Текст книги "Едем"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 17 страниц)

13

Обхід ракети тривав довго. Дуплекс особливо цікавився атомним реактором й автоматами. Інженер креслив йому безліч ескізів – тільки в машинному відділенні на це пішло чотири блокноти. Автомат викликав у гостя явний інтерес. Дуплекс докладно оглянув мікросітку й неабияк здивувався, побачивши, що вся вона занурена в резервуар, який охолоджується рідким гелієм. Це був кріотронний мозок надпровідного типу для надзвичайно швидких реакцій. Але гість, мабуть, уловив, навіщо охолоджується мозок, бо дуже довго покашлював і з великим задоволенням вивчав ескізи, які йому креслив Кібернетик. Здавалося, стосовно електричних схем вони зможуть порозумітися швидше, ніж із приводу того, яким жестом чи символом позначити навіть найпростіші слова.

О п’ятій годині, над ранок, Хімік, Координатор й Інженер пішли спати; на посту в тунелі, після того, як зачинили вантажний люк, залишився Чорний; усі інші разом з дуплексом подалися до бібліотеки.

– Знаєте що? – сказав Фізик, коли вони проходили повз лабораторію. – Ану покажімо йому ще таблицю Менделєєва. Там є схематичні зображення атомів.

Вони увійшли досередини. Фізик почав копирсатися в купі паперів під шафкою, і цієї миті щось зацокало.

Фізик викидав з кутка шелесткі згортки й нічого не почув, але Лікар нашорошився.

– Що це? – запитав він.

Фізик випростався й, теж почувши цокіт, глянув на товаришів переляканими очима.

– Це Гейгер, там... стійте! Десь витік...

Він підскочив до лічильника. Дуплекс усе ще стояв непорушно й водив очима по приладах. Нараз він наблизився до столу, й лічильник зацокотів довгими чергами, наче барабанщик, який вибиває протяжний дріб.

– Це він! – крикнув Фізик, обіруч схопив металевий циліндр і спрямував його на велетня.

Лічильник аж завібрував.

– Радіоактивний? Він? Що це означає? – запитав приголомшений Кібернетик.

Лікар зблід. Він підійшов до столу, глянув на тремтливий індикатор, узяв із Фізикових рук металевий циліндр і почав водити ним у повітрі довкола дуплекса. Дріб слабшав тим виразніше, чим вище підіймав він лічильник. Коли Лікар опустив його до товстенних, незграбних ніг прибульця, мембрана аж заревла. На шкалі апарата спалахнув червоний вогник.

– Радіоактивне зараження... – пробелькотів нарешті Фізик.

Здивований дуплекс переводив очі з одного на іншого, нітрохи не занепокоєний незрозумілою для нього операцією.

– Він потрапив сюди через отвір у мурі, який пропалив Захисник, – тихо сказав Лікар. – Там радіоактивна пляма... І він пройшов по ній...

– Не наближайтеся до нього! – крикнув Фізик. – Він випромінює щонайменше мілірентген за секунду! Зачекай – його треба якось... Якщо ми загорнемо його в керамітову фольгу, можна буде ризикнути...

– Але ж, чоловіче, тут ідеться зовсім не про нас! – підвищив голос Лікар. – Тут ідеться про нього! Як довго він міг там перебувати? Скільки нахапав рентгенів?

– Н... не знаю. Звідки я це можу знати... – Фізик увесь час дивився на стрекотливий лічильник. – Ти повинен щось зробити! Ацетатна ванна, абразія епідермісу... Дивіться, він... він нічого не розуміє!

Лікар мовчки вибіг із лабораторії і за хвилину повернувся з аптечкою першої протирадіаційної допомоги. Дуплекс ніби хотів опертися незрозумілим процедурам, але потім дозволив робити зі собою все, що треба.

– Надінь рукавиці! – крикнув Фізик Лікареві, який голими руками торкався дуплексової шкіри.

– Розбудити решту? – невпевнено запитав Кібернетик, який стояв під стіною, опустивши руки.

Лікар швидко натягував важкі рукавиці.

– Навіщо? – сказав він і низько нахилився над дуплексом. – Поки що нічого... Еритема з’явиться через якихсь десять-дванадцять годин, якщо...

– Якби ми могли з ним порозумітися... – буркнув Фізик.

