Текст книги "Поєдинок у Чорному лісі"
Автор книги: Степан Рев'якін
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)
Гелена
Відтоді, як Симон подався з Василем до лісу, Гелена зовсім втратила спокій. Ловила себе на думці, що душу її крає журба за цим ставним голубооким чоловіком, котрий так несподівано увірвався в її життя.
Дивний він і надто загадковий. Нащо так легко прийняв на себе вбивство Томася? І про от ту нічну розмову нічого так і не сказав Василеві. Пожалів її? Побоявся за себе? Дивний-дивний чоловік.
Усім своїм жіночим єством Гелена відчувала в ньому більше сердечності, порядності і людської доброти, ніж виказував він їх. «Хоче бути схожий на мого бовдура, то й кострубачиться, хоч це йому не до лиця, – думала вона про Симона досадливо. – А сам не такий… Не такий, не такий!»
Чоловіка свого вона не любила. Часто думала про занепащену свою долю. Хто вона йому? Служниця, покірна овечка біля вовка. До того ж, духовна жебрачка. Бо над усією її долею чатує його жорстока воля, а вона змирилась, не пручається, в усьому підпорядкована йому, кривавому злодію, п'яниці, розпутньому пройдисвіту. Ніколи не знала од нього ні справжньої ласки, ні найменшого прояву любові і поваги. Дивиться на неї, як на річ, що належить йому для того, щоб жилось йому зручніше і затишніше. А ще й оті хмільні дошкуляння, дикі ревнощі, брутальні образи, що брудом покривали її колись чисту і ясну душу. Іноді відчувала до нього справжню біологічну огиду. Ні, вона не була істеричкою. Жодного разу не показала вона йому страждання свого. Не чув він ні зітхань, ні ридань невтішних, ні благань її про милосердя. Не діждеться, проклятий кендюх! Вона горда, принижену гідність її він ніколи не матиме собі за маслак, котрий гризтиме і смоктатиме з насолодою його собача сутність. Вона жила фанатичною метою колись йому віддячити за все. Помститись за вік свій знедолений, за вроду пригашену.
Надто, коли з'явився в їхнім обійсті Колиба. Він перевернув їй душу, вселив у неї якусь неймовірну надію хоч на крихтину свого жіночого щастя. Куди вони забрали його? Де він нині?
Якось підслухала п'яну розмову Василя з Митрофаном Диким і похолола вся: вони не вірили, вони послали його по боївках, звелівши якомусь катюзі на півдорозі знищити його. Так принаймні вона зрозуміла їхню захмелену балаканину. Митрофан Дикий похвалявся, що виведе цього зайду Колибу на чисту воду, йому, мовляв, треба лиш помацати жабри запроданця Жигайла і ще декого. Тетеря пробував йому спершу перечити. Адже своїм доскіпуванням Митрофан кидає тінь на нього, бо ж він привів Колибу в товариство. Митрофан заспокоїв його, сказавши, що це ще нічого не значить, бо Колиба за ніс поводив і самого Хмару. Тому зовсім забракло нюху і зору. Першого-ліпшого пройдисвіта призначив інспектором боївок. Щоправда, він наказав Стрибунцеві пильнувати новачка і при нагоді зазирнути йому на саме денце таємничого його нутра…
Серце защеміло Гелені од почутого. Знала б, де цей дивак Колиба, подалася б туди, попередила його. Але піди взнай, куди вони його запроторили, по яких стежках пустили тинятись!..
Гелена навіть запросила стару циганку Магду, і та їй наворожила три бодні несусвітніх жахів. В найближчій час її, Гелену, чекає звістка про смерть близької людини. Сама вона одстраждає в одинокості і невтішності, доки не зустріне душевний спокій і забуття. За таке ворожіння Гелена не надто винагородила стару Магду, бо не цього їй жадалось почути з вуст циганки.
