Текст книги "Поєдинок у Чорному лісі"

Автор книги: Степан Рев'якін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

Постріл Гелени Моравської

Рання осінь торкнула першою позолотою клени. На мокрій бруківці і асфальті ранками вже жовтіли різьблені листки – скупі телеграми близької осінньої непогоди.

Гелена поволі йшла бульваром, вдихаючи терпке повітря прохолодного ранку. Вона не любила осені. Особливо щемно відчувала вона за цієї пори, що старіє, що безповоротно лине час. Встоялось відчуття незатишності, лютої самотності, марно прожитих літ.

Минулої ночі вона не стулила очей. Чого тільки не передумала після відвідин старої циганки Магди! Та наворожила їй повний короб лиха і всіляких нещасть. Розуміла, що все те, що шелеснули зморщені вуста ворожки, – одна нісенітниця. Скільки вже зарікалася не зважати на теревені хитрої циганки! Але забувала про свій намір, ледве серце огортала якась неясна туга. І знову йшла до Магди, хоч передчувала, що та обов'язково напророкує їй напастей більше, ніж можна взагалі уявити собі. Це вже традиційно. Чи бачила Магда в її очах непідробний хвилинний жах і тішилась з того, чи здогадувалась, що й справді у неї немає ніякої певності в завтрашній днині, і лихим пророцтвом стверджувала це?

Дурниці всі оті ворожіння! І все ж, серце щемно завмирало їй бодай при таких зловісних словах: «Чоловік, за яким побиваєшся, ніколи не вернеться… Може, його вже немає в живих…» Відьомський вогонь в очах циганки палахкотів такою переконаністю і вірою в сказане, що Гелена мимоволі поринала в якусь крижану сладу священного жаху і жаліла себе. Знала б лише циганка, що не за рідним чоловіком сохне її серце!..

Про Симона вже два місяці не було жодної чутки. Де ж він заподівся?

Гелена таки зважилась і заявила органам влади, що є дружиною відомого бандита. Як і передбачав Симон, їй простили, лише зауважили, що прийшла вона трохи запізно. Але ж простили. А чого б і не простити? Чи так вже вона й завинила перед Радянською владою, що була за дружину тому кровопивцю і вік свій занапастила? Адже вона аж ніяк не замішана в його бандитських злочинах!

Спочатку боялася помсти з боку Тетериних поплічників. Але влітку були розгромлені усі лісові схрони. Про чоловіка, правда, не було ніяких певних вістей. Не знайдений серед вбитих, немає і серед арештованих. Пропав безвісті. Розповідали, що їх ловили в болоті. Може, його поглинула багнюка? Най би й не вертався ніколи, най би пророцтво циганки стосувалось його долі!

На автобусній зупинці Гелена притишила кроки. Може, і собі зачекати автобуса? Досить прогулянки. Не розвіює вона пригніченого настрою, навпаки – ще більша журба плине в душу. Оглянулась довкола, і раптом… Ні, в це важко було повірити!

На зупинці стояв… Симон Колиба. Але чомусь у формі майора міліції. Він тримав за руку маленького хлопчика, котрий – одразу було те видно – був неймовірно схожий на нього.

– Боже мій! Невже це ти, Симоне? – пошепки сказала вона, підійшовши впритул до них. – Невже я бачу тебе?

Він якусь мить дивився на неї.

– Гелена?!

– Я! – тільки й спромоглася видихнути вона і аж очі собі протерла, бо хотіла пересвідчитись, що це не примарилось їй од перевтоми і журного настрою, а перед нею стоїть дійсно ніхто не інший, а Симон Колиба.

Підійшов автобус. Зупинка спорожніла. Хлопчик нетерпляче смикав батька за руку.

– Стривай, Кім, – нагнувся до нього Тарас. – Поїдемо трохи згодом.

– Так от, виявляється, хто ти є, Симоне! – вражено вигукнула Гелена. – Виходить, недарма передчувало моє серце, що ти не з тими виродками, Симоне.

– Тарас я, – назвав він себе. – Тарас Сокрута. – Твоє серце не обманювало тебе, Гелено, – стримано посміхнувся він.

– Боже мій… Симо… Тарасе, – похопилась вона, дивлячись на нього з невтихаючим подивом. – Та ти ж геть сивий!

