Текст книги "Поєдинок у Чорному лісі"
Автор книги: Степан Рев'якін
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)
Відступництво Жигайла
Старенький «вілліс», що петляв сірими вуличками містечка Успенівки, зупинився біля цегляного одноповерхового будиночка, покритого заіржавілою бляхою. В новому мундирі підполковника міліції з автомобіля вийшов Максименко. В дверях його зустрів міліціонер, виструнчився.
– Начальник у себе? – спитав його Максименко.
– Так, чекає на вас.
Начальником Успенівського районного відділу міліції був старший лейтенант Вегеря – двадцятип’ятирічний, високий, як жердина, хлопець з помітним через всю праву щоку шрамом – позначкою, привезеною з битви за Берлін у сорок п'ятому.
– Так яку ви тут пастку приготували для Жигайла? Доповідайте, – сказав йому підполковник. В голосі його звучала суворість.
Старший лейтенант рвучко підвівся, приготувався рапортувати.
– Та сидіть, сидіть, – зупинив його Максименко.
– Нам вдалося схилити на свій бік одного Хмариного зв'язкового, – почав доповідати Вегеря. – 3 його допомогою минулого тижня ми вийшли на трьох посланців Хмари до Жигайла. Ми їх ліквідували, а натомісць послали до банди своїх людей.
– Не зрозумів. Розказуйте конкретно: як ліквідували, кого послали, куди й навіщо послали?
Коли старший лейтенант більш докладно розповів про події, що відбулися минулої ночі, Максименко поблід, довго не міг мовити ні слова.
– Може, не зрозуміли, товаришу підполковник, то я повторю, – здивувався старший лейтенант, здогадавшись, що начальник обласного управління вкрай вражений, аж приголомшений його розповіддю.
– Ні, я все зрозумів. А тепер думаю, як вийти із скрутного становища.
– Вибачте, не зрозумів… Якого становища?
– Ви певні, що Хмарині посланці ліквідовані? – суворо запитав підполковник. – І де гарантія, що твоїх людей Жигайло не повісив вже, наприклад, сьогодні? І з яким завданням пішли ваші люди? Ліквідувати Жигайла? Ну й що? Думаєте, розбіжиться його банда? Ніколи. Найдеться інший. Чому не погодили дії?
– Погодили. З товаришем Марчуком. Це – його план. Я лише виконавець.
– Еге ж, ситуація! – наморщив лоба Максименко, замислившись. – Хлопців повернути не можна?
– Ні, вони вже мають бути в Жигайла, – зітхнув Вегеря, збагнувши, що допустився майже непоправної помилки.
Запала тиша. Її порушив Максименко:
– Є один шлях. Він, щоправда, не дає жодної гарантії, але спробувати необхідно…
Максименко мав на увазі Сокруту-Колибу, якому можна було дати надтермінове завдання. Хоч немає певності, що він зможе його виконати. Раптом сидить він зараз у лісі, біля Хмари? Якщо так, то загибель Марчукових посланців майже невідворотна. «Ну, милий мій! – Максименко вилаяв у душі Марчука. – Як же ти поясниш мені свої дії?»
Марчук тим часом був у Києві і доповідав заступнику міністра про «утопічний» план Максименка.
– З цього Сокрути він штучно робить єдиного виконавця складнющої операції, товаришу полковник. Сподівається, що Сокрута один зможе мало не всі банди деморалізувати, знешкодити, вивести з лісу…
– А що пропонуєте ви?
– У кожної банди є своє керівництво. Отже, ліквідувати керівників – і банд як не було.
Заступник міністра іронично глянув на нього.
– Цієї хвилини, коли ми з вами розмовляємо, мабуть, працівники Успенівського райвідділу міліції вже ліквідували Жигайла. А без нього боївка – стадо овець. Всі розбіжаться по домівках. Їм набридла непевність становища.
– Ви певні, що це саме так?