– Переливання крові, тільки як? Звідки? – Лікар дивився перед собою невидющими очима. – Той, другий! – раптом вигукнув він, але відразу ж завагався й додав уже тихіше: – Ні, не можна... довелося б спершу дослідити кров обох на аглютинацію – може виявитися, що в них різні групи...

– Послухай, – Фізик відвів його набік, – справи дуже кепські. Я боюся... ну, ти розумієш? Він, мабуть, пройшов по радіоактивній плямі, тільки-но спала температура: в зоні мікроанігіляційної реакції завжди утворюється багато радіоізотопів. Рубідій, стронцій, ітрій і таке інше. Рідкоземельні елементи. Поки що він нічого не відчуває, найраніше завтра – так вважаю. Чи є в його крові білі тільця?

– Є, однак вони мають зовсім інший вигляд, аніж людські.

– Усі клітини, які щедро розмножуються, завжди вражаються однаково, незалежно від виду. У нього має бути трохи більша опірність, аніж у людини, але...

– Ти звідки знаєш?

– Бо нормальна радіоактивність ґрунту тут майже вдвічі вища, ніж на Землі, отже, вони до певної міри можуть бути до неї пристосовані. Твої антибіотики тут, звичайно, безсилі?

– Так, безсилі; тут, мабуть, інші бактерії...

– Так я і думав. Знаєш що? Ми повинні насамперед якось порозумітися з ним... Випитати якомога більше. Реакція настане щонайраніше через кілька годин...

– А! – Лікар швидко глянув на Фізика й опустив очі.

Вони стояли за п’ять кроків від дуплекса, який напівлежав під стіною, не спускаючи з них блідо-голубих очей.

– Витягнути з нього якомога більше, перш ніж він... помре?

– Я не думаю про це так, – відповів Фізик, намагаючись зберегти спокій. – Припускаю, що він поводитиметься, як людина. Психічну здатність зберігатиме ще кілька годин, а потім настане апатія, – та ти й сам це добре знаєш... На його місці кожен із нас думав би передусім про виконання завдання!

Лікар знизав плечима, глянув на нього спідлоба й раптом усміхнувся:

– Кожен із нас, кажеш? Так, можливо, знаючи, що сталося. Але він постраждав через нас. З нашої вини.

– Ну то й що з цього? Невже для тебе важлива якась спокута? Не будь смішним!!

Фізикове обличчя вкрилося червоними плямами.

– Ні, – сказав Лікар. – Я з тобою не згоден. Розумієш? Це, – він показав на дуплекса, – хворий, а це, – він тицьнув пальцем у свої груди, – лікар. І всім, окрім лікаря, тут зараз нічого робити.

– Ти так вважаєш? – глухо запитав Фізик. Але ж це не наша провина, що...

– Неправда! Він опромінився, бо йшов по сліду Захисника! Та досить уже про це. Я повинен узяти в нього кров.

Лікар зі шприцом у руці підійшов до дуплекса. Якусь секунду постояв над ним, ніби вагаючись, потім повернувся до столу за другим шприцом. На обидва насадив голки, вийняті з гамма-стерилізатора.

– Допоможи мені, – обернувся він до Кібернетика.

І наблизився до дуплекса. На його очах оголив свою руку, Кібернетик увів голку йому у вену, втягнув трохи крові й відступив назад; тоді Лікар узяв другий шприц і, торкаючись шкіри дуплекса, знайшов судину, глянув йому в очі й устромив у неї голку. Кібернетик стояв над ними. Дуплекс навіть не здригнувся. Його ясно-рубінова кров заповнила скляний циліндр шприца. Лікар спритно вийняв голку, притиснув ранку, що кровила, ватним тампоном і вийшов, високо тримаючи шприц.

Фізик та Кібернетик перезирнулися. Кібернетик іще хвилину потримав у руці шприц із Лікаревою кров’ю, а потім поклав його на стіл.

– Що ж тепер? – запитав.

– Він міг би нам усе розповісти! – Фізик немовби перебував у гарячці. – А цей, цей... – І раптом глянув Кібернетикові у вічі.

– Може, їх розбудити? – повторив той.

– Це нічого не дасть. Лікар скаже їм те саме, що й мені. Є тільки одна можливість – дуплекс... повинен сам вирішити. Якби він захотів... Лікар не зможе йому заборонити.

– Він? – Кібернетик здивовано глянув на Фізика. – Ну гаразд... Але як він це вирішить? Адже не знає нічого, а ми не можемо йому розказати!

