Текст книги "Едем"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц)

– Якщо все піде гаразд, то ми виберемося звідси завтра, якщо ж гірше – через два дні, – оголосив Кібернетик, випиваючи вже третій кухлик кави з термоса.

Усі дуже багато пили.

– Звідки знаєш? – здивувався Інженер.

– Передчуваю.

– Він володіє інтуїцією, якої позбавлені його автомати, – засміявся Лікар.

Настрій у нього дедалі поліпшувався. Коли в тунелі його змінювали інші, він гасав відсіками корабля, у результаті чого екіпаж збагатився двома магнітноелектричними ліхтариками, машинкою для підстригання волосся, вітамінізованим шоколадом та цілим стосом рушників. Усі були вимащені глиною, комбінезони рябіли плямами й патьоками, ніхто, звичайно, не голився, бо не було електрики, а машинкою для підстригання, яку приніс Лікар, знехтували. Сам він теж, зрештою, не користувався нею.

Увесь наступний день було затрачено на копання тунелю; навігаційну рубку майже до стелі заповнили вийнятою породою, й ставало дедалі важче висипати її через двері. Дійшла черга до бібліотеки. Лікар мав щодо цього певні сумніви, але Хімік, у парі з яким він використовував змайстровані з листа бляхи ноші, нітрохи не вагаючись, висипав купу мергелю на книжки.

Вихід з тунелю відкрився зовсім несподівано. Щоправда, Фізик запевняв, буцім ґрунт став уже сухішим і не таким щільним, однак інші не підтвердили цього його спостереження. Мергель, який вони відносили в глиб ракети, весь час здавався їм однаковим. Інженер і Координатор, котрі змінили товаришів, саме взяли знаряддя, що зберігало тепло чужих долонь, і завдали перших ударів по брилах, які стирчали з нерівної стіни. Раптом одна з них кудись провалилася й крізь отвір, що виник, війнуло свіжим повітрям. Люди відчули його легенький подих – тиск повітря назовні був трохи більший, аніж у тунелі, а отже, і в ракеті. Мотика й сталевий лом запрацювали в гарячковому темпі, ґрунт уже ніхто не виносив, решта членів екіпажу, не маючи змоги допомагати тим, хто працював попереду, бо там не вистачало місця, скупчилися позаду. Зробивши кілька останніх ударів, Інженер хотів вилізти назовні, проте Координатор зупинив його. Він вирішив розширити вихід, отож звелів перенести останню порцію ґрунту до ракети, щоб ніщо не заважало в тунелі; минуло ще хвилин десять, перш ніж шестеро людей виповзли з овального отвору на поверхню планети.

2

Смеркалося. Чорна паща тунелю зяяла в пологому схилі невисокого пагорба. Люди стояли на його вершечку. Далі, аж до обрію, над яким сяяли перші зірки, простяглася величезна рівнина. Подекуди вдалині бовваніли якісь невиразні, стрункі, схожі на дерева силуети. Світла, яке посилала низька смуга заходу, було вже так мало, що всі барви довкола зливалися в суцільну сіру пелену. Ліворуч від непорушно застиглих людей похило стримів гігантський циліндричний корпус ракети. Інженер подумки прикинув його довжину: сімдесят метрів – отже, при падінні вона зарилася в глибину пагорба більш як на сорок метрів. Однак цієї хвилини ніхто не звернув уваги на велетенську чорну трубу, що вимальовувалася на тлі неба, трубу з безпорадно задертими гільзами стернових сопел. Люди глибоко вдихали холодне повітря з ледве відчутним незнайомим, невиразним запахом і мовчки дивилися вперед. Тільки тепер їх охопило почуття повної безпорадності – залізні мотики, здавалося, самі повипадали їм з рук. Усі стояли, повільно окидаючи очима неозорий простір – порожній, з обрієм, який губився в пітьмі, із зорями, що ліниво й розмірено мерехтіли у височині.

– Полярна? – озвався раптом Хімік, несвідомо знизивши голос, і показав на далеку зірку, що слабо мерехтіла в темному небі на сході.

– Ні, звідси її не видно – ми зараз... так, над нами південний полюс Галактики. Хвилинку... десь має бути Південний Хрест...

