Текст книги "Вітряк"

Автор книги: Славчо Чернишев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

ДОМЕНІКА

Максим ще здалеку помітив свого дядька. Це був кремезний і дужий рибалка років сорока, схожий на його батька. Біля нього тулився капітан Моко – давній знайомий хлопців, тридцяти з лишнім років, чорний, як жук, з товстими м'ясистими губами і широким, приплюснутим, як у сенегальця, носом. Він ішов разом з капітаном Наком і не зовсім ввічливо розштовхував людей, хрипко вигукуючи:

– Прошу, шановні товариші… Дайте дорогу…

Колка ловко кинув йому вірьовку, і він прив'язав барку барби Тодорія до причалу. Нако, легко стрибнувши в човен, посварився на хлопців пальцем:

– Чортенята! Гемонські діти! Все місто на ноги підняли, – і зареготав гучним розкотистим голосом. Потім незграбно потиснув руки членам екіпажу, – уже знав їх, – і суворо додав: – А тепер біжіть до телефону, бо доктор Липова там скоро збожеволіє.

Сашо похмуро глянув па Максима. Той кивнув головою, натякаючи на те, що по телефону про такі важливі речі, як кава, говорити не можна. Сашо виплигнув на сушу. Земля захиталась у нього під ногами, він поточився і смішно впав в обійми Мока.

– Тримайся за землю, дружище! – зареготав «сенегалець», всовуючи хлопцеві в руки свою чорну брудну лапу. – Ну, з приїздом… Пишайся, сину моря!

З огидою потиснувши протягнену руку, Сашо пішов далі. Моко заліз у барку, хрипко повторюючи:

– Молодці! Молодці!.. Ваше місце – тільки в екіпажі капітана Мока. Пірати, бай Нако, пірати…

Натовп розступився, і Сашо швидко вийшов на набережну. Хоч йому було й приємно, що всі на нього дивляться, але хлопець зніяковів. Може, тому, що ледве не впав. Перед ним стояли дві дівчини, його ровесниці, й посміхалися. Сашо враз їх упізнав. Він зблід, і ноги у нього підломилися. Ледве втримався. Дівчата були з Н., але вчились в його рідному місті, бо в Н. не було гімназії. Одна з них, височенька й струнка, справжня красуня, була гречанка. У неї було найкраще в світі ім'я: Доменіка. Правду кажучи, це через неї Сашові так подобалося Н. Її подруга Марія була менша на зріст і не така гарна.

Кивнувши їм головою, хлопець хотів уже пройти далі, але Марія зупинила його, безпричинно розсміявшись:

– Гей, задер носа та й не помічаєш?

Сашо ніяково зупинився. Доменіка схилила голову, але він знав, що чорні, мов маслини, очі дивляться на нього з-під довгих густих вій. Сашо зневажливо махнув рукою, уникаючи її погляду:

– Поспішаю на пошту, – і зразу ж сам собі докорив: «Дурню! Навіщо розказав! Вмить догадається, що мати шукає!» І додав пояснюючим тоном – Треба передати важливе повідомлення… – і знову сам себе вилаяв: «Ну що я мелю!» – М-м-м… для метеослужби, – збрехав збентежений юнак.

– Ви залишитесь тут на все літо?

– Тут… Пробачте, поспішаю… Ще побачимось… – хотів сказати «завтра», та, злякавшись власної сміливості, швидко побіг угору крутою кам'янистою вулицею.

Повернувши ненароком голову, він угледів за дівчатами двох франтів у картатих сорочках і тропічних шоломах. Вони були дуже смішні, схожі на опудал з баштана, але Сашове серце стислось від неприємного почуття. Хлопець догадався, що вони, певно, залицяються до дівчат і, можливо…

В цю мить і Доменіка глянула в його бік, соромливо притиснулась до подруги, й обидві знову невідомо чого зареготали.

Надзвичайно радий зустрічі, Сашо без передишки вибіг на круті цементні східці поштамту. Мати знову йому дзвонила. Увійшовши в скрипучу дерев'яну кабіну з спертим канцелярським повітрям і гострим запахом пилу, він заспокоїв найніжнішими словами матір, похвалився між іншим, що вже став справжнім морським вовком, і пообіцяв докладно описати бурю. Лікарка натякнула, що надіється взяти на завтра відпустку і разом з його меншими братіками поїхати до Софії. Це було місто, яке не менш, ніж Н., притягало до себе хлопця, але Сашо мужньо переборов спокусу, сотий раз ласкаво заспокоїв схвильовану матір і поспішно повісив трубку.

