Текст книги "Поєдинок у Чорному лісі"

Автор книги: Степан Рев'якін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

– Я йому сказав те, що і вашим працівникам: нема у мене картотеки, – збрехав Сливинський. – Не виключено, що він знову до мене завітає, то ви майте з ним справу… Аби ви ще чого лихого про мене не подумали, що таких відвідувачів приймаю! Як прийшов, то не виженеш… А вам повідомляю чесно: не маю з ними ніяких стосунків…

– Що ж, за повідомлення спасибі, – сказав Максименко. – Іншим разом, як з'явиться у вас такий гість, прошу терміновіше дати знати нам про це. А зараз запишіть у чергового свою адресу, понаглядаємо за вашим будинком.

Адам Сливинський вийшов, низько розкланюючись, потираючи хусточкою спітнілу лисину.

«Екземплярчик! – скривився Максименко, згадавши його догідливу штучну усмішку, кущисті брови, що посмикувались, як гусениці, коли він ворушив своїми блідими губами. – Тип паразита, що прагне в будь-який спосіб розжитися, прилаштувавши свої мізерні „чесноти“ людини за товар. Час стирає таких в порох, але вони ще пручаються, ще хитромудро вовтузяться…»

Він викликав начальника карного розшуку. Марчук був прикро вражений відомостями про Чернуху і його техсекретарку Волосюк.

– Ви знаєте, що Жовтобрюх зник? – спитав Максименко.

– Сьогодні довідався, – досадливо глянув на нього Марчук. – Я ж казав, що нічого з ним воловодитись, треба брати… Чого, власне, ми чекали, узнавши, що церковний староста – бандит?

– І знаєте, хто винен у тому, що Жовтобрюх утік у схрон до Хмари? – не слухаючи розмірковувань Марчука, продовжив Максименко.

– Не знаю.

– Ви!

– Я?! – остовпів Марчук. – Ну, це вже занадто!

– Ви готували документи на арешт і слідство Василя Тетері?

– Заготував, але ходу їм не давав…

– Тепер розумієте, що Чернуха через Раду Волосюк, яка передруковувала вами заготовані документи, дізнався, що Тетеря для нас не інкогніто… Розкрити ж Тетерю міг лише Сокрута, про це неважко здогадатись в схроні Хмари… Ось чому Тарасом Сокрутою-Колибою зацікавилась їхня служба безпеки… Розумієте, чим пахне, майоре Марчук?

– Накажете заарештувати, товаришу підполковник? – спитав Марчук.

– Кого?

– Техсекретарку Волосюк…

– На якій підставі?

– За розголошення службових таємниць…

– Дівчина стала жертвою ворожої підступності… Звідки вона могла знати, що старший лейтенант міліції Чернуха з бандитського лігва? В даному разі провина її незначна… За все з усією суворістю мусите відповісти ви, майоре Марчук!

– Не розумію…

– Зрозумієте! Я відсторонюю вас од виконання обов'язків начальника карного розшуку! Можете оскаржити моє рішення, але воно остаточне!

– За що? – спантеличено глянув на Максименка зблідлий Марчук.

– Ваші самочинні дії, не погоджені аж ніяк з загальним планом, який виконує майор Сокрута, спричинили – вже тричі! – до грубих провалів успішного виконання плану. Життя Сокрути в небезпеці, ви це розумієте? Я повинен негайно вернути його…

Сокрута в цей час був дуже близько: на Гончарівці. Перш ніж дістатись до схрону Хмари, він зайшов на явочну квартиру, вказану Митрофаном Диким.

Зустрівшись, з людьми Дикого, Тарас вирішив уночі потай пробратися до міста і провідати дружину з сином. Адже вони були зовсім недалеко, і спокуса була надто велика. Не знав Тарас, що Дикий наказав своїм людям пильнувати за ним, не зводити з нього очей, не знав, якої жорстокої помилки припускається, порушуючи закон конспірації.

Зіна довго не відчиняла, коли він обережно постукав у двері напівзабутої вже кімнати, де вони прожили два зимових місяці. Врешті, очевидно, прокинулась і стиха спитала:

– Хто?

– Я, Зінонько… Хутчіш одчини, це я!

