Текст книги "Едем"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)

11

Дорога кривуляла. Нахил трохи зменшився, стіни заростів подекуди зовсім затискали Захисника, бадилля билося об скло довкола башточки, час від часу на коліна Хімікові або Лікареві падав гронистий стручок. Лікар підніс один із них до носа і здивовано зауважив:

– Приємно пахне...

Усі троє були в чудовому настрої. Іскристе небо набирало дедалі більшої рельєфності й глибини, тліла масивна брила Чумацького Шляху, легкий вітерець зі слабким шелестом прочісував гущавину; Захисник котився м’яко, видаючи ледь чутне співуче вурчання.

– Цікава річ – на Едемі зовсім не видно щупальців, – зауважив Лікар. – Усі книжки, які мені доводилося читати, писали про щупальці, що звиваються й душать людей на інших планетах.

– А їхні жителі мають по шість пальців, – докинув Хімік. – Чомусь майже завжди по шість. Ти часом не знаєш чому?

– Шість – це містичне число, – відповів Лікар. – Двічі по три дорівнює шість, а будь-який фокус повторюють тричі.

– Перестань верзти нісенітниці, якщо не хочеш, щоб я збився з дороги, – сказав Інженер.

Він ніяк не міг наважитися увімкнути фари, хоч уже майже нічого не бачив; але ніч була напрочуд гарна, й Інженер знав, що це враження зникне, тільки-но він увімкне світло. Їхати з радаром йому теж не хотілося – спершу довелося б закрити башточки. Він ледве бачив власні руки, які лежали на кермі; тільки індикатори й прилади на щитках перед ним і нижче, в глибині машини, тліли блідим салатовим та рожевим світлом, а стрілки атомних індикаторів тремтіли ніжно-оранжевими зірочками.

– Ти можеш зв’язатися з ракетою? – запитав Лікар.

– Ні, – відповів Інженер. – Тут нема зони Гевісайда, точніше, вона є, але дірява, як решето. Про зв’язок на коротких хвилях нічого й думати, а змонтувати другий передавач у нас не було часу. Та ти й сам це добре знаєш.

Незабаром гусениці загуркотіли, машина загойдалася. Інженер на мить увімкнув світло й побачив, що вони їдуть по білих кругляках; високо над заростями замаячіли фантастичні силуети вапнякових шпилів. Захисник котився висохлим дном ущелини.

Інженерові це не зовсім сподобалося, бо він не знав, куди приведе їх дорога, а таких стрімких стін не взяв би навіть Захисник. Каміння ставало дедалі більше, зарості розірвалися вже на окремі групки, які чорніли під світлом фар, дорога звивалася – спершу вона вела під гору, а потім майже вирівнялася, скелі по один бік стали нижчими; нарешті вони зникли зовсім, і Захисник опинився на похилому лузі, облямованому вгорі вапняковими заломами; від них тяглися неглибокі, кам’янисті канави. Між камінням біля самісінької поверхні вилося довге, сріблясто-зелене у світлі фар, покручене бадилля.

Їхали вже майже п’ятнадцять хвилин, надто відхилившись на північний схід, і пора було повертатися на свій курс, але зробити це не давало змоги вапнякове пасмо, вздовж якого рухався Захисник.

– Нам усе ж таки пощастило, – ні сіло ні впало сказав Хімік, – ми могли звалитися в озеро або на скелі налетіти, і я сумніваюся, чи нам удалося б звідти викараскатися.

– Твоя правда, – відповів Інженер і додав: – Стривайте-но...

Дорогу їм перегородило щось кошлате, схоже на сітку з довгими волосяними торочками. Захисник повільно під’їхав ближче й уперся носом у цю перешкоду. Інженер плавно натиснув на акселератор, і дивна сітка з тихим тріском розпанахалася й щезла, вдавлена в ґрунт гусеницями. Фари вихопили з мороку ліс високих чорних силуетів, схожих на скам’яніле військо в розгорненому строю; перед носом машини раптом виринув шпичастий постамент, і вона трохи не наїхала на нього. Спалахнув великий, центральний прожектор, промінь світла лизнув чорну колону, поповз по ній угору.

Це була гігантська статуя, в якій, напруживши зір, можна було розпізнати торс дуплекса – тільки не великий його торс, а маленький, збільшений до небачених розмірів. Дуплекс стояв, піднявши перехрещені руки й ледь нахиливши пласке, запале обличчя з чотирма симетричними ямками, немовби чотирма орбітами споглядав з височини на людей. У дуплексів, з якими вони досі стикалися, були зовсім інші обличчя.

