Текст книги "Едем"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 17 страниц)

– А такі, що на світ почали з’являтися індивіди з неоднаковою кількістю очей або й зовсім безокі, нездатні до життя, спотворені, безносі, а також велика кількість психічно неповноцінних.

– Ах! Наш дуплекс і ті, інші!

– Так. Мабуть, теорія, на яку вони спиралися, виявилася хибною. Упродовж кільканадцяти років з’явилися тисячі скалічених, деформованих мутантів – трагічні плоди цього експерименту пожинають ще й досі.

– Від цього плану вони, звичайно, відмовилися?

– Ми навіть не запитували про це, – признався Кібернетик. І обернувся до мікрофона: – План біологічної реконструкції – чи діє він? Яке його майбутнє?

Калькулятор, поскрипуючи, якусь хвилину немовби сперечався з дуплексом, котрий слабко покашлював.

– Може, йому недобре? – тихо запитав Координатор Лікаря.

– Ні, йому краще, ніж я сподівався. Він стомлений, але досі нізащо не хотів вийти звідси. Я навіть переливання крові не можу йому зробити, бо кров нашого дуплекса, очевидно, осадить його червоні тільця...

– Цсс! – цикнув Фізик.

Репродуктор захрипів:

– План – є, нема. Пауза. Тепер – план колись – не був. Пауза. Тепер – мутації – хвороба. Пауза. Інформація правдива – план був – тепер нема.

– Не вловив, – признався Інженер.

– Він каже, що нині заперечують наявність цього плану – нібито його взагалі ніколи не було, а мутації – буцімто вид хвороби. Насправді план впроваджували у життя, а потім його відкинули, не бажаючи визнати перед загалом своєї поразки.

– Хто?

– Ця їхня нібито неіснуюча влада.

– Стривайте, – здивувався Інженер, – як же це? Відтоді, як перестав існувати останній анонімний володар, у них почалося щось на зразок «епохи анархії», так? Хто ж тоді впроваджував у життя цей план?

– Ти ж чув сам. Його ніхто не впроваджував – ніякого плану не було. У всякому разі, так нині повсюдно стверджують.

– Ну гаразд, але тоді, п’ятдесят чи скількись там років тому?

– Тоді стверджували щось зовсім інше.

– Ні, це неможливо збагнути!

– Чому? Ти добре знаєш, що й у нас, на Землі, існують певні явища, про які не заведено говорити прилюдно, хоча про них усім відомо. Наприклад, у сфері життєвих взаємин, які були б неможливі без певної дози удавання. Те, що в нас не є визначальним, а другорядним, у них – головний фактор.

– Усе це страшенно заплутане й малоймовірне, – зітхнув Інженер. – А який стосунок до цього має той завод на півночі?

– Він мав виробляти якусь продукцію, пов’язану з втіленням цього плану в життя, – може, апаратуру для операцій або об’єкти, які їм самим не були потрібні, але які нібито могли знадобитися майбутнім «реконструйованим» поколінням. Та це тільки мої здогади, – з притиском мовив Кібернетик, – а що вони насправді збиралися там виробляти, нам невідомо.

– Таких заводів, певно, мало би бути більше?

– Заводів, похідних біологічного плану, кількість мала – чи велика? Як багато? – запитав Кібернетик.

Дуплекс відкашлявся, і калькулятор майже зразу ж відповів:

– Невідомо. Заводи – ймовірно багато. Пауза. Інформація – жодних заводів.

– Це, однак, якесь суспільство... страхітливе! – вигукнув Інженер.

– Чому? Ти що, ніколи не чув про військову таємницю або щось подібне?

– Яка енергія рухає ці заводи? – обернувся Інженер до Кібернетика, але сказав це так близько від мікрофона, що калькулятор відразу ж переклав його запитання.

Репродуктор хвилину погудів, а тоді продекламував:

– Неорган – термін відсутній – біо. Пауза. – Ентропія – константа – біосистема. – Решта слів потонули в наростаючому гудінні.

На панелі спалахнуло червоне світло.

– Прогалини в словнику, – пояснив Кібернетик.

– Увімкнімо його полівалентно, – запропонував Фізик.

– Навіщо? Щоб він почав базікати, як шизофренік?

– Може, вдасться більше зрозуміти.

– Про що мова? – поцікавився Лікар.

