Текст книги "Вітряк"

Автор книги: Славчо Чернишев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

– Знайшов що-небудь? – запитав Сашо, не в силі стримати цікавість.

– Відносно дірок ти, здається, маєш рацію. Недавно зроблені. Все одно, хоч би він і не був контрабандистом, він має право спостерігати. Біда в тому, що ми не можемо встановити, наскільки він божевільний. І ще ось що: в печі немає попелу!

– А де ж він варить?

– Ото ж бо й є.

Вони оглянулись. Навколо була відкрита місцевість. А печі роблять у затишку. Обережно перейшли на східну сторону. Тут побачили стежку, що вела вниз через скелі до моря. Хлопці поповзли до скель, за якими можна було сховатися. Під великою скелею знайшли рештки вогнища. Але чому це стежка веде далі вниз? Вони зійшли до самого моря. Піщаної смуги тут не було. Тільки скелі та підводне каміння.

– Ясно, – вирішив Максим. – Десь тут він ловить рибу.

– А чому сьогодні ловить в іншому місці?

– Дивак! Рибу ловлять скрізь, де вона є.

– Все-таки треба перевірити й те, інше місце, – наполягав Сашо. – Якщо є стежка, значить, він і раніше там ловив. А якщо ні – значить, змінив місце через нас.

– Навіщо?

– Я теж питаю… Мабуть, щоб за нами стежити.

– За нами він може стежити і з вітряка.

– Ні, помиляєшся, – гаряче заперечив Сашо. – Я певен, що він навмисне ходить по рибу вниз, щоб зрозуміти, чи ми цікавимось ним і його вітряком. Бачиш, як він стежить?

– Може й так, – погодився Максим. – Справді, так він може помітити, що ми за ним стежимо, але нічого не вдієш. Нехай помічає! Найголовніше ось що: чому в нього вогнище аж тут, а не у вітряку?

– Мабуть, боїться пожежі, – висловив свою думку Сашо.

Це було досить переконливо. Максим помахав руками й запитав морськими сигналами, чи там ще старик, «йому відповіли: «риба є». Незважаючи на це, Максим і Сашо все так же обережно полізли до пересохлої долини і, крадучись за кущами, пробралися до дачі. Незабаром повернулися й інші, ледве переводячи дух від бігу і, на жаль, з невеликим уловом.

Посідали в кабінеті. Порадилися. Прийшли остаточно до висновку, що дірки попрорізувані тепер. Значить, старий підозріває, що за ним стежать! Тут щось не гаразд! А втім, хто знає? Можливо, в них він вбачає природних ворогів, пустунів, які роблять капості, тому й остерігається?

– Справа зовсім не в тому, – замислено сказав Колка. – Ось дивіться: він ловить рибу, продає її, замикає вітряк. Гаразд. Значить, у нього середній ступінь божевілля. Але скажіть ви мені, як може така божевільна людина сама відремонтувати вітряк? Що ви на це скажете? І раз Мортій його пустив туди, значить, сам Мортій і зробив ремонт. Постає питання: навіщо? Щоб похизуватися перед людьми, чи ще для чогось? – і Колка багатозначно замовк.

Хлопець натрапив на важливий слід. Максим запропонував Сашові вивідати в Доменіки. Колка знову заперечив:

– Давай краще запросимо в гості одну Марію. У розмові й розпитаємо. Так буде вірніше і водночас безпечніше.

– Я вже їх запросив, – проговорився Сашо.

– І добре зробив, – поквапливо обізвався Максим, щоб обеззброїти Колку. – То нічого, що прийде й Доменіка. Якщо вона – шпигунка, то це тим краще. Після цієї розмови ми знайдемо засіб дізнатись, чи вона розповідала батькові, чи ні. Головне – розпитати, ким був дідуган раніше і хто відремонтував вітряк.

– І по-третє, – підвищив голос Андрій, – чому він не ходить по воду?

Інші здивовано глянули на нього.

– Вона цього не може знати, – ляпнув Сашо.

– Що ти мелеш там! Мовчи вже! – визвірився на нього Колка. – Говори, Андрій!

