Текст книги "Едем"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 17 страниц)

У полі зору лежали розсипані спіралями й ланцюжками десятки та сотні маленьких трубок, ексцентриків, пружинок, погнутих осей. Усі по черзі пересували столик мікроскопа, сипали під об’єктив нові проби й постійно бачили те саме.

– Що ж це може бути? – вигукнув Інженер.

Фізик з розкуйовдженим волоссям бігав по бібліотеці, зупинявся, дивився на товаришів невидющими очима й знову зривався з місця.

– Якийсь нечувано складний механізм – просто щось страхітливе. Тут, – Інженер зважив на долоні жменю металевого пороху, – мабуть, мільярди, якщо не більйони цих триклятих коліщаток!! Ходімо нагору, – несподівано відважився він, – побачимо, що там діється.

Канонада тривала без будь-яких змін. Із того моменту, як автомат заступив на пост, він нарахував тисячу сто дев’ять вибухів.

– Ану спробуймо тепер відчинити люк, – нагадав раптом Хімік, коли вони повернулися в ракету.

Кібернетик сидів над мікроскопом і порцію за порцією розглядав осколки снаряда. Коли до нього зверталися, він не відповідав.

Важко було всидіти отак на місці й нічого не робити, отож усі п’ятеро подалися до машинного відділення. Контрольні лампочки замкового механізму все ще горіли. Інженер ледь торкнувся ручки, і стрілка слухняно здригнулася – кришка люка відійшла. Він одразу ж зачинив її і повідомив:

– Будь-якої хвилини ми можемо виїхати на Захиснику.

– Кришка може зависнути в повітрі, – застеріг його Фізик.

– Не страшно, до поверхні залишиться щонайбільше півтора метра. Для Захисника це дрібниця. Подолає.

Однак поки що не було доконечної потреби залишати корабель, і вони знову повернулися до бібліотеки. Кібернетик усе ще корпів над мікроскопом. Здавалося, перебував у якомусь трансі.

– Залиште його – може, ще щось побачить, – сказав Лікар. – А тепер... нам треба чимось зайнятися. Пропоную ремонтувати корабель...

Усі повільно підвелися з місць. Бо що їм іще залишалося робити? П’ятеро спустилися в рубку, де й досі виднілося ще найбільше слідів руйнувань. З пультом управління довелося добряче-таки поморочитися: тут потрібна була точна, майже ювелірна робота, кожен ланцюг перевіряли спершу вимкненим, потім під напругою. Координатор раз по раз підіймався нагору й мовчки повертався назад, його вже ніхто ні про що не запитував. У рубці, що на п’ятнадцять метрів заглибилася в ґрунт, відчувалася легка вібрація.

Taк минув полудень. Робота, не зважаючи ні на що, посувалася вперед. Вона би пішла ще швидше за допомогою автомата, однак оголювати спостережний пункт було небезпечно. До першої години автомат нарахував понад вісім тисяч вибухів.

Хоча ніхто не був голодний, приготували обід і поїли, – щоби зберегти сили й здоров’я, як сказав Лікар. Тепер із цим клопоту було вже мало – посуд мити не доводилося, його просто кидали в пащу посудомийної машини. О другій годині дванадцять хвилин вібрація раптом припинилася. Всі відразу облишили роботу й вибігли на поверхню. Сонце затуляла хмарка, перед ними лежала золотиста рівнина, дрібненький пил, збитий вибухами, осідав, панувала мертва тиша.

– Кінець?.. – невпевнено запитав Фізик.

Голос його прозвучав напрочуд гучно – за ці кілька годин вони звикли до безнастанного гуркоту.

Останній вибух, зареєстрований автоматом, мав порядковий номер десять тисяч шістсот чотири.

Люди повільно вийшли з тунелю. Ніде нічого. Тиша. На відстані від двохсот з лишком до трьохсот метрів довкола ракети тягнулася смуга переораного, перемеленого ґрунту, подекуди окремі вирви зливалися в суцільні провалини.

Лікар видерся на бруствер.

– Ще ні, – зупинив його Інженер. – Почекаємо.

– Скільки?

– Хоча б півгодини, а ліпше годину.

– Детонатори сповільненої дії? Але ж там нема вибухових зарядів!

