Текст книги "Вітряк"
Автор книги: Славчо Чернишев
Жанр:
Детские остросюжетные
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)
Дівчина відчинила несміливо двері в прибудову, де вони жили влітку, щоб було більше вільних кімнат для дачників, готова крізь землю провалитись, як тільки батько почне сичати. В кімнаті не було нікого. На столі стояла вже холодна їжа. На цей раз їй залишили їсти. Дівчина здивувалась, але не заспокоїлась. Доменіка сіла і почала повільно жувати. Їсти не хотілось, але вона не хотіла показувати, що обідала десь у людей.
Двері сусідньої кімнати скрипнули, і на порозі з'явився Мортій. Дівчина випустила з рук виделку і покірливо схилила голову.
– Куди це ти ходила? – суворо запитав Мортій, але в голосі його забриніла якась нова, незнайома до цього часу лагідна нотка.
Від несподіванки дівчина підняла голову: вперше в житті вона бачила сухе й чорне батькове обличчя лагідним. Ця переміна їй надала сили, і вона сказала тихим, але сміливим тоном:
– Була в морі… – і подумала: «Зараз почне сичати».
– Справді? – люб'язно посміхнувся Мортій. – З ким?
Дівчина вирішила не приховувати.
– З хлопцями з нашої гімназії. І з Марією, – злякавшись, додала вона.
– Чудово… А звідки хлопці? Тутешні?
– Ні, з міста. Приїхали на літо…
– Чи бува не вчорашні герої?
– Вони… – зраділа дівчина, що батькові про них відомо, і почала жваво розповідати – Один – лікарів син, другий – інженерів, третій… правду кажучи, я його не знаю, а четвертий Максим, у нього тут дядько… Бай Нако його дядько…
– Значить, хлопці непогані? – глянув на неї Мортій, і важко було зрозуміти, чи він жартує, чи говорить серйозно.
– Хороші… Особливо Сашо… – проговорилась вона й закусила губу.
Мортій помітив це.
– Чий він син?
– Лікарів, доктора Липова…
– Ага, доктора Липова… Знаю такого. Де ви зустрілися?
– На дюнах… Вони їздили до вітряка, а дід Ставро їх прогнав, – і Доменіка роблено посміхнулась.
– Чому?
– Не знаю… Та він же такий…
– Виходить, що не такі вони вже й хороші, якщо лізуть до нещасної старої людини!
– Не знаю, чи вони до нього лізли… – промовила занепокоєно Доменіка й почала чекати грому з блискавкою.
Замислившись, Мортій помовчав, потім посміхнувся:
– Можливо, й хороші… Але ти вже доросла, шануйся!
Доменіка засоромлено потупила очі. В голові у неї весь час вертілась смілива думка, але дівчина не наважилась її вимовити.
– Добре… – прошепотіла вона тремтячим голосом. Мортій пішов, але, згадавши щось, знову повернувся назад.
– А чого вони туди їздили?
– Хотіли оселитися в вітряку.
– Знайшли де! – розсердився він і вже м'якше додав: – А цей Сашо, чи він кращий за інших?
Доменіка зашарілась. Мортій єхидно посміхнувся:
– Будь обережна, дівчино!.. Проте не завадить тобі бути в їхній компанії. Це тебе піднесе в очах тутешніх товаришочків… Тільки, будь ласка, без інтимностей!
Доменіка мало крізь землю не провалилась від сорому.
– Говори ж! – гаркнув він.
– Що тобі говорити? – на смерть перелякана, простогнала дівчина і заплакала.
– Ну, досить верещати! – трохи м'якше сказав Мортій. – Я жартую… А ти теж не корч із себе малої дитини…
Дівчина розридалася ще більше. Мортій вирішив, що настав час, і процідив крізь зуби:
– Досить!
Доменіка здригнулась, притислась інстинктивно до стіни й перестала плакати.
– Вибач… – можливо, вперше в житті, хоч і не без зусилля, вжив Мортій це слово. – Я не хотів тебе образити, а тільки попередив… А для того, щоб ти раз і назавжди зрозуміла, що твій батько не якась звірюка, а бажає тобі тільки добра, з сьогоднішнього дня я тобі даю повну волю, – урочисто заявив він, зацікавлений, яке враження справили його слова.
