Текст книги "Поєдинок у Чорному лісі"

Автор книги: Степан Рев'якін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

– На небезпечну справу тебе посилаю, друже, – підійшов до нього Максименко. – Боюсь за тебе… І разом з тим живе в мені велика віра, що все буде гаразд. Ось така інтуїтивна переконаність. Інакше не послав би.

– Вирушати коли?

– Сьогодні вночі. На прощальну розмову викликав тебе.

Вони міцно обійнялися. Тарасу мимоволі пригадались такі ж прощавальні обійми в партизанському загоні. Тільки тоді поруч нього стояла і радистка Ксеня Костецька. Тепер рушав сам. Один замість десяти.

Додому він повернувся пізнім вечором. Кім не спав, і Тарас довго бавився з ним, доки малий і не заснув у нього на колінах. Переніс сина до ліжечка, обережно розцілував у зашарілі щоки.

Зіна з тривогою стежила за ним. Здогадалась, що він скаже їй щось вельми важливе.

– Сьогодні вирушаю, Зіно, – сказав Тарас, пригорнувши дружину. – Обіцяй мені, що завтра вранці ти поїдеш з Кімом додому. У Запоріжжя я вже повідомив про твій приїзд. Тебе зустрінуть, влаштують на роботу, допоможуть у всьому…

– Надовго? – спитала Зіна, мов і не чула його прохання.

– Не знаю…

– Це дуже небезпечно, Тарасе?

– Йду далеко з відповідальним завданням, – ухилився Тарас од відповіді. – Завтра тобі дещо пояснить Максименко, якщо знайде за потрібне надто розтлумачувать тобі деталі… Обіцяєш завтра виїхати? Квитки я замовив… Зрозумій, що мені буде значно важче, коли я буду знати, що ви не гарантовані од небезпеки…

– Якої небезпеки? – здивувалась Зіна. – Навколо свої люди…

– Не всі свої! Ти не знаєш ворожої підступності… Давай домовимось так: я уступив тобі, коли взяв вас сюди з собою, тепер ти уступи мені… Завтра додому… Домовились?

– Ні, не поїду я звідси! – твердо відповіла Зіна.

Неспокійна Гончарівка

Дмитро Петльований піднявся, ледь засіріло у вікнах. Вийшов у двір, розкашлявся. Напівсонні кури вже сновигали попід тином, рохкала у хліві свиня. Дмитро узяв відра й коромисло і подався на вулицю, до криниці.

Так щоранку. Перед роботою він допомагав Насті впоратися з худобою, а потім, кинувши у сумку нехитрий сніданок, йшов через свій город і леваду в механічні майстерні, що кількома трубами виглядали з-за горбка.

З тридцять дев'ятого року, як переселився сюди з Нікополя, ходить Петльований в майстерні, де працює токарем. Вже звик до стежки, яку витоптав сам, й до цього краю. Спершу було якось не по собі. Навіть шкодував, що покинув рідний Нікополь і подався туди, звідкіль родом дружина. А згодом йому сподобались і люди, і їх звичаї. Навіть Гончарівка (так називалося передмістя, де купив Дмитро хату з садибою) йому чимось нагадувала нікопольську Микитівку: тиха, весною заквітчана зелен-травою, а влітку кругом стоїть запах липового цвіту. І війна, що стільки лиха принесла людям, якось обійшла Гончарівку, а відтак, не зачепила й пальцем хворого на задуху Дмитра. Нині життя поволі налагоджується. Коли б ще не тривожні чутки, що довкола нишпорять бандерівці, вбивають і грабують людей! Сюди, в передмістя, щоправда вони не потикаються. Часом Дмитрові аж не віриться, що є такі банди. Хоч він, як і всі інші робітники майстерень, вночі, буває, з гвинтівкою оберігає рідне підприємство й спокій людський, та щоб попався коли-небудь хоч один вовкулака – ні, не було. То й добре.

Хай буде скрізь мир і спокій, хай буде злагода між людьми. Цього завжди хотіли Дмитро і його лагідної вроди жінка Настя. Бо виростала у них ніжною ластівкою дочка Мальва, для якої бажали тільки справжнього людського щастя.

А Мальва уже на виданні. Розцвіла, як маківка. Та хлопців чогось цуралась, чи то віддалася навчанню – була студенткою педагогічного інституту, чи, може, не стрівся ще її суджений.

