Текст книги "Едем"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)

Картина була вражаюча. Від муру до муру хвилювалося море голів; здавлювані натиском, ті, котрі стояли під нішею, вдивлялися у нього розширеними очима, він бачив, з якими відчайдушними зусиллями намагалися віддалитися від нього, робили судомні рухи, але не могли протистояти натискові голої маси, що сунула вуличкою постійно вниз, витискаючи крайніх аж на мури; страхітливий вереск не припинявся.

Раптом угледів Лікаря – той був без ліхтарика й посувався, точніше, плив у натовпі, його повертало то обличчям, то боком, він губився між велетенськими тілами, в повітрі розвівалось якесь лахміття. Затиснувши в руках електрожектор, Хімік стримував, скільки міг, натиск тіл, відчував, як німіють його руки – мокрі, слизькі туші навалювалися на нього таранами, відскакували, мчали далі, тлум рідшав, з мороку виривалися нові групи, ліхтарик погас, непроникна пітьма вирувала, хлюпала, стогнала, піт заливав йому очі, втягуючи в груди повітря, що обпікало легені, він непритомнів.

Хімік сів на кам’яний східець, притулився спиною до холодних кругляків, хапав ротом повітря й розрізняв уже окремі кроки, ляскотливі стрибки, оглушливий хор поволі віддалявся; тримаючись руками за мур, він підвівся. Ноги були наче з вати, він хотів покликати Лікаря, але не зміг добути зі себе бодай звук.

Нараз білувате сяйво вихопило з мороку гребінь протилежного муру, й Хімік не відразу усвідомив: це, мабуть, Координатор подає їм магнієвою ракетою знак, що час уже повертатися.

Він нахилився й почав шукати ліхтарик, якого йому вибили з рук. Біля поверхні ґрунту повітря було насичене нестерпним нудотним смородом, що доводив до блювоти. Хімік підвівся. Почув далекий крик. Це був голос людини.

– Лікарю! Сюди! Сюди! – загукав він.

Голос відповів уже десь зовсім близько, між чорними мурами спалахнув промінчик світла. Лікар наближався швидко, але трохи похитувався, наче п’яний...

– А, – сказав він, – ти тут, ну й добре... – І схопив Хіміка за плече: – Протягли мене трохи, але мені вдалося забратися до зали... Ти загубив ліхтарика?

– Так.

Лікар усе ще тримав Хіміка за плече.

– Голова крутиться, – пояснив він спокійним голосом, трошки задихаючись. – Та це нічого, зараз мине.

– Що то було? – пошепки, ніби сам себе, запитав Хімік.

Лікар не відповів. Обидва вслухалися у темряву: в ній знову лунали далекі кроки, вона була сповнена шерехів, кілька разів доносився приглушений відстанню стогін. Небо над мурами спалахнуло, освітивши їхні гребені; світло затремтіло на вертикальних гранях та, бліднучи, сповзло вниз, наче миттєвий схід і захід сонця.

– Ходімо, – сказали Лікар та Хімік одночасно.

Якби не ракети, що кинув Координатор, їм, мабуть, не вдалося б повернутися до світанку. А так, орієнтуючись на відблиск заграви, яка ще двічі розганяла морок кам’яних ущелин, вони визначили правильний напрямок руху. Дорогою зустріли кількох утікачів, які, злякавшись світла їхнього ліхтарика, панічно зникли, а раз наштовхнулися на вже захололе тіло, яке лежало біля підніжжя крутих сходів. Мовчки переступили через нього. Була за кілька хвилин одинадцята, коли вони знайшли невеличку площу з кам’яним колодязем; тільки-но на неї впав промінчик Лікаревого ліхтарика, як згори потрійною смугою сяйнули фари.

Координатор чекав на них біля сходів; коли обоє, важко дихаючи, вибігли нагору, до машини, й сіли на приступках, він неквапливо вимкнув фари й мовчки ходив туди-сюди в темряві, чекаючи, коли вони нарешті зможуть заговорити.

Почувши про все, що бачили обоє, він тільки зауважив:

– Ну гаразд. Добре, що цим обійшлося. Тут один із них...

Лікар та Хімік нічого не зрозуміли, й тільки коли Координатор увімкнув боковий прожектор і повернув його назад, вони рвучко підхопилися. За кільканадцять метрів від всюдихода непорушно лежав дуплекс.