– Я ж і питаю: чому старий не ходить по воду? Вчора весь день після обіду він і краплини в рот не брав, сьогодні – теж. А коли ловив рибу, пив з тикви і так прицмокував, що аж до нас було чути.

– А може, він увечері ходить до крамниці? – невпевнено промовив Сашо. – Або вранці. Хоч, правда, сьогодні не ходив.

– Ходив! – заперечив Колка. – Ще тоді, як ти спав.

– Дуже він ранній. – Ну, гаразд, я вас завтра о четвертій розбуджу.

На цьому дебати закінчились. Максим і Сашо пішли по рибу, Андрій став на вахту, а Колка заходився варити обід.

Старик сидів на тому самому місці. Сашо уважно обстежив, усе навколо. Та ба! Стежка була протоптана. Ллє чого він так далеко ходить? Для того, щоб переконатись, чи підуть хлопці до млина. Не інакше! Сашо окинув оком довге узбережжя, сподіваючись угледіти Доменіку. Справді, маячили якісь постаті. Можливо, це були дачники, але він навмисне сказав:

– Певно, дівчата, – і, неначе це його зовсім не цікавило, додав: – Не знаю, може, підемо, га?

Вони пішли назустріч. На щастя, то були Марія й Доменіка. Дівчата саме роздумували, купатись їм чи ні.

– Холоднувато ще, – заклопотано сказав Сашо. – Потім…

Полягали на піску. На чималій відстані від них загоряла група дачників. Максим ламав голову над тим, як почати розмову, і час від часу поглядав на Саша, – може, той догадається. Сашо ніяково мовчав і стулкою устриці щось креслив на піску. Впевнившись, що розмова почнеться не скоро і що сам Сашо краще б справився, Максимові спало па думку допомогти товаришеві:

– Я йду по рибу, – сказав він. – Маре, ти не хочеш зі мною?

Марія радісно схопилася:

– Хочу! Тільки я теж ловитиму. Добре? – і змовницьки засміялась.

Вони вирушили в море, а Сашові стало ще незручніше. Хлопцеві не хотілося розпитувати Доменіку. Його охопила відраза до всієї тієї справи. Сашо розізлився на Максима. Почав собі докоряти за те, що перший не додумався піти з Марією по рибу і залишити тут Максима займатися придуркуватим дідом. А все ж вийшло так, що він і незчувся, коли сказав:

– Шкода! Ми хотіли жити у вітряку, а ця людина нам зруйнувала всі плани.

– Чому? Хіба на дачі погано? – несміливо запитала Доменіка.

– Воно то добре, тільки… як би тобі сказати… У вітряку було б поетичніше.

– Не знаю… Я його не люблю.

– Справді? – пожвавішав Сашо. – Чому?

Від зніяковіння Доменіка вся зашарілась.

– Ти ж не такий… як Колка?

– Звичайно!

– Я не люблю цей вітряк, бо він мені нагадує, ким був мій батько… Вітряк діда Ставра…

– Ти ж казала, ваш? – здивувався Сашо.

Доменіка замовкла, ще нижче схиливши голову, і поквапливо, одним духом, щоб раз і назавжди звільнитись від цього, почала:

– Колись мій батько за борги відібрав вітряк у діда Ставра. А коли той збожеволів, він вирішив його віддати. Навіть сам найняв майстрів, щоб зробили ремонт… – дівчина помітила, що Сашо враз похмурнів, і, докоряючи собі за відвертість, щиро запитала: – Він же непогано зробив, правда?

– Правда… – неуважно відповів Сашо, а в голові його гарячково билася думка: «Старик підозріває, що за ним стежать. І сам теж стежить. Значить, тут не все гаразд. Значить, він з Мортієм…»

– Про що ти думаєш? – перервала його роздуми Доменіка.

Сашо глянув на неї. Обличчя дівчини мало такий вираз, що йому враз стало соромно за самого себе і нестерпно боляче. «Коли б Мортій не був винен! Коли б! Коли б!» І сам зрозумів, що йому жаль Мортія тільки через неї і що це негарно.

