355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Славчо Чернишев » Вітряк » Текст книги (страница 8)
Вітряк
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 22:10

Текст книги "Вітряк"


Автор книги: Славчо Чернишев



сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

Це останнє припущення так розпалювало хлопців, так їх бентежило, що вони одразу втратили охоту стежити за дідом. Виникло бажання негайно пробратись у печери і принаймні впевнитися, що кава справді там, під самим їхнім носом. Вони вирішили сьогодні вдень постежити за старим, а ввечері розробити план походу в печери. Максим руками просигналив Сашові останні вісті.

Андрій з товстою книгою в руці зійшов на рибальській пристані і подався до дідової хати, а Максим і Колка почали ловити рибу.

Почувши своє ім'я, Андрій оглянувся. З вулички вискочив бай Нако, сварячись кулаком… На цей раз капітанові було, мабуть, не до жартів.

– Хіба так можна, га? Що це таке?! Ославили мене! Ану, кажи, навіщо ви вигнали діда Ставра? Як ви з нього знущалися? Гарно, дуже гарно! Нічого робити, так заходилися дражнити хворого! Що ви за діти такі?

Спокійно вислухавши розгніваного капітана, Андрій серйозно сказав:

– Це хтось тобі набрехав. Такого не було.

– Голова не міг мені збрехати! Ти брешеш! Дід Ставро ходив в управу, мугикав щось, і люди зрозуміли, що ви його вижили з вітряка. Через те й перейшов він у свою хату. Сором, сором! Зовсім не чекав я від вас таких коників!

– Неправда, – так само спокійно заперечив Андрій. – Ми бачили, що він мало ловить, нам стало його жаль, і одного разу понесли йому риби, а він як розходився… Відтоді більше його й не зачіпали.

– Ну… так… От бачиш? Щось воно та є, – почав відступати бай Нако. – Воно то, може, й так, а люди тепер балакають, що хлопці капітана Нака збиткувалися над хворим. Чорт би їх забрав отих базік. Тепер хоч між люди не виходь!

– Люди можуть різного наговорити, – розважливо сказав Андрій. – Ось дехто говорить, що у діда Ставра золото є. Не знаю, чи вірити, чи ні.

– Дурниці! Хто ж цьому повірить? Балачки. Людина від рота відривала та складала, щоб хату полагодити. Значить, він знову при розумі.

– Може й так, – холодно відповів Андрій, утримуючись від коментарів, бо бай Нако міг догадатись.

– Ти куди це зібрався?

– Піду почитаю.

– Куди?

– На мис…

– Чого це аж на мис? – підозріливо глянув на нього капітан.

– Так просто. Набридли мені піски.

– А-а. Гаразд. Читай… Тільки перекажи й тим, що я тобі сказав. Дивіться мені, чуєте? Щоб люди потім не сміялися!.. Шибеники! – бай Нако знову розсердився, презирливо махнув рукою й подався в протилежному напрямку.

Ідучи до миса, Андрій напружено аналізував вчинок старика. Навіщо він скаржився? Дуже просто – для того, щоб виправдати своє переселення. А чого переселився? Того, що йому заважають. Усе було просте й ясне, як білий день. Старик не божевільний. Він тільки прикидається, щоб безпечніше діяти в банді. Певно, каву перевезли сьогодні вночі, і тепер старий, немов нічого й не було, сидить собі та латає невід, подалі від небезпечного місця. А навіщо він підпалив хату? Щоб весь час жити в вітряку, ближче до складів, допомагати. Але ж він міг перебратись туди, й не спалюючи хати. Міг просто симулювати божевілля й перебратись. Андрій відчував – і тут щось не так, але сподівався, що все виясниться. Тепер треба діяти розумно й обережно. І все-таки він розумів, що це тільки теорія, струнка й логічна, правда, але все одно теорія. Ну нічого. Час своє покаже…

Андрій обережно оглянув хату. Діда вдома не було. На дверях висів той самий замок, що був на вітряку. Андрій попрямував до скель миса і раптом угледів старика, який сидів на крутому камені, чорний, мов обсмиканий ворон. Ловив рибу. Тиква стояла біля нього.