Лікар першим опинився біля нього. З прожектора падала широка смуга світла, при якому можна було порахувати навіть найменші заглибники в кам’яних плитах.

Дуплекс напівлежав, голий, верхня частина його великого торса була трохи піднята. Зі щілини між грудними м’язами на людей дивилося велике блідо-голубе око – вони бачили тільки краєчок сплюснутого личка, мов крізь шпарину непричинених дверей.

– Як він сюди потрапив? – тихо запитав Лікар.

– Прибіг знизу, за кілька хвилин перед вами. Коли я пускав ракети, він утік, потім повернувся.

– Повернувся?!

– На це саме місце. Отак.

Вони розгублено стояли над дуплексом. Він важко дихав, наче після тривалого бігу. Лікар нахилився, щоб погладити чи поплескати велетня долонею; той затремтів, на блідій шкірі його гігантського тіла виступили водянисті краплі, великі, наче пухирі.

– Він... нас боїться... – тихо сказав Лікар і безпорадно додав: – Що будемо робити?

– Залишимо його та поїдемо. Вже пізно, – відповів Хімік.

– Нікуди ми не поїдемо. Послухайте... – Лікар завагався: – Знаєте що? Давайте трохи посидимо біля нього...

Дуплекс не ворушився. Якби не розмірені рухи його дископодібних грудей, можна було б подумати, що він неживий. За прикладом Лікаря Координатор та Хімік повсідалися поруч нього на кам’яній плиті. З темряви долинав віддалений шум гейзера, часом вітер шелестів у невидимих заростях, поселення, яке розкинулося внизу, огортала непрозірна ніч. У повітрі іноді пропливали клапті рідкого туману, силует всюдихода, що чітко вимальовувався у відсвітах фар, чорною декорацією нерухомо застиг віддалік. Через добрих десять хвилин, коли всі вже почали втрачати надію, дуплекс раптом зиркнув на них крізь щілини свого сховища. Вистачило необережного руху Хіміка, щоби щілина знову стулилася, але цього разу вже ненадовго.

Нарешті – майже через півгодини після зустрічі – велетень випростався. Він мав метрів два заввишки й був би ще вищий, якби не нахилявся вперед. Коли він ступав, нижня частина його безформного тіла змінювалася й здавалося, що він може довільно то висовувати, то втягувати ноги; насправді ж це тільки м’язи, стискаючись довкола нижніх кінцівок, виразніше виділялися й ставали справнішими під час ходьби.

Ні Координатор, ні Хімік добре не знали, як Лікар цього домігся, – він сам потім запевняв, що теж не знає, – в усякому разі, після тривалих попліскувань, ласкавих жестів, нашіптувань дуплекс, який уже зовсім висунув із внутрішньої сумки свій рухливий торс, дозволив Лікареві потягти себе за тоненьку руку до всюдихода. Його маленька голова була нахилена вперед і мовби з якимсь наївним подивом поглядала згори на людей, які стояли в світловому конусі прожектора.

– Ну й що ж тепер? – запитав Хімік. – Тут ми з ним не порозуміємося.

– Як то що? – відповів Лікар. – Заберемо його з собою.

– У тебе всі клепки в голові?

– Це й справді дало б нам багато, – сказав Координатор, – але... він важить, мабуть, півтонни!

– Ну то й що з цього? Всюдихід розрахований на більше.

– От тобі й на! Нас троє й спорядження – це вже більш як триста кілограмів. Можуть тріснути ресори.

– Справді? – здивувався Лікар. – Тоді не треба. Нехай іде геть.

Із цими словами він підштовхнув дуплекса в бік сходів, що вели вниз.

Величезне створіння, коли воно стояло біля них, а особливо коли на нього падало світло прожектора (їм увесь час здавалося, що в нього відрубана голова й що на її місці стирчить інша, чужа, маленька, котра абияк, надто низько посаджена), раптом зібгалося, немовби запалося само в себе, а його шкіру в одну мить укрили краплі водянистої рідини, які переливалися всіма барвами веселки.

– Ну що ти, не треба, я просто пожартував, хай йому біс... – промимрив Лікар.

