Текст книги "Едем"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)

Почорніла туша запалася й розплющилася, над нею вився дим, літали пластівці кіптяви, булькання змінилося потріскуванням, наче горіло поліно, а Координатор усе ще натискав занімілим пальцем спуск, аж поки рештки перетворилися на безформну купу попелу. Піднявши ствол електрожектора, він стрибнув у попіл і почав ногами розкидати його на всі боки.

– Допоможіть мені! – хрипко крикнув товаришам.

– Я не можу, – простогнав Хімік.

Він стояв із заплющеними очима, на чолі в нього блищали краплини поту, руками він схопився за горло, немовби хотів себе задушити. Лікар міцно зціпив зуби, аж вони заскреготали, і стрибнув у гарячий попіл слідом за Координатором.

– А я, думаєш, можу?! – крикнув той.

Лікар, не дивлячись під ноги, топтав і топтав. Мабуть, вони мали кумедний вигляд, підстрибуючи на одному місці. Вони втоптували в ґрунт недогорілі грудки, втискали у нього попіл, потім згрібали ґрунт з усіх боків прикладами електрожекторів, поки не засипали останні сліди.

– Чим ми кращі за них? – зітхнув Лікар, коли вони на мить зупинилися, обливаючись потом і важко дихаючи.

– Він на нас напав, – буркнув Інженер, з люттю й огидою витираючи сліди кіптяви з ложа електрожектора.

– Ходіть сюди! Всьому кінець! – крикнув Координатор.

Товариші повільно наблизилися до них. У повітрі плавав різкий сморід горілого, трав’янисті лишайники обвуглилися у великому діаметрі.

– А що з цим? – запитав Кібернетик, показуючи на ажурну конструкцію.

Вона здіймалася над ними на висоту чотирьох поверхів.

– Спробуємо запустити, – сказав Координатор. В Інженера від подиву аж очі на лоба полізли.

– Як?

– Увага! – крикнув Лікар.

Одне за одним на тлі гаю з’явилися три осяйних колеса. Люди відбігли від конструкції на кілька кроків і залягли. Координатор перевірив стан зарядника й чекав, широко впершись ліктями у шорсткий мох. Але колеса поминули їх і покотилися далі.

– Підеш зі мною? – запитав Координатор, киваючи Інженерові на гондолу, що висіла за чотири метри від поверхні планети.

Той мовчки підбіг до конструкції, обома руками вхопився за опору і, всовуючи в отвори пальці, швидко поліз нагору. Координатор подерся слідом за ним. Інженер опинився під гондолою першим, поторкав один із нижніх виступів і щось почав там робити, – було чути, як метал дзенькає об метал, – потім підтягнувся й зник усередині. За хвилину звідти висунулася його рука, Координатор схопив її, і вони обидва опинилися нагорі. Довгенько нічого не діялося, нарешті п’ять розхилених пелюсток повільно стулилися без найменшого звуку. Люди внизу мимохіть здригнулися й відступили назад.

– Що то була за вогненна кулька? – обернувся Лікар до Фізика, який не відривав очей від гондоли. Там ворушилися невиразні, мовби складені вдвоє тіні.

– Схоже на маленьку кульову блискавку, – повагавшись, відповів Фізик.

– Але ж її випустила та тварина!

– Так, я теж бачив. Може, це якесь тутешнє електричне... Глянь!

Ажурний багатокутник несподівано здригнувся й задзвенів, повертаючись довкола своєї вертикальної осі. Він трохи не впав, бо лапи, що підтримували його з двох боків, безпорадно роз’їхалися. Останньої миті, коли він грізно нахилився, щось знову задзвеніло, цього разу гострим, високим звуком, уся конструкція розтанула в осяйному обертанні, й слабкий вітерець обвів тих, які спостерігали за нею. Колесо оберталося то швидко, то повільніше, але не зрушувалося з місця. Воно заревло, мов двигун величезного літака, комбінезони людей, котрі стояли віддалік, залопотіли під повітряним струменем, і вони відступили ще далі: одна, потім друга опорні лапи піднялися й зникли в світляному вихорі. Раптом, наче викинуте з пращі, величезне колесо помчало борозною, вискочило з неї й несподівано загальмувало. Воно рило й викидало ґрунт, страхітливо ревучи, хоча посувалося повільно. За якусь хвилину знову вскочило у борозну, помчало нею з карколомною швидкістю й через кільканадцять секунд обернулося на маленький тремтливий вогник на схилі під лісом.