Набережна була вже безлюдна. Тільки біля казино товпилися дачники, рибалки й морські офіцери. Грав джаз. Де-не-де висіли ліхтарі, романтично освітлюючи романтичне місто. Дівчат уже не було. І чого б вони його чекали! Він же поводився, як йолоп! Стара барка нерухомо й безмовно стояла біля причалу!

Сашо попростував до хати капітана Нака. Вона, як і всі будинки в цьому містечку, стояла вікнами до моря. А море було темне й глухо билось об високий скелястий берег.

На кухні він застав Колку, Андрія, капітана Мока і дрібненьку жінку із зморшкуватим обличчям – бай Нака дружину. Вона весело поралася біля плити, жарила свіжу рибу. В кімнаті апетитно пахло стравою, було жаркувато, але прості меблі створювали якийсь чудовий і привабливий затишок. Маленька жінка, по-материнському привітавшись із Сашом, одразу ж почала перед ним вибачатися, що вечеря ще не готова, бо вона, мовляв, була на зборах. Її синів дома не було. Старший служив у війську – був моряком, менший вчився у вузі в Софії, а тепер забарився десь у бригаді. Сашо відразу помітив, що Максима і бай Нака немає, і, хоч і догадався, в чому справа, не запитав нічого: все-таки Моко людина стороння. Побувши трохи в кухні, Сашо сказав, що йому жарко, й вискочив надвір.

У дворі, сидячи на морському березі, Максим з бай Паком тихо розмовляли. Згідно з загальним рішенням, хлопець розповів йому про знахідку на острові і про лазів, і старий комуніст тепер ламав собі голову над цією заплутаною історією. Сашо підійшов до них саме в ту мить, коли вони міркували, їхати бай Накові в місто ще сьогодні пароплавом-базою чи завтра вранці, за графіком. В містечку був лише один міліціонер, по телефону про такі важливі речі говорити не можна, не зручно було турбувати й військових – це не їхня справа. От і випадало їхати бай Накові. Але якщо вирушити сьогодні, то Моко та й інші можуть пронюхати, що тут не все гаразд. А на Мока розраховувати не можна. Людина він непогана, навіть навпаки, вважається одним з кращих молодих капітанів, хоч занадто балакучий і трохи авантюрист. Об'їздивши весь світ, він і досі тільки про це й згадував. Правда, тепер уже трохи вгамувався, служить капітаном на шхуні «Сойка», що належить старій недужій вдові, – і все-таки з Моко треба бути пильним. Він може зразу догадатись. Можуть щось запідозрити й інші – ті, що трималися осторонь нової влади і були здатні перешкодити справі. А коли не поїхати бай Накові ще сьогодні, контрабандисти вночі вивезуть каву, щоб замести свої сліди. Глибоко затягуючись цигаркою, бай Нако сидів у темряві й міркував, що робити.

– Найкраще повідомити капітана першого рангу Рачева, – втрутився Сашо. – Іншого виходу я не бачу,

– Я теж… – вагаючись, приєднався Максим.

– Ні, хлопці… – зажурено сказав бай Нако й зітхнув. – Це справа міліції.

– Але ж тільки він може повідомити. Шифром… – наполягав Сашо. – Тим більше, що він є і командиром прикордонників. Я вам кажу, це тільки його справа.

– Так, – сказав, розміркувавши, бай Нако. – Саме так. Нема чого довго роздумувати. Раз немає міліції – значить, до військових. Вирішили.

Правду кажучи, бай Накові хотілося першим повідомити таку важливу таємницю, але він примусив себе робити те, що було найпростіше й найкорисніше.

Пішли вечеряти. Моко весь час розповідав неймовірні пригоди, що буцімто трапилися з ним в Марселі, Алжірі й Сінгапурі. Хлопці їли з апетитом, але страшні розповіді «сенегальця» слухали так само жадібно. Попоївши й випивши чимало, «сенегалець» попрощався й зник у вузьких кривих вуличках. Хлопці полягали в другій кімнаті, задоволені вечерею й стомлені, а бай Нако подався до командира бази. Максимові хотілося його діждатись, але дядько забарився, і хлопець заснув міцним сном.