Координатор та Хімік теж були здивовані такою реакцією. Лікареві насилу вдалося заспокоїти це величезне створіння. Розташувати у всюдиході нового пасажира виявилося не так просто. Координатор випустив трохи не все повітря з шин, так що всюдихід майже сів на каміння; при світлі ручного прожектора зняли обидва задні сидіння й закріпили їх на багажнику, а на вершечок цієї піраміди висадили ще й випромінювач. Та дуплекс не хотів заходити до машини. Лікар попліскував його, вмовляв, підштовхував, сам сідав та вискакував, і якби не супровідні обставини, видовище це мало б вельми кумедний вигляд. Давно вже минула одинадцята, а їм іще треба було вночі, по складній місцевості, переважно піднімаючись круто вгору, подолати сто з лишком кілометрів, які відділяли їх від ракети. Нарешті Лікареві ввірвався терпець. Він схопив одну з піднятих рук маленького торса й крикнув:

– Підштовхніть його ззаду!

Хімік завагався, але Координатор сильно вперся плечем у вигнуту дугою спину дуплекса, той видав скімливий звук і, втрачаючи рівновагу, одним стрибком опинився в машині. Тепер справа пішла вже швидше. Координатор напомпував шини, всюдихід, хоч і сильно перехилився, плавно зрушив з місця. Лікар зайняв сидіння перед новим пасажиром, бо Хімік волів уникнути такого сусідства й віддав перевагу їзді у незручній позі – стоячи за спиною в Координатора.

При світлі фар вони поминули анфілади колон, потім довгі гладенькі кам’яні плити вивели їх на алею «палиць»; на рівному всюдихід розвинув велику швидкість, яку знову втратив лише біля підніжжя магматичного навісу. Через кільканадцять хвилин він досяг уже глинистих горбків, що оточували колодязі зі жахливим вмістом.

Якийсь час їхали по густій грязюці, що огидно хлюпала під шинами, потім побачили відбитки протекторів свого всюдихода й поїхали майже тим самим шляхом, що прибули сюди.

Всюдихід, викидаючи з-під коліс фонтани води й грязюки, спритно лавірував між горбками глини, які виринали то ліворуч, то праворуч під сліпучим світлом фар. Далеко в темряві спалахнув розмазаний вогник, він рухався їм назустріч і збільшувався з кожною хвилиною; незабаром вони розрізнили вже три окремих вогники. Координатор не зменшував швидкості: це було їхнє власне відображення. Дуплекс почав непокоїтися, ворушився, покректував і навіть небезпечно втискувався в куток, від чого машина сильно перехилилася на лівий бік; Лікар намагався заспокоїти його голосом – але без успіху; обернувшись, він побачив, що блідий силует став схожим на закруглену вгорі голову цукру – дуплекс утягнув маленький торс і, здавалося, перестав дихати. Тільки коли їх раптом обдало гарячою хвилею й дзеркальне відображення зникло, – це свідчило про те, що вони перетнули загадкову лінію, – пасажир-велетень заспокоївся, застиг і не виказував ніякого хвилювання, хоча тепер, важко підіймаючись схилом, який ставав дедалі стрімкішим, всюдихід сильно гойдався, навіть буксував, накачані колеса важко терлися об нерівності ґрунту; їхали дедалі повільніше, замість швидкого дробу шин чувся натужний спів моторів, кілька разів ніс машини небезпечно задирався – вона вже ледве повзла; раптом колеса почали сунутися вниз, незважаючи на те, що вони відчайдушно крутилися, – під ними поповз пласт слабо скріпленого з основою ґрунту. Координатор різко крутнув кермо, і всюдихід зупинився.

Координатор обережно розвернувся на місці, й всюдихід почав навскоси з’їжджати назад у долину.

– Ти куди?! – вигукнув Хімік.

Пориви нічного вітру кидали їм у вічі дрібненькі краплі, хоча дощу не було.

– Спробуємо в іншому місці, – голосно відповів Координатор.

Вони знову зупинилися, пляма світла прожектора піднялася, поступово слабнучи, і хоч усі троє напружували зір, попереду майже нічого не було видно! Вирішили долати нахил навмання; незабаром він став такий крутий, як і в тому місці, де вони сповзли вниз, але ґрунт тут був сухий, і всюдихід тягнув добре; та щоразу, коли Координатор намагався розвернути його так, щоби стрілка компаса показувала на північ, машина починала грізно задирати капот, майже сідаючи на задні шини, і змушувала його дедалі більше відхилятися на захід. Це було небажано, бо виникала небезпека, що вріжуться у густі зарості, які вкривали майже весь зсув нагірного плато, куди вони підіймалися. Та іншого виходу не було. Світло фар упиралося в мороці в низку білих постатей, які повільно похитувалися; за хвилину виявилося, що це туманні випари, котрі зникли так само раптово, як і з’явилися; попереду знову була пітьма; дихати стало важче, похолоднішало, по лобовому склу й нікелевих трубках спинок сидінь скочувалися краплі сконденсованої води, непрозорий туман то густішав, то рідшав. Координатор керував машиною наосліп, намагаючись тільки весь час підійматися стрімко вгору.