Не вірячи власним вухам, дівчина підняла на нього свої красиві заплакані очі.
– Що? – задоволено запитав Мортій. – Може, думаєш, що я жартую? Ні! Ходи, куди захочеш, дружи з хлопцями, спізнюйся, але… – і він театрально підняв угору сухого кривого пальця, – будь обережна! Не запитуй уже більше в мене: «Можна вийти?» Гуляй!
Доменіка від радості розплакалась.
– Це… правда? – хлипала здивована дівчина.
– Правда! Тільки при одній умові: щоб говорила мені, коли я тебе запитаю, де ти була! Я батько і відповідаю за тебе. Обіцяєш?
– Обіцяю…
– А тепер усміхнись!
Обличчя Доменіки просяяло від щастя.
Мортій теж розтягнув губи в посмішку і вийшов у сусідню кімнату.
Дивна річ! Її батько став зовсім іншим! Зовсім іншим! Певно, помирився з матір'ю. Зрадівши, що мати її вже не страждатиме, Доменіка легкокрилою пташкою випорхнула з кімнати, забралася в найглухішу частину подвір'я, сховалась у своєму куточку й довго плакала від щастя.
Хата дядька Нака була на замку.
– На роботі, – сказав Максим, сідаючи в прозорій тіні шовковиці. – А може, й до міста поїхав. Він же збирався…
Хлопці неохоче лягли па пожовклій сухій траві. Була нестерпна спека. Платинове небо випромінювало пекельний жар.
– Це просто безглуздя, – ліниво позіхнув Сашо. – В хаті тепер прохолодно! – Він щасливо посміхнувся, але, згадавши, що його можуть помітити, квапливо повернувся на другий бік. Хлопець апатично глянув на море, схоже на тихий зеленуватий степ, заплющив очі й потонув у маріння, які час від часу потьмарювалися згадкою про Мортія. Придуркувата людина! І чого він знущається з дівчини? Що вона йому зробила? Чи, може, на ній відводить душу, що вже не багатій?..
Раптом Сашо схопився, як несамовитий.
– Еврика!.. Еврика!.. – закричав він не своїм голосом.
Хлопці байдуже глянули на нього. Певно, знову щось надумав.
– Ну що? – ліниво запитав Максим.
Сашо відповів не зразу, йому хотілося розпалити їхню цікавість, але сам ледве стримувався, щоб не проговоритись.
– Відкрив! – продовжував він торжествувати.
Колка розізлився:
– Та не тягни!
– Відкрив! – ще врочистіше повторив Сашо, не звертаючи на нього ніякої уваги. – Новий склад – у печерах!
Усі схопилися, мов ошпарені. Печери містилися за кілька миль од вітряка, біля Мису утоплеників. Хлопці знали про них, але бувати там не доводилось.
– А коли так, – догадався Максим, – старик з вітряка зв'язаний з бандою.
– Дурниці! – рішуче заперечив Андрій. – Як це тобі могло спасти на думку? Він божевільна, ненормальна людина. Яке він може мати відношення до кави?
– Правильно… – похмуро погодився Максим. – Доводи Андрія були незаперечні.
– А я вам кажу, він належить до банди! – розпалився Сашо. – Я його знаю, десь його бачив, тільки не пригадую, де… Стривайте! Очі!.. У нього злі очі. Я десь бачив ці очі… – Сашо напружив свою пам'ять, але марно.
– Авжеж бачив, – сухо сказав Колка. – А хто не бачив діда Ставра! Я, наприклад, його знаю ще з минулого літа.
– Так чому ж ти його зразу не впізнав? – задерикувато запитав Сашо.
– Бо він змінився… А те, що ти ото про очі, так то тільки так, аби язиком поплескати. «У всіх злодіїв злі очі», – це ти хотів сказати? Погано на тебе впливають романи.
– Бо читаю, то й впливають. А ти чекаєш на готовеньке. Чекаєш, щоб тобі хтось розповів. Так і дурень уміє! – з почуттям гідності сказав Сашо. – З'їв?
– Ну то й читай! – скипів Колка. – Через те в твоїй голові вітер віє.
– Знову? – суворо глянув на них Максим. – Посоромились би!
Колка винувато замовк. «Максим правий, – докоряв він сам себе. – І чого це я весь час чіпляюсь!» І він сотий раз вилаяв себе за в'їдливий характер.