– Тарасику! – припала до нього Зіна, не вірячи, що він повернувся. – Вже назавжди? Ой, який ти бородатий!

– Я на одну хвильку, – мовив Тарас, цілуючи дружину. – Лише гляну на вас і піду… Тепер вже не надовго, тижнів на два… Забіг побачити вас, сил набратися…

Вона засвітила лампу, але Тарас прикрив її газетою: ще Кім прокинеться! Дивився на Зіну і очей не міг одвести од її просвітленого радістю зустрічі обличчя. Зіна по-своєму зрозуміла його погляд:

– Я що, змарніла?

– Ні, що ти! Вродливішою стала… Як Максименко, допомагає вам?

– Хотів переселити нас до гуртожитка біля управління, та я відмовилась, вже тут якось звикла…

– Кім не хворіє? – Тарас підійшов до ліжка, де спав син, погладив обережно його по голівці. – Богатир росте! Ну, от і все. Пішов я. Прощавайте!

Він міцно обійняв дружину. Відчув, як плечі її стиха здригнулись.

– Е-е-е, знав би, що очі в тебе на мокрому місці, то й не забігав би, – з докором сказав він. – Заспокойся, Зінонько. Вже незабаром будемо разом, більше ж чекала!

Короткої цієї зустрічі йому було досить, щоб воскресли в ньому сили, щоб обновилась його душа, яку так довго гнітило вороже оточення.

Вертаючись назад до Гончарівки, Тарас не помітив, як од будинку, де жила Зіна, непомітно відділилась сторожка людська тінь і зникла в пітьмі.

Він не знав, що його вистежили…

Митрофан Дикий, якому доповіли про нічну подорож Колиби до міста, про короткочасні гостини в будиночку на околиці міста, звелів перевірити досконало, з ким він зустрічався вночі. Один з бандитів, розпитавши сусідів про жінку і хлопчика, що мешкали в кімнатці знедавна, приїхавши з півдня України, доповів Дикому все, що розвідав.

Наступної ночі бандити прийшли на вказану адресу.

– Одчиняй, міліція! – наказали Зіні, котра допитувалась, що за гості прибули так пізно.

Зіна одчинила, і до кімнати зайшли четверо чоловік у міліцейській формі. Наказали розбудити сина і одягтися.

– Куди це? – стурбувалась не на жарт Зіна.

– В управління.

– Чого?

– Начальник так зажадав…

– Максименко?

– Еге ж, Максименко! – ствердив чоловік у формі сержанта.

– Чого ж серед ночі? – зовсім розгубилася Зіна.

– Начальству видніше, – буркнув сержант. – Щось там трапилось… З вашим чоловіком…

– З яким чоловіком? У мене немає ніякого чоловіка! – Зіна почала підозрювати щось лихе. – Може, ви щось переплутали?

– Нічого не переплутали! Ви Колиба?

– Ні. Я Зінаїда Сокрута, отже, ви помилились.

– Тим гірше, що Сокрута, – грубо штовхнув її бандит. – Не вичуховуйся, панянко, бо нам ніколи… Розберемось, дасть бог, Колиба ти чи Сокрута…

Він дав знак своїм, і ті накинулись на неї, зв'язали, затуливши рота ганчіркою. Кімові теж затулили рот, бо, побачивши, як зле діють дядьки, він верескнув щосили.

Поспіхом вивели їх у двір, де стояв німецький з заштореними віконцями «оппель капітан», штовхнули в кабіну і кудись повезли.

Герасим

Тарас здивувався, коли йому доповіли, що Хмара не бажає, одразу ж по прибутті, його прийняти. Він сидів у приймальні біля бункера, в котрому розташований був штаб провідника.

Входили і виходили люди. На нього, здавалось, ніхто не звертав уваги. Мимо прошмигнула Софія, зловтішно зиркнувши на Тараса.

– Одну хвилину, панно Софіє, – підвівся Тарас. – Що трапилось, не скажете? Він зле себе почуває? – кивнув на важкі двері.

– Прекрасно почуває себе, – зневажливо скривила тонкі губи Софія. – А ось ти, красавчику, будеш себе почувати зле! – і, хижо реготнувши, побігла.

– Казна-що! – лайнувся Тарас. – Варто було мені поспішати, щоб отут нидіти…

Підійшов до чергового, попросив ще раз доповісти про себе.

