Текст книги "Поєдинок у Чорному лісі"
Автор книги: Степан Рев'якін
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)
На вузькій стежині
Пізнього вечора Максименку подзвонив начальник обласного управління держбезпеки підполковник Соколов. Голос його був бадьорий і свіжий, наче він щойно прокинувся і насолоджувався гожим ранком.
Максименко з приємністю слухав рокітливий бас, котрий, здавалось, і од нього відганяв цілоденну втому.
– У мене щойно скінчилась оперативна нарада, – повідомив Соколов. – Гарячий день завтра буде. Зрозумів? Зайди на кілька хвилин, дещо треба уточнити.
– Зрозумів. Зараз буду, – коротко відповів Максименко, одразу збагнувши, що мав на увазі Соколов.
Завтра на великій території Чорного лісу мали водночас розпочатися бойові операції по ліквідуванню виявлених націоналістичних схронів. Чекістські підрозділи разом з загонами військ МВС отримали бойове завдання по знищенню головного схрону Хмари.
Деталі операції були відпрацьовані два дні тому. Все, здавалось, було зважено і вивірено до найменшої дрібниці. Але Соколов і сьогодні провів нараду. Мабуть, вже останню…
«Чи не забагато нарад? – розмірковував Максименко. – Скільки їх за останні дні було! На паперах все чітко, все відшліфовано, все ідеально. А як буде на місці? Передбачити усі несподіванки неможливо. Бодай би останні події…»
Він важко пережив звістку, принесену пораненим Герасимом, вражений був загибеллю досвідченого розвідника. І Сокрута в лабетах ворога… Як йому там? Чи живий? Що з Зіною? Звідки вороги дізналися про сім'ю Сокрути?
До сьогодні Максименко ламав над цим голову, не знаходячи будь-якого логічного пояснення тому, що сталося. Світло на все пролив заарештований сьогодні націоналістський есбіст Чернуха. Бандит засвідчив, що Симона Колибу вистежили, коли він зайшов на квартиру до дружини. Тимчасовий комендант СБ Митрофан Дикий відразу ж наказав полонити сім'ю Колиби і діставити до схрону. Серед виконавців цього наказу був і Чернуха.
Бандит мляво відповідав на допиті, але про Колибу говорив охоче; бандит аж навіть хизувався успішною акцією. Максименко зрозумів, що пригнічений несподіваним арештом бандит хоч в такий спосіб хотів компенсувати свій провал. Мовляв, хоч і сам попався на гачок, але й вашим людям десь непереливки…
Чернуху взяли о п'ятій вечора.
Зранку Максименку подзвонила Рада Волосюк. Схвильованим голосом дівчина повідомила, що Чернуха щойно був у неї на квартирі, цікавився новинами. Вона сказала, що працює вже на мебльовій фабриці. Ця звістка занепокоїла Чернуху. Він почав доскіпуватись, чому вона облишила роботу в управлінні міліції. Відповіла, що набридло друкувати папери про кримінальних злочинців, котрі їй маряться вже мало не за кожним рогом. Чернуха не надто повірив їй. Запропонував зустрітись наприкінці робочого дня. Вона призначила йому побачення біля кінотеатру «Червона зірка», де йшов фільм «Залізна маска». Рада сказала йому, що дуже хоче потрапити на перший вечірній сеанс. Це прохання Чернуха вислухав доволі скептично. Відповів, що не має часу розважатись переглядом безглуздих фільмів, але на побачення прийде неодмінно, бо конче треба переговорити про їхнє майбутнє. Що він мав на меті, Рада не знала. Висловила побоювання, що він взагалі не з'явиться в призначений час.
Чернуха, одначе, прийшов…
Коли його взяли, він, отетерілий з несподіванки, брудно обізвав дівчину і уїдливо запитав її, коли ж це вона встигла зняти з очей полуду, аби розгледіти, хто він є. Рада зблідла, почувши брудну лайку, щоки її відтак спалахнули гарячим рум'янцем.
«Тебе розкусив Басенко, – з ненавистю дивлячись на того, хто розтоптав її дівоче довір'я і першу любов, мовила дівчина, – той самий Басенко, про якого ви так мерзенно допитувались у Мальви і її батьків… Тепер відповіси за все!