– Еге ж, – сумовито глянув на неї Тарас, – білий, як лунь… А як ти думала? Витримати наругу таких головорізів, як Дикий та твій Жовтобрюх, легко?

– Боронь боже! – перехрестилася Гелена. – Не мій він! Бодай би десь земля йому в ногах розверзлася!

– Може, таки й розверзлася, – мовив Тарас. – Пропав він під час облоги. Може, в болоті захряс, а може, таки й вислизнув… Він хоч і череватий, та спритний бандюга…

– Та я ж наче на світ народилася, коли він пощез… Бодай би вже і не чути ніколи про нього!.. Чого ж ти не озивався так довго? Схрони ж відколи розгромили!

– Лікувався після «лісових курортів», Гелено. Ти ж знаєш, на що вони здатні!

– Бачиш, Симоне… Ти даруй, що тебе так величаю, бо для мене ти таки Симон… Я ж тоді не відала, хто ти є, а попереджала – стережись їх! Чого ж не послухав?

– Тепер видніше, – усміхнувсь Тарас, – що тоді слід було робити…

– А я ж повинилася… Простили мені!

– Виходить, послухала мене? Отже, в нагоді моя порада стала?

– Я то послухала! – Гелена пильно глянула на Кіма, погладила його по голові. – Син? Викапаний батько…

– А ті песиголовці не помітили цього, на щастя, – пригорнув Тарас до себе сина. – А може, й помітили, та не зізнались ми їм!

– Що? І він там був? – жахнулась Гелена. – І жінка?

– Були, Гелено, бачили скажену породу.

– Слава богу, що все обійшлося, що живі-здорові, – щиро мовила вона.

На обличчі Тараса з'явилась тінь, і він одвернувся, щоб вона нічого не помітила. Нащо знати їй всю правду?.. Хай думає, що у нього все гаразд…

– Куди ж його оце везеш? – нахилилась вона до Кіма. – Ич, який соромливий!

– У дитсадок, а сам на роботу… Я вчора лиш повернувся, Гелено… Думав, днями навідатись до тебе…

– Не забув, значить? – зраділа Гелена.

– Справа є, – сухо мовив Тарас.

– Е-ех, Симоне, – докірливо глянула на нього Гелена, зітхнувши. – Виходить, лише в справі хотів заглянути… А я, було, подумала… Дурепа я! Та нащо тобі знати мої печалі? Хто я тобі?

– Ти розповідала колись, Гелено, що Тетеря десь ховає награбоване золото… Ну, Томася за нього він тоді прикінчив, згадуєш? Він ніколи не зізнавався тобі, де ховає той скарб? – говорячи це, Тарас пильно дивився на неї, намагаючись прочитати в її очах правду відповіді.

– Ні, ніколи, – твердо мовила Гелена. – Хоч ти, може, і не віриш мені… Нічого я не знаю про те золото… Якщо Тетеря загинув, то й таємницю з собою на той світ забрав…

– Заради тієї таємниці я й повернувся тоді до схрону… Тільки не пощастило нічого взнати…

– Бог з ним, з тим кривавим золотом! А я ж таки попереджала тебе, Симоне… Не послухав…

Прийшов автобус.

– Ну, бувай, Гелено Моравська-Тетеря! – проказав з легкою усмішкою Тарас. – Може, згадаєш дещо, то приходь, розповіси…

Він підхопив сина на руки і втиснувся в переповнений автобус. Затуманеним зором Гелена дивилась йому вслід. У свідомості звучало його трохи глумливе величання: Моравська-Тетеря… Звичайно, хто вона віднині для працівника міліції? Колишня дружина бандита і не більш!

Лише тепер вона по-справжньому збагнула, яка між ними відстань. Адже він не Симон Колиба. Ніколи він не належав до бридкого товариства тих душогубів. Тому її так і тягло до нього. Вона аж тепер зрозуміла істинний смисл свого прагнення домогтися од нього якоїсь, бодай найменшої, прихильності. Її вабив чистий світ, до якого він належав. Вона передчувала в його натурі щось світле, незвичайне. Але який він далекий, який недосяжний нині! Доля її позначена печаттю страждання. Бо ніколи не одгукнеться на її почуття той, хто знайшов своє щастя з іншою.

Їй стало невимовно шкода себе. Пішла, не чуючи під собою дороги.

Сіла на зарошену лаву і гірко та невтішно розридалась.

– Вас хто покривдив? – почула над собою скрипучий голос.

