Текст книги "Едем"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 17 страниц)

9

Понад дві години довелося попрацювати членам екіпажу, перш ніж вони повиносили з нижнього відсіку частини потрощених автоматів, спресованих, покручених, сплющених до невпізнанна запасних деталей, які при ударі вирвалися з кріплень і поховали під собою Захисника. Найбільший тягар підіймали малим важелевим підйомником, а все, що не вдалося протягти в двері, Інженер з Координатором спершу розбирали. Дві броньовані плити, котрі заклинило між башточкою Захисника і ящиками зі свинцевими брусками, які придавили його, вони зрештою порізали електричною дугою, підвівши кабелі з розподільного щита реактора. Кібернетик та Фізик сортували те, що вже було видобуто з купи уламків, які жалібно скреготали. Частини, що не піддавалися ремонтові, викидали в брухт. Хімік сортував цей брухт залежно від роду матеріалу. Час від часу, коли треба було винести якийсь дуже масивний елемент конструкції, всі кидали свою роботу й поспішали на допомогу «носильникам». За кілька хвилин до шостої доступ до сплющеного лоба Захисника відкрився настільки, що можна було підіймати його верхній люк.

Кібернетик першим зістрибнув у темне нутро автомата й за хвилину попросив лампу; йому спустили її на кабелі. За хвилину знизу, наче з дна колодязя, долинув його здушений вигук:

– Є! Є! – і на мить із люка висунулася його голова. – Тільки сідай і їдь! Усе устаткування діє!!

– Нічого дивного – адже Захисник для того й створений, щоби багато витримати, – відповів Інженер і весь аж засяяв.

– Любі мої, вже шоста година. Якщо їхати по воду, то це треба зробити зараз, – сказав Координатор. – У Кібернетика й Інженера роботи по горло, і, я гадаю, поїдуть ті самі, що й учора.

– Я не згоден!

– Ти ж сам розумієш... – почав Координатор, але Інженер не дав йому докінчити:

– Ти можеш те, що і я. Сьогодні в ракеті залишишся ти.

Вони засперечалися. Нарешті Координатор поступився. Експедицію склали Інженер, Фізик та Лікар. Останнього вмовити не вдалося – він наполіг на своєму.

– Адже й справді невідомо, де небезпечніше, – тут чи там, якщо це для тебе так важливо, – сказав він нарешті, роздратований Інженеровим натиском, і піднявся сталевим трапом.

– Каністри вже на багажнику, – сказав Координатор. – До струмка не більш як двадцять кілометрів. Наберете води – і відразу ж назад, добре?

– Якщо вдасться, ми змотаємося туди ще раз, – сказав Інженер. – Тоді в нас буде вже чотириста літрів.

– Ну, це ми ще побачимо, чи вдасться поїхати вдруге.

Хімік та Кібернетик хотіли вийти за ними, але Інженер заступив їм дорогу:

– Ні, тільки без проводжань, прощань – це не має жодного сенсу. Бувайте. Одному все одно треба бути нагорі, от хай він і їде з нами.

– Це якраз я, – сказав Хімік. – Ти ж бачиш, що я безробітний.

Сонце вже торкалося лінії заходу. Перевіривши підвіску, люфт керма й запас ізотопної суміші, Інженер сів попереду. Тільки-но Лікар піднявся в машину, дуплекс, який лежав під ракетою, устав і, випроставшись на весь зріст, почалапав до них. Всюдихід рушив. Величезне створіння застогнало й кинулося за ним зі швидкістю, яка приголомшила Хіміка. Лікар щось крикнув Інженерові, й той зупинив машину.

– Ну, чого ти хочеш? – буркнув Інженер. – Не братимемо ж ми його із собою!

Збентежений Лікар безпорадно дивився на велетня.

– Замкни його в ракеті. Він піде за тобою, – порадив Інженер.

– Або усипи його, – кинув Фізик. – Бо якщо він поженеться за нами, то може привабити ще когось.

Це переконало Лікаря. Всюдихід повільно під’їхав до ракети, дуплекс подався за ним своїми дивними стрибками, потім Лікар насилу затягнув велетня в тунель. Повернувся він хвилин через п’ятнадцять, лихий та знервований, і повідомив товаришів:

– Я замкнув його в тамбурі перев’язочної. Там нема скла ні якихось гострих предметів. Але боюся, що він наробить ґвалту.