– Жодного сумніву, товаришу полковник. Через кілька днів вам доповім. На мушці в мене й Жовтобрюх. А там – Хмара. Словом, оперативні дії, а не утопія…
– Конкретніше, що ви хочете, товаришу Марчук?
– Підтримки… Максименка важко переконати в раціональності дій, які я пропоную…
– Не обіцяю… Ми не так давно затвердили Максименкову ідею… Здається, і ви були з нею згодні.
– Ви ж знаєте, що посвячений в неї я запізно. А в душі я з ним не погоджувався…
– А ви завжди дійте, як підказує ваше сумління. Тоді іншим буде видніше, чого ви хочете, – полковник твердо поклав руку на стіл, давши зрозуміти, що розмова закінчена.
Марчук відбув з Києва ні з чим. Жалкував, що його тут не підтримали. Думав, як виправдовуватись перед Максименком, коли той довідається, що він їздив у міністерство. Скаже, що сумніви виникли. Хотів поради, як краще… А раптом заступник міністра передасть Максименку зміст їхньої розмови? Що тоді? Сказати, що принципово не згоден з планом Максименка? Але чого тоді мовчав раніше? Не проаналізував усіх можливостей? Адже життя дає свої поправки…
Він зовсім не здогадувався, яка розмова на нього чекає…
Максименко викликав його одразу, ледь він переступив поріг свого кабінету.
– Товаришу майор, – офіційно звернувся він до нього, – ви давали розпорядження Вегері надіслати двох міліціонерів до Жигайла?
– Так, давав. Я хотів вам доповісти, але не встиг…
– Чому не встигли? До міністерства поспішали погодити непродуману операцію?
Марчук мовчав.
– Ви подумали про долю міліціонерів, які виконують ваш наказ?
– Все продумано, товаришу підполковник. Все…
– Ви послали людей на вірну смерть, – урвав його Максименко.
– Це ваше припущення?
– Я отримав шифровку від Сокрути.
– Він там?
Замість відповіді Максименко наказав:
– Пишіть офіційне пояснення… Врахуйте, що ваша доля відтепер залежить од того, чи зможемо ми врятувати людей…
Сокрута довідався про затриманих, ледь дістався табору Жигайла.
– Є у нас два прецікавих типи, – сказав Жигайло, привітавшись. – Казали, буцімто вони од Хмари. А паролі у них старі, от і зацапали їх… Ходімте познайомлю…
Стрибунець потерпав од жару: далося взнаки сидіння під водою. Він не виявив ніякої цікавості до пропозиції Жигайла, а Сокрута одразу ж пішов до тісного, схожого на льох підземелля, де сиділи затримані.
Він не повірив своїм очам: двоє міліціонерів з Успенівського райвідділу стояли перед ним. Сокрута був колись там у відрядженні і бачив їх. Сокрути вони не пізнали. Тарас заспокоївся.
– То, кажете, од Хмари? – спитав їх Жигайло. – Брешете! Од Хмари сьогодні прибув ось він, – вказав на Сокруту. – Поганий же ви затіяли маскарад, шановні! Сьогодні все як є скажете!
– Цікава ситуація! – стурбовано мовив Тарас, вийшовши з підземелля разом з Жигайлом. – Виходить, хтось хотів підмінити мене…
– Як хтось? – криво усміхнувся Жигайло. – Ті, що нашими слідами никають, вистежують нас…
– Звідки ж вони довідались, що Хмара доручив мені особливу місію? – спитав Тарас.
– Хтось із Хмариного оточення на два млина водичку ллє, думаю… Ось тобі і конспірація! – сплюнув Жигайло. – Все вони про нас знають… Нікуди з цієї клятущої облоги не дінешся… Що не день, то гірше…
– Еге ж, справи кепські, – підтримав його Тарас. – До речі, знаєш, чого до тебе прибув?
– Стежити за мною, чого ж ще? – хмуро глянув на нього Жигайло.