Вражені прибульці довго не могли вимовити й слова, потім язик світла сповз зі статуї, ковзнув у глиб темряви, наштовхуючись на інші постаменти; одні з них були високі, інші низькі, й на них височіли торси – чорні, плямисті, подекуди молочно-білі, немовби вирізьблені з кості; всі обличчя мали по четверо очей, деякі були дивно деформовані, наче набряклі, з величезним валом лоба, а ще далі, метрів, мабуть, за двісті від того місця, де зупинився Захисник, тягнувся мур, з якого стирчали розкинуті, переплетені або схрещені руки надприродної величини – усі вони, здавалося, вказували на різні сторони зоряного неба.

– Це... це щось схоже на кладовище, – сказав Хімік, знизивши голос до шепоту.

Лікар уже вилазив на задню броню, Хімік поспішив за ним. Інженер повернув конус прожектора в інший бік, туди, де раніше стирчав вапняковий бар’єр, – і замість нього побачив рідку шпалеру фігур зі змазаним, немовби змитим рельєфом; погляд безпорадно блукав у цьому складному переплетенні форм, іноді здавалося, що от-от він угледів у них щось знайоме, але потім усе ставало знову незбагненним..

Хімік та Лікар повільно йшли поміж статуями, Інженер присвічував із башточки. Йому вже кілька хвилин здавалося, що він чує далекий плаксивий вереск, але, захоплений незвичайним видовищем, не звернув увагу на ці відголоси, такі слабкі й невиразні, що важко було зрозуміти, звідки вони долинають.

Промінь прожектора поплив над головами в Лікаря та Хіміка, вилущуючи все нові й нові фігури. Нараз зовсім близько почулося сичання, поміж рядами статуй, повільно розповзаючись, попливли отруйні сірі клуби, а крізь них з протяжним стогоном, кашлем, плачем, скачучи, мчав натовп дуплексів. Над ними розвівалось якесь лахміття, літали якісь клапті, дуплекси бігли наосліп, штовхаючись і налітаючи один на одного.

Інженер стрибнув на сидіння, схопився за важіль, й перше, про що він подумав, то це під’їхати до Лікаря й Хіміка. За сто кроків попереду, в кінці зарослої алейки світло прожектора вихопило з темряви їхні бліді обличчя, які приголомшено дивилися на постаті, що мчали вперед. Але він не міг зрушити з місця, бо втікачі не звертали ніякої уваги на машину, пробігали під самісіньким її носом, кілька великих тіл упало, пронизливе сичання лунало вже зовсім близько, – здавалося, воно виривається звідкись знизу.

Із-поміж найближчих постаментів, освітлених прожекторами Захисника, за кілька сантиметрів над ґрунтом, виповз кінець гнучкої труби, з якої бив струмінь піни. Бризкаючи на ґрунт, піна починала бурхливо диміти, затягуючи все довкола сірою запоною.

Коли перша хвиля сірого туману огорнула башточку, Інженер відчув, як йому в легені вп’ялися тисячі колючок. Засліплений, із залитим слізьми обличчям, він глухо скрикнув і, задихаючись, ридаючи від жахливого болю, різко натиснув на акселератор. Захисник стрибнув уперед, наче ним вистрелили, перекинув чорну статую, миттю видерся на неї та з риком переїхав. Інженер зовсім не міг дихати, страшний біль ламав його навпіл, однак башточки він не зачиняв, бо знав, що спершу треба забрати товаришів, тож їхав далі; засліпленими очима ледве розрізняв статуї, які валилися з гуркотом і які трощив Захисник; повітря стало трохи чистішим, він радше почув, ніж побачив, як Хімік та Лікар вискакують із заростів і видираються на броню, хотів крикнути: «Залазьте!» – але з його спаленого горла вирвався тільки хрип. Товариші, заходячись од кашлю, стрибнули в машину. Інженер навпомацки натиснув важіль, металевий купол над ними зачинився, але туман, який розривав горло, все ще висів усередині кабіни. Інженер стогнав, з останніх сил боровся з ручкою сталевого трубопроводу. Кисень під високим тиском із гуком вирвався з редуктора. Інженер відчув, як його вдарило в обличчя; відчуття було таке, наче хтось зацідив йому кулаком межи очі.