– Він хоче зменшити селективність калькулятора, – пояснив Кібернетик. – Коли спектр значень якогось слова недостатньо гострий, калькулятор відповідає, що термін відсутній. Якщо я ввімкну його полівалентно, він удасться до контамінації – створюватиме словесні гібриди, яких немає в жодній людській мові.

– Таким способом ми наблизимося до його мови, – наполягав на своєму Фізик.

– Будь ласка. Можемо спробувати.

Кібернетик перемкнув штекер. Координатор глянув на дуплекса, який лежав із заплющеними очима. Лікар підійшов до нього, кілька хвилин оглядав його і, не сказавши ні слова, повернувся на своє місце.

Координатор сказав у мікрофон:

– На південь від цього місця – тут – є долина. Там – великі будівлі, в будівлях скелети, довкола, в ґрунті – могили. Що це?

– Зачекай, могили нічого не означають. Кібернетик притягнув до себе гнучку стійку мікрофона.

– На півдні – архітектурна конструкція, біля неї – в отворах у ґрунті – мертві тіла. Мертві дуплекси. Що це означає?

Цього разу калькулятор обмінювався з дуплексом скреготливими звуками трохи довше. Люди помітили, що машина вперше мовби сама від себе запитувала про щось ще раз, нарешті звернений до них репродуктор монотонно повідомив:

– Дуплекс – фізична праця – ні. Пауза. Електричний орган – праця – так, але акселероінволюція – дегенерація – зловживання. Пауза. Південь – це екземпліфікація самокерованої прокрустики. Пауза. Біосоціозамикання – антисмерть. Суспільна ізоляція – не сила, не примус. Пауза. Добровільність. Пауза. Мікроадаптація групи – центросамотяг – продукція – так, ні. Пауза.

– Ну що, задоволений? – Кібернетик сердито глянув на Фізика. – «Центросамотяг», «антисмерть», «біосоціозамикання». Я тобі що казав? Будь ласка, маєш. Тепер роби щось із цим.

– Не гарячкуй, – сказав Фізик. – Це має щось спільне з примусовою працею.

– Неправда. Він сказав «не сила, не примус», «добровільність».

– Ну, тоді запитаємо ще раз, – Фізик підтягнув до себе мікрофон. – Незрозуміло, – сказав він. – Скажи – дуже просто – що на півдні в долині? Колонія? Група засуджених? Ізоляція? Виробництво? Яке виробництво? Хто виробляє? Що? І навіщо? З якою метою?

Калькулятор знову перемовлявся з дуплексом хвилин із п’ять, а тоді заговорив:

– Ізоломікрогрупа – добровільність – інтер-зчеплення – примус – ні. Пауза. Кожен дуплекс – протигра – ізоломікрогрупа. Пауза. Головний зв’язок – центральний самотяг. Пауза. Зв’язок – гнівисть. Пауза. Хто вина – той покарання. Пауза. Хто покарання – той ізоломікрогрупа – добровільність. Пауза. Що таке ізоломікрогрупа? Пауза. Інтерзв’язки зворотні; напівіндивідуальні – зчеплення – гнівисть – самоціль – гнівисть – самоціль. Пауза. Соціопсихоциркуляція – внутрішня антисмерть. Пауза.

– Стійте! – крикнув Кібернетик, бачачи, що інші неспокійно заворушилися. – Що це означає – «самоціль?» Яка ціль?

– Самоці...ління, – пробуркотів калькулятор, який цього разу взагалі не звернувся до дуплекса.

– Ага! Інстинкт самозбереження! – вигукнув Фізик, а калькулятор квапливо пояснив:

– Інстинкт самозбереження. Так. Так.

– Ти хочеш сказати, що розумієш, про що він говорить?! – підхопився з місця Інженер.

– Не знаю, чи розумію, але здогадуюся, – мова про якийсь різновид їхньої системи покарань. Очевидно, це якісь мікросуспільства, автономні групи, котрі, так би мовити, навзаєм тримають одні одних у постійному страху.

– Тобто як? Без охорони? Без наглядачів?

– Так. Адже він сказав цілком виразно, що нема ніякого примусу.

– Це неможливо!

– Чому ж? Уяви двох людей: в одного є сірники, а в другого коробка. Вони можуть ненавидіти один одного, але вогонь викрешуть тільки разом. Гнівисть – це гнів і ненависть чи щось близьке до цього. Тому кооперація в групі виникає завдяки зворотним зв’язкам, як у моєму прикладі, але, звісна річ, не так просто! Примус народжується якось сам собою – його створює внутрішнє становище групи.