– Не вірить тобі Хмара, як і багатьом іншим, – довірливим тоном мовив Тарас. – От і послав мене навести ревізію і скласти повну картину дійсного стану справ.
– Про цих двох лазутчиків доповіси йому?
– Авжеж. А ти що, не збирався? – глянув на нього з подивом Тарас.
– Хотів утаїти… Розумієш, важко буде йому довести, що не вів з ними ніяких переговорів. Не довірятиме він мені ще більше…
Тарас відчув, що Жигайло не до кінця відвертий у цій розмові. Щось гнітило його, але він не наважувався відкритись до кінця.
– Нічого не розумію! – нахмурився Тарас. – Можеш пояснити більш докладно?
Вони спинились над глибокою кручею. Внизу, виблискуючи сріблом, в'юнилась між камінням швидка річечка. Жигайло задивився на гори, вкриті зеленим натовпом смерек і ялин.
– Краса яка! – зітхнув він. – Якби ти знав, як я люблю наші гори, Симоне! – Помовчав. – А може, зараз мені найкраще кинутись сторч головою туди, до дідька в пащу? – показав рукою вниз.
– Казна-що верзеш! Що за настрої?
– А такі настрої, дорогий ревізоре, що набридло мені геть все… Набридло ховатись, набридло блукати вовкулакою, коритись чиїйсь примсі… Розбої чинити набридло! Запам'ятовуй! Доповіси все Хмарі… – глянув затравлено на Тараса Жигайло.
– Доповім, не турбуйся, – пообіцяв Тарас. – Ось тепер я дещо розумію. Відступник ти, Жигайло, не минути тобі покари, од якої тоді вдалося мені порятувати тебе…
– Авжеж, не минути, – з серцем мовив Жигайло. – Тут, розумієш, ще до прибуття цих двох розмова у мене з хлопцями вийшла… Більшість схилялась йти з повинною до совітів. Адже програна наша справа, чи не так? Не зиркай вовком! Знаю, що ти з фанатиків… І в мене кілька отаких затятих знайшлося. Один щез з табору… Певне, до Хмари, з доносом…
– Знаєш, чого я тобі допоміг тоді, у Хмари? – спитав його Тарас.
– Досі не можу втямити, – зізнався Жигайло.
– Шкода тебе стало. Молодий, гарячий… А, виходить, це твоє послідовне відступництво від священої мети…
– Тепер не пожалієш? – ошкірився Жигайло. – Я й не сподіваюсь на твоє і Хмарине милосердя!
– Охолонь! – гримнув на нього Тарас. – Вислухай до кінця… Так от, донос таки на тебе був, – збрехав він, скориставшись Жигайловою інформацією. – Того я й присланий перевірити… Гірко мені бачити в тобі відступника. Але у мене свої міркування. Думаю, не варто силою утримувати в боївках нестійких борців за нашу справу… Нам потрібні лише послідовні і переконані люди… Не потрібне і марне кровопролиття… Адже не чужі ви, хоч і відступники… Українці ви… Моя думка така: кожен повинен сам вирішувати свою долю…
– Правду кажеш? – недовірливо глянув на нього Жигайло. – Може, боїшся, що прикінчу тут тебе як ревізора?
– Не маю потреби хвостом крутити, – твердо мовив Тарас. – Що думаю, те і кажу… Про Діброву чув? Вивів з лісу якихось десяток людей, покаявся… Усіх помилували…
– Може, то агітка?
– Не агітка. Од Хмари чув. Погрожував він їм розправою, але совіти пильнують усіх помилуваних і реабілітованих…
– То й мені так діяти? – вражено вигукнув Жигайло. – Ха, не може бути! Адже ти майже радиш! Оце то ревізор!
– Ти сам вже давно вирішив свою долю… Ще тоді, коли збунтувався проти Хмари, – суворо припинив Тарас його. – Не мені тебе ні виправляти, ні направляти на істинно праведну путь… Хмарі я доповім, що твоєї боївки не існує…
– Це коли мої хлопці вас випустять!