Він не звертав на це уваги, потонувши в живильному струмені; товариші, прискорено дихаючи, навалилися йому на плечі. Фільтри працювали, кисень витискав із кабіни отруйний туман; поступово усі троє прозріли, але, дихаючи, ще відчували гострий біль у грудях, кожен ковток повітря, здавалося, стікав по оголених ранах трахеї, та це відчуття швидко минало; через кільканадцять секунд Інженер бачив уже більш-менш добре. Він увімкнув екран.

Між основами трикутних постаментів, у боковій алейці, до якої він не доїхав, ще здригалося кілька розпластаних тіл, але більшість уже зовсім не ворушилися; переплетені ручки, маленькі торси, голови то зникали, то з’являлися з-за сірих клубів диму, які мляво перекочувалися. Інженер увімкнув зовнішній мікрофон. Почулися покашлювання та скиглення, які з кожною секундою слабшали й віддалялися, ззаду щось затупотіло, хор розрізнених, надірваних голосів іще раз заревів десь біля сплетених білих фігур, однак там не було видно нічого, крім одноманітного перекочування сірого туману. Інженер переконався, що башточка зачинена герметично, і, зціпивши зуби, пересунув важелі керування. Захисник поволі розвертався на місці, гусениці скреготали на кам’яних уламках, три снопи світла прожекторів намагалися пробити хмару; Інженер повів машину вздовж розбитих статуй, шукаючи горло шиплячої труби. Він знайшов її по піні, що била вгору й на боки, за якихось десять метрів, хитка хвиля диму заливала вже підняті руки чергової постаті.

– Ні! – крикнув Лікар. – Не стріляй! Там можуть бути живі!!!

Запізно. Екран на мить почорнів, Захисник підстрибнув, мовби підкинутий страхітливим кулаком, й із жахливим скреготом упав; спрямовуючі хвилі, ледве відірвавшись од вістря захованого в корпусі генератора, відразу влучили у те, що викидало шиплячу піну, й антипротоновий заряд з’єднався з еквівалентною кількістю матерії.

Коли екран спалахнув знову, між розкиданими далеко уламками постаментів зяяв вогненний кратер.

Інженер навіть не глянув на нього, а, напруживши зір, силкувався побачити, що сталось із залишком труби й куди вона щезла. Ще раз на місці розвернув машину на дев’яносто градусів і повільно поїхав уздовж повалених вибуховою хвилею статуй. Сірий туман дедалі рідшав. Захисник поминув троє чи четверо розпростертих, накритих лахміттям тіл. Інженер пригальмував ліву гусеницю, щоб не наїхати на найближче з них. Трохи нижче, в гущавині, маячив величезний нерухомий силует. Там відкривалася видовжена галявина, на її краю сріблом блиснули постаті, які тікали в зарості; замість маленьких торсів у них були неприродно довгі, вузькі, приплющені з боків ковпаки чи шоломи, що закінчувалися вгорі якимись дзьобами.

Спереду в Захисника щось глухо гупнуло, екран потемнів і знову спалахнув. Ліва фара погасла.

Інженер повів машину темним узліссям, другим, центральним прожектором висвітив між віттям численні срібні плями, за якими щось почало дедалі швидше крутитися; на всі боки полетіли віття, цілі скошені кущі, й величезна маса, яка оберталася, перемелюючи повітря у світлі прожекторів, метнулася вбік. Інженер прицілився в самісінький центр цього вихору й натиснув на педаль. Глухе сильне «умпф!» струснуло башточкою. Тільки-но засвітився екран, Інженер повернув башточку вбік.

Враження було таке, наче щойно зійшло сонце. Захисник стояв майже посеред галявини. Нижче, де тільки-но був гай, п’ята частина обрію обернулася на біле море вогню. Зорі зникли, повітря гарячково тремтіло, на тлі цієї повитої димом стіни до Захисника посунула пузата, розіскрена яскравими спалахами куля. Інженер не чув нічого, крім гутотіння вогню. Захисник здавався щільно притиснутою до поверхні планети крихточкою порівняно з цим громаддям, яке почало видозмінюватися ще швидше й перетворилося на високий, мов повітряна гора, смерч, перекреслений посередині чорним зигзагом. Інженер уже тримав його в перехресті прицілу, коли за кількасот метрів попереду помітив освітлені загравою бліді силуети втікачів.