– Ну гаразд, але що вони там роблять? Що вони там роблять? Хто лежить у тих могилах? І чому?

– Ти чув, що сказав калькулятор? «Прокрустика»! Очевидячки, це похідне від прокрустового ложа.

– Дурниці! Звідки дуплекс чув про Прокруста?!

– Калькулятор, а не дуплекс! Він вишукує найближчі поняття відповідно до резонансу в семантичному спектрі! Там, у цих групах, запроваджено виснажливу працю. Можливо, вона не має ніякої мети й ніякого сенсу – він сказав «продукція так ні» – отже, вони щось продукують, повинні це робити, бо це така покара.

– Чому повинні? Хто їх до цього примушує, якщо там нема ніякої охорони?!

– Який же ти впертий! З приводу тієї продукції я, може, й помиляюся, але примус випливає із ситуації. Ти що, ніколи не чув про примусові ситуації? Скажімо, на потопаючому кораблі варіантів вибору порятунку дуже мало – може, під ногами в них усе життя палуба такого корабля?.. Оскільки фізична праця, а надто праця виснажлива, шкодить їм, то тут відбувається якесь «біозамикання», скажімо, в межах електричного органа.

– Він сказав «біосоціозамикання». Це, мабуть, щось інше.

– Але щось близьке до цього. В групі є зчеплення – взаємне притягання, тобто група чомусь полишена сама на себе, ізольована від суспільства.

– Це дуже туманно. Що ж вони там усе-таки роблять?

– Ну як же мозку це сказати тобі зрозуміліше? Я знаю стільки ж, як і ти. Адже непорозуміння й зміщення значень накладаються одне на одне – не тільки з нашого боку, а й точнісінько так само і між калькулятором та дуплексом – з другого! Може, в них є спеціальна наукова дисципліна – «прокрустика», теорія динаміки таких груп! Вони заздалегідь планують тип дій, конфліктів і взаємних притягань у її сфері, функції розподілені й заплановані так, щоб утворилися своєрідна рівновага, обмін, циркуляція гніву, страху, ненависті, щоб ці почуття злютовували їх і воднораз щоб вони не могли знайти спільної мови з кимось поза групою...

– Це твої власні варіації на тему шизофренічної маячні калькулятора, але аж ніяк не пояснення! – вигукнув Хімік.

– Він страшенно стомлений, – сказав Лікар. – Ще одне-два запитання, не більше. Хто хоче їх поставити?

– Будь ласка, можеш зайняти моє місце. Може, в тебе піде краще.

Якусь хвильку панувала тиша.

– Я, – озвався нарешті Координатор. – Звідки ти довідався про нас? – кинув у мікрофон.

– Інформація – метеорит – корабель, – відповів за хвилину калькулятор, обмінявшись кількома короткими, хрипкими звуками з дуплексом. – Корабель – іншої планети – космічне випромінювання – дегенерація істот. Пауза. Спричиняють смерть. Пауза. Скляниста ізоляція з метою ліквідації. Пауза. Обсерваторія. Пауза. Гуркіт. Здійснив – пеленгування – напрямок звуку – джерело гуркоту – фокус попадань ракета. Пауза. Пішов, коли ніч. Пауза. Чекав – Захисник відкрив інкапсуляцію. Увійшов. Тут. Пауза.

– Оголосили, що впав корабель з якимись чудовиськами, еге ж? – запитав Інженер.

– Так. Що ми дегенерували під впливом космічного випромінювання. І що вони мають намір замкнути нас, оточити цією склянистою масою. За звуком він запеленгував напрям обстрілу, визначив ціль і таким чином знайшов нас.

– Ти не боявся чудовиськ? – кинув Координатор у мікрофон.

– «Не боявся» – це нічого не означає. Хвилинку, яке там було слово? Ага, гнівисть. Може, він так перекладе.

Кібернетик повторив своє запитання химерним жаргоном калькулятора.

– Так, – майже відразу ж відповів репродуктор. – Так. Але – шанс – один на мільйон обертів планети.

– Це зрозуміло. Кожен із нас пішов би, – кивнув головою Фізик.

– Ти хочеш залишитися з нами? Ми – вилікуємо тебе. Смерті не буде, – повільно сказав Лікар. – Ти залишишся у нас?