Сховавшись недалеко в скелях, Андрій розкрив книгу й почав крадькома стежити за риболовом. Звичайно, в ньому не було нічого цікавого. Навпаки, нудно й важко дивитися в одну точку. Через деякий час на горизонті з'явився дим, ледве помітний, як марево. Потім він став густіший, і незабаром вималювався пароплав. Спочатку він здавався світлим, сріблястобілим, але зблизька виявилось, що корабель яскравожовтий з чорним черевом і червоними надбудовами. Це був румунський танкер, що робив регулярні рейси. На синьому оксамиті моря судно здавалося незвичайно великим і красивим. Корабель заворожив хлопця, і його конструкторські мрії почали малювати приємні картини. Андрій на якийсь час забув про діда, захоплений танкером і крилатими мріями. Але раптом побачив, що старик дуже уважно придивляється до корабля. Дід стежив за танкером, доки той не зник за обрієм. Потім підвівся, змотав нашвидку свої вудки, забрав тикву, корзину, наповнену рибою, і зник у хатинці. Не виходив звідти до самого вечора, аж до другої зміни, коли заступив Максим. Андрій поділився з товаришем думками, залишив його стерегти старика й пішов додому, голодний і стомлений, але дуже збуджений.

Цього дня трапилось таке, що остаточно спантеличило Саша. В той час, як Максим з Колкою ловили рибу, а Андрій чергував на мису, прийшла Доменіка, бліда й схвильована. Сашо спочатку не звернув особливої уваги на її тривогу і не зводив з неї закоханих, щасливих очей. Та, посидівши трохи з притихлою дівчиною, він помітив, що обличчя її сумне й збентежене, сама вона неспокійна. Дівчина весь час ламала пальці. Сашо злякався.

– Доменіко, що з тобою? – промовив Сашо хрипким, глухим голосом.

Вона схилила голову й розгубилася ще дужче.

– Нічого…

Посиділи мовчки ще трохи. Сашо зрозумів, що Доменіку щось мучить, і тисячі здогадів промайнуло в його голові. Нарешті, хлопець не витримав, підвівсь і схилився над нею.

– Що з тобою? – запитав стурбовано й ніжно.

Доменіка мовчала. Ламала пальці й мовчала. Потім схлипнула. Сашо розгубився, його охопив розпач, страшенний, нестерпний біль краяв серце.

– Доменіко!.. Доменіко!.. Глянь на мене. Чого ти плачеш? Що з тобою? – шепотів Сашо благально, проймаючись її тривогою.

А Доменіка невтішно плакала.

Наплакавшись і трохи заспокоївшись, дівчина звела на нього червоні, сповнені страждання очі й тихо промовила;

– Він навмисне дозволив мені зустрічатися з вами…

Сашо враз усе зрозумів, і остовпів од жаху.

– Невже? – спитав голосом приреченого.

Доменіка кивнула головою.

– І що він сказав?

– Сказав, щоб ми з тобою поїхали на екскурсію до печер шхуною Мока…

– До печер? – здивовано й перелякано гучно шепотів він.

– До печер…

Сашо так і застиг на місці, неначе прибитий. Це тривало досить довго. Тепер Доменіка злякалась за нього.

– Що з тобою?.. Сашо… Сашо…

Він її не чув. Дивився на море в відчинене вікно й не бачив його. Доменіка стала перед ним.

– Сашо… – ніжно промовила вона. – Що з тобою?

Хлопець глянув на Доменіку й кисло посміхнувся:

– Нічого… Вже пройшло… А навіщо нам їхати на екскурсію? І чому саме Моковим коритом?

– Як чому? Він уже кілька днів підряд щовечора возить дачників до печер. Водить їх по печерах, заробляє гроші…

«Замітають сліди, – подумав Сашо. – Каву вивезли, старий перебрався, печери порожні, – будь ласка, тепер дивіться. Ви мали на нас підозру, але все це вигадки. Ми не контрабандисти». Сашо зрозумів, як вправно й чисто їх обдурили. Тепер Мортій посилав свою дочку, щоб покінчити з цією справою. Але тут з'явилось і дещо нове: Моко!

– Значить, тебе послав батько? – машинально запитав Сашо.

– Батько…

– А як ти на все це дивишся?

– Я вважаю… Сашо, я вважаю, що тут якась таємниця. Коли б ти мене не розпитував про деякі речі, я б, може, й не догадалася сама. А тепер я все обдумала і бачу, що у мого батька є таємниця, яку ви знаєте. Правда ж?

Сашо на мить завагався, але тут же сам собі докорив. І чому б їй не сказати? Вона не шпигунка. Це ж його Доменіка, а не хтось…

– Так, правда. Але справа в тому, що я через тебе пожалів твого батька, і тепер усе пропало… – він кинувся їй до ніг й заридав: – Я негідник, Доменіко. Я обдурив хлопців, обдурив їх… Ой!..