Задерши голови, всі вдивлялися у майже зовсім чорне небо, що іскрилось яскравими сузір’ями. Показуючи на них пальцями, пригадували їхні назви і на хвилину аж наче трохи пожвавішали, бо тільки зорі над цією мертвою, пустельною рівниною не були для них чимось зовсім чужим.

– Стає дедалі холодніше, як у пустелі, – сказав Координатор.

– Не страшно – сьогодні ми все одно нічого вже не зробимо. Треба вертатися у ракету.

– Що? До цього склепу?! – обурився Кібернетик.

– Якби не цей склеп, ми загинули б тут щонайпізніше через два дні, – холодно осадив його Координатор. – Не поводьтесь як діти.

Не сказавши більше й слова, він обернувся, повільно підійшов до отвору, чорна пляма якого ледь помітно вимальовувалася за кілька метрів на схилі пагорба, і, спустивши ноги, пірнув у тунель. Якусь мить іще видно було його голову, а потім щезла й вона. Ті, котрі залишилися, мовчки переглянулися.

– Ходімо, – напівзапитально-напівствердно буркнув Фізик.

Трохи повагавшись, усі рушили слідом за ним. Поки перші вповзали в тісну діру, Інженер, який, чекаючи своєї черги, стояв поруч Кібернетика, запитав:

– Ти помітив, як дивно пахне тут повітря?

– Так. Воно якесь гірке... Ти знаєш його склад?

– Він схожий на земний. Є ще якась домішка, проте вона нешкідлива. Зараз не пригадую. Усі дані – в маленькому зеленому томику, на другій полиці в бібліо...

Він змовк, згадавши раптом, що сам засипав бібліотеку купами мергелю.

– А хай йому... – сказав без жодної злості, з великим сумом і почав протискуватися в чорне нутро тунелю.

Кібернетик, лишившись сам-один, раптом відчув себе ніяково. Це був не страх, а тривожило гнітюче почуття загубленості, неймовірної чужості пейзажу, до того ж, у необхідності повертатися в глиб глинистого тунелю було щось принизливе. «Мов ті черв’яки», – подумав він і, схиливши голову, слідом за Інженером протиснувся в тунель. Однак не витримав і, вже пірнувши в отвір по плечі, підняв голову, глянув угору й попрощався поглядом із зірками, які спокійно блимали на небесному склепінні.

Наступного дня дехто запропонував винести харчі на поверхню, щоб поснідати там, але Координатор заперечив – мовляв, це тільки завдасть зайвого клопоту. Отож вони снідали при світлі двох ліхтариків під кришкою люка, запиваючи вже зовсім вихололою кавою.

– Послухайте, а як це, власне, сталося, що у нас увесь час було добре повітря? – раптом запитав Кібернетик.

Координатор усміхнувся. Його запалі щоки протнули сірі зморшки.

– Балони з киснем уціліли. Гірше з очищенням. Нормально працює тільки один автоматичний фільтр – аварійний, хімічний; усі електричні, ясна річ, відмовили. Через якихось шість-сім днів ми почали б задихатися.

– І ти про це знав? – неквапливо запитав Кібернетик.

Координатор нічого йому не відповів.

– Що будемо робити? – запитав Фізик.

Вони мили посуд у відрі води. Лікар витирав його одним зі своїх рушників.

– Тут є кисень, – сказав він, з брязкотом кидаючи алюмінієву тарілку на стос інших, – а це означає, що тут є життя. Що тобі про це відомо?

– Майже нічого. Пробу атмосфери брав космічний зонд, звідси й уся наша обізнаність.

– Тобто як? Він навіть не сідав на поверхню Едема?

– Ні.

– Це справді неабияка обізнаність, – сказав Кібернетик.

Він намагався витерти обличчя спиртом, яким змочував з маленької пляшечки тампон вати. Води, придатної для вжитку, залишилося дуже мало, і ніхто не вмивався вже другу добу. Фізик при світлі ліхтарика розглядав своє відображення в полірованій поверхні кондиціонера.

– Не іронізуй, – спокійно відповів Координатор. – Якби склад повітря тут був інший, якби в ньому не було кисню, я вбив би вас.

– Що? – Кібернетик від подиву трохи не впустив пляшечку зі спиртом.

– І себе, звичайно, теж. Ми не мали б навіть одного шансу з мільярда. Тепер він у нас є.

Усі замовкли.

– Ти вважаєш, що оскільки тут є кисень, то мають бути рослини й тварини? – запитав Інженер.