Підвела голову, здивувалась чужому співчуттю.

Дідок з цапиною борідкою спинився і жалісливо дивився на неї.

– А-а, – одмахнулася вона, витираючи на щоках рясні сльози. – Ніхто мене не кривдив… Сама у всьому винна…

– Буває, – співчутливо мовив дідок і пошкандибав геть, кілька разів озирнувшись на неї.

Гелена сиділа незрушно. Жовте кленове листя на мокрому асфальті будило їй в душі якусь давню тривогу…

Зірвався вихор, налетів на самотнє деревце, шарпонув його, шелеснув опалим листям і одразу ж вгамувався. Мов і не налітав оскаженіло, не гнівився. На вітах кленка лишилося зовсім мало листя. Деревце завмерло – безпорадне, насторожене. Щось сирітське було в ньому…

«Отак і на мене злющий вітрюган наскочив, – невтішно подумала Гелена. – Літа мої позривав, як безборонне листя, і в безвість поніс… Скільки їх ще лишилося, тих літ? Хто прихистить безталання моє? Самотина мені судилась, гірка самотина… Еге ж, сама у всьому винна…»

Вона уявила себе осінньою гілкою, обшарпаною вітром. На душі стало смутно. Не витирала вже сліз. Хай плаче душа, легше стане…

«Павук проклятущий обікрав мою долю, – з ненавистю подумала про чоловіка, од якого не було жодної звістки. – Ненаситний кровопивця… Чого піддалася йому? Чого не боронилася?» Скільки кривди зазнала з ним! А найбільша, найзліша ота його кривда, коли розпач вогнем випалив їй душу, коли руки хотіла на себе накласти…

…То було ще тоді, як не знала Симона. Жила сподіванням на краще. Пітьмавий світ, в якому чула себе полонянкою, світ, котрий спорудив і ревно оберігав Тетеря, зневаживши її жіночі мрії і жадання, гнітив її, змушував шукати бодай якого просвітку. Люта її самотність ставала дедалі дошкульнішою.

– Пішла б у дитбудинок, – порадила якось давня приятелька, котрій скаржилась на свою лиху долю, сповідалась у своїх бідуваннях з осоружним чоловіком, анітрохи не криючись од неї. – Там стільки бідолашних сиріток, без батька-матері страждають… Взяла б собі котрого, матір'ю б дитяті стала… Чого тобі? Нині багато бездітних так роблять… Дитині втішиш долю сирітську, і самій на старість не буде самітньо…

– А він? – засумнівалась Гелена. – Що скаже мій кадуб на це?

– А де він дінеться? – заспокійливо мовила подруга. – Мусить зрозуміти тебе. Хай чужим втішиться, як на своїх не спромігся… Не камінне ж серце у нього…

– Мені здається, що він зовсім серця не має, – смутно мовила Гелена. – Чим лишень живе? Гроші, одні гроші на думці… Брудні до того ж… Коли б ти знала, що він за птаха! Куди крила свої яструбині нагострив…

– Чого ж живеш з ним? Кинь його геть, сама вирішуй свою долю…

– Пізно, – зітхнула Гелена. – Тінь од нього до мене, до днів моїх мов приклеїлась… Страшна та тінь!

– Дивачка ти, – не зрозуміла її подруга.

Розмова ця глибоко запала Гелені в душу. Якось зважилась, пішла в дитбудинок. Печальними очима видивляла з дитячого гурту дитя, котре могло б стати їй за рідне.

Одразу ж запримітила п'ятилітнього хлопчика, білоголового, з карими оченятами, в яких світилась недитяча задумливість. Сидів осторонь од усіх, книжечку якусь гортав.

Підійшла до нього нечутно, навпочіпки присіла, торкнулась рукою шовковистого чубчика. Цукерку простягнула.

Хлопчик здивовано глянув на неї.

– Спасибі, тьотю, – чемно мовив, сховавши цукерку до кишені.

– А ти спробуй, – жалісливо дивлячись на нього, порадила. – Смачно!

– А я з Мишком поділюсь, – мовило хлоп'я.

– Мишко твій друг? – поцікавилась. – Де ж він? Позви його…

– Братик мій, – відповів хлопчик. – Хворий. Лежить в ізоляторі…

– А тебе ж як звати?

– Тимко…

– Мишко рідний твій братик?