– Невідомо.

Хмара сповзла із сонця, посвітлішало. Люди стояли й роздивлялися на всі боки – вітер майже вщух, робилося дедалі гарячіше. Координатор першим почув якийсь шелест.

– Що це? – прошепотів він.

Вуха нашорошили всі. Їм теж здалося, ніби вони щось чують.

Шелест був такий, немовби вітер ворушив листям кукурудзи. Але довкола, скільки сягало око, не було ні кущів, ні листя – нічого, крім кільця перекопаного піску. Повітря було мертве, гаряче, далеко над пагорбами тремтіло марево. Шелест не припинявся.

– Це звідти?..

– Так.

Вони говорили пошепки. Тепер шелест долинав рівномірно з усіх боків.

– А може, це пересипається пісок?..

– Вітру зовсім нема... – тихо сказав Хімік.

– Ні, це не вітер. Це там, де снаряди...

– Я піду іуди.

– Ти що, збожеволів? А якщо в них дистанційні детонатори?

Хімік зблід. Він позадкував, немовби хотів зістрибнути в тунель. Проте довкола було так світло, все застигло в такій непорушності – його товариші теж стояли не ворушачись, – що він зціпив зуби, стиснув кулаки й залишився. Шелест, рівномірний, швидкий, долинав з усіх боків. Згорблені, напружені, мов струни, люди закам’яніли й, здавалося, несвідомо очікували удару, – це було в тисячу разів гірше, ніж канонада! Сонце повисло в зеніті, рівниною повільно повзли тіні клубчастих хмар, що громадилися на пласких основах, схожі на білі острови.

На обрії ніщо не ворушилося, скрізь була абсолютна порожнеча – навіть чорні чаші, палички яких перед цим невиразно бовваніли на тлі далеких дюн, – навіть вони щезли! Люди помітили це лише тепер.

– Дивіться! – крикнув раптом Фізик і випростав перед собою руку.

Але це сталося майже одночасно – і з усіх боків. Можна було озиратися на всі чотири сторони світу, і скрізь вони бачили б одне й те саме.

Зритий вирвами ґрунт здригнувся, сколихнувся. Скрізь, де впали снаряди, з нього виповзало щось лискуче на сонці. Майже рівна, схожа на гребінь лінія блискучих паростків, подекуди в чотири, а подекуди у п’ять і шість рядів. Вони виростали з ґрунту так швидко, що, напруживши зір, можна було майже помітити, як паростки більшають.

Хтось вибіг із тунелю, помчав, мовби не бачачи їх, уперед, до вигнутої лінії дзеркальних вогників. Це був Кібернетик. Усі закричали й кинулися за ним.

– Я знаю! – кричав він. – Знаю!

Він упав навколішки перед склистим багаторяддям паростків. Вони вже на палець стирчали із ґрунту, а біля основи були завтовшки як кулак. Довкола кожного з них легенько ворушився пісок, у глибині щось гарячково тремтіло, ворушилося, працювало. Здавалося, там водночас пересипалися мільярди найдрібніших зернинок.

– Механічні живчики! – вигукнув Кібернетик.

Він намагався руками розкопати ґрунт довкола найближчого паростка. Але в нього нічого не виходило. Пісок був гарячий. Кібернетик відсмикнув руки. Хтось метнувся по лопати, за хвилину всі гарячково заходилися копати; навсібіч полетіли грудки ґрунту. Заблищали розчленовані, довгі, посплутувані, наче коріння, жили дзеркальної маси. Вона була тверда, дзвеніла під ударами лопат, мов метал; коли яма досягла метрової глибини, люди спробували вирвати це дивне утворення, але воно навіть не ворухнулося – так міцно зрослося з іншими.

– Чорний!!! – хор голосів, здавалося, вирвався з одних грудей.

Автомат підбіг; з-під ніг у нього бризкав пісок.

– Вирви це!

Чіпкі захвати зімкнулися на товстих, мов чоловіча рука, дзеркальних жилах. Сталевий торс натужився. Люди побачили, як ступні автомата починають повільно вгрузати в ґрунт. Ледь чутний звук, наче бриніння до краю напруженої, вібруючої струни, долинав із його корпусу. Він випростувався, грузнучи в піску.