Якось Тетеря заявився вкрай стурбований і розлючений. Сказав Гелені, що Хмара відкликає його в ліс. Назавжди. «Все із-за цього триклятого Колиби, перед яким і ти крутила хвостом», – похмуро мовив він. «Не верзи дурниць, чоловіче, – зупинила його Гелена, – не міг він тобі злого вчинити, навпаки, твій гріх прийняв на свою душу». «Це ти про що?» – не збагнув Тетеря. «Про Томася», – відповіла з викликом. «Ото ж бо й є, що я повинився Хмарі, що таки я порішив того Томася, бо він був запроданець і крутій, а Хмара й подивувався, чого це Колиба так легко чужий злочин взяв на себе… Розумієш, ось так просто записався в убивники?… А ще й підозріла Колибина патріотична запопадливість… Його як послухати, то лиш він один і патріот, а ми всі пуцьвірки, поховані по коморах та льохах… Хмара і каже, що моєї конспірації після Колибиної з’яви не існує… Спробуй спростувати таке! Воно й справді, щось до мене сільська влада стала пильніше придивлятись… Вже двічі до сільради кликали, мовлять наче про житейські дрібниці, про се, про те, а чує ж моя душа: не для того викликали. Придивляються, мацають, чи не масний я десь збоку… Йду до лісу! Ти ж мені тут гляди…»
Вже місяць Гелена живе сама. Од Василя Тетері – ні слуху, ні духу. Та вона не журиться. Аж посвітліла на виду, перші пучечки зморщок вкруг очей, що з'явились нещодавно, наче розгладились, зникли. Очі сяють сподіванням чогось доброго. Одне її турбує. В сільраді їхнім подвір'ям і справді стали цікавитись. Викликали, питали про Василя. Сказала, що поїхав до родичів, коли вернеться – невідомо. Хоч хотілось всю правду про нього розповісти. Але побоялась. Не помсти Тетериних приятелів, ні. Лячно було їй, що її, чого доброго, ще за спільницю Тетерину сприймуть. Адже вона дружина йому. Знала давно, але мовчала. Як пояснити, чого? Пояснити можна, але хто повірить?
Про Симона Колибу згадувала з легким смутком, як згадують нещасливо заміжні жінки свою наївну дівочу любов.
Гелена прокинулась од легенького постуку у віконницю. Миттю підхопилась, спросоння розмірковуючи, хто б це міг бути такої пізньої години. Притиснулась до шибки. Мабуть, Василь придибався, най йому грець!
– Хто? – запитала глухо.
– Одчини, Гелено… Я…
– Невже Симон? – не тямлячи себе од радості, спитала Гелена і, накинувши на плечі халат, поспішила до дверей. Одчинила сінешні двері і стала на порозі, остаточно ще не вірячи в появу любого гостя. Ні, таки це був Симон.
– Живий, здоровий?
– Як бачиш…
– Погано бачу… Заходь у хату, то вже роздивлюся, – засміялась притишено, відчувши невимовну радість.
– Я не сам… Проходь, Герасиме, – стишено мовив він до когось.
Гелена лише тоді помітила скрадену пітьмою постать.
– Прошу, заходьте, – люб'язно запросила вона, відчувши себе повноправною господинею.
– А де Василь? – запитав Тарас.
– У лісі… Відкликав його Хмара. Із-за тебе, до речі. Ет, про це двома словами і не розкажеш!
– Чого це із-за мене? – здивувався Тарас, дивлячись недовірливо на Гелену, котра, старанно затуливши вікна, вже запалила лампу і стояла трохи зніяковіла.
– Постривай, розкажу, Симоне…. Дай хоч подивлюсь на тебе… А я вже й свічку поставила за тебе…
– Що за жарти?
– Їй-богу, думала, що тебе вже немає… Думала, що ніколи вже тебе не побачу… Тут такого довелось наслухатись про тебе! При ньому можна? – кивнула Гелена на Герасима.
– А то ж як! Будь з ким я не прийшов би до вас…
– До мене, – уточнила Гелена. – Бо якби Василь був дома, хтозна, чи й пустив би тебе до хати… Може, пальнув би кулю межи очі…
– Щось несусвітне городиш ти, жінко, про свого чоловіка, – суворо мозив Тарас, нічого не тямлячи з її балаканини. – 3 якої речі він став би стріляти?
Накриваючи на стіл перекусити, Гелена переповіла все, що чула з розмови Тетері з Диким. Розказала і про свою останню розмову з чоловіком.
Од таких новин настрій в обох миттю спохмурнів.
– Показились вони чи що? – роздратовано мовив Тарас, звертаючись до Герасима. – Підозрюють один одного, шпигунять за усіма по черзі та наклепи вергають один на одного… В таких клопотах і час минає, не нудно по схронах відсиджуватись… Ось це і погубить нас, друже, бо немає між нами довіри. Про яку монолітність можна говорити?