– Не турбуйся. Цієї ж ночі ми вивітримся. А отих двох вуйків, що сидять у підземеллі, раджу також не чіпати… Вони – як живий місток до совітів…
– Страшний ти чоловік, Симоне, – вже по-дружньому мовив Жигайло. – Ти ж читаєш мої думки!
– Не така складна справа – читати думки відступника, – удав з себе суворого Тарас. – Прощавай на цьому. Не попадайся нашому брату на вузькій дорозі…
– А це вже мій клопіт, ревізоре Колибо, – стримано відповів Жигайло.
Герасим називає пароль
Опівночі Сокрута розбудив Стрибунця й Герасима. Наказав негайно збиратися.
– Чого? – невдоволено спитав Стрибунець. – Треба як слід перепочити, бо мені дуже зле, Симоне…
Він казав правду. У нього був жар, очі лихоманно блищали, губи потріскались. Говорив він кволим голосом, важко дихаючи.
«Запалення легенів, – здогадався Сокрута. – Цього ще не вистачало! Морочитись з цим харцизякою, піклуватись про його здоров’я…»
– Бачу, що ти хворий, – співчутливо мовив Тарас. – Тому і вирішив пошвидше знайти гарне місце, аби тебе підлікувати. Може, залишу тебе там на кілька днів, доки зовсім оклигаєш… Бо в такому стані який з тебе помічник? Але найголовніше не це… Жигайло – зрадник! Передається з усією своєю боївкою совітам. Сам мені казав, не побоявся зізнатися, виходить, вже вирішив і нашу долю… Якщо до світання не виберемося звідси – постріляють нас…
– Ну, мотузок смердючий, – лайнувся Стрибунець. – Треба негайно сповістити Хмару… Ладнай свій апарат, – звелів Герасиму.
– Передавачем розпоряджаюсь я, – зупинив його Сокрута. – Думаю, поки що не варто турбувати Хмару, треба з'ясувати все до дрібниць…
– Що з'ясувати? – витріщівся на нього Стрибунець. – І так все ясно. Треба, щоб наші були поінформовані, доки ці запроданці не розбіглися, як таракани…
– Звіт складу пізніше! – підвищив голос Тарас. – Я знаю, що роблю…. Збирайтесь – і геть звідси, доки ще є така можливість…
Стрибунець, невдоволено засопівши, заходився збиратись. Неговіркий Герасим миттю зібрав свої речі і вже чекав біля дверей.
«Як терміново сповістити Максименка, аби він сприяв на місці Жигайловим людям? – ламав голову Сокрута. – Своїми каналами зв'язку буде пізно. Може, наказати, аби Герасим передав Хмарі донесення відкритим текстом? Наші, авжеж, перехоплять – і справа, вважай, зроблена… Але як пояснити Герасиму необхідність виходу в ефір відкритим текстом? Треба щось придумати, інакше Хмара знищить усіх, хто наважився полишити ліс…»
Тихцем усі троє вислизнули з приземкуватої хижі, пройшли кілька метрів. Шлях їм перетнув вартовий. Клацнув затвор. Світло ліхтарика стрибало з обличчя на обличчя.
– Куди це зібрались? – загрозливо спитав вартовий. – Дозвіл маєте?
– Загаси ліхтарик! – пошепки наказав йому Сокрута. – Я виконую особливе доручення крайового провідника. Ці двоє зі мною… Ось моє посвідчення, – простягнув йому папірця, підписаного Хмарою. – До світання мусим обов'язково бути у В’юнках…
Вартовий довго вичитував посвідчення, блимаючи ліхтариком. Підпис Хмари подіяв магічно.
– З нашим погоджено?
– Піди спитай, – недбало мовив Сокрута.
– Можете йти, – врешті дозволив вартовий. – При виході з лісу – останній наш заслон. Пароль відомий?