І ще одне… Я тобі збрехала, що у мене буде дитина… Хотілось подивитись, як ти поведешся… Яким ницим ти був у ту мить! Як підло вдавав із себе ощасливленого, а сам зловтішався! Я відчула твоє хиже нутро саме тоді… Так от, бог милував, не наказавши мене такою напастю!»
Так скінчилась гірка сторінка її невдалого, сплюндрованого кохання. Максименку було від щирого серця шкода покривдженої дівчини: надто жорстокий урок вона отримала від життя!
Чернуха зізнався, що мав виконати термінове завдання Митрофана Дикого: спробувати вивідати, чи не планується найближчим часом облава на мешканців головного схрону. Дізнавшись, що Волосюк вже не працює в міліції, Чернуха запідозрив, що це якось пов'язано з ним особисто. Вирішив з'ясувати все остаточно і терміново усунути небажаного свідка.
«Як усунути?» – уточнив Максименко. «Убити!» – криво посміхнувшись, спокійно пояснив бандит. Максименку на мить стислося серце. Фінал цього побачення був би трагічним, коли б дівчина утаїла од усіх появу цього лютого звіра, коли б довірилась своєму сліпому почуттю закоханості. Розсудливість, на щастя, в ній перемогла. Запеклий ворог, що так довго підступно маскувався, був врешті-решт знешкоджений.
Максименко закрив у сейф протокол допиту, взяв копію і поспішив до підполковника Соколова. Навіть коли б той не зателефонував, він все одно зустрівся б сьогодні з ним. Нові відомості, отримані від заарештованого бандита, вимагали термінових уточнень в оперативному плані бойових дій.
У приймальні Соколова він побачив кількох офіцерів-чекістів, котрі, полишивши кабінет, затримались, щось жваво обговорюючи. Трохи зачекавши, Максименко постукав.
– Дозвольте?
– Прошу, прошу! – підвівся Соколов назустріч. У кабінеті він був не сам. Біля столу сидів чорнявий майор у формі прикордонника.
– Не знайомі? – перейняв Соколов оцінювальний погляд Максименка. – Майор Гаращенко, – представив він прикордонника. – Завтра його підрозділ наносить основний удар по центру, блокуючи можливий відхід бандитів у прикордонну зону… Тут ось яка справа, – схилився він над картою, – ось це підступне болото… Що коли бандити знають хід? Тоді неодмінно вислизнуть! Розрахунок на несподіванку… Початок о четвертій. Ледь засіріє – і останній кидок на ворога!
– Несподіванки не буде, – заперечив Максименко. – 3 тим до тебе і прийшов… Нами сьогодні схоплений есбіст Чернуха. Його свідчення доволі невтішні для нашої справи. Ось копія протоколу допиту… В таборі знають, що вони оточені. Чернуха був посланий вивідати термін бойової операції. Отже, в таборі Хмари чекають, там – бойова готовність…
– Та-ак, – потер підборіддя Соколов, переглядаючи копію протоколу. – Кепські новини. Трохи ми переборщили в часі з підготовкою. Ворог оговтався, зорієнтувався…
– Але ж, коли вони, надибавши на наше оточення, надсилають лазутчика, щоб вивідати строки, значить, зовсім не сподіваються, що наступ саме завтра, – озвався майор Гаращенко.
– Може бути гірше… Можлива передислокація, спішна евакуація… В таборі Хмари це питання зараз вирішується… Не виключено, що рухатимуться, аби вирватись з облоги, саме через болото…
– Нам би досвідченого провідника, що знає ті болотяні нетрі! Тоді б ми зустріли бандюг на вузькій стежині, – мовив Гаращенко, вивчаючи карту.
– Можу запропонувати. Із колишніх, амністований…
– Хто?
– Жигайло. Колишній керівник боївки. Всіх своїх людей привів з повинною.