– Ну, тримайтеся! – заревів він і раптом відчув, що у горло йому вп’ялися сотні гвіздків.

Пролунали пекельний скрегіт, гуркіт – Захисник здригнувся від зіткнення зі смерчем. Інженерові на мить здалося, що башточка Захисника падає на нього. Машина застогнала, затанцювала на всіх амортизаторах, броня загула, наче дзвін, затріщала, мовби лопаючись уздовж і впоперек. Екран на мить потемнів і знову просвітлів. Гуркіт не припинявся – здавалося, сотня пекельних молотів люто гупає по верхній кришці. Цей оглушливий гуркіт потроху слабшав, удари повільнішали, кутастий важіль ще кілька разів зі свистом розітнув повітря, і раптом броня задрижала від глухого протяжного скреготу металу, що падав на неї, і кілька «лап», ліниво скорочуючи свої павучі суглоби й знову їх випростуючи, лягли перед самісіньким носом Захисника. Одна з них іще ледь помітним рухом розмірено барабанила в броню, немовби погладжуючи її; та нарешті й вона застигла непорушно. Інженер спробував зрушити з місця, проте гусениці лише на якісь півметра просунулися вперед, заскреготали й заклинилися. Він увімкнув задній хід – і Захисник поїхав. Повільно, орючи ґрунт уламками, що волоклися ззаду, машина сунулася, наче рак; нарешті її відпустило, метал дзенькнув, і звільнений всюдихід рвучко стрибнула назад.

На тлі гаю, що й досі був охоплений вогнем, усі троє побачили тридцятиметрового розчавленого павука; кукса одного з важелів іще конвульсивно дряпала ґрунт. Між довгими кутастими кінцівками висіла рогата куля; вона була відчинена, і з неї вискакували срібні постаті.

Інженер машинально перевірив, чи нема когось на лінії пострілу, й натиснув педаль. Пролунав гуркіт. Нове сонце спалахнуло на галявці. Уламки павука з виттям та свистом розлетілися навсібіч, у центрі здійнявся стовп киплячої глини, піску, легких, мов солома, пластівців кіптяви. Інженер зненацька відчув слабкість, його замлоїло, холодний піт котився в нього по спині, як вода, заливав обличчя. Умить занімілою рукою він ухопився за важіль і рантом почув Лікарів крик:

– Повертай, чуєш? Повертай!!

З охопленої вогнем улоговини вдарив червонястий дим, немовби там, де досі стояв гай, вибухнув вулкан, киплячий шлак стікав по схилу, огортаючи полум’ям рештки прим’ятих заростів.

– Та повертаю, – прошепотів Інженер, – повертаю...

Але він не рухався. Піт усе ще скрапував з його обличчя.

– Що з тобою? – ніби з далекої далечі, долинув до Інженера Лікарів голос; він побачив над собою його обличчя, труснув головою й широко розплющив очі.

– Що зі мною, питаєш? Нічого, нічого, – промимрив Інженер.

Лікар знову відкинувся назад.

Інженер увімкнув двигун. Захисник здригнувся, розвернувся на місці й поповз угору тією самою дорогою, якою з’їхав сюди. Лікар та Хімік нічого не чули, бо всі звуки тонули в гуготінні велетенської пожежі, що шуміла, мов океан.

Єдина фара – центральний прожектор вийшов з ладу під час зіткнення – знову освітила повалені, перемішані з мертвими тілами статуї. І ті, й ті вкривав сірий металічний наліт. Захисник, проїхавши між уламками двох білих статуй, звернув на північ. Мов корабель, що входить у воду, він розітнув і поклав на боки зарості, які хрустіли під гусеницями, кілька блідих силуетів панічно втекли зі смуги світла; швидкість зросла, машину кидало на нерівностях. Інженер важко дихав і міцніше стискав щелепи, щоб подолати млість – перед очима в нього й досі кружляли пластівці кіптяви – все, що залишилося від срібних фігурок, які вистрибували з рогатої кулі. Попереду зажовтіла глиниста виїмка схилу. Захисник задер перед і поліз угору; пружне віття стьобало по броні, гусениці скреготали по чомусь невидимому, машина мчала дедалі швидше, – то вгору, то вниз, перетинала неглибокі яри, перестрибувала через круті балки, пробивалася крізь густі зарості; наче таран, вона пройшла крізь гай павучих дерев, їхні колючі черевця бомбардували броню безсильними, м’якими ударами, із жахливим тріском і сичанням Захисник перемелював бадилля та гілля. На задніх екранах усе ще червоніла заграва пожежі. Але вона поступово гасла – й нарешті все огорнула суцільна пітьма.