– Еге ж… Рідний. Йому три роки…

– А мене ти не пам'ятаєш? – спитала Гелена.

– Ні, тьотю, – твердо мовив хлопчик, по-дорослому пильно глянувши на неї.

Через тиждень, оформивши всі необхідні документи, вона забрала з собою обох хлопчиків. Віднині вони мали стати її синами. Про Тетерю не думала. Дирекції сказала, що чоловік зайнятий справами, а тому доручив їй погодити всі формальності.

Того дня Тетері не було вдома. Вона цілий день провела в приємних клопотах. Купала хлоп'ят, перешивала штани і сорочки. Життя її виповнилось якимось світлим змістом. Тільки серце мліло, бо не уявляла, як поведеться Василь, коли повернеться і дізнається, що вона усиновила двох сиріток. Втішала себе: якось обійдеться…

Не обійшлось! Він розлютився і навідріз відмовився вигодовувати «чужих байстрят».

Мишко і Тимко лише ніч переспали. Рано-вранці вона подалася на базар купити для хлопців молока. А коли повернулася – дітей у хаті не було. Розколошкана, неприбрана постіль здалася їй страшною прірвою, в яку канули сирітки. Прямо з постелі забрав той звір обох хлопчиків, не дав і виспатись. Одвів назад у дитбудинок. Там влаштував гармидерну, пронизливу сцену, звинувативши дирекцію, що вона «підкидає» дітей порядним родинам, навіть не спитавши їхньої згоди… У хаті лишився Тишків картузик. Не наважилась однести, аби не скривдити хлопця ще раз своєю з'явою…

Ледь пережила своє приниження, свою ганьбу. Хата назавжди стала для неї порожньою. Цієї кривди вона не простила Тетері. Симонові про це не розповідала…

….Повернувшись додому, вона одразу ж помітила, що двері були трохи прочинені. Нерішуче зупинилась. «Злодії? – майнула страхітлива думка. – Чи, не дай бог, Тетеря!..»

Коли зайшла до світлиці, побачила на столі недоїдки. «Він!» – похолонуло в серці. Їй зробилось млосно. Пройшла до спальні, намагаючись подолати хвилювання.

Тетеря сидів на канапі, поринувши в важку дрімоту. Одразу ж схопився, зачувши її кроки.

– Де валандаєшся? – грубо спитав її так, наче і не пропадав ніде кілька місяців, наче і досі був у хаті повноправним господарем.

Гелена мовчки дивилась на нього. Вигляд у Тетері був здичавілий. Неголений, в пошарпаному одязі, помітно схудлий, він насторожено зиркав на неї, мов чекав, що слідом увійде ще хтось.

– Чого витріщилась? – похмуро мовив Тетеря. – Не чекала?

– Звідки ти?

– З пекла! З самісінького дна приісподньої… Вирвався, слава богу! Ще поживу трохи… За хатою не стежать?

– Не знаю…

– Тебе допитувались, де я подівся?

– Сказали, що ти пропав у болоті…

– А ти вже й зраділа? – люто блиснув на неї смоляними очицями. – Рано мене поховали, рано… Зачиняй двері і збирайся в дорогу… Уночі вирушим…

– Куди?

– Через кордон…

– Я не піду нікуди… Доста! Ти собі, як знаєш, а я не піду! – відповіла твердо, відчувши, що нітрохи його не боїться.

– Отакої, Гелено! – стишено мовив він. – Що це ти собі в голову взяла? Чи я вже тобі не чоловік?

– Та чоловік! – глумливо глянула на нього. – Тільки жижки в тебе тремтять… Як йти з таким?

– Годі! – гримнув він. – Я ляжу поспати, а ти збери все необхідне… Трохи одягу, харч який-небудь… На кордоні вже домовлено, не бійся, матиму чим заплатити…

– Ти знаєш, кого я щойно зустріла? – навмисне спитала його, щоб наполохати. – Симона Колибу… Він майор міліції…

– Він, гадина, і погубив усіх нас, – скреготнув зубами Тетеря. – Він упізнав тебе?

– Звичайно. Про тебе питав, про золото твоє…

– Яке золото?

– За яке ти Томася порішив…

– Звідки він про це знає?

– У нього спитаєш. Він, до речі, з обшуком сьогодні обіцяв навідатись, – зумисне мовила неправду. Побачила в його очах тваринний переляк і втішилась. – То як, будеш ніжитись у постелі чи подасися зразу?..