– А можна на такого покластися? – з сумнівом глянув на Максименка прикордонник. – Такий заведе, гляди… Не йму йому віри, товариші…
– За нього ручаюсь, – переконано мовив Максименко. – Нещодавно він побував на допиті у Митрофана Дикого. Ваш патруль і одбив його у бандитів, з вірного зашморгу вихопили… Тиждень, як вийшов з лікарні, видихував «сповідання» перед колишніми спільниками…
– Тоді посилай за ним негайно, – вирішив Соколов.
– У мене інша біда, – поскаржився Максименко. – Колишнього зверхника боївки ми вивільнили, а от своїх кращих розвідників втратили…
– Це ти про Сокруту і радиста? – миттю посуворішав Соколов.
– Авжеж! Хто б міг чекати од такого досвідченого розвідника зовсім безрозсудного кроку? Було у мене, правда, якесь лихе передчуття, бо Марчук перемудрив зі своєю ініціативою… Але ж і сам Сокрута… Хто міг подумати, що він до своїх загляне тої ночі?
– Нерви, мабуть, здали, – задумливо мовив Соколов, – то й не встояв перед спокусою побачитись з дружиною і сином… Чого ж їх не відправив?
– Пробував, – махнув рукою Максименко. – Хоч до гуртожитка хотів переселити, та вона ні в яку… Невже вони домовились про зустріч?
– Дарма ти йому дозволив вертати в табір Хмари. Адже він блискуче виконав завдання… Як тепер поясниш? Марчук, певне, в усі інстанції доповідні пише?
– Він не з писарчуків. Більше полюбляє усні рапорти на рівні заступника міністра і не менш… Але то його справа… Доля Сокрути тривожить мене. Я дав розпорядження «десятці» завтра в час атаки пробитися будь-якою ціною до головного бункера. Може, ще не все втрачено? Може, пощастить порятувати Сокруту, коли він досі не став жертвою звірячої розправи…
– Знову «десятка»? – здивувався Соколов.
– Знову. Тепер лиш під командою не Марчука, а Басенка. А чому б і ні? Нащо ж ми тоді так довго готували людей? Я покладаю на них великі надії, професіоналізм кожного з цієї оперативної групи є безсумнівним!
– Мене насторожує твоє «будь-якою ціною»… Ціна людського життя – надто дорога ціна!
– Розумію тебе. То ж лише так мовлено… Інструкція лейтенанту Басенку: максимум обережності, діяти лише цілеспрямовано, в загальній колотнечі бою переслідувати свою головну мету – надання допомоги полоненому розвіднику… Але ж кожен, хто йде в атаку, ризикує! Не виключено, що хтось з «десятки» не вбережеться… Ціна кожної перемоги дорога. Клопотання про посмертну нагороду радиста Волошина склав? А хлопчик де? – поцікавився Соколов.
– Про орден клопочусь… А хлопчик поки що живе у мене. Малий заляканий, у бандитському таборі довелось йому пережити щось жахне. Влаштував у дитсадок, лікар там піклується… Все допитується хлоп'я: «Де мама?» Про батька не згадує, мабуть, одвик, – сумовито пояснив Максименко.
Доки велась ця розмова, майор Гаращенко вивчав карту, щось виписував у блокнот. Врешті він сховав карту і нотатки в планшет, підвівся.
– Отже, я чекаю обіцяного провідника, – звернувся він до Максименка. – Коли прислати машину?
– Години за дві. Маю його проінструктувати.
– Усі необхідні інструкції отримає у нас, – мовив майор.
– То хоч психологічно настроїти, – стояв на своєму Максименко. – Адже ви розумієте відповідальність моменту? Колишній бандерівець виступає проти своїх?
– Було б дуже добре, якби він це розумів! – сухо зауважив Гаращенко, спохмурнівши. Помітно було, що він не вірив у швидку метаморфозу колишнього бандита.
– Ось для цього я й мушу з ним побесідувати, – мовив Максименко, потискаючи на прощання міцну майорову руку. – Не сумнівайтесь, все буде гаразд!
Він вийшов з кабінету, лишивши за собою непричинені двері. В коридорі глянув на годинник. До початку бойових дій лишалось сім годин.