– Так, пізнаю нашу братію, – смакуючи з насолодою холодний квас, мовив Герасим. – Це у нас зветься «профілактикою задля непорушної єдності і вірності»… Гарний квас у тебе, молодице, – похвалив Герасим, – миттю втому, як рукою, зняло…
– Пригощайтесь, прошу, – налила Гелена повний полив'яний кухоль. – Родинний рецепт, – пояснила вона. – Мій батько колись власну броварню мав, крім пива добрячого, ще й квас знаменитий на всю округу виробляв… Це напій з дикої ягоди, цілющий…
Вона намагалась якнайліпше пригостити своїх несподіваних гостей. Накришила товстого рожевуватого сала, насмажила яєшні, розігріла духм'яну печеню в лискучому чавунці, од якої навіть пара дратівливо лоскотала ніздрі, поставила з глибоких тарелях квашені яблука і солоний кавун.
– Горілочки, може? – підсунула до Тараса запітнілу карафку.
– Ні, од цього зілля голова ломиться, – відмовився Тарас. – Краще родинного напою… Гарний квасок!
– Який ти товариш моєму барилу? – усміхнулась Гелена. – Тому без чарки і хліб поперек горла стає…
– Щось напосіла ти на свого чоловіка, – пронизливо глянув на неї Тарас. – Негарно у відсутність господаря ганити його…
– Ет, господар, – зневажливо мовила Гелена. – Бандюга і пройдисвіт він… Ти ж знаєш, Симоне, моє до нього ставлення.
– Може, і заявиш на нього?
– Щоб його дружки ножем мені ребра порахували?
– А коли б не боялась, то заявила б хіба? – спитав Герасим.
– Не знаю, – непевно мовила Гелена. – Осоружне життя мені з ним… Що я бачила, чим жила? Коб його не трапила на мою голову лиха година, лікаркою була б… А так… Служниця, покоївка та й годі…
– От і май справу після цього з жінками, – осудливо мовив Тарас. – Добре хоч я своєї чоловічої волі не занапастив… Добре було б, коли б мене отак жіночка поза очі обставляла?
– Ти не такий, Симоне, – з неприхованою ніжністю дивлячись на нього, сказала Гелена. – За тобою будь-яка жінка на край світу пішла б… Будь-яка б, не задумуючись… Правду кажу, Герасиме?
– Може, і пішла б, та невдовзі вернулася ні з чим, – усміхнувся на те Герасим. – Важкий він чоловік… Мені з ним і то було непереливки, того й гляди, щоб не пристукнув у глухому закутку, коли що не так…
– А де ж той твій супроводжувач? – несподівано запитала Гелена Тараса. – Як його… Скакунець?
– Юхим Стрибунець, – удавши з себе засмученого, зітхнув Тарас. – Загинув… На засідку наскочили… Мужньо захищався. Славний був вояк, справжній патріот…
– Еге ж, патріот, – скривилась Гелена. – Він тебе мав на якомусь етапі прикінчити…
– Щось ти плутаєш, Гелено, – заперечив Тарас. – Щось ти не втямила з підслуханої розмови… Бачила б ти, як він мене боронив, коли ми на міліцейську варту вийшли!
– Не плутаю! – сердито мовила Гелена. – Я все втямила вірно, а от чи втямив ти, що тобі після всього загрожує, не знаю.
– Нічого мені не загрожує! – недбало відповів Тарас, вдаючи абсолютну безтурботність, хоч повідомлення Гелени вкрай його стурбувало. Чого взагалі вона завела розмову про Стрибунця? Може, випитує? Що тут взагалі відбулось в його відсутність? Чому так різко змінилось до нього ставлення? Після переданого Герасимом повідомлення Хмарі про загибель Стрибунця Тарас отримав суворий наказ негайно припинити інспекцію боївок і повернутись до головного схрону. Він змушений був підкоритись наказу, хоч залишалось побувати ще в трьох бандитських притулках. Максименко звелів шифровкою, котру прийняв Герасим, йти до своїх. Завдання було виконане на дев'яносто дев'ять відсотків. Останні схрони виявлять з допомогою місцевого населення. Може, після знищення Хмариного осиного гнізда самі вийдуть з підпілля. Тарас попросив дозволу продовжити роботу. Мав намір добути відомості про награбовані Жовтобрюхом цінності. Такий дозвіл невдовзі був отриманий. Тарас з Герасимом повертались у розпорядження Хмари. «Але де я припустився якоїсь помилки? – розмірковував Тарас. – Хто сполохав Жовтобрюха?»
