків. Ноги чарівника, вочевидь, рухалися в напрямку різдвяної ялинки, аби лишити подарунки для родини Крідів. Ілюзія була бездоганною, якщо не зважати на те, що обидва сліди були від лівого черевика… Та Луїс сумнівався, що Еллі здогадається.

– Луїсе Крід, я кохаю тебе, – Рейчел поцілувала його.

– Ти вийшла заміж за героя, крихітко, – щиро посміхнувся Луїс. – Будь зі мною. І ти станеш зіркою.

Вони рушили до сходів. Луїс вказав на журнальний столик, який Еллі присунула до телевізора. Там стояло вівсяне печиво та бісквіти. І навіть пляшка пива. «ДЛЯ ТЕБЕ, САННА», – повідомляла записка кривим почерком Еллі.

– Ти хочеш печиво чи бісквіт «Рінг-Дінг»[98]?

– Бісквіт, – відповіла Рейчел і з’їла половинку.

Луїс узяв пляшку з пивом.

– Від пива в такий час у мене розболиться живіт, – зауважив він.

– Дурниці, – весело сказала вона. – Уперед, док.

Луїс поставив пляшку з пивом назад і раптом схопився за кишеню халату, неначе про щось забув – хоча, звісно ж, він чудово пам’ятав про маленький важкий пакетик.

– Ось, – простягнув він. – Це для тебе. Можеш відкривати – уже ж за північ. Щасливого Різдва, люба.

Вона взяла маленьку коробочку, обгорнуту сріблястим папером і перев’язану блакитною стрічкою.

– Луїсе, що там?

Він знизав плечима.

– Мило. Зразки шампуню. Не пам’ятаю, якщо чесно.

Вона розгорнула подарунок уже на сходах, побачила там коробочку «Тіффані» і скрикнула. Рейчел відкрила її і просто стояла та дивилася, трохи розтуливши рота.

– Ну як? – стурбовано запитав він. Луїс ніколи раніше не дарував їй ювелірних прикрас, тому нервувався. – Тобі подобається?

Вона обережно витягла золотого ланцюжка і з трепетом піднесла крихітний сапфір до світла. Він мерехтів і переливався блакитними іскрами.

– О Луїсе, це так прекрасно! – Він побачив маленькі сльозинки в кутиках її очей і почувався водночас зворушеним і стривоженим.

– Крихітко, не плач, не варто…

– Луїсе, але ж ми не можемо собі дозволити – ти не можеш дозволити…

– Тсс, – сказав він. – Я збирав гроші ще з минулого Різдва. І це не так дорого, як ти думаєш.

– І скільки ж?

– Я ніколи не скажу тобі цього, Рейчел, – урочисто мовив він. – І ніякими тортурами ніхто не витягне з мене цю інформацію. Дві тисячі доларів.

– Дві тисячі! – вона накинулася на нього з такими сильними обіймами, що він ледь не впав зі сходів. – Луїсе, ти божевільний!

– Приміряй.

Вона так і зробила. Він допоміг їй застібнути карабін, і вона повернулася до нього.

– Хочу піти нагору і добре роздивитися кулон, – посміхнулась Рейчел. – Хочу покрасуватися.

– Красуйся, а я вимкну світло і вижену кота.

– А коли ми будемо цим займатися, – вона дивилась прямо в його очі. – Я зніму все, крім нього.

– Ну тоді красуйся швидко, – поквапив Луїс, і вона розсміялася.

Він піймав Черча і поніс його на руках – цими днями він не дуже переймався через мітлу. Йому здавалося, що попри все він знову звик до кота. Коли Крід підійшов до дверей між кухнею та підвалом, то відчув, як потік холодного повітря звивається коло його ніг.

– Щасливого Різдва, Че…

Він спинився на півслові. На килимку лежала мертва ґава. Її голова була розтерзана і спотворена. Видерте з м’ясом крило лежало біля тіла, як обвуглений шматок паперу. Черч вискочив з Луїсових рук і почав обнюхувати замерзлий труп. На очах у Луїса кіт нахилив голову до тіла і в одну мить вирвав у ґави мутне мертве око.

«Черч знову вбиває», – подумалося Луїсу. Він відвернувся, та все одно встиг побачити глибоку криваву діру на місці ґавиного ока. «Це не має впливати на мене, не має, я ж і гірше бачив, наприклад Паскоу, так, Паскоу був куди гірший…» Але це все одно на нього впливало. Його шлунок зробив сальто. Тепло сексуального збудження раптово зникло. «О Боже, цей птах же розміром з нього. Він, мабуть, довго вистежував, аби вполювати його. Довго, довго вистежував».