– От і обірвалась ниточка! – сумно зітхнув Сашо. – А так добре все йшло…
– Ми говорили про старика, – нагадав Андрій. – Якщо ви вважаєте, що він особа підозріла, то нам треба простежити за ним.
Це було так просто й зрозуміло, що інші тільки очима лупали. І справді, чому б за ним не простежити? А з суперечок не буде пуття.
– А чи не краще обслідувати печери? – запропонував Колка.
– Правильно! – схопився Максим.
У всіх аж мурашки забігали по спині. Хлопці переглянулись. Це була смілива пропозиція.
– Молодець, Колка! – радісно вигукнув Сашо. – Та саме про це ж і я говорив!
– Забагато вихваляєшся! – насмішкувато глянув на нього Колка. – Так кажеш, квити, га?
Вони знову посідали й почали міркувати, як і коли пробратися в печери. Справа була небезпечна. Старик не повинен їх бачити, бо він підозрілий. Виходить, тільки вночі. А вночі могли наскочити на прикордонний патруль. Залишався один шлях: вода. Прибій міг розбити барку об круті скелі або кинути на підводне каміння. Небезпека посилювалась тим, що з боку моря не можна підійти до печери непомітно: якщо там є люди, вони побачать хлопців, сховаються і виловлять їх, мов курчат. А крім того, ніхто з них ще досі в печерах не бував. У хлопців аж кров у жилах холола. Кожен гарячково шукав виходу з тяжкого становища. А виходу не було.
– Пропоную повернутися до першої пропозиції, – сказав Андрій. – З неї найзручніше починати. До того ж і найлегше. Давайте простежимо за стариком. Але, на мою думку, малоймовірно, що печери можуть бути складом. По-перше, вони ще не вивчені, там, певно, багато несподіванок і небезпек. Правда, дехто може твердити, що контрабандисти віддають перевагу саме таким печерам, але це просто фантазія. По-друге, катер лазів навряд чи пройде до печер. Взагалі, я не думаю, щоб новий склад був під самим носом військової бази. Не віриться, щоб і старий мав щось спільне з ним, але догнав, не догнав, а погнатися можна.
Його слова зовсім приголомшили хлопців. Їм почало здаватись, що й насправді все це – чистісінька вигадка.
– Тепер я згадав, – знову обізвався Андрій, – що ми проґавили важливий момент. Коли Сашо нам повідомив про рибальський човен, нам треба було розгледіти його н бінокль. Він, певно, був десь недалеко.
– Правильно! – вдарив себе долонею по лобі Максим. – А бодай тобі!.. Але ж ти не забувай, що вся наша увага тоді була зосереджена на каві!
– Досить! – плюнув Колка. – Сто чортів!
– Слухайте, що я вам скажу, – почав знову Сашо. – Годі про це. Що було, те спливло. І навіщо стежити за цим придуркуватим дідом? Ось побачите, він просто божевільний і більш нічого. Давайте заглянемо в печери. Даю голову навідріз, що кава там!
– Цікаво, – скипів Колка. – Недавно розпинався, що старик – контрабандист, і навіть його очі впізнав, а тепер почав зовсім інше. Ну гаразд, те, що ви кажете про печери, – можливо, так воно й є. Але хто ж годує цього божевільного? Таке питання можна задати?
– Божевільні їдять мало, – філософським тоном промовив Сашо.
Колка глянув на нього насмішкувато. Саша це розізлило:
– Ну там трохи рибки і все…
– А хіба божевільні рибу ловлять? – хитро спростував його Колка. – Виходить, треба за ним простежити!
– Так і зробимо! – вирішив Максим. – Тільки треба, щоб він весь час був у нас перед очима…
Всі замислились. У Саша рішення було вже готове, але, захоплений думкою про похід у печери, він промовчав, сподіваючись, що хлопці нічого не придумають і відмовляться переслідувати старого.
– За дюнами є дачі, – не витримав нарешті. – Що тут багато роздумувати! Більшість їх, мабуть, націоналізована. Знайдемо вільну дачу, наймемо її в управі, та й усе.
– Дуже близько до вітряка, – заперечив Максим. – Старик помітить, що ми за ним стежимо. А це небезпечно. Може все зіпсувати.