– Не обов’язково, – відповів Хімік. – На планетах Альфи Малого Пса є кисень, проте нема ні рослин, ні тварин.

– А що ж там є?

– Світляки.

– Люменоїди? Бактерії?

– Це не бактерії.

– Та облиште вже ви! – кинув Лікар. Він, прибравши посуд, саме закривав коробки з харчами. – У нас зараз зовсім інші клопоти. Чи вдасться нам привести в рух Захисника?

– Я ще навіть не бачив його, – признався Кібернетик. – Дістатися до нього просто неможливо. Всі автомати вирвано зі стояків. Схоже, що порозтягати все це залізяччя зможе тільки двотонний кран. Захисник лежить на самому споді.

– Але ж хоч яку-небудь зброю ми все-таки повинні мати! – вигукнув Кібернетик.

– У нас є електрожектори.

– Мені цікаво, чим ти їх зарядиш.

– А хіба в рубці нема струму? Був же ж, коли ми летіли!

– А зараз нема. Мабуть, в акумуляторному відділенні сталося коротке замикання.

– А чому електрожектори не заряджені?

– Інструкція забороняє перевозити їх зарядженими, – неохоче буркнув Інженер.

– Чорти б ухопили цю ін...

– Перестань! – осік його Координатор.

Кібернетик відвернувся й знизав плечима. Лікар вийшов. Інженер приніс зі своєї каюти легкий нейлоновий рюкзак і заходився натоптувати в його кишені пласкі бляшанки з недоторканним запасом. Тим часом повернувся Лікар, тримаючи в руці короткий оксидований циліндр, що закінчувався штуцером.

– Що це? – зацікавився Інженер.

– Зброя.

– Що за зброя?

– Усипний газ.

Інженер зареготав.

– Звідки ти можеш знати, чи можна твоїм газом усипити те, що живе на цій планеті? А головне, як ти в разі нападу збираєшся ним оборонятися – даватимеш нападникам краплинний наркоз?

– У всякому разі, якщо виникне велика небезпека, ти зможеш сам ним скористатися, – зауважив Хімік.

Усі засміялися. Лікар сміявся найгучніше.

– Цим можна усипити будь-яке створіння, котре дихає киснем, – сказав він, – що ж до оборони – дивись! – І натиснув спусковий гачок біля основи циліндра.

Тонка, як голка, цівка рідини, що моментально випарувалася, вистрелила у похмуру глибину коридори.

– Ну... за браком чогось кращого... – знизав плечима Інженер.

– Пішли? – запитав Лікар, ховаючи циліндр у кишеню комбінезона.

– Пішли.

Сонце стояло високо; воно було маленьке, далеке, але набагато пекучіше від земного. Однак не це приголомшило всіх: сонце було тут не зовсім кругле. Люди дивилися на нього крізь щілини між пальцями, крізь темно-червоний напівпрозорий папір, яким були обгорнені їхні індивідуальні антирадіаційні пакети.

– Воно сплюснуте внаслідок швидкого обертання довкола осі? – запитав Хімік Координатора.

– Так. Це дуже добре було видно під час польоту. Ти не звернув уваги?

– Мабуть... тоді... як би це точніше сказати... мене це не цікавило...

Відвернувшись від сонця, всі глянули на ракету. Циліндричний білий корпус похило стирчав з низького пагорба й був схожий на ствол якоїсь гігантської гармати. Обшивка, молочна в тіні й срібляста на сонці, здавалася непошкодженою. Інженер наблизився до того місця, де корпус ракети увігнався в ґрунт, переліз через вивернені нагору брили, що, наче комір, оточували загнаний у схил корабель, і провів рукою по плиті обшивки.

– Непоганий матеріал, цей кераміт, – сказав він, не повертаючи голови. – Якби я тільки міг зазирнути в сопла... – І безпорадно глянув угору, на випускні отвори, що чорніли над рівниною.

– Ще встигнемо, – відповів Фізик. – А зараз, мабуть, ходімо. Зробимо невеличку розвідку, га?

Координатор піднявся на вершечок пагорба. Решта заквапилися за ним. Залита сонцем рівнина простяглася навсібіч, одноманітна, гладенька, блідо-жовта; вдалині височіли якісь стрункі силуети, на які вони звернули увагу ще напередодні; при яскравому сонячному світлі було видно, що це не дерева. Небо, блакитне над головами, наче на Землі, біля обрію мало виразний зеленавий відтінок. Маленькі пір’їсті хмарки пливли майже непомітно. За компасом, надітим на зап’ястя, Координатор заходився визначати сторони світу. Лікар, низько нахилившись, носаком черевика копирсав ґрунт.