12

Через годину Захисник мчав уже рівниною. Стояла чорна зоряна ніч, повз машину, яка рівномірно гула, пролітали рідкуваті зарості; нарешті зникли останні кущі й не було видно вже нічого, крім довгих положистих пагорбів, котрі, здавалося, оживали й хиталися під світлом єдиної фари. Захисник стрімко вихоплювався на них, немовби хотів злетіти у повітря, сидіння м’яко погойдувалися, свист гусениць нагадував звук свердла, що люто вгризається в метал, стрілки приладів горіли рожевим, оранжевим і зеленим світлом. Інженер, нахилившись майже впритул до екрана, шукав на ньому вогник ракети.

Те, що вони виїхали, не забезпечивши собі радіозв’язку, він вважав тепер безумством, хоча раніше ставився до цього цілком нормально. Вони поспішали так, немовби ще одна чи дві години, необхідні для введення у дію другого передавача, вирішували питання життя або смерті. Коли Інженер був уже майже певний, що проскочив у темряві ракету та їде далі на північ, раптом побачив її, точніше, дивно роздутий світловий пузир. Захисник повз дедалі повільніше, фара освітила похилу стіну, і вона спалахнула срібним вогнем. Видовище було незвичайне; коли засвічувався проблисковий ліхтар, величезний, незамкнений біля вершини купол спалахував, переливаючись у склянистих сплетіннях безліччю веселок; помножений ними блиск далеко освітлював піщані дюни.

Не бажаючи стріляти, Інженер спрямував броньований перед машини в те місце, де перед цим проклав собі шлях – але дзеркальна стіна вже затягла й заживила пролом з обох боків, і єдине, що свідчило про нього, була плита оберненого на шлак піску біля основи стіни.

Захисник почав з ходу таранити стіну всією масою своїх шістнадцяти тисяч кілограмів, аж броня застогнала. Проте стіна не піддалася.

Інженер повільно відкотив машину на двісті метрів, спрямував нитки прицілу якомога нижче й тієї ж миті, коли світляний купол вихопився з мороку, швидко натиснув педаль.

Не чекаючи, коли отвір з оплавленими краями охолоне, машина рушила вперед; башточка зачепилася вершечком, але маса, розм’якла від високої температури, піддалася, одноокий Захисник зазирнув у глиб порожнього простору і, зменшивши швидкість, під’їхав до ракети.

Їх зустрів лише Чорний, який, одначе, відразу ж кудись зник. Довелося чекати – треба було очистити броню від радіоактивного нальоту й виміряти частоту імпульсів у довколишньому середовищі. Тільки після цього вони змогли покинути тісну кабіну машини.

Спалахнув ліхтар. Координатор, який першим вийшов із тунелю, одним поглядом окинув укритий чорними плямами лоб Захисника, вм’ятини на місці двох фар, бліді, запалі обличчя товаришів, які повернулися, і запитав:

– Ви що, билися?

– Так, – відповів Лікар.

– Спускайтеся вниз. На поверхні ще нуль дев’ять рентгена за хвилину. Тут залишиться Чорний.

Ніхто не сказав більше ні слова. Спускаючись тунелем до корабля, Інженер помітив другий, трохи менший автомат, який з’єднував кабелі в переході до машинного відділення, проте навіть не зупинився біля нього. У бібліотеці горіло світло, на малому столі стояли алюмінієві тарілки, лежали столові прибори, посередині стояла пляшка вина.

Координатор, не сідаючи, сказав:

– Ми вирішили влаштувати невелике... свято. Автомати перевірили систему гравіметричного розподілу – вона не пошкоджена... Головний реактор можна запускати. Якщо вирівняємо ракету, можна буде стартувати. А тепер розказуйте ви.

Якусь хвилину панувала мовчанка. Лікар глянув на Інженера і, все раптом зрозумівши, почав розповідати:

– Ти мав слушність. На захід справді тягнеться пустеля. Ми зробили – великою дугою – майже двісті кілометрів на південний захід.