Десь далеко, в передсвітанній тиші, вже народжувались і визрівали події, котрих ніхто не міг достеменно передбачити. Бандити, що причаїлись в лісових нетрях, були приречені. Вже ніщо не могло відвернути миті справедливої покари тих, хто назавжди втратив людську подобу. Їм було пропоновано скласти зброю і прийти з повинною. Було обіцяно амністію. Та вони не йняли голосу розуму, не подолали темної влади звірячих інстинктів, набутих за час свого знелюдіння. І цим вирішили свою долю.
Максименко втішно подумав, що вже незабаром од хижаків, що таяться в схованках, не лишиться жодного сліду. День розпрозориться, повітря очиститься. Люди більш не знатимуть страху і гіркот кривавих трагедій. Звільнені од загрози зазнати підступність бандитських зграй, вони, може, і не знатимуть поіменно усіх, хто у нещадному бою виборював це прекрасне право – жити вільно і щасливо. Такі, як Герасим Волошин, Сокрута, Басенко, – їх тисячі мужніх бійців, – відстоюють людське на землі. І кожна мить жорстокої війни за людську гідність і щастя виповнює рядових її учасників усвідомленням великого смислу цієї праведної, священої боротьби.
Басенко лежав у густій зарошеній траві. Насторожена тиша запала навколо. Тільки вишумовували глухо ялиці і смереки та чулись поодинокі скрики птиць, розбуджених світанням.
Ранок був сивим: густий туман вставав од землі і заволік все білою завісою.
Початок атаки довелось відкласти на дві години, бо ворог міг скористатися присмерком і туманом і вислизнути з оточеного табору. Щоправда, на випадок, коли бандити наважаться втікати через трясовину, на невеликому болотяному острівцеві, геть зарослому чагарниками, замаскувалися два взводи прикордонників. Їх привів Павло Жигайло, що знав єдину прохідну стежину, якою могли скористатися бандити.
Басенко бачив цього кремезного, похмурого з обличчя, колишнього бойовика, знав його історію. Він був свідком, коли Жигайло попрохав у взводного бодай якусь зброю. «Обійдешся!» – різко відповів молодший лейтенант. «А як бій розпочнеться, чим накажете стріляти? – ображено спитав Жигайло. – Адже оця палиця – зброя нікудишня, самі бачите…» «Твоя місія скінчилась, – відповів прикордонник. – Дорогу показав – і все… Можеш йти до третього ешелону. Там наготовані криті машини для твоїх колишніх приятелів. Якщо ж сюди сунуться, то попадуться в певні руки. Мої кулеметники знають свою справу. Без тебе обійдемось». Жигайло був невдоволений роллю пасивного споглядача майбутнього бою.
Острова він не залишив, причаївся в заростях недалеко од кулеметних гнізд.
Оперативна група, якою командував Басенко, йшла в складі головного ударного загону і мала окреме завдання: якнайшвидше дістатися головного бункера і надати допомогу полоненому розвідникові Сокруті.
«Відчаяка, – думав Басенко про нього, – в самому лігві звіра діяв! На його місці міг би бути і я… Адже нас теж готували для такого завдання… Пішов він один за всіх… Я все зроблю, щоб допомогти йому! Був би він лиш живий!»
Чекання умовного сигналу ставало нестерпним. Небо швидко світліло.
«Чого вони мудрують? Чого не починають? – непокоївся Басенко. – Так досидимось, що й справді бандити десь вислизнуть. Може, крізь болото не один хід? Може, й Жигайло про це знає, та не сказав, пощадив колишніх дружків? Авжеж, правий взводний, що не довірив йому зброї! Іди знай, що у того на думці!»
Підповз зв'язківець од Гаращенка. «Групі рухатись слідом, – передав розпорядження командира головної ударної групи, – бій буде сконцентровано на правому фланзі прориву, „десятці“ не затримуватись, проникати на територію табору. Сигнал – дві зелені ракети».
Зв'язківець поспішив у розпорядження командира, а Басенко передав його наказ своїм по ланцюгу. Чекання відтак стало ще нестерпнішим. Басенку здалось, що його годинник цокотить на весь ліс.
«Коли? Коли ж нарешті? – дивився він у небо. – Чого чекаєм?»