– Відпусти!!! – крикнув Інженер.

Чорний важко витягнув з ям ступні й застиг.

Люди теж стояли непорушно. Дзеркальний живопліт сягав уже майже півметрової висоти. Внизу, над самою поверхнею, він поволі наливався темнішим, молочно-голубим кольором, а верх усе ще ріс.

– Ось так, – спокійно сказав Координатор.

– Авжеж.

– Вони хочуть нас замкнути?

Запала коротка мовчанка.

– Як на мене, то це все ж таки дуже примітивно; кінець кінцем ми могли б звідси зараз вийти, – мовив Хімік.

– Покинувши ракету, – відповів Координатор. Їхня розвідка, мабуть, оглянула її як слід! Зверніть увагу – вони пристрілялися майже точно по тій борозні, яку проклали їхні диски!

– А й справді!

– Неорганічні живчики, – сказав Кібернетик. Він уже заспокоївся і обтрушував з рук пісок та глину. – Неорганічні зерна – насіння, розумієте? Вони висадили їх за допомогою своєї артилерії!

– Це не метал, – сказав Хімік. – Метал Чорний зігнув би. Це щось схоже на супраніт чи кераміт зі спеціальною обробкою, яка додає їм міцності.

– Ба ні, це звичайнісінький пісок! – вигукнув Кібернетик. – Не розумієш? Неорганічний метаболізм! За допомогою каталізу вони перетворюють пісок на якусь високомолекулярну похідну кремнію й отримують із неї жили, так само як рослини витягують з надр землі солі.

– Ти думаєш? – засумнівався Хімік і, опустившись навколішки, торкнувся блискучої поверхні. Потім підвів голову й запитав: – А якби вони потрапили на інший вид ґрунту?

– Усе одно пристосувалися б. Я впевнений у цьому. Тому вони такі диявольськи складні: їхнє завдання – утворити якнайтвердішу й найопірнішу субстанцію з усього можливого – з того, що мають у розпорядженні.

– Ну, якщо тільки це, то наш Захисник розгризе. І не поламає собі зубів, – усміхнувся Інженер.

– Хіба вони на нас напали? – тихо спитав Лікар. Усі з подивом глянули на нього.

– А що це, по-твоєму? Не напад?

– Ні. Я б сказав, що це радше спроба захиститися. Вони хочуть нас... ізолювати.

– Ну то й що? Ми повинні сидіти й чекати, поки, як ті черв’яки, не опинимося під ковпаком?

– А навіщо вам Захисник?

Усі завагалися.

– Води в нас уже достатньо. Ракету, ймовірно, вдасться відремонтувати протягом тижня. Ну, щонайбільше за десять днів. Атомні синтезатори почнуть працювати в найближчі кілька годин. Я не думаю, що це ковпак. Імовірніше, висока стіна. Перепона, неподоланна для них, а отже, й для нас. Синтезатори забезпечать нас харчами. Нам від них нічого не треба, а вони... мабуть, вони не могли показати нам наочніше, що не бажають нас тут бачити...

Усі слухали його, насупившись, інженер роззирався. Дзеркальні вістря вже доходили йому до колін, сплітаючись і зростаючись. Шелест тепер став такий гучний, що, здавалося, з-під землі виривається гудіння мешканців сотень невидимих вуликів. Синє коріння на дні ями набрякло, стало товстенним, майже як стовбури дерев.

– Будь ласка, приведи сюди дуплекса, – несподівано попросив Координатор Лікаря.

Той удав, що недочув.

– Зараз? Сюди? Навіщо?

– Не знаю. Тобто... хочу, щоб ти його привів. Можеш?