– Не помітить! – захопився знову Сашо. – Будемо ловити рибу або… та врешті щось придумаємо.
– Що там «придумаємо»! – визвірився Колка. – Що б ми не придумали, старик зрозуміє. І знову перенесуть склад, якщо він і справді в печерах.
Справа знову почала зволікатись. Максим сказав:
– Зрозуміло, що здаля ми за ним стежити не зможемо. Влаштуємось на дачах. Не забувайте, що ініціатива на нашому боці. Доки він пронюхає, ми його й накриємо.
– Цілком вірно, – авторитетно заявив Андрій. – Давайте підемо на місце, там і вирішимо.
Вони повставали і, незважаючи на обідню спеку, подалися спочатку до містечка, а звідти на дачі.
ВІЛЛА „РАЙНА»
Задихані й стомлені йшли хлопці довгим курним шляхом. Гарячий порох, змішаний з піском, пік у ноги. Місцями шлях був страшенно розпечений, і вони сходили вбік, але там ноги колола гостра суха трава і згонила їх назад на дорогу. День видався сліпучоясний і жаркий. Ні тіні, ні вітерця. В роті в них давно пересохло, але води ніде не було. Вони йшли, похнюпившись від спеки, й думали, що в цей неймовірно світлий день, коли навкруги так сонячно, коли небо і море такі блакитні, не може бути ніяких таємниць і що все це – чистісінька вигадка, плід розгаряченого пекельною спекою мозку. Хлопці самі дивувались тому, що ще й досі йдуть під цим пекучим сонцем, вгрузаючи по кісточки в розпечений порох цього нескінченного безлюдного шляху; дюни їм здавалися пустелею, таємниця, зв'язана із стариком та печерами – міражем, безглуздими сумнівами. Хотілось повернутися до затоки, туди, де розкинувся міський пляж, де стояли запорошені, прив'ялі акації, полежати в холодку, а перед заходом сонця скупатись у теплому морі. Але все-таки вони йшли далі. Дачі притягали їх до себе якоюсь дивовижною, таємничою силою.
Дорога звернула в розжарені оранжеві дюни, від яких пашіло, як з печі, і в бідній декоративній зелені перед хлопцями відкрилися червоні покрівлі дач. Було тихо, безлюдно, і на хлопців дихнуло якимсь особливим сумом, передчасним для цієї пори літа, але властивим південному краєві, який немилосердно палить сонце. Їм знову здалося, що блукати серед цієї проклятої пустелі зовсім безглуздо.
– От дурні… – перший розчарувався Сашо. – І чого ми отут лазимо! А в печерах тепер така прохолода…
Всі промовчали. Навіть Колка не визнав за потрібне відгукнутись. Нарешті почались алеї. Тут було ще затишніше, але й пекло дужче. Хлопці почали оглядати чепурні модні будиночки, та крізь опущені на вікнах жалюзі важко було визначити, які з них незаселені. Довго ходили. Страшенно хотілося пити, але ні колодязя, ні водопроводу не було. Мабуть, дачники ходили по воду аж у місто. Деякі дачі хлопцям дуже сподобалися. Особливо одна вілла, яка мала форму корабля.
– І все-таки цілковита відсутність смаку! – сухо зауважив Андрій. – Певно, це дача якогось багатого й тупого торговця овочами. Стільки грошей даремно витрачено. Добре його, йолопа, обдерли.
Вони оглядали все, неначе думали купувати. А потім вирішили, що все з'ясують в управі.
Дачі були за дюнами, на горбі. Звідси відкривався чудовий вид на море, а на заході зеленіли лани, невеличкі виноградники і ліс. На обрії здіймалося не дуже високе, паралельне морю пасмо гір. На півночі стирчав вітряк, схожий на чорного, знесиленого спекою птаха з безпорадно опущеними крилами. Тепер він здавався хлопцям дуже старим і потворним. І там було пусто й безлюдно, як і в усій розпареній від спеки околиці.
Вони вийшли на край схилу. Кроків за п'ятсот від них біліла невеличка вілла, потопаючи в темнозеленому вінку кипарисів, поблизу – палкою кинути – пашіли дюни. Дача й справді була хороша. Можливо, через це, а може й тому, що вілла стояла самотньо, далеко від інших багатих, але зроблених без смаку будинків, вона зразу всім сподобалася. Будинок тулився серед низьких дюн, порослих чагарником.