Подумав про Мальву. Вона, мабуть, солодко-пресолодко спить і жодної гадки не має, де він нині. Може, навіть бачить його зараз уві сні. Але ніяке сновидіння не навіє їй правди про нього…
Несподіваний спалах двох зелених вогників у небі урвав його роздуми. Почувся тріск гілляччя, важка луна кроків швидко здаленіла.
Група Басенка рушила слідом. Через півгодини загриміли вибухи гранат, зацокотіли кулемети. Атака розпочалася з чотирьох боків.
З шаленої стрілянини, що долинала звідусюди, Басенко зрозумів: застигнути ворога зненацька не вдалося. Бандити зайняли кругову оборону.
Після бою з'ясується, що Хмара, передчуваючи близьку осаду, вже кілька ночей тримав загони автоматників і кулемети на підступах до табору з усіх чотирьох боків…
Група Басенка швидко посувалась вперед, користуючись, вузьким коридором прориву. Біля самого табору вийшли на кулеметне гніздо бандитів. Залягли, поповзли в обхід. Гримнуло кілька гранатних вибухів, і ворожий кулемет замовк. «Усі цілі?» – спитав Басенко найближчого до себе оперативника. «Колосовський поранений. В ногу…» – доповів той. «Надати йому допомогу, одному лишитись біля нього до підходу своїх… Останнім – за мною!» – звелів Басенко, миттю оцінивши ситуацію.
До табору було вже зовсім близько. Та минуло ще добрих півгодини, доки крізь білу завісу туману забовваніли чорні обриси бліндажів. Рухалися плазом, боячись нарватись на вогонь бандитського кулемета. Дістались найближчого бліндажа.
Залягли навколо, прислухались. Канонада бою, як і попереджав Гаращенко, лунала на правому фланзі. З лісової хащавини долинала шалена стрілянина: бандити, очевидно, чинили відчайдушний опір.
У таборі було тихо. Басенко дав автоматну чергу. Бліндаж німував.
– Пропоную скласти зброю! – гукнув Басенко. – Ви оточені!
Мертва тиша. Скидалось на те, що в таборі не було жодної живої душі.
До головного бункера дістались також плазом. Бункер був добре замаскований. Чорнів лише скісний отвір. Метнули туди гранату.
– Ви оточені! Здавайтесь! – знову гукнув Басенко, не ймучи віри, що бандити могли геть до останнього полишити табір.
З глибини бункера, одразу ж після вибуху гранати, із здійнятими руками вискочили кілька бандитів. Їх оточили і обшукали.
Дебелий бандит, з перев'язаною головою, пояснив, що він командує загоном поранених, яких лишили для охорони табору. Крім них тут нікого немає. Всі далеко в лісі, на вогневих рубежах. Хмара із загоном автоматників і кількома пулеметниками пробивається з оточення по центру. Судячи з усього, їм вдалося вихопитись. Шлях єдиний – через болото…
– Не вихопились! – урвав його пояснення Басенко. – А з вас, виходить смертників зробили? Адже зверхник ваш кинувся навтьоки, а вас лишив напризволяще…
Бандит відповів, що, мабуть, так і є. Вони й справді смертники. Хмара наказав боронитись до останнього патрону. Набоїв досить, є кулемет і гранати, та ув'язуватись в бій не має сенсу.
Тому вони вирішили здатися без єдиного пострілу. Сподіваються на помилування.
На питання, де може подітися полонений Хмарою Симон Колиба, бандит не міг сказати нічого певного. «А жінка? Де жінка? – спитав Басенко. – Показуй, де у вас в'язнів тримали!» «Софія? – перепитав бандит, – пішла, звичайно, з Хмарою…» «Жінка Колиби!» – пояснив Басенко. «Не чув про таку! – мовив похмуро бандит. – У таборі була одна жінка, Софія, коханка Хмари…» Басенко зрозумів, що натрапив на бандерівців, які були мало обізнані з тим, що відбувалось останнім часом у схроні.
Обстежив бункер. Документів ніяких не виявив. «Спалили?» – суворо глянув на бандитів, що боязко озиралися навкруги, чекаючи вирішення своєї долі. «Зверхники забрали з собою», – пояснив один з бандитів.