Лікар, кивнувши головою, пішов. Решта мовчки стояли під сонцем. За хвилину в отворі тунелю з’явився Лікар. Голий велетень насилу виповз слідом за ним і перестрибнув через вал; він здавався жвавим і начебто задоволеним – тримався поряд із Лікарем і тихо булькав. Нараз його пласке личко застигло, блакитне око непорушно втупилося просто себе. Він засопів. Повернувся всім корпусом. Пронизливо заквилив. Великими стрибками наблизився до дзеркальної загорожі, немовби хотів на неї накинутися, незграбно підстрибуючи, помчав уздовж неї, оббіг усе кільце, безперервно квилячи й видаючи дивний скрипучий кашель, а відтак метнувся до Лікаря й почав смикати вузлуватими пальчиками комбінезон у нього на грудях, дряпав еластичний матеріал, зазираючи у вічі; з нього лився піт, він штовхнув Лікаря, відскочив, повернувся, раптом ще раз озирнувся, з неприємним звуком втягнув маленький торс у великий і кинувся до чорного отвору тунелю.

Люди ще секунду бачили його сплющені ступні, які посмикувалися, коли він заповзав досередини. Усі довго мовчали.

– Ти сподівався цього? – запитав Лікар Координатора.

– Ні... не знаю. Справді. Я тільки думав, що... можливо... це йому знайоме. Я чекав якоїсь реакції. Навіть незрозумілої для нас. Але такої – ні...

– По-твоєму, вона для нас зрозуміла? – промимрив Фізик.

– У певному розумінні – так, – відповів Лікар. – Він це знає. Або, принаймні, знає щось подібне – і боїться. Для нього це якесь страшне, мабуть, смертельно небезпечне явище.

– Екзекуція... modo Едем? – тихо підказав Хімік.

– Не знаю. У всякому разі, це означало б, що вони використовують такі «живі стіни» не лише проти інопланетян. А втім, їх можна садити й без артилерії.

– А може, він боїться всього, що блищить? – озвався Фізик. – Проста асоціація. Це пояснило б також історію з тим дзеркальним поясом.

– Ні, я показував йому дзеркало, і він не тільки не злякався, а й навіть не зацікавився ним, – похитав головою Лікар.

– Отже, він не такий уже й дурний чи недорозвинений, – зауважив Фізик, стоячи біля самісінької склянистої загорожі, що сягала йому вже до пояса.

– Полоханий заєць і пенька боїться.

– Послухайте, – сказав Координатор, – мені здається, що всі ці наші розуміння – пусті балачки. Ми в глухому куті. Що будемо робити? Ремонт ремонтом, це зрозуміло само собою, однак я хотів би...

– Нова експедиція? – підказав Лікар.

Інженер невесело всміхнувся:

– Та невже? Тоді я з тобою. А куди? До міста?

– Це означало би безсумнівне зіткнення, – швидко втрутився в розмову Лікар. – Бо інакше, як у Захиснику, нам не проїхати. А на тому щаблі цивілізації, якого ми змогли досягти спільними зусиллями, маючи під рукою випромінювач антипротонів, навіть не зафіксуєш, як почнеш стріляти. Ми повинні за всяку ціну уникати війни. Війна – це найгірший спосіб збирання інформації про чужу культуру.

– Я зовсім не думав про війну, – відповів Координатор. – Захисник – чудове сховище, бо він дуже багато може витримати. Все начебто показує на те, що населення Едема чітко розшароване і що з тим шаром, який удається до розумних дій, ми досі не змогли встановити контакту. Я розумію, що нашу вилазку в бік міста вони потрактують як удар у відповідь. Але ми досі ще не вивчили західний напрямок. Двох людей цілком достатньо, щоб обслужити машину, решта можуть залишитися й працювати в ракеті.

– Ти й Інженер?

– Необов’язково. Можемо поїхати з Генриком, якщо хочете.

– У такому разі мені потрібен хтось третій, хтось, ознайомлений із Захисником, – сказав Інженер.

– Хто хоче їхати?

Хотіли всі. Координатор мимохіть усміхнувся.

– Тільки-но змовкають гармати, їх починає розбирати цікавість, – продекламував він.

– Ну, то поїхали, – оголосив Інженер. – Лікар, звичайно, хоче бути з нами як втілення розважливості й лагідності. Прекрасно. Добре, що ти залишаєшся, – обернувся він до Координатора. – Ти знаєш черговість робіт. Мабуть, поставте Чорного відразу до одного з вантажних автоматів, але не починайте копати під ракетою, поки ми не повернемось. Я хочу ще перевірити статичні розрахунки.