– Ще б пак! – буркнув Сокрута. – Слава Україні!
– Героям слава! – озвався тихцем вартовий. – Зичу щасливої мандрівки!
Вже сонце помережило рожевим сяйвом гойдливі верхів’я смерек, коли вони вийшли до хутора В'юнки.
– Тут нікого з наших, це я знаю напевно, – невдоволено мовив Стрибунець. – Попадемо дідьку на роги…
– Дарма! Попросимось до першої-ліпшої хати, – заспокоїв його Тарас. – Скажемо, що погорільці з сусіднього району. Тут пройшли чутки про пожежі в кількох хуторах. Перебудемо день-два, доки тобі полегшає, зв'яжемось з Хмарою… Відкритим текстом передаси донесення, – звернувся до Герасима.
– Чого це відкритим? – здивувався Стрибунець. – Миттю перехоплять, і тоді кінець нашим мандрам…
– Хай перехоплюють. Саме на це й розрахунок, – вів своє Сокрута. – Текст, приміром, такий: «Доручення виконане. Боївка Жигайла виходить з підпілля. Чекаю ваших вказівок, потурбуйтесь про безпеку людей. Колиба».
– Що це дасть? – не втямив Стрибунець.
– А от що, – спокійно розтлумачував йому свій задум Тарас. – Я сплутаю всі карти цьому негіднику Жигайлу. Совіти і міліція йому не повірять, перехопивши таке донесення. Являться його люди з повинною, а їм вже буде наготована пишна зустріч: «Здалися з веління самого Хмари? А з якою метою? А ми вже на вас зачекались…» Ось так. І не треба буде нашому провідникові сушити собі голову, як покарати зраду… І нікому не треба буде ризикувать заради цього… Хмара ж і потурбується про безпеку наших людей, котрих можуть розсекретити Жигайлові запроданці…
– Надто хитромудро, – скривився Стрибунець. – Шифровкою простіше. Хмара і без совітів знайде, як поквитатися із зрадниками… А втім, тобі видніше, Колибо…
– Відкритим текстом не маю права, – озвався похмуро Герасим. – Суворо заборонено… Відповідати головою не маю ніякого бажання…
– Я відповім! – сердито мовив Тарас, сподіваючись, що радистові буде достатньо цього запевнення.
– Хоч і розстріляй мене, а в ефір відкритим текстом не вийду, – затято мовив Герасим. – Категорично заборонено!
Тарас важким поглядом зміряв бандита. «Цей не підкориться! Такому, і справді, хоч кулю в лоба, а він стоятиме на своєму», – досадливо поморщився Тарас.
– Гаразд. Згодом подивлюсь, як будемо діяти… Але ти запам'ятай раз і назавжди: тут наказую я!
Рушили до найближчої хуторянської оселі, що стояла біля самого лісу.
«Невже Хмара передбачив, що я вдамся до відкритого тексту? Отже, не довіряв мені? Нащо ж тоді послав? Радиста підібрав з найвідданіших, – розмірковував Тарас, йдучи трохи осторонь од обох бандитів. – Невже ж таки здогадався, що я можу по-своєму використати відкритий текст? Може, його насторожило, що я наполіг на радіозв'язку, відмовившись од живого ланцюга зв'язківців? Як же бути? Лишити Стрибунця десь тут одужувати, а цього фанатика дійсно під пістолетом примусити передати Максименку шифровку… Як „винагороду“ за справну роботу – кулю? Ні, грубо, прямолінійно… Хмара пізніше здогадається про все, коли жигайлові люди стануть для нього недосяжні… А поінформувати Максименка все ж необхідно…»
Спинились біля кринички, почувши стишений гомін.
Біля широкого дерев'яного корита порпалися чоловік і жінка. Вони мочили свіжоткане полотно і стелили його килимом-доріжкою на траві.
