Текст книги "Вітряк"

Автор книги: Славчо Чернишев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

У СИНІХ ВОДАХ

Неподалік від Мортієвої хати стояла розвалена будівля. Сашо забрався туди, щоб пересидіти до світанку. Дув рвучкий вітер. Здавалося, що світанок настає надто повільно. Від нічного холоду і нервового напруження хлопець тремтів. Зуби цокотіли. Нічні гості Мортія його приголомшили. Виходить, справа набагато складніша й страшніша, ніж хлопці думали. Той факт, що контрабандисти виявились водночас і ворогами народу, диверсантами, дуже його вразив, і він тепер не міг ні про що інше думати. Адже ці люди готують щось жахливе, але хлопець не міг догадатися, що саме. Все одно, що б там не готували, це буде щось криваве й страшне. А може, він помиляється, і тут міститься тільки база для переправки бандитів у країну? А Моко, мабуть, їде, щоб доставити нових? Гм, невідомо. Вони говорили про якусь колотнечу. Значить, щось готують.

Трохи заспокоївшись, Сашо почав тверезіше обмірковувати останні події. Серед усіх фактів вирізнялися два: смертельна небезпека, яка нависла над хлопцями, і від'їзд Мока. Ага! До хлопця раптом дійшло, що майор зробив дуже хитру пастку: заманив спершу його, Саша, щоб звабити інших, а потім і всіх разом пристукнути! Мока не буде, хлопці проберуться в печери самі і їх там уб'ють! Підступний тип!

Що він повинен зробити?

Хлопець глибоко задумався. Все так заплуталося, що не знаєш, звідки й починати. Піти до своїх і розповісти їм усе? Але, згадавши, як жорстоко вони обійшлися з ним, Сашо аж зубами заскреготав. Дзуськи. Чи, може, піти до капітана Рачева? І що ж воно тоді буде? Хтось піймає бандитів, а він схопить облизня. Інша справа, коли він сам влаштує все так, щоб бандити потрапили в пастку. Тоді героєм буде він. Оце справжній подвиг! А інакше й дурень зуміє! Тим більше, що Моко може не виказати нічого або зволікати, доки інші повтікають. Ні, ні! Потрібні факти і ще раз факти!

Водночас Сашо чудово розумів, що це небезпечно, що, можливо, йому загрожує смерть, але назад вороття не було. Душу пекло почуття страшенної провини, якою він завдав шкоди загальній справі, і прагнення за всяку ціну виправити її, спокутувати свій жахливий гріх.

Несподівано Сашо зважився на відчайдушний вчинок. Що якби залізти непомітно в Мокову шхуну, потім разом з ним потрапити в печери, якщо, звичайно, Моко туди поїде… А як же тоді вибратися з тих лабіринтів? Та вже як забереться, так і вибереться. Щось придумає. Ніхто ж не знатиме, що він на шхуні. Потім прямо до капітана Рачева. А що коли його випадково помітять? Ет! Що буде, те й буде! Краще героїчна смерть, ніж вічна ганьба! Не може він проґавити таку рідкісну нагоду! Він так довго мріяв про подвиг! Необхідно всьому світові довести, що він хоробра людина!

Так. Він зловить бандитів, а ті тільки подивляться. Теж друзі! Одна назва!.. І все-таки… якщо вони загинуть? Сашо засмутився. Не буде вже ні Максима, його сміливого капітана, ні лагідного Андрія, Колки теж… Воно б і не слід жаліти Колку. Стільки болю йому завдав! Він у всьому винен… Дурниці! Сашо сам у всьому винен… Ні, ні. Ніякої людяності. Не по-товариському. Що було, те пройшло! Чому повинен вмирати цей хлопець, хоч він і вредний? Вони все одно залишаються друзями. Ні, ні… Інакше б він усе життя жалкував за ними. Це все одно, як би він сам їх повбивав. Ні, ні в якому разі! Він тільки їх покарає трохи, провчить, щоб знали, що він гідний поваги…

Сашо вирішив передати їм Доменікою записку. Коли б тільки вона раніше прокинулась!