– Ну, ну, – промимрив Інженер. – Не будь смішним.

Лікар хотів відповісти, може, навіть щось гостре, але стримався. Всюдихід знову рушив і великою дугою об’їхав ракету. Хімік махав їм услід рукою, навіть коли уже не бачив нічого, крім високого розвіяного плюмажу куряви. Потім він почав розмірено походжати поблизу неглибокого окопчика, в якому стояв випромінювач.

Ходив так майже дві години, коли серед струнких «чаш», що відкидали довгі тіні, закуріла хмарка пилюки. Яйцеподібний, розбухлий червоний сонячний диск щойно торкнувся лінії обрію, на півночі синів приплив хмар, звичного холоду, який насувався о цій порі, не відчувалося – все ще стояла задуха.

Хімік вибіг із тіні ракети й побачив всюдихід, який підстрибував на борознах, прокладених обертовими дисками. Машина ще не встигла зупинитися, а він уже був біля неї. Йому не довелося розпитувати про результати вилазки – всюдихід важко сидів на сплющених шинах, у всіх каністрах хлюпалася вода, навіть на вільному сидінні стояв повний бідон.

– Ну, як з’їздили? – запитав Хімік.

Інженер зняв темні окуляри й хустинкою витер з обличчя піт та пилюку.

– Із величезним задоволенням, – відповів він.

– Нікого не зустріли?

– Як звичайно, колеса, але ми обминули їх здалеку – поїхали по другий бік гаю, того, де ями, пам’ятаєш? Там майже нема борозен. Щоправда, довелося трохи поморочитися, поки наповнили каністри. Не зашкодив би якийсь насосик.

– Хочемо поїхати ще раз, – озвався Фізик.

– Спершу треба перелити воду.

– Не варто, – махнув рукою Фізик, – тут лежить стільки порожніх бідонів і каністр, візьмемо інші, а потім переллємо все за одним заходом, а?

Він перезирнувся з Інженером, немовби вони щось задумали. Хімік цього не помітив, його тільки трохи здивував такий поспіх. Кваплячись, мов на пожежу, вони вивантажили каністри й тільки-но кинули на багажник порожні – їх було не так уже й багато, – відразу ж сіли і рвонули з місця, здіймаючи клуби куряви. Її стіна ще осідала на рівнині, червоніючи в променях призахідного сонця, коли з тунелю вийшов Координатор.

– Ще не повернулися? – запитав він.

– Уже були, взяли порожні каністри й бідони і поїхали ще раз.

Координатор радше здивувався, ніж розсердився:

– Як це – ще раз?

Він сказав, що зараз змінить Хіміка, й спустився у корабель, щоб повідомити новину Кібернетикові, який вовтузився біля універсального автомата, але з тим важко було розмовляти. У роті в нього стирчало близько двох десятків транзисторів, він випльовував їх у долоню, мов кісточки; кількасот видобутих із порцелітових нутрощів проводів Кібернетик обвив собі довкола шиї і приєднував їх з такою швидкістю, що тільки пальці миготіли. Іноді він застигав і добру хвилину аж наче в якомусь заціпенінні вдивлявся у велику схему, що висіла перед його носом.

Координатор повернувся на поверхню, замінив Хіміка, який пішов готувати для всіх вечерю, і, сидячи біля випромінювача, коротав час, роблячи нотатки щодо реалізації на берегах монтажної книги, котру розпочав Інженер.

Вони два дні крутили мізками, куди подіти дев’яносто тисяч літрів радіоактивної води, що залила весь відсік над вантажним люком. Це було одне з тих зачарованих кіл, з якого, здавалося, не було виходу й на яке вони без кінця наштовхувалися – щоб очистити цю воду, треба було запустити фільтри, а дістатися до кабелю, який їх живив, можна було тільки через залитий водою відсік. На кораблі був навіть водолазний скафандр, але він не захищав від випромінювання. Пристосовувати його спеціально й покривати свинцем не мало сенсу – розумніше було почекати, коли запущені автомати зможуть зануритися під воду.

Координатор сидів під кормою ракети, на якій з настанням темряви регулярно спалахував проблисковий ліхтар, і якомога швидше намагався записати те, що спадало йому на думку, бо світло горіло лише по три секунди. Потім він сам сміявся, розглядаючи свої карлючки. Коли глянув на годинник, була вже майже десята.