– Як втілення розважливості я хотів би запитати: яка мета цієї вилазки? – поцікавився Лікар. – Бо, прокладаючи собі шлях, ми вступаємо у фазу конфлікту, хочемо цього чи ні.

– Тоді висловлюй свої контрпропозиції, – сказав Інженер.

Довкола них тихо, майже мелодійно шумів живопліт, що незабаром мав уже піднятися вище їхніх голів. Сонце білими й веселковими іскрами вигравало в його жилавих сплетіннях.

– У мене їх нема, – признався Лікар. – Події безперервно випереджають нас, а досі всі складені заздалегідь плани, як правило, підводили. Може, зараз найрозумніше було б утриматися від будь-яких вилазок. Через кілька днів ракета буде готова до польоту; облітаючи планету на малій висоті, ми, можливо, змогли б довідатися більше, ніж зараз, до того ж не такою дорогою ціною.

– Я думаю, ти й сам у це не віриш, – заперечив Інженер. – Якщо ми не можемо нічого довідатися, вивчаючи все з безпосередньої близькості, то що нам дасть політ на заатмосферній висоті? А розважливість... Боже мій... Якби люди були розважливими, то ми тут ніколи не опинилися б. Бо що розважливого може бути в ракетах, які летять до зірок?

– Демагогія, – буркнув Лікар. – Я знав, що не переконаю вас, – додав він і повільно пішов уздовж склянистої перешкоди.

Решта повернулися до ракети.

– Не розраховуй на сенсаційні відкриття. Припускаю, що на заході розкинулася така сама рівнина, як і тут, – сказав Координатор Інженерові.

– Звідки знаєш?

– Ми не могли впасти якраз у самісінькому центрі пустельної планети. На півночі – завод, на сході – місто, на півдні – узгір’я зі «селищем» в улоговині; найімовірніше, ми сидимо на краю пустельного язика, який розширюється на захід.

– Можливо. Побачимо.

10

На початку п’ятої кришка вантажного люка здригнулася й повільно опустилася, ніби щелепа акули. Вона застигла в повітрі похилим помостом – від її краю до поверхні бракувало трохи більше, як метр.

Задерши голови, люди стояли обабіч люка. В зяючому отворі показалися широко розставлені гусениці, які з наростаючим гурчанням посунули вперед, немовби величезна машина хотіла стрибнути в повітря; мить іще було видно сіро-жовте днище, та раптом цей гігант над людськими головами хитнувся, різко перехилився вперед, ударив обома гусеницями об похилий поміст, аж загуло, з’їхав по ньому вниз, переповз метровий зазор, спіймав передніми траками гусениць ґрунт, рвонув його: якусь секунду здавалося, що обидві стрічки профільованих пластин, котрі повільно перемелювали ґрунт, зупиняться, але Захисник смикнувся і, піднявши приплюснутий «лоб», проїхав кільканадцять метрів по рівному й завмер зі співучим гурчанням.

– Ну, а тепер, любі мої, – Інженер висунув голову з маленького заднього люка, – ховайтеся в ракету, бо буде гаряче, і не виходьте десь так із півгодини. А ще краще пошліть спершу Чорного, хай заміряє залишкову радіоактивність.

Люк зачинився. Троє людей увійшли в тунель, забравши із собою автомат. Пащу тунелю зразу ж щільно затулив ізсередини щит. Захисник не рухався – Інженер протирав екран, перевіряв показання приладів; нарешті спокійно мовив:

– Починаємо.

Коротке й тонке, оточене циліндричними потовщеннями рило Захисника повільно посунуло на захід.

Інженер упіймав у перехрестя чорних ниток спресовану склянисту масу живоплоту, кинув погляд убік, перевіряючи положення трьох дисків – білого, червоного й голубого – і натиснув ногою педаль.

Через частку секунди екран почорнів, мов на нього дмухнули сажею, водночас повітря з дивним звуком, наче якийсь велетень, притиснувшись ротом до ґрунту, сказав «умпф!» – ударило в Захисника так, що він захитався. Екран знову прояснів.

Вогненна хмара розпливлася на всі боки, повітря довкола неї захвилювалось, як рідке скло. Дзеркальний живопліт упродовж десяти метрів зник, із западини з виверненими краями, що вишнево палали, била пара. Пісок на двох десятках кроків обернувся зверху на скло й заіскрився на сонці. На Захисника посипався летючий, майже невагомий білий попіл.