Доменіка гладила його по голові, сумна й розгублена.

– Не знаю, що з цього вийде… Мені дуже важко. Терпіти далі нікуди. Хоч іди і топись!

– Дурниці… – сумно й ласкаво промовила дівчина. – Треба подумати.

– Треба подумати… – гарячково повторив Сашо. – Треба щось придумати. Тільки ти мене не розпитуй про таємницю, прошу тебе, не розпитуй.

– Добре! – твердо сказала Доменіка… – Добре…

І в очах її заблищали сльози.


ТАЄМНИЦЯ ЖОВТОГО ДРАКОНА

Сашо вже не міг зупинитися в своєму падінні. Важко зупинитися на крутому. Провівши Доменіку, він повернувся назад змарнілий і стомлений, неначе весь день пробув на спеці. Домовилися надвечір зустрітись на набережній і поїхати разом на екскурсію в печери. Це було небезпечно, але Сашо втішав себе думкою, що вони там не будуть самі. До того ж, якщо банда задумала вчинити замах, то Мортій, звичайно, не наважиться рискувати Доменікою, хоч вона йому й не рідна дочка. Адже це був би страхітливий злочин!

Коли Максим і Колка повернулися з рибної ловлі, Сашо їм нічого не сказав. Хлопці помітили, що він чимсь заклопотаний, але за останній час вони вже звикли до цього. Знаючи, як він страждає, поводилися з ним ще запобігливіше, ніж раніше. Неначе домовились. А Сашо від цього страждав ще дужче, йому було б легше, якби Колка задирався з ним. Сварки з Колкою підтримували б у ньому думку, що не такий уже він і винний, і Сашо, може, й забув би про свою брехню. Хлопці обеззброювали його своїм чулим ставленням, біль у серці ставав нестерпним, хлопець почував себе так, ніби його смажили на повільному вогні. Сашо попросив, щоб його не ставили на вахту ввечері. Признався, що хоче побачитися з Доменікою. Товариші мовчки погодились. Винувато вибравшись із дачі, Сашо вирішив скупатися, щоб трохи розважитись. Але й це йому не допомогло.

Надвечір він вийшов з Максимом. Колка залишився на вахті на дачі. Максим пішов заступити Андрія, а Сашо звернув на набережну. Доменіки не було ще. Він покрутився біля барки, постояв там, сумний і збентежений. Ідучи поруч з Максимом, Сашо кілька разів поривався розповісти йому все, щоб покласти край стражданням. Але й цього разу здалося, що Максим ставиться до нього якось холодно, і це його розлютило. Зникло бажання покаятись.

Згодом прийшов Моко із своїм механіком Кіром Привидом – худющим і височенним, як жердина, чорним чоловіком у засмальцьованому одязі. Вони заходилися біля своєї шхуни. Треба було підготувати її до рейсу.

Сашо навіть не чув, коли Доменіка сіла біля нього. Заглибившись у тяжкі й сумні роздуми, він раптом повернувся й побачив, що вона сидить поруч. Невесело посміхнувшись, глухим голосом промовив:

– Що він сказав?

– Нічого. Здається, догадався, що інших не буде.

– Як він догадався?

– Не знаю. Я йому не казала. Але здається мені, що догадався. Чогось одразу розсердився, але стримався.

– Певно, догадався тому, що ти лише зі мною розмовляла.

– Можливо. Я говорила, що тільки ти був там…

– Все одно…

– Ти іншим сказав?

– Ні, нехай як повернемось… Скажемо, що ми випадково дізналися про екскурсію, – сказав Сашо й знову замислився.

– Сашо!.. Його арештують? – несміливо запитала Доменіка.

Хлопець на мить завагався.

– Не знаю… – але, вирішивши, що нічого більше приховувати, навіть рискуючи провалити справу, Сашо тихо сказав: – Не хочу тобі брехати. Якщо підтвердиться те, що ми припускаємо, то арештують.

– Так він же раз уже відсидів! – здавленим голосом вигукнула Доменіка і злякано додала: – Тепер знову?

– Знову… Сам винен…

– А що буде з нами?

– Заспокойся. Все буде гаразд, – і він ніжно і співчутливо подивився на неї.

– Ми повинні його врятувати… – благаюче прошепотіла вона.

– Ти ж його не любиш…

– Шкода його.