Треба терміново це все прибрати. Нікому не хотілося таких різдвяних подарунків. А він сам у цьому винен, чи не так? Він і більше ніхто. Луїс підсвідомо прийняв це ще того вечора, коли повернулася його родина, а він заштовхав розтерзаний труп вбитої Черчем миші за шини.

«Людське серце міцніше за камінь, Луїсе».

Ця думка була такою чіткою, такою реальною і навіть тривіальною, що Крідові здалося, ніби Джад матеріалізувався прямо тут, біля нього, і вимовив ці слова.

«Людина ростить, що здужа, а опісля жне плоди того».

Черч жадібно пожирав плоть мертвої пташки. Зараз він займався другим крилом. Моторошний тріск лунав у темряві, коли Черч сліпо, методично тягав його туди-сюди, туди-сюди. Тобі ніколи не підняти її з землі, Орвіле. Так і є, Вілбуре[99]. Грьобана пташка все одно мертва, тож її можна або згодувати котові, або… Луїс різко і сильно відштовхнув Черча. Кіт зіп’явся на лапи і незграбно пошкандибав геть, кинувши на Луїса один із тих огидних жовто-зелених поглядів.

– Тільки спробуй мене з’їсти, – прошипів йому Луїс.

– Луїсе? – з їхньої спальні почувся тихий голос Рейчел. – Ти йдеш?

– За хвильку буду, – гукнув він у відповідь. – Тут просто трішки прибрати треба, згода?

«Бо це мій бруд».

Луїс увімкнув світло в гаражі. Він швиденько збігав на кухню і взяв з-під раковини великий зелений пакет для сміття. Повернувся в гараж, зняв з цвяха лопату, нагріб на неї рештки птаха і скинув у пакет. Туго зав’язав його і пожбурив у смітник біля «Цівіка». Коли він закінчив, у нього вже починали боліти ноги.

Черч стояв у дверному прорізі. Луїс пригрозив йому лопатою, і той розплився в нічній темряві, як чорна пляма.

У спальні на нього чекала Рейчел. На ній справді нічого не було, крім сапфірового кулона, як вона й обіцяла.

Вона ліниво посміхнулася йому.

– І де ж ти так довго був, любий?

– Над раковиною перегоріла лампа, – збрехав Луїс. – Довелося її змінити.

– Іди сюди, – вона потягнула його до себе. Не за руку. – Він знає, чи ти спав[100], – м’яко наспівувала вона. – Він знає, чи ти встав… Ой, Луїсе, а що це?

– Хтось щойно встав, – відповів Луїс, знімаючи халат. – Може, нам вдасться вкласти його спати до приходу Санти, як гадаєш?

Вона зіп’ялася на лікоть. Крід відчував її гаряче, солодке дихання.

– Він знає, чи був хорошим, чи поганим… То будь хорошим… Для добра… Ти був хорошим хлопчиком, Луїсе?

– Гадаю, так, – його голос тремтів.

– Що ж, давай перевіримо, чи ти такий смачний, як здається, – мовила вона.

Секс був хорошим, та Луїс не зміг одразу заснути, як це буває після хорошого сексу, – просто поринути в щасливий сон про себе, дружину і своє життя. Він лежав у темряві різдвяного ранку, слухаючи тихе і глибоке дихання Рейчел, і думав про мертву пташку на порозі – різдвяний подарунок від Черча.

«Пам’ятай про мене, докторе Крід. Я був живим, потім мертвим і тепер знову повернувся до життя. Я пройшов це пекельне коло, щоб сказати тобі, що повернувся, втративши вміння муркотіти та повернувши собі смак до полювання. Я прийшов сказати тобі, що людина пожинає те, що сіє. Не забувай про це, докторе Крід, я частина твого життя, як і дружина, дочка і син. Пам’ятай про таємницю і обробляй свій сад»[101].

Луїс нарешті заснув.

31

Так минала їхня зима. Віру Еллі в Санта Клауса було поновлено – хоча б ненадовго – завдяки відбиткам ніг біля комина. Ґейдж із захватом розкривав свої подарунки, повсякчас жуючи такий апетитний пакувальний папір. Цього року діти знову вирішили, що гратися з коробками куди цікавіше, аніж з іграшками.