Крім живоплоту з кипарисів, дача була огороджена густими рядами колючого дроту. Жалібно заскрипіла залізна хвіртка, і хлопці ввійшли на подвір'я.
Як досвідчений слідопит, Сашо одразу зробив висновок:
– Тут люди не живуть!
Вони обійшли навколо дачі, заглянули в щілину опущених жалюзі і, нічого не помітивши, вирішили подзвонити, рискуючи порушити відпочинок дачників. Як можна було й сподіватися, дзвоник не працював. Постукали – ніхто не вийшов. Хлопці зраділи, а все ж, були не зовсім впевнені. Їм хотілось якимось чаклунським способом опинитися в управі і пересвідчитись, чи буде дача «їхньою». Звичайно, це не завадило хлопцям добре обстежити подвір'я і встановити, що будиночок має чорний хід, мансарду, де можна було обладнати спостережний пункт і, що найважливіше, є чудова водопровідна колонка та невеличкий басейн. Хлопці відкрутили кран, покуштували воду – хороша. Можливо, так здалося через те, що вода була холодна, як лід, чи тому, що їм дуже хотілося пити. Крім того, була й електрика.
– Кращого нічого й шукати! – вигукнув Сашо. – Тільки трохи далекувато від затоки. Де ми залишатимемо барку?
Про це ніхто й не подумав. Хлопці розчаровано мовчали. До того ж виникла й інша незручність: старик не міг не догадатися, що вони живуть тут і стежать за ним. Але, як сказав Максим, ініціатива була на їхньому боці. Доки він зрозуміє, в чому справа, хлопці зберуть стільки фактів, що можна буде вчасно передати його в руки міліції.
Юні слідопити полягали в густій прохолодній тіні кипарисів і почали міркувати, що робити з баркою. Виникали найрізноманітніші пропозиції, але жодної розумної. Виходило, що вони змушені відмовитись од барки, залишивши її на якорі біля рибальської набережної. Як пристань, так і набережну охороняла вночі морська варта, отже, їх корито буде в безпечному місці. Коли б тільки дача була вільна!
Максим по-хазяйськи причинив залізну хвіртку, і всі пішли оглядати околицю. Хотілося побачити, що розташовано на півночі. Два осипи – один крейдянобілий, високий і крутий, другий – трохи менший – створювали з південного боку затишний вибалок. Хлопці попрямували туди, і перед ними заблищала тиха, мов скло, річечка.
– Ти диви! – буркнув Андрій. – Десь тут недалеко є джерело!
А річечка насправді витікала з середини вибалка. Вище, з західного боку, він був схожий на пересохлу долину. Джерело заросло густозеленою травою й кущами. Колка вліз у болото, інші його витягли. Нагнулись над джерелом. Вода була чиста й прозора. Видно було каміння на дні. Опустивши ногу в річечку, Колка весело заверещав:
– У-у! От холодна! Як лід!
Максим нагнувся й напився води.
– Як лід! Така сама, як з колонки…
– Так вона ж, мабуть, звідси й іде, – догадався Андрій.
– Ось! Ось труба! – з радістю винахідника вигукнув Сашо. – Бач, як високо її вставили, щоб не замулювалась. Майстерно зроблено!
– Колка, ану спробуй дно, – сказав Максим.
Хлопець ввійшов у холодну воду по саму шию.
– Ого! Глибоко! Наче так собі річечка, а виходить, і холодна, й глибока. – Він виліз із води, клацаючи зубами, весь синій, і розпластався на сухій землі.
– Знаєте що? – голосом переможця вигукнув Сашо. – Тут будемо залишати барку!
– Я для того й сказав виміряти глибину, – обізвався Максим, який у цей час щось підраховував.
– Ну й гаразд, – збуджено говорив Сашо. – А ввечері будемо ставити вартового. Так тільки, для годиться, щоб зручніше було стежити за дідом.
– Браво! – поплескав його по плечу Максим. – Оце вже твоя ідея!
– Тільки добре треба її охороняти, щоб той божевільний не попсував, – обережно вставив Колка.
Вмить усіх охопив страх за барку. Кожен уявив, що старий дід уже потрощив їх любе суденце, і шалена ненависть закипіла в їхніх серцях. Колка схопився, мов несамовитий.
– Нехай тільки спробує! – стиснув він кулак і вигукнув – Я йому макітру розсаджу! Хай так і знає!
Максимові стало смішно:
– Ну досить, досить… По-перше, ми ще не вирішили… Та й дача може виявитись зайнятою.
Це нагадало хлопцям, що час уже рушати. Назад іти було не так важко, бо вони плекали надію влаштуватися в цьому чудовому місці. Крокували швидко, охоплені думками. Ввійшли в місто. Коли проходили повз великий будинок, обгороджений високим муром, хтось двічі вигукнув несміливим голосом: «Сашо!.. Сашо!..» Здригнувшись від несподіванки, хлопці повернулись назад, але нікого не помітили. Але Сашо впізнав голос і угледів над муром усміхнене обличчя Доменіки.
Дівчина дивилася на нього ласкавими й щасливими чорними очима.
Сашо мимоволі підійшов до муру. Доменіка ще вище підтяглася навшпиньки й радісно шепнула:
– Батько не лаяв мене. Він уже змінився. Дозволяє мені дружити з вами. – І, лукаво моргнувши, вона зникла за високою огорожею.
Сашо постояв, мов приголомшений, і пішов до хлопців, які чекали, здивовані не менш за нього. Сашо ніяково зупинився. Хлопці запитально дивилися на нього. Він махнув рукою.
– Н-ну? – винувато белькотів Сашо. – Що таке?
– Це ти скажи, що таке! – невблаганно промовив Колка.
Сашо хотів був признатися, але щось його зупинило. З якої речі? Це його особисті справи!
– Казала, що хоче в кіно, – сам не знаючи навіщо, збрехав він.
– Невже? – свиснув Колка. – В обід верещала, як божевільна, а тепер – у кіно! Дуже лагідним став Мортій!
– Дівчата! Хто їх зрозуміє! – приховав за філософськими фразами істину Сашо.
– Значить, – зробив Колка висновок, – будеш зятем бакалійника!
– Досить! – гримнув Максим. – Знову починаєте!
– І починатиму! – закомизився Колка. – Хіба не видно, що Мортій тут щось задумав? Через те й дозволяє їй! А наш осел і вуха розвісив!
Максим зареготав:
– Ха-ха-ха! І що ти ото мелеш! Сам ти осел!
Андрій теж засміявся. Сашо теж, але не дуже голосно. Відчував за собою провину. І справді, чому він не сказав їм правди? І сам себе заспокоїв: «Це не їхнє діло!» Але десь у душі осіло тяжке, недобре відчуття. Будучи фантазером, він все-таки не любив дурити своїх товаришів. А тепер ніби щось підбивало його. Чи бува не Доменіка винна в цьому?
Управа була замкнена. Покрутившись біля величезного витертого багатьма руками турецького замка і побачивши, що нічого зараз не вийде, хлопці ліниво посунули розжареними кам'янистими вуличками. Посідали в тіні морського парку. Він був маленький, – купка дерев, – але добре впорядкований, чистий і здавався в цей жаркий літній день тінистим оазисом. На лавах читали й куняли дачники. Хлопці вибрали найкраще місце в холодку і стомлено сіли на лаву. Перед заходом сонця пішли на пляж, довго купались, а потім, згадавши, що життя в містечку, певно, починається ввечері, коли настає прохолода, вони, свіжі й бадьорі, знову попрямували до управи. На жаль, голови управи не застали. Секретар, невеличкий на зріст чоловічок з лисим тім'ям і блискучими потертими рукавами піджака, певно, колишній писарчук, запропонував їм свої послуги. Хлопці чомусь думали, що лише голова може вирішити таке важливе питання, і промимрили, що почекають надворі, бо справа у них серйозна. Секретаря це образило.
– Та ви скажіть, по що прийшли, а там видно буде, може, і я вам допоможу, – з гідністю промовив він.
Не сподіваючись на успіх, Максим коротко пояснив, у чому справа, не проминувши згадати, що капітан Нако доводиться йому дядьком. Чоловік мовчки почухав лисину.
– Ага… Дача Чепкова… Вілла «Райна». Націоналізована.