– Так… – неуважно махнув він рукою. – Думав про долю цієї людини. Ким він був, кажеш, рибалкою?

– Рибалкою.

– І, певно, був проти фашистів?

Це несподіване запитання вкололо її.

– Не знаю… Можливо… Бідний. А бідні ж були проти них, правда?

– Авжеж.

Настала глибока тиша. Було неприємно й тяжко на душі. Доменіка помітила, що Сашо чомусь невеселий, і вирішила розвіяти його сум, відвернути увагу від цих питань, що краяли її молоде дівоче серце. Але як це зробити?

– Ти в тій самій школі вчитимешся? – згадала нарешті вона.

– Хто? Я? – спохватився Сашо. – В тій самій.

– Я теж! – вона сплеснула руками й мило посміхнулась. – Давай поплаваємо. Хочеш?

– Давай…

Доменіка підбігла до води й задирливо гукнула:

– Ану, доганяй! – і кинулась у воду, здіймаючи бризки.

Вона плавала, мов риба.

Сашові, який теж добре вмів плавати, довелося докласти чимало зусиль, щоб її наздогнати. Але дівчина пірнула й попрямувала до берега… Довго тривала ця гра. Веселі й мокрі, вони попадали на пісок. Трохи згодом прийшли й Максим з Марією. Човен був повен риби.

– Тобі пощастило, – позаздрив Сашо.

– Це все Маре… Дівчата, знаєте що, приходьте до нас у гості, – люб'язно запропонував Максим, вважаючи, що Сашо ще не запросив дівчину. – Доменіко… ти можеш?

Сашові хотілось сказати «ні», але вона погодилася. Хлопець похнюпився. Ну, тепер почнуть її розпитувати!

– Чудово! – зрадів Максим. – Тоді Сашо відведе човна до джерела, а ми з Марією підемо навпростець через дюни і там чекатимемо. Правда, Сашо?

– Чому? Втомився?

– Сказати правду – втомився.

Сашо гріб похмурий і пригнічений. Навпроти сиділа Доменіка. Спочатку вона щасливо посміхалася, зануривши руку у воду, але потім їй стало сумно. Чому це Сашо такий? Чому він змінився? Може, вона щось не так зробила? Дівчина шукала причину в собі, але марно. Вона вирішила, що у Саша дуже чуле серце й історія бідного дідуся його засмутила.

Максим з Сашом на плечах перенесли човен і поставили на терасі. Дівчата сіли у плетені крісла, хлопці ввімкнули радіо й попросили пробачення, що мусять залишити їх на самоті – треба готувати обід. Дівчата не мали нічого проти. Їм тут дуже подобалось.

Колка з Андрієм сиділи в «морській таверні» і чули, як прийшли Марія й Доменіка. Сподіваючись узнати нові вісті, вони нетерпляче зустріли своїх товаришів.

– Говори! – звернувся Колка до Максима.

– Сашо скаже.

– Нічого особливого… – несподівано навіть для самого себе відповів Сашо й замовк.

– А точніше?

Сашо їм розповів усе, що чув про старика, але приховав те, що Мортій наймав робітників ремонтувати вітряк. Сказав, що це зробили друзі діда Ставра.

– Шкода! – розчарувався Колка. – Тільки тим і займаємось, що вигадуєм собі різні пригоди. А воно й правда: який зв'язок може бути між божевільним і кавою!

– Це ще побачимо… – похмуро відповів Максим. Він вирішив більше не розпитувати дівчину, щоб зайвий раз не мучити.

– І щоб не догадалася, чому ми її розпитуємо! – додав Колка.