Усю ніч Сашові снився один і той же сон. Буря. Величезні хвилі кидають човен барби Тодорія. Доменіка сидить за кермом. Хвиля відносить човен. Сашо кидається вслід за човном, довго шукає його і в розпачі повертається на берег. Стомлений і знесилений, він виходить із води, і тут із-за дюн вискакують Доменіка з Марією й регочуть з нього… Сашо розумів, що все це справжнісінький сон, але йому було надзвичайно приємно. І коли хлопця рано-вранці розбуркали, він мав кислий вигляд і був страшенно невдоволений. А тут іще й Колка почав як на зло заїдатись:

– Сонце, а що то за Доменіка, га? Ти мені всю ніч спати не давав, – загигикав він задерикувато й почав передражнювати Саша голосом потопаючого: – «Доменіко!.. Доменіко!..» Чи то бува не дочка Мортія Дражева?

Всі сміялися весело й від щирого серця, але це образило вразливого хлопця. Нічого не сказавши, він швидко вийшов з хати.

«Диваки! І чого б я сміявся! Наче самі ніколи не… Заздрять, чорти! А втім, чому тут можна заздрити», розпачливо подумав Сашо. Правда, останнім часом, зустрічаючись на шкільному подвір'ї чи в коридорах, вона випадково відповідала на його погляди, але це ще нічого не означало. Воно б, може, й мало якесь значення, та Сашо, хоч і славився в класі й серед екіпажу винахідливістю, не наважувався підійти до дівчини. Вже цілий рік учились вони разом, в одній школі, а в нього невистачало сміливості навіть глянути на неї. Він робив це потай і при цьому весь тремтів. Інколи в ньому розгорялися такі гарячі почуття, що він не міг стримувати себе і цілими днями блукав, мов темна хмара, і тільки робота біля старої барки його розважала, та й то ненадовго. Матері спочатку здавалося, що син хворий, вона навіть на рентген його повела, та потім догадалась, у чому справа. Бідолашна! Чим могла вона йому допомогти? Безнадійне кохання ще дужче розпалило його природну мрійливість, і Сашо несподівано для самого себе почав писати вірші. Вони були кострубаті й незграбні, але сповнені сильних і чистих почуттів.

Сашо приховував од усіх це своє уподобання, та, помітивши в ньому несподівану хворобливу тягу до літератури, хлопці второпали, в чому справа. Колка негайно при всіх назвав його дезертиром, Андрій йому співчував, а Максим, схильний теж до глибоких і міцних захоплень, одразу догадався, що йдеться про Доменіку.

Це його неприємно вразило, бо Максим і сам задивлявся на смугляву красуню, але силою волі стримував своє серце, – не міг примиритися з фактом, що вона – дочка Мортія Дражева, колишнього комерсанта, власника бакалійної крамниці. До того ж він знав про різні дивовижні темні чутки, пов'язані з його жінкою, матір'ю Доменіки, Максимів батько боровся за робітничу справу і сидів у тюрмі, сам він був членом спілки робітничої молоді і вважав, що захоплення якоюсь буржуйкою не гідне цього великого звання. Йому навіть і на думку не. спадало, що Доменіка не винна, а коли іноді і думав щось таке, то одразу ж згадував її батька, і вся ненависть до Мортія та подібних до нього переходила на дівчину з маслиновими очима. І все-таки це не була справжня ненависть. Можливо, це було презирство, а вірніше – страх доторкнутися до чогось, хоч і хорошого, але чужого, що викликає неприємні думки.

З барки він помітив, що Сашо зупинився біля якихось дівчат, впізнав Доменіку, і гостра й противна хлоп'яча заздрість ужалила його прямо в серце. Максим схаменувся. Сплюнувши без видимої причини за борт, хлопець сам собі сказав: «Нічого не вдієш. Сашові випала доля. Він і віршики складає…» І докорив сам собі, що погано думає про свого товариша. Сьогодні вранці він цілком зрозумів почуття Саша і чи то з жалю до самого себе, чи й справді за діло, гримнув на Колку:

– Слухай! Прикуси язика!

Колка здивовано глянув на нього:

– Чи ти ба! З яких це пір ти записався в «панянки»?

– Баба твоя панянка! – грубо відповів Максим. – Не сунь свого носа в чужі справи!

– А я тобі кажу, що це справи не чужі, а наші! – огризнувся Колка. – Якщо він – член нашого екіпажу, то, значить, нас повинно цікавити, хто йому голову морочить!

– Не треба так говорити, – лагідно втрутився Андрій. – Нічого ж не сталося.

