Текст книги "Поєдинок у Чорному лісі"

Автор книги: Степан Рев'якін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

Перевірка

Мальва, зовсім як школярка, розмахувала портфелем і наспівувала якусь веселу пісеньку. Ще б пак! У неї радість: здала останній екзамен літньої сесії, і попереду кілька зовсім вільних тижнів. Дорогою пристав до неї бездомний пес, котрий, вихляючи хвостом, просив чогось поїсти. Дівчина спинилась, одкрила портфель, знайшла свій сніданок, який мати дбайливо загорнула в хустину, кинула окраєць хліба приблуді. Пес миттю проковтнув його. Спинився, очікуючи нової подачки. Не дочекавшись, побіг слідом за Мальвою. Біля цвинтаря зупинився, поскімлив і знехотя побіг назад.

– Ех, невірний! – докірливо гукнула Мальва в сутінки. – Злякався невже? А я нітрохи не боюсь ходити тут… Чого мені боятись?

Вона бадьорилася зумисне. Хоч і ходить вже п'ятий рік цією дорогою через цвинтар, та кожного разу, коли засутеніє зовсім, млосно стискається серце. Тут тиша якась особлива. І кроки, ген, як моторошно відлунюють у цій гранітній хащі надгробних плит.

Пройшла трохи і спинилась. З'явилось якесь лихе відчуття, що хтось причаївся за спиною. Прислухалась. Суха гілка тріснула ззаду. Мальва рвучко обернулася. Не встигла й крикнути. Хтось кинув їй на голову ковдру, колючою тканиною затулив рота. Вона вся заборсалася, але марно. Отримала в груди такого стусана – аж здалося, що спинилось шалено калатаюче серце. Принишкла. Відчула, як її, туго загорнену в цей ковдряний сповиток, кудись несуть.

В якомусь старому склепінні, де нудотно пахло цвіллю і старим мотлохом, її врешті розв'язали. Блискотіла свічка, од якої на брудних стінах метались страхітні тіні. Мальва ледь спромоглася розгледіти двох дебелих чоловіків, що стояли напівзігнуті над нею, одхекувались.

– Хто ви? – мовила Мальва тремтливим голосом. – Що вам потрібно?

– О-о, нам потрібно не так вже й мало! – реготнув один з незнайомців. – Сповідатися будеш, міліцейська хвойдо… Куди поїхав твій лягавий, з яким завданням?.. Скажеш все, як на духу, – пальцем ніхто тебе не торкнеться…

– Я ж нічого не знаю, – розгублено мовила дівчина.

– А хто ж знає? – замахнувся на неї здоровань. – Говори! – Кілька лютих ударів ногою в груди, в голову, і Мальва втратила свідомість. Коли прийшла до пам'яті, почула хрипкий голос.

– Раджу подумати… Коли не скажеш нічого про Басенка, кабиця буде твоїм старим. Підсмалимо як поросят… Ну! Говори!

– Я ж нічого не знаю, – простогнала Мальва. – Заклинаю усим святим: не чіпайте батьків… І вони нічого не знають.

Лавина лютих ударів зринула на безборонну дівчину.

– Може, й справді не сказав їй? – засумнівався один з бандитів. – Прикінчимо чи сама здохне? Хай, мабуть, конає… А тепер гайда смажити старих бовдурів.

Ці слова Мальва сприйняла вже крізь темний морок непам'яті.

Садиба Петльованих згоріла дотла. Даремно гончарівці бігали навколо палаючих будівель і прагнули врятувати зачинених господарів.

На Мальву випадково натрапив цвинтарний сторож. У ній ледь жевріло життя. Тільки через кілька тижнів дівчина спромоглася встати з лікарняного ліжка й вийти на вулицю.

Якось її провідала Рада. Подруги мовчки йшли яблуневим садом, що прилягав до лікарні, і важко було зрозуміти, що було в кожної на думці. Мальва несподівано спитала:

– Ти нікому не говорила, що Сашко іде у відрядження?

– Нікому… А хіба що? – уважно глянула на неї Рада.

– Розумієш, ті звірюки звідкись довідались, що його посилають кудись з особливим дорученням…

– Он воно що! – вражено зупинилась Рада. – Стривай, я, здається, Чернусі говорила тоді ж, після ваших відвідин…

– Давно він у тебе був?

– Після того вечора не навідувався… Він же далеко.

– Важко у це повірити, але про Сашковий від'їзд знали тільки ми… Ну, і твій Чернуха, виявляється, теж.

– Ні-ні! – категорично заперечила Рада. – Іван надійний… Він же колега твого Басенка. Ні! – не дуже вже й певно мовила вона. – Може, сам Сашко кому обмовився…

– Важко тепер судити, – сумовито мовила Мальва.

– Тобі треба взяти себе в руки. Горю твоєму вже не зарадиш… Згодом все з'ясується… Слідчі працюють зараз, може, й натраплять на слід бандюг… Тримайся! – спробувала втішити подругу.

Василь Тетеря нервував. Тільки зайвого гамору наробили його хлопці, а нічого путящого не розвідали про Басенка. Мабуть, і справді Мальва нічого не знала… Але так чи інакше, а подівся кудись один з працівників карного розшуку… Десь вже, може, й нишпорить… А що коли замість Басенка підісланий сюди цей Колиба? Не ликом шитий Максименко, не ликом! Він, як пити дати, міг пустити лжеінформацію, що засланий Басенко, і навіть відіслати його кудись, а замість нього направити іншого. В усякому разі, будь він на місці Максименка, саме так зробив би… Ага! Тоді, можливо Колиба і є той… Ну, ну… Стривай! Але ж він до нас не просився. Це я вмовив… Ну й ситуація!..

– Як ти її розцінюєш, Митрофане? – виклав свої сумніви Тетеря своєму поплічнику Дикому.

– Бісова ситуація. Ось що можу відповісти. Може, його вкокошкаєм та й годі!

– Ні! Коли він справді по духу і крові наш, – це ж знахідка! Такий замінить десяток наших найвідчайдушнійших.

Тетеря замовк, ледь чутно, спокійно і перевальцем пройшовся світлим й просторим схроном, що був під церквою.

– Пропоную влаштувати йому перевірку, – сказав Тетеря.

– І ось яку…

…Чорний «вілліс» звернув з битого шляху і, лишивши по собі вервечку з сірого пороху, вискочив на зелену долину, що прилягала до гірської річки, і зупинився. З машини вийшли майор міліції Максименко і капітан Марчук. Тримаючись за гілля лози, вони зійшли до річки. Мовчали. Максименко знайшов собі забаву: кидав над річкою маленькі камінчики і рахував, скільки разів вони торкнуться води. Краєм ока стежив за Марчуком. Той палив цигарку, вдаючи, що йому дуже смакує їдкий дим. Коли він кинув у воду недопалок, Максименко спитав:

– Ну, як, трохи заспокоївся?

– Наче. А ви не маєте на мене образи? – в свою чергу спитав Марчук. Цим натякнув, що їздив у міністерство, скаржився на Максименка, який хоче відправити його у Дніпропетровськ.

– Чи ображаюся? – перепитав Іван Васильович. – Ні. Міністрові, певно, видніше. Я – солдат. Можливо, й помилився, вирішивши відрядити тебе. – Майор кинув ще один камінчик у воду і додав: – Зараз потрібно про це швидше забути і працювати. Є перша ластівка від Сокрути.

– Про що? – Марчук глянув на Максименка.

– У селі Вілії він познайомився з Жовтобрюхом. Виявляється, його прізвище Василь Тетеря, смирний церковний староста. А ми гадали, що він з лісу не виходить…

– І все?

– Тарас повідомив цікаву історію: недавно Жовтобрюх прирізав свого спільника Томася, з яким начебто, 1939 року пограбував у нашому місті банк. Вже перевірено. Справді, такий злочин був. Великі цінності потрапили в руки цього бандита. Наш обов’язок – повернути народні багатства народові. І ще одне: тут лишилася сім'я Сокрути. Приглянь за нею, можливо, потрібна якась допомога.

– Я думаю, Іване Васильовичу, що жінку й хлопчика потрібно негайно відправити назад у Запоріжжя.

– Не зміг умовити, – зізнався майор.

– Силоміць!

– Ну-ну! – Максименко спохмурнів. – Не смій! Коли вона тут, їй здається, що вона поряд з ним. Ось їй і легше… Я її розумію. Краще, мабуть, для безпечності поселити її в місті, а не на околиці.

– Буде виконано, товаришу майор! – Марчук виструнчився.

– Може, скупаємось? – Максименко поклав руку капітану на плече, підкреслюючи, що це прогулянка і виструнчуватись тут зовсім ні до чого… – Парко як! Знову, мабуть, злива буде…

Цього ж дня Тарас на галявині Вілянського лісу за рекомендацією Жовтобрюха зустрівся з керівником місцевої банди Митрофаном Диким.

Бандит запропонував Тарасу взяти участь у нападі на пункт дільничних міліціонерів. «Один з методів перевірки, – здогадався Тарас. – Ну й підступний же цей Тетеря!..»

– В принципі я згоден, – без вагання відповів Сокрута.

– Чому в принципі? У мене хлопці надійні, діло своє знають…

– Тоді навіщо я?

– У нас закон: випробувати свіжу людину у справжньому ділі. Добута зброя в бою – зброя честі…

Тарас рішуче простягнув Дикому на знак згоди руку.

Розпрощавшись з Диким, Тарас замислився. Ось тобі перші непередбачені обставини, про які говорив майор Максименко, Ситуація складна. Відмовитись – означає демаскувати себе. Це – смерть, це невиконане завдання. Піти і не діяти? Але за ним будуть пильно стежити. Де ж вихід? Доведеться йти. Потрібно лише негайно попередити Максименка. Може, щось придумає… Погано, що Дикий не назвав ні місце нападу, ні час проведення бандитської акції.

…Шифровку від Сокрути Максименку принесли десь опівночі. Майор ще був на роботі. Прочитавши нове Тарасове повідомлення, він негайно оголосив тривогу для всього особового складу обласного управління міліції.

– Товаришу Марчук, виклич Ляхівці, попередь начальника районного відділу держбезпеки і начальника міліції.

Капітан вийшов з кабінету, але незабаром повернувся. На його обличчі – неприхована розгубленість.

– Що?! – стурбувався Максименко.

– З районом зв'язку немає: лінія пошкоджена.

– Спритно діє церковна криса! – спохмурнів Максименко. – Всі на коні і за мною, – наказав він. – Треба встигнути.

Напад на відділ міліції був призначений на другу годину ночі. Тарас до останньої хвилини чекав поради чи підмоги від Максименка, але так і не дочекався.

Лив, як з відра, дощ, шарпав дерева холодний вітер. Тарас у гумових чоботях шльопав гливкою дорогою, наближуючись до міліцейського будинку, розташованого на околиці містечка. Поряд з Сокрутою важко йшов Дикий з кількома бандитами. Інші ще засвітло проникли в містечко і, мабуть сховались у садку, що ріс поблизу районного відділу міліції.

Коли до будинку лишилося метрів сто, Дикий зупинив Сокруту.

– Біля входу – вартовий, – сказав він. – Ти мусиш тихо його знешкодити, а ми за твоїм сигналом – у будинок.

Тарас обійшов кам'яний будинок з глухого боку й, причаївшись біля куща бузку, прислухався. Лише дріботів у тьмяніючі вікна і шелестів листям дерев густий дощ. Тарас стояв непорушно хвилину-другу. Знав, що за ним може хтось спостерігати, тож був обережний, приготувався по-справжньому зняти вартового. А де ж він? Певно, кудись заховався від цієї зливи. Може, це й на краще? Та ба!

Вартовий пройшов від ганку до хвіртки і поволі вертався назад. Коли він наблизився до куща бузку, Тарас метнувся прудкою тінню і, не давши міліціонеру й крикнути, повалив його на землю, в рот так-сяк запхнув кляп, щоб міліціонер мав як дихати, а руки й ноги зв'язав паском. «Не борсайся, – прошепотів Тарас на вухо полоненому. – За друзів не турбуйся. Я їх виручу. Ось тільки пістолет у тебе позичу».

Він сховав пістолет за пазуху, вибіг з кущів і закричав совою. То був сигнал для Дикого: «Все гаразд, можна діяти».

З десяток бандитів вислизнули з пітьми, обступили всі вікна. Хтось з бандитів підійшов до дверей і заходився їх тихо виламувати.

Сокрута тим часом забіг за ріг будинку, озирнувся – близько не було нікого – і двічі вистрелив у чорні постаті бандитів. Без промаху. Тоді вистрелив ще і ще раз.

З будинку відповіли автоматними чергами. «Нарешті, схаменулися», – зрадів цим пострілам Тарас. Стріляли, хоч і навмання, але влучно. Між бандитами зчинилася паніка. Операція провалилась. Ті, що вціліли, кинулися втікати.

Останнім біг від будинку Дикий. Тарас поцілився йому в ноги і вистрілив. Главар банди впав, як підкошений. До нього підповз Сокрута і, пересвідчившись в тому, що він живий, взяв його під руки й потягнув у кущі. «Добити б оце тебе, звірюку, але ти ще знадобишся», – подумав про Дикого Тарас, поспішаючи з ним за село, до лісу.

У густому сосняку він поклав Дикого на землю, перебинтував йому своєю сорочкою ногу.

– Втекли, всі порозбігались, як пацюки, – кволим голосом озвався Дикий. – Один ти… Один. Вік не забуду цієї виручки…

Тарас мовчав. Трохи відпочивши, він знову разом з Митрофаном почвалав манівцями у напрямку Вілії. Натрапили на копицю сіна, і Дикий, мов заворожений, потягнувся до неї.

– Ти що?! – гримнув на нього Тарас. – До світла нам треба дістатися додому. Вранці може бути погоня.

– Не можу, Симоне. Повір, сили немає.

Мокрий і замучений, Дикий справді мав немічний, жалюгідний вигляд.

– Може, ти залишиш мене тут, у копиці, а сам… – Митрофанів голос тремтів.

– Залишити? Ні, я не з тих… Ніколи!.. – Тарас підхопив Дикого собі на спину і важко пішов якимись городами, долинами…

Вдосвіта дісталися хати церковного старости. Тарас не встиг торкнутися клямки хвіртки, як у дворі з'явився хазяїн.

– Вас хтось бачив? – занепокоївся він.

– Ні, – відповів Тарас.

– Тоді гайда звідси у церкву. Дома йому робити нічого з перебитою лапою.

У церкву зайшли через причілкові двері, що були приховані від чужого ока високими кущами бузку. Спинилися біля вівтаря. Тетеря підійшов до святого Миколи, який, здавалося, Сокруті, з-під лоба сердито дивився на прибулих, і щось натиснув. Образ повільно відхилився, і Тарас побачив чорний отвір схрону.

– Поможи йому спуститися, – наказав Тетеря Тарасу. – Візьми свічку, бо там, як в могилі.

Церковний схрон був, на диво, просторий. Стелю підпирали дві колони. В кутку стояв різьблений столик, а біля нього – металеве ліжко з нікельованими спинками. Повітря, на здивування Тараса, було свіже, відкілясь навіть линув запах фіалки, що росла на церковному дворі.

– Біжи до Гелени й скажи, нехай приготує бинти, спирт, – звернувся Василь до Сокрути.

– А як йти?

– Тим же шляхом, що й сюди.

Тарас радо вискочив з церкви. Відчув, що Жовтобрюх почав йому довіряти. Цікаво, що йому скаже Дикий? Чи не виникла у нього якась підозра? Тоді…

– Ні, Василю, в Колибі я не сумніваюся, – залишившись з Тетерею, сказав Митрофан. – Якби не він, мені була б домовина. А сила яка у нього! Просто ведмідь…

Тетеря улесливо, мов його душу хтось помастив медом, засміявся. Йому було приємно це чути від одного з близьких дружків Хмари, керівника великої бандитської зграї, що наводила жах на жителів кількох областей Західної України. Без підтримки і рекомендації Дикого Тетеря не зміг би ввести Колибу в коло Хмариних спільників. А Тетері вкрай бракувало сміливого, мужнього, ладного на самопожертвування дружка. Таким бачив він Симона. «З його допомогою я маю керувати не тільки своїми, а й Хмариними шибайголовами. Ой, чує моє серце, ой, бачать мої очі…» – планував у думці староста. Він хитрував, снував тенета, щоб підкорити собі, може, й самого Хмару.