Він розповів, як вони доїхали до заселеної рівнини над озером і зняли її на плівку, як, повертаючись, наштовхнулися в темряві на скупчення статуй, – і раптом завагався.

– Це справді було схоже на кладовище або на вогнище якогось релігійного культу. Те, що діялося потому, важко передати словами, бо я не певен, що це означало – таку пісеньку ви вже чули. Юрба дуплексів панічно втікала; враження було таке, ніби вони десь заховалися, але облава сполохала їх чи загнала між ці «надгробки»! У всякому разі, можна зробити таке припущення; більше не знаю нічого. За кількасот метрів нижче, – бо все це діялося на схилі, – був невеликий гай, і там ховалися інші дуплекси, схожі на того сріблястого, якого ми вбили. За ними стояла, можливо, замаскована, одна з обертових машин – велика дзиґа. Але тоді ми про неї ще не знали, як і про те, що ці зачаєні в гаю дуплекси протягли буквально над поверхнею гнучку трубу, вид повітродувки, з якої під тиском вилітала отруйна речовина, піна, й оберталася на завись чи газ. Її можна буде дослідити, бо вона мусила осісти на фільтрах, правда ж? – обернувся він до Інженера.

Той мовчки кивнув головою.

– Ми з Хіміком вилізли, щоб оглянути ці статуї, – башточка була відчинена, – й мало не задихнулись, а найгірше довелося Генрикові, бо перша хвиля газу вдарила у Захисника. Коли ми вернулися в башточку й продули її киснем, Генрик вистрілив у трубу, точніше, в те місце, де вона перед цим стриміла, бо ми вже стояли в густій хмарі.

– Антиматерією? – запитав Координатор серед тиші, що раптом запала в бібліотеці.

– Так.

– А ти не міг застосувати малий випромінювач?

– Міг, але не застосував.

– Ми всі були... – Лікар якусь секунду підбирав потрібне слово, – збуджені. Ми бачили тих дуплексів, які падали. Вони були голі. На них теліпалося якесь лахміття; мені навіть здавалося, що вони були пошматовані, немовби дуплекси з кимось бились, але я цього не певен. На наших очах вони всі або майже всі загинули. Перед цим... ми самі трохи не отруїлися. Ось як усе це було. Потім Генрик намагався знайти продовження труби, якщо мене не зраджує пам’ять. Так?

Інженер знову ствердно хитнув головою.

– Таким чином, ми з’їхали вниз, до гаю, й побачили тих – сріблястих. На них було щось схоже на маски. Можливо, то були повітряні фільтри. Сріблясті обстріляли нас, але чим, не знаю, й розбили нам фару. Водночас на нас рушила ця величезна дзиґа. Вона хотіла напасти на Захисника збоку. В усякому разі, виїхала з кущів. І тоді... Генрик... дав чергу.

– По гаю?

– Так.

– По тих... сріблястих?

– Так.

– І по дзизі?

– Ні. Вона наштовхнулася на Захисника й розбилася. Ясна річ, спалахнула пожежа – зарості висохли від термічного удару в момент вибуху і горіли, як папір.

– Ті... пробували вас контратакувати?

– Ні.

– Гналися за вами?

– Не знаю. Думаю, що навряд. Обертові диски, мабуть, усе ж таки могли б нас наздогнати.

– На тій місцевості – ні. Там безліч балок, ярів, проваль, щось на зразок земної кори, вапнякові скелі, тераси, осипи, – пояснив Інженер.

– Он як. І потім ви поїхали прямо сюди?

– Майже прямо, лише з невеликим відхиленням на схід.

Кілька секунд усі мовчали. Координатор підвів голову.

– Убили... багатьох?

Лікар глянув на Інженера й, бачачи, що той не збирається відповідати, сказав:

– Було темно. Вони... ховалися в хащах. Мені здається... я бачив щонайменше двадцять сріблястих спалахів нараз. Але в глибині, тобто далі у заростях, ще щось поблискувало, їх могло бути більше.

– Ви певні, що у вас стріляли дуплекси, а не хтось інший?

Лікар завагався:

– Я казав, що вони мали на маленьких торсах щось схоже на ковпаки чи шоломи. Але, судячи з форм, розмірів та способу пересування, це були все-таки дуплекси.

– Чим вони вас обстріляли?

Лікар мовчав.