– Сталося чи ні, а для мене досить факту, що Сонце волочиться за якоюсь буржуйкою! – випалив Колка те, про що вони відкрито не наважувались говорити між собою.

– Її батько, можливо, й гад, але Доменіка не має з ним нічого спільного, – взяв дівчину під захист Андрій. – У тебе, Колка, короткозорість.

– А в тебе куряча сліпота!

Добре, що ввійшов бай Нако, інакше сварка тривала б ще довго.

«Чого це вони наїжилися?» подумав капітан і, сказавши, що йде на роботу, запитав хлопців, що вони мають намір робити.

– Побачимо… – ухилився од відповіді Максим, який ще й досі був під впливом суперечки. – Підемо погуляємо….

– Ну… гуляйте… Люди вільні…

– Що ти цим хочеш сказати? – наїжився Максим.

– Хіба ж я знаю?.. Чув, ніби нагородити вас хочуть…

– За що? – накинувся на нього Андрій.

– За каву.

Від подиву хлопці аж роти пороззявляли. Ці Сашові пригоди відволікли їх увагу від найголовнішого. Тепер, перебиваючи один одного, вони почали задавати капітанові питання. Посміхаючись, він почекав, поки хлопці вгамуються, й розчаровано зітхнув:

– Шкода. Втекла пташка. Кава зникла. Не пощастило покуштувати.

Хлопці поприкушували язики. Сашо почув останні слова, переступаючи через поріг у хату. Максим гнівно тупнув ногою об підлогу.

– Чорт! Ех, коли б не та буря!

– Буря бурею, а ви надто довго збиралися, – роздратовано гукнув Колка. – Треба було зразу ж повернути назад. От вам і кава! – Сердитий Колка вискочив надвір.

Бай Нако намагався було їх заспокоїти, але, зрозумівши, що це марна трата зусиль, – та й сам він був незадоволений, – подався до свого корабля. Поснідавши, похмурі хлопці пішли й собі на пристань.

ВІТРЯК

Зажурені й мовчазні, вони залізли в барку. Якийсь службовець з управління пристані сказав їм, що треба перетягти човна на рибальську пристань. Хлопці попрямували туди, але Сашо запропонував поїхати на дюни. Пропозицію прийняли без заперечень. Кожен відчував, що їм необхідно побути на самоті, щоб обміркувати несподіваний удар.

З західного боку затока була спокійна, ніби велика світла калюжа. Хлопці мовчали, захоплені тишею й тропічними чарами пейзажу. Човен швидко йшов уперед. Тихе, блакитне, мов незабудка, море, таке саме тихе небо, довгі золоті дюни, світлозелені південні кущі, прозорі, туманні гори, ясне літнє сонце… Все це їх трохи освіжило.

Раптом Сашо вигукнув:

– Дивіться!.. Вітряк!

Їхній вітряк!

Зачаровані стареньким, перекошеним, з розчепіреними обдертими крилами вітряком, хлопці дивились на нього лагідно, майже закохано. В чистому ранковому повітрі здавалося, що вітряк зовсім близько, стоїть на високому березі, мов дивовижний птах. Праворуч од вітряка, трохи північніше, красиво, зовсім не викликаючи ніяких зловісних думок, височів Мис утоплеників, його схили були вкриті густим зеленим лісом.

– Знаєте що? – вигукнув Сашо. – Пропоную негайно переїхати у вітряк. Скажемо твоєму дядькові, що там нам більше подобається, от і все! Чого нам заважати йому вдома?

– Відкрив Америку! – поглузував з нього Колка. – Сам знаєш, що це наше спільне рішення. Ми ж і приїхали сюди, щоб там жити!

Колка був уїдливий, як оса. Його дуже прикро вразила звістка про каву. Тепер він дивився на всіх вовком.

– Мені здалося, що ви вже передумали… – несміливо виправдувався Сашо.

– А не здалося тобі, що ти сидиш у бакалійній крамниці Мортія? – роздратовано вигукнув Колка.

Сашо зблід і накинувся на нього з кулаками.

– Білуга! – крикнув він. (Так дражнили Колку).

Вони схопились за петельки. Андрій розборонив їх.

– Дурниці! Хіба так можна… – миролюбно буркнув він. – Ну, досить!

– Чуєте, – гукнув з корми Максим. – Якщо ви ще раз полаєтесь – вижену обох! Так і знайте!

Колка, який уже шкодував, що образив товариша, відійшов і сів на кормі. Сашо весь тремтів од гніву. Миттю роздягшись, він стрибнув у холоднувату воду й поплив до дюн. Максим покликав Андрія до стерна й сів біля Колки. Помовчав. Не знав, з чого почати.

– Я розумію, – промимрив він, – чого це тебе дратує, тільки будь же трохи розумніший, чорт візьми. Сашо людина честолюбна, і з ним треба поводитись чемно. Тим більше, що він…

– Що він? – знову наїжився Колка.

– Та що там багато говорити. Сам знаєш, про що йде мова. Ти б на його місці теж…

– Гаразд, – усе ще сердито, але вже примирливо сказав Колка і повернувся до нього спиною.

Сашо виліз на берег і ліг на дрібний золотистий пісок. Трохи згодом пристала й барка. Ті, що були в човні, роздяглися, лишившись тільки в трусах, витягнули старий човен на мілке й кинули якір метрів за сорок від берега. Хлопці добрели до піску й лягли біля Саша.

Сонце припікало. Легенький приємний вітерець шелестів у траві, що де-не-де росла по дюнах. Якийсь дивовижний тропічний спокій таївся в мовчазних пісках. І тиша… тиша… стародавня, як саме море, як оті черепашки, як дюни. Тільки вода тихо, дуже тихо плескалась об мокрий берег. Блаженство!

Вони лежали нерухомо, витягтись на піску. Мовчали. Потім Максим підвівся на ліктях. Замріяно дивлячись на тиху світлозелену затоку, на дерев'яне містечко, він задумливо промовив:

– Колка мав рацію. Треба було негайно повернутися назад, – і глянув на хлопців. Вони блаженно мружили очі проти сонця. – Мені чомусь здається, – пожвавився він, – що лази знову привезли товар.

– Факт! – схопився, мов ужалений, Сашо. – Що їм тут треба було? Авжеж контрабанду перевозили. Можливо навіть, вони помітили, що, на їхньому складі хтось побував.

– Певно помітили, – сказав Максим. – Звичайно, якщо були на острові.

– Виходить, контрабандисти тепер повинні собі шукати інше місце для складу, – сказав, не відкриваючи очей, Колка. – Але де?

– Хіба мало берега! – тоном досвідченої людини відповів Андрій. – Спробуй їх знайти!

– Берег добре охороняється! – заперечив Колка.

Андрій підвівся на ноги.

– А ти думаєш, острів не охороняється?

– Ніхто на нього не звертає уваги. – Колка підвівся й почав схвильовано пояснювати: – Він не має стратегічного значення. Крім того, батареї та кораблі надійно охороняють затоку. Коли б від мене залежало, я б його висадив у повітря, щоб не заважав плаванню. Проклятий острів! Он як. Інакше б їх уже давно спіймали.

– Хтозна… – завагався Андрій. У всякому разі Колка мав рацію. Островом цікавилися раз у шість місяців, коли необхідно було заправляти автоматичний маяк. Інші, набагато важливіші справи турбували тепер людей. Звичайно, згодом острів міг стати й музеєм, але ж то згодом.

Сашо нервово ходив туди й сюди, його фантазія гарячково працювала.

– Знаєте що? – сказав він рішучим тоном. – Давайте відкриємо їхній новий склад!

– От тобі й маєш! – глянув на нього Колка глузливо. – Це все одно, коли б ти сказав: давайте знайдемо золоту рибку! Море – це ж тобі не акваріум! Як же ти знайдеш склад, коли в тебе немає сліду? Та й міліція теж не спить. Вона вже подбає про те, щоб знайти каву. Треба було раніше мене слухати! Наварили каші, тепер їжте!

– А що? – пожвавившись, заперечив Максим. – Ідея непогана.

– Та ну вас з вашими ідеями! – скипів Колка і єхидно додав: – Може, поїдемо в Малу Азію?

– Якщо треба буде, то й поїдемо.

– А я залишаюсь тут. Ловитиму рибу й нікуди не поїду, – сердито буркнув Колка.

– Ну й залишайся! – з досадою сказав Сашо. – А ми підемо до вітряка.

Максим схопився на ноги, неначе тільки того й чекав. Інші подалися за ним. Всі троє швидко пішли берегом понад самою водою. Полежави трохи, Колка й собі схопився й догнав товаришів.