На світанку вітер ущух. Настала та особлива досвітня тиша, коли море стає гладеньким, мов скло, і освіжає виснажену спекою землю. Сашо написав записку й пробрався до подвір'я Мортія. Дехто з його дачників уже вмивався біля будинку. Але Доменіки ще не видно було. А час летів. Сашо не витримав, переліз через мур і, ховаючись у бур'янах, підійшов до будинку ззаду. Заглянув у кухню. Дівчина спала. Він заглянув і в сусідню кімнату. Занавіска прилягала нещільно, можна було роздивитися, що робиться всередині. Мортій з дружиною теж спали. Тоді Сашо тихенько постукав у вікно кухні. Доменіка перелякано схопилась і, побачивши його, подала знак, щоб він зачекав на подвір'ї. Незабаром дівчина прийшла в бур'яни, стурбована його раннім візитом.

– Що таке, Сашо? Чого в тебе такі червоні очі? Ти, мабуть, сьогодні не спав? Що сталося?

– Нічого. Повернусь – тоді розповім. Візьми оцю записку й віднеси хлопцям, – хотів сказати «негайно», але роздумав, згадавши, що це повинно відбутись пізніше, коли він уже буде у відкритому морі, щоб вони йому не перешкодили.

Перелякавшись, Доменіка взяла записку.

– Зараз віднести?

– Потім. Приблизно о сьомій.

– А ти куди?

– Треба в одне місце.

– В яке місце?

– Потім дізнаєшся. Зараз ніколи.

– Сашо… що ти задумав? – ще дужче розхвилювалась дівчина.

– Нічого. Ти тільки записку передай.

Вони дивились один одному прямо в очі. Сашові захотілось її обняти, але він не наважився. Та й не любив таких ніжностей у відповідальні хвилини. Це робить людину нерішучою. Він махнув рукою, кинув на Доменіку останній погляд, ніби намагаючись запам'ятати її сумне й перелякане обличчя, потім тихо й ніжно сказав:

– До побачення, Доменіко…

Дівчина стояла мовчки. Серце підказувало, що він іде кудись, де дуже страшно; їй хотілося зупинити його, але не могла. Щось немовби скувало її, не давало зрушити з місця. Ось він уже вирушає…

– Сашо! – вигукнула нарешті дівчина здавленим голосом. – Будь обережний!

Він знову махнув рукою й зник з-перед її затуманених очей.

Доменіка довго стояла сумна й пригнічена. Що це тільки діється. Саша мучить якась жахлива таємниця, а вона неспроможна йому допомогти. Чому життя таке тяжке і грубе? Чого Сашо сумує? За віщо він хоче запроторити її батька у тюрму? І чому саме він? Чому?

І вона нічим не може допомогти жодному з них; Події проходять повз неї, а вона не знаходить у собі сили їх зупинити, сказати: «Стій!» Можливо, через те, що обидва вони їй рідні.

Передчасна для її років печаль, якась невідома меланхолія й розпач охопили її. Дівчина остаточно заплуталася в них, і це висмоктувало з неї крапля за краплею і свіжу молодість, і безтурботність, і втіху, що приносять люди й життя.

Доменіка повільно попленталась до хати, вмилась і вже хотіла непомітно вислизнути на вулицю, але батько наказав поприбирати в кімнатах дачників. Дівчина взяла віник, намочила його й вирішила швиденько підмести.

На рибальській пристані було тихо й безлюдно. Сашо здаля привітався з матросом, який повільно ходив туди й назад з карабіном за плечима, і заліз у стару барку. Яка вона тепер нецікава!

На превелику його радість, Мокова шхуна була пришвартована біля інших суден. Сашо почекав, доки матрос відійшов аж до протилежного кінця пристані, зігнувшись, забрався у першу шаланду, з неї – у другу і звідти прямо в шхуну. Проліз у трюм і сховався в кутку між старими парусами. Тут був і невеличкий люк, крізь який можна було дивитись.

Минуло чимало часу, а може, йому тільки так здалося. Нарешті з'явився Кіро Привид. Сашові було чути, як він метушиться біля мотора, гидко лається і брязкає ключами. Потім заворушились люди й біля інших суден. Рибальські човни виходили в море. Прийшов Моко, веселий і балакучий, як завжди. Певно, вже десь хильнув чарку-другу, незважаючи на ранній час. Мотор загурчав, і хлопець відчув, як шхуна відчалила. В люк було видно, як лишились позаду пристань, червоний маяк, острів з військово-морською базою, міноносці, катери. Згодом минули й острів святого Івана з білим маяком і хаткою під червоною черепицею. Шхуна взяла курс у відкрите море.