– Чому тут ніщо не росте? – з подивом сказав він.

Його відкриття всіх уразило. Справді – рівнина була гола, скільки сягав зір.

– Таке враження, ніби ця місцевість поступово вигорає й обертається на степ, – невпевнено мовив Хімік. – Там далі, на заході, – бачите он ті плями? – набагато більше жовтого. По-моєму, там пустеля, з якої вітер несе сюди пісок. Бо цей пагорб під нами глинистий.

– Ну, це ми вже, так би мовити, відчули на власній шкурі, – сказав Лікар.

– Треба накидати бодай приблизний план експедиції, – озвався Координатор. – Запасів, які ми взяли, нам вистачить на два дні.

– Небагато... води в нас іще менше, – зауважив Кібернетик.

– Воду доведеться економити, поки не знайдемо її тут; якщо є кисень, то має бути й вода. Я думаю, почнемо ось із чого: здійснимо кілька прямолінійних вилазок від нашої бази, віддаляючись щоразу на таку відстань, яка потім дасть нам змогу спокійно і без зайвого поспіху повернутися назад.

– Максимум тридцять кілометрів в один бік, – зауважив Фізик.

– Згоден. Ідеться тільки про щось схоже на попередню розвідку.

– Стривайте, – сказав Інженер, який досі стояв за кілька кроків од товаришів, ніби поринувши у невеселі думки. – Чи не здається вам, що ми поводимося так, наче в нас не всі дома? Ми зазнали аварії на невідомій планеті. Нам пощастило вибратися з корабля. Замість того, щоб узятися за найголовніше і всі сили вкласти в ремонт, полагодити те, що можна, відкопати ракету й так далі, ми робимо якісь вилазки, без зброї, без будь-яких засобів захисту, не маючи ніякісінького уявлення про те, що нас тут може чекати.

Координатор мовчки слухав його, обводячи очима решту товаришів, які стояли довкола. Всі були неголені, триденна щетина надавала їм дикуватого вигляду. Інженерові слова, мабуть, справили враження, однак ніхто не озвався – здавалося, всі чекали, що скаже на це Координатор.

– Шестеро людей, Генрику, ракету не відкопають, – мовив той, обережно зважуючи кожне слово, – і ти це чудово знаєш. У теперішньому нашому становищі запуск найпростішого агрегату потребує часу, який ми не здатні навіть визначити. На планеті є життя. Однак ми нічого про неї не знаємо. Навіть не встигли облетіти її перед катастрофою. Ми йшли від нічної півкулі й через фатальну помилку потрапили в газовий хвіст. Падаючи, досягли лінії термінатора. Я лежав біля екрана, що тріснув останнім. Бачив, – принаймні мені здавалося, що я це бачив, – щось схоже на... місто.

– Чому ти нічого не сказав про це нам? – повільно запитав Інженер.

– Так, чому? – підхопив Фізик.

– Бо я не певен у цьому. Навіть не знаю, в якому напрямку його шукати. Ракета оберталась. Я втратив орієнтацію. І все ж таки є шанс, хоча й незначний, що нам чимось допоможуть. Я волів би про це не говорити, але кожен з вас і так добре знає, що шанси наші взагалі дуже мізерні. Крім того, нам потрібна вода. Основна частина нашого запасу вилилася на нижній ярус, до того ж, вона радіоактивна. Через те вважаю, що ми можемо дозволити собі піти на певний ризик.

– Погоджуюся, – сказав Лікар.

– І я теж, – докинув Фізик.

– Гаразд, – буркнув Кібернетик і відійшов на кілька кроків, дивлячись на південь, мовби не хотів слухати, що скажуть інші.

Хімік кивнув головою. Інженер не відповів; спустившись із пагорба, він закинув за спину рюкзак і коротко запитав:

– Куди?

– На південь, – відповів Координатор.

Інженер рушив уперед; решта подалися слідом за ним. Коли через кілька хвилин вони озирнулися, пагорба вже майже не було видно, хіба корпус ракети ще стримів на тлі неба, наче ствол польової гармати.