Повертаючись, колесо ще раз вискочило з прокладеної борозни й знову поповзло ліниво, мовби з натугою, оточене біля основи хмаркою викидуваного у повітря перемеленого ґрунту.

Знову пролунав дзвін, з осяйного вихору висунулася тонка ажурна конструкція, гондола відчинилася, з неї вихилився Координатор і покликав:

– Підіймайтеся до мене!

– Що? – здивувався Хімік, але Лікар умить зрозумів.

– Поїдемо на цій штуковині.

– А ми там помістимося? – запитав Кібернетик, тримаючись за металеву опору.

Лікар тим часом дерся нагору.

– Якось помістимося, залазьте!

Кілька дисків промчало попід гаєм, але жоден з них, здавалося, не звертав на людей ніякої уваги. У гондолі було дуже тісно, четверо ще якось поміщалося, проте для шістьох місця не вистачало, тому двом довелося лягти ниць на ввігнуте дно. Знайомий гіркуватий запах неприємно залоскотав у ніздрі, екіпажники раптом усвідомили все, що сталося, і їхня жвавість згасла. Лікар та Хімік лежали, тому вони нічого не бачили. Під ними були видовжені, з’єднані у формі човна плити, над головами пролунав пронизливий свист, і вони відчули, що машина рухається. Майже зразу плити дна, на яких вони лежали, стали цілком прозорими, і з висоти двох поверхів вони побачили рівнину, мовби пливли над нею в повітряній кулі. Довкола щось гуло, Координатор гарячково перемовлявся з Інженером; обом їм довелося набути неприродних, дуже незручних поз біля перетинчастого виступу в носі гондоли, щоб керувати її рухами. Через кожні кілька хвилин вони змінювали один одного в неймовірній тісноті, й тоді Фізикові та Кібернетикові доводилося майже лягати на тих, котрі лежали на дні.

– Як працює ця штуковина? – запитав Хімік Інженера, який, застромивши обидві руки в глибокі отвори перетинчастої випуклості, утримував колесо на прямій лінії.

Колесо швидко рухалося борозною, прокладеною серед поля. З гондоли взагалі не було видно, як воно обертається – здавалося, пливе в повітрі.

– Уявлення не маю, – простогнав Інженер. – У мене судомить руки, твоя черга! – І він відсунувся, звільняючи місце Координаторові.

Велетенське ревуче колесо затремтіло, вискочило з борозни, різко загальмувало й почало круто повертати. Координатор насилу засунув руки в отвори стернового пристрою, за мить вивів гігантську дзиґу з віражу, і йому вдалося знову вскочити у борозну. Тепер колесо помчало швидше.

– Чому ця штуковина їде поза борозною так повільно? – знову запитав Хімік. Щоб не втратити рівноваги, він спирався на плечі Інженера; між його розчепіреними ногами лежав Лікар.

– Кажу тобі, що не маю ніякісінького уявлення про це! – вигукнув Інженер, масуючи собі кисті рук, на яких червоніли криваві садна в тих місцях, що ледве входили в отвори стернового пристрою. – Рівновагу вона утримує за принципом гіроскопа, а більше нічого я не знаю.

Друге пасмо пагорбів залишилося позаду. Місцевість добре проглядалася з висоти – зрештою, вона була частково знайома їм з пішої прогулянки. Довкола кабіни свистів ледь помітний обід. Борозна раптом почала змінювати напрямок, отож, якщо вони захотіли б повернутися до ракети, звідси треба було звертати вбік. Швидкість одразу впала, колесо не робило тепер навіть двадцяти кілометрів за годину.

– Поза борозною вони, по суті, безпорадні, про це треба пам’ятати! – вигукнув Інженер, перекрикуючи свист та деренчання.

– Зміна! Зміна! – скомандував Координатор.

Цього разу маневр пройшов досить гладко. На крутий схил вони підіймалися дуже повільно, не набагато швидше, ніж добрий пішак. Інженер відшукав у долині виїмку, що вела до рівнини. Колесо вже в’їжджало під навислі над глинистим зсувом дерева, як руки йому раптом звела судома.

– Хапай! – пронизливо крикнув він і вирвав руки з отворів.