З короткою сивою борідкою дід, вйокнувши на буланих конят, бадьоро гукнув до жінок, що сиділи на возі:

– Ану, бабоньки, веселенької!

І одразу ж легко злетіла пісня:

 
Ой у полі криниченька,
Там холодна водиченька…
 

Підтягнув дід:

 
Катерино, серце моє,
В тебе личко білявеє…
 

Мовчала тільки дівчина з рудими косами, що підсіла на хуру у Вілянському лісі. Вона всю дорогу тільки те й робила, що теребила в руках стебла зеленої конюшини, обривала з неї листочки і пускала на вітер.

– А що, дівчино, гадаєш? – запитав дід, усміхнувшись.

– Гадаю.

– Він тебе кохає, повір мені. Всі руді щасливі, запам'ятай.

– Дякую. Я це сама знаю.

І знову дівчина заходилась обривати листочки з конюшини. На повороті в Турове вона скочила з воза і почимчикувала стежкою, що змійкою бігла аж у саме Залужне. Селяни, побачивши її, шепотілися між собою, що, мовляв, знову припленталася попова Сонька, на лихо батюшці і залужанам.

Сонька відчула на собі недобрі погляди односельців, та на них не звертала ніякої уваги. Зайшовши до рідної хати, не привіталася, а лише гримнула на своїх менших братів і сестер, щоб щезли з її очей, а сама взяла з мисника глечик молока, кусень хліба і жадібно стала їсти.

Зайшли, певно, з городу, батько й мати.

– Добридень, Сонько, – привітався піп.

– Надовго? – спитала мати, схрестивши на запасці зашкарублі, в землі руки.

– А ви що, вже не батюшка й матушка, а прокурори? Запитання ваші якісь підозрілі.

– Ти все ще тягаєшся з тим людожером Хмарою? – запитав Соньку батько.

– Замовкніть, бо не пошкодую й цього глечика! – пригрозила дочка, і піп з матушкою наполохано шмигонули до хати.

Набравши в сумку харчів, Сонька пополудні вирушила у Вілію, щоб, за завданням Хмари, зустрітися з тутешнім попом Оникієм, в якого мала дізнатися, чим тут живуть і дихають Жовтобрюх і Дикий. Хмара хоч і вважав їх найвідданішими йому людьми, але все ж, як і інших керівників бандитських груп, постійно перевіряв.

З Оникієм Сонька зустрілася в його будинку. Піп наказав матушці спустити з прив'язу обох собак, щоб ніхто не ввійшов навіть у двір, а сам зачинився з дівчиною в окремій кімнаті і докладно почав розповідати все, що знав. А знав він багато: і про поїздки Чернухи в місто, і про Симона Колибу і його перевірку Диким, і навіть про Петльованих. Від пильного попівського ока нічого не втаїлося. Сонька все запам'ятала і рано-вранці покинула Оникієву господу.

Бунт

Небокрай ледь зажеврів. Мало пробудитися сонце. Завжди цієї пори Яремова «сотня», яка за весну дуже поріділа і тепер нараховувала біля сорока бандитів, ще довго ніжиться в схронах, а сьогодні уже гула, мов ті розбурхані джмелі. Більшість бандитів не лягало відпочивати зовсім. Озброївшись пістолетами та обрізами, бандити чатували, щоб з табору не міг вислизнути жоден. Приводом до невдоволення поміж бандитами стала чутка, що Ярема обділяє своїх, привласнює награбовані коштовності і начебто збирався втекти за кордон.