– Іди поспитай, – благально озвався Стрибунець. – Бреши, що знаєш, аби дали хоч якийсь притулок, бо так і впаду серед шляху…
Тарас нечутно підійшов до заклопотаних своєю роботою селян. Кахикнув. Чоловік наполохано озирнувся. Чемно вклонившись, Тарас переповів вигадану щойно історію, що всі троє постраждали од пожежі, йдуть тепер до міста на заробітки, щоб десь через рік-два вернутись та поставити нові хати, бо ж негоже сім'ям поневірятись по сусідах та по родичах… Вусатий дядько в крислатому капелюсі і сірій полотняній сорочці спершу недовірливо зиркав на Тараса, але в того, очевидно, був надто жалюгідний вигляд, бо дядько тут же й розчулився:
– Погорільці, кажеш? Еге ж, чували, який лихий вогонь у вас пурхнув…
– Лихий, лихий, – зітхнув Тарас.
– А які тепер заробітки? – розважливо мовив дядько. – Не рік і не два доведеться покрутитись, доки стягнетесь на забудову…
– І то правда, – погодився Тарас. – То як, приймете?
– А чого це зранку? – допитувався старий. – Добрі люди на ніч перепочити просяться… А вдень шлях сам під ноги стелеться…
– Ми б і йшли, та з одним нашим біда трапилась… Застудився. Як не перепочине та, може, якого зілля не поп'є, то й на той світ переправиться…
– Не доведи боже! – злякано махнув рукою старий. Посмикуючи себе за довгі пожовклі вуса, пороздумував. – А що, Густе, – звернувся до жінки, – пустимо бідолашних на ніч-другу?
Жінка припинила складати гармошкою сухе полотно, розігнулася.
– Про мене, Онопрію! Як ти…
– Тоді я проведу вас… Ген моє обійстя. В клуні перебудете, бо до хати не знаю чи й впускать… Хтозна, що за хвороба у вашого товариша…
– Застудився, – повторив Сокрута.
– Тоді свіже сінце йому буде саме раз, – остаточно вирішив старий, – цілющий дух у нього… Та й Густя якогось варева проти застуди приготує, вона майстриня щодо цього…
Пішли!
Його обійстя нічим не різнилося від інших: неподалік хати, вкритої околотами, містились хлів і клуня, викладені зрубом товстих і почорнілих од часу колод. У причілкове вікно зазирали високий і густий кущ бузку та червона мальва, а трохи далі – чистий, добре доглянутий город, обнесений досить умовним парканом.
Господар постелив ряднини на сіні, і всі троє з задоволенням попадали на м’які постелі з запахущого сіна. Спали до вечора.
Надвечір прийшов господар, побудив своїх несподіваних постояльців.
– Ходіть хоч бараболею закусіть, – сказав він, одчинивши навстіж двері. – Доброго частування не маю, а так, аби зовсім не охляли, чим багатий, тим і радий, – мовив він, наче вибачався. – А хворому Густя там такий міцний чай наготувала, на все подвір'я пахтить…
Під деревом стояв стіл, при нім – широка лава. На столі парувала в полумиску варена картопля, стояли горнятко з кислим молоком і чавунець, в якому господиня, певне, наварила зілля.
Сонце вже закотилося, і подвір'я швидко поринало з присмерк.
Тарас подивувався завбачливості господаря: дочекався, доки засутеніє, і аж тоді запросив поїсти. Щоб сторонні очі не запомітили в його обійсті чужих людей.
– Пригощайтесь на здоров’я, – мовив старий, побачивши, як жадібно усі троє накинулись на їжу. – Тобі спочатку оце питво, – підсунув він до Стрибунця чавунець і кухлик. – не пошкодуєш… На ранок і полегшає. Густя моя майстриня такі бовтьки готувати… Здоровому нудить од них, а хворому – свята поміч…
– Воно б і нам годилось якогось питва скуштувати, га, батьку? – підморгнув Тарас, діставши червінця. – Такого, щоб і здоровому і хворому на душі як у раю стало. Ото й буде свята поміч! Знайдеться?