Зненацька клуби молочного туману розійшлися, відпливли назад, і в ясному світлі фар люди побачили здиблений горб схилу, а над ним – чорне небо з іскорками зірок. Усі троє відразу ж відчули себе бадьоріше.

– Як наш пасажир? – запитав Координатор, не повертаючи голови.

– Заспокоївся. Здається, спить, – відповів Лікар із-за Хімікової спини.

Схил, на який вони в’їжджали, робився дедалі крутішим, всюдихід неприємно балансував, передні колеса дедалі менше слухалися водія, центр ваги небезпечно зміщувався назад.

Нараз машина затанцювала на місці, потім її розвернуло й знесло на кілька метрів убік.

– Може, мені сісти на буфері? – з тривогою запитав Лікар.

– Не треба, – відповів Координатор і випустив трохи повітря з шин.

Всюдихід осів і якийсь час тягнув дещо краще, рухливі конуси світла вже впиралися високо вгорі у нерівну лінію заростів; вони дедалі наближалися, чорною щіткою стирчали на самісінькому краю навислих глинистих зсувів, нічого було й гадати, щоб дістатися туди; однак повернути назад у пошуках кращого місця теж уже не можна було, отож Координатор увесь час їхав угору; зненацька за кільканадцять кроків від двометрової кручі машина зупинилася. Моментально спрацювали гальма, сліпуче світло фар уперлося в жовту глину, пророслу ниткоподібними корінцями.

– Здається, приїхали! – зітхнув Хімік і вилаявся.

– Давай лопату, – сказав Координатор.

Зіскочивши з машини, він вирізав вістрям лопати кілька глиняних прямокутників, підклав їх під задні колеса всюдихода, а тоді почав здиратися на круту стіну.

Хімік подався за ним. Лікар залишився в машині, йому було чути, як вони продираються крізь густі зарості; під ногами в них тріщав сушняк; угорі блиснув Координаторів ліхтарик, потім згас і через кілька секунд спалахнув уже в іншому місці.

– Це чортзна-що! – долинув раптом голос Хіміка.

Щось зашелестіло, пляма світла якусь мить потанцювала на одному місці й застигла.

– Це ризиковано, – знову почувся голос Хіміка.

– Астронавтика та ризик невіддільні, – відповів Координатор і голосно крикнув: – Лікарю! Нам треба тут трохи розкопати цей берег, думаю, що після цього зможемо проїхати. Пильнуй за нашим пасажиром, щоб не перелякався!

– Гаразд! – гукнув у відповідь Лікар. І обернувся до дуплекса, який непорушно зіщулився на сидінні.

Згори зі шурхотом посипалася глина.

– Ще раз! – крикнув Координатор.

Цівки грудок знову зашурхотіли по схилу; нараз на горі щось гупнуло, тріснуло, й за мить величезна брила ґрунту прокотилася за кілька сантиметрів від всюдихода, у лобове скло забарабанили дрібні грудочки; вони ще добру хвилину шаруділи по стінці кручі, хоча луна м’якого перекочування скинутої брили вже розтанула внизу. Лікар подався вперед, – дуплекс зовсім не реагував на ці звуки, – і спрямував прожектор убік. У глинистому навісі виникла широка, лійкоподібна виїмка, в якій стояв Координатор, енергійно орудуючи лопатою.

Було вже далеко за північ, коли вони вийняли з багажника буксирну котушку, якорі, зачепи і, закріпивши кінець линви між фарами, другий протягли по виїмці нагору в зарості й там двічі обкрутили довкола якоря. Потім Лікар та Хімік висіли з машини, а Координатор увімкнув одночасно мотори всіх коліс і переднього барабана, який, намотуючи на себе линву, метр за метром втягував всюдихід у глинисту горловину. Не обійшлося без повторного розширення виїмки, але через півгодини якорі й линви вже лежали в багажнику, а машина зі страхітливим тріском і хрустом продиралася крізь зарості. Якийсь час вона посувалася дуже повільно, і тільки коли густі чагарі, на щастя, сухі й ламкі, закінчилися, а ріденькі не чинили надто великого опору, помчала з більшою швидкістю.