Напередодні нового року до них завітали Крендали, щоб почастуватися ег-ногом[102] за рецептом Рейчел, і Луїс спіймав себе на тому, що подумки перевіряє Норму. Вона виглядала ще блідішою і худішою, ніж зазвичай. Його бабця сказала б, що Норма почала «здавати», і, по правді, це слово було вельми доречним щодо неї. Її руки, і так роздуті й покручені артритом, вкрилися печінковими плямами. Волосся стало куди тоншим, ніж раніше.

Крендали пішли додому близько десятої, і Кріди зустріли новий рік усі разом, перед телевізором. Того вечора Норма востаннє була у них дома.

Більша частина Луїсової відпустки була мокрою і непривітною. Він, звісно, дякував відлизі за суттєве зниження рахунків на пальне, але погода за вікном все одно його гнітила. Вдома він майстрував книжкові полички та буфет для дружини, а в кабінеті клеїв модель «порше» для себе. Тож двадцять третього січня, коли в університеті знову відновилося навчання, він радо повернувся на роботу.

Розпочалася епідемія грипу – раптовий спалах хвороби заявив про себе через тиждень після початку весняного семестру. Луїс помітив: навіть попри те, що він працював по десять-дванадцять годин на день і повертався додому абсолютно виснаженим, нещасним він не почувався.

Зненацька відлига завершилася двадцять дев’ятого січня. Майже тиждень трималася нульова температура, ну а потім прийшов сніговий буран. Луїс перевіряв, як зрослись недавно зламані кістки руки у хлопця, який відчайдушно – і, на думку Луїса, безнадійно – сподівався, що зможе грати в бейсбол наступної весни, коли одна із «карамельок», просунувши голову в кабінет, повідомила про дзвінок дружини.

Луїс зайшов до кабінету подзвонити додому. Рейчел плакала, і він миттєво стривожився. Еллі – була перша його думка – впала з ґринджол і зламала руку. Чи розбила голову. Він зі страхом подумав про безголових хлопчаків на тобоганах[103].

– Рейчел? – спитав він. – З дітьми ж усе гаразд, правда?

– Так, так. Звісно, – ще дужче залилася слізьми вона. – З дітьми все добре. Це Норма, Лу. Норма Крендал. Вона померла сьогодні вранці. Близько восьмої, за словами Джада, відразу після сніданку. Він прийшов сюди, поглянути, чи ти вдома. Я сказала, що ти пішов години півтори тому. Він… О Лу! Він виглядає таким розгубленим і враженим… таким старим. Дякувати Богу, Еллі вже поїхала в школу, а Ґейдж надто малий, щоб розуміти…

Брови Луїса насупилися. Попри жахливі новини він відзначив, що свідомість Рейчел миттю кинулася шукати шляхи до відступу через те, що Смерть знову прийшла до них. А ні, щоб просто встановити, що трапилося, і просто розповісти, – хоча це б надто не вписувалося в її модель поведінки.

Смерть була таємницею. Смерть була жахом, який треба ховати від дітей. Що б не сталося, ховати від дітей. Ті ж самі думки, що й у вікторіанських леді та джентльменів, котрі вважали, що брудну, непристойну правду про сексуальні відносини треба ховати від дітей.

– Боже, – промовив Луїс. – Серце?

– Не знаю, – відповіла Рейчел. Вона більше не плакала, але голос був здавленим і охриплим. – Ти можеш приїхати, Луїсе? Він твій друг, і ти йому дуже потрібен.

Він твій друг. «Так і є», – відзначив Луїс з певним здивуванням.

Ніколи не думав, що моїм друзякою стане вісімдесятирічний дід, але, здається, саме так і є. І тут він збагнув, що після всього, що між ними сталося, вони не могли не стати друзями. Він зрозумів: Джад знав, що вони друзі, задовго до того, як про це дізнався Луїс. Джад стояв поряд з ним попри те, що сталося, попри мишу і роздертого птаха. Луїс відчував, що рішення Джада було правильним… або коли і не правильним, то діяв він зі щирого співчуття. Тож тепер була черга Луїса зробити все можливе для Джада, і якщо це означає бути старшим боярином на вінчанні його дружини зі смертю, він зробить і це.

– Уже їду, – сказав він і повісив слухавку.

32

Це не був серцевий напад. Це був крововилив у мозок, раптовий та, ймовірно, безболісний. Коли Луїс подзвонив Стіву Мастертону, щоб розказати, що сталося, той лише сказав, що все так і мало бути.