– Ще й як можемо, – холодно сказав Фізик, дивлячись на скляний циліндр із кров’ю, що лежав біля стерилізатора. – У нас є хвилин п’ятнадцять, поки Лікар полічить його еритроцити. Давай сюди дошку!

– Але ж це не має ніякого...

– Давай дошку! – крикнув Фізик і заходився збирати з підлоги шматочки крейди.

Кібернетик зняв із стіни дошку, й вони разом поставили її навпроти дуплекса.

– Білої крейди замало! Принеси з бібліотеки кольорову!

Коли Кібернетик вийшов, Фізик схопив перший-ліпший шматок крейди й почав швидко малювати велику півсферу, а в ній – ракету. Відчуваючи на собі непорушний погляд блідо-голубих очей, він рисував дедалі швидше. А коли щось закінчував зображати, то обертався до дуплекса, напружено дивився у вічі йому, тицяв пальцем у дошку, витирав її губкою і продовжував малювати.

Ось стіна півсфери – поки що ціла. Стіна півсфери – і перед нею Захисник. Його рило – і заряд, що вилітає з нього. Фізик знайшов уламочок фіолетової крейди, заштрихував нею частину стіни перед Захисником, пальцями розтер крейду, в результаті чого виник отвір, оточений фіолетовим патьоком. Силует дуплекса. Фізик підійшов до лежачого гостя, торкнувся його торса, а відтак повернувся до тієї ж дошки, стукнув крейдою по намальованій фігурці, різко стер усе губкою, аж вода чвиркнула на підлогу, ще раз квапливо намалював грубо обведений фіолетовим отвір у стіні, а в ньому – дуплекса й стер усе довкола. На дошці залишився тільки контур великої постаті. Стоячи так, щоби дуплекс міг бачити кожен його рух, Фізик заходився поволі втирати розкришену на порох фіолетову крейду в ноги випростаної фігури. Обернувся. Маленький дуплексів торс, який перед цим спочивав на гумовій подушці, котру надув Лікар, поволі підвівся, його зморщене мавп’яче личко з розумними очима відвернулося від дошки і втупилося у Фізика, немовби мовчки про щось його запитувало.

Тоді Фізик кивнув головою, схопив бляшанку, пару захисних рукавиць і стрімко вибіг з лабораторії. В тунелі він трохи не зіткнувся з автоматом, який, упізнавши його, притиснувся до стінки. Фізик вискочив на поверхню і, на бігу натягуючи рукавиці, навмання помчав до отвору в стіні, що випалив Захисник. Перед неглибокою вирвою впав навколішки і квапливо почав виривати з ґрунту шматки загусклого піску, який напіврозплавився від жару, й кидати його в бляшанку. Потім підхопився й знову бігцем повернувся через тунель до ракети. У лабораторії хтось стояв – Фізик зажмурив засліплені очі – це був Кібернетик.

– Де Лікар?

– Іще не повернувся.

– Відійди. Краще сядь під стіною.

Як Фізик і сподівався, напіврозплавлений пісок був блідо-фіолетового відтінку – він недарма вибрав крейду саме цього кольору. Коли він увійшов, дуплекс повернув до нього обличчя – він явно його чекав.

Фізик висипав на підлогу перед дошкою все, що було в бляшанці.

– Ти збожеволів! – крикнув, схоплюючись з місця, Кібернетик.

Лічильник, переставлений на протилежний кінець столу, прокинувся й квапливо зацокав.

– Помовч! Не заважай!

У Фізиковому голосі було стільки люті, що Кібернетик непорушно застиг під стіною.

Фізик кинув погляд на циферблат годинника: минуло вже дванадцять хвилин. Ось-ось мав повернутися Лікар. Він нахилився, показав на ледь помітні фіолетові щербинки напіврозплавленого піску. Набрав жменю зеренець і, розтуливши долоню, приклав їх до того місця, де були зображені замазані фіолетовою крейдою ноги фігури дуплекса. Розтер кілька піщаних крихт по рисунку, глянув у вічі дуплексові, струснув рештки пилу на підлогу, відступив у глиб залу, потім пішов уперед так рішуче, немовби вирушив кудись далеко. Вступив у центр фіолетової плями, хвилину постояв, а тоді заплющив очі й, розслабивши м’язи, повільно впав. Тіло його глухо вдарилося об підлогу. Полежавши так кілька секунд, він раптом підхопився, підбіг до столу, схопив лічильник Гейгера і, тримаючи його перед собою, наче ліхтар, підійшов до дошки. Тільки-но розтруб чорного циліндра наблизився до нарисованих крейдою ніг, пролунав раптовий, тривожний дріб. Фізик кілька разів наближав лічильник до дошки й відводив його назад, повторюючи ефект для дуплекса, який пильно стежив за ним, потім повільно повернувся до нього й почав наближати розтруб лічильника до його оголених стіп.