– Половина дороги позаду! – трохи перегодя крикнув Лікареві Хімік, який із-за Координаторового плеча уважно стежив за спідометром.

Координатор подумав, що вони не проїхали ще й половини – крутий підйом примусив їх дати гака кілометрів на п’ятнадцять; нахилившись майже до скла, він не відривав очей від дороги, точніше від бездоріжжя, намагаючись обминати великі перешкоди, а менші пропускати поміж колесами; та, незважаючи на це, всюдихід кидало, трясло, від чого на багажнику страшенно гуркотіла металева каністра; іноді, на ямах, машина підстрибувала, а коли знову опускалася на ґрунт, амортизатори всіх чотирьох коліс аж сичали. Видимість, однак, була непогана, несподіванок теж не траплялося ніяких. Раптом на межі розчинених у сіруватій імлі смуг світла щось промайнуло: висока паличка, друга, третя, четверта – виявилося, що це були щогли.

Лікар силкувався побачити на тлі неба, чи їхні верхівки й далі оточує тремтливе повітря, але було надто темно. Зорі над головами спокійно мерехтіли, велетенське створіння на задньому сидінні не ворушилося, тільки раз, мовби стомившись сидіти в одній і тій самій позі, пересунулося трохи вбік, умощуючись якомога зручніше, і цей такий людський рух дивно схвилював Лікаря.

Колеса перескочили через поперечні борозни. Всюдихід уже з’їжджав у долину по довгастому згорбленому спуску. Координатор трохи скинув швидкість, за язиком вапнякового осипу в смугах світла вимальовувалися наступні борозни, як раптом з лівого боку долинув наростаючий свист. Пронизливий, глухий шум – і невиразна гігантська маса перетнула їм шлях, блиснула в світлі фар та зникла з очей. Гальма коліс різко запищали, всюдихід рвонуло, в обличчя війнуло гарячим гірким вітром; через кілька секунд почувся новий свист, і Координатор погасив фари. У темряві за кілька кроків від них пролітало щось схоже на смерчі, одна за одною високо над поверхнею планети мчали гондоли, які мерехтіли фосфоричним світлом й були оточені невидимими обертовими дисками; повертаючи, вони легко нахилялися під тим самим кутом. Люди пошепки рахували: вісім, дев’ять, десять... Після п’ятнадцятої настала перерва.

– Стільки ми ще не зустрічали, – сказав Лікар.

Знову почувсь якийсь незнайомий звук, цього разу він був уже набагато нижчий і наближався трохи повільніше. Координатор увімкнув задню передачу, й всюдихід почав котитися назад. Вони підіймалися вгору, колеса слабо шурхотіли на вапняковому осипі. Не встиг Координатор загальмувати, як у темряві перед ними з басовитим гудінням, від якого кузов машини аж завібрував, проплив невиразний силует, тільки високо над деревами потемніли зорі й задвигтів ґрунт, немовби згори йшла лавина. Гудучи, мов велетенська дзиґа, повз всюдихід промчав новий привид, за ним ще один; гондол не було видно, лише червонясто світилися неправильні, загострені на зірчастих кінцях контури якоїсь конструкції, що повільно оберталася в протилежний напрямкові руху бік.

Знову зробилося тихо, тільки звідкись здалеку долинало то стихаюче, то наростаюче гудіння.

– Оце так колоси – бачили?! – сказав Хімік.

Координатор ще трохи почекав, а тоді увімкнув фари, відпустив гальма, й всюдихід покотився спершу повільно, потім дедалі швидше помчав униз. Хоч їхати вздовж борозен було зручніше, бо вони обминали всі великі нерівності, Координатор вирішив не ризикувати – на них іззаду могло напасти одне з цих прозорих чудовиськ. Легко крутячи кермом, він намагався продовжити в уяві маршрут машин, які їм зустрілися: вони йшли з північного заходу на схід, однак це ні про що не говорило – гондоли повертали й могли зробити ще багато таких поворотів. Він нічого не сказав, але на душі в нього було тривожно.