Прибули автомашини. Це надійшов третій ешелон атакуючих. У грузовиках сиділи обеззброєні перші полонені. Басенко зрозумів, що його завдання виконане, але результат був надто невтішним. Йому не вдалося натрапити навіть на слід Сокрути. Він був явно розчарований своєю участю в бою. Краще б лишитись з прикордонниками на острові. Там, очевидно, розгорнуться найголовніші події. Басенко наказав радистові передати донесення Максименку.
На острові, тим часом, і справді відбувались найгарячіші події.
Бандерівці, керовані Хмарою, через три години після початку атаки вийшли на острів, не підозрюючи, що натрапили на справжній капкан. Ледь бандитські загони опинились у зоні оточення, як звідусюди обізвались кулемети. Ошелешені несподіванкою, бандити розсіялись по чагарниках. Спалахнула безладна, панічна стрілянина. Зрозумівши, що натрапив на засідку, Хмара наказав пробиватись вперед. Його загін, одначе, не мав жодної ознаки бойового порядку. Це був жалюгідний гурт бойовиків, котрі мало дослухались наказів зверхника. Кожен дбав про врятування власної шкіри. Хмарі, одначе, вдалося об'єднати зо два десятки автоматників, опанувати їхнім розпачливим настроєм. Дав наказ плазом рухатись вперед, далі кинутись на приступ лінії оточення. Прикордонники зустріли їх кинджальним вогнем. Бандити, що лишились у живих, залягли. «Пробиватись поодинці!» – наказав Хмара. Лишившись самотнім, він гарячково розмірковував, як вирватись з цієї несподіваної пастки. Поруч сопів Митрофан Дикий. «Звідки вони могли дізнатись про цей хід, як думаєш?» – хрипко спитав найближчого свого поплічника, що із «шмайсером» в руках лежав, одсапуючись. «Колиба! Адже втік, погань… Він привів їх сюди!» – затравлено озираючись, мовив Дикий. «Не міг він знати цього ходу!» – заперечив Хмара. «Такий знає все… Через твою м'якотілість така халепа, друже провідниче! – мовив з гидливістю Дикий. – Ти як знаєш, а я спробую вирватись звідси…»
Коли він одповз, Хмара витяг пістолет. Приставив до скроні. Холодний доторк зброї здався пекучим. Відчув, що йому тремтять руки. Зробити роковий порух пальцем виявилось нелегкою справою. Не вистачило мужності. Приставив пістолета до вуст. Зуби зацокотіли об сталь. Його лихоманило. Він не міг скарати себе. Жбурнув пістолет у кущі, звівся на повен зріст, здійнявши руки. Гримнула автоматна черга. Хмара сіпнувся і впав обличчям у землю. «Слимак!» – вилаявся Дикий, одповзаючи в глибінь чагарників. Пошкодував, що не прошив колишнього зверхника чергою ще в таборі.
У густих заростях він звівся на ноги і побіг. Біг навмання, сподіваючись на щасливий випадок, – пан чи пропав. Вскочив в осоку, що сягала йому плечей, відчув під ногами багно болота. Зупинився. Метнувся назад, де був твердий грунт острова. І раптом застиг на місці. Під кущем сидів не хто інший, як Павло Жигайло.
– То це ти привів їх? – поцілився «шмайсером» йому в груди.
– Ну я! – підвівся Жигайло, лихом пом'янувши лейтенанта, котрий не довірив йому зброї. – Я привів, щоб поквитатись з тобою! Стріляй!
– Ти знаєш вихід звідси? – несподівано миролюбно запитав Дикий.
– Може, й знаю, та не скажу! – з викликом мовив Жигайло.
– Дурень! – люто глянув на нього Митрофан. – Не бійся, я не мститимусь. Виведи мене, багато грошей маю… Не поскуплюся! Віддячу…
– Стріляй, чого торгуєшся? – озвався Жигайло. – Нікуди я не піду…
– Забудьмо все лихе, – благально мовив Митрофан. – Хто вони тобі? За що їм твоя сліпа служба? Чим вони тобі віддячать? Я щедро заплачу, я багатий… Через кордон перейдемо, заживемо, що ті пани…
– Стріляй, кажу! – підійшов Жигайло майже впритул.