– Це неможливо, Доменіко. Він сам у всьому винен. Ти навіть не можеш собі уявити, яка його провина..

– Дарма… Ми ж усе-таки люди…

– Люди бувають різні…

– А він поганий, правда?

– Поганий… Зовсім не думав про тебе й твою матір.

– Він її ненавидить.

– Знаю…

– Що ти знаєш? Скажи, я тебе прошу, – перелякалась вона.

– Побачиш… Не розпитуй мене зараз. Мені й так тяжко.

– Чого ти не хочеш сказати?

– Так… Так краще.

– Для мене чи для справи?

– Для тебе… Для справи дуже погано.

– Тоді скажи! Я тебе дуже прошу.

Сашо мовчав.

– Ти боїшся, щоб я не видала?

– Так.

Настала тиша. Сашо схопив дівчину за руку:

– Ти б і раніше могла йому розповісти… Але ти не зробиш цього, чуєш, Доменіко, ти цього не зробиш!

Коли Доменіка була з Сашом, вона, мов зачарована, завжди підпадала під його вплив.

– Ні, – тихо відповіла дівчина, а в самої серце болісно стислося з жалю до батька.

Почали вже групами підходити дачники. Моко збирав гроші і галасливо, як циркач, розхвалював своє підприємство, завиваючи в рупор:

– Аа-аа! Сюди! Сюди! Все для народу. Тільки за півсотні ви взнаєте жовтого дракона, синього ангела і білого ведмедя! Аа-аа! Заходьте, товаришочки! Прошу не товпитись! Один за одним! Капітан Моко вас поведе! Капітан Моко розкриває таємницю підземного царства! Капітан Моко – благодійник курортників! Аа-аа! Дами й кавалери, не товпіться! Всім вистачить місця! Тільки півсотні! Тільки півсотні! Все для народу! – хрипко гукав він на все горло й смішив дачників.

Люди побоювались, але цікавість спокушувала. Кінець кінцем чому б і не подивитись? Що там страшного?

Шхуна була майже переповненою, коли підійшов Сашо й Доменіка. Моко їм підлесливо усміхнувся:

– Сонце, а де ж інші, га? Чи не цюця з'їла? А ще пірати! Прошу, заходьте на пароплав «Мажестік», – він галантно допоміг Доменіці піднятись і тихо шепнув Сашові на Моко вухо: – Тебе без грошей. Для реклами фірми.

Сашові здалося, що Моко чимось незадоволений. Чи не тим, що не з'явились інші? А може, й Моко разом з тими? Нічого дивного. Цього можна було сподіватись від старого авантюриста.

Мотор ритмічно застукотів, діти, яких завжди було повно на пристані, охоче підштовхнули шхуну, і вона легко ковзнула гладенькою й тихою водою.

Було на диво гарно. Останні промені сонця тихо гасли над затокою й ламаними обрисами гори, яка здавалась вирізаною з синього картону. Шхуна перетнула затоку, об'їхала зловісний Мис утоплеників і почала вправно маневрувати поміж великими й малими скелями. Сашо пильно вивчав узбережжя, високі стрімкі скелі, схожі на стіни стародавньої фортеці. Сполохані чайки, кружляли над шхуною та скелями й неспокійно пищали, освітлені косими променями сонця.

Сашо кілька разів відчував на собі чийсь погляд. Моко крадькома наглядав за ним. А коли хлопець зустрічався з ним очима, той починав кривлятися, наче мавпа, підморгувати. Мовляв: щасливий ти, браток! Чому я не на твоєму місці? Прогулянка на човні, кажеш, га?

Але Сашо розумів, що насправді Моко стежить за ним, щоб довідатись, яке враження справлять на Саша печери. І, напевно, ввечері доповідатиме Мортію, що тільки Сашо прийшов і що хлопці явно знають про їхню таємницю. Сашо не міг приховати своєї зацікавленості печерами, і це не уникло Мокового ока. Хлопець навіщось поторкав вістря свого ножа. Хтозна, всього можна сподіватись. Вістря було гостре, і Сашо заспокоївся. Для Саша не було ніякого сумніву в тому, що саме Моко перевозить товари лазів. Бач, як спритно й граціозно, мов балерина, танцює шхуна поміж скелями. Яким би хорошим капітаном Моко не був, а все одно й за кілька днів не знайшов би вірного шляху, коли б не бував тут раніше.