– Ні, – відповів репродуктор.

– Ти хочеш піти? Хочеш повернутися – до своїх?

– Повернення – ні, – відповів репродуктор.

Люди перезирнулися.

– Ти справді не помреш! Ми тебе справді вилікуємо! – вигукнув Лікар. – Скажи, що ти хочеш зробити, коли будеш здоровий?

Калькулятор заскрипів, дуплекс озвавсь одним звуком, таким коротким, що його ледве було чути.

– Нуль, – мовби вагаючись, відповів репродуктор. І за хвилину додав, ніби не зовсім був упевнений, що його правильно зрозуміли: – Нуль. Нуль.

– Не хоче залишатися, повертатися – теж, – буркнув Хімік. – Може, він... маячить?

Усі глянули на дуплекса. Його блідо-блакитні очі застигло втупилися в них. Серед запалої раптом тиші було чути його повільне, глухе дихання.

– Досить, – сказав Лікар, підводячись. – Вийдіть усі.

– А ти?

– Зараз прийду. Я двічі заживав психедрин і можу з ним іще хвилинку посидіти.

Коли люди підвелися й рушили до дверей, маленький торс дуплекса, який досі ніби підтримувала якась невидима опора, несподівано зламався – очі його заплющилися, голова безсило закинулася назад.

– Послухайте, досі весь час розпитували тільки ми, а чому він ні про що не запитав нас? – схаменувся в коридорі Інженер.

– Чому ж, раніше й він питав, – відповів Кібернетик. – Про відносини, які панують на Землі, про нашу історію, про розвиток астронавтики – ще за якоїсь півгодини до того, як ви прийшли, він говорив значно більше.

– Мабуть, і справді дуже ослаб.

– Напевне. Він отримав велику дозу опромінення; подорож через пустелю, мабуть, добряче стомила його, тим паче, що він уже не молодий.

– Як довго вони живуть?

– Близько шістдесяти обертів планети, тобто трохи менше шістдесяти наших років. Едем обертається довкола Сонця швидше, ніж Земля.

– Як вони живляться?

– Своєрідно. Здається, еволюція відбувалася тут інакше, ніж на Землі. Вони можуть безпосередньо засвоювати деякі неорганічні речовини.

– Це справді своєрідно, – сказав Інженер.

– Ага, ґрунт, який виніс той, перший! – раптом здогадався Хімік.

Вони зупинилися.

– Так, але таким способом вони живилися тисячоліття тому. Тепер, за нормальних умов, так ніхто не чинить. Ці тонкі чаші на рівнині – щось на зразок їхніх «акумуляторів продуктів».

– Невже це й справді живі створіння?

– Не знаю. В усякому разі, вони вибірково витягують з глибини ґрунту речовини, що служать дуплексам за поживу, і накопичують у «чаші». Їх багато, й вони різних видів.

– Так, напевне, дуплекси змушені їх розводити чи, точніше, обробляти, – сказав Хімік. – На півдні ми бачили цілі плантації цих «чаш». Але чому той, який заліз у ракету, копирсався в глині?

– Бо після заходу сонця чаші втягуються під ґрунт.

– Але ж глини все одно було скрізь більш ніж досить, а він вибрав акурат ту, що в ракеті.

– Може, тому, що вона була розпушена, а він – голодний. Ми не говорили про це з нашим... астрономом. Можливо, той дуплекс і справді втік з долини на півдні...

– Любі мої, йдіть уже спати, – обернувся Координатор до Фізика й Кібернетика, – а ми займемося ділом. Скоро дванадцята.

– Дванадцята ночі?

– Звичайно. Я бачу, ти вже зовсім згубив лік часові?

– Ну, за таких умов...

Позаду почулися чиїсь кроки. З бібліотеки вийшов Лікар. Усі запитливо глянули на нього.

– Спить, – сказав він. – Але справи його кепські. Коли ви вийшли, я вже навіть подумав... – Лікар не докінчив.

– Ти з ним більше не розмовляв?

– Розмовляв. Тобто... розумієте, мені здалося, що це вже кінець, і я запитав його, чи не змогли б ми для них щось зробити. Для всіх.

– Ну й що ж він тобі відповів?

– Нуль, – повільно повторив Лікар, і всім раптом здалося, що вони чують мертвий голос калькулятора.

