Текст книги "Поєдинок у Чорному лісі"

Автор книги: Степан Рев'якін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)

На прийомі у Хмари

Віз, на якому з сіна виглядали глиняні макітри, горшки, миски, глечики, баньки та всяка гончарна всячина, тихо поскрипував, розбиваючи колесами грузький пісок. Погонич, зігрітий ранішнім сонцем, дрімав і лише зрідка вйокав на гнідих пристаркуватих коней, що знехотя переставляли ноги. Ззаду на возі, спустивши аж до землі порепані ноги, сидів у благенькому піджачку зарослий чоловік, якому можна було дати п'ятдесят, а то й всі шістдесят років, і посвистував. То був Митрофан Дикий. Підлікувавшись, але ще з ціпком у руках, він їхав до лісу – віз на прийом до Хмари Сокруту, який сидів поруч. Коли в'їхали до лісу, Митрофан спинив коней, зав'язав Тарасові очі.

– Нащо? – обурився Тарас.

– Так треба, – спокійно пояснив Митрофан. – Порядок такий…

Тарас зрозумів: Дикий не мав права показувати дорогу до головного схрону людині, яку ще не благословив сам Хмара.

Їхали, здалося Тарасу, довго і плутаними дорогами. Нарешті віз зупинився і Митрофан зняв з Тарасових очей чорну хустину.

– Слава богу! – полегшено зітхнув Тарас. – Так і осліпнути можна.

– Пішли, – наказав Дикий.

Зайшовши до схрону, Тарас з неприхованою цікавістю озирнувся навколо. Це була простора, хоч гарцюй на вороних, кімната, в якій стояло два тесаних столи й з десяток табуреток. Ліворуч і праворуч на лавках сиділо двоє здорованів. Вони схопились, ледь з'явився Дикий.

– Про ваш приїзд вже знають. Чекайте, покличуть!

Та за мить відчинилися потаємні двері, які разом з протилежною стіною складали одне ціле і тому їх зразу не примітив Тарас, і червонощокий чоловік сказав:

– Можете пройти!

Тарас гадав, що лише стане за поріг, одразу й побачить таємничого Хмару. Та ба! Довелося ще двічі спускатися вниз і двічі проходити просторі кімнати з охоронниками, аж поки якийсь опасистий чоловік їм вказав:

– Сюди.

Увійшли до світлиці, осяяної електрикою, що вкрай здивувало Тараса. Відкіля тут, у глибокому бункері, електричний струм? Адже ліс, без сумніву, далеко від села, а цей схрон – в диявольських нетрях. Та згодом Сокрута вловив ледь чутне гуркотіння двигуна, який, мабуть, стояв в одній з численних кімнат бункера.

Тарас аж прикипів поглядом до господаря схрону. Хмара теж, вийшовши з-за широкого різьбленого столу, свердлив своїми яструбиними очима прибульця.

– Слава Україні! – хрипко гукнув Митрофан.

– Героям слава! – відгукнувся Хмара.

Помовчавши, він підійшов впритул до Сокрути, озираючи його з голови до ніг.

– То це і є той Симон Колиба, що вкоротив віка Томасю? – суворо глянув на Митрофана Хмара.

– Він, друже провідниче!

– Навіщо сюди привів? Чого самі не покарали?

– Він врятував моє життя. Та й Жовтобрюх прос…

– Знаю! – перебив його ватаг. – Ви оба мов блекоти наїлись: наших б'ють, а ви убивць під своє крильце… Що скажуть інші, як дізнаються?

– Друже провідниче, всі жовтобрюхівці за Симона. Він потрібний нам… Свою відданість вже довів і не раз.

Хмара нервово заходив по світлиці, заклавши руки за спину. Тарас стежив за ним, обмірковуючи становище, в яке потрапив. Він знав Хмару зі слів Максименка, з оперативних донесень. Деспот, кат, що не спиняється в своїй жорстокості. На його чорній совісті сотні закатованих людей. Але він все ж прислухався до свавільних рішень і Жовтобрюха і Дикого, за якими стоїть не один десяток добре озброєних лісовиків. Тож Сокрута не боявся підступного Хмару, був упевнений – бандит нічого лихого йому не заподіє. Але, на всякий випадок, Тарас тримався насторожено. Хмара, поскрипуючи новими рудими чобітьми, нервово ходив кімнатою і вивчаюче раз по раз зиркав на Тараса. Нараз широко відчинилися двері й вбіг захеканий хлопець.