Він устав і почав ходити туди-сюди, виглядаючи вогні всюдихода, але нічого не бачив – заважав проблисковий ліхтар. Тоді трохи віддалився в той бік, звідки мала з’явитися машина.

Залишившись у темряві, Координатор за звичкою звів очі на зірки: там круто злітав у нескінченність Чумацький Шлях. Від Скорпіона перевів погляд ліворуч і здивовано зупинився – найяскравіші зірки Козерога ледь виднілися, тонучи в блідому полум’ї, немовби Чумацький Шлях раптом розширився й проковтнув їх – а вони ж були далеко поза його межами. Раптом Координатор усе зрозумів. Це була заграва, саме там, над східним обрієм. Серце його забилося повільно й сильно. До горла підкотився клубок, але відразу ж пропав. Зціпивши зуби, Координатор рушив далі. Заграва була білувата, низька й нерівномірно пригасала, щоб через якийсь час спалахнути кілька разів підряд. Він заплющив очі й із неймовірним напруженням услухався в тишу, проте чув тільки шум власної крові у вухах. Тепер сузір’їв майже не було видно; Координатор непорушно застиг на місці, вдивляючись у небосхил, який наливався каламутним світінням.

Спершу хотів повернутися до ракети й викликати нагору товаришів – вони могли б піти з випромінювачем до струмка. Пішки це зайняло б у них щонайменше три години. Крім всюдихода, мали невеликий вертоліт, однак його заклинило у відсіку між ящиками, залитому водою: стирчала тільки верхівка, гвинт під час аварії потрощився на шматки, кабіна була, мабуть, не в кращому стані. Щоправда, в них залишався ще Захисник. Координатор подумав, що вони можуть сісти в нього, дистанційно відчинити вантажний люк – його привод умикався в машинному відділенні – й проїхати крізь воду, яка зрештою виллється, тільки-но відчиниться люк. У Захиснику радіація їм не загрожувала б. Та не був певен, чи люк узагалі відчиниться, не кажучи вже про те, що робити потім – увесь ґрунт довкола ракети обернувся б на велику радіоактивну пляму. І все ж таки: якби знаття, що люк відчиниться...

Координатор сказав собі, що зачекає ще десять хвилин; якщо до того часу не побачить вогнів всюдихода, доведеться їхати. Було тринадцять хвилин на одинадцяту. Опустив руку з годинником. Заграва, – так, він не помилявся, – поволі сунула вздовж обрію, доходила вже до Альфи Фенікса; вгорі рожевувата, внизу каламутно-біла смуга повзла на північ. Він знову глянув на циферблат годинника. Залишалося ще чотири хвилини, коли раптом побачив світло фар.

Спочатку на обрії заблимав вогник, затремтіла зірочка, потім світло роздвоїлося, застрибало вгору та вниз і нарешті почало сліпити дедалі сильніше – Координатор уже чув гучне шурхотіння коліс. Всюдихід їхав швидко, але на втечу це не скидалося – Координатор знав, що з нього можна витиснути більше, і те, що вони не дуже поспішали, остаточно його заспокоїло. Як звичайно буває в таких випадках, він відчув приплив гніву.

Сам того не помічаючи, віддалився від ракети кроків на триста, якщо не більше. Всюдихід різко загальмував, і Лікар крикнув:

– Сідай!

Координатор підбіг, стрибнув боком на вільне сидіння, відсовуючи бідон, і відчув, що він порожній. Глянув на товаришів – зовні все було наче гаразд. Він нахилився вперед, торкнувся ствола випромінювача – ствол був холодний.

На його німе запитання фізик відповів поглядом, який ні про що не говорив. Мовчки під’їхали до ракети. Інженер різко розвернувся, відцентрова сила втиснула Координатора в сидіння, порожні каністри задеренчали, і машина зупинилася біля входу до тунелю.

– Що, струмок пересох? – запитав він байдужим тоном.

– Ми не змогли набрати води, – відповів Інженер і на рухомому сидінні обернувся до нього. – Нам не вдалося доїхати до струмка. – І показав рукою на схід.

Ніхто не виходив із машини. Координатор запитливо поглядав то на Фізика, то на Інженера.