– Ідіть уже спати, – сказав Координатор після невеликої паузи. – Але я ще хочу скористатися тим, що ми тут усі разом, і запитати вас: будемо стартувати чи ні?

– Так, – відповів Інженер.

– Так, – майже водночас вимовили Фізик та Хімік.

– Так, – приєднався до них Кібернетик.

– А ти? Мовчиш? У таку хвилину? – обернувся Координатор до Лікаря.

– Я розмірковую. Розумієте, мені ще ніколи не було так цікаво...

– Розумію, тебе цікавило, як їм можна допомогти. Але тепер ти вже знаєш, що...

– Ні. Не знаю, – тихо сказав Лікар.

14

Через годину по відкинутій кришці вантажного люка з’їхав Захисник. Інженер зупинив його за двісті метрів від склянистої стіни, що сходилася вгорі, наче недобудоване склепіння, і взявся до роботи. Пітьма гігантськими стрибками втікала у глиб пустелі. Яскравіші за сонце, гримучі батоги розтинали дзеркальну стіну, плити, які сочилися жаром, падали на ґрунт, білий дим клубочився над піском. Інженер залишав шматки будівельного матеріалу, щоб вони охолонули, й далі шмагав анігілятором, вирубуючи у склепінні вікна, з яких стікали вогненні цівки. У каламутній, напівпрозорій оболонці виникали низки чотирикутних дірок, і в них блискали криниці зоряного неба. Дим клубами стелився по піску, в жилах склянистого колоса щось постогнувало, тріщало, уламки затягувало темним жаром; нарешті Захисник під’їхав задом до ракети. Інженер з відстані вимірював радіоактивність уламків. Лічильники застережливо гули.

– Нам довелося б чекати щонайменше чотири доби, – констатував Координатор, – але ми пустимо туди Чорного й очищувачів.

– Так, радіоактивність велика тільки на поверхні. Сильний струмінь піску під тиском дасть їй раду. А уламки треба зібрати в одному місці й закопати.

– Можна б повантажити їх у відстійник на кормі, – Координатор замислено дивився на вишневий відблиск руїн, охоплених вогнем.

– Ти так гадаєш? Навіщо? – здивувався Інженер. – Нам це нічого не дасть, тільки зайвий баласт.

– Я волів би не залишати тут своїх радіоактивних слідів... Вони не знають атомної енергії, й краще, щоб вони й не знали її.

– Може, ти й маєш слушність, – буркнув Інженер. – Едем... – додав він за хвильку. – Знаєш, переді мною починає вимальовуватися якась картина. Після того, що розповів дуплекс, цей астроном, точніше... калькулятор... Вона жахлива...

– Так, – повільно кивнув головою Координатор. – Якесь граничне, послідовне зловживання теорією інформації, аж волосся дибки стає. Виявляється, вона може бути знаряддям тортур, набагато страхітливіших, аніж усі фізичні муки, ти це розумієш? Селекція, гальмування, блокування інформації – таким способом і справді можна культивувати якусь геометрично точну, жахливу «прокрустику», як сказав калькулятор.

– Як гадаєш, вони... він це розуміє?

– Тобто як? А, ти маєш на увазі, чи вважає він такий стан нормальним? Ну, в певному розумінні, мабуть, так, бо нічого іншого не знає. Хоча посилався на їхню давню історію – тиранів, спершу звичайних, потім «анонімних», – отже, він володіє масштабом для порівняння. Так, без сумніву, бо якби йому не було з чим порівнювати, то він не зумів би нам про все це розповісти.

– Якщо апелювання до тиранії дає йому змогу згадати про «кращі часи», то... дякую...

– І все ж таки. Це до певної міри логічний шлях розвитку. Якомусь черговому тиранові, видно, сяйнула думка, що особиста анонімність за чинної системи управління буде вигіднішою. Суспільство, не маючи змоги сконцентрувати опір, спрямувати свої ворожі почуття на конкретну особу, стає якоюсь мірою морально роззброєним.

– Ах, он як ти це розумієш? Безликий тиран, так?

– Можливо, це хибна аналогія, але по якомусь часі, коли склалися теоретичні основи цієї їхньої «прокрустики», хтось із його наступників пішов іще далі, ліквідував – не насправді, звичайно – навіть своє «інкогніто», скасував самого себе, саму систему правління. Певна річ, тільки у сфері понять, слів, публічних висловлювань...

