Текст книги "Поєдинок у Чорному лісі"
Автор книги: Степан Рев'якін
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)
Дикий веде розслідування
Хмара викликав Дикого, маючи на меті доручити йому провести розслідування особи Симона Колиби. Радіодонесення Герасима про загибель Стрибунця остаточно утвердило його підозру в тому, що Колиба насправді є зовсім не той, за кого себе видає. Отак ошукатись з цим нікому невідомим зайдою! Чому йому зрадила його інтуїція? Старіти, мабуть, став, чи ускладнення останнього часу, непевність становища, численні прорахунки і поразки притупили його досвідчений нюх і зір. Дуже вже забагато підозрілого сходилось на приблудному «патріотові». По-перше, чому він так легко взяв на себе вбивство Томася? Тетеря зізнався, що це справа його рук, давні рахунки за Гелену. Хмара за «давністю злочину» (минуло всього три місяці) простив йому це криваве дійство. Адже Томася все одно не вернеш, а втрачати ще й Тетерю в такий скрутний час – діло зовсім кепське. Отож, нащо Колибі було брати чужу рахубу на свій карк? Аби увійти в довір'я? По-друге, саме Колиба, а не хто інший, порадив призначити Жигайла керівником боївки, невдовзі він же й передав донесення, що Жигайло повів свою боївку на амністію до совітів. Випадково чи зумисне порадив Колиба Павла Жигайла в керівники? Чого врешті Колиба одразу так втерся в довір’я і Дикого і Тетері? Професійний талант? По-третє, донесення Івана Чернухи про засилку розвідників у загони є цілком реальним, а в жоднім загоні міліцейські «нюхачі» досі не виявлені. Може, один з них і є Колиба? Чернуха ж таки від своєї коханки, що служить секретаркою в карному розшуці, довідався, що заготовлений ордер на арешт Тетері. Довелось Василя відкликати у ліс. Хто його виказав? Адже до появи Колиби все було шито-крито. І останнє. Надсилаючи Колибу з інспекцією по боївках, Хмара в такий спосіб вирішив сам його перевірити, звелівши тим часом Стрибунцеві очей з нього не зводити. І на тобі! Попадають в засідку. Гине не Колиба і не Герасим, а саме Стрибунець, якому доручено було в разі чого ліквідувати допитливого зайду. Хмара розумів, якого дурня зваляв з оцією інспекцією. Адже, якщо Колиба «нюхач», то таємниць схронів для начальника обласного управління, для військових з'єднань, котрі час від часу прочісують ліс, вже немає. Стривай! Адже й ідея цієї ревізійної комісії була того ж таки Колиби. Надто багато вузликів на однім мотузкові! І кожен треба перемацати і з'ясувати, чом він зав'язався.
Все це і виклав Хмара в розмові з Диким.
– Перевір по всіх напрямках. Застосуй усі методи, які знаєш, але виведи цього пройду на чисту воду, – інструктував Хмара. – Я волав би помилитись, най був би він наскрізь нашим. Бо якщо ні, тоді нам усім кришка. Нам на амністію набиватись до совітів пізно: вийшли всі строки. Читав звернення до «обдурених синів України»? «Якщо ворог не здається, – його знищують…» Ба, як грізно! А ми не здаємось!
Митрофан втішно позирав на Хмару. Авжеж, він понишпорить, а таки дошукається правди про цього спритного Симона. Але ж і недалекий Хмара! Якщо Колиба підісланий, а розкусить його ніхто інший, а Дикий, то непогана перспектива вимальовується. Можна мітити не тільки на керівництво службою безпеки проводу, але й у провідники одкривається прямий шлях… Центральний провід такої похибки, такого ганебного завалу не простить Хмарі. Хто ж тоді на його місце? Тетеря? Теж замазаний у справі з Колибою… Звісно, годиться лише він, Митрофан Дикий, хоч і перевіряв у свій час Колибу і теж не розгледів… Але те можна пояснити. Лише б виявився Колиба і справді шпиком.
– Кого надати в поміч? – спитав Хмара.
– Сам впораюсь! Може, раз-двічі скористаюсь допомогою Чернухи. Два тижні на це діло потрібно…
– Багато! – невдоволено глянув Хмара. – Тиждень. Ну, дій! Слава Україні!
– Героям слава! – мляво відповів Митрофан.