– Ми ще першого разу помітили: там щось змінилося, – озвався Фізик. – Але не знали, що саме, й хотіли пересвідчитися.

– А якби ви не повернулися, то яка б користь була нам від такої вашої передбачливості? – кинув Координатор, уже не приховуючи люті. – Ну, давайте, викладайте все зразу, а не по чайній ложечці!

– Вони там щось роблять уздовж струмка, перед ним і за ним, довкола пагорбків, у всіх улоговинах, уздовж великих борозен, упродовж кілометрів, – повідомив Лікар.

Інженер кивнув головою:

– Першого разу, коли ще було видно, ми помітили тільки хороводи цих велетенських дзиґ – вони рухалися строєм у формі літери V і викидали ґрунт, немовби копали траншеї. Як слід ми розгледіли їх тільки дорогою назад, з вершини пагорба, і вони мені не сподобалися.

– А що саме тобі в них не сподобалося? – м’яко запитав Координатор.

– Те, що вони трикутні й вершина кожного трикутника наділена в наш бік.

– Здорово! І, не сказавши про це нікому ні словечка, ви поїхали туди ще раз? Ти знаєш, як називається така поведінка?

– Може, ми й справді зробили дурницю, – сказав Інженер, – більше того, я навіть певен, що зробили її, але ми подумали, що коли почнемо тут радитися, чи їхати нам удруге, знову виникнуть суперечки, хто повинен наражати на небезпеку своє дорогоцінне життя і так далі, – й вирішили впоратися з цим швидко самі. Я розраховував на те, що вони з настанням сутінків змушені будуть якось освітити те місце робіт.

– Вони вас не помітили?

– Я майже певен, що ні. В усякому разі, жодних ознак цього я не бачив – на нас ніхто не напав.

– Як ви їхали цього разу?

– Майже весь час вершинами пагорбів, точніше, не самими вершинами, а трохи нижче, щоб вони не могли побачити нас на тлі неба. Певна річ, без вогнів. Через те ми так довго не верталися.

– Отже, ви взагалі не збиралися набирати води у каністри, а взяли їх тільки для того, щоби збити з пантелику Хіміка?

– Ні, це не так, – утрутився в розмову Лікар.

Вони все ще сиділи у всюдиході, їх то освітлювали спалахи проблискового ліхтаря, то знову огортала темрява.

– Ми хотіли під’їхати до струмка значно далі, з протилежного боку, однак нам це не вдалося.

– Чому?

– Бо вони й там ведуть такі самі роботи. Тепер, тобто з настанням темряви, заливають у траншеї якусь світлу рідину – вона давала стільки світла, що нам усе було прекрасно видно.

Координатор глянув на Інженера:

– Що б це могло означати?

Той знизав плечима:

– Можливо, вони роблять якісь відливки. Хоча, як на розплавлений метал, та речовина була надто рідка.

– Чим вони її привозили?

– Нічим. Щось клали уздовж борозен; можливо, то був трубопровід, але з певністю сказати цього не можу.

– Рідкий метал нагнітали трубопроводом?!

– Кажу тобі, що бачив це у темряві, в бінокль, при дуже поганому освітленні – центр кожної траншеї світиться, мов ртутний пальник, а довкола все тоне в темряві. А втім, ми ні разу не під’їжджали до них ближче, ніж на сімсот метрів.

Проблисковий ліхтар погас, і вони кілька хвилин сиділи, не бачачи один одного; потім ліхтар спалахнув знову.

– Гадаю, його треба зняти, – сказав, підводячи очі, Координатор. – І то негайно.

Ліхтар знову блиснув, і всі побачили Хіміка, який вилазив із тунелю.

– Що там? – запитав Координатор.

Хімік підбіг до машини, його засипали запитаннями, а Інженер тим часом спустився у машинне відділення і вимкнув струм. Ліхтар блиснув востаннє, і все довкола поринуло в пітьму. Заграва на обрії, здавалося, розгорілася ще яскравіше. Тепер вона змістилася на південь.

– Їх там тьма-тьменна, – сказав Інженер, який знову повернувся нагору й стояв біля ракети, обличчям до заграви.

– Тих великих дзиґ?

– Ні, дуплексів. На тлі того світного тіста ми бачили їхні силуети – вони дуже поспішали, очевидячки, ця маса, холонучи, густішає. Вони обкладали її якимись ґратками ззаду і з боків. Передня частина, тобто бік, повернений до нас, залишився відкритим.