– Наказано не турбувати, – відповів бандит. – Велено, аби ви зачекали. Вас покличуть, коли треба буде!

«Що ж трапилось? – стривожився Тарас. – Як розуміти таке недбальство? Адже нічого не віщувало недоброго – і на тобі! Може, таки марно повернувся? Варто було послухати Максименка? Як неохоче давав він дозвіл на повернення в лігво Хмари!»

Тарас пошкодував, що в останню ніч не вийшов на радіозв'язок з Максименком. Боявся, що той передумає.

Просидів у приймальні аж до обіду.

Врешті його покликали.

У бункері, крім Хмари, сиділи Митрофан Дикий, Тетеря і ще кілька бандитів. Всі вони були якісь збуджені. Поява Тараса припинила жваву балачку.

– Слава Україні! – мовив Тарас націоналістичне вітання.

Ніхто не одгукнувся. Хмара насупився, Дикий єхидно заусміхався.

– Ну, що скажеш, інспекторе? – примружився зловісно Хмара. – Слухаємо тебе…

– Рапорт складу письмово, а нині хочу переповісти наслідки ревізії в загальних рисах, – чітко проказав Тарас, намагаючись не звертати уваги на недоброзичливість загального настрою.

– Не треба, – зневажливо махнув рукою Хмара. – Зброя є?

– У кого? – не збагнув Тарас.

– У тебе, ревізоре, – ошкірився Хмара. – Поклади ось сюди, – показав на стіл і почекав, доки Тарас поклав свій пістолет. – Ось так буде ліпше, а то ти надто спритний…

Двоє дебелих охоронців підійшли впритул до Тараса і стали за спиною.

– Взяти його! – наказав Хмара, і бандити миттю скрутили йому руки.

– Що це значить? – спробував Тарас вивільнитись.

– А те значить, що розповіси зараз нам, що ти за один, – гримнув Хмара. – Лише без патріотичних кривлянь… Ич, який винайшовся! Де Юхима подів?

– Стрибунець загинув у сутичці з патрульним з'єднанням, як я й доповідав… Я не розумію вашого поводження зі мною. Це така винагорода за те, що життям ризикував?

– Ризикував Юхим, йдучи з тобою, – похмуро озвався Дикий, – ризикували усі ми, пославши тебе по схронах… Ти все вивідав і передав…

– Не верзи дурниць! – урвав його Тарас.

– Так де Юхима прикінчив? – знову запитав Хмара. – Радист прибув?

– У приймальні чекає…

– Хай чекає, до нього ще черга дійде… Розказуй, ми слухаєм!

– Стрибунець загинув, виходячи з засідки, – повторив Тарас. – Мені шкода вас, друже-провідниче, якщо ви не вірите людям, що вірою і правдою слугують неньці-Україні, то з ким же ви тоді залишитесь, на кого будете опиратись?

– Облиш ці марні теревені! – гаркнув Хмара. – Не твій клопіт, з ким буду. Он з ними, – кивнув на Дикого і Тетерю. – Іванюка привели?

– Тута він, – мовив Дикий, – хай введуть.

Тарас з подивом побачив Онопрія Іванюка, в якого спинявся з Стрибунцем і котрий надав таку несподівану допомогу в скрутну хвилину.

– Не чекав побачитись? – усміхнувся Дикий. – Я й з-під землі потрібну людину дістану, все вивідаю…

Бідолашний дядько Онопрій, побитий, став біля Тараса. В очах у нього горів вогонь відчайдушності.

– Ну, розкажеш хоч тепер, як він у тебе квартирував? – спитав Дикий.

– Звірі ви, – сплюнув дядько. – Що ви хочете з мене витягти? За що бабу мою безневинну закатували?

«Загинула Густя! – зрозумів Тарас. – Отже, ні вона, ні Онопрій нічого не сказали їм про все, чому стали свідками. Після смерті дружини, звісно, Онопрій не скаже нічого… Пробач, батьку!..»

– Осика по тобі, старий шкарбун, плаче, – визвірився Дикий. – Розказуй, бо миттю тіпатимешся на ній.