Та занепокоєння батьків було марним. Дочка якось, зовсім неждано-негадано для Насті і Дмитра, привела в дім молоденького і вельми принадного лейтенанта міліції. Познайомились. Виявилось, Сашко Басенко приїхав сюди з Донецька приборкувати бандерівців. Всяких цікавих пригод, пов'язаних з роботою міліції, хлопець знав безліч. І полюбляли Петльовані їх. Часом Петльованих бентежив острах, і тоді вони радили Сашкові, майбутньому своєму зятеві, покинути роботу в міліції, найти собі більш спокійне місце, наприклад, у механічних майстернях. Де там! І слухати не хотів. Що то молоде-зелене! Йому б на герць з ворогом і не менше.

І чи то хтось дослухався до Сашкової душі, чи просто йому поталанило, але його було зараховано в «десятку» Марчука. Таємнича «десятка»! Скільки надій було пов'язано з нею в Басенка. Він був переконаний, що тренують їх для якогось особливого завдання. І радість полонила його. Іноді хотілося про це сказати Мальвіні. Але Сашко добре усвідомлював, що можна говорити, а що ні. Він нічого не сказав Петльованим і в останній день свого перебування з місті. Просто того вечора ходив з Мальвою вулицями довше, ніж завжди, а коли стало зовсім поночі, сказав, що завтра його тут вже не буде і він, мабуть, довго не зможе написати їй листа.

Він ще не знав, що вибір випав не на нього. Про це Басенко дізнається значно пізніше, а зараз він був упевнений, що йому доручать велику і небезпечну місію.

Коли набридло ходити затихаючим містом, він запропонував Мальві піти на квартиру до секретарки відділу карного розшуку Ради Волосюк. Вона жила сама в невеличкому одноповерховому особняку, що лишився їй у спадщину від батьків, яких ще в сорок п'ятому році замордували бандерівці, вимагаючи у них золота.

Рада, хоч було вже за північ, ще не спала.

– Пізненькі гості, – здивовано зустріла вона їх, – але добре, що завітали… Бентежно якось в самоті…

– Чого ж бо? – спитала Мальва.

– Хтозна… Може, Стендаль винен… Оце щойно закінчила його «Червоне і чорне».

– І мені бентежно, хоч ми і вдвох… Ондечки Сашко завтра вранці кудись їде і не каже, куди й що. Та й не обіцяє листів писати…

Сашко докірливо глянув на неї:

– Я ж сказав, не можна, певно, звідти буде писати. Розумієш, є в міліції така робота. А якщо трапиться нагода, прилечу до тебе. Обов'язково прилечу…

– Аж заздрість проймає од таких палких освідчень, – усміхнулась Рада. – Може, з нагоди прощання вип'ємо по чарці, поспіваємо? Нащо журитися марне?

Вже озвалися треті півні, коли Олександр і Мальва врешті попрощалися.

Рада ледве встигла зачинити за ними двері, як почула обережний стук в шибку. Підійшла до вікна і побачила знайому постать. То був колишній її однокласник Іван Чернуха. Він був у формі старшого лейтенанта міліції. Не так давно він мав на погонах дві зірочки, а тепер – уже третя. Мабуть, непогано йдуть у хлопця справи. І хто б міг подумати, що з цього задири, в якого батько згорів від горілки, а мати пішла світами, буде щось путяще? А є, як видно. Дарма в міліції, як кажуть, зірок не дають. Все-таки не помилилася у ньому Рада, коли ще в школі таємно від учительки і подруг поглядала на нього, милувалася його чорними кучерями, жагучими очима.

Нині він вряди-годи навідувався до неї. Спочатку Рада почувала себе досить непевно: про одруження мова не заходила. Але ж вони люблять один одного! і хіба цього замало, щоб бути щасливою?

– Не чекала, Іванку, – пригорнулась до нього Рада. – Ти, як легіт, прилетів несподівано. І знову, мабуть, на якусь часинку…

– Еге ж, вгадала, – вивільнився з її обіймів Чернуха.