– Отямся, Павле, – спробував зламати затятість колишнього бойовика Дикий, – хто вони тобі? Все одно тобі до кінця не віритимуть…
– Може, ти й правду кажеш, – буркнув Жигайло. – Бачиш, беззбройним лишили… Не довіряють!
– Отак би й зразу! – зрадів Дикий миролюбному тону. – Ходімо! Виберемось – золотом обсиплю з голови до ніг! У мене скарб більший од Жовтобрюхового…
– А де Тетеря? – спитав Жигайло.
– Десь тут, якщо живий ще… Пішли!
Але не встиг він зробити й двох кроків, зовсім повіривши несподіваній Жигайловій згоді, як Павло хижим стрибком кинувся на нього. Автомат вислизнув з рук Дикого. Зчепившись в живий клубок, вони покотились по траві. Поєдинок був нерівний. Ослаблий після лікарні, Жигайло відчув, що не зможе подолати дужого Митрофана. Ще мить – і тлустий бандит підімне його під себе. Тоді Жигайло схопив пригорщ болотяної твані і вліпив прямо в рот Дикого той гливкий кусень.
Бандит захарчав і ослаб. Жигайло миттю підхопився і одскочив до автомата.
– Тепер поквитаємось! – здійняв на Дикого зброю.
Митрофан підвівся, одпльовуючись. Пішов прямо на Жигайла.
– Думаєш, що я не шльопнув би тебе, якби мав хоч одного патрона? – хрипко гукнув і витяг з-за халяви ніж: – А ось тепер і приспів твій смертний час, сволото!
Жагайло натиснув на спусковий гачок. Автомат сухо клацнув.
– Руки вгору! – пролунало раптом із кущів. Звідти з'явились два прикордонники. Жигайло покірно здійняв руки, а Дикий метнувся в чагарник.
– Стій! – попередив втікача прикордонник і пустив над його головою чергу.
Дикий спіткнувся і впав. Коли підвівся, побачив перед собою два поцілених автомати і теж підняв у гору тремтливі руки.
– Марш до свого бандитського гурту! – наказав солдат. – Там уже чималенько таких назбиралось… Одна морока вичісувать вас, як паршивих комах…
– Я вас проводив сюди, – спробував пояснити Жигайло. – А цей ось, – кивнув у бік Митрофана Дикого, – дуже поважна персона… Комендант СБ Дикий…
– Розберемось! – мовив суворо прикордонник. – Про мене – ви всі тут дикі і скажені…
Більше двох годин прикордонники виловлювали в трав’яних заростях бандерівців, котрі сподівались якось приховатися чи вислизнути з оточення. В одному з вбитих бандити признали крайового провідника Хмару.
Максименко, прийнявши радіодонесення від командира оперативної групи міліції лейтенанта Басенка, почував себе вкрай пригніченим невтішною звісткою. Отже, Сокрути не виявлено. Загинув. Разом з дружиною…
На столі лежав виклик до міністерства. Максименко відчував, що тут не обійшлось без майора Марчука: наскаржився… Доведеться пояснювати.
Що ж, він готовий відповісти за всі прорахунки в роботі. Надто за несподіваний провал розвідника Сокрути. Але власному серцю, сумлінню своєму, що він пояснить, що відповість?
Загинув товариш. Давній фронтовий друг. Міг він його вберегти? Звичайно, міг. Треба було лише виявити більше твердості тоді, коли Тарас просив його дозволу на повернення до схрону Хмари. Слід було категорично заборонити. А Зіна? Чого так і не настояв, щоб вона повернулась додому? Нічого б тоді не відбулося лихого. Чого так злегковажив, не взявши до уваги ворожої підступності? Тепер їх немає. Загинув і розвідник Герасим Волошин. Хто винен? Авжеж, він, підполковник Максименко…
У двері стиха постукали:
– Дозвольте?
Максименко здригнувся, почувши той голос. Підхопився з-за столу.
На порозі стояв Тарас Сокрута.