– Ну й що ж далі? Так і сидітимемо, склавши руки?.. – збуджено заговорив Хімік.

– Та ні, – відповів Координатор. – Зараз заходимося перевіряти всі системи Захисника.

Вони хвильку помовчали, дивлячись на заграву, яка кілька разів яскраво спалахнула.

– Хочеш спустити воду? – понуро запитав Інженер.

– Поки в цьому нема нагальної потреби, то ні. Я вже думав про це. Спробуємо відчинити люк. Якщо контрольки покажуть, що механізм замка діє, зачинимо люк знову і будемо просто чекати. Кришка відійде на якихось кілька міліметрів, у гіршому разі вниз виллється кілька десятків літрів води. Така маленька радіоактивна пляма – не проблема, ми дамо з нею раду. Зате знатимемо, що будь-якої хвилини можемо виїхати в Захиснику назовні й мати свободу маневру.

– А в найгіршому разі пляма залишиться, але вже від нас, – зауважив Хімік. – Цікаво, що тобі дадуть ці експерименти, якщо атака буде атомна?

– Кераміт витримує до трьохсот метрів від епіцентру.

– А якщо вибух станеться за сто метрів?

– Захисник витримає його й за сто метрів, – відповів Координатор.

– Укопаний у ґрунт, – уточнив Фізик.

– Ну то й що? Якщо треба буде, то вкопаємо.

– Якщо вибух станеться навіть за чотириста метрів, люк заплавиться від високої температури і назовні нам не вийти! Ми зваримося там, як раки!

– Усе це марні балачки. Поки що бомби не падають. А втім, признаймося нарешті самі собі, хай йому біс: ракету ми не покинемо. Цікаво, з чого ти збудуєш іншу, якщо її знищать?

Після цих Інженерових слів усі замовкли.

– Стривайте, – зметикував раптом Фізик, – адже Захисник некомплектний! Кібернетик вийняв з нього діоди.

– Тільки з автомата наведення. Але можна цілитися без автомата. А втім, ти й сам це знаєш: якщо стріляти антипротонами, то не біда, якщо й схибиш – результат буде той самий...

– Послухайте... я хотів запитати вас про одну річ... – раптом озвався Лікар.

Усі обернулися до нього.

– Про що саме?

– Нічого особливого, я хотів тільки запитати, що робить дуплекс...

Після секунди мовчанки вибухнув гучний регіт.

– Та ти просто молодець! – вигукнув Інженер.

Настрій у всіх одразу ж поліпшився, немовби небезпека раптом минула.

– Спить, – відповів Координатор. – Принаймні, спав перед восьмою, коли я до нього зазирав...

– Дуплекс узагалі може майже весь час спати, – сказав Лікар і поцікавився: – А він щось їв?

– У нас нічого не хоче їсти. Навіть не знаю, що він їсть. До того, що я йому підсовував, він навіть не доторкнувся.

– Так, у кожного свої клопоти, – зітхнув Інженер. І всміхнувся в темряві.

– Увага! – пролунав голос із тунелю. – Увага! Увага!!!

Усі різко обернулися. З тунелю вилізла велика темна постать, м’яко дзенькнула й зупинилася. За нею з’явився Кібернетик із засвіченим ліхтариком на грудях.

– Наш перший універсальний! – відрекомендував він тріумфальним голосом.

– У чому річ?.. – через секунду запитав Кібернетик, по черзі оглядаючи освітлені обличчя товаришів. – Що сталося?

– Поки що нічого, – відповів Хімік. – Але може статися – навіть таке, що важко уявити.

– Тобто як?.. У нас же є автомат... – безпорадно промимрив Кібернетик.

– Так? Ну, то скажи йому, що він уже може починати.

– Що?

– Копати могили!!!

Вигукнувши ці слова, Хімік розштовхав усіх і швидко зник у темряві. Координатор хвилину постояв, дивлячись йому вслід, а потім рушив за ним.

– Що з ним сталося? – запитав приголомшений Кібернетик, який нічого не міг зрозуміти.

– Шок, – коротко пояснив Інженер. – Там, у тих долинах на сході, проти нас щось готують. Ми виявили це під час вилазки. Імовірно, на нас нападуть, але невідомо як.

