Текст книги "Едем"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 17 страниц)

– Ого! Це щось нове, – сказав Інженер.

Новий удар грому. Виття невидимого снаряда стрімко наближалося, людей накрив конус пекельного свисту, здавалося, що зачепило ніс ракети – за кілька десятків метрів від неї ґрунт охнув і підстрибнув. Люди відчули, як вона захиталася.

– Екіпаж! – скомандував Координатор. – По місцях!

– Але ж вони!.. – гнівно вигукнув Хімік, іще раз глянувши вниз.

Люк загрюкнувся.

У рубці не було чути ревіння двигунів. На екранах заднього огляду по піску застрибали вогненні кущі. Дві світлі цятки все ще непорушно стояли біля підніжжя ракети.

– Застебнути ремені! – наказав Координатор. – Готові?

– Готові, – відгукнулися п’ятеро членів екіпажу.

– Дванадцята година сім хвилин. На старт! Пуск!

– Вмикаю реактор, – попередив Інженер.

– Є критична, – доповів Фізик.

– Циркуляція нормальна, – сказав Хімік.

– Гравиметр на осі, – повідомив Кібернетик.

Лікар, висячи у кріслі між увігнутою стелею й викладеною пінопластом підлогою, дивився на задній екран.

– Стоять? – запитав Координатор, і всі глянули на нього – це слово не стосувалося ритуалу старту.

– Стоять, – відповів Лікар.

Ракета, зачеплена хвилею близького вибуху, здригнулася.

– Старт! – голосно скомандував Координатор.

Інженер з мертвим обличчям увімкнув привод.

Не було чути нічого, крім дуже слабких далеких вибухів, немовби вони відбувалися в іншому світі, який не має з ними нічого спільного. Повільно наростав тихий, пронизливий свист – усе, здавалося, розчинялося у ньому, розпливалося, м’яко погойдуючись; люди провалювалися в обійми нездоланної сили.

– Стоїмо на вогні, – доповів Інженер.

Це означало, що ракета відірвалася від ґрунту й викидає рівно стільки вогненних газів, скільки треба, щоб урівноважити власну вагу.

– Нормальна синергічна, – сказав Координатор.

– Виходимо за нормальну, – доповів Кібернетик, і всі нейлонові троси затремтіли, як струни.

Лапи амортизаторів висунулися з поршнів та повільно поповзли назад.

– Кисень! – інстинктивно крикнув Лікар, немовби раптом прокинувшись, і закусив еластичний мундштук.

Через дванадцять хвилин ракета вийшла за межі атмосфери. Не зменшуючи швидкості, вона по витках розмотуваної спіралі входила у зоряну чорноту. Сімсот сорок вогників індикаторів, контрольних ламп, приладових шкал безшумно пульсували в рубці. Люди відстебнули ремені й покидали карабіни на підлогу. Вони підходили до розподільних пультів, трохи недовірливо клали на них долоні, перевіряли, чи не гріються десь трубопроводи, чи не чути сичання замикань, підозріливо втягували в ніздрі повітря, чи немає в ньому запаху горілого, заглядали на екрани, зчитували покази астродезичних калькуляторів – усе було таке, як мало бути: повітря чисте, температура нормальна, розподільний щит працював, мовби ніколи й не обертався на купу уламків.

У навігаційній рубці над картами схилилися Інженер та Координатор.

Зоряні карти були більші, ніж стіл, на якому лежали; вони звисали на підлогу, не раз надривалися; давно вже мовилося про те, що в навігаційній потрібен більший стіл, бо всі топчуться по картах. Але стіл і досі був той самий.

– Бачив Едем? – запитав Інженер.

Координатор витріщив на нього очі:

– Тобто як?

– Зараз. Поглянь.

Координатор обернувся. На екрані, гасячи близькі зорі, палала величезна опалова крапля.

– Прекрасна планета, – сказав Інженер. – Ми тому й звернули з курсу, що вона така прекрасна. Хотіли тільки пролетіти над нею.

– Так, – підхопив Координатор. – Хотіли тільки пролетіти...

– Винятковий блиск. Інші планети не такі прозоро-чисті. Наша Земля, приміром, просто блакитна.

Вони все ще дивилися на екран.

– Залишилися там? – тихо запитав Координатор.

– Так. Він сам так захотів.

– Ти думаєш?

– Я певен. Він волів, щоб це зробили ми, а не вони... Це було все, що ми могли для нього зробити.

Якийсь час усі мовчали. Едем поступово даленів.

– Яка прекрасна планета, – сказав Координатор. – Але... знаєш... З теорії ймовірності випливає, що бувають іще прекрасніші.