– Але чому тут нема ніяких визвольних рухів? Цього не можу зрозуміти! Навіть якщо вони карають своїх «злочинців», поміщаючи їх в автономні, ізольовані групи, то за відсутності будь-якої охорони, нагляду, зовнішнього насильства можливі індивідуальні втечі, ба навіть організований опір.

– Для виникнення організації необхідні засоби взаєморозуміння, – Координатор висунув через лаз башточки вічко лічильника Гейгера, тріск якого, здавалося, потроху втихав. – Зверни увагу: в них певні явища взагалі позбавлені назви чи зв’язку з іншими, але і назви, і зв’язки, що їх видають за справжні, – це маски. Спотворення, викликані мутаціями, називаються епідемією якоїсь хвороби; те ж саме, мабуть, відбувається й з усім іншим. Щоб підкорити світ, його спочатку треба назвати. Без знання, без зброї, без організації, відрізані від інших едемців, вони можуть зробити небагато.

– Так, – погодився з ним Інженер, – але... та сцена на кладовищі, той рів під містом свідчать, можливо, про те, що порядок тут усе ж таки не такий досконалий, як цього хотілося б невідомому володареві. А те, як наш дуплекс злякався склянистої стіни, пам’ятаєш? Видно, ще не все тут гладенько.

Лічильник Гейгера над головами в них цокав дедалі лінивіше. Уламки під стіною, що оточувала корабель, потемніли, тільки ґрунт іще димів, і у високому стовпі вібруючого повітря дивно погойдувалися зірки.

– Ми вирішили стартувати, – провадив далі Інженер, – а могли б краще пізнати їхню мову. Зрозуміти, як діє ця їхня проклята влада, яка вдає, що насправді не існує. І... дати їм зброю...

– Кому? Тим нещасним, схожим на нашого дуплекса? І ти дав би йому в руки анігілятора? Ну знаєш...

– Для почину ми могли б самі...

– Знищити цю владу, еге ж? – спокійно підказав Координатор. – Інакше кажучи, визволити їх силоміць.

– Якщо іншого способу нема, то...

– По-перше, це не люди. Ти не повинен забувати, що врешті-решт розмовляєш з калькулятором і що дуплекса розумієш остільки, оскільки його розуміє калькулятор. По-друге, ніхто їм того, що в них є, не накидав. Принаймні ніхто з космосу. Вони самі...

– Міркуючи так, ти погоджуєшся на все. На все! – вигукнув Інженер.

– А як ти хочеш, щоб я міркував? Хіба населення планети – це дитина, яка зайшла в глухий кут, звідки її можна вивести за ручку? Якби це було так просто, Боже мій! Генрику, визволення почалося б із того, що нам довелося б убивати, і чим запеклішою була би боротьба, тим менше ми замислювалися б під час дій, убиваючи вже зрештою тільки для того, щоб відкрити собі шлях для відступу або дорогу для контратаки, вбиваючи всіх, хто стане перед Захисником, – ти добре знаєш, як це легко!

– Знаю, – буркнув Інженер. – А втім, – додав він, – іще нічого не відомо. Без сумніву, вони стежать за нами, і ці вікна, які ми повідчиняли в їхній «непроникній» оболонці, їм напевно не сподобаються. Думаю, що тепер ми можемо чекати нової спроби.

– Так, цілком можливо, – погодився з ним Координатор. – Я навіть вважаю, що нам доцільно виставити якісь далекі пости. Електронні очі та вуха.

– Це забрало б чимало часу й поглинуло б масу матеріалів, яких у нас і так обмаль.

– І про це я думав, через те й вагаюся...

– Два рентгени за секунду. Вже можна висилати автомати.

– Гаразд. Захисника краще підняти нагору, в ракету – про всяк випадок.

Пополудні небо затяглося хмарами, і вперше відтоді, як люди прибули на цю планету, посіявся теплий дощ. Дзеркальна стіна потемніла, по її випуклостях зі шумом збігали дрібні цівки. Автомати працювали невтомно, піщані струмені, які виривалися з пульсомоторів, скреготали й сичали на поверхні вирізаних плит, осколки склянистої маси злітали в повітря, дощ перетворив пісок на рідке болото. Через вантажний люк Чорний затягнув до ракети контейнери, повні радіоактивних уламків, другий автомат лічильником Гейгера перевіряв герметичність кришок. Потім обидві машини волокли вже очищені плити на місця, що вказав Інженер, де у фонтанах сліпучих іскор, котрі викидали зварювальні апарати, великі брили розм’якшувалися в полум’ї дуги, скріплювалися одна з одною й утворювали основу майбутнього помосту.