Хлопці повставали рано й зібрались у кабінеті. Всіх трьох гнітила думка про нічну суперечку, яка закінчилася вигнанням Саша. Як тільки Сашо вискочив надвір, вони ледве стримались, щоб не побігти повернути його назад… Але ніхто не зважився на це, боячись проявити свою слабість. Спали погано: снився Сашо. Де він зараз? Чи бува не втопився? Сашо був слабохарактерний і образливий, і від нього можна було ждати всього.

Невеличкий пасажирський пароплав, давши три гудки, вирушив до міста. Максим пильно вдивлявся в пасажирів на палубі, але Саша не вгледів. Певно, сховався внизу…

Сумні й пригнічені сиділи вони в кабінеті. Найбільше страждав Колка. Він добре розумів, що Саша не вигнали б, коли б він, Колка, не був такий невблаганний. Через те палко хотів почути кроки Саша на залізному трапі і його дзвінкий голос:

– Хлопці, знаєте що? Еврика!

Але Саша не було. Колка старанно повертав бінокль у всі боки. Шукав друга. І не знаходив. Усі мовчали. Всі думали про Саша. Першим порушив тишу Андрій.

– Що не кажіть, а ми таки зробили неправильно, надто жорстоко. Не треба було його проганяти. Правда, Колко?

Колка сердито вигукнув:

– Чого ти на мене одного звалюєш? Усі вирішили.

Андрій лагідно посміхнувся.

– Я ж не про рішення кажу. А про… ну, про почуття, – розсердився він сам на себе за те, що проговорився. – Погано зробили, брате. Треба було великодушніше….

– Я теж так думаю, – сумно обізвався Максим. – Кінець кінцем, людина помилилась. Не зрадником же він став!

– Майже, – вже примирливим тоном промовив Колка. – Правду кажучи, я й сам бачу…. Не треба було… Ну та він повернеться. Б'юсь об заклад, що повернеться!

– Не знаєш ти його, – гірко посміхнувся Максим. – Сашо впертий хлопець. Тому й заварилася каша.

– Може й так, – не дуже охоче погодився Колка. – І все-таки йому було дуже тяжко, бо він вважав себе найбільш винним. – Краще давайте поміркуємо, як розплутати цю справу. Де його знайти?

Андрій встав і підійшов до вікна. Глянув на дюни, потім на море.

– Саша ми можемо трохи й почекати, а інше чекати не може, – сказав він задумливо. – Треба обшукати печери. Навіщо Моко зв'язує екскурсантів вірьовкою? Щоб не заглянув бува хто вбік. Значить, там десь є склад. Ми повинні його знайти.

– Правильно! – жваво підхопив Максим. – І ще одне: чого Кіро Привид лазить по інших галереях? Мабуть, щось приносить або виносить.

– Поїдемо туди човном, – запропонував Колка.

– Не всі, – передбачливо сказав Андрій. – Удвох. Один залишиться на сторожі. Коли ті двоє не повернуться в умовлений час, третій побіжить до капітана Рачева і кінець.

Колку пройняв дрож:

– Що? Ти вважаєш, що там є люди?

– Може бути.

– А що б вони там робили?

– Звідки я знаю! Думаю, охороняють товари.

– Дурниці! – заперечив Максим.

– Можливо, – не образився Андрій. – Ой, дивіться! Чи це не Мокове корито? – Він схопив бінокль. – Так. Моко виходить.

– Цікаво, куди він подався? – задумався Максим.

– По рибу, – іронічно зауважив Колка.

– Так, офіціально по рибу, – підтвердив Максим. – Послухайте, давайте краще не поспимо, а дочекаємось, коли він повернеться, як ви вважаєте? Я думаю, що він іде на зустріч з лазами. Значить, привезуть нові товари. Є дві можливості: якщо погода буде погана, відвезуть контрабанду в печери або прямо річкою вгору, коли ж буде година – приїдуть на пристань, а потім з невеличкою екскурсійкою доставлять її на місце, хоч, правда, цей варіант для них небезпечніший, бо коли портові власті зроблять облаву, то вони можуть попастися. Хоч так, хоч інакше, ми їх зможемо накрити.

– Браво! – зрадів Колка. – І все-таки, чому б нам не заглянути в печери?

– Згода.

– Ви забули одне, – втрутився Андрій. – Якщо погода буде погана і вони вирушать до печер, треба негайно повідомити Рачева, щоб вислав людей блокувати печери.