– Що трапилося, Чернуха? – сполохано глянув на нього Хмара.

– Біда, друже провідниче! Біда!

– Яка?

– Я щойно з Їськовецького лісу. Збунтувалась Яремова сотня. Ярему застрелили… Бунтівники на конях галопують сюди.

– Хто очолює?

– Павло Жигайло.

– Пропустити всіх на березову галяву і висікати з автоматів. А Жигайла живцем доставити сюди, – розпорядився Хмара.

– Буде виконано! – метнувся бандит виконувати наказ.

– Стривайте! – несподівано зупинив їх Сокрута, і всі здивовано заклякли на місці.

– Треба розібратися, – пояснив Тарас Хмарі, котрий метнув на нього гнівний погляд. – Хтось та й винен у тому бунті… Посікти десять чи сотню людей – штука не хитра, а придбати їх, привернути на свій бік – завдання складніше… Але треба спробувати! Дозвольте без жодного пострілу, без жодної втрати наших примусити Жигайла і його хлопців знов служити Україні вірою і правдою?

– Зможеш?

– Спробую.

– Давай! Дорогу тобі покаже ось цей легінь, – Хмара вказав на довготелесого чоловіка з олов'яними очима. То був бойовик Стрибунець, знаний у банді як улюбленець Хмари.

Коли Тарас і Стрибунець на конях дісталися березової галявини, тут стояла тиша, від якої було аж лячно. Коні повільно ступали, мов пливли по високій траві, лишаючи на ній дві широкі стежки.

– З якого боку мають з'явитися? – спитав Тарас.

– Ген, звідти… А ось, здається, і вони… Чуєш, копитять? Ну, я, на всяк випадок, сховаюсь, а ти як знаєш, так і дій…

Ледь він зник в ялівці, як на галявину вихопились озброєні вершники. Тарас здибав свого коня і вистрілив угору.

– Слухайте, що я скажу…

– А ти що за один, щоб тебе слухати? Хмара послав? – оточили його бандити.

– Слухайте мене уважно! – твердо повторив Тарас. – Збожеволіли всі геть разом? Чи не здогадуєтесь ви, що на цій галяві будете всі до ноги посічені з автоматів?

Бандити присмиріли, боязко сахнулися від кущів.

– Не жахайтеся! – заспокоїв їх Тарас. – Без мого наказу не стрілятимуть. Але якщо ви не вгамуєтесь негайно, за вашу долю я не ручаюсь. – Тарас передихнув й продовжив. – Погано ви дбаєте про славу і волю України… Хто вас сюди привів? Ну! Хто? Нехай вийде вперед…

Після недовгої, але гнітючої мовчанки проштовхнувся до Сокрути міцно збитий чоловік.

– Я привів, – рішуче сказав він.

– Павло Жигайло?

– Так.

– Тебе чекає провідник, а людям накажи повернутися назад, до Їськовецького лісу.

Жигайло підкорився. Коли з галяви зник останній вершник, він приречено мовив:

– Ну, веди…

Їхали мовчки й повільно, кожний думав про своє. Сокрута в душі радів, що затія його вдалася. Стількох людей врятовано од смерті! Не всі ж вони безнадійні бандити, багатьом з них треба лиш допомогти стати на твердий грунт людського життя. Бунтують – отже, сумніваються… А відтак не все ще втрачено…

А Жигайло думав, що ось і настає остання його година. Гірко і безславно пропала його доля. Що ж, мабуть, так і треба розплачуватись за все лихе, що накоїв досі. Марно гинути не хотілось. Смертельна туга озвалась йому в серці.

– Може, відпустиш мене? – стишив Жигайло свого коня. – Втечу світ за очі!.. Га? Відпусти, – Жигайло благально глянув на Тараса.

– За кого ти мене маєш? – глумливо мовив Сокрута. – Од мене, милий, не втечеш… Пообіцяв Хмарі доставити тебе, то й доставлю… – він глянув на пригніченого Жигайла, і на мить йому стало його шкода. – Не сумуй, – сказав заспокійливо. – Гарантую, що від Хмари вийдеш живим. Я йому доведу, що ти необхідний… Тільки запам'ятай: Хмара злопам'ятний. Тож вийдеш від нього – тримайся якнайдалі.