Він не роздумував довго, з чого розпочинати. Варто спершу навідатися до свого давнього знайомого, колишнього нотаря Адама Сливинського. У нього гарна картотека. Чисте золото, а не документи! Усі, що в довоєнний час покарані владою за націоналістичну діяльність, зафіксовані в ній. Чортів Адам! Не продає ту вельми цікаву картотеку ні за які гроші. А самому ж дурняком дісталась! Гестапівський офіцер, що квартирував у нотаря в час окупації, втікаючи, залишив валізу. В ній виявились ці вельми цікаві документи. Гендлює Адам! Дає за винагороду відомості і совітам, і людям Хмари.
Адам Сливинський, чоловік літ під п'ятдесят, низенький, щуплий, з лисою головою, що нагадувала кулю сиру, в товстенних рогових окулярах, зустрів Митрофана без особливого ентузіазму.
– Була картотека, та спливла, – скрушно розвів він руками і наморщив лоба, од чого одразу став жалюгідним стариганом. – Влада постановила, що приватне користування такими документами протизаконне. Конфіскували.
– Як? – обурено вигукнув Дикий. – Нащо віддав?
– Спробуй не віддати, – зітхнув Сливинський, – права вони не питають. Прислали свого упорядника, той описав і класифікував усі бумаженції та й забрали без всякої компенсації. Добре, хоч я встиг дещо приховати. Що треба?
«Набиває ціну, – подумав Дикий, – марно. Дулю з маком од мене одержиш».
– Про що говорити, коли картотека спливла, – прискіпливо глянув на нотаря. – Чи, може, напам'ять вивчив?
– Та дещо ж лишилося, – пошкріб підборіддя нотар. – Може, якраз те, що вас цікавить…
– Симон Колиба. Хто він, звідки… Чим займався? Словом, всі, як є, відомості…
– Спробую, на ваше щастя, – подибав нотар до шафи, схожої на аптекарську. Довго порпався в шухлядах, стиха бубонів.
– Нащо вам цей тип? – поцікавився, перегортаючи теки з паперами.
– Скажи тобі, а ти совітам цю відомість продаси, – іронічно всміхнувся Дикий. – Раз питаю, значить, треба… Породичатися, може, хочу. Він у нашому гурті – як приблудна вівця. Мекає по-нашому, а втім хтозна що за один… Каже, що з Тернопільщини, з Сибіру повернувся по амністії…
– Хтось його знає? – спитав нотар.
– Чого б тоді я до тебе пхався, – грубо відповів Дикий.
– Так, так, – буркотів нотар, спритно гортаючи папери. – Ось, здається… На ваше щастя, є… Так. Симон Колиба. Родом з Теребовлі. Двадцятого року народження. Член ОУН з тридцять восьмого. Засуджений на вісім років за терористичну акцію проти секретаря райкому…
– Сходиться, – підійшов до нотаря Митрофан і зазирнув йому через плече, але Адам Сливинський спритно одхилив папірець. – Цей лише молодший… Може, зберігся? Але ж в Сибірі не курорт…
– Саме так, не курорт, далеко не курорт, – підтакнув нотар.
– Фотографії немає?
– На превеликий жаль, на жодному документі немає… А були, видно…
– Ну, що ж, і на тому спасибі, – мовив Митрофан, занотувавши в записничок прочитане нотарем. Надто скупі були ті відомості!
– Гонорар за довідку, – простягнув руку Сливинський.
– От гендлярська твоя душа! – поморщився Дикий. – За такі нікчемні дані – і гонорар! Візьми ось це, бо грошей немає…
Він простягнув нотареві невеличкий пакуночок.
– Що це? – здивовано спитав спантеличений таким заробітком господар.
– Кава. Де ти її зараз дістанеш?
– І то правда, – мовив нотар, розгризаючи зернятко. – Де зараз дістанеш гарної кави? – Він пожував трохи і сплюнув. – Паскудна кава, одна назва.
– І цією втішишся, – недбало мовив Митрофан. – Яка послуга, така і винагорода!
– Колиба, Колиба, – наморщив лоба нотар. – За додаткову оплату можу дещо цікаве додати, – раптом сказав він.
– От чортів гендлярю! – похитав головою Дикий. – Останній червінець виманює! – Він порився в кишені, дістав гаманець, зумисне перерахував кільканадцять червінців, поклав на стіл. – Казенні гроші тринькаю. Кажи, що знаєш… Слухаю тебе, чортів гендлярю…
– Цим Колибою цікавились і працівники обласного управління міліції. Теж не сказали навіщо… Та я вже не дурний. Нема, сказав, картотеки і край.
– Давно?