Було дуже гаряче. Їхні тіні дедалі вкорочувалися, черевики провалювалися у пісок, чутно було лише розмірену ходу й прискорене дихання. Вони наближалися до одного з тих струнких силуетів, які в сутінках прийняли за дерева. Наблизившись, сповільнили ходу. З бурого ґрунту вертикально стримів сірий, мов слоняча шкіра, стовбур із тьмяним металевим полиском. Не товщий біля основи за чоловічу руку, він поступово переходив у чашоподібне розширення, краї якого вгорі, на висоті приблизно двох метрів, пласко загиналися. Знизу неможливо було побачити, відкрита ця чаша, чи ні. Вона стояла абсолютно непорушно. Люди зупинилися за кілька метрів від химерної фігури, а Інженер імпульсивно рушив до неї і вже почав піднімати руку, щоб доторкнутися до «стовбура», але Лікар крикнув: «Стій!» – і він мимохіть позадкував.

Лікар потягнув його до себе за плече, підняв з-під ніг камінець завбільшки з квасолину й підкинув високо у повітря. Камінець описав круту дугу і впав на вкритий зморшками, розплющений верх чаші. Всі здригнулися – такою бурхливою й несподіваною була реакція. «Чаша» захвилювалася, стулилася, пролунало коротке сичання, немовби з неї випустили газ, і вся сіра колона, яка тепер гарячково тремтіла, провалилася в ґрунт, ніби її щось туди всмоктало. Отвір, який утворився, миттю заповнила брунатна піниста маса, а відтак її поверхня вкрилася піщинками, шар яких ставав дедалі товщим, і через кілька секунд від отвору не зосталося й сліду – поверхня піщаного ґрунту була така ж гладенька, як і все довкола.

Ніхто ще не встиг отямитися від подиву, коли Хімік крикнув:

– Дивіться!

Усі озирнулися. Ще хвилину тому довкола за кілька десятків метрів од них височіли три чи чотири такі самі стрункі й вузькі «чаші», а тепер не було жодної.

– Невже всі позападалися?! – вигукнув Кібернетик.

І хоч як люди напружували зір, однак не побачили ніде й найменшого сліду тих «чаш». Сонце дедалі припікало, спека ставала нестерпною.

Вони рушили далі. Через годину розтяглися довгою низкою. Попереду йшов Лікар, який ніс тепер рюкзак, за ним ступав Координатор. Замикав колону Хімік. Усі порозстібали комбінезони, дехто закачав рукави; обливаючись потом, з пересохлими губами, повільно посувалися рівниною. На обрії перед ними забовваніла довга горизонтальна смуга.

Лікар зупинився й зачекав на Координатора.

– Як гадаєш, скільки ми вже пройшли?

Координатор озирнувся назад, у бік сонця, туди, де залишилася ракета. Її вже не було видно.

– У цієї планети радіус менший від земного, – сказав він і, відкашлявшись, витер хустинкою обличчя. – Ми зробили кілометрів вісім, – підсумував він.

Лікар ледве дивився крізь щілини запухлих повік. Його чорне, мов воронове крило, волосся покривала полотняна шапочка, й він раз по раз змочував її водою з фляжки.

– Це якесь божевілля, – сказав він і несподівано всміхнувся.

Обидва вони дивилися тепер у той бік, де ще недавно ледь помітною скісною рискою над самісіньким обрієм вимальовувалася ракета. Тепер там виднілися тільки блідо-сірі, стрункі силуети «чаш»! Вони знову виринули непомітно для всіх. Підійшла решта членів екіпажу. Хімік кинув на пісок скатаний брезент намету й сів, власне, упав на нього.

– Щось не видно слідів тутешньої цивілізації, – озвався Кібернетик і сягнув рукою в кишеню.

Витягнув пом’ятий пакет і почастував усіх вітамінними таблетками.

– На Землі таке пустирище навряд чи знайдеш, – докинув Інженер. – Ні доріг, ні якихось літальних апаратів.

– Сподіваюся, ти не покладаєш великих надій на те, що саме тут ми знайдемо точну копію земної цивілізації? – пирхнув сміхом Фізик.

– Ця система стабільна, – почав Лікар, – і цивілізація могла розвиватися на Едемі довше, ніж на Землі, а тому...

– За умови, що це цивілізація людиноподібних створінь, – урвав його Кібернетик.