– Мені б лише вийти… Лише б вийти, – бурмотів Павло.

– Не бійся, у скрутну хвилину поможу, – підбадьорив його Тарас.

Хмара, одначе, не захотів бачити Жигайла. «Розстріляти!» – коротко наказав він, і четверо охоронників миттю заломили Павлові руки.

– Ви, як керівник, мусите бути господарем свого слова? – спитав Сокрута.

Хмара здивовано глянув на нього.

– Ну? – непевно буркнув він.

– Я передав усім Жигайловим людям, що ви збережете йому життя…

– Хто дозволив? – розгнівався Хмара.

– Інакше, як би їх зупинив? А виходить, ми обдурили їх. Тоді хто нам повірить завтра? А до того ж, коли Жигайло не повернеться до своїх, можуть бути ускладнення.

– Які?

– Хтозна… Важко зараз передбачити. Хоча б ті, що деякі гарячі голови знову збунтуються і подадуться…

– Сюди?! Ха-ха-ха!.. – Хмара розсміявся. – Та я їх усіх, як траву…

– Та ні! Може бути гірше. Я хотів сказати, що деякі гарячі голови можуть повернути голоблі з лісу до міліції… Та й сюди «хвостів» приведуть…

Хмара, стурбований цією думкою, підвівся з-за столу, пильно, мов вивчав, глянув на Тараса і вже тоді розпорядивсь:

– Стрибунець, негайно біжи, скасуй попередній наказ. Жигайла сюди!

Павла привели у бункер розколошканого, в порваному на бинди одязі, з зав'язаними за спину руками. З одного кутка рота просочувалася кров.

– Розв'язати! – наказав Хмара. Потім махнув охоронцям рукою, щоб вони залишили приміщення, і ті негайно зникли за дверима.

– Чого зиркаєш? – сердито запитав Жигайла Хмара. – Вирішив помилувати тебе, знай мою великодушність… Єдиного не збагнув: як зважився виступить супроти мене?

Жигайло хотів щось сказати в своє виправдання, але Хмара рвучко махнув рукою.

– Тільки не виправдовуйся! Свою відданість нашому товариству маєш заслужити ділом, а не словами. Ось папір про твоє призначення сотником. Приведи себе до належного порядку і – гайда, до своїх хлопців. Та гляди мені!

Жигайло не йняв віри його словам. Щойно він був за крок від смерті, і раптом повне всепрощення! Яка ж тоді сила впливу цього Колиби на Хмару! Жигайло з вдячністю глянув на свого рятівника. Той вдав, що не помітив цього вдячного погляду.

Коли всі розійшлися, Сокрута, скориставшись добрим настроєм Хмари, вирішив запропонувати йому послати когось у ліс до хуторянських боївок.

– А то ж навіщо?

– Коли об'явився один Жигайло, то може об'явитися й інший. Поки вас, як зверхника, ще розуміють, варто всіх перевірити і непевних ліквідувати…

– Ну-ну, а далі? – зацікавився пропозицією Хмара.

– Краще, гадаю, було б централізувати наші дії. А то розбрелися по лісах, як ті оси, невеличкими групами, хтозна, чим вони дихають, що роблять. Адже з наших колишніх «чот» лишилась одна назва. Потрібно відродити колишню славу… Я так розумію. Чи помиляюся?

Замість відповіді Хмара розсміявся і вже потім сказав:

– А цей тельбатий Жовтобрюх файного собі заступника підібрав, – похвалив він Тараса. – Може, від нього перейдеш до мене? Га?

Тарас завагався.

– Ну, добре, добре… Не силкую, подумай. А тепер іди відпочинь та завтра вечором з'являйся до моєї господи. Погомонимо більш детально про твоє майбутнє.

Наступного вечора до просторої вітальні, яка в підземеллі слугувала місцем відпочинку зверхника, зібралися найбільш наближені до Хмари люди. Тарас побачив тут Дикого, Жовтобрюха, ще кількох озброєних бандитів. Стіл, що стояв при стіні, аж, здавалося, вгинався від всяких страв. Поміж багатим їством виділялися білі високі пляшки з візерунковими шийками. То була німецька горілка «шнапс», мабуть, останні залишки давніх подачок фашистів. У кутку стояло на літрів двадцять барилко, біля якого юрмилися гості. Вони смакували свіже пиво. Ніхто не сідав за стіл, всі когось чекали.