– Може, і позаторік, – непевно мовив нотар, – точно не згадаю…
– А не згадаєш, то й додаток твій нічого не вартий! – дошкульно глянув на нього Дикий і забрав червінця з столу. – Мало чого могла міліція ним цікавитись. Може, документи на амністію готували…
Нотар ображено засопів, знову розгриз зернятко кави і сплюнув.
– Цвіллю відгонить ваш гонорар, шановний клієнте!
– Дарма, – глумливо глянув на нього Митрофан. – Погризеш! Миші лишки твоєї картотеки гризтимуть, а ти – свій заробок. Бувай жив-здоров!
Відомості, добуті в такий спосіб, мало про що говорили. Ну й що? Був собі такий насправді, тернопільський Симон Колиба. Засуджений за невдалий замах на партпрацівника. Одбув своє і повернувся…
Хіба що останнє повідомлення нотаря? Це цікаво. Може, десь рік-два готували лазутчика, то й поцікавились для легенди. Нотар сказав, що немає картотеки, то заспокоїлись: відпливу інформації не буде… Може, справжній Колиба загнувся десь на висилці, а цей користується зручною біографією? Якби була фотографія при нотаревій довідці, тоді інша справа…
Ледь Митрофан Дикий довідався, де мешкає амністований Павло Жигайло, як відрядив до Гончарівки своїх людей з наказом викрасти запроданця і привезти до схрону.
Жигайла, помордованого, туго переповитого ремінняччям, привезли опівночі. Око Павлові затекло, брова глибоко розсічена, на губах запеклася кров. Видно, він відчайдушно боронився, перш ніж стати бранцем.
Він сидів, скрючившись на стільці, і час від часу спльовував на підлогу криваву слину. Блимав здичавіло єдиним оком на Митрофана, а той в галіфе і спідній сорочці, розхристаній, брудній, ходив взад-вперед перед зв'язаним Жигайлом і почісував свої волохаті груди.
– Що, синку, допомогли тобі твої совіти? – глумливо перефразував він відомий вислів Тараса Бульби. – Думав, сховаєшся? Дзуськи! Од мене і миша не втече. І усім твоїм, гнилозадим бойовикам так само буде, зрозумів?
Павло затравлено мовчав, важко дихав.
– Розв'яжи! – хрипко попрохав він.
– І так перебудеш, – знущально кинув Дикий. – Хоч не бачитиму, як руки твої тремтять… То що, будеш розповідати?
– Про що? – кліпнув Павло підбитим оком і дмухнув на розкуйовджене пасмо волосся, що прилипло до спітнілого лоба. Говорити йому було важко. – Дай напитись, Митрофане, язик до піднебіння клеїться…
– Переб'єшся, – жорстоко мовив Дикий. – Недовго тобі тим язиком теліпати. Ось все нам розкажеш – і ф'ю-і-іть! – присвиснув він.
– Що ви зі мною зробите? – спитав Павло.
– Особисто я тебе четвертував би, – відповів Митрофан. – Але буде так, як Хмара вирішить. Колись він тебе помилував, тепер – не сподівайся…
– Тоді нащо мені й говорити? – похмуро мовив Жигайло. – Робіть мерщій своє діло, чиніть розправу… Хоч і ваша пісня вже доспівана… В облозі ви усі, як щури у бочці…
– Ну, ти! – гримнув Дикий. – Кажеш, язик клеїться, а розпатякався!.. Добре! Умова моя така: якщо скажеш все, як на духу, спробую влаштувати тобі втечу від нас… Але для цього ти мусиш допомогти мені вивести на чисту воду сумнівного патріота… Згода?
– Не вірю тобі, – мовив Павло. – Бо тобі навіть води подати не стачає доброти в душі… А то – влаштувати втечу! Куди? На той світ? Нащо ж тоді приволік мене в свою нору? Міг би й просто прийти та поцікавитись, що і як… Отже, полонили мене задля помсти…
– Тверезо ти міркувати став, – зауважив з усміхом Дикий. – Пиячити кинув? Казали мені, що ти трактористом зажадав у колгоспі стати… Героєм труда… Цікаво було б: за кермом трактора передовик комунії – колишній ватаг оунівської боївки… Сміхота!
Павло низько нахилив голову.
– Гидота! – врешті озвався він. – Наше товариство – величезне, смердюче болото, де одні лишень покидьки, ремесло яких: грабувати і вбивати… Потяг до труда їм здається антиприродним… Якщо ти вбивця, то ти герой… Тьху! – сплюнув Павло.