– Так, бачила б ти, як Юхим боронив Тараса! – озвався і Герасим.
Як «боронив»…
Стрибунець завів їх тоді до хати, де господар засвітив вже світло. Онопрій аж закам'янів, побачивши двох своїх постояльців під конвоєм Стрибунця.
– Ану, в'яжи їх! – наказав Стрибунець господарю. – Та міцніше! Совітська погань, здумали мене провести! Не вийшло!
Недарма я пильнував за тобою, Колибо… Одведу вас, голубчиків, до Кияшкового схрону, а вже він вас до Хмари переправить, будьте певні! Чого ж ти стовбичиш? – гримнув він на господаря. – Чи верьовки не знайдеться?
– Та знайдеться, – хмуро озвався Онопрій. – Тільки незвичний я цим ділом займатися… От послав вас господь на мою голову! – бідкався дядько.
– Роби, що сказано, а то й тобі голову продірявлю, старий бовдур! – лайнувся Стрибунець.
Густя сполотніла на обличчі, перехрестилася, пішла в сіни, взяла сирові віжки, зібгала їх у клубок і кинула чоловікові.
– Ото напасть! – буркотів Онопрій. – Щоб я оце старістю таким лихим ділом займався, най йому!
Він схопив ремінну упряж жужмом і рушив до Тараса й Герасима. Проходячи біля Стрибунця, він раптом жбурнув те ремінняччя бандитові в обличчя. Стрибунець відсахнувся. Цього було достатньо, щоб Тарас одним стрибком підскочив до нього і вибив з його руки пістолет. За мить Стрибунець лежав на підлозі, міцно зв'язаний, і хрипів од безсилої люті.
– Ну, вставай, «герою»! – штовхнув його Тарас. – Урвалась твоя влада. Підемо звідси та поговоримо тепер начистоту… Спасибі тобі, батьку, – звернувся він до господаря. – Спасибі за допомогу!
– А йдіть собі, – одмахнувся Онопрій. – На кий лях мені отака пригода? Ідіть та й розбирайтесь десь між собою… А дійсно ж я, старий бовдур, вуха розвісив: погорільці… Чорт вас розбере, що ви за люди… А тільки той, кого Густя моя одпоювала од болячки, хотів, щоб і я свої руки до чорної справи приклав… А не з тих Онопрій Іванюк, втямив тепер?
– Совітський прислужник, – ошкірився зв'язаний Стрибунець. – Висітимеш ти на першій-ліпшій гілляці, коли наші про твоє прислужництво дізнаються…
– Атож, – глянув на нього з огидою Онопрій. – Совітський я. До вашої гадючої породи не належу… І сини мої обидва в Червоній Армії, а не по вовчих норах никають… Ідіть вже, най йому трясця!
У лісі Стрибунець раптом зупинився і впав на коліна.
– Хлопці, – благально озвався він, – одпустіть… Великі гроші дам, у мене дещо назбиралось… Присягаюсь, про вас ні словом не обмовлюсь, мовчатиму, як камінь… Заклинаю вас усім святим на світі, пожалійте, не вбивайте мене… Усіма святими заклинаю!
– Ич, якої заспівав! – гидливо мовив Герасим. – Я б тебе, мерзенного поплічника Хмариного, лакузу, з превеликим задоволенням знищив би власними руками… Надивився я там, у таборі, на твої бандитські заслуги, руки твої по лікті в крові… Заспокойся, ми тебе не розстріляємо. Ми тебе владі передамо, судитимуть тебе по закону, як вбивцю, запеклого ворога народу… Так само, як і хазяїна твого згодом… Вставай, хробак!
– Хлопці, змилостивіться… Не ви, так совіти розстріляють… Жити хочу!.. Все, що маю, віддам… Відпустіть! – істерично вигукував він.