– Нападуть?

Кібернетик усе ще перебував під враженням свого успіху, і те, що говорив Інженер, здавалося, зовсім не доходило до його свідомості. Він розширеними очима дивився на тих, які стояли довкола, потім обернувся до рівнини. На тлі блідо-сріблястої заграви виднілися дві постаті, котрі повільно поверталися до них. Кібернетик обернувся – піднімаючись над людьми, поруч стояв автомат, непорушний, наче висічений зі скелі.

– Треба щось робити... – прошепотів він, ніби сам до себе.

– Ми хочемо активувати Захисника, – сказав Фізик. – Чи це щось допоможе, чи ні, – невідомо, в усякому разі, треба братися до роботи. Скажи Координаторові, нехай пришле до нас Хіміка – ми вирушаємо вниз. Будемо ремонтувати фільтри. Автомат під’єднає кабель. Ходімо, – кивнув він Кібернетикові. – Нема нічого гіршого, як чекати, склавши руки.

Вони спустилися до тунелю. Автомат кілька секунд постояв, а тоді раптом повернувся на місці й рушив слідом за ними.

– Дивись, Кібернетик уже налагодив з ним зворотний зв’язок, – не без здивування в голосі сказав Інженер Лікареві. – Це нам зараз дуже до речі, – додав він, – пошлемо Чорного під воду. Коли він зануриться, йому не можна буде подавати команди голосом.

– А як? По радіо? – запитав Лікар неуважно, мовби тільки для того, щоб не припиняти розмови.

Він стежив за темними постатями на тлі заграви – вони знову повернули в бік рівнини. Це схоже було на нічну прогулянку під зорями.

– Мікропередавачем, ти ж знаєш... – почав Інженер. Простежив за Лікаревим поглядом і провадив далі тим самим тоном: – Він уже був певен, що нам удасться...

– Так, – кивнув головою Лікар. – Через те так заперечував проти того, щоб покинути Едем, мовляв, надто рано...

– Нічого страшного... – Інженер обернувся обличчям до лазу в тунель. – Я його знаю. У нього все мине, якщо почнеться...

– Так, тоді все мине, – погодився Лікар, ідучи слідом за ним.

Інженер, сповільнивши ходу, намагався зазирнути Лікареві у вічі, щоб пересвідчитися, чи той не глузує, але не побачив нічого – в тунелі було надто темно.

Хвилин через п’ятнадцять Координатор та Хімік теж спустилися в ракету. Перед початком робіт вислали нагору Чорного, який насипав довкола виходу з тунелю двометровий вал, утрамбував його й укріпив, а потім зніс униз залишені на поверхні речі. Крім окопаного випромінювача, там залишився тільки всюдихід. Шкода було гаяти час на його розбирання, а для автомата знайшли іншу роботу.

Опівночі всі енергійно взялися до праці. Кібернетик перевірив усе внутрішнє устаткування Захисника, Фізик й Інженер регулювали радіаційно-фільтрувальну установку, а Координатор у захисному костюмі стояв над колодязем нижнього ярусу машинного відділення, на дно якого пірнув автомат, щоби працювати під двометровою товщею води біля розгалуження кабелів.

Виявилося, що навіть після ремонту пропускна спроможність фільтрів зменшилася внаслідок того, що вийшли з ладу кілька секцій; становище сяк-так вирівнялося після прискорення циркуляції води. Її очищали у примітивних умовах. Хімік вимірював ступінь радіоактивного зараження, що десять хвилин беручи проби для аналізу, бо автоматичний індикатор не працював, а його ремонт забрав би багато часу, якого в них було і так обмаль.

О третій годині, над ранком, усю воду було практично очищено. Цистерна, з якої вона витекла, тріснула в трьох місцях – інерція кинула її на лежаках уперед і вдарила торцем в один із головних шпангоутів броні. Замість того, щоб заварювати пробоїну, для швидкості воду просто перепомпували у верхню, порожню цистерну – за нормальних умов такий асиметричний розподіл вантажу був би неможливий, але ракету поки що не лаштували в дорогу. Після того як відпомпували воду, нижній відсік продули стисненим повітрям. На стінах залишився шар радіоактивного осаду, проте на нього махнули рукою – поки що ніхто не збирався туди заходити. Взялися до найважливішого – відчиняти вантажний люк. Контрольні лампочки показували повну справність його замкового механізму, однак при першій спробі він не захотів піддатися. Хвильку розмірковували над тим, чи не підвищити тиск у гідравлічній системі, проте Інженер вирішив, що краще буде оглянути люк іззовні, і всі піднялися на поверхню.