– А чому б тобі не розпрощатися з Ровенщиною? Нам гарні працівники теж потрібні…

– Ні, буду вже там. Бо тут мене кожна собака знає, як Чернуху-лобуря, і раптом я міліціонер!.. Та й справи у нас йдуть краще, ніж у вашого Максименка. Ви товчетесь на одному місці і край. А наш карний розшук весь час затіває то одну операцію, то іншу. У нас вже й не чути бандерівців. А тут…

– Наші теж не сидять без діла, – не витримала Рада. – Щось замислили.

– Що саме?

– Та, звідки мені знати? В усякому випадку не млинці їде кудись завтра продавати лейтенант Басенко. Видно, проляже йому дорога десь аж в бандитське лігво…

– Це той тип, що зустрічається з Мальвою?

– Він. Оце лиш був з нею у мене…

– Ти бач, який спритний! Може, й на тебе оком кинув?

– Про що ти, Іванку? Він з Мальви очей не зводить…

– Такі всюди встигають, – буркнув Чернуха. – А бандерівці його зразу ж розкусять… Бо, здається мені, він абсолютний нікчема, цей ваш залицяльник…

– Ваш? – здивовано перепитала Рада.

– Еге ж, – похмуро мовив Чернуха. – Довго, мабуть, шукав, де б розважитися з дівчиною… І привів до тебе…

Рада допитливо глянула на нього. Ревнує? Отже, любить! Дурний-дурний, Іванку…

– Залишишся?

– Ні. Я лиш побачити тебе забіг… О дев'ятій маю бути вже в Ляхівцях…

– Зараз чотири…

– Все одно піду, – рвучко підвівся Іван. – Мене не проводжай. Сусіди можуть помітити, почнуть різне про тебе теревенити…

Він хотів до схід сонця вислизнути з міста, загубитися в перелісках. Його шлях лежав не в містечко Ляхівці, як сказав Раді, а в глухий хутір Вишневий, до старости церкви Василя Тетері, якого в бандитських колах знали як Жовтобрюха. Саме він і відряджував свого відданого бандита Чернуху у місто з особливими завданнями. Та не часто Іванові вдається роздобути путящі вісті. Повідомлення Ради про від'їзд Басенка мало особливу вагу. Тетеря, без сумніву, буде задоволений.

Чернуха не помилився. Тетеря, уважно його вислухавши, довго гладив черево і мружив маленькі чорні очі – перша ознака: він думає над чимось важливим.

– Так, так… – нарешті сказав він. – Треба негайно з цього комедіанта роздобути картку.

– А я вже роздобув, в альбомі Ради. Ось вона.

– Ну й спритний ти легінь. Ой, файний, – похвалив Чернуху Тетеря. – Що ж, приготуємо для гостя належний хліб-сіль. Приготуємо… А ти, Йване, підбирай собі хлопців, одягни їх у міліцейську форму і знову – гайда у місто. Треба в цієї лярви Петльованої видушити все, що знає про Басенка. Не може бути, щоб він їй не сказав, куди його конкретно відрядили і з яким завданням.

Зустріч у колибі

Марчук прийшов додому о сьомій вечора. Жінка, що звикла його зустрічати пізньої ночі, стурбувалась.

– Щось трапилось?

Лука кілька хвилин мовчав, а коли трохи відлягло од серця, сказав, що Максименко відправляє його назад, у Дніпропетровськ.

– Слава богу! – зраділа жінка. – Нарешті вирвемось з цього пекла…

– Тобі слава богу. А я не хочу. Коли тут скрізь кишіли банди, тоді потрібен був Лука Юхимович Марчук. Аякже, без нього не обходилось. І зараз я підготував людей, так би мовити, для останнього кидка на ворога. І вже я не потрібен. Звісно, коли не буде тут Марчука, вся слава дістанеться Максименку… Ні, не на того натрапив. Я не мовчатиму. Завтра ж поїду в міністерство. Завтра ж…

Тарас Сокрута тим часом з палицею в руці спокійно мандрував лісами, долаючи щодня десятки кілометрів важкого шляху. Іноді зустрічалися невеликі хутори, які Тарас здебільшого обминав, а коли й заходив, то лише для того, щоб роздобути якийсь харч. І знову в дорогу.

Нарешті Сокрута дістався села, яке його найбільше цікавило. Була ніч – хоч око виколи. В хатах не світилося, лише на краю села, під лісом, Тарас помітив дерев'яний, з високим дахом будинок, вузькі різьблені вікна якого відганяли од себе морок яскравими пучками світла. Підійшов ближче, постукав у двері. У відповідь пролунало кілька приглушених пострілів, мов пастух ляснув батогом, і з дверей зі свистом полетіли маленькі тріски.