– А ті, кого ти з жорстокістю скаженого звіра убивав і грабував, не хотіли жити? Розбагатів на людській крові? Думаєш, що всі, як ти, до грошей ласі? Одкупитися хочеш? Вставай, покидьку, за все відповіси, – штовхнув його Герасим.
До села Звонецького вийшли ще поночі. Віднайшли зв'язкового. Той повідомив дільничного, і бандит був зданий у руки правосуддя.
Герасим одразу ж склав радіодонесення Хмарі, що натрапили на ворожу засідку. Стрибунець, мовляв, з оточення не пробився. Або загинув, або його полонили…
– Може, поголишся, Симоне? – спитала Гелена по тривалій мовчанці. – Заріс, як справжній розбійник… Борода тебе не красить…
– Дарма! Мені до дівчат не треба залицятись, – усміхнувся Тарас.
– Хто його знає, – лукаво глянула на нього Гелена.
Вона прийшла до кімнати, де спав Тарас, як і тої давньої ночі, в білій нічній сорочці, з розпущеним волоссям, що м'яко спадало на оголені плечі. Тарас прокинувся од доторку гарячих її рук.
– Ти мій, легіню, – заманливим шепотом сказала Гелена, – хоч одну нічку, а мій…
Тарас підхопився, силоміць вивільнився з її обіймів.
– Отямся, Гелено! – суворо сказав він. – Що це ти собі здумала?
– Хіба я хоч трохи не подобаюсь тобі? – млосно притиснулась знову до нього. – Хіба ж я не гарна?
– Та одчепися врешті! – відштовхнув її Тарас. – Я зневажаю жінок, котрі приходять отак… самі… На це здатні лише розбещені створіння, котрі бісяться з жиру.
– Так, я прийшла сама… Прийшла, бо люблю тебе, Симоне… Прийшла і принижено прошу тебе: подаруй хоч одну щасливу мить моїй занепащеній долі… Бо отруїв мені життя отой бандюга і п'яндилига… Пожалій хоч ти, мій легіню… Може, я тебе одного все життя і чекала, щоб за всі звідані гіркоти хоч трохи пригубити справжньої любові…
– Дурниці верзеш! – сердито урвав Тарас пристрасне її освідчення. – Бісова жінка, втратила всякий сором…
– Еге ж, втратила! – з викликом сказала вона. – Дивися ж…
Одним рухом вона зняла з себе нічну сорочку. Крізь щілини фіранок у кімнату лилося місячне сяйво. Освітлена ним, вона стояла, струнка і граційна, мов з білого мармуру.
– Зовсім сказилась! – заплющив Тарас очі. – Іди геть, повіє!
– Ех, ти! – зовсім не образилась вона на брутальне слово. – Гордуєш, гребуєш мною… А хіба ж я не гідна бодай найменшої твоєї ласки? Тіло моє чисте і непорочне, хоч і спить зі мною той проклятущий павук, той кровопивця… Молитвами очищаюсь од його брудних лапищ… Грудей моїх не торкались вуста дитяти… Діти народжуються з любові… Коли б я мала од тебе синочка, назвала б Симоном… Донечку б назвала Ксенею в пам'ять про одну дівчину…
Вона заплакала од гіркоти, що виповнила всю її душу, бо несила була їй відчувати глуху байдужість чоловіка, до якого прийшла зі своєю несподіваною любов'ю. Поволі одягла сорочку, вмостилася на краєчку ліжка і схлипувала, мов дитина. Тарасу стало жаль її.
– Заспокойся, – м'яко поклав руку на її тремтливе плече. – Зрозумій мене… У мене є дружина і маленький синок, – несподівано зізнався він. – Не можу я їм зрадити… Буду себе зневажати інакше…
– Ну, от бачиш, – сумовито озвалась Гелена, трохи заспокоївшись, – я ж казала, що ти зовсім не такий, як усі вони… Не їхнього ти поля ягода… Чесність і порядність твоя видає тебе… Бійся їх, Симоне… Знищать вони тебе…
«Ще чого не вистачало! – спантеличено подумав він. – Щоб мене отак просто розкусила ця несамовита жіночка… Що ж ти тоді за розвідник? Десь з тебе нікудишній актор, якщо в душу тобі зазирнула навіть вона…»
– Облиш, Гелено, свої вигадки! – невдоволено мовив він. – Дурна підозра Митрофана, навіяна твоєму чоловіку, передалася і тобі…
– Ні, ні, – стояла вона на своєму, – ти аж світишся чистотою, людською порядністю…
– А хіба ті, що борються за майбутнє України, мають бути пройдисвітами?