Щоб достеменно вияснити це, бандити послали кількох своїх на хутір Вербовий за безвухим Климом, який мав підтвердити зраду їхнього ватажка. Клим прибуде з години на годину. Байдужий до всього, що тут коїлося, був лиш Яремів заступник Павло Жигайло. І тільки з того, як він палив цигарку за цигаркою і наче аж пожовтів від тютюнового диму, можна було здогадатись, що й він нервує.

Та Жигайлу нічого боятися, бо не взяв собі ніколи й ламаного гроша. Все, що грабував, клав у спільну касу. Сновигає лісами не один, не два роки підряд і за цей час втратив усе – жінку, дітей, справжніх друзів. Колись, у студентські роки, мріяв стати істориком, а згодом, піддавшись ідеї про «вільну Україну», приєднався до бандерівців. Тепер назад вороття немає. А як йому остогидло все, як часто йому хочеться вихопити свій парабеллум, з яким не розлучається, і розрядити його в цього ж Ярему, у крайового провідника Хмару, в його підлабузників Жовтобрюха й Дикого. Всі, хто його оточує, йому ненависні, бридкі, і найогидніший, здається, він був сам собі. Що ж має робити? Чи є вихід з цього становища? Ні, Жигайло його не знаходив. А тому спільники так часто бачили Павла задуманим, аж чорним, і, може, в цьому було якесь незрозуміле протиріччя. Жигайло був жорстоким. Що ж він скаже сьогодні? Що вимагатиме від свого дружка?

Гінці з Вербового щось затримувались, і бандити занепокоїлись. Нарешті, в таборі з'явився той, на кого чекали, – безвухий Клим. Він, як завжди, був химерно одягнений: в якихось розлізлих личаках, в драній сорочці. На новачків Клим справляв враження божевільного. Та бандити знали його, як принципового, розсудливого вуйка, котрий ніколи не обманює. На минулому тижні він ненароком підслухав, як бандитський ватажок Ярема вмовляв одного лісника, щоб той допоміг йому переправитися за кордон. Про це Клим тут же сказав бандитам та ще й натякнув, що в Яреми є скарб, який він приховує від хлопців. Тут і почалося: бандити взяли свого ватага під варту і стали його допитувати. Ярема не витримав і видав приховане золото. Але присягався, що ці скарби тримав як недоторканий запас для всіх, «на чорний день», мовляв.

Безвухий привселюдно повторив те, що говорив раніше. Це ж саме ствердив лісник, в якого Ярема просив допомоги переправитися через кордон. Почувши це, бандити в один голос вирішили: «Скарати!» Та останнє слово залишалося за Павлом Жигайлом.

Жигайло, приземкуватий, м'язистий чоловік, підійшов впритул до зв'язаного Яреми.

Допаливши цигарку, аж здалося, зашкварчала вона йому на масних губах, він вп'явся в Ярему каламутним зором.

– Я не заступлюсь за тебе жодним словом… Бо ти боягуз. Смаленим запахло, то ти ноги на плечі – і поминай як звали? Смерть свою ти знайшов своїми хитрощами… Смерть тобі!

Кілька бандитів мерщій навалились на свого колишнього ватага, потягли в кущі. Розляглось кілька пострілів. З Яремою було покінчено. «Отак і мене колись», – болісно поморщився Жигайло.

– Треба й самого Хмару перевірити, – загули бандити. – Він теж з таких… Сам навтьоки, а нас – на згин… Ходімо до нього!

Жигайло сидів на пеньку, важко похиливши голову. В душу закрався сумнів. Чи варто піддаватись бунтівливій юрмі? Може, похід до Хмари – то смерть усім? Хтозна, що чекає їх попереду. А може, сьогодні – початок нової, зовсім не такої, як колись, борні? З ким? За що? За які ідеї?..

Павло встав з пенька й спокійно, але голосно сказав:

– На Хмару треба напасти зненацька, якщо не хочемо слідом за Яремою в царство небесне. З табору ніхто не чкурнув?

– Ніхто! – певно відповіли дозорці.

– Тоді на лошаків і за мною!

Ніхто не помітив, як Іван Чернуха, що був зв'язковим між бандами Жовтобрюхи та Яреми, спершу відстав у густій хащавині, а вже потім через перевали, навпрошки помчав до Хмари, аби попередити його про небезпеку.