«От гади! – подумки лайнувся Тарас, притискуючись до гранчастих, тесаних з бука одвірок. – Так можна загинути ні за цапову душу. І від кого? Од якихось боягузів!»

– Пане господарю! Не дурійте. Пустіть бідного подорожнього… – загукав Сокрута, гупаючи у двері ногами. У колибі зашепотіли, і незабаром забряжчав засув, відхилилися двері.

– Що за дідько пізньої пори швендяє? – незадоволено буркнув господар. – Заходьте, коли ваша ласка.

Сокрута переступив поріг. За дубовими столами на довгих лавках сиділи напідпитку чоловік десять-п'ятнадцять. Трохи осторонь за столиком з тендітними ніжками, застеленим мережаною скатертиною, допивали пляшку горілки двоє чоловік літ під сорок. Один з них мав повні масні щоки і тлусте черево, кілька разів обмотане райдужною крайкою. Його товариш – навпаки, худорлявий, з надмірно розвиненими вилицями, з темним лицем.

Присутні з неприхованою цікавістю дивилися на Сокруту, міряли його посоловілими очима з ніг до голови і були готові, як прикинув Тарас, будь-якої хвилини скочити з місць.

Лише хазяїн колиби, зайшовши за облавок, здається, ні на що і ні на кого не звертав уваги.

– Мені чогось гарячого, якщо є, – сказав, звертаючись до нього, Сокрута. Той швидко застукав рахівницею.

– Два червінці, – відповів.

Тарас витяг з кишені пакунок новеньких грошей і дав хазяїну два червінці. Од столика з тендітними ніжками відійшов худорлявий чоловік і наблизився до Сокрути.

– Томась, перевір його! Трусони догори ногами! – загули навколо.

– Що за пташка?! – вилиці у Томася заходили вгору-вниз.

– A-а! Місцеве начальство, – прагнучи бути спокійним, мовив недбало Сокрута. Хоч з виду Томась був схожий на конокрада. – А ти, факт, прокурор, – кивнув Тарас на худорлявого. – Що ж, законові я підкоряюся… Правда, не завжди, – тут же поправився Тарас і подав Томасеві якийсь папірець.

– Симон Колиба, – вголос прочитав той. Потім щось пробубонів і додав: – Родом з Теребовлі, значиться. А топає з Сибіру. За що сидів?

– Якщо прокурор, то знаєш. Там написана стаття, пункт… І головне – не втік, а відбував від дзвоника до дзвоника.

– А скільки золота набухав? Грошви? Ну?! – визвірився Томась, скреготнувши зубами так, що аж хазяїн колиби пригнувся.

– Вивертай кишені. Роздягайся! Буду промацувати!

– Ах ти, паскуда! На мене, на Симона Колибу, гримати! – Тарас що було сили вдарив Томася в сонячне сплетіння. Але той, на здивування, лише поточився і звіром пішов на Сокруту. Інші з'юрмилися у кутку, спостерігаючи за поєдинком. Певне, Томась був найсильніший і найзавзятіший серед них, бо інакше зразу поспішили б йому на допомогу. А то всі стояли непорушно, мовляв, впорається сам.

Томась наступав, а Сокрута задкував повз облавок, не знаючи, що діяти. Коли він дістався бочок, що стояли під стіною в залі, звідти несподівано вискочив хазяїн колиби і вдарив Тараса пляшкою по голові. Кров змійкою потекла за вуха, помережила ліву щоку Тараса, виступила червоною плямою на комірі його білої вишиваної сорочки. Сокрута, мабуть, одразу не збагнув, що то кров, бо помацав розбиту голову рукою й, відчувши на пальцях липку рідину, підніс руку близько до очей. Щось загрозливе було в його поставі, аж Томась зупинився і закляк на місці.

Мертва тиша запала навколо.

Відтак Томась вихопив тесака і пішов на Сокруту. Тарас не розгубився, вдало вибив з рук бандита ніж, стрибнув на Томася і, затиснувши його голову на своїх грудях, прагнув зігнути його. Нарешті це йому вдалося і тоді, тримаючи зігнутого Томася за ноги, відірвав його від землі і щосили посадив на бочку. Днища в бочці як не було, а Томась, сполотнівши, повалився на долівку.