Лічильник завуркотів.

Дуплекс видав слабкий звук, немовби чимось похлинувся. Кілька секунд, що видалися Фізикові вічністю, він дивився йому в вічі бездонним блідим поглядом. Потім – по чолу Фізика покотилися краплі поту – дуплекс раптом розслабив торс, заплющив очі й безсило відкинувся на узголів’я, водночас дивно випростуючи вузлуваті пальчики своїх рук. Якусь хвилину він лежав так, наче мертвий, а тоді раптом розплющив очі, сів і вп’явся поглядом у Фізикове обличчя.

Той кивнув головою, відніс апарат на стіл, відштовхнув ногою дошку й глухо кинув Кібернетикові:

– Він зрозумів.

– Що зрозумів?.. – пробелькотав той, приголомшений цією німою сценою.

– Що має померти.

Увійшов Лікар, глянув на дошку, на розсипані склянисті уламки, на товаришів.

– Що тут діється? – запитав він. – Що це все означає?! – повторив уже гнівно.

– Нічого особливого. У тебе вже двоє пацієнтів, – байдуже відповів Фізик, а коли Лікар приголомшено глянув на нього, взяв зі столу лічильник і спрямував його розтруб на власне тіло.

Лічильник пронизливо застрекотів – у матеріал комбінезона набився радіоактивний пил. Лікареве обличчя почервоніло. Секунду він стояв непорушно й, здавалося, от-от пошпурить об підлогу шприцом, котрий тримав у руці. Та поступово кров відринула йому від обличчя.

– Так? – сказав він. – Гаразд. Ходімо.

Тільки-но вони вийшли, Кібернетик одразу ж накинув захисний халат і почав квапливо прибирати радіоактивні крихти. Він вивів зі стінної шафи напівавтоматичний очисник і пустив його підчищати пляму. Дуплекс незворушливо дивився на цю метушню, кілька разів слабо покашляв. Хвилин через десять Фізик повернувся разом з Лікарем – на ньому був полотняний костюм, шию та руки вкривали товсті завої бинта.

– Уже, – майже весело сказав він Кібернетикові. – Нічого страшного – перший ступінь, а може, й того нема.

Лікар та Кібернетик заходилися підводити дуплекса, який, зрозумівши, чого вони від нього хочуть, устав і слухняно вийшов з лабораторії.

– І навіщо все це було? – знизав плечима Кібернетик.

Він нервово ходив із кутка в куток, тицяючи у всі щілини чорну мордочку лічильника Гейгера. Цокання то посилювалося, то знову стихало.

– Побачиш, – спокійно відповів Фізик. – Якщо голова в нього на місці – побачиш.

– Чому ти не одягнув захисний костюм? Жаль було хвилини?

– Я повинен був продемонструвати це якомога простіше, – сказав Фізик. – Якомога природніше, без жодних «домішок», розумієш?

Вони замовкли. Стрілка стінного годинника повільно пересувалася. Нарешті Кібернетика почав змагати сон. Фізик, маніпулюючи пальцями, що стирчали з бинтів, незграбно закурив сигарету. Ввійшов Лікар у забрудненому халаті, люто підскочив до Фізика:

– Це ти! Ти! Що ти з ним зробив?!

– А в чому річ? – підвів голову Фізик.

– Він не хоче лежати! Насилу дозволив перев’язати себе, раз у раз устає та лізе в двері. О, він уже тут... – тихіше додав Лікар.

Дуплекс увійшов, незграбно накульгуючи. По підлозі за ним тягнувся кінець бинта.

– Ти не можеш лікувати його силоміць, – холодно сказав Фізик. Кинув на підлогу сигарету й, роздушивши її черевиком, обернувся до Кібернетика: – Ну що, візьмемо калькулятор з навігаційної, га? У нього максимальна дальність екстраполяції.