– Швидко ж вони тебе перекроїли! – з ненавистю дивлячись на колишнього бойовика, вигукнув Дикий. – Агітатор і пропагандист… Може, вже й партійним став? Передати всю боївку совітам сам додумався чи хто надоумив?
– Мої хлопці добровільно прийшли з повинною, їм простили… Вони тепер людьми стали, роботу отримали, паспорти, прописку… Не вовкулачать по норах, прислухаючись до найменшого шереху, як ви, – сказав Павло. – Ніхто їх не агітував, не надоумлював, не примушував… Люди самі свою долю вирішили… І я так само! Не віриш – походи та попитай у кожного. Скажуть, якщо розмовляти захочуть з тобою…
– Поспитаєм, не сумнівайся, – скреготнув зубами Митрофан. – А тепер скажи, ти говорив про свій намір передатися владі інспекторові Колибі, котрий був у тебе в загоні на той час?
– Говорив! – з гідністю мовив Павло. – Чого мав критися перед таким самим покидьком, як ти?
– І як він зреагував? – миттю похопився Дикий за це зізнання. – Не пробував застерегти, розагітувати?
«Чого це його так цікавить? – здивувася Жигайло. – Мабуть, став на заваді цьому блюдолизові тим, що наблизився до самого Хмари. От цей пройдисвіт і копає тепер для нього яму».
– Я не дитина, аби слухати всякого, хто ревізора з себе корчить, а сам тільки й мріє, як чкурнути за кордон, – сказав Павло.
– Це ти чув од нього?
– В очах у нього прочитав, та й у тебе читаю це також. Поскоріше дременути під захист іноземних товстосумів і звідти каламутити воду, людям спокійно жить не давати…
– От як виходить! – похитав головою Дикий, наче картав школярика, що провинився. – Нікому не можна вірити! На тебе покладали великі надії, а ти ж був прихованим агітатором за совіти. Який фальшивий світ!
– Ваші великі надії на те, що всяк, хто дивиться на вас, є сліпим і не добере до пуття, що ви за птиці, – всього-навсього гнила солома, об яку і ноги бридко витирати… Мовчав би вже про це! Доволі комедіантства! Я не шмаркач, котрому ти здатен памороки забити…
– Сволота! – Дикий підійшов до Жигайла і щосили вдарив його в обличчя. Жигайло впав разом з стільцем. Митрофан з несамовитою люттю довго бив його важкими чоботами під ребра, аж доки той не захарчав і не втратив свідомість…
Не домігшись нічого путнього з допитування Жигайла, Дикий наказав одправити його до табору Хмари, аби там розквитались з ним за відступництво. Дорогою бандити, що жорстоко пильнували побитого бранця, натрапили на військовий патруль. Бандитів полонили, а замученого Жигайла одправлено було до найближчої лікарні…
Рада Волосюк мало задумувалась над своїми стосунками з Іваном Чернухою. Про одруження мова ніколи не заходила. Раніше її цілком влаштовували їхні короткі побачення. Вибачала вона і надто поспішні гостини, і його звичку десь запропастися і мовчати місяцями, а потім несподівано, як сніг на голову, раптом з'являтись зі своїм обов'язковим попередженням: «Я не надовго!»
Останнім часом це стало її гнітити. Їй набридло знати радість свого кохання уривками. Захотілось чогось певного, тривалого, затишного. Потай заздрила Мальві і Сашку Басенку: восени вони мали побратись. «Щасливі, – думала вона про них, відчуваючи якусь незбагненну гіркоту. – Все у них чисто, ясно. Мальва хоч і вражена трагічною загибеллю своїх батьків, але вона не самотня. Поруч неї безмежно закоханий в свою ясочку, як називав лагідно Сашко її привселюдно, надійний і вірний товариш… Справжній муж… Він захистить її долю од будь-якої напасті, відборонить од усього лихого. Вони, коли й мовчки дивляться один на одного, і тоді розмовляють. Очима лишень. І чудово розуміють одне одного. Не такий Іван. Якийсь утаємничений, чимось завжди затурбований, скупий на ніжне слово не те, що при людях, а й в самоті…»
Світ уявлявся Раді страшним і незатишним, в якому дмухали лихі вітрюгани, од яких важко знайти прихисток. Це давалась взнаки її робота в міліції. Скільки доводиться пізнавати всіляких історій про кримінальні злочини, про грабунки і вбивства! Передруковуючи матеріали слідств, вона мимоволі жахалася тих оголених фактів, що поставали з розплутаних до найменших подробиць справ, мимоволі їй здавалось, що навколо злодій мало не кожен третій. Чула себе неспроможною вистояти, коли раптом на неї зрушиться бодай найменший удар долі. Якби поруч завжди був Іван! Він, мужній, гордий, зможе постояти за них обох. Не біда, що він трохи відлюдькуватий. Така вже чоловіча вдача, що поробиш! Одна лиш прикрість: відчуття її постійне, що коли він навіть поруч неї, то все одно якийсь безмежно далекий… А може, це відчуття кожної закоханої дівчини? Треба розпитати у Мальви. Після смерті Мальвиних батьків вони живуть разом. Так веселіше. Шкода, що Мальва незабаром поїде з Сашком. Знов тоді самотність і постійне чекання, чи зазирне врешті-решт затурбований службою невиправний побігайло Іван… Звісно, було б гарно, коли б і вони з Іваном десь на осінь побрались… Рада усміхнулась, подумавши, що тоді вона б стала Радою Чернухою… Вона так звикла до свого дівочого прізвища, що це видалось їй смішним.