– Чого ж, знайду, – одразу погодився господар, взявши гроші. – Тільки невтямки мені: йдеш на заробітки і гроші на горілку тринькаєш…
– Охляли ми зовсім, – мовив Тарас, – не гріх і трохи витратитись, аби воскреснути… Не сумнівайся, батьку, не зловживаю цим…
– Не гріх, не гріх, – буркнув старий, метнувшись до хати.
За кілька хвилин вернувся, несучи пляшку каламутної горілки. Слідом йшла Густя з полив'яною мискою, в якій була квашенина – капуста, помідори й огірки.
– Ось так буде краще! – всміхнувся Тарас, розливаючи горілку в скляночки. – Вип'єм, щоб дома не журились!
Він мав намір споїти Стрибунця, щоб відтак без зайвих свідків поговорити з радистом. Вирішив діяти примусово. Іншого виходу не було.
Випили по другій скляночці і загомоніли.
– Завтра полегшає вашому, – озвався захмелілий господар, – і паняйте собі своєю дорогою… Я-то повірив вам, що ви за одні, але хтозна, чи влада сільська вам повірить… Різні тепера люди, буває, виходять з лісу…
– Не турбуйся, батьку, – спробував заспокоїти його Тарас. – Все, що чув од нас, так і є… А що, бандерівці біля хутора вештаються?
– Не чув, – поспішив урвати цю балачку господар. – А тільки сільська влада нині все перепровіряє… Так що завтра, даруйте на цьому слові, і йдіть своєю дорогою. Так, думаю, буде краще…
– Підемо, підемо, – п'яно усміхнувся Стрибунець. – Адже, кажеш, зілля твоєї баби всесиле? Мені й справді покращало…
«Наша доля – перекотиполе, – завів Герасим стиха пісню. – Куди вітер вкаже, туди й шлях проляже… – Помовчав і заспівав голосніше: – Втяти б крила тому злому вітру, щоби не тинятись по білому світу…»
– Ні, ні! Тільки без співання, – застеріг господар. – Нащо мені це? Поговір піде, що Онопрій з зайшлими людьми гулянки затіває… Пора, видно, люди добрі, і на спочин… Завтра вам у дорогу…
– Ото завів! – похитуючись, підвівся з-за столу Стрибунець. – В дорогу та в дорогу… Ще накаркаєш, гляди…
– Діло кажеш, батьку, – підтримав господаря Тарас, – пора на спочин.
Стрибунець поплентався до клуні, господар, буркнувши «надобраніч вам!», запалив люльку і пішов до хати.
– Що ж бо діять перекотиполю? Вірненько любити свою добру долю, – мугикав Герасим, дивлячись, як Густя прибирала з столу.
Тарас зібрався і собі піти слідом за Стрибунцем.
– Зачекай, Колибо, слово до тебе маю, – зупинив його Герасим. – Маю красну дівку на прикметі, тут не далеко, не зголосишся за свата?
Тарас здригнувся. Це був пароль! Він має сказати відгук: «Нікудишній з мене сват, та й ти жених підтоптаний, але, коли вірне діло, чому б і не допомогти товаришу…» Згадалась Максименкова інструкція: «У ворожому оточенні в скрутну хвилину наш чоловік зголоситься цим паролем». «Але хіба це скрутка хвилина, критична ситуація? Та й не таке вже і оточення вороже: сп'янілий Стрибунець і гостинний господар, що вже й карається власною гостинністю. Невже Герасим свій? Що за бісова пригода!»
Хрипким од хвилювання голосом Тарас мовив слова відгуку, до болю стиснувши вуста, щоб приховати несподіване хвилювання. Зачекав, доки мовчазна і хмура Густя почовгала до літньої кухні, підсів до Герасима, обійняв його:
– Ну, здрастуй, дорогий товаришу! Виходить, це ти? Не сподівався на це аж ніяк…
– Виходить, це я, – в тон йому відповів Герасим. – От і порозумілись, Симоне Колибо…
– Двоє тепер нас, – втішено мовив Тарас. – Нарешті! Знудьгувався я за своїми серед тієї вовкулачої зграї. А ти у них давно?