«І чого я такий дурний!» докорив він сам собі й зарікся більше не сваритися. Миль через чотири дюни скінчилися. Хлопці хотіли перебрести через невелику бурхливу річку, що впадала в море, але вона виявилась надто глибокою, треба було перепливати. Добре, що хоч залишили свій одяг у човні. Перепливши річку, цокотячи зубами від холоду, почали підійматися крутою стежкою до вітряка. Скоро зігрілись, але втомились, задихавшись, вибралися на високий, рівний, як стіл, берег і, пройшовши ще трохи, опинилися біля «свого» вітряка, не зводячи з нього захоплених поглядів. Думка жити в ньому виникла ще торік, коли хлопці приїздили сюди. Протягом усього навчального року вони тільки про це й мріяли. Хоч у млині їм і не доводилось бувати, та мрійники знали, що він покинутий і що там якось можна оселитись. Але як саме це станеться – того й досі ніхто не уявляв. Для них вітряк був прекрасною мрією, що розпалювала їхню уяву, і чудовою декорацією для нових мрій. Тепер Сашові одразу впало в очі, що вітряк відремонтований.

– Ще б невистачало, щоб хтось тут жив! – вигукнув Колка.

Хлопці перелякались. А що, коли й справді там хтось живе? Ця думка їм здалася зовсім безглуздою, бо вони знали, що працювати вітряк уже не може. Торік він ще молов і перекосився трохи на правий бік. А тепер його хтось полагодив, відремонтував. Нижня частина вітряка була кам'яна, верхня – дерев'яна. Круті скрипучі сходи вели на невеличкий балкончик. Зійшовши наверх, хлопці побачили на дверях двоє залізних кілець, певно для замка. Це ще більше їх збентежило.

– Мабуть, вітряк працює, – пробурчав невдоволено Максим. – А коли так, то чому ж у нього крила поламані? – і він натиснув на двері.

Двері були замкнуті зсередини. Хлопці заглянули в щілину. Там було темно. Нічого не можна було побачити. Тільки з південного боку просвічували дві великі дірки, та з горища на суху підлогу, пронизуючи запилене повітря, спадав тонкий сонячний промінь. Вікно, що виходило на південь, було заклеєне папером. Та хоч як напружували хлопці зір, намагаючись звикнути до темряви, нічого більше не могли розгледіти.

– І який дідько замкнув двері, – промовив розчаровано Колка. – Може, з міської управи, щоб діти не лазили?

– А може, його оголосили музейним заповідником, – сказав Андрій.

Це було цілком імовірно, але хлопці не заспокоїлись.

– А давайте зайдемо всередину! – запропонував Сашо.

Хлопці завагалися.

– Незручно… – промовив Максим. – Це все одно, що в чужу хату…

Сашо хотів нагадати хлопцям, як вони розбили двері в підвалі на острові, але не встиг. Двері млина раптом відчинилися. В середині хтось невдоволено заревів, і з темряви випливла спершу велика брудна борода, а за нею з'явився дідуган у драному одязі й смішній, гострій, з продертим дном чорній шапці. Він страшно дивився на них божевільними злими очима і ще раз щось проревів, його обличчя конвульсивно засіпалося. Хлопці мимоволі відсахнулись, але чомусь не втекли. Старик тільки на перший погляд був страшний. Хлопці, хоч спочатку і злякались, тепер дивилися на нього з цікавістю. Піднявши сукувату палицю, дід рушив на них і знову щось заревів своєю німою мовою. Хлопців розібрав сміх.

– Ходімо, – сказав Максим.

Вони повернулись і повільно почали злазити по сходах униз.

І все-таки Колка не залишився перед ним в боргу. Він так виразно передражнив старого, що той спересердя погнався за ними, але зупинився недалеко від вітряка і стояв там досить довго. Дивився, доки хлопці не зійшли вниз до дюн. Побачив і барку. Аж тоді поліз у вітряк.

Хлопці помітили, що старий довго дивився їм услід. Вони мовчки йшли берегом, хлюпаючи босими ногами по теплій прозорій воді. Сашо вдало передражнював божевільного діда.

– От вам і вітряк! – першим порушив мовчанку Колка. – Тільки мушу сказати, що цей божевільний мені не подобається.

– Мені теж, – квапливо погодився Сашо. – Чому він так довго дивився нам услід?

– Тому що ідіот, – авторитетно пояснив Андрій.