На початку третьої години в світлі фар блиснула дзеркальна стрічка. Дуплекс, на якого зустріч у темряві з гігантськими машинами не справила ніякісінького враження, з деякого часу, висунувши голову, пильно роздивлявся довкола. Коли всюдихід під’їхав майже до дзеркального пояса, велетенське створіння раптом закашляло, засопіло і, постогнуючи, почало випробовуватися, вовтузитися, потім переважило на один бік, немовби хотіло вистрибнути.

– Стій! Стій! – крикнув Координаторові Лікар.

Той загальмував, і всюдихід зупинився за метр від стрічки.

– Що сталося?

– Він хоче втекти!

– Чому?

– Не знаю. Може, через це дзеркало. Погаси фари.

Координатор послухався. Тільки-но стало темно, дуплекс знову важко опустився на сидіння. Всюдихід рушив з погашеними вогнями, якусь хвилину в чорних плитах обабіч нього відбивалося тільки світло зірок, потім колеса знову загойдалися на м’якому ґрунті рівнини. Машина мчала дедалі швидше, весь її корпус вібрував, тремтів, вапнякові виступи з великими тінями бігли назад, пісок смугами летів з-під коліс, холодне повітря обпікало легені, двигуни гули, шуміли, камінці з дзенькотом стріляли у шасі. Хімік зіщулився, намагаючись сховати голову за вітрове скло.

Всюдихід їхав по рівному, швидкість наростала, попереду от-от уже мали побачити корабель.

Перед від’їздом було домовлено, що той, хто залишається в ракеті, почепить на кормі проблисковий ліхтар, отож вони шукали миготливий вогник. Час минав, всюдихід трохи сповільнив швидкість, звернув на північний схід, а довкола, як і до цього, розливалася глибока пітьма. Координатор уже давненько їхав з близьким світлом, а тепер вимкнув і його, незважаючи на те, що машина могла наштовхнутися на якусь невидиму перешкоду. Раз вони помітили мерехтливий вогник і помчали до нього з максимальною швидкістю, проте вже через кілька хвилин переконалися, що це – низька зірка. Було двадцять хвилин на третю.

– Може, в них зіпсувався ліхтар, – озвався Хімік.

Йому ніхто не відповів. Проїхали ще п’ять кілометрів і знову звернули; Лікар, підвівшись, упився поглядом у темну околицю. Машина ще збавила швидкість; зненацька різко підстрибнула – передніми, а потім задніми колесами, – і подолала рів у піщаному ґрунті.

– Давай ліворуч, – сказав раптом Лікар.

Координатор повернув, і в близькому світлі фар показалися невисокі пагорки; всюдихід перескочив через другу борозну завглибшки півметра, несподівано усі троє побачили неясний спалах і на його тлі – видовжену похилу тінь, вершечок якої на секунду оточив ореол. Коли ореол згас, вони знову втратили тінь з очей. Всюдихід різко рвонув вперед і помчав прямо, новий спалах ліхтаря, затуленого кормою корабля, освітив три маленькі постаті. Координатор увімкнув фари, постаті кинулися до них, розмахуючи руками.

Координатор скинув швидкість і, коли товариші розступилися, через кілька метрів загальмував. Неподалік стриміла ракета. Вони під’їхали до неї так, що верхня частина корми затуляла підвішений ліхтар.

– Приїхали?! Всі?! – крикнув Інженер.

Він підскочив до всюдихода, але відразу ж відсахнувся, побачивши четверту, безголову постать, яка неспокійно заворушилася на сидінні.

Координатор обняв однією рукою Інженера, другою Фізика й стояв так якусь секунду, мовби спираючись на них. Усі п’ятеро з’юрмилися біля бокового прожектора; Лікар щось тихо промовляв до дуплекса.

– У нас усе гаразд, – повідомив Хімік. – А у вас?

– Більш-менш, – відповів Кібернетик.

Вони довго дивилися один на одного; ніхто нічого не розказував.

– Будемо доповідати чи підемо спати? – запитав Хімік.

– Ти можеш спати? Це здорово! – вигукнув Фізик. – Спати! О Боже! Вони були тут, розумієте?

– Я так і думав, – сказав Координатор. – І дійшло до... сутички?

– Ні. А у вас?..

– Теж ні. Гадаю... те, що вони наткнулися на нашу ракету, може виявитися важливішим від того, що побачили ми. Розповідайте. Генрику, може, ти?..

– Ви спіймали його?.. – запитав Інженер.