«Трохи переборщив», – подумав Інженер, але вголос сказав:

– Усе гаразд, ідемо далі.

Приземкуватий корпус здригнувся й напрочуд легко покотився до пролому. Легенько загойдався, проїжджаючи крізь нього; на дні тужавіла калюжа вогненної рідини – розплавлений кремнезем.

«Ми справжні варвари, – майнуло Лікареві в голові. – Що я тут роблю?..»

Інженер, обравши правильний напрямок, збільшив швидкість. Захисник мчав, мов по автостраді, внутрішня м’яка поверхня гусениць тихо ляскала по ведучих роликах. Робили майже шістдесят кілометрів за годину, зовсім не відчуваючи цього.

– Можна відчинити? – запитав Лікар.

Він сидів низько в маленькому кріслі, над плечем блищав випуклий, схожий на корабельний ілюмінатор, екран.

– Звичайно, – кивнув головою Інженер. – Тільки...

Він увімкнув компресор. Із кришки біля основи башточки гострими, наче голки, цівками бризнув безбарвний розчин, змиваючи з броні рештки радіоактивного попелу. Потім посвітлішало: броньований ковпак відчинися, його верх зсунувся назад, боки запалися углиб корпусу – тепер людей захищало вже тільки товсте, вигнуте довкола сидінь скло; через відкритий верх до машини увірвався вітер і розкуйовдив їм волосся.

– Мені чомусь здається, що Координатор мав слушність, – промимрив трохи перегодя Хімік.

Краєвид не змінювався, вони пливли через море піску, важка машина плавно погойдувалася, рухаючись поперек згорблених, східчастих дюн, увесь час з тією самою швидкістю. Інженер збільшив газ, але ними відразу ж почало кидати, гусениці пронизливо скрипіли, ніс машини стрибав з однієї дюни на верхівку іншої, на мить заривався в неї, викидав важкі хмари піску, й кілька разів ним сипнуло аж усередину.

При швидкості п’ятдесят кілометрів підкидання припинилося. Так вони проїхали дві з лишком години.

– Мабуть, він таки мав слушність, – сказав Інженер і змінив курс – трошки на південний захід.

Наступна година їзди нічого не змінила, і вони ще раз повернули, рухаючись тепер уже точно на південний захід. Позаду залишилося сто сорок кілометрів.

Колір піску потроху змінювався – з майже білого, дуже сипкого, який підіймався за машиною довгим, клубливим хвостом, він став червонястим і важчим, менше курів і, викинутий гусеницями вгору, зразу ж опадав. Відстань між дюнами збільшилася, вони дедалі нижчали. Час від часу мелькали гілки засипаних кущів. Удалині з’явилися невиразні, маленькі плямки – вони лежали трохи збоку від напрямку, в якому їхав Захисник. Інженер звернув до них. Вони швидко збільшувалися, і через кілька хвилин уже можна було розгледіти прямовисні плити, що підіймалися з піску, схожі на рештки якогось муру чи стін.

Інженер пригальмував і в’їхав між нахилені, роз’їдені іржею плити, які творили наріжні кути. Велика кам’яна брила лежала посередині, перепиняючи дорогу. Захисник задер ніс, без зусиль подолав перешкоду, і вони опинилися ніби в тісній вуличці – крізь щілини й просвіти між деякими плитами виднілися й інші руїни, усі посічені глибокими горизонтальними смугами ерозії. З кам’яних руїн виїхали на вільний простір. Знову з’явилися дюни, але всі вони були щільні, немовби спресовані, й зовсім не куріли. Місцевість поволі западала, Захисник спускався пологим схилом; далеко внизу бовваніли тупі оцупки скель і знову білясті контури руїн. Похилість закінчилася, і Захисник виїхав по дну всіяного плямистими кругляками яру на протилежний схил, який тягнувся аж до самісінького обрію. Гусениці вже зовсім не в’язнули, ґрунт був твердий, з’явилися перші пласкі купи заростів, майже чорних дерев, тільки під низьким сонцем вони просвічували вишневим кольором, немовби їхні листочки-пухирці були наповнені кров’ю.