Координатор кинувся майже наосліп, щоб замінити його; велетенське колесо нахилилося й небезпечно наблизилося до рудого урвища. Зненацька щось заскреготало, пролунав оглушливий тріск, свистячий млин зачепив крону дерева, в повітрі закружляли поламані гілки, гондола різко підскочила і з пекельним гуркотом перекинулася набік. Вирване з корінням дерево здійнялося кроною в небо, останній оберт обода шпурнув його вниз, тисячі пухирчастих листочків із сичанням полускалися, над потрощеною конструкцією, що куксами зарилася в кручу, здійнялася хмара білуватих, схожих на порхавку насінин, і все затихло. Ум’ятим боком гондола вперлася в крутий схил.

– Екіпаж? – машинально запитав Координатор, труснувши головою, бо вуха в нього були немовби закладені ватою, – його сильно оглушило.

Він вражено дивився на клуби білястих порошинок, що роїлися довкола його обличчя.

– Перший, – простогнав Інженер і почав підійматися з підлоги.

– Другий, – долинув знизу голос Фізика.

– Третій, – ледве вимовив Хімік, затискаючи рот – на підборіддя йому стікала кров.

– Четвертий, – сказав Кібернетик; його відкинуло назад, але з ним нічого не сталося.

– П’я...тий, – пробелькотів Лікар, який лежав під усіма, на самому дні гондоли.

І раптом усі вибухнули якимсь навіженим сміхом.

Вони лежали один на одному, присипані товстим шаром лоскітливих, пухнастих насінин, що потрапили до гондоли через горішні щілини. Інженер сильними ударами намагався розкрити її пелюстки. Усі, точніше ті, які могли, якщо їм вистачало місця, вперлися плечима, руками, спинами у прогнуту поверхню. Обшивка затремтіла, почувся слабкий тріск, але гондола не відчинялася.

– Знову? – спокійно запитав Лікар, який лежав на дні й не міг навіть поворухнутися. – Ну знаєте, мені це вже набридло! Гей, хто там – зараз же злізь із мене, чуєш?

Хоча становище було невеселе, всі діяли в якомусь гарячковому збудженні – спільними зусиллями вирвали гребінчасту раму спереду й почали розмірено бити нею, мов тараном, у верхню пелюстку. Вона гнулася, покривалася вм’ятинами, але не піддавалася.

– З мене досить, – сердито буркнув Лікар і напружився, силкуючись устати.

Цієї миті під ним щось тріснуло, і всі посипалися вниз, мов стиглі груші. Скотилися п’ятиметровим схилом аж на дно яру.

– Нікому нічого не сталося? – запитав Координатор, увесь вимащений глиною, і першим підхопився на ноги.

– Ні, але... але ти весь у крові, ану покажися! – занепокоєно сказав Лікар.

У Координатора й справді була глибоко розсічена шкіра на голові, рана доходила до середини лоба. Лікар як зумів перев’язав його; інші відбулися синцями, а Хімік спльовував кров’ю – він прикусив собі губу. Усі шестеро рушили в напрямку ракети, навіть не озирнувшись на потрощене колесо.

5

Сонце вже торкалося обрію, коли вони дісталися до невеликого пагорба. Ракета відкидала довгу тінь, що губилася далеко в пісках рівнини. Перед тим, як увійти досередини, ретельно оглянули місцевість, проте не знайшли жодних слідів, котрі свідчили б, що тут хтось побував за їхньої відсутності. Напівавтомат устиг очистити бокові коридори й бібліотеку, перш ніж безнадійно загруз у товстому шарі пластикових і скляних скалок, що встеляли підлогу лабораторії.

Після вечері, яку вони проковтнули майже блискавично, Лікареві довелося зашити на голові в Координатора рану, бо вона все ще не переставала кровоточити. Хімік тим часом устиг зробити аналіз води, зачерпнутої в струмку, й переконався, що вона придатна для пиття, хоча містить значні домішки солей заліза, які псують смак.

– Тепер нарешті можемо порадитися, – заявив Координатор.

Усі повсідалися на надувних подушках у бібліотеці, Координатор з перев’язаною головою – в центрі.