Тарас не встиг й повернутися, як на нього навалилося чоловік п'ять. Череватий, одсунувши свій столик у куток, уважно спостерігав за поєдинком. Через кілька хвилин у колибі було все потрощено, а ті що билися, лежали посеред зали і важко стогнали. Жоден з них не піднімався. Тоді череватий підскочив до Томася, що лежав оддалік, і всадив йому ножа в спину. Нараз прибулець, що назвався Симоном Колибою, підвівся і, спльовуючи криваву слину, стояв серед хати, похитуючись. Він не був схожий на себе. Обличчя розпухле і закривавлене геть, навіть, здавалося, без очей… Невже він зможе ступити крок? Невже він бачить? Череватий знову сів на стілець, лячно стежачи за кожним рухом незнайомця.

Сокрута озирнувся довкола. Побачив череватого і, зібравши останні сили, пішов на нього.

– Ти що? Симоне… Я ж не при чім… – скоромовкою заторохтів череватий, поточившись до стіни.

– Задушу! – ледь промовив Тарас і відчув, як тьмяніє в голові, як невідома сила закрутила перед його очима різнобарвні кульки. Він непритомнів і падав. Череватий посмілішав, ступив до нього крок і біля самої підлоги вхопив Сокруту в цупкі обійми…

Опритомнівши, Тарас збагнув, що хтось його несе якимись темними закапелками села.

– Де я? – прошепотів сухими губами.

– A-а, ти отямився! Ну й слава богу! Значить, не здохнеш, – озвався задихано той, хто його ніс.

– Зажди. Спочину… Важко дихати, – попрохав Тарас.

Чоловік зупинився, поклав Сокруту на спориш.

– Так це ти?! – здивувався Тарас, узнавши череватого.

– А хто ж? Я.

– Як звати?

– Навіщо?

– Не називати ж мені тебе барилком.

Череватий реготнув.

– Не хочеш називатися – не треба, – байдуже мовив Тарас. – Допоможи встати, і я піду.

– Куди тобі? – здивувався череватий. – Людей полохати?

Лише зараз Тарас помітив, що його сорочка розірвана на шматки й вся голова перемотана якимись ганчірками.

– Це ти бинтував?

– Ні, нечиста сила.

– За що така ласка?

Череватий не відповів. Він підвів Тараса, поклав його руку собі на плече і знову поплівся вузькими завулками села. Привів його спершу в дерев'яну, ладно змайстровану конюшню, запріг двох вороних коней і перевіз Сокруту десь у ліс, де лишив його в сіні на горищі якогось хліва.

– Я поїхав за дохтором, – пояснив.

Для Тараса попливли довгі і важкі хвилини. Біль в голові і у всьому тілі не вщухав. «Невже сконаю? Ні! Ні! Я маю вижити!» – Сокрута підвівся і хотів зробити крок. Та світ знову потьмарився, перед очима замиготіли райдужні кульки.

Коли прийшов до пам'яті, побачив над собою якусь молодицю.

– Тобі боляче? – спитала вона, обережно торкнувшись його голови.

– Ні. А ти докторка?

– Так собі: ні те, ні се… До ран я приклала мазі. Цілющі. Сама готувала… Хтозна, чи й поможуть – живого місця нема…

– Нічого… Воскресну! – прошепотів Тарас.

– Ну, я пішла. Буду навідуватись…

Шелеснуло сіно, і жінка розтанула в мороці горища. Як і не було…

Наступного дня вона прийшла аж надвечір. Принесла свіжого, тільки-но з-під корови, молока і вовняне барвисте рядно. Вкрила ним Тараса і губами притулилася до його високого зі шрамом лоба. Сокрута відкрив очі, пізнав жінку і з щирою вдячністю кліпнув довгими, аж закрученими догори віями.

– Як тебе звуть? – прошепотів.

– Гелена.

– Тутешня?

– Еге ж… А ти?

– Тернопільський. Симоном Колибою звати, – Тарас давно викинув з голови своє справжнє ім'я та прізвище, і все-таки, приходячи після забуття до свідомості, боявся, чи в гарячці не назвав себе Сокрутою.

– Живучий ти, – з подивом дивлячись на нього, мовила Гелена.

– А хто цей… барило, що врятував мене? – запитав Тарас.

– Як ти сказав? Барило? – Гелена розсміялася. – А може, кадуб? – і знову дзвінкий регіт. – Ну й охрестив ти його! Та це ж мій чоловік… Василь Тетеря.

– Виходить, і ти Гелена Тетеря?

– Виходить, так. А дівоче – Моравська. Правда, файне було прізвище?

– Файне… – Тарас розшукав у сіні Геленину руку і міцно потиснув її. Він почув якусь особливу приязнь до цієї жінки, був вдячний за її турботливість.

– О, та ти й справді воскрес! – усміхнулася Гелена.

Після цього дня Гелена стала частіше навідуватися в схованку, що містилась у густому сосняку між двома піковидними скелями. Тарасу було вже краще, і він міг з Геленою прогулюватись у лісі, милуючись навколишньою розкішною природою.

– В тебе є жінка, діти? – якось запитала Гелена.

– Хіба в бродяги може бути сім'я? – відповів Тарас.

– Так і знала… Безсердешний!

– Чому?

– Ти ж убив Томася. А в нього – трійко. Як мізинчики всі.

– Томась умер? – Сокрута зупинився, спершись на смереку.

– А то! Ти ж ножем проштрикнув йому серце. Через спину… Аж не віриться, що ти здатний на таке…

– На що?

– Бити отак по-підлому, ззаду…

Тарас здригнувся від цих слів. Його перевіряють, чи насправді все так, як говорить синьоока жінка?

– І ще хто постраждав від мого підлого ножа? – Тарас пронизав Гелену гострим поглядом, аж вона боязко поточилася назад.

– Хто? – більш лагідно спитав Колиба.

– Ніхто. Всі живі-здорові.

– А хоч поранення від ножа мають?

– Ні.

– Що ж, я, по-твоєму, всадив Томасеві у спину ніж і викинув його у хвилину, коли проти мене ще стояло таких, може, десять розгніваних Томасів? Ну! Відповідай!

Жінка на хвильку замислилася, опустивши голову.

– Ах, це він… він, – сказала згодом.

– Хто?!

– Яка я дурепа!.. Не второпала зразу. В душі я вірила тобі, Симоне, вірила…

– Хто ж розправився з Томасем? – ще раз перепитав Тарас.

– Звісно, мій Василь. Вони водночас були нерозлучними друзями і запеклими ворогами.

– Чому ворогами?

– Знаю. Не питай, – видно було, що Гелена кривить душею, та Сокрута не став доскіпуватись. Замість цього він пішов на захист Тетері:

– Василь же у тебе смирний і набожний, все-таки у церкві старостою. Ні-ні, я не вірю, і ще раз не вірю. Тут щось не так!

– У тихому болоті чорти водяться, – розпалилася Гелена і враз принишкла, змінила тему розмови. – А й справді, не з моєї бабської дзвіниці зирити на світ. Давай, Симоне, забудемо про цю розмову. Вона дурна…

Колиба скорився проханню Гелени: він ніколи при зустрічах, які почастішали, не згадував ні про Василя, ні про Томася. Блукаючи лісом, вони здебільшого мрійно мовчали. Іноді жінка заводила розмову про своє життя, називала його безрадісним, каторжним, а себе вважала полонянкою. Тарас мов не чув цього. Він поки що вивчав Гелену, боявся, що вона майстерно грає роль шпигунки і викликає його на відверті розмови. Та минали дні, і Тарасові думки про Гелену дещо змінилися. Він знав про неї майже все: і як вона дівчиною прагнула вчитися в медичному інституті, а батьки перебили, бо їм забаглося видати її заміж за власника трьох водяних млинів Василя Тетерю і свого, з допомогою лестощів і прокльонів, домоглися; і як Гелена уже тікала з дому, аби не бачити Василя Тетері – п'яниці і деспота; і як вона, з приходом Червоної Армії в Західну Україну, щиро вірить у своє майбутнє щастя. Хоч дні пролітають, а нічого поки що не міняється в її житті.

– А не боїшся, що я тебе за ці думки й слова продам? – якось спитав жінку Тарас. – Ти ж знаєш, що твої совіти мені ось так насолили! – він провів рукою біля горла. – І часом, не емгебістка ти?