Ще далі, на південний захід, зарості ставали вищими й де-не-де перетинали дорогу; Захисник уперто продирався крізь них; гусениці грузнули майже до половини, але він усе одно, здавалося, не сповільнював швидкості; тисячі пухирців лускали при цьому з глухим, неприємним тріском, з них бризкала липка темна рідина, яка розмазувалася по керамітовій обшивці, й незабаром увесь корпус аж до башточки був забризканий нею, наче рудо-брунатною фарбою.

Спідометр показував двохсотий кілометр, сонце вже торкалося західного обрію, видовжена величезна тінь машини гойдалася, вигиналася й дедалі розтягувалася. Зненацька під Захисником щось різко заскреготало, він на секунду аж наче піднявся, а тоді провалився в щось, що розбризкувалося з протяжним хрускотом. Інженер загальмував, проте машина ще кільканадцять метрів прокотилася, перш ніж зупинилася. У широкій, уторованій серед заростів колії люди побачили розплющені вагою Захисника шматки іржавої конструкції, перемішаної з потрощеними рештками кущів. Поїхали далі – й знову налетіли, цього разу однією гусеницею, на зарослі зверху бородавчастими кущами уламки решіток, зігнутих ажурних важелів, діряві металеві листи; Захисник перемелював усе це на маленькі шматки гусеницями, перемішував з рідиною, що сочилася з полопаних грон, на скреготливе місиво; по якомусь часі стіна заростів піднялася ще вище, огидний скрегіт і писк іржавого брухту припинилися, чорнувате бадилля з бородавчастими потовщеннями, яке билося об броню, раптом розступилося на обидва боки, і Захисник в’їхав у глиб просіки завширшки кільканадцять метрів; по другий її бік темніла така сама стіна заростів, як та, крізь котру продерлися. Інженер розвернувся на місці, й вони поїхали просікою, яка вела донизу; глинистий ґрунт був утрамбований, його вкривали мулисті патьоки, котрі свідчили про те, що колись тут текла вода.

Просіка раз у раз змінювала напрямок, іноді половина величезного, пурпурового, сліпучого сонячного блиску поставала навпроти машини, іноді вона ховалася за поворотом, і тільки криваві спалахи пробивалися крізь чорнильні зарості, які підіймалися на два-три метри; дорога звужувалася, нахил зростав; раптом люди побачили на заході весь велетенський диск сонця – під ними, на кількасот метрів унизу, розкинулася величезна барвиста долина.

У глибині її палала поверхня води, відбиваючи червінь сонця. Берег озера, нерівний, укритий плямами чорних заростів, був штучно укріплений, утиканий машинами на широко розставлених ногах; ближче, майже під самісінькою кручею, на краю якої різко зупинився Захисник, неправильною мозаїкою вздовж ясних смуг розходалися будівлі, ряди струнких щогл завбільшки як сірничина; щогли яскраво блищали; внизу панував жвавий рух, навсібіч повзли колони сірих, білястих та брунатних цяток, вони перемішувалися, подекуди утворювали концентричні скупчення й знову розходилися видовженими стрічечками; при цьому вся ця густо заселена територія безперервно зблискувала дрібними іскорками, немовби мешканці десятків будинків невтомно відчиняли й зачиняли вікна, на які падали сонячні промені.

Лікар захоплено вигукнув:

– Генрику, тобі пощастило! Нарешті щось нормальне – звичайне життя. І який спостережний пункт!!!

Ще не докінчивши фразу, він перекинув ноги через борт відчиненої башточки.

Інженер зупинив його:

– Зачекай. Бачиш сонце? Воно зайде через якихось п’ять хвилин, і ми вже нічого не побачимо. Треба зняти всю цю панораму на плівку і то якомога швидше, інакше не встигнемо.

Хімік уже витягував з-під сидіння камеру, товариші допомогли йому швидко насадити найбільший телеоб’єктив, схожий на трубу пищалі; поспішаючи, вони кидали штативи просто на ґрунт, Інженер тим часом розмотав бухту нейлонового каната, закріпив кінець за край башточки, кинув моток понад носом Захисника й зіскочив униз.