– Щиро кажучи, він нас спіймав. Точніше, добровільно дозволив узяти себе. Та це окрема історія. Довга, складна, хоча, на жаль, ми в ній нічого не розуміємо.

– З нами точнісінько так само! – вигукнув Кібернетик. – Вони з’явилися тут приблизно через годину після вашого від’їзду! Я вже, було, подумав, що нам кінець, – признався він раптом, знизивши голос.

– Ви не голодні? – запитав Інженер.

– Здається, я зовсім забув про їжу. Лікарю! – голосно покликав Координатор. – Ходи сюди!

– Нарада? – Лікар зіскочив зі всюдихода й підійшов до товаришів, але й далі не спускав очей з дуплекса, який несподівано легким рухом сплигнув униз і повільно почапав до людей.

Та тільки-но він торкнувся межі освітленого кола, як одразу ж позадкував і застиг на місці.

Люди мовчки дивилися на велетенське створіння, яке раптом осунулося й припало до ґрунту; ще секунду їм було видно його голову, потім м’язи зімкнулися, залишивши щілину, з якої в розсіяному світлі фар поблискувало блакитне око.

– Отже, вони були тут? – запитав Лікар, на мить відірвавши погляд від дуплекса.

– Так. Прикотилося двадцять п’ять коліс, таких самих, як те, що ми захопили, і чотири машини, набагато більші, не вертикальні диски, а мовби прозорі дзиґи.

– Ми їх зустріли! – вигукнув Хімік.

– Коли? Де?

– Десь із годину тому, коли поверталися сюди! Ми з ними трохи не зіткнулися! І що ж вони тут накоїли?

– Небагато, – озвався Інженер. – Прибули колоною, звідки – не знаємо, бо коли ми вийшли на поверхню, – всі саме були в ракеті, буквально п’ять хвилин, – вони вже одне за одним кружляли довкола ракети. Проте не наближалися. Ми гадали, що це передовий дозор, патруль, головна тактична розвідка. Встановили під ракетою випромінювач і чекали. А вони кружляли довкола нас, увесь час у той самий бік, не віддаляючись, але й не наближаючись. Так тривало, мабуть, години півтори. Потім з’явилися більші, ті дзиґи – метрів тридцять заввишки. Колоси! Вони набагато повільніші – здається, можуть їздити тільки по борознах, які прокладають перші. Обертові диски звільнили їм місце в своєму кільці й по черзі – одна велика машина й одна маленька – знову почали кружляти. Іноді пригальмовували, а раз дві з них трохи не зіткнулися, точніше, ледь торкнулися одна одної; пролунав жахливий тріск, проте з ними нічого не сталося – вони кружляли собі далі.

– А ви?

– Ну, що ми – пітніли біля випромінювача. Приємного було мало.

– Вірю, – проказав Лікар. – А далі?

– Далі? Спершу я весь час думав, що вони от-от нас атакують, потім – що тільки спостерігають за нами, але мене дивували їхній стрій і те, що вони не зупинялись ані на секунду, а ми ж знаємо: таке колесо може крутитися на місці. Ну, а десь після сьомої я послав Фізика за проблисковим ліхтарем – його треба було повісити для вас. Та ви не змогли б прорватися крізь цю крилату стіну – і тоді мені вперше спало на думку, що це блокада! Ну, я подумав, що, в усякому разі, треба спробувати встановити з ними контакт – якщо, звичайно, вдасться. Ми все ще сиділи біля випромінювача й почали сигналити ліхтарем – чергами, спершу по два спалахи, потім по три, по чотири.

– Теорема Піфагора? – запитав Лікар, й Інженер марно намагався роздивитися при світлі високого ліхтаря, чи той з нього не глузує.

– Ні, – відповів він нарешті. – Звичайний ряд чисел.

– А вони що? – запитав Хімік, який жадібно слухав.

– Як тобі сказати... по суті, нічого.

– Що значить «по суті»? А не «по суті»?

– Ну, вони виробляли різні штуки. І до наших сигналів, і під час них, і опісля, але нічого такого, що можна було б витлумачити як спробу відповісти нам або встановити контакт, ми не помітили.

– А що вони робили?

– Кружляли то швидше, то повільніше, зближалися між собою, в їхніх гондолах щось рухалося.

– А в тих великих дзиґ теж є гондоли?

– Ти ж казав, що ви їх бачили?