– Мабуть, не металевими снарядами, – озвався Інженер. – Звичайно, я керуюся тільки власними відчуттями. Місць попадань не досліджував, навіть не оглядав. Як на мене, то в цих снарядів дуже маленька пробійна сила.

– Так, невелика, – погодився з ним Фізик. – Фари – я побіжно оглянув їх – радше вдавлено, ніж пробито.

– Одна з них розбилася при зіткненні з дзиґою, – пояснив Хімік.

– А тепер про статуї... Як вони виглядали? – запитав Координатор.

Лікар як умів спробував змалювати статуї. Коли черга дійшла до білих фігур, він змовк і за хвильку додав, стомлено посміхнувшись:

– Тут, на жаль, знову можна вдатися тільки до жестів...

– Четверо очей? Випуклі лоби? – поволі повторив Координатор.

– Так.

– Це були скульптури? Камінь? Метал? Литво?

– Я не можу цього з певністю сказати. Литво, мабуть, ні... Розміри надприродні, якщо мова про це... А також деяка... деформація, зміна пропорцій, щось схоже на... – Він завагався.

– На що?

– На облагороджування, – нерішуче мовив Лікар. – Але це тільки моє особисте враження. Зрештою, ми оглядали їх недовго, а потім відбулося стільки подій... І, ясна річ, знову є ґрунт для поверхових аналогій. Кладовище. Нещасні переслідувані. Поліцейська облава. Мотопомпа з отруйним газом. Поліція в протигазах. Я навмисне вживаю таку термінологію, бо справді могло здатися, що було саме так, але ми цього не знаємо. Одні жителі планети вбивали на наших очах інших. Це факт, по-моєму, незаперечний. Тільки хто кого? Чи це були точнісінько такі самі істоти, чи, може, вони чимось відрізнялися між собою...

– А якщо відрізнялися, тоді все зрозуміло? – запитав Кібернетик.

– Ні. Але... я думав і про такий варіант. Визнаю, що він з нашого погляду страхітливий. Як відомо, людина дуже суворо засуджує канібалізм. Однак з’їсти печеню з мавпи вже взагалі не вважається чимось страшним в очах наших моралістів. А що, коли біологічна еволюція відбувалася тут так, що різниця в зовнішності між істотами, які залишилися на тваринному рівні розвитку, набагато менша, ніж між людиною та людиноподібною мавпою? Ми могли... в такому разі бути свідками... ну, скажімо... полювання.

– А той рів під містом? – засумнівався Інженер. – Це теж... мисливські трофеї, так? Мене дивують твої адвокатські виверти, Лікарю!

– Поки ми не маємо певності...

– У нас є ще плівка, – урвав його Хімік. – Не знаю чому, але досі нам справді не вдалося побачити нормальне, звичне життя на цій планеті. А те, що ми знаємо, – це, власне, якраз щось буденне, принаймні в мене склалося таке враження...

– Тобто як? Ви нічого не бачили? – здивувався Фізик.

– Ні, ми надто поспішали, щоб використати останнє світло дня. Відстань була чимала – понад вісімсот метрів, а може, й більше, – але ми привезли дві котушки плівки, знятої телеоб’єктивом. Котра година? Ще нема й дванадцяти! Плівку можна зараз проявити.

– Доручи це Чорному, – сказав Координатор. – Або другому автомату... Лікарю, Інженере, я бачу, вас це неабияк зацікавило; щоправда, в нас роботи по горло, але...

– Невже контакти високорозвинених цивілізацій повинні закінчуватися саме таким способом? – вигукнув Лікар. – Мені дуже хотілося б почути відповідь на це запитання...

Координатор похитав головою, підвівся й забрав зі столика пляшку з вином.

– Сховаємо її до іншої оказії, – сказав він.

Коли Фізик й Інженер вийшли оглянути Захисника, а Хімік вирішив на всяк випадок простежити за проявленням плівки, Координатор узяв Лікаря під руку і, підійшовши з ним до перекошених бібліотечних полиць, сказав притишеним голосом:

– Послухай, а не може такого бути, що це ви своєю несподіваною появою спричинили ту панічну втечу... і що саме вас, а не тих утікачів пробували зупинити?

Лікар глянув на нього округленими від подиву очима.