– Усі вони покидьки, Симоне, – переконано сказала Гелена. – Якби всі були такими, як ти, я була б душею і серцем за вашу справу… Хоч ідеї ваші мені ні до чого… Я жінка… Хоч і жінки бувають борцями… Героїнями справжніми… Знала я одну… Вразила вона мене на все життя…
І Гелена розповіла Тарасу те, що потрясло його до глибини душі і змусило інакшими очима глянути на жінку, котра несподівано повідала йому правду про загибель партизанської подруги, з якою пройшов колись сто смертей…
– В час війни, – розповідала Гелена, – я працювала в німецькому госпіталі. Тетеря змусив. Сказав, що німці – наші союзники і ми маємо їм допомагати у всьому, бо знищать вони нашого ворога… Працювала я медсестрою, де переливали кров пораненим солдатам і офіцерам… Боже, стільки тії живої крові я влила в жили німецьких вояків! Ампули багряні, іржаві, пурпурові мерехтіли в моїх очах і вві сні… Серед тих ампул, казали, були і з дитячою кров'ю. Німці робили з малолітніх, нетямущих діточок донорів у спеціальних дитячих концтаборах… Казали, що дитяча кров найбільш цілюща… Я тоді мало задумувалась про страшний зміст цієї справи. Це тепер я розумію, який то був жах, хоч і не маю своїх дітей… Працювала я часто і по дві зміни… Уночі також привозили поранених. А то якось серед ночі вриваються до госпіталю гестапівці, здіймають страшний гвалт. Привезли з собою якусь дівчину. Вона була поранена в груди, обезкровлена… Здавалось, аж світилась вся.
Наказують німці вливати їй кров. «Ви її зобов'язані привести до пам'яті, воскресити, вона нам потрібна!» – наказав гестапівський офіцер. Чаклували ми над нею всеньку ніч. На світанні вона таки прийшла до пам'яті. Лежала вся перебинтована, як лялечка. Побачила мене, ворухнула рукою, просила нахилитись. «Ти наша?» – питає. Киваю їй. Очі у неї такі, як проліски… Так і палахкотять синявою. «Де я?» – питає. «У німецькому госпіталі», – кажу. Це її стурбувало. Одвернувшись до стіни, принишкла під простирадлом. Наступного дня питає мене: «Ти можеш дістати мені снотворного?» Я зрозуміла, для чого це їй потрібно. Щоб випити, значить, заснути і не прокинутись… «Немає у мене такої змоги», – кажу, бо шкода її страшенно, наче чимось рідна вона мені. «А якоїсь отрути?» «Ні, – кажу, – що це ти надумала, не для того ж ми тебе з того світу витягували…» Мене аж дрож пройняв, так вона на мене глянула… Надвечір це було. Дощ, пам'ятаю, хльостав ще з обіду, в палатах душно було, то поодчиняли вікна, щоб свіжістю війнуло. Вийшла я в коридор, коли це чую щось в палаті, де самотньо вона лежала, щось гуркнуло. Вскочила я до палати, дивлюсь, а вона лежить на підлозі. Встала, значить, та сил нестачило, упала, мов підкошена, біля ліжка. Нахилилась я над нею, а вона просить, щоб до вікна її підвела. Свіжим повітрям дихнути, мовляв…
Виконала я її прохання, до вікна підвела, стілець поставила, щоб сиділа собі тихесенько… Вийшла знову… За кілька хвилин чую – лемент на третьому поверсі здійнявся. Коридором біжить сам начальник госпіталя в супроводі кількох лікарів і гестапівця.