– Сто чортів! Ночі дочекатися треба… Куди серед білого дня? – серйозно стурбувався Тетеря. – Ти замкни хату і не відчиняй, хто б не добивався… Я ж за тобою прийшов, Гелю, а ти гороїжишся…

– Добре. Лягай, а я тебе зовні закрию, – запропонувала Гелена.

– А сама підеш донесеш? Ти ж йому симпатизувала. Гляди мені, Гелько, обох на місці, коли що… Але ти краще лишайся вдома. Удвох до смерку перебудемо… Чи не знудьгувалась по мужній ласці?

– Чи я знала її коли? – з викликом запитала Гелена, та, помітивши лихий вогонь в його очах, стишилась. – Приготувати ночви?

Вона пішла до печі, а він, розкинувшись на канапі, знову знеможено захропів.

Прокинувся він од поштовху в плече. Схопився, очманіло закліпав, намагаючись второпати, що сталося.

Гелена цілилася в нього з пістолета.

– Один лиш рух – і я стріляю, – попередила вона.

– Ти що, Гелю, що за жарти? – глянув на неї.

– Не жарти! Зізнавайся, душогубе, де золото ховаєш? – спитала, з огидою дивлячись в його заросле обличчя.

– Яке золото? – спробував він підвестись.

– Сиди! Золото, за яке Томася порішив…

– Я так і знав, що ти споганилась біля того Колиби, – прохрипів Тетеря, лихоманно вирішуючи, як бути. – Немає в мене ніякого золота!

– Як пес брешеш… Скажеш?

– Гелю, отямся… Адже ми у церкві вінчані, – спробував він приборкати її бодай цим нагадуванням.

– Довго берегла я зброю, щоб помститись тобі, кровопивцю, за мою занепащену долю… Кажи мерщій, де золото ховаєш?

– Отямся, Гелено! – крикнув він. – Це ж наше спільне золото – твоє і моє, удвох же втікатимемо за кордон…

– Ти не вийдеш з цієї хати, доки не скажеш, де золото, – мовила Гелена. – Ну?! Не мені воно потрібне, а людям… Колибі маю сказати…

– Ти не стрельнеш, – підвівся Тетеря. – У тебе ген руки тремтять. Не така вже й проста справа – убити чоловіка… Ти не стрельнеш, – рушив він до неї.

– Ні з місця! – скрикнула Гелена, відступивши на кілька кроків. – Стрельну! І за себе, і за Мишка і Тимка…

– Ти не стрельнеш! – наступав на неї, намагаючись загіпнотизувати її поглядом.

Він метнувся до неї, зовсім повіривши, що їй не вистачить рішучості стрельнути в нього.

Гримнув постріл. Бандит важко грюкнув на підлогу.

Гелена закрила рот рукою, щоб стримати дикий крик страху, що вирвався їй з грудей. Не тямлячи себе, вискочила в сіни. Замкнула двері. Стояла, важко дихаючи, прислухаючись, що коїться там, у хаті. Може, вона його лиш поранила?

Одімкнула двері і обережно, навшпиньки, зайшла до світлиці. Посеред кімнати лежало незрушне тіло.

Постояла, боячись ступити бодай крок ближче до вбитого. Несамовито галаснувши, знову вискочила з хати, замкнула двері і наосліп подалася вулицею.

«Я не мала права на самосуд, але я помстилась йому за все, – лихоманно думала вона, пересікаючи широку площу. – Він покараний моєю рукою, бо я найбільше звідала од нього кривди… Куди я біжу? До Симона… Стривай, я ж нічого не знаю про золото… Хто мені повірить, що я нічого не знаю? Може, спочатку вернутись обшукати хату?.. Адже він збирався втікати вночі, отже, золото було вже наготові… А що як воно десь закопане? Таємницю забрав таки душогуб на той світ… Де тепер шукати скарб?»

Вона спіткнулась і впала на бруківку. Довго лежала розпростерта серед площі, не хотіла підводитись. У пам'яті раптом зринула розпростерта, мов біла птиця, дівчина серед жовтого кленового листя на мокрім лискучім асфальті. То було миттєве видіння з незабутніх літ молодості, коли вона, вражена мужністю незнайомки, єдиний раз спитала себе відверто: «Чи змогла б і вона не коритись чужій злій волі?»

Відповідь віднайшлась надто пізно…