– Звичайно! – відповів Максим. – Обов'язково повідомимо. Андрію, ти залишаєшся тут. Не пізніше, ніж в обід, ми повернемось. Зрозуміло?

– Єсть, капітане. Міг би й Колка залишитись… – трохи образився Андрій.

– Не сердься. Колка краще за тебе плаває. Можливо, доведеться. Ходімо!

Не встигли вони зійти у вестибюль, як у дверях з'явилась захекана Доменіка.

– Сашо передав… – віддихавшись, промовила вона.

Максим схопив записку і хвилюючись почав читати вголос:

– «Хлопці, якщо мене не буде через три дні, розкажіть усе капітану Рачеву. В печери не йдіть. Там вам загрожує смертельна небезпека. Факти говорять, що Мортій з Моком належать до банди. Повторюю: раніше, ніж через три дні, нічого не починайте. Почекайте, доки повернусь я. Боюсь, що коли поспішите, наробите лиха. Прощайте. Сашо»… – у Максима пересохло в горлі, і він хрипко запитав: – Де він тепер?

– Не знаю… – зажурено відповіла вона. – Сказав, що йде в справах.

Андрій зо зла вдарив себе в лоб.

– Він поїхав з Моком!

– Значить, зрадник! – гаркнув Колка.

– Дурень! – не стримався Максим. – Хіба ти не розумієш, що коли Сашо поїхав з Моком, то сам поліз вовкові в пащу, щоб змити з себе ганьбу….

Доменіка в розпачі схлипнула й безутішно заридала. Максим посадив її в крісло й співчутливо сказав:

– Не плач. Справи погані, але щось придумаємо…

– Давайте наздоженемо їх нашою баркою, – швидко запропонував Колка. – Або повідомимо капітана Рачева, щоб він вислав катери.

– Стривай, стривай! Спокійніше! – стримав його Максим. Як у морі, так і тут, зрозумівши, звідки загрожує небезпека, він став холоднокровним і взяв ініціативу на себе. – Треба обміркувати. Певно, Сашо підслухав якусь розмову. Інакше звідки б він знав факти про Мортія й Мока? Зауважте – факти! Не підозріння, а факти! І все-таки мені здається, що він щось приховав від нас. Я його знаю. Чого він, наприклад, поїхав з Моком?

– Щоб потрапити в герої! – вибухнув Колка.

– Це вірно, – сказав Максим. – Але ти не кип'ятись, а міркуй тверезо. І не забувай, що він може стати й героєм, може й загинути. Звичайно, якщо поїхав-таки з Моком… А це, мабуть, саме так.

Доменіка тепер уже не плакала, а тільки схлипувала, уважно прислухаючись до розмови. Помітивши це, Колка оторопів.

– Що ми робимо! – шепнув він Максимові. – Вона ж усе чула!

– Дарма. Вона вже знає… Доменіко, ми з тобою повинні поговорити… – Максим запнувся. – Ти читала записку, чула, про що ми говорили. Та й Сашо колись тобі говорив, що твій батько…

– Погана людина, – схлипнула дівчина й знову заридала.

– Не плач, – спробував її заспокоїти Максим. – Я тебе прошу…

Але дівчина так розходилася, що ніхто не міг зупинити її гіркі сльози.

– Може, давай їй розповімо? – шепнув Колка. – Може, це її заспокоїть, і вона не видасть нас Мортію?

Хлопці переглянулись.

– Як ти вважаєш, Андрію? – пошепки запитав Максим.

– Я думаю, що можна.

– А якщо вона розкаже Мортію? – сумнівався Колка. – Треба роз'яснити, вона його зненавидить.

– Що ви мені хочете роз'яснювати? – здригнулася дівчина.

Хлопці знову переглянулись.

– Те, як його… – розгубився Максим. – Слухай, ми тебе від щирого серця просимо, щоб ти не говорила нічого Мортію…

– Так його ж арештують!

– Зразу не заарештують!

– А коли? Як повернеться Сашо?

Максим опинився в дуже незручному становищі. Ніяк не міг придумати, що б їй сказати,

– Доменіко… – раптом спало йому на думку, – ми вже дорослі. Я хочу тебе щось запитати, тільки ти не сердься… Ти… любиш Саша?

Дівчина втупила очі в землю, постояла трохи мовчки й сказала:

– Так.

Максим аж упрів від напруження.

– А… Мортія?