Дістатися до люка було нелегко – він містився у нижній частині корпусу ракети, тобто більш як за чотири метри над поверхнею планети. З металевих уламків нашвидку збудували риштування; автомат зварив незграбний, але міцний поміст; при світлі ліхтариків та прожектора почали оглядати люк.

Небо на сході посіріло, заграви вже не було видно, зорі повільно блідли, й по плитах керамітової обшивки корпусу стікали великі краплі роси.

– Цікаво, – сказав Фізик, – механізм справний, кришка наче новенька й має тільки один невеличкий дефект – не відчиняється.

– Я не люблю чудес, – підтримав його Кібернетик, ударивши ручкою напилка по металу.

Інженер не сказав ні слова. Він ледве стримував лють.

– Стійте, – раптом озвався Координатор, – а може, спробуємо давнім, випробуваним упродовж багатьох поколінь методом? – І підняв восьмикілограмовий молот, що лежав біля його ніг на риштуванні.

– Можна обстукати край люка, але тільки раз, – хвилину повагавшись, погодився Інженер. Він не любив подібних «методів».

Координатор скоса позирнув на чорний автомат, який кутастою статуєю вимальовувався в сірому світлі світанку й підтримував грудьми поміст, зважив у руках молот, не дуже сильно розмахнувся і вдарив. Він бив рівномірно, раз за разом, броня відповідала густим, коротким звуком, кожен удар лягав на кілька сантиметрів далі, йому незручно було бити знизу вгору, але іншого варіанта не мав. Нараз у серії розмірених звуків щось змінилося – почувся новий – басовитий стогін, немовби під ними відгукнувся ґрунт. Молот повис у Координаторових руках. Угорі протяжно наростав свист, потім ударив тупий гуркіт, риштування конвульсивно задрижало.

– Униз! – крикнув Фізик.

Усіх наче вітром здуло з риштування; автомат навіть не поворухнувся. Надворі вже майже розвиднилося. Рівнина й небо були попелястого кольору. Новий буркотливий стогін, пронизливий свист, здавалося, накривають людей, – усе ще стоячи під захистом величезного корпусу ракети, вони інстинктивно зіщулилися, втягнули голови у плечі. За кількасот метрів від них ґрунт злетів вертикальним гейзером, але супровідний звук виявився на диво слабким, приглушеним.

Люди кинулися до тунелю. Автомат подався слідом за ними. Координатор й Інженер затрималися під захистом бруствера. Весь обрій на сході ревів глибинними громами, гуркіт котився рівниною, свист дужчав, набирав сили, і в ньому вже не можна було розрізнити окремих нот, небо співало органом, здавалося, зграї невидимих надзвукових літаків пікірували прямо на них, усе передпілля вибухало короткими бризками піску, ґрунту, фонтани здавалися майже чорними на свинцевому тлі неба, поверхня раз за разом здригалася, з бруствера скочувалися дрібні грудочки й падали на дно тунелю.

– Цілком нормальна цивілізація, – долинув до них Фізиків голос із глибини тунелю. – Правда ж?

– Увесь час то перельоти, то недольоти, – промимрив Інженер.

Координатор його не почув, бо повітря вило без упину, фонтани піску бризкали навсібіч, проте до ракети не наближалися. Інженер і Координатор, занурені по плечі в ґрунт, постояли так кілька довгих хвилин, однак нічого не змінилося. Громові перекоти на обрії злилися в протяжний, басовитий, майже незмінний гуркіт, але вибухів більше не було чути: снаряди лягали майже безгучно, ґрунт, викинутий вибухом, повільно опадав. Нарешті зовсім розвиднілося, й Інженер з Координатором виразно побачили в точках попадань невеличкі горбики, схожі на кротовини.

– Принесіть бінокль! – гукнув Координатор у тунель.

Через хвилину він уже тримав бінокль. Нічого не казав Інженерові, тільки дедалі дужче дивувався. Спершу думав, що артилерія тільки пристрілюється, але снаряди весь час лягали на однаковій відстані. Він водив біноклем довкола й бачив з усіх боків фонтани вибухів – то ближче, то далі, однак жоден із них не наблизився до ракети навіть на двісті метрів.