– Що ми знаємо? – почав він. – Нам відомо, що планета населена розумними істотами, яких Інженер назвав дуплексами. Ця назва не відповідає реальності тому, що... але це не так важливо. Ми зіткнулися з такими проявами цивілізації «дуплексів»: по-перше, з автоматичним заводом, який ми визнали розрегульованим і покинутим, – тепер я не зовсім упевнений у цьому; по-друге, з дзеркальними куполами невідомого призначення на пагорбах; по-третє, зі щоглами, котрі випромінюють щось, – імовірно, якийсь вид енергії, – їхнє призначення нам теж поки що невідоме; по-четверте, з їхніми транспортними засобами, причому один із них, коли нас атакували, ми захопили, привели в рух і розбили; по-п’яте, ми бачили здалеку їхнє місто, про яке не можемо сказати нічого конкретного; по-шосте, напад, про який я згадував, виглядав так: «дуплекс» нацькував на нас, ну, скажімо, тварину, мабуть, належно видресирувану, вона вистрелила в нас чимось схожим на маленьку кулькову блискавку й керувала нею на відстані, поки ми не спалили її живцем. Нарешті, по-сьоме, ми були свідками того, як засипали рів-могилу, повну мертвих тіл жителів планети. Це все – наскільки я пригадую. Поправте мене або доповніть мою розповідь, якщо я помилився чи щось пропустив.

– У принципі, майже все... – озвався Лікар. – За винятком того, що сталося позавчора на кораблі...

– Твоя правда. Виявилося, що ти мав слушність – те створіння було голе. Можливо, воно просто намагалося десь заховатися – і в паніці заповзло в перший-ліпший отвір, а це був якраз тунель, що вів досередини нашої ракети.

– Ця гіпотеза настільки спокуслива, наскільки й небезпечна, – відповів Лікар.

– Ми, люди, розмірковуємо та розуміємо по-земному і через те можемо припуститися серйозних помилок, приймаючи чужу видимість за свою істину, тобто укладаючи певні факти в схеми, привезені із Землі. Я абсолютно певен, що всі ми сьогодні вранці думали одне й те саме: ми наткнулися на могилу жертв насильства, вбивства, але насправді ні я, ні ми всі не знаємо...

– Ти повторюєш це, хоча й сам не віриш... – збуджено почав Інженер, але Лікар урвав його:

– Мова зараз не про те, у що я вірю. Якщо віра десь і справді явно не до речі, то саме тут, на Едемі. Гіпотеза про «нацьковування» електричного пса, наприклад...

– Тобто як?

– Ти називаєш це гіпотезою? Але ж це факт! – майже одночасно вигукнули Хімік та Інженер.

– Ви помиляєтеся. Чому він на нас напав? Ми нічого про це не знаємо. Можливо, своїм виглядом нагадуємо йому якихось тутешніх тарганів або зайців... А у вас, – даруйте, в нас, – цей агресивний вчинок негайно асоціювався з тим, що ми бачили раніше й що справило на нас таке приголомшливе враження – ми втратили здатність спокійно міркувати.

– А якби зберегли її та не відкрили негайно стрілянину, наш попіл розвівався б зараз там, під ліском, хіба ні? – гнівно вигукнув Інженер.

Координатор мовчав, переводячи погляд з одного на іншого.

– Ми зробили те, що повинні були зробити, але цілком імовірно, що сталося непорозуміння – з обох боків... Вам здається, що всі кубики головоломки вже на місці? А цей завод, буцімто покинутий кількасот років тому й розрегульований сам собою? Як бути з ним? Куди подіти цей кубик?

Довго панувала мовчанка.

– Я вважаю, що Лікар багато в чому має слушність, – нарешті озвався Координатор. – Ми знаємо ще дуже мало. Ситуація для нас вельми сприятлива. Наскільки можна судити, вони не знають про нас нічого, як гадаю, головним чином через те, що жодна з їхніх доріг, цих борозен, не проходить поблизу нашої ракети. Однак важко розраховувати, що такий стан триватиме довго. Я хотів би попросити вас зважити наше становище з цього погляду й висловити пропозиції.

– Тепер ми в цій руїні, по суті, беззахисні. Вистачить як слід зашпунтувати тунель, – і подушимося тут, мов миші. Саме з огляду на те, що першої-ліпшої миті нас можуть виявити, бажано не гаяти ні хвилини. І хоча гіпотеза про агресивність «дуплексів» – це тільки моя земна фантазія, – із запалом мовив Інженер, – я все ж таки не здатен міркувати інакше та пропоную, точніше, вимагаю негайно взятися до ремонту всіх систем і запуску агрегатів.