Максим мовчав, глибоко задумавшись. У нього поступово виникала підозра, що цей дідуган має якесь відношення до кави. Ясно, що вся справа тут у дверях. І на острові, й тут – скрізь позамикано. Авжеж. До того ж і все пережите за останній час впливало негативно, і Максимові скрізь ввижалися контрабандисти та інші дурниці. І справді, що спільного могло бути у якогось божевільного; діда з контрабандистами? Певно, це тільки сумніви, які не мають підстав. Старий просто був противний йому і все.

– І мені він не подобається, – сказав Максим, – може, це тому, що забрався в наш вітряк.

Усі погодились. На всякий випадок хлопці вирішили розпитати бай Нака про старого. Але розв'язка прийшла зовсім несподівано. Підійшовши до того місця, де стояла на якорі їхня барка, вони угледіли на піску дві постаті.

– Мабуть, дачники, – спробував визначити Сашо.

Але то були не дачники. На піску, в купальниках, не знаючи, що хлопці так близько, накривши обличчя газетами, лежали Доменіка й Марія. Почувши кроки, вони разом підвелися та так і завмерли, розгублені, посміхаючись, але вдоволені. Сашо аж розцвів.

– Здрастуй, Маре, – привітався Колка, навмисне звернувшись тільки до Марії. Він не любив Доменіку.

Дівчата усміхнулись. Доменіка опустила очі. Сашо ховався у Максима за спиною.

– Де це ви були? – соромливо, але не без лукавства запитала Марія.

– Були біля вітряка, – неохоче відповів Колка, але в його голові миттю промайнула думка, що, можливо, дівчата знають, у чому тут справа. – Думали поселитись у вітряку, а там сидить якийсь божевільний, ще й вигнав нас.

Дівчата зареготали. Хлопці, здивовано витріщивши очі, дивилися на них.

– Чого ви смієтесь? – суворо запитав Максим.

Крізь сміх Марія пояснила:

– Теж моряки! Перелякались діда Ставра!

– Хто тобі сказав, що ми перелякались? – образився Колка.

– Та ви ж самі! По вас бачу, – невгавала низенька дівчина.

Доменіка штовхнула її ліктем:

– Та перестань! Знайшли над чим сміятись… – потім набралася сміливості, підняла свою красиву голову, подивилась Максимові в очі і, ніяково зашарівшись, пояснила – Старий збожеволів. Минулої осені його син загинув у морі, і старик збожеволів. Весною він уночі підпалив свою хатку, цілий тиждень десь пропадав, а потім пішов до мого батька й на мигах пояснив, що хоче жити в вітряку.

Максим здивовано підняв брови:

– А хіба він ваш?

– Батьків, – несміливо шепнула дівчина, опустивши очі. Їй було боляче, що через батька всі скоса поглядають на неї, і, можливо, саме тому вона й не хотіла приховувати правди. Однаково рано чи пізно все розкриється. Хай краще вона сама скаже. Щоб не звинувачували її, що приховує. – Ви ж знаєте, – тихо додала Доменіка, – він і за борги колись… – і, все-таки невистачило сміливості сказати все; їй, мабуть, не повірять, а батька це принизило б.

Зціпивши зуби, Колка відвернувся до дюн. К чорту! Якщо це вітряк Мортія, то хай він згорить. Хай у ньому божевільні живуть. Максим з Андрієм навмисне мовчали, а Сашове серце билося так сильно, що, здавалось, от-от вискочить. І навіщо вона про це говорить! Хіба не знає, що Колка тепер його заїсть!

Настала напружена тиша. Максим бачив, що дівчина дуже страждає, і переконував сам себе: «Звичайно, хіба ж вона тут винна? Коли б тільки не стала схожою на свого батька. Яблуко від яблуні недалеко котиться. Але часи тепер не ті, вона вже член спілки учнів, а може стати хорошою ремсисткою ^[2] _{2
  Ремсистка – член РЕМС (колишньої робітничої спілки молоді в Болгарії).}


[Закрыть]. Навіщо ворожити! Час вирішить усе». Ні, не тільки час! Вони повинні їй допомогти… Андрієві стало жаль Доменіки, та й Саша, хотілось її заспокоїти ласкавим словом. Але хіба це його справа? І несподівано навіть для самого себе Андрій бовкнув:

– Хочете покататись?

Доменіка вдячно посміхнулася. Марія радісно погодилась. Сашо аж підстрибнув.

Колка нахмурився.

– Будь ласка! – запросив їх Максим широким жестом, цілком схвалюючи лагідне й тактовне Андрійове серце.