Вона ніколи не сподівалась, що Іван з'явиться саме сьогодні. Сиділа біля дзеркала, видивлялась зморшки, хоч їх ще не було на її виточенім обличчі з східним розрізом палаючих очей. Почувся стукіт у двері, і вона аж принишкла вся: упізнала. Одчинила і стала осторонь, а Іван, зайшовши, здивувався, що одразу не потрапив в її обійми.
– Є хто дома? – хрипким басом запитав, наче не наважувався ступити далі ні кроку. – Чи двері вже й самі одчиняються, як в тій казці?
– Проходь, Іване, – стримано озвалась Рада. – Ти, як завжди, не надовго?..
– Вгадала, – сказав він, намагаючись розгледіти її в присмерку коридорчика. – Щось ти не дуже гостинна сьогодні… Одчиняєш, а сама ховаєшся…
– Як не надовго, то можеш одразу ж і прощатись, – сказала Рада, причиняючи двері. – Хай вже сусіди побачать, що гість і хвилинки не затримався…
– Що з тобою, дорога моя? – спробував пригорнути Чернуха дівчину, що завжди виявляла неабияку радість при зустрічі.
– А те, дорогий мій, – в тон йому мовила Рада, – що ніжності твоєї вистачає лише до постелі… Далі як зникаєш, то хоч розшук оголошуй…
– І як, оголосила вже? – зняв Чернуха кашкета і хотів було повісити його на вішалку, та рука мимоволі затрималась. Розгублено спитав: – А це чий одяг? Квартирантів маєтних придбала?
– Мальва живе у мене, – пояснила Рада. – До неї Сашко приїхав, це їхні речі.
– Дарма квартирантами обзавелась, – невдоволено буркнув Чернуха. – Мабуть, я невчасно зайшов до тебе…
– Невчасно, – підтвердила Рада. – Вони мають з хвилини на хвилину повернутися… На ночівлю сьогодні, вибач, не розраховуй…
– О-о, які ми стали незалежні! – вигукнув Чернуха. – Може, і полюбовничком розжилася за мою відсутність?
– Може! – з викликом відповіла Рада. – Сідай посидь, чаєм почастую…
– Ну, не гнівись, дорога моя, – спробував Чернуха вгамувати її дратівливий настрій. – Не можна, то й не можна… Не турбуйся, я у друзів переночую…
«Чужий, зовсім чужий, – тужило Радине серце. – Навіть не гляне як слід, з ніжністю, турботливістю… Бо хто я йому? Полюбовниця на час відряджень… Скільки в нього таких, як я?»
Їй хотілось кинутись йому на груди, розридатись, поскаржитись на свою самотність, але вона сиділа незрушно, кусаючи губи.
– Ну, як живеш? – спитала, аби не мовчати.
– Слідами хижими блукаю, собі ні хвилиночки не належу, – якось нейтрально, мов завчено, мовив Чернуха. – Служба!
– Так вже й не належиш? – докірливо глянула на нього. – Особливої перевтоми не видно…
– Ревнуєш? – зиркнув Чернуха, грайливо звівши густі брови. – До служби ревнуєш?
– Ні, мені все байдуже, Іване, – тихо відповіла Рада. – Живи собі, як знаєш… Тільки між нами більш не буде так, як було… Годі вже! Я не дівчисько, мені вже двадцять п'ятий…
– Ветха бабусенька, – усміхнувся він. – Я тебе розумію… Дівці під вінець забаглося… А коли мені службою заборонено під вінець, як накажеш бути?