Незабаром стало зрозумілим, що будівельного матеріалу не вистачить – і після цілоденної праці, перед смерком, Захисник знову виповз із ракети й зупинився навпроти подірявлених стін. Видовище було пекельне. Дощ не переставав, поступово переходячи в зливу. Неправильні квадратні сонця спалахували у темряві сліпучим світлом, гуркіт ядерних вибухів змішувався з тупим потріскуванням охоплених полум’ям брил склянистої маси, коли вони, падаючи, заривалися в ґрунт, угору стріляли густі клуби диму й пари, калюжі дощової води випаровувалися з пронизливим свистом, дощ закипав у повітрі, не долітаючи до ґрунту, високо вгорі міріадами рожевих, зелених та жовтих дуг спалахували блискавиці вибухів. Захисник, чорний, наче вирубаний з вугільної лави, осяяний цими спалахами, відступав, повільно повертався на місці, підіймаючи тупе рило, і знову все довкола стрясали громи й блискавиці.

– Це навіть добре! – закричав Інженер Координаторові у самісіньке вухо. – Може, така канонада їх відстрашить й вони дадуть нам спокій! Нам потрібно ще щонайменше два дні!

Його обличчя, залите потом, – у башточці було гаряче, як у пічці, – здавалося ртутною маскою.

Коли вони пішли спочивати, автомати знову вийшли нагору й гули аж до ранку, волочачи за собою шланги піщаних помп, гуркотіли плитами склянистої маси; довкола зварювальних апаратів сліпучою і надзвичайно чистою блакиттю виблискував та іскрився дощ; вантажний люк ковтав нові контейнери з уламками – параболічна конструкція зразу ж за кормою ракети повільно росла, тимчасом як вантажний автомат й екскаватор працювали під її черевом, люто вгризаючись у схил пагорба.

Коли люди прокинулися на світанку, частину склянистого будівельного матеріалу було вже використано на кріплення штольні.

– Це була непогана думка, – сказав Координатор, коли всі зібралися в навігаційній; на столі валялися сувої технічних креслень. – Справді-бо: якби ми почали забирати підпори, стеля могла б раптово завалитися під тягарем ракети, і вона не тільки впала б на поверхню, а ще й роздавила б автомати – вони не встигли би вийти з траншеї.

– А чи вистачить нам потім енергії на політ? – запитав Кібернетик уже з порога.

– На десять польотів. Якщо виникне потреба, ми зможемо анігілювати уламки, які лежать у відстійнику, хоча в цьому, мабуть, не буде потреби. Введемо у штольні нагрівальні шланги й зможемо точно регулювати температуру; коли вона досягне точки плавлення склянистої маси, підпори почнуть повільно осідати. Якщо вони плавитимуться надто швидко, ми будь-якої хвилини зможемо впорснути до штольні порцію рідкого повітря. Таким чином до вечора витягнемо ракету з ґрунту. Ну, а потім зведемо її вертикально...

– Це вже буде наступний етап, – сказав Інженер.

О восьмій годині ранку хмари розійшлися і засяяло сонце. Величезний циліндр корабля, що досі безпорадно стирчав із схилу пагорба, здригнувся. Інженер пильно стежив за цим рухом – за допомогою теодоліта він вимірював повільне опускання корми. Ніс корабля був уже глибоко підкопаний, порожнечу, що утворилася на місці вийнятої глини, заповнив ліс скляних стовпів. Інженер стояв на значній відстані від ракети, майже біля самісінької стіни, – подірявлена рядами отворів, вона нагадувала руїни якогось видутого зі скла Колізею.

Люди й дуплекси покинули корабель. Якогось моменту Інженер побачив постать Лікаря, котрий наближався здалеку, обходячи ракету ззаду великою дугою, але це не зафіксувалося в його свідомості – він був надто заполонений спостеріганням за апаратурою. Тягар ракети тримали тепер на собі тільки тонкий шар ґрунту і системи підпор, що дедалі розм’якали. Вісімнадцять товстенних тросів бігли від кормових муфт до гаків, уплавлених в наймасивніші руїни стіни. Інженер благословив цю стіну – без неї автомати опускали б і зводили ракету принаймні в чотири рази довше.