– Давайте не затримуватися тут, – звернувся до товаришів Координатор. – Ходімо далі, за півгодини ми маємо дістатися он туди. – І показав на тонку лілову смугу на обрії.

– А що воно таке?

– Не знаю що, але там щось є. Може, ми знайдемо там навіть воду.

– Для початку я би задовольнився й тінню, – прохрипів Інженер і прополоскав горло й рот ковтком води.

Зарипіли ремені наплічних рюкзаків, люди знову розтяглися один від одного й розмірено рушили через піски. Вони поминули кільканадцять «чаш» та кілька трохи більших фігур, які, здавалося, спиралися на опущені до самого низу ліани чи виткі рослини, але до найближчої з них було щонайменше двісті метрів, а їм не хотілося ухилятися від лінії маршруту. Сонце наближалося вже до зеніту, коли пейзаж почав раптом змінюватися.

Піску ставало дедалі менше – довгими пласкими хребтами з-під нього виринав рудий, спалений сонцем ґрунт. Де-не-де його вкривали острівці сивого, мертвого моху. Зачеплений черевиками, він курився, розпадаючись на зітліле, схоже на паперовий попіл, порохно. Лілова смуга виразно розпалася на окремі групи присадкуватих фігур, вони стали світлішими, – це була радше зелень з відтінком вилинялої блакиті. Подих північного вітру приніс слабкий, тонкий запах, який люди з обережною цікавістю втягували у себе. Коли попереду постала ледь вигнута стіна темних, переплетених фігур, ті, які йшли першими, трохи вповільнили темп і дали змогу підтягтися заднім. Незабаром уся група зупинилася перед непорушною низкою дивних фігур.

За сто кроків од них вони ще могли видатися заростями якихось кущів, де повно великих, синюватих пташиних гнізд, – не так через те, що справді нагадували зарості, як тому, що очі прагнули відшукати в чужих формах схожість із чимось звичним.

– Якісь павуки, чи що? – невпевнено сказав Фізик, й усім одразу ж здалося, що вони бачать перед собою павукоподібні створіння з маленькими веретенистими тулубами, вкритими густою настовбурченою щетиною, непорушно застиглі на незвичайно довгих і тонких ногах.

– Та це ж рослини! – вигукнув раптом Лікар і неквапливо рушив до високого, сіро-зеленкуватого «павука».

І справді, «павучі ноги» виявилися чимось схожим на товсті стебла, чиї шерехаті та вкриті волосками потовщення легко можна було вважати суглобами членистоногого. Ці стебла, – їх було шість, сім чи вісім, – виростаючи з моховитого ґрунту, дугою сходилися вгорі до шишкуватого, товстого, схожого на сплющене черевце «тіла», оточеного ниточками павутинок, що виблискували на сонці. Рослини-«павуки» стояли близько одна від одної, але між ними можна було пройти; подекуди стебла випускали світліші, майже кольору земного листя, відгалуження й пагони зі стуленими бруньками на кінчиках.

Лікар знову кинув камінець у підвішене за кілька метрів від поверхні «черевце» й коли нічого не сталося, оглянув стебло, а тоді нарешті надрізав його ножем; з надрізу закапав ясно-жовтий, водянистий сік, який одразу ж почав пінитися, став оранжевим, потім рудим, а через кілька хвилин застиг у схожому на живицю згустку з різким, ароматичним запахом; спершу він усім сподобався, проте незабаром люди виявили в ньому щось відразливе.

У глибині цього незвичайного гаю було трохи холодніше, ніж на рівнині.

Скупу тінь давали тільки повненькі «черевця» рослин; вона густішала в міру того, як люди заглиблювалися в ці хащі, намагаючись не торкатися стебел, а надто білястих пагонів, якими закінчувалися їхні наймолодші відростки, бо вони викликали до себе дивну огиду.

Ґрунт під ногами був пористий, м’який і виділяв вологі випари, дихати стало важче; по обличчях і руках пересувалися тіні «черевець», то вищих, то нижчих, великих і маленьких, одні були гнучкі, з яскраво-оранжевими колючками, інші – засохлі, зів’ялі, струхнявілі, й із них звисали довгі тонкі нитки павутиння. Коли налітав вітер, усі зарості видавали глухий, неприємний шелест, зовсім не схожий на м’який шум земного лісу, – здавалося, хтось пересипав тисячі й тисячі цупких папірців. Іноді окремі рослини, сплітаючись пагінням, перепиняли людям шлях, і тоді доводилося шукати між ними прохід. Через те вони посувалися тут повільніше, ніж рівниною. По якомусь часі ніхто вже не позирав угору, на всіяні колючками «черевця», й не дошукувався в них схожості з гніздами, шишками чи коконами.

Нараз Лікар, який ішов попереду, побачив прямо перед собою товстий, чорний, вертикально звислий волос, схожий на блискучу грубу нитку чи на лакований дріт, і вже хотів відгорнути його рукою, та, оскільки нічого подібного їм досі не траплялося, машинально підняв очі й застиг на місці.

Щось блідо-перлисте, незграбно перевісившись через стебла біля основи одного з «коконів», непорушно дивилося на нього – і погляд цей він відчув ще раніше, ніж устиг зметикувати, де саме очі цього безформного створіння, в якого годі було розрізнити голову чи якісь відростки; він бачив лише роздутий, мовби набитий зсередини кулястим груддям лискучий шкіряний мішок; із темної довгастої лійки звисав на два метри вниз товстезний чорний волос.

– Що там таке? – запитав Інженер, підійшовши до Лікаря.

Той не відповів, й Інженер, звівши очі, теж заціпенів.

– Чим він дивиться? – мимохіть вихопилося у нього, і він на крок відступив – таку огиду викликало до себе це створіння, яке, здавалось, упивалося в нього жадібним, надзвичайно зосередженим поглядом, хоча він не бачив його очей і не міг з певністю сказати, де саме вони.

– Ну й бридота! Тьху! – сплюнув позаду Хімік.

Лікар позадкував з-під навислого над ним створіння. Всі розступилися й, пропустивши вперед Інженера та Лікаря, сховалися у них за спиною – наскільки уможливлювали пругкі стебла. Лікар дістав із кишені комбінезона оксидований циліндр, повільно прицілився у світліше, ніж довколишні рослини, пузирчасте тіло й натиснув спуск.

І тут сталося таке...

Люди побачили яскравий спалах, який на частку секунди засліпив усіх, за винятком Лікаря, котрий саме цієї митті кліпнув очима. Тоненька цівка все ще била вгору, коли стебла підломилися, затріщали, їх огорнули клуби чорної пари, й водночас створіння з важким мокрим виляском гепнулося вниз. Якусь секунду воно лежало непорушно, ніби повна груддя, сіро-тілесного кольору куля, з якої виходить повітря, – тільки чорний волос звивався й танцював над ним, мов божевільний, розтинаючи блискавичними конвульсіями повітря; потім волос зник, і по губчастому моху біля ніг людей слимакоподібними рухами почали розповзатися навсібіч безформні, пузирчасті членики створіння; перш ніж хтось із них устиг щось сказати чи поворухнутися, ця втеча, а точніше, розповзання, закінчилося – останні часточки створіння, малесенькі, як гусениці, прудко та спритно вгризлися в ґрунт біля підніжжя стебел і зникли без сліду, тільки у ніздрі людям ударив нестерпний солодкуватий сморід.

– Це була якась колонія?.. – невпевнено запитав Хімік і, піднісши до очей руку, протер їх.

Решта підсліпувато мружилися – перед очима в них і досі кружляли чорні кола.

– E pluribus unum, – відповів Лікар, – чи, точніше, e uno plures. Я не ручаюся за правильність моєї латини, але це, мабуть, саме така множинна істота, яка розділяється в разі потреби...

– Жахливий сморід, – озвався Фізик, – ходімо звідси геть.

– Ходімо, – погодився з ним Лікар.

Коли вони віддалилися від цього місця на кільканадцять метрів, він несподівано сказав:

– Цікаво, що сталося б, якби я був торкнувся цього волоса...

– Задоволення цієї цікавості могло б тобі дорого обійтися, – кинув Хімік.

– А може, й ні. Ти добре знаєш, як часто зовсім невинним створінням еволюція надає зовні страхітливих форм.

– Ох, та облиште ви вже цю свою дискусію – он там наче видно якийсь просвіт! – вигукнув Кібернетик. – І взагалі, якого біса ми поперлися до цього павучого лісу?

Звідкись віддалік почувся шум струмка, і люди зупинилися. Потім рушили знову; шум то наростав, то слабшав, то пропадав зовсім, але виявити струмок їм так і не вдалося. Зарості порідшали, ґрунт під ногами значно пом’якшав, іти було неприємно, мов по кірці трясовини, іноді щось чвакало під ногами, наче намокла трава, однак ніде не видно було й знаку води.

Зненацька вони опинилися на краю круглої западини діаметром кілька десятків метрів. У ній побачили восьминогі рослини – вони стояли далеко одна від одної і здавалися старезними – стебла розійшлися так, наче неспроможні були підтримувати центральні потовщення, й від цього рослини ще більше скидалися на велетенських, небачених досі висохлих павуків. Дно западини подекуди вкривали іржаві зубчасті нарости пористої маси, частково вдавлені в ґрунт, а частково обсновані пагінням рослин. Інженер одразу ж спустився крутим, хоч і невисоким схилом. Дивна річ, але тільки після того, як він опинився на дні западини, тим, котрі дивилися в неї згори, вона видалася кратером – свідком якоїсь катастрофи.

– Схоже на бомбову вирву, – сказав Фізик, стоячи на краю западини й стежачи за тим, як Інженер підійшов до великих уламків біля підніжжя найвищого «павука», а тоді спробував зрушити їх з місця.

– Залізо?! – крикнув Координатор.

– Ні! – відповів Інженер і зник між крутими зламами якоїсь конструкції, що нагадувала розтрісканий конус.

За хвилину він з похмурим виразом обличчя виринув з-поміж стебел, які з хруском ламалися, коли він їх розгортав. До нього відразу ж простяглася кілька рук, він вибрався нагору й, побачивши спрямовані на нього зацікавлені погляди, знизав плечима.

– Я не знаю, що це таке, – признався Інженер. – Уявлення не маю. Там порожньо. Всередині нема нічого. Корозія зайшла вже дуже далеко. Якась давня історія – їй, може, сто, а може, й триста років...

Усі мовчки обійшли кратер і знову рушили в бік заростів, туди, де вони були найнижчі. Несподівано зарості зникли, точніше, розступилися: посередині виник прохід, такий вузький, що людина ледве могла рухатися в ньому, – щось на зразок ідеально прямого коридору; стебла обабіч нього були немовби порубані й понищені, великі ґудзуваті потовщення почасти звалені набік, на інші павучі рослини, а почасти вдавлені в ґрунт – сплющені й сухі, вони стелилися товстим шаром і тріщали під черевиками, як висушена деревна кора. Люди вирішили йти цією просікою один за одним; їм доводилося розгортати руками рештки висохлих стебел, але все одно вони посувалися швидше, ніж досі. Просіка великою дугою дедалі чіткіше відхилялася на північ. Поминувши останні, зовсім низенькі мертві кущі, люди знову опинилися на рівнині, тільки вже на протилежному боці гаю.

Там, де просіка виходила із заростів, од неї відгалужувалася неглибока борозна; в першу хвилину вони повважали її стежкою, однак це не була стежка. У безплідному ґрунті був виритий рівчак завглибшки кільканадцять сантиметрів і трохи більше завширшки. Він поріс зеленкувато-срібними, оксамитними на дотик лишайниками. Цей дивний «моріжок», як його назвав Лікар, тягнувся вдалину рівно, наче стріла, і впирався в ясну смугу, що стіною затуляла перед ними весь обрій.

Над смугою виблискували шпичасті виступи, схожі на вершечки готичних, оббитих листовим сріблом веж. Люди йшли швидко, і майже з кожним кроком перед ними відкривалися нові деталі. По боках тяглася багатокілометрова поверхня, вигнута правильними арками, мов дахове покриття ангара неземних розмірів. Арки були повернені випуклостями вниз, під ними мерехтіло щось сіре, наче зі стелі сипався дрібний пил або текли тоненькі цівки каламутної води. Коли люди підійшли ще ближче, подих вітру приніс незнайомий гіркуватий, але приємний запах, схожий на пахощі невідомих квітів. Ішли щільною лавою. Аркоподібний дах, здавалося, підіймався дедалі вище, кожна арка, схожа на гігантський, перевернутий мостовий прогін, охоплювала майже кілометровий простір. Там, де дві арки сходилися в добре видимі на тлі хмар вістря, рівномірно спалахувало яскраве світло, немовби у цьому місці були гігантські дзеркала, які відбивали вниз сонячне проміння.