– Хіба я не розказував? – мовив Онопрій. – Повторю, коли тоді був тугий на вухо. Попросились на нічліг утрьох, один був хворий, жар його мучив… Сказали вони, що погорільці… А най би ви горіли усі скаженним полум'ям, що пустив я вас тоді! Пиячили вони та боки у мене в клуні одлежували, а потім і пішли… Оце й все, що знаю я, а більше не діждешся, бо на казки я не мастак…

– Вивести старого пса! – наказав Дикий. – Затятий попався!

– За Стрибунця я окрему розмову з вами хотів мати, – звернувся Тарас до Хмари. – Він, коли напився, проговорився, що ви шпигунити його при мені приставили… Це мене вразило… Нащо було тоді посилати?

– А я сам тепер оце бідкаюсь, нащо тебе, гадину, пригрів, – мовив з огидою Хмара. – Гріх тепер і не спокутую перед усіма… Ану, приведіть мерщій його хльондру… Хай стрінуться голуб'ята!

Тарас сподівався на що завгодно, лиш не на те, що сталося хвилиною пізніш. Йому потемніло в очах, коли він побачив, що до бункера ввели Зіну й Кіма. Зіна була біла, як крейда, в очах пломенів відчай. Тарас лиш на мить зустрівся з її поглядом. «Як же так, кохана? Як це сталося? – крадькома скрикнули його очі. – Невже мене вислідили, коли заходив до вас?»

– Ну, то що, запроданцю, пізнаєш? – похопився Хмара. – Пізнаєте одне одного? Підійдіть, обніміться, розцілуйтесь…

Малий Кім з жахом притиснувся до материної спідниці. Він не міг зрозуміти, чого хочуть од нього і од матері ці страшні люди. Заплакав, розтираючи сльози по замурзаних щоках. Він не впізнав Тараса. «Це добре, – міркував Тарас, – це добре, синочку, що ти батька рідного не пізнаєш… Воно й не дивно, борода дуже мене змінила, але голос можеш таки пізнати…»

– Скажи хоч ти, вилупку, – нагнувся до хлопчика Дикий. – Де твій тато? Де тато?! Ось це?

Кім голосно закричав.

– Ні-і, – зайшовся малий плачем… – Тато там, – показав кудись зовні.

«Молодець, синку, – намагаючись не дивитись на малого, подумав Тарас, – який же я твій татко?.. Татко твій молодий і сильний, а це дідуган зв'язаний стоїть…»

– Зараз наготуйте інструмент, – звелів Дикий. – Мадам манікюр будемо робити, може, хоч тоді признає свого рідного чоловіка, або він її пожаліє…

Тарас жахнувся. Він знав, що значив той «манікюр». Бандити мали у нього на очах здирати нігті з Зіниних пальців. Ні, цього він вже не витримає. Думав, як краще накинутись на ката. Стрибнути – і ногами в живіт? А далі що? Смерть усім трьом… І маленькому Кімчику теж нагла смерть!

Кім, побачивши, що матір шарпонув за плече лютий дядько, заверещав щосили.

– Гей там, хто-небудь, – гукнув Хмара у коридор. – Заберіть щеня! Не терплю, коли верещить… До нього черга ще дійде, хай поки що зачекає…

До бункера увійшов похмурий Герасим, мовчки взяв малого за руку, котрий відчайдушно упирався, і вивів його з бункера. На Тараса навіть і не глянув. «Ех, друже, – тужливо глянув йому вслід Тарас, – не чекали ми з тобою такої зустрічі… Що діять?»

– Приступимо? – запитав Дикий, підступаючи до Зіни зі своїми страшними щипцями. – Чи, може, так впізнаєте один одного? Ну, кажи, це твій чоловік?!

Зіна похитала заперечливо головою і зомліла лише од передчуття страшної тортури.

Дикий хлюпнув їй води в лице.

– Зараз отямишся! – прохрипів він зловісно. – Заговориш, ще й як…

– Дарма лиш терзатимеш жінку, – якомога спокійніше мовив Тарас. – Не знаю я її. Вперше бачу. Щось ти наплутав, горе-слідчий… Вислужуєшся, карти підтасовуєш?