– Ну що там?! Не атомні, га?! – долинув до нього приглушений крик із тунелю.

– Ні! Спокійно! – відповів він, напружуючи голос.

Інженер нахилився майже до вуха:

– Бачиш? Увесь час промахи!!

– Бачу!!

– Нас оточують з усіх боків!!!

Координатор знову кивнув головою. Тепер Інженер розглядав у бінокль передпілля.

Ось-ось мало зійти сонце. Небо, бліде, наче вимите, наливалося водянистою блакиттю. На рівнині не ворушилося ніщо, крім плюмажів улучань, які кущистим кільцем, що миттю розсипалося й одразу ж виникало знову, ніби химерний миготливий живопліт, оточували ракету і пагорб, у якому вона стирчала.

Координатор раптом відважився і виповз із тунелю, трьома стрибками опинився на вершині пагорба й, упавши ниць, глянув у протилежний від ракети бік. Картина була така сама: видовжена дуга попадань виростала кущами димучих вибухів.

Хтось гучно гепнувся поруч нього на висохлий ґрунт. Це був Інженер. Вони лежали бік у бік, спостерігаючи за тим, що діялося довкола, і вже майже не чули невпинного грому, який накочувався залізними хвилями з боку обрію, іноді немовби віддаляючись – звук відносило вітром, котрий розбудили перші промені сонця.

– Це зовсім не промахи! – крикнув Інженер.

– А що?!

– Не знаю. Почекаємо...

– Вертаймось у ракету!

Вони збігли схилом униз; хоча снаряди й не падали близько, бігти під супровід їхнього пронизливого виття та свисту було не дуже приємно. Один за одним вони зістрибнули в тунель і, залишивши в ньому автомат, подалися всередину корабля, покликавши із собою товаришів. До бібліотеки, куди вони увійшли, гуркіт долинав слабо, навіть здригання ґрунту майже не відчувалося.

– Як це зрозуміти? Вони хочуть так нас і тримати? Заморити голодом? – здивовано запитав Фізик, коли вони розповіли про все, що встигли побачити.

– Чорти їх батька знають. Я дуже хотів би побачити зблизька такий снаряд, – сказав Інженер. – Якщо вони зроблять перерву, варто було би збігати.

– Автомат збігає, – холодно відповів Координатор.

– Автомат?! – майже простогнав Кібернетик.

– Нічого з ним не станеться, не бійся.

Вони відчули дуже слабке, але все ж не таке, як раніше, здригання корпусу й перезирнулися.

– Влучили! – крикнув Хімік, підхоплюючись із місця.

– Переносять вогонь?.. – засумнівався Координатор і метнувся в тунель.

Нагорі нічого начебто не змінилося. Обрій ревів, як і до цього, але під кормою ракети на освітленому сонцем піску лежало щось чорне, розбризкане, наче тут щойно тріснув мішок зі шротом. Координатор намагався знайти місце, де дивний снаряд розбився об обшивку, однак на кераміті не було ніякісінького сліду. Перш ніж ті, котрі стояли позаду, встигли його затримати, він бігцем кинувся до корми й почав обома руками запихати в порожній футляр від бінокля осколки. Вони були ще теплі.

Координатор повернувся зі здобиччю, і всі зразу накинулися на нього, а найголосніше Хімік:

– Ти збожеволів! Що, як воно радіоактивне?!

Усі бігцем вернулися до бібліотеки. Виявилося, що осколки не радіоактивні. Лічильник імпульсів, який вони піднесли до них, мовчав. Вигляд в осколків був незвичайний: ані сліду броні чи якоїсь іншої товстої оболонки снаряда – просто безліч надзвичайно дрібних грудочок, що під пальцями розсипалися на грубозернисті металеві ошурки з маслянистим полиском.

Фізик подивився на ці ошурки крізь лупу, звів брови, вийняв із шафи мікроскоп, ще раз глянув на них і скрикнув.

– Ну? Що там таке? – товариші трохи не силоміць відтягли його від окуляра мікроскопа.

– Вони посилають нам годинники... – ослаблим голосом сказав Хімік, відірвавши око від мікроскопа.