– Він мій батько… Я його боюсь, але він мій батько. Хіба ж у вас немає батьків?

На це нічого було відповісти. Виручаючи Максима, в розмову втрутився Андрій:

– Не будемо про це, Доменіко, ти дівчина розумна й знаєш, що за цим всім прихована таємниця…

– Яка таємниця? Ви казали, ніби батько належить до якоїсь банди?..

– Знаєш, у чому справа? Мортій – контрабандист…

Вона підвела на нього здивовані, збентежені очі.

– Це правда… – лагідно говорив Андрій. – А якщо він вплутався в такі справи, то ні Сашо, ні ми йому допомогти не зможемо. Кожен на нашому місці зробив би так само.

– Це жорстоко… – в розпачі промовила дівчина.

– Ні, не жорстоко! Ми розуміємо, що тобі дуже важко, що ти хочеш його врятувати і, можливо, все розкажеш йому. Тільки подумай, що з цього може вийти. Мортій утече, покине вас, і наші зусилля будуть марні. Ну, припустімо, ти йому скажеш і попросиш, щоб він здався сам для пом'якшення кари. А що він зробить? Все одно втече, покине вас напризволяще, а сам утече за кордон та й житиме собі там, як колись у Констанці. Ну то чи варто провалювати всю справу? Подумай…

– Розумію… – тихо промовила вона. – Я подумаю… Він мій батько…

Колка підійшов до неї й схопив її за руку. Доменіка спробувала вирватись, але він тримав міцно.

– Послухай, я знаю, що ти мене не любиш. Щойно Максим почав був говорити, та не доказав. Я тебе хочу попросити про одне: не говори Мортію нічого, доки не повернеться Сашо. Бо коли ти йому скажеш зараз, Сашо вмре… Він його вб'є! Це хіба не буде жорстоко, як ти думаєш?

Дівчина зовсім розгубилася. Вона схопилась руками за голову й несамовито заголосила. Хлопці стояли безпорадні й приголомшені. Нарешті, трохи опам'ятавшись, вони пошепки вирішили доручити її Андрієві, а самі поїхали човном розвідати місцевість навколо печер.

Очевидно, Кіро Привид з Моком поснідали, бо Кіро відкрив ляду, зійшов у трюм і повісив на цвях велику торбу з харчами. Сашо аж похолов од страху. Але Кіро його не помітив. Він узяв тут же сулію й почав щось з насолодою пити. Сашо вирішив, що то віскі. Напившись досхочу, Кіро поліз з сулією наверх. У трюмі знову стало напівтемно.

Трохи згодом Сашо страшенно виголодався, довго вагався, чи взяти що-небудь з торби, і таки не витримав. Він одрізав тоненьку скибочку хліба, щоб не помітно було, і взяв тільки дві тарані. Вбогий сніданок здався йому смачнішим за будь-які ласощі. Давно вже не їв. Потім захотілося пити. Тихо понишпоривши навколо, нарешті намацав бочку, закидану парусами. Напивсь і знову принишк у своєму куточку.

Весь день пливла шхуна у відкритому морі. В кругленьке віконце було видно тільки воду й небо. Сашові дуже хотілося подихати свіжим повітрям, бо від шуму мотора боліла голова, та не було як. Треба терпіти. Він сидів, скорчившись у куточку, й думав про Доменіку. Раптом йому спало на думку, що дівчина може й не передати записку, бо в ній сказано про її батька. А якщо віднесе, то що робитимуть хлопці? Чи не піднімуть на ноги військових? Тоді все пропало, він загине. Сашо раніше про це не подумав, і тепер йому стало страшно. До чого ж безглуздо поліз він сам у пастку!

Від задухи й плавного ходу Сашо непомітно заснув і проспав чимало часу. Коли прокинувся, море було червоне від заходу сонця. Шхуна дрейфувала. До Саша доносилась жорстока лайка. Це лаялися зо страху чи, може, з нудьги Моко з Привидом. Хлопець догадався, що вони вже прибули у потрібний квадрат.

Ніч застала їх у відкритому морі. Трохи згодом Сашо вгледів обриси якогось катера. Він мчав на них з шаленою швидкістю. Лази! Сашо безпорадно озирнувся. Не так давно вся подорож здавалася дуже романтичною, а тепер його охопив панічний страх, і Сашо втретє розкаявся, що сам поліз у руки ворогові. Ще страшніше стало, коли катер лазів підійшов зовсім близько. Сашо побачив того самого лаза-велетня, що промайнув повз них під час бурі. Аж мурашки по спині лазять, коли дивишся на нього зблизька. Справжній пірат! Обличчя у нього було страшенно люте. А може, Сашові це тільки здавалося, бо було вже темнувато, до того ж страх має великі очі.

Судна тихенько стукнулись бортами, хитнулись, і Сашо більше нічого не міг побачити. Пролунали приглушені голоси, кілька чоловік стрибнуло на палубу. Відкрили ляду, трюм залило мерехтливе світло ліхтаря. Сашо ще більше зіщулився в своєму куточку й завмер у незручній позі. Затамувавши подих, він спершу розгледів у темряві Мока, потім ще чотирьох чоловік в напівсільському-напівміському одязі. Можна було подумати, що це селяни. А насправді – бандити. Сашо примружив очі, щоб вони не блищали, мов у кота, і не зрадили його.

– Подавай! – тихо гукнув Моко. В люк спустили кулемет. Потім бандити подали Мокові ще три кулемети і кілька важких ящиків, мабуть, з патронами. Інші ящики були легкі, певно, з кавою чи якимись продуктами. Спустили й кілька ящиків з пляшками. Сашо пригадав дідову тикву і навіть посміхнувся. «Оце віскі вас і зрадило! Кінчилися ваші дні! Хоч і впіймаєте мене, та й вам не минеться!»

Хлопця охопила така радість від почуття виконаного обов'язку, що він ледве втримався на своєму місці, щоб не вискочити, налякати бандитів до смерті й насміятися прямо в очі – а там будь-що-буде!

Упоравшись, Моко звернувся до гостей:

– Ну, шановні, влаштовуйтесь у кают-компанії. Трохи темнувато, правда, та вже вибачайте. Екскюзе муа. – Він виліз наверх, прикрив отвір лядою, і в трюмі одразу стало темніше.

По палубі знову зачовгали кроки. Сашо догадався що лази перекидають на шхуну рибу: Мокові треба було виправдати своє перебування у відкритому морі.

Мотори загули, судна розійшлися кожне у свій бік. Машина інколи заглушувала голоси бандитів. Прислухавшись до їхньої розмови, Сашо зрозумів, що вони бояться. Від цього йому аж полегшало.

Один з них пискливим жіночим голосом розповідав щось смішне, але Сашо вловив у його придуркуватому сміху нотки страху. Негідник боявся повертатися на батьківщину. Здається, серед них начальника не було, бо тримались вони, як рівні. Згадували й про майора. Певно, його не дуже любили, боялися.

– Коли б тільки нас на самому березі не залишили! – сказав пискливий. – Краще у велике місто, де багато людей. Тільки там і є справжнє діло.

– Це правда, – відповів грубий бас п'яниці. – Хоч мені й однаково. Навіть краще було б, коли б нас накрили зразу, так би хоч чисті залишились. Легко б відбулися.

– Ет, скажеш! – пробурчав третій. – Краще не попадатись! Дякую за пораду.

– Небезпека минула, – не вгавав бас. – Тепер не так ловлять. Міжнародне становище і таке інше…

– Дурниці плетеш! – нервувався пискливий. – Нас посилають громадянську війну розв'язувати, а ти патякаєш казна-що! Думаєш, товаришочки не знають нічого? Еге, знають, та ще й як! І зовсім не панькатимуться! Ех, коли б то воно тихо було, я був би радий! Виконуй агентурну роботу і вухом не веди! А цей референдум такого наробить, що тільки держись.

– Хтозна, як воно буде! – скептично відповів бас. – Або наробить, або й ні. А вмирати доведеться все одно. Добре, що хоч трохи пожив. Я людина авантюри й богеми. Мені дай простір морів і океанів… І в кожній гавані нову коханку! І як я в цю брудну справу встряв – досі не знаю… Для цивільної роботи я не годжусь. Коли справа дійде до бійки, я можу кількох на той світ оді-слати, але вважаю за краще битися в шинку. Сміливо й благородно! А тут тільки те й роби, що ховайся та в жмурки грай… Та що поробиш! Чорт його бери! – Певно, він хильнув з пляшки, бо смачно прицмокнув: – Ох, цілющий бальзам.

Трохи помовчали. Але пискливий був балакучий і знову почав:

– Оце сиджу й думаю: а що коли отой чорний арап, що на палубі, відпровадить нас прямо в міліцію? Ви думаєте, що не може? Звідки я знаю, скільком богам він молиться!