Колка подумав: «Дипломатія!» і попрямував до барки. Дівчата понатягали свої легенькі сукні і, підібравши подоли, захлюпотіли по теплій прозорій воді. Хлопці допомогли їм забратися в човен і взялися за весла. Барка легко понеслась до затоки.

Дівчата сиділи на носі, не знаючи, як поводитися. Сашо натхненно гріб і не думав про Колку. Час від часу він повертався назад і дивився на любе його серцю обличчя, на чорні, немов намальовані тушшю брови, – і не відчував утоми. Доменіка трохи освоїлась, але серце в неї стискалось від болю. Вона намагалася прогнати цей біль, разів зо два нишком глянула на Саша, той дивився на неї, як і раніше, і це трохи заспокоїло дівчину. Максим спрямував барку в відкрите море. Трохи згодом вийшли з-під високого скелястого південного берега. Подув вітерець. Підняли парус. Колка став біля керма, а Максим підійшов до дівчат і дружелюбно сказав:

– Знаєте що, давайте познайомимось…

І вони потисли одне одному руки.

– Що правда, то правда, – привітно говорив він, – зустрічаємось уже відколи, а ще й досі не знайомі… Сашо, Андрій, ідіть сюди… Познайомтесь…

Сашо несміливо доторкнувся до руки Доменіки.

– Липов… – бовкнув зопалу, неначе вона не знала його прізвища, і поквапливо відсмикнув свою руку, немов обпечений.

Доменіка опустила очі.

– Ти дивись, уже перша година. Давайте пообідаємо в морі? – весело запропонував Максим. Він був страшенно радий за Саша. Неначе не його приятель, а він сам переживав те дивне приємне почуття…

– Чудово! – вигукнула Марія.

Доменіка хотіла заперечити, але хлопці заметушились, і вона промовчала. Опустили парус і «накрили на стіл». Хлопці повитягали свої запаси. Дівчата соромливо підсіли ближче. Розмова пожвавішала. Сашо з Доменікою нишком переглядались, і дівчина, можливо, вперше за все своє сумне життя була щасливою. Потім почали співати. У Доменіки був чудовий грудний голос, Сашо почував себе на сьомому небі… Колка сидів за стерном, жував задумано тараню, а в голові роїлись одні й ті самі думки: «Хіба Мортій Дражев може бути гарною людиною? Допомагати нещасним?.. Ні, ні! Допоміг тільки про людське око. Без сумніву! Бо на нього всі пальцями тикають…»

Голос Доменіки перелякано увірвався. Сашо схопився, готовий кинутись їй на допомогу. Але дівчині ніщо не загрожувало. Всі розпитували, що трапилось, але вона мовчала, стиснувши губи. Марія догадалася.

– Справді, – почала хвилюватись і вона, ламаючи пальці. – Дома її чекають на обід. У неї батько…

Колка, який, здавалося, тільки цього й чекав, вигукнув:

– Увага! Всі по місцях!

На цей раз Сашові здалось, що гребти стало втроє важче. Можливо, через те, що Доменіка їхала додому.

Не попрощавшись, дівчата побігли вгору розжареною курною вулицею. А капітан Моко тут як тут.

– Що я бачу? Панянки? Прогулянка на човні! – придуркувато бовкнув він і зареготав хрипким п'яним голосом.

Хлопці не звернули на нього уваги. Моко був їхнім улюбленцем, але цього разу він їм здавався надто грубим і дурним. Моко спробував ще щось сказати, але, побачивши, що його жарти не дуже до вподоби хлопцям, повернувся й кудись поплентався. Набережна була безлюдна. В таку пору жителі Н. відпочивали.

У Доменіки завмирало серце, коли вона входила до хати. Ось зараз батько розкричиться, мов божевільний. Вона відчувала себе винною і немов побитою. Ой лишенько, чого було спізнюватись! У їхньому будинку було повно дачників, вони почують і сміятимуться з них. Щоправда, відтоді, як у них стали жити квартиранти, батько уже так не казився, як раніше. Тепер він, стиснувши зуби, тільки говорив тяжкі дошкульні слова. Інколи бив дочку по обличчю тонкими сухими руками, поквапливо затуляючи їй рота, щоб бува хто не почув переляканого крику дівчини. Мати, яка надзвичайно схудла за останні роки, сиділа тихо й безпорадно за столом, і її серце мліло від болю. Вона була безмовна рабиня, а Мортій – всевладний і лихий господар, якому ніхто в сім'ї не наважувався суперечити.