– Чого ж вночі заходив до неї? – крикнув Дикий. – Вистежив я тебе, хоч який не слизький ти вертівся… У мене скрізь є очі і вуха, мене не проведеш…

– Вигадуєш все ти, – заперечив Тарас. – Тільки не зрозумію, навіщо… Забув, як я тебе порятував од міліції? Давно б вже в могилі гнив… Дарма порятував…

– Ми ще розберемось, як ти рятував! – загрозливо мовив Дикий. – Чого вбивство Томася на себе взяв, теж розберемося. Щоб до Тетері в довір'я втертися? Еге ж, втерся, та не надовго…

Знадвору долинула стрілянина.

– Що там таке? – сполошився Хмара. – Дізнайтесь, що там коїться!

За кілька хвилин до бункера вбігло троє бандитів. Вигляд мали вони спантеличений вкрай.

– Радист з хлопцем утік, – доповів один.

– Як утік?! – гаркнув Хмара.

– Коні тут стояли прив'язані, то він з хлопцем на коня – і гайда… Стрельнули ми йому в спину, певне, поранили, бо кров на траві… Та втримався в сідлі… Погоню послали, не втече, – спробував заспокоїти главаря начальник охорони.

– Перекрити всі виходи з табору! – наказав Хмара. – Живого чи мертвого разом з тим пуцьвірком діставить… Шкурою відповіси! – визвірився він на начальника охорони.

«Спасибі, друже, – вдячно подумав про Герасима Тарас. – Як же ти звідчаївся на втечу? Щоб вам повезло, щоб вам лишень повезло пробитись до найближчого села, де є міліція, чи вискочить на військовий патруль!..»

Зіна, почувши, що хлопця кудись забрав один з бандитів, невтішно заголосила. «Мила моя, то ж на краще, – подумки звернувся Тарас до неї, – у сина відтак є якийсь шанс порятуватись, а у нас з тобою – жодного… Чого ж не послухала мене і не поїхала в Запоріжжя, коли просив? От я б і не зайшов вас провідати, і не видав би вас… Тримайся, кохана моя!»

– То і він, паскудина, з тобою? – підступив до Тараса Хмара, люто зиркаючи на нього посоловілими очима.

– Він сам по собі запроданець, – спокійно мовив Тарас, – знав би я раніше – пристрелив би його на місці…

Хмара сплюнув.

– Ну й штучка ти, Колибо чи як тебе там! Кинь ламать комедію! Помилування од мене не жди… Єдиний свідок, котрий міг підтвердить твою вірність, не озветься… Немає Стрибунця… Моя розвідка донесла, що скрізь, де ти пройшов, навколо схронів війська групуються… Оточені боївки! Ти їх видав і розплатишся за це!

– Блекоти ви од страху всі пооб'їдалися, – сказав Тарас. – Василю, – звернувся він до Тетері, – скажи ж ти хоч слово! Хіба й ти мені не віриш?

– Та хто я тут? – махнув рукою Тетеря. – Це ж не в церкві, де старостував… Чи вірю тобі? Чого ж тоді арештувати мене невдовзі мали? Точні відомості! Ти мене розкрив? Хіба я знаю!

– Ну, трясогузи нещасні, – зціпив зуби Тарас. – Оділлється вам моя крівця, коли пустите… Приречені ви з такими слідчими, як ото Митрофан… Він з усіх вам ворогів наробить…

– Відповідай, чого вночі приходив до неї, – підступив до нього Дикий. – Ось до неї, Зінаїди Сокрути, як вона назвалася… То ти також Сокрута? Вона й Максименка знає… Він твій шеф чи як?

– Тьху, дурню! – плюнув йому межі очі Тарас. – Зовсім вже сказився, бо таке верзеш…

На нього накинулись кілька бандитів, збили з ніг, люто били ногами. Тарас втратив свідомість. Зіна зомліла, побачивши його закривавленого, понівеченого. Тараса винесли.

– Хочеш порятувати його? – спитав Митрофан, хлюпнувши Зіні в лице холодної води. – Розкажи все…

– Нічого я не знаю, – простогнала Зіна.

– Тоді приступайте, – розпорядився Дикий. – Мадам бажає манікюр…

Дикий крик виповнив підземелля, але Тарас вже не чув його.