Той здригнувся, раптом нібито прокинувшись, підхопився на рівні, хвилину дивився на нього каламутним поглядом, а тоді швидко вийшов, залишивши двері відчиненими. Лікар стояв посеред лабораторії, засунувши кулаки в кишені халата. Почувши слабке човгання, він обернувся, глянув на велетня, котрий повільно наближався до нього, й зітхнув.

– Уже знаєш? – запитав він. – Уже знаєш, так?

Дуплекс кашлянув.

Інші троє екіпажників увесь день спали і прокинулися, коли вже сутеніло. Вони зайшли до бібліотеки й очам їхнім відкрилася жахлива картина. Столи, підлога, всі вільні крісла були завалені купами книжок, атласів, розгорнених альбомів, сотні скреслених аркушів валялися на підлозі, між книжками лежали частини приладів, кольорові гравюри, бляшанки консервів, тарілки, оптичне скло, арифмометри, котушки; до стіни була прихилена дошка, з якої стікала, змішана з крейдяним пилом, вода, шар засохлого вапнякового порошку вкривав пальці, рукави і навіть коліна Фізика, Кібернетика та Лікаря. Вони сиділи навпроти дуплекса, зарослі, з почервонілими очима, й пили каву з великих кухлів. Посередині, там, де раніше стояв стіл, височів каркас великого електронного калькулятора.

– Як справи? – запитав Координатор, раптом вирісши на порозі.

– Прекрасно. Ми вже уніфікували тисячу шістсот понять, – відповів Кібернетик.

Лікар устав. На ньому ще й досі був білий халат.

– Вони мене до цього примусили, – зітхнув він і показав на місцеве створіння: – Цей дуплекс опромінився.

– Опромінився?! – Координатор переступив поріг. – Тобто як?

– Він пройшов по радіоактивній плямі в проломі стіни, – пояснив Фізик і, відставивши кухоль з недопитою кавою, опустився навколішки біля апарата.

– У нього вже на десять відсотків менше білих тілець, аніж було сім годин тому, – сказав Лікар. – Гіалінова дегенерація – цілком як у людини. Я хотів його ізолювати, дуплексу потрібний спокій, але він не хоче лежати, бо Фізик сказав йому, що це все одно вже не допоможе.

– То правда? – обернувся Координатор до Фізика. Він, не відриваючись від апарата, мовчки кивнув.

– І дуплекс уже приречений?.. – запитав Інженер.

Лікар знизав плечима.

– Не знаю! Якби це була людина, я сказав би, що в нього тридцять шансів зі ста. Але це не людина. Він став трохи апатичним. Та це, можливо, від утоми й безсоння. Якби я міг його ізолювати...

– А навіщо? Адже ти й так робиш з ним усе, що хочеш, – сказав Фізик, не повертаючи голови.

Він і далі копирсався в апараті забинтованими руками.

– А з тобою що сталося? – запитав Координатор.

– Я пояснював дуплексу, яким чином він опромінився.

– Так докладно це йому розтлумачував?! – крикнув Інженер.

– Мусив.

Хвилину панувала мовчанка.

– Сталося те, що сталося, – повільно проказав Координатор. – Добре це чи погано, але це так. Що ж тепер? Що ви вже з’ясували?

– Чимало, – заговорив Кібернетик. – Він уже опанував масу наших символів – головним чином математичних. Теорія інформації, можна сказати, вже позаду. Найгірше з електричним письмом: без спеціального апарата ми не зможемо навчити його читати, а в нас нема ні такого апарата, ні часу, щоб його змонтувати. Пам’ятаєте ті трубки, які стирчали з їхніх тіл? Це звичайнісінькі пристрої для письма! Коли дуплекс з’являється на світ, йому відразу ж уставляють таку трубку – як у нас колись проколювали вуха дівчаткам... З обох боків великого тіла в них є електричні органи, через те тулуб такий масивний! Це щось на зразок мозку й водночас плазматичної батареї, яка передає заряди «каналові», котрий безпосередньо пише. Він закінчується провідками на «комірі», але це в усіх по-різному. Писати вони, звичайно, повинні вчитися. Ця операція, яку практикують уже тисячі років, – тільки підготовчий крок.

– Отже, дуплекс таки не розмовляє? – запитав Хімік.