– Нема такої служби, – заперечила Рада, трохи здивувавшись, що він одразу ж розгадав її стриманість.
– Ага-а, – зневажливо промимрив Чернуха, – ти знедавна стала прихильницею кохання, затвердженого казенною печаткою… Хто ж бо тебе так виховав гарненько?
– Нічого ти не розумієш, Іване, – з серцем відповіла Рада, в голосі її забриніла сльоза. – Питимеш чай?
– Давай, якщо не шкода, – буркнув Чернуха, міркуючи щось своє. – У тебе як з зоровою пам'яттю? – несподівано запитав він.
– З якою? – не зрозуміла Рада.
– Ну, ти б змогла упізнати чоловіка по фотокартці, коли б десь його раніше бачила? – пояснив Чернуха. – Приміром, ось цього красеня, – він дістав з кишені фотокартку і подав її Раді.
Це була фотокартка Сокрути. Дикий, вручаючи її Чернусі, звелів обережно підсунути «міліцейській хвойді». Може, вона будь-коли бачила його в управлінні…
– Дійсно, красень, – роздивляючись фотографію, сказала Рада. – Як артист… Ні, ніколи не бачила… Такого мужчину я б запам'ятала… А нащо це тобі, Іване?
– Бандит, – коротко відповів Чернуха. – Хитрий і підступний. Вже півроку слідами його никаєм, а піймати – дзузьки!
– Ніколи б не могла подумати, що можуть бути такі вродливі бандити, – зауважила Рада. – От і знай, хто є хто… Такий підійде, то й гадки не матимеш, що справжня небезпека поруч…
– Поміж них є ще й які легені! – іронічно мовив Чернуха.
Рада глянула на нього. Квадратний лоб, видовжене підборіддя, вузькі очі, густі, мов вугіллям мальовані, брови. Не красень, а чому ж тоді щемить її серце, ледь побачить його? Що за диво – кохання! Чернуха здавався їй встократ милішим од того вродливого чоловіка, фотокартку котрого тримала. Може, це лиш тому, що знала вже достеменно, що той – бандит?
– Ти не злякаєшся, Іване? – спитала Рада, повертаючи йому фотокартку.
Він допитливо звів догори густі брови.
– Злякаюсь? – спитав здивовано. – Кажи, може, й злякаюсь…
– У нас буде дитина, – мовила вона пошепки.
І сама не знала, нащо вигадала таке. Захотілось перевірити його, побачити, як він зреагує на цю звістку.
– Правда?! – Чернуха закам'янів. Потім театрально підхопився і пригорнув її до грудей. Обціловував зашаріле її лице, котре вона соромливо ховала, аби він не запомітив, що сказала вона неправду. Сльози текли їй з очей, і він, певне, відчув їх солоний смак, бо сказав з удаваним докором: – Чого ж бо плачеш, дурненька? Все буде гаразд… Незабаром дещо зміниться моя служба, і я заберу тебе з дитям… А поки що доведеться потерпіти…
– Потерплю, – сказала Рада, витираючи несподівані сльози. – Натерпілася я вже, Іване… – вона відчула якусь фальш в його голосі.
Почувся стукіт у двері, і до кімнати зайшли Мальва з Сашком. Побачивши гостя, вони нерішуче зупинились.
– З'явились, гуляки, – озвалась Рада. – Де ж так довго?
– В кіно, – роззираючись на Чернуху, мовила Мальва. – Ти теж не нудьгувала, бачу… Гостя файного маєш?
– Це Іван, – представила Чернуху Рада. – Проїздом, як завжди…
Басенко міцно потис йому руку.
– Колега? Тим більш приємно. Сашко, – усміхнувся він.
– То вже повернувся врешті? – спитав Чернуха.
– Еге ж, з кіно, – мовив Сашко.
– А звідти? – непевно махнув рукою Чернуха.
– Звідки? – здивовано глянув на нього Басенко.