– Скільки, по-твоєму, це забере в нас часу? – перебив його Лікар.

Інженер завагався.

– От бачиш... – стомлено зітхнув Лікар. – Навіщо нам обманювати самих себе? Нас виявлять раніше, ніж ми закінчимо ремонт, бо, хоч я й не фахівець, мені здається, що мине кілька довгих тижнів...

– На жаль, це правда, – підтримав його Координатор. – Крім того, нам доведеться поповнити запаси води, не кажучи вже про клопоти, котрих завдасть нам ця радіоактивна вода, що залила нижній відсік. Невідомо також, чи зможемо виготовити все, що нам буде потрібне для усунення пошкоджень.

– Нової вилазки явно не минути, – погодився з ним Інженер, – і то, мабуть, не однієї. А втім, вилазки можна здійснювати вночі. Крім того, хтось із нас, – скажімо, двоє, – повинен постійно перебувати в ракеті. Але чому говоримо тільки ми? – несподівано звернувся він до трьох мовчазних слухачів.

– У принципі, нам слід якнайінтенсивніше працювати в ракеті й водночас досліджувати тутешню цивілізацію, – неквапливо мовив Фізик. – Ці завдання значною мірою суперечать одне одному. Кількість невідомих така велика, що навіть стратегічний розрахунок тут мало допоможе. Не підлягає сумніву одне: ризику, що межує з катастрофою, нам не уникнути, хоч би який ми вибрали спосіб дій.

– Розумію, до чого ви прагнете, – тим самим низьким, стомленим голосом сказав Лікар. – Хочете переконати самих себе, що ми повинні здійснювати нові вилазки, маючи змогу завдавати могутніх, тобто атомних, ударів. Певна річ, з метою самооборони. Оскільки це закінчиться тим, що проти нас повстане вся планета, я не маю найменшого бажання брати участь у такому пірровому починанні, яке залишиться пірровим, навіть якщо їм невідома атомна енергія... А за це аж ніяк не можна поручитись. Якого роду двигун рухав те колесо?

– Не знаю, – відповів Інженер, – але не атомний. У цьому я майже певен.

– За це «майже» ми можемо поплатитися життям, – сказав Лікар і, відкинувшись назад, заплющив очі та прихилив голову до перекошеної книжкової полиці, усім своїм виглядом підкреслюючи, що не має ніякісінької охоти підтримувати цю розмову.

– Квадратура кола, – буркнув Кібернетик.

– А що якби ми спробували... встановити контакт? – неквапливо мовив Хімік.

Лікар сів рівно і, дивлячись на нього, сказав:

– Спасибі тобі. А я вже справді почав потерпати, що цього ніхто не запропонує!

– Але ж пробувати встановити контакт означає віддатися їм у руки! – вигукнув Кібернетик, підхоплюючись з місця.

– Чому? – байдуже перепитав Лікар. – Ми можемо спочатку озброїтися, навіть атомними випромінювачами, але не підкрадатимемося вночі до їхніх міст чи заводів.

– Гаразд, гаразд... І як же ти уявляєш таку спробу встановлення контакту?

– Еге ж, скажи, – докинув Координатор.

– Я згоден, що ми не повинні її форсувати, – відповів Лікар. – Чим більше пристроїв на кораблі встигнемо полагодити, тим, звісно, краще. Нам потрібна також зброя – хоч це й не обов’язково мають бути атомні випромінювачі... Потім хтось залишиться в ракеті, а частина, – скажімо, троє, – вирушить до міста. Двоє залишаться ззаду й спостерігатимуть за третім, який спробує встановити контакт із жителями...

– Ти дуже детально все продумав. Мабуть, вирішив і те, хто піде до міста, – лиховісним голосом сказав Інженер.

– Так. І це теж.

– А я не дозволю тобі на моїх очах здійснити самогубство! – вигукнув Інженер і, підхопившись з місця, підскочив до Лікаря.

Той навіть не підвів голови.

Інженер увесь тремтів. Товариші вперше бачили його таким збудженим.