Тарас, поволі спорожнивши кришталеву склянку янтарного напою, призвичаювався серед цього добірного товариства. На стінах вітальні висвічували золотим полиском образи святих Миколи, Павла, божої матері з немовлям. Тарас з подивом побачив тут і цілу серію картин у позолочених рамках, мабуть, викрадених з якогось музею.

Цікавість, що полонила Тараса, не пройшла повз увагу Хмари, бо він підійшов до нього й запитав:

– Дивуєшся, звідки?

– Таким картинам годилося б красуватися і в кращому освітленні…

Хмара усміхнувся.

– Прийде час, і вони побачать світ божий, а зараз їм краще з нами у підземеллі лиху годину перебути, – зауважив Хмара, примруживши хитро очі.

Увійшла статна, у довгій білій сукні жінка. То була Хмарина коханка, дочка залужнянського попа Софія, Вона стрельнула на всіх своїми великими, як здалося Тарасу, безбарвними очима і сіла в єдине за столом крісло. В її холодному погляді, в твердій ході і красивому обличчі було щось відразливе.

Гості зайняли місця за столом. Підвівся худий, вилицюватий чоловік, що сидів поруч Хмари, здійняв виповнений келишок і проголосив:

– За нашу господиню, за вроду її, за долю на щастя багату… Будьмо здорові!

– За панну Софію! За щастя-долю її! – почулося за столом.

– За що таке величання їй? – здивовано спитав Тарас Дикого, скориставшись гамором.

– Панна Софія – іменинниця, – пояснив той, прожовуючи закуску. – А ти що, був запрошений і не знаєш?

– Мені звелено прийти на розмову про майбутню мою долю, а, виходить, це іменинна гулянка…

– Всьому свій час, – повчально мовив Дикий. – Цінуй, що провідник запросив тебе. Це – знак особливого довір'я…

Заграла музика, почулися співи. Тарас з цікавістю стежив за Хмарою. Той сидів в оточенні кількох бандитів, щось їм сердито говорив, рубаючи повітря рукою. Пив він, як помітив Тарас, мало. Отже, розмова між ними була не хмільна. Може, навіть говорили про нього, бо співрозмовники кілька разів оцінююче зиркали в бік Сокрути.

– А це, певне, і є Симон Колиба, грізний приборкувач жигайлівців? – почув Тарас. Підвів голову. Біля нього стояла Софія, звабливо усміхалася, манірно примруживши очі.

Тарас схопився.

– Перепрошую, – чемно вклонився їй. – Я не знав, що нині свято на вашу честь… Прийміть і мої вітання…

– Честь? – відверто реготнула Софія. – Свято? Воно повторюється щоразу, коли я до нього вертаюсь… А я у нього сто перша коханка… А ти мені подобаєшся більше, ніж він.

– Перепрошую, – удав з себе присоромленого Тарас.

– Ах, то ти інтелігент? – глумливо глянула на нього Софія. – Інтелігентів не люблю…

Вона була зовсім п'яна. Говорила голосно, не зважаючи на те, що її можуть почути. Це здалося Тарасу підозрілим.

«Знову перевірка? Чи зумисне провокує, щоб поглумитись?»

– Вибачайте, панно Софіє, – стримано мовив він. – Я не сумнівався, що прийшов у порядне товариство.

– А в Сибіру ти теж знався з порядним товариством? – з викликом голосно спитала Софія.

У кімнаті запала мертва тиша.

Тарас озирнувся. Навколо – нікого. Всі, що бенкетували поруч, поспішили залишити стіл.

Побачив, як принишкли всі. Хмара здаля стежив за ними.

«Що діяти? – лихоманно вирішував Тарас. – Клята повія ич яку комедію грає!.. Про Сибір це ж їй Хмара сказав… Отже, це з його згоди… Бездарна акторка, надто самонадіяна…»

– Не знався! – люто пронизавши її зневажливим поглядом, голосно відповів. – Але прагнув якнайскоріше вирватись до своїх… Досі вірю в порядність тих, хто не розтринькав священність мети, за яку гинули кращі сини України, на отакі балаганні вечоринки, де вшановуються сто перші повернення…

– Вирвався? І дорвався? – підступила до нього Софія.

Тарас сполотнів. Ще мить – і він покаже цій зарозумілій вертихвістці її справжнє місце.