– Розмовляє! Той кашель, що ви чули, і є його мовою. Одне «кахи» – то ціле речення, вимовлене з великою швидкістю. Ми записали його на плівку – воно розкладається на спектр частот.

– Он як? Виходить, це мова, що базується на принципі частотної модуляції звукових коливань?

– Радше шумів. Вона беззвучна. Звуками вони виражають хіба почуття, емоційні стани.

– А ці електричні органи – невже то їхня зброя?

– Не знаю. Та ми можемо його запитати.

Кібернетик нахилився, витягнув з-поміж паперів великий малюнок, на якому було зображено вертикальний розріз дуплекса, показав на два видовжені сегментні утворення у його середині й, наблизивши рот до мікрофона, запитав:

– Зброя?

Репродуктор, установлений з іншого боку, навпроти дуплекса, застрекотів. Дуплекс, який трохи підняв маленький торс, коли зайшли нові люди, якусь мить не ворушився, потім закашляв.

– Зброя – ні, – заскрипів репродуктор. – Численні оберти планети – колись – зброя.

Дуплекс кашлянув.

– Орган-рудимент – біологічної – еволюції – вторинна – адаптація – цивілізація, – мертво, без будь-якої інтонації проскрипів репродуктор.

– Ну-ну, – буркнув Інженер.

Хімік слухав, заплющивши очі.

– Отже, таки справді! – вихопилося у Координатора. Однак він умить опанував себе й запитав: – Якою є їхня наука?

– З нашого погляду вона досить-таки дивна, – сказав Фізик і підвівся з колін. – Ніяк не можу усунути це кляте скрипіння, – обернувся він до Кібернетика. – Солідні знання в галузі класичної фізики. Оптика, електрика, механіка в специфічному поєднанні з хімією – щось на зразок механохімії. Там у них дуже цікаві досягнення.

– Ну?! – Хімік аж подався вперед.

– Подробиці потім. У нас усе зафіксоване, заспокойся. Від цих вихідних позицій ми пішли в інший бік – до теорії інформації. Але її вивчення у них поза спеціальними центрами заборонено. Найгірше виглядає їхня атомістика, особливо ядерна хімія.

– Стривай, як то заборонено? – здивувався Інженер.

– Просто не дозволено такі дослідження – і край.

– Хто ж їх забороняє?

– Це складне питання, і ми ще мало що тут розуміємо, – втрутився Лікар. – Найгірше поки що орієнтуємося в їхній суспільній динаміці.

– Мені здається, що для ядерних досліджень їм не вистачає стимулів, – зауважив Фізик. – Вони ще не відчувають енергетичного дефіциту.

– Давайте спершу закінчимо з одним! Як же все-таки з тими забороненими дослідженнями?

– Сідайте, будемо розпитувати далі, – сказав Кібернетик.

Координатор наблизив обличчя до мікрофона, але Кібернетик зупинив його:

– Почекай. Уся трудність у тому, що чим складніша конструкція речення, тим більше в калькулятора розсипається граматика. Крім того, мені здається, що аналізатор звуків недостатньо селективний. Ми часто отримуємо своєрідні ребуси; а втім, ви почуєте це й самі.

– На планеті вас... багато? – повільно і виразно запитав Фізик. – Яка динамічна структура? Вас багато... на планеті?

Репродуктор двічі клацнув і зупинився. Дуплекс довгенько не відповідав. Потім хрипко закашляв.

– Динамічна структура – подвійна. Зв’язок – подвійний, – забурмотів репродуктор. – Суспільство – кероване – централізовано – вся планета.

– Прекрасно! – вигукнув Інженер.

Як і двоє інших нових учасників розмови, він був дуже збуджений. Фізик, Лікар та Кібернетик, може, через утому, сиділи непорушно, з байдужими обличчями.

– Хто керує суспільством? Хто на вершині – індивід чи група? – запитав Координатор, нахиляючись до мікрофона.

Репродуктор затріщав, потім протяжно загув, і на панелі приладу кілька разів блимнув червоний індикатор.

– Так запитувати не можна, – квапливо пояснив Кібернетик. – «На вершині» – це переносне значення, і йому нема відповідника в словникові калькулятора. Зачекай, я спробую сам. – І він нахилився вперед: – Як багато вас править суспільством? Один? Кілька? Велике число?

Репродуктор швидко застрекотів.