– Якщо ми вже пережили – всі! – таку катастрофу, якщо нам пощастило вибратися з цієї могили, якою стала ракета, якщо вже ми вціліли, неймовірно ризикуючи під час цих легковажних вилазок, так наче ця планета – чужа планета! – місце для приємних прогулянок, то, я сподіваюся, не для того, щоб через якісь навіжені фантазії, через маячню... – він аж задихався від гніву. – Я знаю, про що ти думаєш! – кричав Інженер, стискаючи кулаки. – Місія людини! Гуманізм! Людина серед зірок! Благородство! Ти навіжений! І твої ідейки теж навіжені! Ніхто не хотів нас сьогодні вбити! І ніхто не засипав ніякої масової могили! Що? Правда? Що? – Інженер нахилився над Лікарем.

Той глянув на нього, й він замовк.

– Нас хотіли вбити. І цілком можливо, що це була могила закатованих, – сказав Лікар, і всі побачили, якими величезними зусиллями давався йому спокій. – А піти до міста треба.

– Після того, що ми зробили? – здивувався Координатор.

Лікар здригнувся.

– Так, – зітхнув він. – Ми спалили труп... так. Робіть те, що вважаєте правильним. Вирішуйте. Я... підкоряюсь.

Він устав і, переступивши горизонтально відчинені двері, вийшов. Зачинив двері за собою. Всі ще хвилину дивилися йому вслід, мовби сподіваючись, що він передумає і повернеться.

– Даремно ти так скипів, – тихо докорив Інженерові Координатор.

– Ти ж добре знаєш... – почав той, але, глянувши Координаторові у вічі, повторив іще тихіше: – Так. Даремно.

– Лікар має слушність в одному, – сказав Координатор і поправив на голові пов’язку. – Те, що ми виявили на півночі, ніяк не узгоджується з тим, що ми бачили на сході. Місто розташоване від нас приблизно на такій самій відстані, як і завод, – по прямій якихось тридцять-тридцять п’ять кілометрів.

– Більше, – зауважив Фізик.

– Можливо. Через те не вважаю, щоб на півдні чи на заході були так само близько певні елементи їхньої цивілізації, бо з цього випливало б, що ми впали у самісінькому центрі якогось локального «пустища цивілізації», «порожнечі цивілізації» з діаметром шістдесят кілометрів. Це було б надто дивно, а отже, й неправдоподібно. Ви зі мною згодні?

– Так, – ні на кого не дивлячись, сказав Інженер.

– Так, – кивнув головою Хімік і додав: – Із самого початку треба було розмовляти такою мовою.

– Я поділяю докори Лікаревого сумління, – протяжно мовив Координатор, – але його пропозицію вважаю наївною й незастосовною у нашій ситуації. Вона – не того рівня. Правила встановлення контакту з чужими істотами вам відомі, проте вони не передбачають ситуації, в якій опинилися ми – майже беззбройні жертви, мешканці заритих у ґрунт уламків; певна річ, ми повинні відремонтувати свій корабель, але водночас триває змагання, хто швидше збере інформацію – ми чи вони. Досі попереду були ми. Того, хто на нас напав, пощастило знищити. Ми не знаємо, чому він це зробив. Може, й справді ми схожі на якихось їхніх ворогів – це теж треба, в міру можливості, перевірити. З огляду на те, що запуск корабля у найближчому майбутньому нереальний, ми повинні бути готовими до всього. Якщо цивілізація, в котрій ми опинилися, високорозвинена, – а я гадаю, це саме так, – те, що я зробив... що зробили ми, в кращому разі тільки трохи віддалить момент, коли нас виявлять. Отож головні свої зусилля маємо зараз зосередити на озброєнні.

– Чи можна щось сказати й мені? – озвався Фізик.

– Кажи.

– Я хотів би повернутися до Лікаревої ідеї. Вона, я би сказав, насамперед емоційна, однак за нею також є деякі аргументи. Ви всі знаєте Лікаря. Мені здається, він не був би у захопленні від того, що я можу сказати на захист його пропозиції, але я все ж таки скажу. Отже, зовсім не байдужа ситуація, в якій відбудеться перший контакт між нами й ними. Якщо вони прийдуть сюди, то прийдуть по... наших слідах. Тоді про контакт годі буде й думати. Поза всяким сумнівом, вони на нас нападуть, і нам доведеться боротися за життя. Якщо ж ми підемо до них, шанс взаєморозуміння, хоч і невеликий, усе ж таки буде. Отже, зі стратегічного погляду краще зберегти ініціативу й активність, незалежно від того, які з цього приводу можна висловлювати міркування морального характеру.