– Софіє, облиш! – почувся невдоволений голос Хмари. Вона покірно пішла до столу, а сам Хмара підійшов до Сокрути, поклав руку на плече. Гамір гулянки відновився.

– Вгамуйся, – сказав Хмара лагідно. – А то і мою любов вколошкаєш, як бідного Томася. Занадто ти гарячий, чоловіче… Не ображайся на неї. Задумала собі, що моя служба безпеки б'є байдики, тому і перевіряє кожного нового, хто з’являється поруч мене. По-своєму, по-жіночому… Але твоя доля тебе не цурається. Сподобався ти мені. Тебе перевірили. Порадився щойно зі своїми. Ось моє рішення: поїдеш з ревізією по хуторах, все розвідаєш і доповіси мені, хто чим дихає… Твоя пропозиція – тобі і виконувати. Згоден?

Тарас кивнув.

– То й добре. Завтра ж зранку і поганяй. В підмогу, як провідника, даю Стрибунця. Покладайся на нього, мов на мене.

– Дякую за довір'я… Але як підтримуватиму з вами зв'язок?

– Через живий провід.

– Дуже повільний.

– Ну, гаразд. Про це завтра. Будьмо! – Хмара подав Тарасові повну чарку. Той випив її за успіх своєї справи. А обставини поки що складались для нього зовсім непогано.

Свої стають «чужими»

Сокрута отримав шифровку од начальника карного розшуку, в якій йшлося, що управління цікавиться станом справ у загоні Жигайла, що наважився на відкритий виступ проти Хмари. Пропонувалось провести роботу серед невдоволених з тим, щоб деморалізувати і знешкодити бандитський загін.

Водночас Марчук повідомляв, що Сокруті присвоєно чергове звання майора міліції, а за врятування життя міліціонерів у Ляхівцях нагороджено медаллю «За відвагу». Це були приємні новини.

Сокрута в цей час, виконуючи особливе завдання Хмари по ревізії звіддалених боївок, йшов на зв'язок з Жигайлом. Разом із Стрибунцем і радистом Герасимом пройшов вже не один десяток кілометрів лісовими нетрями, стрічаючи в глухих хуторах зв'язкових, котрі, вислухавши пароль, вказували подальший шлях. То були нелегкі мандри. Йшли переважно вночі, вдень відсипалися по старих клунях і горищах, ризикуючи, що їх таки вистежать працівники карного розшуку. «Приміром попадусь я в руки до своїх, – розмірковував Сокрута. – Тоді кінець. Адже ніхто не знає, що я свій. Для них я такий самий бандит, як і ці типи, що йдуть зі мною. Отже, обережність, і ще раз обережність…»

В одному з хуторів, недалеко від містечка Ямпіль, їх зустрів надто непевний якийсь зв'язковий. То був похмурий, років тридцяти п'яти чоловік, який, почувши од Стрибунця пароль, довго і підозріло оглядав їх, і лише коли Стрибунець гримнув на нього, нарешті сказав, куди вони мають йти. «Біля Ямпільського мосту вас зустріне потрібна людина», – хмуро сказав він.

Шлях до мосту лежав через невеликий, але густий лісок, пагорби і широку, з соковитою травою, долину. Сонце вже сховалося, і лише його відсвіти кривавили далекий небокрай, що лиш вгадувався за темною смугою лісу. Присмерк вже виповзав з-під пагорбів і виповнював лісові хащі. Навколо стало якось незатишно.

Усі троє, скрадаючись у густих чагарях, благополучно пройшли ліс, спустилися в долину. Найперше, що вразило їх, – відсутність мосту, про який казав зв'язковий. Навкруги панувала тривожна тиша, аж лячно було чути шелест трави під ногами.

– Може, вернемось назад? – полохливо спитав Стрибунець, озираючись. – Не влаштували б нам тут веселеньку зустріч…

– Хто? – невдоволено глянув на нього Тарас.

– А хоча б і міліція, – висловив Стрибунець дивне припущення. – Щось тут не так…

– Ти що, блекоти об'ївся? Адже йдемо згідно паролю. Тож дорогу назад забудь, – суворо мовив Тарас. – А коли що – будем відбиватися. Плавати умієте?

– Я – погано. Цієї річки не подолаю, – заскиглив Стрибунець.

– Тоді тримайся отих очеретів. Що б не було, нам треба перебратися через річку. А там – ліс, наша оселя.