Шхуна уповільнила хід, розвернулася, і Сашо побачив глибокий фіорд з рівними, мов висіченими, скелястими стінами з трьох боків. Сувора й таємнича краса цього місця захопила хлопця, і він на мить забув про мету своєї поїздки. Судно плавно ковзнуло по тихій нерухомій воді, мелькнув вогник ліхтаря, Кіро зняв щогли, повіяло холодом, і Сашо побачив, що вони в'їжджають у велику печеру. Кіль тихенько човгнув по піщаному дну, і шхуна зупинилася.

Моко пружно скочив на рівну, довгасту, мов причал, скелю й прив'язав судно до гострих кам'яних виступі. Сашо помітив, що вони відшліфовані, але це могло зробити й море.

– Дами й панове! Будь ласка, милості просимо! – широким жестом запросив Моко своїх пасажирів.

Люди неохоче підводилися, скоса поглядаючи _ на темне склепіння. Дехто почав відмовлятися, здебільшого жінки, – але Моко був люб'язний і безцеремонний. Він вистроїв людей у колону по двоє і, нахабно посміхаючись, пов'язав їх усіх довгим мотузком, щоб, мовляв, не заблудилися. Поставивши Саша й Доменіку попереду, зробив деякі розпорядження.

– Увага! – вигукнув Моко. – Командую я! Морські святі і ви, борогодиці, благословіть раба свого Мока – проповідника пекла. Амінь! Чарівні дами, не хвилюйтеся! Світло буде! Але кавалерів знову попереджаю: товаришочки, будьте кавалерами! – його голос лунав зловісно, і по спинах у людей полізли мурашки.

Засвітивши карбідну лампу, Моко взявся за кінець мотузка, мов за налигач, і повів людей.

– Увага! – зупинився він біля якоїсь дірки. – Спускаємось у володіння сатани! Прошу шановну публіку – без паніки! Будь-що-будь! – сказав він комічно, зігнувся й зник у дірі.

Сашо, Доменіка й інші посунули за ним, мов отара овець. Було темно, як у пеклі. Люди стояли, боязко попригинавшись, навіть не підозріваючи, наскільки високе склепіння, наскільки простора печера. В цій могильній тиші якось особливо світила лампа. Від неї на стіни падали спотворені жовті тіні, вириваючи з пітьми страхітливі фігури, які Моко навмисне освітлював для більшого ефекту. Налякавши екскурсантів досхочу, він наказав випростатись, спрямував світло на склепіння – і всі ахнули. Стеля була так високо, що до неї не доходив промінь лампи; там причаїлася густа непроглядна темрява. Потім, освітлюючи один за одним усі куточки, він плів якісь нісенітниці, видаючи це за легенди часів конквістадорів і жорстоких піратів Оттоманської імперії. Після такого вступу Моко повів людей вузькою боковою галереєю. Сашо помітив, що від першої печери розходиться багато таких галерей – справжній лабіринт. Коли всі люди ввійшли в тунель, Сашо випадково, а можливо, інстинктивно повернувся назад, до світла, і побачив на фоні блідої плями входу, як довга постать Кіра Привида зігнулася і, мов примара, зникла в темряві інших тунелів.

– Гей, Сонце! Коли не світиш, то хоч не заважай рухові! – гримнув на нього Моко, і Сашо пішов далі. Серце у нього завмирало. Підземелля гнітило хлопця, лякало, здавалося, що склепіння печери от-от упаде на них. А тут ще й підозріла тінь Кіра Привида. Куди він пішов? Чи не навмисне Моко позв'язував їх і чи не для того він поставив його на чолі, щоб бува хлопець не звернув у інші коридори? Може, десь там склад?.. Ну й хитро ж зроблено! Одним пострілом – двох зайців! Дивіться, мовляв, хлопці, на печери, в них немає нічого, ми люди смирні, а самі десь тут, можливо, товари переховують.

Від напруження Сашо спітнів, зуби почали цокотіти. Хтозна! Може, він і помиляється… Адже каву вже забрано… Доменіка тулилась до нього, і це трохи заспокоювало хлопця, але пропасниця не проходила. Немає сумніву – склад саме тут, а Моко й Мортій – контрабандисти. Сашові залишилось тільки витримати підземну екскурсію й починати діяти. Але тоді Доменіка залишиться без батька, а може, й її спіткає якесь лихо. От чортове коло!