Гелена, що сиділа на траві, піднялася, стрельнула палаючими очима на Тараса.

– На жаль, ні, – відповіла. – Я боюся цих людей. Стільки страхів про них чувала… Ні-ні, до них не наближусь. Я хочу лише одного: народити сина чи дочку і щоб вони ніколи не були свідками братовбивства.

– А ти його бачила?

– Так!

Симон, вдаючи, що розгнівався, вдарив ногою трухлявий пеньок, аж той розсипався на дрібні тріски.

– І даремно нервуєш, Симонку. Ти говорив, що тобі насолили совіти. Що ж, поживеш – побачиш, скільки насолять тобі інші. А про те, що ти хочеш на мене донести Василю, скажу: донось. Хоч тоді я знатиму, що у тебе ні краплі не було до мене щиросердності і поваги. Я не говорю уже про більше…

– Про що?..

Гелена не відповіла. Глянула на нього докірливо. Пішла, не попрощавшись. Не було її кілька днів, і Тарас, на превеликий подив, засумував. Та якось уранці, зовсім несподівано, вона знову прийшла. Принесла Сокруті нові штани, сорочку, білизну. Заходилася гріти в баняку воду.

– Для чого все це? – здивувався Тарас.

– Попрощаєшся з цим притулком. А шкода… Мені подобалось бігати до тебе на побачення…

– Куди ж тепер? – пропустив повз вуха її зізнання Тарас.

– Мабуть, до нас. Словом, надвечір прийде сюди Василь і тобі скаже…

Тетеря і справді з'явився у лісі пізнього вечора. Все ті ж масні губи і мишачі, що ледь пробивалися крізь лисніючі надбровні бугри, очі. Вираз обличчя богобоязливої, смиренної людини, яка не має в душі лихого і здатна творити лише добро. Ні дати, ні взяти ангел, ладен у будь-яку мить розвіятись синім туманом.

Таким запам'ятався Тарасу з першого вечора Тетеря і саме таким був він і зараз. Але Тарас був насторожі: розмовляючи з цим «ангелом», варто пильнувати, щоб не попасти в його вміло розставлені тенета.

– Ти, Симоне, бачу, й досі дивуєшся, чому я тебе прихистив? – хитрувато примружив Тетеря хижі очиці.

– Ніскілечки!

Тетеря витріщився. Не сподівався на таку відповідь.

– Хіба важко здогадатись? Ти під гамір бійки порахувався з Томасем… За що – не знаю… Вбивство приписується мені, хоч ти добре знаєш, що я тут ні причім… Чого ти допоміг? А, певне, я ще тобі навіщось потрібен…

– Здогадливий, – нахмурився Тетеря. – Потрібен! Нам потрібні рішучі, сміливі люди… Про Томасеву смерть Гелена сказала? – товсті Василеві губи гидливо скривились.

– Вона…

– От язиката баба! – сплюнув Тетеря. – І вона знає, що то моїх рук справа?

– Ні, певна, що вбивця я… Осиротив, каже, трьох мізинчиків…

– Виходить, журиться за ним? Тепер зрозумів, чому я з ним поквитався? Зради я не прощаю! У нього з Геленою було дещо…

– А їй простив? – глянув на Тетерю з подивом Тарас, вдаючи, що повірив цій вигадці.

– А до цього вже тобі зась! – урвав розмову Тетеря.

– Ну, добре… Але що я маю тепер робити? Адже совіти тепер на кожному кроці пантрують мене… Фактично ж виходить, що Томася я порішив… Хоч пропадай, їй-богу!

– Не пропадеш…

– Що пропонуєш?

– Поки нічого. Поживеш трохи у моєму домі. Безпеку гарантую. Ну, пішли, там, в яру, коні на нас чекають.

Цегляний, з високим фундаментом будинок Тетері од вулиці відгороджувався широким церковним двором, обнесеним білим муром та високими кущами бузини, крізь які ледь пробивалося світло вікон, завішаних перкальовими фіранками. З інших боків хата церковного старости відокремлювалася од сусідів глодом і темними місцями, покритими м'яким зеленим мохом, воринами.

Гелена зустріла їх у світлиці ошатно вдягнена, розрум'яніла.

– Свято яке чи що? – витріщився на неї Тетеря.

– Коли гості в хату, то жінці, хоч не хоч, а свято, – усміхнулась до Тараса Гелена і заходилась накривати на стіл.

– Який він гість? – поплескав по плечах Тараса господар підкреслено по-дружньому. – Свій він чоловік… Хоч і накоїв справ… Тепер мусить таїтись, як щур у погребі… Як тобі, Симоне, мій погріб?

– Файний, – усміхнувся Тарас, роззираючись довкола.

За хвилину Гелена запросила їх до столу, щедро заставленому наїдками, і всі троє підняли келишки, наповнені міцною самогонкою, і випили. Потім Василь налив горілку в гранчасті склянки.

– Ти, жлукто, може, спитав би гостя, чи можна йому такими волячими мірками, а вже потім наливав? – зауважила Гелена, метнувши сердитий погляд на Тетерю.

– Мені? Не турбуйся, можна, – відповів Тарас.

– Та йому й відра мало, а ти ще слабкий, – заперечила Гелена…

– Бачиш, жаліє тебе. Видно, сподобала… Але марні сподівання! Це тобі не Томась, царство йому небесне!

– Заспівав своєї, жлукто! – зиркнула на нього гнівно Гелена.

– Іди собі, – одмахнувся од неї Тетеря. – Без тебе обійдеться… У нас чоловіча розмова…

Гелена підкорилася і пішла до спальні. Тетеря ближче підсів до Тараса і щось тихо почав йому говорити. Потім вони ще довго пили горілку, аж поки Тетеря не захріп на лавці.

Тарас ще трохи посидів і, допаливши самокрутку, пішов у кімнату, де йому було постелене ліжко. Хотів заснути – не міг. З голови не виходили Зіна і син… Як вони там? Чи поїхали до Запоріжжя? Може, Максименко все-таки вмовив? Максименко… Ваня… Переживаєш, друже, тепер за мене. Думаєш, пропав десь Тарас, згинув, як торішній сніг. Ні-ні, він живий…

Тарас усміхнувся далеким видінням, відчув, як поволі поринає в паморочливу хвилю сну.

За якусь мить лячно підхопився, відчувши над собою чиєсь легке дихання. Розплющив очі. Над ним, у білій, з пишним мереживом сорочці, схилилась Гелена.

– Ти?! – здивувався Тарас.

– Я…

– Що сталося?

– Нічого, – Гелена приглушено засміялась. – Нічого не сталось… Просто прийшла до тебе… Ти не бійся, мій кадуб спить, як убитий… Ти повірив йому?

– У що повірив?

– Що у мене було щось з тим Томасем… Адже казав він тобі таке? Що помстився йому…

– Казав, – зізнався Тарас, розмірковуючи, чи не прислав її оце сам Тетеря, аби вивідати усе про нього. – Але що мені до того?

– Байдужа я тобі, – зітхнула Гелена. – А ти мені – ні!.. Чую я, що не такий ти, як вони всі… Не такий і край!

– Ще гірший, – жорстоко мовив Тарас. – Якби Томася не прикінчив твій ревнивець, то я б це зробив… Та й Василя б не пощадив… Адже в такій каші один закон: хто кого…

– Неправду кажеш, – м'яко мовила Гелена, горнучись до Тараса. – Ти не їхнього поля ягода… Я це зрозуміла одразу… Не бійся, Василь не такий тямущий, має тебе за бандюгу… А прийшла я тобі сказати правду про них… Про Василя і Томася… Скарб вони ніяк не могли поділити. То давня історія… – Гелена зашепотіла йому на вухо, обіймаючи гарячими руками розкуйовджену Тарасову голову…

– Цікаво! – хрипко мовив Тарас, вислухавши її розповідь. Одсунувся, і вона сиділа пригнічена, роздосадувана його незворушністю. – Спасибі за правду, якщо це так. Завтра у Василя спитаю…

– Він вб'є нас обох! – відсахнулась Гелена. – Тебе – щоб не було нового свідка, котрий знає про скарб… Мене – за те, що приходила до тебе і сказала…

– Порозуміємось, – буркнув Тарас, вдаючи абсолютну безтурботність.

– Невже я помилилась в тобі? – спитала Гелена і тихо заплакала.

– Авжеж, помилилась! – глумливо відповів Тарас.