Але не зробили вони й десяток кроків, як над ними просвистіли кулі.

Всі троє попадали в траву, поповзли до річки. Тарас почув якийсь тупіт. Встав навколішки, оглянувся. З ліска, який вони щойно пройшли, бігли міліціонери. П'ятеро чи, може, й більше. Без сумніву, їх направив отой зв'язковий… Що ж робити? Як уникнути переслідування? Адже справжня робота, заради якої його послав Максименко, тільки розпочалася і може обірватися… А міліціонери все наближались… Ні-ні, він не повинен потрапити в руки до своїх, як бандит. Але й Стрибунцеві не дати відстрілюватись… Хтозна, може, він першокласний стрілець, даремно загинуть міліціонери.

– Слухайте, ви повзіть до очеретів, а я прикрию, – наказав Тарас і прицілився.

У міліціонера, що біг попереду, кашкета наче вітром знесло. Тарас вистрілив ще раз. Міліціонери розбіглися увсібіч, залягли в рівчаку і з карабінів стріляли прямо туди, де сховася Сокрута. Але Тарас, досвідчений розвідник, щохвилини міняв місце і водночас відступав до річки. Позаду лишалися метри. Не відставали і міліціонери. Вони навіть насмілилися здійнятись на весь зріст.

– Ви оточені! Здавайтеся! Вас помилують, – почув Тарас.

У відповідь він тричі розрядив свій «ТТ» і знову поповз до річки. Ось і берег, Стрибунець і Герасим встигли сюди на хвилину раніше, але без Тараса не наважувалися переправлятися.

– Ну, тепер у воду! – наказав Тарас. – І швидко!

Та коли вони виткнулися з очеретів, з протилежного берега на них посипався свинцевий град.

– Оточені! Так і думав! Попались на мушку! – вилаявся Стрибунець.

– Є порятунок, – мовив Тарас.

– Який?

– Вирізаємо по довгій очеретині – і занурюємося в воду.

– Захлинемось… Не вмію я…

– Не патякай, а дій, коли хочеш жити! – гримнув Тарас. А Герасим тим часом приховав у лозняку валізку з передатчиком і виламав собі очеретину. Через хвилину там, де зникли під водою троє лісовиків, тихо погойдувалися дрібні хвилі річки.

Коло берега, над очеретами стояли міліціонери і раз по раз прострілювали місцину, де, на їх думку, могли сховатися бандити. Потім кілька чоловік прочесали очерети. Бандитів ніде не було.

– Ми їх, мабуть, прихлопнули, і течія понесла трупи, хтозна куди, – висловив хтось здогадку. На цьому зійшлися всі. Облогу було знято…

Десь через годину Тарас підвівся з води, прислухався. Навколо – ні душі. «Досить бульби пускати!» – штовхнув Стрибунця, а потім Герасима.

Усі вилізли з води, дісталися берега, попадали на пісок, який видався їм надзвичайно теплим, віддихувалися, намагаючись подолати дрож у тілі.

– Годі! – підвівся Тарас. – До сходу сонця нам треба знайти надійний притулок…

Герасим почвалав до кущів верболозу, де був схований радіопередавач. Закляклою рукою ледь утримував важку валізу…

За півгодини дісталися лісових заростів. У яру назбирали хмизу, розпалили вогнище, щоб хоч трохи зігрітися. Стрибунець не радив палити багаття. Боявся, що міліціонери не встигли відійти далеко. Але Тарас не завважив його побоювання. «Без вогню нам після такої тривалої купелі все одно кришка!» – урвав Стрибунцеві боязкі розмірковування.

Грілись біля вогнища мовчки. Тарас відчував, як поволі тіло наливається теплом, як у кожну клітину прибуває втрачена сила.

Відтак, пригасивши ватру, рушили в дорогу.

Вже сходило сонце, коли вони вийшли на лісове узвишшя. Стрибунець, роззирнувшись довкола, радо сплеснув у долоні:

– Гай-гай, ми урятовані! Лишилось тільки подолати ген ту гору… Там – долина, а в ній має бути хутір Зеленчак. В ньому живе наша людина…

– Як і той зв'язковий? – іронічно спитав його Тарас.

– Ні, за цього я ручаюсь… Свій чоловік!

«Знав би ти, бандитський телепню, хто для мене свої, хто чужі, миттю б мову тобі одібрало», – подумав Тарас, усміхнувшись.