По всій мережі кабелів, що звивалися в піску, струм плив до нагрівальних труб, покладених у штольні. Її гирло, яке добре було видно зразу ж під тим місцем, де корпус ракети увігнався в схил, слабо диміло. Жовто-сірі хмари ліниво повзли над невисохлим ще після нічного дощу ґрунтом. Корма ракети опускалася дрібними ривками; коли вона починала осідати трохи різкіше, Інженер зсовував затискач приладу, і тоді з чотирьох шлангів, котрі вели до штольні, бив потік рідкого повітря й отвір з гуркотом виригав брудно-білі хмари.

Зненацька, коли розпочали чергову фазу розплавлювання склянистого кріплення штольні, весь корпус ракети судомно затремтів, і, перш ніж Інженер устиг повернути затискач, більш як стометровий циліндр із протяжним стогоном нахилився, корма описала дугу, за частку секунди пролетіла чотири метри; водночас ніс корабля вирвався зі схилу. Викинувши вгору купу піску й мергелю, керамітовий гігант застиг, притиснувши собою кабелі та металеві шланги; один із них тріснув, і з нього з виттям бризнув гейзер конденсованого повітря.

– Лежить! Лежить!!! – закричав Інженер, а коли отямився, то побачив поруч себе Лікаря. – Що? Що? – повторював Інженер, мовби оглухнувши, й ніяк не міг зрозуміти, що той йому говорить.

– Здається, ми вертаємося... додому, – сказав Лікар.

Інженер мовчав.

– Він житиме, – додав Лікар.

– Хто? Про кого ти говориш? А... – Інженер раптом усе зрозумів і, ще раз поглянувши на ракету, переконався, що вона вже лежить, визволена з полону планети. – І що?.. Полетить з нами? – запитав він, рушивши до корабля.

Йому кортіло якомога швидше оглянути носову обшивку.

– Ні, – відповів Лікар.

Він пройшов кілька кроків за Інженером, а тоді, мовби передумавши, зупинився. Похолоднішало – з розчавленої труби все ще бив фонтан рідкого газу. На поверхні корпусу ракети з’явилися дрібні фігурки – одна з них зникла, через кілька хвилин вируючий стовп газу осів, якийсь час іще бризкала піна, від якої крижаніло повітря. Несподівано запала дивовижна тиша. Лікар роззирнувся, мовби здивувавшись, як він сюди потрапив, і повільно рушив уперед.

...Ракета стояла вертикально – біла, біліша від осяяних сонцем хмар, серед яких, здавалося, вже плив її далекий загострений вершечок. Минуло три дні тяжкої праці. Усе було вже повантажено. Великий параболічний пандус зі зварених уламків стіни, яка мала замкнути людей, тягнувся вздовж схилу пагорба. На висоті вісімдесяти метрів над поверхнею планети стояли у відкритому люкові четверо членів екіпажу. Вони дивилися вниз. Там, на буро-жовтій пласкій поверхні, виднілися дві дрібненькі постаті, одна трохи світліша від другої. Люди згори спостерігали, як ті стоять непорушно за кілька десятків метрів від дюзових кілець, що плавно розширювалися, мов велетенські колони.

– Чому вони не йдуть геть? – нетерпляче запитав Фізик. – Ми не зможемо стартувати.

– Вони нікуди не підуть, – сказав Лікар.

– Тобто як? Він не хоче, щоб ми відлітали?

Лікар знав, що це означає, але мовчав.

Сонце стояло високо. Із заходу пливли купчасті хмари. З відкритого люка, наче з вікна стрілчастої вежі, що несподівано виросла посеред пустелі, виднілися південні гори, поголубілі, злиті з хмарами вершини, велика західна пустеля – на сотні кілометрів розкинулися смуги залитих сонцем дюн та фіолетове хутро лісів, які вкривали східні пагорби. Безмежний простір лежав під блакитним небом з маленьким сліпучим сонцем у зеніті. Мереживним каркасом унизу тяглося кільце стіни – тінь ракети пересувалася по ньому, мов стрілка сонячного годинника титанів, і вже наближалася до двох маленьких постатей.

Раптом зі сходу докотився грім, протяжним свистом відгукнулося повітря, й негаснуче в промінні сонця полум’я блиснуло з чорного купола вибуху.