Я миттю збагнула, що трапилось щось надзвичайне… Забігла я до її палати, дивлюсь, а її ніде немає… Я до вікна, і світ потьмарився мені в очах…
Лежить розпластана, як біла птаха, на чорнім асфальті, де жовте листя навколо, мов квіти якісь, так несамовито горить… Досі пам'ятаю ті страшні кольори: чорне, біле, жовте… Глянула я і одсахнулась… Викинулась з вікна вона, значить… Тут і вбігають до палати всі, що за начальником коридором летіли, мов навіжені… Гестапівець лютий, як звір. «Хто, – кричить, – дозволив залишити її без нагляду? Головою, – кричить, – відповісте!» Вона їм потрібна була для допиту, щось хотіли вони з неї витягти… Досі не можу забути її… Така благенька на вигляд, у чому лиш душа тримається, а скільки мужності виявилось у ній! Ксенею її звали… Ксеня Костецька…
– Як кажеш? – схопив Тарас Гелену за руку. Йому здалось, що і серце обірвалось, коли почув ім'я, котре вимовила Гелена.
– Ксеня Костецька, – розгублено повторила Гелена, не зрозумівши його збентеження.
– Дійсно героїня, – подавив у собі хвилювання Тарас. – Таких би нам в боївки… А то поміж наших лицарів забагато таких, що лише штани носять, а так, гірше якоїсь баби…
Душа його затужила. «Ось, виявляється, який кінець твій, Ксеню, твоя смертна хвилина! Ось як ти розпорядилась своїм життям, щоб не датись в руки ворогу, щоб не знати їхніх катівських тортур. Яку мужність духу треба мати, щоб зважитись на таке!» Тарасу захотілось лишитись у самотині, щоб пережити щойно почуту розповідь. Він вдячний був Гелені за те, що повідала йому страшну правду про загибель Ксені, але волів, аби вона скоріше лишила його одного.
– Поховали? – запитав наче між іншим.
– Мабуть що… Поклали її на брезентину, загорнули, кинули на грузовик і повезли кудись… Гестапівець згодом ще кілька днів тинявся в госпіталі, винних розшукував…
– Така жінка дійсно десятка наших лайдаків варта, – озвався Тарас, невтішно думаючи, що врешті і перегорнулась остання сторінка біографії мужньої розвідниці…
– Я багато думала опісля, чи змогла б я так само, якби спіткала мене яка лиха година, – сумовито мовила Гелена. – Ні, не змогла б! Хоч і в мене на дещо мужності вистачить… У мене, Симоне… – вона замовкла, розмірковуючи, чи варто казати йому про таке, і таки наважилась, – у мне пістолет прихований… З єдиним патроном… Знаєш, для кого?
– Для кого? – суворо спитав Тарас.
– Для нього, для кровопивці мого! Приспіє колись така хвилина, і я помщусь за все…
– Ти з глузду з'їхала! – обурився Тарас. – Нащо кажеш мені про таке? Він мій товариш, спільник по боротьбі…
– Убивця він, бандюга, а ти – чистий… Можеш сказати йому, попередити, хай остерігається… Не боюсь я його!
– Гелено, – Тарас взяв її за руку. – Не нароби дурниць… Можна і інакше вирішити твою долю… Піди з повинною, тобі простять, нічого ти совітам лихого не робила… Ну, жила з націоналістом… Тобі ще жити і жити… Ти молода, вродлива, ще знайдеш своє щастя… А в нього своя дорога… У мене з ним спільна доля. Ми присягнули на вірність Україні і до останнього подиху будемо слугувати їй. Ти жінка, тобі наша справа заважка… Йди од нього і розпочинай нове життя…
– А в чому маю винитись? – з викликом запитала Гелена.
Тарас зрозумів, що передав куті меду.
– Ну, там спитають, чого знала, чим займається чоловік, і так довго мовчала. Вигадаєш що-небудь… Скажеш, що боялася… Воно ж, мабуть, так і є…
– Ні, мій павучище таки дочекається свого! – уперто мовила Гелена. – Я сама йому буду і суддя, і прокурор, і закон… Я йому за себе помщусь, а ще за двох сиріток…
– Доведеться-таки попередити Василя, – поморщився Тарас. – Затята ти баба! Іди вже… Дай спочить, завтра вранці вирушати…
– Прогониш? – з докором спитала Гелена. – Спасибі і за те, що не погордував погомоніти зі мною… Знаєш, Симоне, жінки, яких грубо відштовхують, як оце ти мене, мстиві бувають… Од любові до зненависті крок єдиний… Але я люблю тебе так, як нікого не любила… Не бійся, я не покривдилась… Прощавай!
Вона тихенько вислизнула з кімнати, а Тарас ще довго не міг заснути, переживаючи щойно почуту розповідь Гелени Моравської.