– Ну гаразд, а як це виглядатиме на практиці? – запитав Інженер.

– На практиці поки що нічого не зміниться. Нам потрібна зброя, і то якомога швидше. Ідеться про те, щоб, озброївшись, ми почали спроби встановити контакт... Але не на дослідженій території.

– Чому? – здивувався Координатор.

– Бо цілком імовірно, що, перш ніж ми доберемося до міста, нас примусять битися. Неможливо встановити контакт з істотами, які гасають у тих дисках, – це найгірші умови, які тільки можна уявити.

– А звідки ти знаєш, що в іншому місці нас чекає щось краще?

– Я в цьому не впевнений, але знаю, що на півночі й на сході нам шукати нічого. Принаймні поки що.

– Це ми ще обміркуємо, – сказав Координатор. – Що далі?

– Треба задіяти Захисника, – сказав Хімік.

– Скільки це забере часу? – Координатор обернувся до Інженера.

– Не можу сказати. Без автоматів ми до нього навіть не доберемося. Він важить чотирнадцять тонн. Хай Кібернетик скаже.

– Щоб його перевірити, мені треба два дні. Щонайменше, – підкреслив Кібернетик останнє слово. – Але спершу я повинен привести в дію автомати.

– За два дні ти запустиш усі автомати? – із сумнівом перепитав Координатор.

– Ну що ти! Два дні в мене займе лише Захисник – після того, як запущу хоча б один автомат. Ремонтний. А мені потрібний іще один – вантажний. Щоб його перевірити, необхідно ще два дні. І врахуйте: я не знаю, чи взагалі вдасться його запустити.

– А чи не можна вийняти із Захисника сердечник і встановити його за тимчасовою бронею тут, на пагорбі, під захистом корпусу? – розпитував далі Координатор, глянувши на Фізика.

Той похитав головою:

– Ні. Кожний полюс сердечника важить понад тонну. Крім того, ми не протягнемо їх через тунель.

– Тунель можна розширити.

– Вони не пролізуть у люк. А від вантажного люка до поверхні – п’ять метрів, і він залитий водою з кормової цистерни, яка дала течу, тобі ж відомо.

– Ти перевірив радіоактивність цієї води? – поцікавився Інженер.

– Так. Стронцій, кальцій, церій, ізотопи барію – чого там тільки нема. Її не можна ні спустити – це отруїло б увесь ґрунт у радіусі чотирьохсот метрів, – ні очистити, поки в антирадіаторах не буде справних фільтрів.

– А я не можу очистити фільтри без мікроавтомата, – докинув Інженер.

Координатор, який переводив погляд з одного на іншого, коли вони висловлювали міркування, сказав:

– Список наших «неможливостей» чималий, але то байдуже. Добре, що ми розглянули його з цього боку – маю на увазі зброю. Отже, нам поки що залишаються випромінювачі, так?

– Які це випромінювачі, – з нотками роздратування в голосі сказав Інженер. – Не обманюймо самих себе. Лікар здійняв через них такий галас, наче ми збиралися розпочати тут атомну війну. Певна річ, із них можна викидати збагачений розчин, але дальність їхньої дії не перевищує семисот метрів. Це ручні поливальниці, не більше, до того ж – небезпечні для стрільця, якщо він не має на собі броньованого скафандра. А броньований скафандр важить сто тридцять кілограмів.

– Справді, у нас на борту всі речі страшенно важкі, – сказав Координатор таким тоном, що ніхто не зрозумів, чи він глузує, чи, може, говорить цілком серйозно. – Ти зробив цей розрахунок? – обернувся він до Фізика.

– Зробив. Є ще такий варіант: два випромінювачі, віддалені один від одного не менш як на сто метрів, стріляють так, щоб обидва викинуті потоки перехрещувалися на цілі. Тоді з обох субкритичних потоків виникає надкритична маса й відбувається ланцюгова реакція.

– Це добре для розваги на полігоні, – зауважив Хімік. – Що ж до мене, то я не уявляю такої точності в польових умовах.