– Тебе ж, здається, кудись далеко відряджали, – зам'явся Чернуха, збагнувши, що бовкнув зайвого. – Чував колись…
– А-а, – примружив очі Басенко, вивчаючи обличчя колеги, – то в Бердянськ на стажування надсилали… Вернувся і вже давно…
– Уяви, Іване, – мовила Рада, готуючи чай, – Мальва колись підозрювала, що хтось з нас проговорився десь про майбутнє відрядження Сашка. Адже знали тільки вони двоє та ми двоє… Хто ж із нас язикатим виявився? Адже Мальвині батьки стали жертвою бандитів із-за Сашкового відрядження… Дуже їм хотілось знати, куди він поїхав…
– Так, так, я чув про ваше горе, – співчутливо кивнув Чернуха Мальві. – Хто б міг знати, що таке скоїться? Та й ви ледь з їхніх лапищ вирвались? Мій язик, якщо серйозно, тут ні до чого… Адже я служу надто далеко! Бодай би і патякав у своїм гурті щось про лейтенанта Басенка, то моє базікання прилинуло б сюди заледве через рік… Може, інформація вислизнула безпосередньо з управління?
Сіли до столу. Чернуха сьорбав гарячий чай, відчуваючи на собі оцінювальний погляд Басенка.
– Де служиш? – спитав Сашко.
– На Ровенщині…
– Парко у вас?
– Тихше, ніж тут… У нас вже майже порядок, – мовив Чернуха. – Ми не панькаємось особливо… Більшість прийшли з повинною…
– Еге ж, з повинною, – з сумнівом мовила Рада. – А за цим бандюгою вродливим аж сюди придибуляв! Ось покажи їм фотокартку, хай і вони пильно глянуть, які бандити на світі бувають.
– Не варто, – поспішно мовив Чернуха, думаючи, як перевести розмову на інше. – Гарне кіно дивились?
– Ні, ти покажи, – напосілась Рада. – Не бандит, а кіноартист, справді… Покажи, може, й Сашко такого ж розшукує…
– Кажу ж, не варто, – невдоволено зиркнув на неї Чернуха.
– А чому? Цікаво глянути, – простягнув руку Басенко.
– Банальний тип, – хмуро мовив Чернуха, дістаючи фотокартку. – Трішки вродлива мармиза та й годі… А Раді, бач, як в око впав…
Басенко уважно подивився на фотокартку, і ледь не скрикнув. Цього чоловіка він двічі бачив в управлінні ще взимку. В супроводі Максименка. Незадовго перед розформуванням їхньої таємничої «десятки»…
– Мужнє, вольове обличчя, – стримано мовив він і допитливо подивився на Чернуху. – Бандерівець?
– Рецидивіст, – відповів Чернуха. – Може, колись мелькне десь близко, то просигналізуйте…
– Авжеж, – пообіцяв Басенко. – Ти надовго в справах?
– Завтра назад, – сховав Чернуха фото. – Я ж не в справах, а до неї, – кивнув на Раду. – Гнівається вона, що зрідка зазираю… Але ж ти розумієш: служба!
– Чого ж не розуміти! – розважливо мовив Басенко. – В одному колесі крутимось… Через мене он скільки горя сьорбнула моя ясочка!
Мальва сиділа мовчки. Чернуха був чимось їй неприємний. Терпіла лише тому, що в нього була закохана її найближча подруга. Чим він міг подобатись їй? Самовпевнений, зарозумілий. Погляд якийсь скаламучений, лихоманний. Уникає дивитись прямо в очі. А може, він таки і бовкнув де про від'їзд Сашка? Боїться тепер зізнатися після всього. Приїхав, «ощасливив» дурненьку Раду. Тиняється бозна-де, а потім – привіт, незабутня моя! Ще й ночувати, чого доброго, залишиться…
Чернуха, проте, трохи порозмовлявши, швидко розпрощався. Рада пішла провести його.
«Підозрілий старший лейтенант, – роздумував про нього Басенко. – Нащо йому було показувати Раді оту фотографію?..»
Наступного дня Басенко сидів у кабінеті Максименка і розповідав йому про свої сумніви, котрі виникли у нього після знайомства з старшим лейтенантом Чернухою.
– Він цікавився чоловіком, з яким я вас бачив в управлінні взимку. Блакитноокий капітан міліції… Не знаю, нащо це йому… Сказав, що на фотокартці рецидивіст, котрого вони розшукують…
– Дивно! – наморщив лоб Максименко. – Дійсно, нащо йому? Кажеш, що він з Ровенщини? Іван Чернуха? Зробимо запит…
Він подзвонив до Марчука і попрохав, щоб той надіслав до нього свою техсекретарку Раду Волосюк.
Рада зайшла, трохи стурбована викликом, до начальника управління. Максименко тактовно розпитав дівчину про взаємини з Чернухою, поцікавився, як часто вони зустрічаються.