Буркотун знову щось промимрив собі під ніс і підвівся. Він зняв ліхтар, глянув уважно навколо й пішов до корми.

Сашо й не зчувся, як його витягли за комір.

– А ти що тут робиш? – гримнув переляканий бандит. – Відповідай! Ти хто такий?

Сашо мовчав і тремтів, як осиковий лист. Усе сталось так швидко й так несподівано, що він аж остовпів. Бандити з цікавістю й підозрою дивилися на нього.

– Хто ти такий? – повторив тепер пискливий. – Звідки ти взявся?

Здоровань злегка ляснув його по щоці, й Сашо зовсім оторопів.

– Ану, маленький піратику, говори мені! – весело засміявся бандит. – Мовчиш? Мову відібрало? Ха-ха! – гучно зареготав він. – Певно, чийсь хлопчик. Чимало їх бігає на пристанях.

– Щось не те! – заперечив пискливий. Четвертий, який до того мовчав, сказав сиплим голосом:

– Давайте гукнемо капітана. Він розбереться.

Моко був тут як тут. Він аж скорчився од злості, побачивши Саша.

– Ах ти, сучий сину! Повішу на гроті! – заскреготів він зубами й ударом ноги повалив хлопця на землю.

– Чий він? – перелякано запитав пискливий.

– Спокійно, панове офіцери! Мене звуть капітан Моко… Мерсі. Прошу вас не лізти в чужу миску!

– А чому це, чорномазий? – гаркнув здоровань і вмить вихопив пістолет. – Ну?!

– Любий, засунь на місце свою цяцьку! Мене цим не залякаєш! А щодо хлопця, то це син моєї тітки Пріськи з Малого Парижа. Зрозумів?

– Не насміхайся! – образився здоровань і ще дужче наїжився. – Говори!

– Коли й скажу що, то тільки майорові. Ясно??

– Ми ж усе-таки… – спробував був протестувати пискливий, але Моко його перебив:

– Пане офіцер, не знаю твого чину…

– Я не офіцер, – обізвався пискливий.

– Тоді рядовий. Пане рядовий, есперанто розумієш? – і в його руці заблищав гострий матроський ніж. – Я розумію! Ясно?

Буркотливий гидко вилаявся.

– З тим самим будьте здоровенькі! – не залишився Моко в боргу, схопив Саша за комір і стусанами виштовхав наверх. – Марш!.. Панове, – сказав він трохи лагідніше. – Прошу не здіймати галасу. Старий вікінг знає, що робить. Адьйо!

Він повернувся й блискавично вискочив наверх, побоюючись, щоб не вистрелили йому в спину. Але пасажири заспокоїлись. Здається, повірили, що хлопець – Моків родич. Крім того, тут, у відкритому морі, вони були в руках капітана.

– Цей моряк мені подобається! – захоплено сказав здоровань. – Треба з ним ближче познайомитись…

Опинившись на палубі, Моко закрив ляду й за вухо поволік Саша в капітанську рубку.

– Ну, йолопе, розказуй тепер, що ти задумав? Не лежиться на пляжі з коханкою? Пірат!.. Сопляк ти!

Сашо вперто мовчав, тремтячи усім тілом. Підійшов і Кіро Привид, плюнув і крикнув на все горло, щоб перекричати мотор:

– Сонце, Сонце! Плакала Привидова хата! Ах ти, тварюка!

– Цить, крисо! – розсердився на нього Моко. – Геть униз! А ти кажи, хто тебе підіслав? Капітан Рачев?

– Ні, – глухим голосом відповів Сашо. – Ніхто нічого не знає. Я сам…

– Голосніше кажи! – гаркнув Моко.

Сашо повторив.

– Брешеш! – знову гаркнув Моко.

– Слово честі!

– Звідкіля ти дізнався про мою поїздку?

– Вчора ввечері чув…

– Що чув?

– Чув, як ви говорили…

– Мерзотник! Значить, підслухував! – Моко знову схопив його за вухо, Сашові здалося, що на цей раз він залишиться з одним вухом. – Де ти був?

– У діжці…

– В якій діжці?

– В підвалі Мортія…

Моко двічі з усієї сили ляснув його по обличчю. Сашо розплакався.

– Перестань! Пірат, а скиглить… Слухай, якщо це пастка – так і знай: ніж. Ти мене знаєш!