Лікар та Хімік, піднявши штативи, побігли до краю урвища; Інженер наздогнав їх з обома кінцями каната в руці, підтягнув його й застрахував обох, причепивши до їхніх поясів карабіни.

– Ще звалитесь униз від надмірного захвату! – сказав він.

Сонячний диск занурювався в палаючі води озера, коли встановили камеру; квапливо зашурхотів механізм подачі стрічки, і великий об’єктив зазирнув у долину. Лікар укляк, підтримуючи передні ніжки штатива, що стояли на самісінькому краю урвища. Хімік приклав око до візира й скривився.

– Страшенно сліпить! – крикнув він. – Подай-но бленди!

Інженер чимдуж помчав до Захисника, дуже швидко повернувся з найбільшою заслінкою, і вони почали поквапно знімати. Сонячний диск уже наполовину сховався за обрій. Інженер розмірено водив камерою ліворуч і праворуч; Хімік іноді зупиняв його, спрямовував об’єктив на пункт, де в маленькій рамці візира помічав надто жваву циркуляцію плямок та фігурок, працював трансфокатором, змінюючи фокусну відстань. Лікар усе ще стояв навколішках, камера тихенько вуркотіла; котушка стрічки закінчилася, її швидко замінили й почали знімати на другу. Вже тільки маленький шматочок сонячного диска виднівся над темною водою, коли об’єктив, спрямований у точку найжвавішого руху, опустився аж на низ. Лікар, нахилившись над урвищем, висів на натягнутому канаті – інакше не зміг би знімати. Він бачив під собою рудуваті зморшки глинистої стіни – залиті тьмяним багрянцем призахідного сонця, вони круто спадали вниз. На останніх метрах другої котушки червоний диск погас, небо ще було повне світла, але рівнину й озеро вже повила блакитно-сіра тінь – окрім спалахів іскорок, там нічого не було видно.

Лікар устав, схопившись за канат. Камеру несли втрьох, обережно, наче скарб.

– Як, по-твоєму: щось вийшло? – запитав Хімік Інженера.

– Принаймні якась частина. Трохи плівки могло засвітитися. Перевіримо на кораблі. Зрештою, сюди можна завжди вернутися.

Вони повантажили камеру, котушки й штативи в машину і повернулися знову на край урвища. Тільки тепер побачили, що на сході берег озера круто підіймається, переходячи у глибині в нерівну скелясту стіну, на вершечку якої вигравали рожеві відблиски заходу. Над нею високо в блакить, усіяну першими зірками, здіймалася колона бурого диму – її грибоподібна, роздута вершина якийсь час непорушно висіла в повітрі, а тоді осіла за гірським хребтом.

– А, та сама долина? – вигукнув Хімік, обернувшись до Лікаря.

Вони знову глянули вниз. Хороводи білих і зеленавих іскор повільно повзли у різні боки уздовж берегів озера, повертали, зливалися в нерівні струмки, подекуди гаснули, а натомість з’являлися інші, більші, поступово там дедалі темніло й кількість вогників зростала. Довкола спокійно шуміли високі, зовсім чорні зарості; люди неохоче – такий чудовий був цей краєвид! – відвернулись, узявши із собою образ озера, що відбиває яскраві молочні зорі.

Крокуючи намулистим ґрунтом просіки, Лікар запитав Хіміка:

– Що ти бачив?

Той збентежено усміхнувся:

– Нічого. Я взагалі не думав про те, що бачу, – намагався тільки весь час витримувати різкість, а Генрик так швидко водив камерою, що я ні в чому не міг зорієнтуватися.

– Нічого, – заспокоїв його Інженер і сперся на охололу броню Захисника. – Ми знімали двісті кадрів за секунду, і все, що там було, побачимо після того, як проявимо плівку, а зараз вертаймося!

– Цілком ідилічна прогулянка! – пробурмотів Лікар.

Усі троє піднялися в машину. Інженер пересунув візири телеекрана назад, увімкнув задній хід. Трохи вище, там, де просіка розширилася, він розвернувся, і Захисник тепер помчав уже прямо на північ.

– Вертатися тією самою дорогою нема сенсу, – сказав Інженер. – Це – зайвих сто кілометрів. Поки можна, поїдемо просікою й через дві години будемо на місці.