– А хіба правління – це не переносне значення? – запитав Координатор.

Кібернетик похитав головою.

– Це термін зі сфери теорії інформації, – устиг він відповісти, перш ніж дуплекс закашляв і репродуктор почав розмірено викидати:

– Один – кілька – багато – правління – невідомо. Невідомо, – повторив він.

– Тобто як невідомо? Що це означає? – запитав здивований Координатор.

– Зараз довідаємося. Невідомо тобі – чи невідомо – нікому – на планеті? – сказав він у мікрофон.

Дуплекс відповів, і калькулятор знову викинув у репродуктор:

– Зв’язок – динамічний – подвійний. Відомо – одне – існує. Відомо – друге – ні.

– Нічого не розумію! – Координатор глянув на товаришів. – А ви?

– Почекай, – сказав Кібернетик, вдивляючись у дуплекса, який повільно ще раз наблизив обличчя до свого мікрофона й двічі кашлянув.

Калькулятор почав перекладати:

– Багато обертів планети – колись – управління централізоване – розподілене. Пауза. Один дуплекс – одне управління. Пауза. Сто тринадцять обертів планети – так. Пауза. Сто одинадцятий оберт планети – один дуплекс – правління – смерть. Пауза. Інший один – управління – смерть. Пауза. Один – один – смерть. Пауза. Потім – один дуплекс – управління – невідомо – хто. Відомо – центральне – управління. Пауза. Невідомо – хто – управління. Пауза.

– Так, це справді ребус, – зітхнув Координатор. – І що ви з цим робите?

– Це зовсім не ребус, – відповів Кібернетик. – Він сказав, що до сто тринадцятого року, рахуючи від нинішнього дня, в них був центральний уряд, який складався з кількох індивідуумів. «Управління централізоване, розподілене». Потім настало правління одиночок – щось на зразок монархії чи тиранії. У сто двадцятому і сто одинадцятому роках – вони лічать від нинішнього дня, тепер у них нульовий рік, – відбулись якісь бурхливі двірцеві перевороти. Протягом двох років змінилися четверо володарів, їхнє правління закінчувалося смертю, ясна річ, не природною. Потім з’явився новий правитель, але їм невідомо, хто це був. Вони знали, що він існує, але хто конкретно, – таємниця.

– Анонімний володар? – здивувався Інженер.

– Мабуть. Спробуємо довідатися більше, – і Кібернетик знову обернувся до мікрофона: – Тепер відомо, що один індивід править суспільством, але невідомо, хто це, так? – запитав він.

Калькулятор нерозбірливо захрипів, дуплекс відкашлявся, наче мить повагався, потів знову кілька разів кашлянув, і репродуктор відповів:

– Ні. Не так. Пауза. Шістдесят обертів планети – відомо, один дуплекс – центральне управління. Пауза. Потім відомо – жоден. Пауза. Ніхто. Ніхто – центральне управління. Так відомо. Ніхто – управління. Пауза.

– Тепер і я вже нічого не розумію, – признався Фізик.

Кібернетик сидів, схилившись над приладом та прикусивши губу.

– Стривайте. Загальна інформація така, що центральної влади немає? Так? – запитав він у мікрофон. – А реальність така, що центральна влада існує. Так?

Калькулятор перемовлявся з дуплексом, видаючи стрекотливі звуки. Усі чекали, повернувши голови до репродуктора.

– Така правда. Так. Пауза. Хто інформація – є центральне управління, той – є, нема. Хто інформація така – той є, нема. Той – колись є – потім нема.

Усі мовчки перезирнулися.

– Хто говорить, що існує влада, сам перестає існувати. Так він сказав? – напівголосно запитав Інженер.

Кібернетик повільно кивнув головою.

– Але ж це неможливо! – вигукнув Інженер. – Адже влада повинна мати свою резиденцію, вона повинна видавати укази, закони, повинні існувати її виконавчі органи, ієрархічно нижчі, армія – адже ми зустрічалися з їхніми озброєними...

Фізик поклав руку йому на плече. Інженер змовк. Дуплекс іще якусь хвилину покашлював. Зелене око калькулятора швидко затрепетало, він увесь загув. Репродуктор заговорив:

– Інформація – подвійна. Пауза. Одна інформація хто – той є. Пауза. Друга інформація – хто – той колись є, потім нема. Пауза.