– Коли ми їх зустріли, було вже темно.

– У них нема ніяких гондол – усередині взагалі нічого нема. Порожнеча. Зате по периметру там ходить, плаває... ну, крутиться щось схоже на великий бак, по краях випуклий, у центрі увігнутий, а по боках у нього низка рогів – таких конусоподібних потовщень. Абсолютно непотрібних – як на мене, звичайно. Про що я говорив? Ага, так от: ці дзиґи іноді виходили за межі кільця й мінялися місцями з меншими дисками.

– Як часто це було?

– По-різному. В усякому разі, ніякої регулярності мені встановити не вдалося. Ну, кажу вам – я фіксував усе, що могло мати бодай найменший зв’язок з їхніми рухами, бо сподівався хоч якоїсь відповіді. Вони робили навіть складні еволюції. Наприклад, згодом ті великі пригальмували так, що майже зупинилися, перед кожною дзиґою постав менший диск, вони повільно рушили до нас, проте пройшли небагато, може, метрів п’ятнадцять, великі дзиґи за ними, і знову почали описувати кола; тепер тих кіл було вже двоє – внутрішнє, по якому рухалися чотири великі й чотири маленькі, та зовнішнє з решти пласких дисків. Я вже почав думати, що зробити, аби ви якомога швидше вернулися, але вони раптом вишикувалися в довгий ряд і віддалилися – по спіралі, а потім прямо на південь.

– Котра тоді могла бути година?

– Початок дванадцятої.

– Отже, ми зустріли інших, – обернувся Хімік до Координатора.

– Не обов’язково. Вони могли десь затриматися.

– А тепер розповідайте ви, – попросив Фізик.

– Хай Лікар, – сказав Координатор.

– Гаразд. Отже, так... – і Лікар за кілька хвилин розповів про всі пригоди, що сталися з ними, а тоді повів далі: – Зважте, все, що тут відбувається, частково нагадує нам різні реалії, відомі із Землі, але тільки частково – кілька кубиків щоразу залишаються зайвими і ніяк не вкладаються в нашу мозаїку. Це дуже характерно! Ті їхні машини з’явилися тут начебто в бойовому порядку. Може, це розвідувальний патруль, може, головний дозір армії, може, початок блокади? Ніби все потроху, а в результаті – нічого конкретно й нічого не зрозуміло. Ті глинисті ями – звичайно, вони були страхітливі, та що вони, власне, означали? Це виглядало як могили. Потім те поселення чи як там його назвати. Це було вже зовсім неймовірно! Якийсь жах. Ну, а скелети? Музей? Бойня? Каплиця? Фабрика біологічних експонатів? В’язниці? Можна думати про все, що завгодно, навіть про концентраційний табір! Проте ми не зустріли там нікого, хто хотів би нас затримати чи встановити з нами будь-який контакт – ані натяку на це! Мабуть, це найбільш незбагненне, принаймні для мене. Цивілізація планети, без сумніву, високого рівня. Архітектура в технічному плані дуже розвинена, будівництво таких куполів, як ті, що ми бачили, – проблема далеко не проста! А поруч – кам’яне поселення, котре нагадує середньовічне місто. Дивовижне поєднання рівнів цивілізації! При цьому, видно, діє досконала система сигналізації, якщо вони погасили світло в цьому своєму місті буквально через хвилину після нашого прибуття – а ми ж і їхали дуже швидко, й нікого не помітили на дорозі... Без сумніву, вони наділені інтелектом, а натовп, який нас оточив, поводився мов отара баранів, охоплених панікою. Ані сліду якоїсь організації... Спочатку вони начебто втікали від нас, потім оточили, зім’яли нас, виник неймовірний хаос, усе це було позбавлене будь-якого сенсу, просто якесь божевілля! Ну й так у всьому. Індивід, якого ми вбили, був одягнений у якусь сріблясту фольгу; ті, в натовпі, були голі, лише кілька з них мали на собі сітки чи лахміття. У того трупа в ямі у шкіряний відросток було введено трубку – і, що найдивніше, – він мав око, як і цей, котрого ви зараз бачите перед собою, а інші очей не мали, зате були з носами; коли про це думаю, то починаю потерпати, що навіть цей дуплекс, якого ми привезли, небагато зможе нам допомогти. Ми, звичайно, постараємося з ним порозумітися, та не дуже вірю, що це нам удасться...