Сашо зрадів, що так легко викрутився з незручного становища, але це його не заспокоїло. Навіщо він обдурив своїх товаришів? Через Доменіку, звичайно. Хлопці не уявляли, що відбувається в його душі. Вони почали говорити про Доменіку. Колка твердив, що вона спеціально за ними шпигує. Максим з Андрієм заперечували. Сашо відчував, що над Мортієм знову починають збиратися хмари, і тремтів від страху, каяття й муки. Щоб Мортій нічого не запідозрив – вирішили: Сашо мусить якось вплинути на Доменіку, щоб вона мовчала. Як саме – Сашо мав сам додуматись. Він охоче погодився, але в душі зарікся нічого їй не говорити. Хлопцеві здавалося, що це зіпсує їхні стосунки. Але Максим придумав інше: залучити Доменіку на свій бік, не відкриваючи їй таємниці. Це буде дуже вигідно для них. Принаймні нейтралізувати її, якщо й справді вона шпигує за ними. Колка роздратовано заперечив:

– Не вірю я! Так і знайте! Куркульська закваска!

– Послухай, брате, – тактовно почав Максим. – Ми – ремсисти, правда? А якщо так, то чому б нам не допомогти дівчині? Вона ще молода і легко переборе себе, хоч її й виховували в старому дусі. До того ж, наскільки мені відомо, Доменіка не любить свого батька, а це для нас козир. Може, вона знає, що Мортій їй не батько, і тому ненавидить його. А може, тому, що він б'є її.

– А тепер він її не б'є. Дозволяє їй… Ні, ні! Ось послухайте мене! – розпалився Колка. – Це буде помилка!

Максим відступив.

– Гаразд. Нехай буде по-твоєму. Але допомогти їй необхідно. Навіщо ж таку… – він хотів сказати «розумну іі красиву», та вчасно схаменувся, – таку хорошу дівчину піддавати в руки ворогові?

– Пишномовні балачки! – обурився Колка. – Ну гаразд! Давайте! Воля ваша! Давайте!.. Я не знаю, як не можна зробити.

– Дуже просто, – втрутився Андрій. – Якщо вона а нами, значить ми будемо на неї впливати.

– Професор! – іронічно зауважив Колка. – Але про каву ні слова! Чуєш, Сашо?

– Ну гаразд… – неуважливо відповів Сашо.

– Не «ну гаразд», а дайте слово честі! – невблаганно наполягав Колка.

Хлопці заприсяглися.

– А чи не почули дівчата? – перелякався Андрій. – Ляда відчинена.

– Не хвилюйся! – зневажливо промовив Сашо. – Я навмисне радіо ввімкнув.

Під час обіду та й пізніше Сашо не відходив від Доменіки. Він боявся залишити дівчину, щоб бува хто не почав її розпитувати і не виявив його брехню. Хвилювався, щоб часом розмова не відхилилася в небажаному для нього напрямку. 1 в той самий час виникало бажання схопитися з-за столу, втекти кудись далеко і бити себе кулаками по голові. Брехня палила його. Він тримав себе неприродно, але товариші пояснювали це присутністю Доменіки. Часом йому хотілося махнути на все рукою, відійти з Максимом убік і розповісти, визнати, просити пробачення. Але не міг. Не знаходив у собі сили. Сашо відчував, що хлопці будуть суворі, а це його лякало й заплутувало ще дужче. В палаючій голові виникла думка продовжувати справу самому, доки буде можливо, а у вирішальний момент сказати іншим. Може, тоді вони не розсердяться? Може, похвалять, простять? Хтозна! І все-таки думка ця його втішила. А чому б і справді не забрати самому всі лаври? О, ця думка була спокуслива, але Сашо знав, наскільки вона небезпечна, наскільки підступна і. які тяжкі наслідки могла викликати. Та нічого! Нехай собі! Досить йому отих насмішок, що він ще не став справжнім морським вовком!

Надвечір Сашо відвіз дівчат човном до містечка. Марія побігла вперед, щоб не лаяли, мовляв, дома.

– А тебе не лаятимуть? – запитав стривожено Сашо.

Доменіка замислилась.

– Не знаю… Я вперше так спізнилась… Не знаю. Може, й ні. Батько став дуже лагідним.

– Чому? – запитав Сашо, і мурашки полізли у нього по спині.

– Я тобі скажу… Тільки іншим – ні слова! Він вважає, що коли я буду з вами, на мене тут не дивитимуться так скоса…

Сашо зрадів. Але це його й образило.

– І ти… через те… з нами?

– Ні! – енергійно заперечила дівчина і, знітившись, схилила голову: – Ти ж знаєш… – ледве чутно шепнула вона й хотіла тікати.

Сашо схопив її за руку.

– Це правда?

– Правда…

Сашо не знав, що робити від щастя. Хотілось їй сказати найкращі слова, зробити якийсь подвиг і все… все для того, щоб вона зрозуміла, що й він… Але замість цього він попросив:

– Не говори нікому, що я тебе розпитував про вітряк…

Доменіка здивувалась:

– Не розумію…

– Так, просто… Колись зрозумієш…

Дівчина перелякано втупилась у нього:

– Чому? Що трапилось?

– Нічого. Просто, я не хочу, щоб хтось знав, про що ми з тобою говоримо.

– Ой! І все?.. Добре, – чарівно посміхнулась вона, висмикнула свою руку з його руки і побігла вгору до великого будинку.

Сашо сидів нерухомо, щасливий і пригнічений. Потім наліг на весла й подався до гирла річки.

Мортій сидів на подвір'ї під великою смоківницею і пив з квартирантами горілку. Несміливо привітавшись, Доменіка ввійшла в прибудову. Мортій – за нею.

– Ну, як справи? – посміхнувся.

– Добре…

– Ти хочеш мені щось сказати?

– Ні… Ах, так. Була на дачі.

– На якій дачі? – зацікавився Мортій.

– На дачі Чепкова… Там… хлопці.

– Ага, так, так. Ну, як тобі дача?

– Дуже гарна.

– Певно, голова їм дозволив?

– Мабуть…

– Чи добре вони там поводяться?

– Добре. Я була з Марією.

– Вони хоч нагодували вас?

– Так.

– Які кавалери! А ще що?

– Не знаю…

– Не шкодують за вітряком?

– Не казали… – збрехала Доменіка, відчуваючи, що червоніє. Добре, що в кімнаті було темно і батько не помітив.

– Правду кажучи, я б їм його віддав, але дід Ставро перший прийшов, та й вітряк це його. Будете дружити?

Дівчина, розгубившись, нічого не відповіла.

– Давай, давай! – розтягував губи в посмішку підпилий Мортій. – Треба змити з нас цю ганебну пляму. Часи настали такі, що вимагають жертв. Але це й тобі на користь. Ти ж не маєш нічого проти, правда?

Доменіка ще дужче збентежилась. Надто грубо розмовляв він, це її ображало.

– Ну, ну, не сердься! Дурниці! – Мортій махнув рукою й швидко вийшов.

Доменіка сіла біля столу, сумна й пригнічена. Дивно! І він розпитував про вітряк! Що це все означає? Може, хлопці хочуть його купити? Хто їх знає… Та й звідки у них такі гроші… Вона перестала думати про вітряк, бо тривожні думки чіплялись уже за інше. Дівчині не подобалося, що батько знає про їх дружбу з Сашом. Здавалося, що його втручання зіпсує їхні хороші відносини, і прихована ненависть до Мортія, яка раніше її так мучила і за яку вона не раз себе докоряла, спалахнула ще дужче. Від огиди Доменіка здригнулась. Потім тихо вийшла надвір, у вечірню темряву, й подалася до перешийка, на те саме місце, де вчора була така щаслива…

Наступного дня Доменіка вирішила не зустрічатися з Сашом. Хотілося довше побути самій, зібратися з думками, які всю ніч не давали їй заснути. Все сталось якось несподівано. Невже той, про кого вона інколи думала з страхом і трепетом у серці, – Сашо? Чи не рано ще їй про це думати? Вона учениця, а ученицям заборонено. А що коли в школі дізнаються? Виключать. Батько прожене з дому. Куди вона дінеться? Що робитиме сама-самісінька?.. Працюватиме! Вже доросла!..

Доменіка раптом відчула в собі якусь нову, незнану досі силу, якусь впевненість, самостійність, що окриляла її. Правда, гімназії закінчити не доведеться, зате раз і назавжди залишить цей дім… А мати як? Бідолашна мати! Забере й її з собою, вони втечуть… Але ні. Батько їх знайде і, певно, страшенно битиме обох… Дівчина знову пірнула в якусь чорну безодню, охоплена розпачем, жалем до себе й болем.