– Виходить, у нас нема взагалі ніяких атомних випромінювачів? – здивувався Кібернетик і подався вперед, увесь аж тіпаючись од злості. – То навіщо ж була вся ця дискусія, суперечка, сварка про те, чи маємо вирушати озброєні до зубів, чи, навпаки, голіруч? Бачу, ми переливаємо з пустого в порожнє!

– Я згоден, що багато чого ми робимо не подумавши, – так само спокійно сказав Координатор. – Що робили так досі, – уточнив він. – Але далі таку розкіш не можемо собі дозволити. Все це не зовсім так, як ти кажеш, – обернувся він до Кібернетика, – бо є перший варіант використання випромінювачів – викид половини ємності резервуара. Тоді ціль вибухне. Тільки треба стріляти з надійного укриття й завжди на максимальну відстань.

– Виходить, перед тим, як відкрити вогонь, необхідно закопатися на метр углиб, так?

– Щонайменше на півтора метра, з двометровим бруствером, – уточнив Фізик.

– Ну, це добре в позиційній війні. А під час вилазки не має жодного сенсу, – зневажливо сказав Хімік.

– Ти забуваєш про наше становище, – відпарирував Координатор. – Якщо виникне необхідність, будь-хто з нас, озброєний випромінювачем, прикриє відступ товаришів.

– Що? Без метрових брустверів?

– Якщо не вистачить часу, щоб насипати їх, то без.

Вони хвильку помовчали.

– Скільки в нас іще придатної для вжитку води? – поцікавився раптом Кібернетик.

– Майже тисячу двісті літрів.

– Це мало.

– Дуже мало.

– А тепер прошу висловлювати конкретні пропозиції, – озвався Координатор. На його білій пов’язці виступила червона плямка. – Наша мета – врятувати себе і... жителів планети.

Запала глибока тиша. Нараз усі повернули голови в один бік. З-за стіни долинула приглушена музика. Повільні такти знайомої всім мелодії.

– Апарат уцілів?.. – здивовано прошепотів Кібернетик.

Йому ніхто не відповів.

– Я чекаю, – нагадав про себе Координатор. – Ніхто не має жодних пропозицій? Що ж, тоді ухвалюю рішення: вилазки наші триватимуть. Якщо вдасться встановити контакт за сприятливих умов, то зробимо все можливе для взаєморозуміння. Наш запас води неймовірно малий. Через нестачу транспортних засобів ми не можемо поповнити його негайно. Тому нам доведеться розділитися. Половина екіпажу працюватиме в ракеті, а друга половина досліджуватиме територію. Завтра розпочнемо ремонт всюдихода й монтування випромінювачів. Якщо встигнемо, то вже увечері здійснимо вилазку на колесах. Хто хоче щось сказати?

– Я, – відгукнувся Інженер. Зіщулившись і затуливши обличчя долонями, він, здавалося, дивився крізь щілини між пальцями на підлогу. – Нехай Лікар залишиться в ракеті...

– Чому? – здивувався Кібернетик. Усі зрозуміли, до чого хилить Інженер.

– Він... не вчинить нічого лихого проти нас... якщо ти це маєш на увазі, – повільно й обережно підбираючи слова, сказав Координатор. Червона пляма на його пов’язці трохи збільшилася. – Ти помиляєшся, якщо гадаєш...

– Він... може, покличмо його сюди? Я не хочу так...

– Говори, – сказав Координатор.

– Ви знаєте, що Лікар зробив там... під тим заводом. Він міг загинути.

– Так. Але... він єдиний допоміг мені... розтоптати... – Координатор не докінчив.

– Це правда, – погодився Інженер, не відриваючи від обличчя долонь. – Вважайте, що я нічого не сказав.

– Хто ще хоче взяти слово? – запитав Координатор, трохи випроставшись, і, торкнувшись рукою пов’язки, глянув на пальці.

Музика за стіною все ще лунала.

– Тут чи там, на місцевості – невідомо, де ми зустрінемося з ними раніше, – притишеним голосом сказав Фізик Інженерові.

– Може, кинемо жеребок? – запитав Фізик.

– Це неможливо – залишатися повинні завжди ті, в кого на кораблі є робота, тобто фахівці, – рішуче заперечив Координатор, повільно, якось непевно почав підводитись і раптом захитався.

Інженер підскочив, підтримав його й зазирнув у вічі.