– Знаю. Не брешу… – підшморгнув носом Сашо.

– А інші як? Стережуть біля пастки?

– Вони нічого не знають, – збрехав Сашо.

– Як це не знають? Хіба ж ти їм не сказав?

– Вони мене прогнали…

– За що?

– Через Доменіку…

Моко помовчав, певно, щось обмірковував.

– Брешеш, сучий сину!.. Побачимо ще, що з того вийде? За брехню – на грот! Баста! Піди стань до штурвала! Та дивись мені! – Моко спустився до Привида в машинне відділення.

Доки Сашо сидів у трюмі, погода знову зіпсувалась. Цей рік був роком бур. Примхливий. Повний несподіванок.

Сашо взявся за штурвал і звично оглянув море. Воно клекотіло. І Сашо зрозумів, що і Моко, і лази далеко не мужні люди. Вони бояться, що їх можуть впіймати, і тому не бояться бур.

Моко з Привидом радилися. Сашо не зміг почути жодного слова, хоч як прислухався. Заважав мотор і завивання вітру.

Моко взяв штурвал і презирливо процідив крізь зуби:

– Дарма! Мені про себе байдуже, а ти думай сам!

Вмить Сашо зрозумів наскрізь прості розрахунки «сенегальця». Певно, він, так само, як Кіро Привид, вирішив на випадок провалу визнати все, відсидіти певний час у в'язниці, а потім накивати п'ятами. Чек у нього в кишені, що йому! Хоч утече, хоч попадеться, Моко нічого не втрачає, і, можливо, це його й робить таким одчайдушно сміливим і байдужим до небезпеки.

Саме тоді, коли буря лютувала найдужче, вони з північного боку обійшли острів Святого Івана, і Моко спрямував шхуну на жахливі скелі Мису утоплеників. Він вправно маневрував у повній темряві, впевнено керуючи судном. Сам того не помічаючи, Сашо захоплено дивився на нього. Відважна людина, цей Моко! Диво-капітан! Шкода тільки, ще вплутався в такі брудні справи!.. Сашо міцно тримався за ремінці в рубці, не перестаючи дивуватись, як Моко в цьому хаосі знаходить шлях. І кожну мить чекав, що «судно розіб'ється. О, коли б розбилось! Коли б розбилось! Він би якось та виплив! Будь-що виплив би! А ті там, унизу, потопилися б, мов криси. Він глянув угору, туди, де, на його думку, повинен бути фіорд, сподіваючись угледіти там хлопців. Але навколо й за крок нічого не було видно. Така густа й непроглядна стояла темрява. Сашо подумав, що навіть коли б хлопці й були на скелях, вони б не помітили баржі, і його охопила страшна байдужість. Він згадав про Доменіку, і тільки ніч сховала на його очах сльози.

Шхуна злегка торкнулась правим бортом скелі, почався фіорд. Ще мить – і судно м'яко врізалося в пісок. На березі їх зустрічали три чоловіки з ліхтарем. Бандити швидко розвантажили зброю. Сашо стояв у рубці, неначе скам'янілий, і думав, що Моко його пощадить і відпустить в містечко. Це було наївно, він помилився. Скінчивши розвантажувати, Моко грубо схопив його за руку й потяг униз.

– Слухай, поручику, – звернувся він до одного з тих, що зустрічали, низенького, худого чоловіка, – привіз тобі трофей. Подарунок від магараджі Танганьїки. Звати його Сашо Африканське сонце! Хлопець – кращого не може й бути! – урочисто промовив Моко.

Поручик гаркнув п'яним басом:

– Оце так!.. Давай його сюди! Давно їх чекаємо!

– Заліз до мене в трюм, – пояснив Моко. – Через два дні передам тобі наказ майора.

– Я вже давно його маю.

– Тихо! І не подумай! Останнє рішення таке: ні волосинки з їхньої голови! – збрехав Моко. – Інакше – капут! Ясно?

– Ну гаразд, гаразд…

Сашо стояв ні живий ні мертвий. Невже його хотіли вбити?

Моко став за штурвал, і шхуна зникла в жахливій пітьмі чорної ночі.

– Скрутіть йому руки! – зловісно наказав поручик. – Ану, пташко! – і вдарив хлопця ногою.

– Бандит! – крикнув Сашо на все горло.

Інші двоє накинулись на нього й кудись потягли.