Моко вів групу все далі й далі, жартував, намагаючись розсмішити людей, розвіяти гнітючий настрій і страх. Він зупинявся біля різних сталактитів і сталагмитів, які нагадували собою драконів, ангелів, білих ведмедів, трони, мечі, свічники, алтарі, величезних комах, левів, слонів, фантастичних риб і потвор. Вузькі галереї спускались униз, круто підіймалися вгору, знову йшли вниз, приводили в величезні зали, схожі на церкви з дуже високими банями. Моко невтомно розповідав людям якісь таємниці й перекази, все було казкове, фантастичне, неймовірне. Від захоплення й страху перед небаченими досі таємницями у людей відібрало мову. Вони йшли, доки їм не набридли всі ці жахи і доки не перелякались, що зайшли надто далеко й униз. Моко був змушений повернути назад. Тепер усі поспішали і, впевнені, що скоро вийдуть з печер, пожвавішали, почали й собі жартувати, радіти. Нарешті за поворотом угледіли світлу пляму виходу, крикнули «ура» й посунули вперед. Але Моко знову зупинив їх. Розповівши страшну історію про шукачів скарбів, яка тільки розсмішила екскурсантів, він вигукнув:

– Дами й панове! Прошу вас подивитись праворуч і ліворуч!

Лампа освітила дві великі ями.

– Сто віків до нашої ери капітан Моко, будучи вікінгом, відкрив вхід у підземне царство й знайшов тут, в оцих ямах, скарб царя Дарія. Хто не вірить, прошу зі мною до чорта в комору, де стоять, як у музеї, золоті амфори, плащаниці й золотий гідроплан царя Дарія. Бажаючі є?

Ні, таких не було. Моко плів нісенітницю, і люди краще б погодились, щоб Моко й насправді викопав скарб царя Дарія, ніж продовжувати тіпатись від страху в темряві підземного царства.

Біля виходу в першій печері Сашо угледів Кіра Привида, який байдуже курив, осяяний жовтим світлом.

Пізно ввечері Сашо повернувся додому. Колка з Андрієм сиділи в кабінеті й міркували, як добратися до печер. Сашо зняв гітару й сів на підвіконні. Він не брав участі в розмові, доки не прийшов Максим, голодний і злий, бо нічого не вистежив.

Бренькнувши багатозначно по струнах, Сашо сказав:

– Я був у печерах…

Усі троє запитально подивилися на нього.

– Невже? – іронічно закинув Колка. – Що це на тебе найшло?

– Був! Що? Не вірите?

– Слухай, досить язиком молоти! – розсердився Максим.

– Кажу ж вам, що був. Плавав Моковою шхуною…

Хлопці аж роти пороззявляли. Сашо розповів їм про екскурсії Мока, але приховав, що йому про них повідомила Доменіка.

– Значить, Моко теж бандит, – сказав задумливо Андрій.

Колка скипів:

– І він, і ще чорти їхнього батька знають скільки інших! Ціла банда. Тієї ночі й вивезли каву. Тому й старик переїхав, через те й екскурсії роблять. Мовляв, дивіться, нічого в тих печерах немає. Полюбуйтесь тепер!

– Так, сліди замели, – промовив Максим. – І все-таки ще не все втрачено. Ми знаємо, хто в банді, і це найголовніше. А лази знову привезуть товар. Ось тоді ми їх і застукаємо на гарячому.

– Терпи, козак, отаманом будеш! – відрубав сердито Колка.

– Що ти пропонуєш? – зітхнув Максим.

– Нічого! – так само сердито й грубо відповів Колка. – Що тут можна запропонувати? Всі пропозиції вичерпані. Нічого іншого нам не залишається, як припинити поки що все, а коли натрапимо на слід – тоді знову взятися. Все інше – марна трата часу.

– Робіть, як знаєте, – байдуже, але з прихованою надією, що хлопці відмовляться від справи, промовив Сашо. – Мені вже все набридло.

– Балакай, набридло! Кому ти брешеш? – вибухнув Колка. – Тобі зовсім не набридло, а просто так вигідніше!

– Що-о? – сердито схопився Сашо. – Раз так, я сам продовжуватиму все!

– То й продовжуй! Знайшовся Шерлок Холмс. Жабеня ти!

Стиснувши кулаки, Сашо накинувся на товариша. Максим енергійно розборонив хлопців.

– Досить, кажу я вам! – гаркнув. – Чи ви батьківську спадщину не поділите, чи що! Сорому не маєте!

– Спадщину Мортія! – в'їдливо крикнув Колка. – Посаг!

Сашо вискочив з гітарою надвір.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю