Текст книги "Вітряк"

Автор книги: Славчо Чернишев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

Прийшов Максим. Сказав, що пора вже йти. Спробував заспокоїти хлопця, але марно. Сашо вперто мовчав, повернувшись до нього спиною. Максим попередив його, щоб не барився, бо завтра треба братися за роботу. Сашо махнув рукою й одіслав його.

Він просидів на березі, аж поки море не стало чорним, як дьоготь. Потім зійшов місяць. Не заходячи в казино, хлопець швидко попрямував до Накової хати, а душу його краяли суперечливі почуття. Ішов увесь час в тіні попід дерев'яними будиночками. Не хотів зустрічати Доменіку, доки не розбереться в своїх почуттях, його збивало з пантелику тільки те, що Мортій тепер став іншою людиною і дозволяє їй зустрічатися з ним. Правду, кажучи, це було непогано, але чому, чому він так одразу змінився? Може, Колка говорить правду?… Подумавши, що Мортій, можливо, належить до банди, Сашо весь наїжився, холодний дрож пройняв його тіло. Злякано оглянувши безлюдну вуличку, хлопець, як очманілий, побіг додому.

Схвильовані думками про майбутній переїзд на нову квартиру, хлопці швидко крокували до рибальської пристані. Тепер учорашні сумніви здавалися Сашові незначними й необгрунтованими. Він розмовляв жваво й весело, сповнений безліччю найрізноманітніших ідей, що стосувалися дачі. Навіть Колка того ранку був лагідніший, уважніший і не так скептично настроєний, як раніше. Всі до нестями раділи своїй перемозі, яка давала можливість жити без опіки, самостійно, так, як їм хотілось. Правда, у вітряку було б значно краще, та що поробиш. Головне, що й тут вони будуть самі.

Невдовзі після цього барка увійшла в гирло річки. Парус зняли і взялися за весла. Гребти було важко. Течією їх зносило назад. Насилу доїхали до джерела. Андрій передбачливо порадив не прив'язувати човна в самому джерелі. Скаламутять воду. Дно річки було кам'янисте, але не настільки глибоке, щоб кинути якір. Добре, що в човні було два залізні паколи, – прив'язали барку за них. Максим залишив Андрія стерегти човен, а сам разом з Сашом та Колкою пішов розвідати становище на дачі. Андрій покірливо виконав наказ. Йому дуже хотілось бути разом з товаришами, та комусь же треба стояти на вахті.

Хлопці піднялися по сходах, перейшли через терасу, вже потріскану від часу, і стали біля дверей, закритих жалюзі. Максим витяг ключі. Вже по шпарині можна було догадатись, що треба взяти тонкий, довгий і досить незвичайний ключ. Повернувши ключ двічі, Максим потяг жалюзі вниз, і воно відкрилося. Хлопці з напруженою цікавістю заглянули в шибки скляних зовнішніх дверей. Побачили просторий вестибюль, обставлений модними меблями.

– От тобі й на! – здивувався Колка. – А той брехав, що порожня!

Відімкнули зовнішні двері і ввійшли. Передня справді була простора, велика, з гарними, добре збереженими меблями. Тут стояв цілий плетений гарнітур. Усе нагадувало південну, «тропічну» віллу. Це дуже сподобалося Сашові. На стінах висіло кілька морських пейзажів. В кутку стояла якась невелика скринька.

– Радіола! – вигукнув Сашо. Він миттю ввімкнув радіо і гарячково почав переглядати пластинки. Переважали слащаві, модні пісеньки, але було й кілька хороших французьких та італійських пластинок. Сашо ввімкнув програвач, кімната сповнилася звуками гітар і враз стала привітнішою.

Праворуч граціозні сходи вели на другий поверх. Максим з Колкою піднялись туди. Сашо вимкнув програвач і побіг за ними. Двері були замкнені. Невеличкий коридор вів до двох кімнат. Хлопці ввійшли в південно-східну. Вона теж була обставлена просто, але з хорошим смаком.

– Це кабінет, – сказав захоплено Сашо. – Чудовий!

Відкрили жалюзі. В кімнату полилось яскраве денне світло. За широким вікном, що виходило на схід, відкривалася велична панорама моря й півострова разом з вітряком, а крізь південне виднілося місто й дачі. Біля вітряка нікого не було. Старика не видно. В кабінеті стояло небагато речей: ліжко, невеличка бібліотека, письмовий стіл, плетені стільці. На підлозі замість килима лежала проста, з гарним узором, циновка, сплетена з невідомих трав. Сашо вирішив, що це робота закордонних майстрів «південних країн». Кімнатка прийшлася йому до смаку, і Сашо заявив, що спатиме тут.

– Побачимо, – ухилився од відповіді Максим. – Якщо станеш на добову вахту, тоді можна буде. Адже ж тут буде спостережний пункт.

Сашо нахмурився, але не втрачав надії влаштуватись тут. Йому необхідно було побути самому, щоб розв'язати деякі важливі питання.

З коридора хлопці перейшли в південно-західну кімнату. Вона була більша, тут стояло три ліжка, порожній гардероб, плетений стіл і крісла. Ліжка були застелені тонкими ковдрами, білизна – чиста. Південні вікна виходили на містечко й дачі, західні на лани й шосе, яке зв'язувало по суші Н. з іншими населеними пунктами.

– Нічого не вдієш, – посміхнувся Максим. – Твоє щастя. Спатимеш у кабінеті.

Сашо розцвів од радощів, йому дуже хотілося скласти хорошу пісню про Доменіку і взагалі… помріяти на волі. Поплескавши Максима по плечу, він подався туди. Максим з Колкою повалились у плетені крісла й переглянулись.

– Ну що скажеш, га? – захоплено вигукнув Максим.

– Просто диво! Мені ще й досі не віриться, що нам її дали. Добре, що бай Нако допоміг!

– Авжеж!

– От тільки, що кухні немає, – згадав Колка й нахмурився. – От йолопи! Будували, а не подумали…

– Не може бути, щоб не було, – підвівся Максим. – Певно, в підвалі, в холодному місці.

Гукнувши Саша, вони почали шукати підвал. Дверей не знайшли. Якась ляда ліворуч од вікон привернула їхню увагу. Максим ледве її відкрив. Звідти дихнуло холодом і вже вивітрілим запахом кухні. Але найцікавіше було те, що в підвал спускалися круті й вузькі залізні сходи, схожі на корабельний трап. Хлопці завагалися.

– Дивно, – промовив Максим. – Де ж тут вимикач?

Вимикач був під вікном. Засвітили й обережно почали спускатися вниз. Перед очима здивованих хлопців постало таке, що їм ніколи не снилось: просторе приміщення в стилі морської таверни. Три чи чотири широкі, як столи, бочки і навколо них кілька маленьких барилець замість стільців займали всю середину. На сволоках висіла велика риболовна сіть і вкриті павутинням вітростійкі ліхтарі з електричними лампочками. Стіни були размальовані фресками на морські сюжети. Кілька круглих, як корабельні ілюмінатори, вікон, закритих жалюзі, надавали приміщенню справжнього морського вигляду. В глибині виднівся справжній камін. А ліворуч був бар з високими табуретками. Хлопці аж заніміли від захоплення, опинившись у такій дивовижній морській таверні. Вони обійшли кімнату навшпиньках, немов були в церкві. За каміном була електрична плитка і раковина з краном для миття посуду. Полиці, на яких, певно, колись ставили пляшки, були порожні. В стіні були шафи. Колка відкрив одну з них: повно різного посуду й столових приборів.

– Рай! – вигукнув він. – Усе є. Вмів жити. Треба спитати дядька Нака, хто він був, цей Чепков.

– І койки є! – вигукнув Сашо. – Та чи ви не бачите? І койки є! Просто диво!

Попід стінами висіло кілька морських підвісних койок. Для відпочинку після банкетів. Було прохолодно, приємно й казково красиво. Максим сів на одне з барилець і постукав по столу:

– Прошу печеного окуня. З лимоном!

Весело розсміявшись, Колка з Сашом теж посідали.

– Не регочіть, – сказав, сміючись, Максим. – І таке буде, правда, Колка?

Колка у них вважався поваром. Будучи на промислах з батьковими товаришами, він часто куховарив, хоч не дуже охоче. А зараз… Ех, і електрична плитка є, і все!

Потім пройшли за бар. Побачили двері, що вели невідомо куди. Виявились незамкненими. Хлопці присвітили й побачили невелике приміщення для дров та різних кухонних речей. Це вже був справжній підвал. З нього теж вели двері. Виявилось, що це той самий чорний хід, який вони помітили вчора. Відчинили. Сонце вдарило в очі. Знову скрізь позамикали, щоб було безпечніше. Посідавши за бочки, вони вирішили попереносити лише свої особисті речі. Все інше було в будинку.

Сашо залишався вдома стежити з кабінету за вітряком. Колка з Максимом пішли до барки, щоб відвести її назад до рибальської пристані. Андрій забрав особисті речі, які Максим викинув з барки, і побіг до дачі.

Барку швидко віднесло течією в море. Максим взявся за весла, а Колка сів за стерно. Він помітив, як Максимове чоло враз вкрилося потом, і подумав, що дорого їм обійдеться риболовля. Тягнись щодня до рибальської пристані, потім назад, а крім того, плентатися ще до дачі два кілометри пішки. Ні! Треба щось придумати. Колка поділився думками з товаришем, і Максим згадав, що на обід треба наловити риби. Вийшли в затоку, стали на якір. Закинули вудки. Зразу почало клювати.

– Правду кажучи, не знаю, що нам робити, – сказав Максим, задоволений хорошим уловом. – Одне зрозуміло: барка сюди не пройде… Якщо залишати її на річці, треба, щоб один з нас весь час вартував.

– Не діло… – замислився Колка. – Це питання треба обговорити. І раптом запропонував: – Давай десь дістанемо маленького човника!

– Правильно!

– Тільки де?

– У дядька.

– А чи є у нього?

– Хтозна…

– Нічого, хоч і немає, однаково допоможе, правда?

– Авжеж, – відповів Максим. – І ще, знаєш, що? Залишатимемо його в басейні. На човнику можна й печери оглянути.

– Правильно! – захопився Колка. – Потрібен маленький човник, щоб проходив… Послухай! Значить, катер лазів залишається десь у морі, а вони перевозять свою контрабанду човнами, якщо взагалі все це правда. Як ти вважаєш?

– Не знаю… – задумався Максим. – Можливо, й так… А ти як думаєш? Чи не здається тобі, що романи Саша дуже на нас впливають?

– Романи – одне, а це – зовсім інше. Як не митикуй, а кава й лази – це не вигадка.

– Не вигадка. Але ми захоплюємось. Не виключена можливість, що лази випадково потрапили сюди, а каву перенесли кудись в глиб країни.

– Все одно. Головне – взятись рішуче за цю справу. Нам це не важко зробити. А уяви собі, що вийде щось корисне, га?

Максим витяг жирного бичка.

– Дивись! Оце так порося! – він кинув його на дно човна й зітхнув: – Маєш рацію. Треба братись. А як на твою думку: чи не краще заздалегідь попередити міліцію?

– Дурниці! – наїжився Колка. – Ще встигнемо. Це найлегше. Не забувай, що сумніви залишаються сумнівами, а міліції подавай факти. Ще, чого доброго, так опростоволосимся, що й… Нехай, коли щось відкриємо, тоді. Бо інакше нас і кури засміють. Я не згоден! Так і знай!

– Я теж… Тільки питаю.

Наловивши три низки риби, вони подались на пристань. Бай Нака відшукали в риболовецькій кооперації. Виявилося, що в нього є невеличкий човник на двоє весел, але якийсь сусідський хлопець взяв його ловити рибу. Бай Нако сказав, що коли хлопці час від часу мотатимуть його бичками і, найголовніше, берегтимуть пінен, як свій власний, то він, мовляв, подумає, може, н піддасть човник їм.

Питання було розв'язане.

Максим подарував дядькові одну низку риби, взяв ключ від човна, і разом з Колкою вони переможцями повернулись на дачу. Човен був легкий, хлопці перенесли його з річки на руках і, наповнивши басейн, пустили на воду. Найбільше зрадів Андрій, – не треба було брати гроші з каси. А він уже думав купити у когось гниле благеньке коритце. Тепер все влаштувалось якнайкраще.

Сашо доповідав про свої перші спостереження: старик ловив рибу вудкою.

– Виходить, – єхидно посміхнувся він, – божевільні теж ловлять рибу!

– Перестань! – образився Колка. – Спостерігай! Побачиш, скільки ще різних речей роблять божевільні. Побачиш!

В ДЮНАХ

Максим з Андрієм спали в другій кімнаті. Колка стежив у бінокль за вітряком, а Сашо писав матері листа. Спочатку він змалював у таких чорних фарбах пригоду на морі, неначе це була не звичайнісінька літня буря, а океанський ураган. Потім схаменувся, подумавши, що може зовсім перелякати бідолашну матір, з жалем у серці порвав свій чималенький твір і написав інший, коротший і не такий страшний. Звичайно, він не згадав у ньому ні про каву, ні про лазів. Хотілось, але не наважувався. Це могло її налякати і тоді – прощай усе! Похвастався ще раз, що вже став справжнім морським вовком, так що вона може бути спокійною за нього. Попросив, щоб сама в гості не приїздила, а, скажімо, хоч би з інженером Кириловим, бо інакше з нього сміятимуться. Про дачі теж не згадав. Нехай краще тоді, як приїде. Хлопець згорнув листа, поклав його в кишеню й витягнувся на ліжку. Шкода, що зараз він не сам у кімнаті! Колка заважав йому думати про різні речі. Щось гнітило, було жарко, важко дихати. Думки ворушились повільно й незграбно, доки зовсім не ввірвались. Непомітно Сашо заснув. Колка, якого теж зморила спека, заздрісно дивився на нього кілька секунд. Потім знову спрямував бінокль на вітряк. Нічого. Пустота. Спека й пустота…

Перед заходом сонця ввійшли Максим і Андрій. Колка доповів, що старик вилежується у млині в холодку і йому за вухом не свербить. Прокинувся Сашо. Вирішили, що Колка стоятиме на варті, а Сашо буде днювальним. Максим з Андрієм пішли ловити рибу, щоб потім продати її в місті й купити собі олії, хліба й овочів.

Почалися нудні й одноманітні години. Сашо зійшов у вестибюль, покрутив знічев'я радіо, потім поставив на програвач десять пластинок, ввімкнув механізм, відрегулював звук і пішов наверх. Колка схвалив це. Весь будинок загримів від бойовиків і французьких пісень. Спека неначе трохи спала.

Коли заходило сонце, Колка пошепки, неначе знадвору його могли почути, сказав:

– Виходить!.. Несе рибу. Мабуть, продавати. Божевільний, а продає!

Сашо вихопив бінокль у нього з рук. Старик опинився зовсім близько – за кілька метрів од нього. В лівій руці ніс чотири низки риби, а в правій – сучкувату палицю. Він зійшов по стежці до дюн і зник за ними.

– Знаєш що? – швидко віддав Сашо бінокль. – Я піду за ним!

Колці самому дуже хотілось зробити це, і він сказав:

– Не можна. Ти днювальний.

– Ти ба який! – сердито огризнувся Сашо. – Це ж тобі не казарма! Ти говори, що хочеш, а я піду і все! Не я ж, а ти стоїш на вахті!

Колка нехотя погодився. Нічого не вдієш.

– Гаразд. Тільки обережно! Дивись мені, чуєш?

– Єсть, боцмане! – радісно засміявся Сашо, і затупотів униз по східцях. Вимкнув радіолу, постояв мить на терасі і, зігнувшись, пішов до дюн. Піднявшись на одну з них, він заховався в траві.

Старик повільно йшов понад самим берегом, нічого не підозріваючи. Сашо почекав, поки дід мине його, потім, посидівши ще трохи, пішов і собі поза дюнами. Час від часу він висовував голову з трави, дивився на старого і знову пригинався. Від розпеченого піску тут було пекельно жарко й душно. Немов у пустелі. І тому, що дюни були високі й закривали горизонт з усіх боків, Сашові здавалося, ніби він і насправді блукає в пустелі. Пісок – річ хороша, але краще, коли з нього виберешся.

Сашо вийшов на шлях і пішов за дідом у напрямку до міста.

Тепер той міг повернутись і угледіти його, але віддаль була надто велика, щоб впізнати людину. Тільки старик ні разу не оглянувся. Значить, не підозріває, що за ним стежать. Хлопець зрадів, бо це полегшувало виконання його завдання.

Перейшовши через перешийок, старик зупинився серед широкої вулиці проти морського парку. Постояв трохи, – певно, відпочивав, – і ввійшов у сквер. Тут було повно дачників. Рибалки стиха розхвалювали свою рибу, боязко оглядаючись по боках. За законом, рибу треба було здавати в комісійний магазин, але там вона продавалась дешевше, ніж з рук. Дід смиренно став осторонь від інших і почав чекати. Сашо сховався за товстим стовбуром японської черешні. Час тягнувся дуже повільно.

Але старий довго не чекав. Якась худенька дачниця з дуже гладкими дітьми зацікавилась його рибою, запитала про ціну. Дід показав на пальцях. Жінка спробувала торгуватись, але зрозумівши, що має справу з німою людиною, дала, скільки було загадано. Старий потер гроші об бороду, за рибальською звичкою, і, скрививши рота в ідіотську посмішку, вийшов з парку. Серед дороги він знову зупинився, потім пішов у крамницю. Купив собі п'ять пачок цигарок, витяг з подраного піджака брудну пляшку, в яку йому налили олії. Потім зайшов у пекарню й вийшов звідти з двома хлібинами під пахвою. Прослідкувавши за ним до самих дюн, Сашо повернувся назад. Навіщо даремно гаяти час із божевільним. А насправді йому кортіло зустріти Доменіку.

Містечко ніби ожило у вечірній прохолоді. Сашо вкинув листа в поштову скриньку і, засунувши руки в кишені, пішов через густий натовп. На курній вулиці було шумно й весело. Сашо роздивлявся на всі боки, але Доменіки ніде не було.

Сашові стало сумно. Хлопця охопило те дивне й тяжке почуття, яке виникало завжди, коли хотілося бачити Доменіку. Він пройшов вулицею кілька разів і вирішив піти на рибальську пристань, щоб хоч хлопців застати. Тільки зібрався йти туди, коли раптом угледів спершу Марію, потім отих двох франтів у тропічних шоломах і нарешті Доменіку. Кров закипіла в його жилах. Не довго думаючи, Сашо продерся через натовп, наздогнав франтів і смикнув більшого за рукав. Той здивовано повернувся і ще більше здивувався, побачивши, що його зачепив хлопець, меншин і слабший від нього.

– Що треба, гнидо? – запитав він насмішкувато.

– Сам ти гнида! – огризнувся Сашо, готовий налетіти на ворога.

Франт на мить завагався, чи не дати нахабі стусана, але подумав, що Сашо може бути не сам, і поблажливо посміхнувся:

– Ну?

– Ну? – вишкірився Сашо. – Щоб і ноги твоєї більше не було біля цих дівчат! Чув?

– Ти дивись! – вже не так визивно відповів франт. – Що вони тобі, коханки?!

– Це не твоє діло! Давай! Котися звідси!

Франт хотів його вдарити, але в цю мить Сашо перелякано оглянувся назад. Той подумав, що Сашо хоче свиснути своїй компанії, плюнув презирливо й пішов за своїм товаришем.

Перелякані до нестями, Доменіка і Марія стояли осторонь. Коли обидва франти зникли, Сашо підійшов до дівчат, гордий і схвильований пригодою. Доменіка не зводила з нього очей. Він зніяковів.

– Браво, – не дуже охоче похвалила його Марія. – Ніяк від них відчепитись не можем…

Сашо почав заспокоюватись.

– Нехай би тільки вдарив, я б його… Нехай. Я йому іншим разом так всиплю, що й… – і раптом замовк, засоромившись своєї грубої мови.

– Давайте пройдемось, – тактовно запропонувала Марія.

Пішли. Марія йшла посередині, Сашо й Доменіка по боках. Мовчали. Сашо був невимовно щасливий. Але думка, що оті можуть напасти ззаду, весь час хвилювала хлопця, і він не міг зосередитись, щоб вести якусь розмову. Це дуже безглуздо – прогулюватись і мовчати. Всім стає зрозуміло, що ти хвилюєшся, що ти пень і що тут не все гаразд. Дуже неприємно! Ще й ця Марія, чого вона мовчить? Чому не скаже нічого? Як коли, так прямо млинок, а тепер…

Вийшли майже на околицю містечка. Марія промовила:

– Ось хата діда Ставра!

Сашо побачив голі, обгорілі стіни. Згоріли тільки дах та двері. Сама хатка була з цегли.

Почервонівши від хвилювання, Доменіка запитала:

– Де ви пропадаєте? – Вона хотіла сказати, що вчора ввечері його виглядала на вулиці, але посоромилась.

– Пропадаємо… – неуважно буркнув Сашо. – М-м-м… Переїхали на нову квартиру…

– Куди? – пожвавішала Марія. Вона жалкувала, що Сашо прогнав франтів.

– На дачу. На віллу «Райна».

– Яка ж це? – запитала Марія.

– Чепкова.

– А-а, дача Чепкова. Знаю.

– Як це вам її дали? – здивувалась Доменіка.

Сашо гордовито відповів:

– А яке вони мали право не дати!

– А там гарно? – знову запитала Доменіка.

– Прекрасно! Приходьте до нас у гості… – і прикусив язика: «Що я мелю! Колка їх вижене!»

Але запрошення вже було зроблено, і від нього не відмовишся.

– А Колка не сердитиметься? – лукаво закинула Марія.

Сашо запнувся.

– М-м-м… Це правда… Він щось не те…

– Мабуть, через мене… – промовила Доменіка й нахмурилась.

Хлопець і не помітив, коли перейшов на її бік:

– Не сердьтесь, він не такий уже й поганий… Просто були причини, та через те… – ледве не проговорився він, але вчасно замовк, щоб не образити її ще дужче.

– Хтозна… – промовила Доменіка. – Всі мене ненавидять, – і заплакала.

Сашо страшенно розізлився на Колку. На тобі: Доменіка плаче через його дурощі. Хіба ж так можна? Вона ж дівчина… Хіба вона в чому винна?

– Не плач… – шепнув він тихо й ніжно. – Все буде гаразд…

Що мало бути гаразд – Сашо й сам не знав, але він чув, як ці самі слова говорив батько, коли мати починала плакати. Доменіка глянула на нього своїми заплаканими, але прекрасними очима, і Сашо від радощів не знав куди подітись.

– Маре, – сказав він, щоб не зрадити своїх почуттів, – може, підемо в кіно?

Але Марії не було й сліду. Вона кудись зникла. Сашо й Доменіка залишилися вдвох, одне проти одного, розгублені й збентежені, як ніколи, обмінювались крадькома поглядами. Сашо не знав, що зробити, бо відчував, що люди біля них затримуються й багатозначно посміхаються. А крім того, близькість Доменіки його лякала, і він відчував, що не може зрушити з місця.

– Хочеш, я тебе проведу? – промовив він нарешті тремтячим голосом, задихаючись від хвилювання.

Доменіка пішла вперед. У натовпі штовхали, але вони цього не відчували, розгублені, самі не свої від щастя. Вийшовши нарешті з натовпу, пішли косою. Повіяло холодним вітерцем і солодкуватим запахом гнилих водоростей та устриць. Обабіч тихо плескалось море, ніби то було й не море, а річка. Вечірня заграва, схожа на величезне віяло з павиного пір'я, палала над дюнами. Було невимовно красиво.

– Може, посидимо трохи? – промовив він засмаглими губами.

Вони довго сиділи на широкому кам'яному мурі, що, мов стіна фортеці, відгороджував перешийок від моря. Дивилися на рожевий захід, на море, яке весь час міняло свій колір, переглядались крадькома, мовчали й думали про одне й те ж, але не знаходили в собі сили сказати про це. Почало сутеніти. Непомітно смеркло.

Сашо мовчки провів Доменіку до високих старовинних воріт. Вони грюкнули, зачинившись за дівчиною. Хлопець постояв, неначе приголомшений, потім усміхнувся й повільно пішов попід муром, сп'янілий від щастя. Зупинившись, він підвівся навшпиньки й заглянув у двір. Нічого не побачив. Було дуже темно. Він знову пішов. Раптом проти нього хтось вискочив. Доменіка!

– Що з тобою? – тривожно запитав він.

– Нічого…

– Чого ти плачеш?

– Ти не знаєш… Ти не знаєш…

– Що? – ніжним і благаючим голосом запитав він.

– Нічого…

– Що? – запитав він ще ніжніше.

– Я щаслива… – вимовила швидко й задихано дівчина і зникла в темряві за парканом. Тут мур був зруйнований. Саме на розі.

– Доменіко! – здавленим голосом гукнув Сашо, але її вже не було.

Він знесилений сів на землю, обперся спиною об огорожу й просидів так, аж доки не зійшов місяць.

Сашо ввійшов у освітлений вестибюль. Грало радіо. Але хлопців не було. Ляда була відкрита. Сашо зійшов залізними східцями вниз. Він намагався приховати свою радість, але обличчя і особливо очі зраджували його.

– Чому спізнився? – суворо запитав Максим. Сашо зніяковіло заблимав очима. Не хотів приховувати:

– Був з дівчатами. Якісь жевжики до них чіплялись, та я їх відшив.

– Кавалер! – зауважив Колка. – Він розгулює, а ми тут за нього хвилюємось. Хотіли вже йти розшукувати.

Сашо сердито глянув на нього.

– Не чіпляйся! – твердо відповів Сашо. – Нічого поганого я не зробив.

– Доповідай! – коротко наказав Максим.

Сашо сів і розказав усе, що помітив.

– Виходить, – зробив висновок Андрій, – божевілля має кілька ступенів. Наш піддослідний, наприклад, тільки трохи з глузду з'їхав. Ловить рибу, продає її, купує цигарки, олію й хліб, – отже, не такий він уже й божевільний. Певно, втратив тільки мову…

Колка нетерпляче його перебив:

– Як, на твою думку, така людина може займатись контрабандою?

– Хто його знає… Якщо йому довіряють… невпевнено відповів Андрій.

– І якщо йому від того є якась користь, – додав Максим. – Хотів би я знати, ким він був раніше?

– Рибалкою, – сказав Сашо.

– Припустимо, що це так, – погодився Максим, але було видно, що відповідь його не задовольняє. – Я питаю не те: за народну владу він був чи проти неї?

– Треба перевірити, – сказав Колка. – Можна було давно запитати у бай Нака.

– Я вже про це думав, – відповів Максим, – та потім відмовився. Сміятиметься. Та йому й не треба багато говорити. І без нього впораємось. Хай краще Сашо розпитає у Доменіки.

Колка схопився:

– Ану стривайте! Мортій несподівано змінив ставлення до неї. Чим ви пояснюєте це?

– Дуже просто, – сказав Максим і замислився. – Напевно, хоче, щоб вона подружила з нами, тоді на неї у містечку не дивитимуться скоса.

– Не знаю… – завагався Колка. – Помилився він у своїх розрахунках. Її вважатимуть підлабузницею… І все-таки, якщо й Мортій належить до банди, то…

– Що «то»? – ображено труснув головою Сашо.

– А те, любий, що він вирішив з її допомогою стежити за нами! – рішуче заявив Колка.

– Дурниці! – вибухнув Сашо. – Звідки Мортій може знати, що ми відкрили каву?

– Якщо й він у цій банді, то знає! – невблаганно наполягав Колка. – А хоч і не знає, то помітив, що ми крутимось біля вітряка, і одразу все зрозумів.

Сашо замовк. Мовчали й інші, глибоко задумавшись.

– У тебе все дуже легко виходить, – нарешті порушив мовчанку Сашо. – Побачив, що старик ні при чому, так тепер давай за Мортія чіплятись.

– Аякже, він теж на підозрі. Поки що нічого не відомо, але… Побачимо, – і Колка багатозначно замовк, неначе й справді щось знав.

– Давайте краще розвідаємо печери, – невпевнено запропонував Сашо, приготувавшись відбивати заперечення з боку Колки.

– І це зробимо, – обізвався нарешті Максим. – Зараз хоч і підемо, все одно нічого не знайдемо. Там, може, такі лабіринти, що й… Треба спочатку знайти слід, а тоді вже. Ти краще скажи: старик ішов швидко чи повільно?

– Я вже казав: повільно.

– Зупинявся відпочивати?

– Так. Біля морського скверу.

– Аж біля скверу?

– Що тут дивного? – втрутився Андрій. – Якщо він божевільний, значить, не такий, як інші діди. У божевільних багато енергії.

Це було переконливо.

– Досить! Спостереження наші ще зовсім недостатні. Не варті й копійки, – сумно сказав Максим. – Треба накреслити план, встановити розпорядок чергування і таке інше. Завтра дядько їде в місто й повернеться ввечері. Привезе кожному по ключу. Я замовив. Це нам розв'яже руки.

Повечерявши, Сашо піднявся в кабінет. Хотілось побути на самоті. Сів на підвіконня. Яскраве місячне світло заливало все навкруги. Було тихо й невимовно прекрасно. Сашо взяв гітару й заспівав старовинну грецьку пісню… Спочатку він уважно стежив за словами й мотивом, які йому страшенно подобались. Потім згадав Доменіку, і пісня стала тільки фоном для думок та мрій. Цікаво, що вона зараз робить? Може, теж сидить на вікні й дивиться на місяць? Від цих думок у нього зашуміло в голові. А може, плаче? Що вона сказала? Сказала, – щаслива… Більше відчував, ніж розумів Сашо, що це значить, і якась буйна, нестерпна радість охопила його. Він почав співати ще голосніше… А може, Мортій її зараз б'є? Ні, ні… Він став добрим… А й справді, дивно! Був-був поганим, і раптом – добрий… Максим має рацію. Мортій хоче, щоб її в містечку не ображали через нього. А чому? Сам же її б'є! Сам чорт спіткнеться… А коли Мортій і справді зв'язаний з бандою?.. Гітара перестала грати. Чому він обов'язково повинен бути в банді? Через те, що колись був багачем? Так бай Нако ж каже, що він і зараз не бідний. Бере квартплату з тринадцяти кімнат, торгує рибкою… Якщо так, навіщо йому рискувати? Тим більше, що відсидів у тюрмі. Авжеж! Чого йому рискувати? Це трохи заспокоїло хлопця. З серця неначе спав якийсь тяжкий, непосильий тягар, і Сашо почав співати ще палкіше, ще веселіше й безтурботніше.

Довкола посвітлішало; все заспокоїлося, ніч сповнилась приємних пахощів моря й розпеченої землі.

Годинник барби Тодорія продзвонив рівно о п'ятій годині ранку. Сашо схопився, мов обпечений, узяв бінокль і кинувся до вікна. Глянув на вітряк. Нічого. Обстеживши якнайуважніше все довкола, він тільки тепер угледів, що від млина до джерела простяглася стежка. Цікаво, як він її не помітив ще вчора! Звичайно, старий же повинен брати з криниці воду. А звідки ж іще?

Сашо пішов у другу кімнату, розбудив хлопців і повідомив про стежку. Це їх не здивувало. Вмившись на подвір'ї, вони нашвидку перекусили. Андрій з Колкою підняли човник на плечі, взяли з собою бінокль і пішли ловити рибу.

Десь о сьомій годині дід вийшов з млина, тримаючи в руках старий кошик з рогози й розмальовану тикву для води. Коли він зник у вибалку, Максим з Сашом натягли на двері жалюзі, перейшли через пересохлу долину і, пригинаючись до землі, почали підійматись на крейдяний горб. Потім, так само обережно, попрямували до вітряка й зайшли за його північну стіну, щоб їх не помітив з долини старик. Скрадаючись, Сашо непомітно заліз по скрипучих сходах наверх і прикипів до дверей. На дверях висів великий замок. Звичайно! Не залишатиме ж він хату незамкненою!

Сонце вже було на сході, і в його променях Сашо ще чіткіше побачив ті самі дві дірки, що угледів минулого разу. Завбільшки з окуляри, вони були зроблені на висоті людських очей. Це його страшенно вразило і примусило обстежити й південну стіну. І там, трохи збоку від заклеєного папером вікна, теж були такі самі дірки. В голові майнула думка, що старик через ці дірки стежить за підступами вітряка. На сході йому видно центр міста, на півдні – рибальське селище й дачі. Але чому не через вікно? Може, так зручніше, та й цікаві щоб не заглядали. На північній стіні не було нічого. А на західній?.. Аж тепер Сашо помітив, що дивиться саме в такі дірки. Це його вразило. Раніше їх не було, це він добре пам'ятає! Старик їх зробив тепер, щоб стежити за їхньою дачею. Чи, може, вони й раніше були? Він напружив свою пам'ять і впевнився, що таки їх справді не було. Потім знову пригнувся й переліз на південний бік.

Діда ще не було. Зате човен плавав зовсім близько, як і домовлялись. Сашові навіть здалося, що Колка на нього дивиться в бінокль, і стало неприємно. Він зліз на землю й доповів про все Максимові. Потім обидва полізли до дверей. Сашо залишився на варті, пильнуючи за човном. Якщо Андрій прапорцями подасть сигнал: «риби немає», значить, старий вирушив до млина і треба якнайшвидше забиратися звідси.

Максим безпорадно стояв перед замком. Хлопці йшли сюди з наміром влізти всередину, але кіт дорогу перебіг. Напруживши зір, він довго вдивлявся в темряву млина, щоб звикли очі, і через деякий час почав розрізняти деякі речі. Ось дерев'яні нари… Ось піч… А ось якісь деталі… певно, механізм вітряка. Максим навів електричний ліхтар на фокус, спрямував промінь в одну дірку, сам дивився в другу. Побачив знову те саме, але цього разу чіткіше. Піч була чиста. Не було й сліду попелу. Де ж дідуган собі варить? Може, надворі? Де саме?

Максимі стало ясно, що більше він тут нічого не дізнається, його погляд зупинився на дірках. Сашо має рацію, якщо це не проста випадковість. Дірки на дверях були свіжі, хоч і старанно позатирані. Не було сумніву, що старик їх зробив тепер, щоб стежити за непрощенний гостями. Хлопці знову пролізли за північну стіну.