Довго плакала Доменіка в пекельному вогні страшних, заплутаних питань, нарешті нерви не витримали, вона вилізла з «свого» куточка й пішла до муру. Біля берега в човні її чекав Сашо. Доменіка вилізла через дірку в мурі й побігла вниз. Розігнавшись, вона не встигла спинитись і впала в воду. Сашо й незчувся, як вистрибнув з човна і переляканий витяг її. Доменіка весело зареготала:

– Ну й ну! Мало не втопилась біля самого берега.

Сашо посадив її в човен і відвіз до дюн. Хотілося розпитати її ще про деякі речі, і він запропонував:

– Ходімо в пустелю, хочеш?

– В яку пустелю?

– За дюни.

– А!.. Ходімо.

Доменіка розіслала сукню, щоб просохла. Вони полягали біля дюн і довго лежали мовчки. Сашо не знав, з чого почати, справа була дуже делікатна, а крім того, так приємно лежати й мовчати, стежачи за польотом чайок.

– Мені дуже жарко. Давай скупаємось, – запропонувала дівчина.

Зайшли у воду. Домовились попливти далеченько.

– Тільки без змагання! – попередив Сашо.

– Добре.

Обоє поплили.

– Ти любиш свого батька? – несподівано запитав Сашо, намагаючись переконати самого себе, що вона справді за ними не шпигує.

Доменіку враз залишили сили, і вона невпевнено заплескала руками. Сашо не на жарт перелякався, допоміг їй, як зумів, добратися до берега. Посідали на піску.

– Пробач мені… – спробував він згладити свій нерозумний вчинок.

Дівчина похмуро мовчала. Сашо в сотий раз вилаяв себе, йому здавалося, що Доменіка зараз утече і він більш ніколи її не побачить. Але, опам'ятавшись, дівчина з такою рішучістю, якої він раніше не помічав, сказала:

– Я знаю, що ти не такий, як Колка. Знаю. Тільки навіщо ти мене розпитуєш? Навіщо ти мені нагадуєш, що мій батько був поганою людиною?

Сашо розгубився. Що тепер буде? Що їй сказати?

– Так… – промовив він, зніяковівши. – Щось мені весь час спокою не дає…

– Тобі неприємно, що в мене такий батько.

– Як тобі сказати… Ні… Але чому він тебе б'є?

– Тепер уже по б'є. Ти через те питав, чи я його люблю?

– Через те. Мене злість бере, що він тебе б'є!

– Сашо… не буду тобі брехати. Я не те що не люблю його… Я його боюсь. Дуже боюсь. Чи він божевільний, чи що…

Сашо розцвів. Значить, вона за ними не шпигує! О, він ніколи в цьому не сумнівався! Він так і знав, так і знав… Доменіка дивилась на нього, дивуючись такій несподіваній зміні в його настрої. Цікава людина! Вона йому розповідає про такі сумні й потаємні справи, а він радіє. Чому?

– А ти свого батька боїшся? – запитала вона.

– Ні. Але май на увазі, – поспішив він трохи заспокоїти її, – не всі батьки такі, як у мене. Візьми Максимового батька: дуже суворий. Авжеж! Інколи його й лає…

Доменіка сумно посміхнулась. Хіба це біда, коли на тебе гримнуть! На очі набігли сльози, й вона заплакала.

– Не плач. Усе буде гаразд… – ніжно заспокоював її Сашо. – Все буде гаразд…

Але дівчина не переставала плакати, і він був безсильний зупинити її сльози. Це йому завдавало болю, а все-таки серце співало. Яка радість: вона не шпигунка! Мортій не має нічого спільного з божевільним дідом! Допомогти людині – це ще не означає стати контрабандистом!..

Повернувшись на дачу, Сашо доповів, що Доменіка за ними не шпигує ї він особисто абсолютно впевнений в цьому.

– Дивись мені! – попередив його Колка – Про каву ні слова!