– Є інформація, яку блокують? – запитав у мікрофон Фізик. – Так? Хто запитує щось із цієї інформації – тому загрожує смерть, так?

По той бік приладу знову почулися скрип репродуктора й покашлювання дуплекса.

– Ні. Не так. Пауза, – відповів калькулятор байдужим голосом, розмірено відокремлюючи слова одне від одного. – Хто колись є, потім нема – той не смерть. Пауза.

Усі зітхнули.

– Отже, не покарання смертю? – вигукнув Інженер. – Запитай його, що вони роблять з такими? – попросив він Кібернетика.

– Боюся, що цього не вдасться зробити, – відповів Кібернетик, та Координатор й Інженер наполягали на своєму, і тоді він здався: – Гаразд. Як хочете. Але я не відповідаю за результат. Що чекає того, хто поширює блоковану інформацію? – запитав він у мікрофон.

Хрипливий діалог калькулятора з дуплексом, який безвладно лежав на підлозі, тривав чимало часу. Нарешті репродуктор заговорив:

– Той, хто така інформація інкорпорований самокерована група невідомий ступінь імовірність дегенерація межа. Пауза. Кумулятивний ефект брак терміну адаптація така необхідність боротьба сповільнення сили потенціал брак терміну пауза. Невелика кількість обертів планети смерть. Пауза.

– Що він сказав? – обернулися до Кібернетика Хімік, Координатор та Інженер.

Той знизав плечима:

– Уявлення не маю. Я вам казав, що це безнадійно. Надто складна проблема. Уперед треба посуватися поступово. Я здогадуюся, що долі такого індивіда не позаздриш. Його чекає передчасна смерть, останнє речення було недвозначне, але який механізм усього цього процесу, не знаю. Якісь самокеровані групи. Ясна річ, із приводу цього можна будувати різні гіпотези, але довільних комбінацій з мене, мабуть, доволі.

– Гаразд, – сказав Інженер, – тоді запитай його про той завод на півночі.

– Уже запитували, – відповів Фізик. – Це теж дуже складна справа. Щодо цього в нас така теорія...

– Чому теорія!? Хіба він не відповів вам виразно?! – втрутився Координатор.

– Ні, бо це теж торкається явищ вищого порядку. Що ж до заводу, то його покинули тоді, коли він повинен був розпочати давати продукцію. Це ми знаємо абсолютно точно. Важче з’ясувати причини, чому це сталося. Років п’ятдесят тому вони ухвалили план біологічної реконструкції. Перебудова функції тіла – а може, й форми, – це темна історія. Майже все населення планети протягом кількох років було піддане серії операцій. Ішлося, як мені здається, про перебудову не стільки тодішнього покоління, скільки наступних, через скеровані мутації генеративних клітин. Так ми це собі пояснюємо. Порозуміння у галузі біології – дуже складна справа.

– Якою мала бути ця перебудова? В якому напрямку? – запитав Координатор.

– Цього з’ясувати нам не вдалося, – відповів Фізик.

– Ну, дещо ми все ж таки знаємо, – не погодився з ним Кібернетик. – Біологія, зокрема вивчення життєвих процесів, на відміну від інших галузей науки, у них своєрідна, так би мовити, доктринерська. – Кажу так, враховуючи те, що їхні вірування – це радше система вимог і правил, які стосуються недовгого життя, система, позбавлена трансцедентальних елементів.

– А вони ніколи не вірили в якогось творця? – запитав Координатор.

– Невідомо. Зрозумій, такі абстрактні поняття, як віра, Бог, мораль, душа, взагалі неможливо уніфікувати в межах калькулятора. Ми змушені задавати безліч конкретних запитань і з маси відповідей, непорозумінь, часткового перекриття значень намагаємося лише вивести осмислену й узагальнену екстраполяцію. По-моєму, те, що Лікар називає релігією, – просто традиція, історично нашаровані звичаї, ритуали.

– Але що спільного може мати релігія чи традиція з біологічними дослідженнями? – запитав Інженер.

– Саме цього ми й не змогли з’ясувати. Та зв’язок, у всякому разі, є, і то цілком очевидний.

– Може, йшлося про те, що вони намагалися пристосувати деякі біологічні факти до своїх вірувань чи забобонів?

– Ні, тут якась значно складніша історія.

– Вернімося до суті справи, – сказав Координатор. – Які були наслідки втілення у життя того біологічного плану?