– Знаєш, це мені взагалі не спадало на думку, – признався він. І, замислившись, якусь мить помовчав. – Не знаю, – нарешті заговорив. – Мабуть-таки, ні... Хіба що це був невдалий напад, який зразу ж обернувся проти декого з них. Звичайно, – додав Лікар, випростуючись, – усе це можна витлумачити зовсім інакше. Так, тепер я це виразно бачу. Скажімо, так: ми в’їхали на якусь територію, котру охороняли. Ті, що втікали, були, припустимо, пілігрими, мандрівники чи щось подібне. Сторожа, яка охороняла територію, підтягла зброю – цю трубу – між статуями, в ту хвилину, коли Захисник зупинився. Але перша хвиля газу чомусь явно була спрямована на тих, що втікали, а не на нас... Гаразд, припустимо, що з їхнього погляду це був нещасний випадок. Тоді – так. Могло бути саме так.

– Отже, ти цього не унеможливлюєш?

– Ні, не унеможливлюю. І знаєш, чим довше думаю, тим більше ця версія здається мені такою ж правомірною, як і наша перша. Адже вони цілком могли виставити численні пости на околиці, коли поширилася звістка про нашу появу. Коли ми були в тій долині, вони ще нічого не знали, і через те ми не наткнулися там на озброєних... Адже того самого вечора біля ракети вперше з’явилися обертові диски.

– Наша біда в тому, що ми досі не наткнулися хоча б на якісь сліди їхньої інформаційної мережі, – озвався з глибини каюти Кібернетик. – Телеграф, радіо, лист, зафіксовані документи – щось у цьому роді... Кожна цивілізація створює технічні засоби такого роду і з їхньою допомогою зберігає свою історію й досвід. Ця, напевне, теж. Якби ми могли потрапити до міста!

– На Захиснику – можна, – відповів, обернувшись до нього, Координатор. – Але виникла б сутичка. Ні її перебіг, ні наслідки передбачити неможливо – гадаю, ти це усвідомлюєш?

– Ну, якби ми могли зустрітися з якимось їхнім розумним фахівцем, техніком...

– Як це нам зробити? Вирушити на полювання? – запитав Лікар.

– Ба, коли б я знав як! На Землі все здається дуже просто – ми прибуваємо на планету з оберемком інтеркомунікаторів, електронних мізків для перекладу, на піску малюємо трикутники Піфагора, обмінюємося сувенірами...

– Перестань розповідати нам казочки, чуєш? – урвав його Інженер, який раптом виріс на порозі. – Ходіть. Плівку вже проявлено.

Вони вирішили подивитися її в лабораторії, бо це було найдовше з усіх приміщень на кораблі. Коли увійшли туди, плівка, вже зафіксована, але ще мокра, крутилася в барабані, крізь який продувалося гаряче повітря. З нього вона потрапляла прямо на бобіну проекційного апарата. Координатор сів біля нього, щоб мати змогу будь-якої хвилини зупинити зображення чи повернути його на екрані назад; усі зайняли місця, й автомат погасив світло.

Перші метри були зовсім засвічені – кілька разів промайнули фрагменти поверхні озера, потім з’явилася набережна. Вона була укріплена, в кількох місцях у воду спускалися довгі похилі площини, над якими здіймалися розчепірені вишки, з’єднані ажурними стрічками. Зображення на мить розпливлося, а коли знову можна було роздивитися деталі, всі побачили, що біля вершини кожної вишки крутилися в протилежні боки два п’ятилопатевих пропелери. Вони крутилися дуже повільно, оскільки зйомка велася з великим прискоренням. Похилими площинами, які спускалися в глибину озера, рухались якісь предмети, неначе притоплені у воді, але роздивитися їхні контури було неможливо. До того ж, усі вони рухалися неймовірно повільно. Координатор повернув назад кільканадцять метрів плівки й пустив її знову – вже значно швидше. Предмети, які спускалися вздовж тонких, розмазаних, наче товсті вібруючі струни, смуг, промайнули тепер швидко і влетіли у воду; на поверхні озера розійшлися кола. На березі, спиною до апарата, стояв дуплекс; з бочкуватого пристрою, над яким стирчав тонкий прут, що закінчувався розмазаною плямою, виступала тільки верхня частина великого створіння. Набережна зникла. Тепер екран перетинали пласкі, наче коробки, предмети, насаджені на ажурні колони. На їхніх вершечках стояли численні бочкуваті пристрої, схожі на той, у якому стояв дуплекс на пристані. Усі вони були порожні, деякі ліниво рухалися по два-три у той самий бік, зупинялися й поверталися назад.