Отямився він у брудній калюжі серед якогось осклизлого, смердючого льоху. Поворухнув руками і ногами. Підвівся, але боляче вдарився тім'ям об низьку стелю. «Гаспидська яма, – подумав з серцем, – може, з неї хоч який вихід є?» Старанно обмацав стелю, знайшов отвір з важкою лядою. «Могила, кам'яний мішок!» – безсило опустив руки. Боліли груди, щось клекотало в горлі, сплюнув, відчувши присмак крові. «Ногами били, звірюки, – згадав він. – Як же Зіна? Як вона, бідолашна? Чи вдалося Герасиму пробитись до своїх і порятувати Кіма?»

Тарас проклинав себе за той необачний крок – відвідини дружини й сина. «Нащо пішов? Бач, як вийшло тепер. Не сподівався? Думав, все буде йти гладесенько… Втратив пильність… Та й взагалі чи вартий той Жовтобрюхів скарб життів Зіни, Кіма і, може, Герасима? Не треба було вертатися сюди… Все одно Василь Тетеря нічого не сказав би… Гелена застерігала… І її застереження зневажив. Самовпевненим став… Максименко радив не йти… Передчував старий товариш. Пробач, що випрохав дозвіл на продовження завдання. Тепер і ти будеш каратися, що не настояв на своєму!»

Тихо дзенькнув замок на ляді, відтак вона трохи прочинилася.

– Отямився? – озвався до Тараса чийсь голос.

– Еге ж, – непевно відповів Тарас.

– Здорово вони тебе! – продовжив невідомий. – Думав, що й не оклигаєш, аж чую – вовтузишся ти… У мене до тебе ділова пропозиція. Я вартую тебе, через півгодини зміняють мене… Пропоную тобі втекти… Тільки обіцяй, що твої помилують мене…

– Не патякай, – обірвав його Тарас. – Підіслали отак випитать?

– Чесне! – перехрестився бандит. – Я з тобою. Давно бачу, що наша справа на ладан диха… Давно я хотів дременути, та боявся, що там не приймуть, а свої помстяться…

– Чого ж не пішов, коли оголошений був строк амністії? – недовірливо запитав Тарас.

– Боявся, кажу! А тепер мені все одно, чи так чи інак – кінець… То спробую тебе порятувати, може, мені й зарахується…

– А де та жінка? Знаєш? – спитав Тарас.

– Немає її, – пошепки мовив бандит.

– А де ж?

– Убили її, – глухо мовив бандит, – катували після тебе, а потім і вбили… Митрофан Дикий обойму розрядив…

– Точно?

– А то як? Сам виносив…

Тарас, нітрохи не криючись, заридав важким чоловічим риданням. Прощавай, Зіно! Прощавай і прости! Як же тепер жити, знаючи, що сам накликав на тебе цих звірів?

– Пішли! – мовив до бандита. – Зброю, крім гвинтівки, маєш?

– Кинджал! – сказав бандит. Це був юнак років вісімнадцяти.

– Як же тебе занесло в цю зграю? – спитав Тарас.

– Довго розказувати, – журно махнув хлопець рукою. – Із-за дівчини. Вийшла вона заміж за сержанта-прикордонника. Ну й вирішив помститись.

– І що ж, помстивсь? – глянув з гнівом на бандита. – Розправився з обома?

– Простив!

– А радиста не догнали? – спитав Тарас з надією, глянувши на хлопця. З завмиранням серця чекав, що той відповість.

– Ні, таки утік і хлопця забрав з собою… Хмара лаявся, ледь не прикінчив кількох охоронців… То твій син, малий отой?

– Син, – відповів з гордістю.

– А то, виходить, таки дружина?

– Так. Хай начувається тепер Митрофан. Ніде він не сховається од мене…

Вони вислизнули на лісову галявину. Туман гойдався над чагарями. Ніч спивала важкі роси передсвітання.

– Недалечко наш патрульний пост, – сказав хлопець. – Треба пройти, пан чи пропав…

– Пройдемо! – впевнено мовив Тарас.

Душу йому гріла звістка про врятованого сина. Це трохи притлумлювало щойно пережите горе. Думав, як завдячить Герасиму за мужній вчинок.

Тарас не міг знати, що Герасим, діставивши Кіма в найближче село, сам вмер на руках міліціонера, маючи в лівім плечі три поранення навиліт.