Дівчина, нітрохи не криючись, розповіла про своє кохання, про службову заклопотаність Чернухи, із-за якої він так мало приділяє їй, Раді, уваги, про те, що хотіла б бути йому за дружину і мати од нього дітей, але він з одруженням чомусь не поспішає. Не втаїла і смішного підозріння подруги, що в свій час про Басенкове відрядження міг комусь обмовитись саме він…
– Пригадайте, чи не цікавився він деталями вашої роботи? – спитав Максименко, співчутливо вислухавши її щиросерду сповідь.
– Які ж у мене деталі? – усміхнулась Рада. – Друкую і все…
– А що саме друкуєте, не цікавився? Про новини в управлінні не розпитував?
Рада здивовано дивилася на Максименка, не розуміючи необхідність такої бесіди. Невже він у чомусь підозрює Івана? Адже його, якщо й можна підозрювати, то тільки в байдужості, черствому ставленні до неї.
– Ну, в такому плані… у нас так, а у вас що, – розгублено відповіла Рада, – розмови бували.
– І ви часто розказували йому, що у нас? – з притиском останніх слів спитав Максименко.
– Бувало, що й розказувала, – тихо зізналась дівчина. – А хіба що? Адже він теж міліціонер! Я вже, звісно, не пригадую, що саме йому розповідала, але особливо і не крилася… Він же свій! В одній системі працюємо! Та ось він прийде, я скажу, аби він зайшов до вас та й сам пояснив усе чисто…
– Ні, про нашу з вами розмову йому знати абсолютно не треба, – попередив Максименко. – Не говоріть йому нічого! Якщо взагалі він найближчим часом з'явиться у вас…
– Чого не знаю, того не знаю, – сумно усміхнулась дівчина. – Він дуже зрідка навідується, ніколи не попереджає, коли саме чекати в гості…
– Надалі ви поводьтесь обережненько зі своїм гостем, – порадив Максименко, а помітивши здивування в її очах, трохи заспокоїв: – У нас до нього ніяких претензій немає, але ви більш розумно вирішуйте свою особисту долю…
Опівдні з Ровно надійшло повідомлення: старший лейтенант Іван Чернуха в особовому складі обласного управління міліції не значиться.
Пообіді в управління несподівано з'явився Адам Сливинський. Попрохав чергового доповісти начальнику про себе.
– В якій справі? – поцікавився черговий.
– Хочу подати начальнику вельми цінну інформацію, – чемно мовив колишній нотар.
– Що у вас? – запитально звів на прибулого погляд Максименко.
– Адам Сливинський, – представився нотар. – Колишній державний службовець, нині перебиваюсь випадковим заробітком… Жити ж якось треба… А життя нині, самі знаєте, не з легких. Скрутно доводиться…
– Не розумію, – здивувався Максименко. – Влаштуванням на роботу займаються інші організації…
– Тої роботи, прошу, яку мав, я тепер не матиму, а іншої не бажаю, – мовив нотар. – Не здатний я на чорну роботу… Дозвольте присісти?
– Будь ласка, – запросив Максименко. – У чому ж суть ваших відвідин?..
– Так от, іншої роботи не бажаю, а жити якось треба, – продовжив нотар. – То за певну винагороду можу подати деяку цікаву інформацію…
– Якщо ви з міркувань добровільної допомоги, то будь ласка, – хмуро зміряв поглядом щуплу фігуру нотаря Максименко. – Ми не скуповуємо інформацію. Не та це контора, шановний… Затямте собі і забудьте старі порядки раз і назавжди…
– Тоді хоч запам'ятайте моє прізвище і запишіть мою адресу, – сказав нотар, – аби не забули, хто вам в нагоді став. Хоч ваші працівники знають і мене, і мою адресу, але я хочу, щоб ви особисто, товаришу начальнику, знали також… Я мав гарну картотеку… Не турбуйтесь, її вже в мене конфіскували… Так от, ваші працівники десь рік тому цікавились карткою засудженого за націоналістичну діяльність Симона Колиби… Я їм сказав, що картотеки вже не маю… А не далі, як позавчора, у мене був один з лісу… Митрофан Дикий, чули такого? То він теж цікавився справою Колиби… От я і подумав, якщо тією давньою справою цікавитесь чи ви, чи вони, то це неспроста…
– Он воно що! – вигукнув Максименко. – То вас відвідав сам бандит Дикий? І що ж, ви йому видали повну інформацію щодо Колиби?