– З часу війни, – зітхнув Герасим, – всього наслухався, набачився… Досі не розкривався. Перед твоїми мандрами по боївках одержав завдання од Максименка: будь що потрапити до інспекційної групи радіозв'язківцем…
– Хто допоміг?
– Дикий.
– Митрофан?
– Егеж, він має особливий вплив на Хмару. Його рекомендації було достатньо…
– Чого ж не назвався зразу? – спитав Тарас.
– Велено було в найкритичніший момент. Якщо такого не буде, то й взагалі не розкриватись… Весь цей час я мав зв'язок з Максименком… Передав координати схронів боївок Вітра, Берези, Ягнюка, Трояна і Змішила, склав донесення про озброєння бандитських загонів, про підходи до схронів… Звідусюди, де ми пройшли, наші мають інформацію… Сьогодні передам про Жигайла. Коли виходити на зв'язок?
– Хоч і негайно… Можеш працювати в клуні. Стрибунця не бійся, він все одно в радіосигналах нічого не тямить.
Вони говорили пошепки. Густа, наче дьоготь, пітьма огорнула подвір'я. Полотняна Герасимова сорочка ледь біліла невиразною плямою. Тарас шкодував, що не бачить його обличчя. Хотілося б глянути на Герасима вже як на бойового товариша, бо досі дивився на нього досить неприязно, вирізняючи лиш кам'яну незворушність грубого і, як здавалося, не пробудженого розумом обличчя ворога.
– Чого ж ти вирішив, що приспів найкритичніший момент? – поцікавився Тарас.
– Переборщив ти з відкритим текстом, – мовив Герасим. – Вірно сказав отой телепень: надто хитромудро… Накоїв би ти сьогодні справ, адже так? Його на той світ, а мене під пістолетом в ефір… Припустимо, що я назвав би пароль лише тоді… Стрибунця Хмара тобі ніколи б не простив, досить з тебе і Томася.
– Не вгадав. Його я й пальцем не торкнувся б сьогодні, лишив би тут на добу-дві, хай би оклигував… А з тобою вирушив би десь на світанні і в лісі… змусив би тебе розкритись…
– Виходить, я поспішив з паролем?
– Ні, вчасно… Тепер наші справи підуть пречудово. Координати схронів, мінних галяв мусимо уточнити, ти міг і помилитися…
– Топографія – моя стихія, – зауважив Герасим. – Не сумнівайся, все вірно…
– Як ти гадаєш, вірять мені там, у Хмари?
– Не дуже. Може, й послали тебе для остаточної перевірки… Бачив я перед нашою мандрівкою, як ця гнида Стрибунець кілька разів ходив до Хмари. Інструкції вислуховував, додаткові завдання… Цікаво, що тебе менше інструктували, ніж його… Дикий, аби вислужитись, а мітить він орудувати службою безпеки, щось понавигадував… Так що ти обережніше…
– Ні з місця! Руки за голову і не ворушись, бо порішу обох, – гримнуло раптом з пітьми.
Тарас похолов. Це був голос Стрибунця. Він стояв, обіпершись однією рукою об стіл, цілився на них з пістолета.
– Ти що, в своїй гарячці останню клепку загубив? – спробував прикрикнути на нього Тарас. – Опусти негайно зброю!
– Сволота! – вилаявся Стрибунець. – Довго ж ви таїлись! Я все чув! Вийшов по нужді, чую, – гомонять любісінько… Думаю, про що б так? Підкрався, і ледь вуха не скарлючились – ось, виявляється, які діла! Ну, начувайтесь! Марш обоє до хати, там покріпче розберуся, що ви за птиці… Та не здумайте брикатись – решето з обох зроблю…