– А не зайнята? – запитав Максим.
– Вільна… Справа в тому, що там немає меблів.
– Нічого, – пожвавішав Максим. – Ми люди моря. Спатимемо на підлозі. У нас є чим вкриватись.
Чоловічок покрутив лисою головою:
– Нічого не вийде.
– Чому? – невдоволено запитав Максим.
– Чому, питаєш? Ну, як вам сказати… Ви ж іще малі.
Максим скипів.
– Ми дачники, і якщо нас батьки відпустили, значить, ми вже не маленькі! – ображено відповів він, підкресливши слова «не маленькі».
– Ну й живіть собі у дядька Нака, хто ж вам не дає. Дача для гостей.
Максим сердито махнув рукою:
– Побачимо, в чому тут справа! То меблів немає, то для гостей! Побачимо!
Розсердившись, хлопці вийшли й подались до бай Нака. Хотіли попросити його, щоб сам поговорив з головою. Марно тільки час згаяли з цим бюрократом!
Бай Нако чистив на подвір'ї свіжу рибу. В місто він не поїхав. Усі четверо стали навколо нього, і Максим тактовно, здалеку почав пояснювати, що, мовляв, буде краще, якщо вони переберуться в якусь із дач, що немає ніякої потреби завдавати клопоту його сім'ї, що незабаром повернеться його син, а вони, мовляв, думають лишитися тут аж до початку навчального року. Вони, звичайно, заважатимуть, та й взагалі, навіщо турбувати людей. Максим серйозно побоювався, щоб бува капітан не поламав їхніх планів. Бай Нако чистив рибу, мовчки кивав головою і посміхався у вуса.
– Шибеники! – добродушно сказав він. – Що ви мені баки забиваєте? Знову якісь витівки у вас в голові, не інакше! Чи бува не скарб відкрили?
Максимові раптом захотілося розповісти все дядькові, але він рішуче утримався, тому що насправді ще нічого певного не було, йому самому в цю мить усі підозри здалися смішними й безглуздими. Махнувши рукою, хлопець роблено усміхнувся:
– Насміхайся, насміхайся! І навіщо ото нагадувати, аби тільки нас дратувати? Ти б краще сказав, чи говоритимеш із головою про дачу Чепкова.
– Була колись Чепкова!.. – суворо зауважив капітан. – Можу поговорити. Чому б не поговорити? То я вас і тут цілими днями не бачу, а там і поготів. Обережно, чуєте? Не забувайте, чиї ви, хлопці!
Бай Нако вмився на кухні, і вони пішли. Голова управи тільки-но звідкілясь повернувся. Капітан зайшов до нього, поговорив, і справа була вирішена. Зрадівши, хлопці надавали цілу хуру обіцянок оберігати народне майно, заповнили адресні листки у секретаря, який, – наче й не було нічого, люб'язно передав їм низку ключів, і випорхнули надвір. Бай Нако вибіг за ними:
– Гей, шибеники! А могорич буде? Закуска моя.
Посідали в казино, на відкритій терасі. Сонце вже зайшло, але було ще видно. По набережній гуляли хлопці й дівчата – дачники. З моря повертались човни. З рибальської пристані вітер приносив запах смоли й риби.
Бай Нако замовив склянку білого вина, а хлопці – по келиху пива. Андрій, який відповідав за касу, незадоволено нахмурив брови, та нічого не вдієш: перемогу треба було відзначити. Капітан дістав строкату хустку, повну сушеного заргану [3] 3
Зарган – сорт в'яленої риби.
[Закрыть], смачнішого навіть від тарані, а Максим відніс його на кухню, нагрів на плиті, пооббивав як слід і повернувся до столика.
– Ну, шибеники! – промовив капітан, – дивіться мені, чуєте? Щоб там чого не натворили, бо це вже вам не дача Чепкова! Будьмо!
Вминаючи смачний зарган, хлопці знову почали щедро обіцяти, що все буде гаразд. Біля столів з'явився Мортій, кинув погляд на компанію, несміливо й люб'язно привітався з капітаном і ввійшов у казино. Він був середній на зріст, худорлявий, з обвітреним чорним і вилицюватим обличчям, хитрими вирячкуватими очима й високим інтелігентним лобом. «Певно, з освітою», подумав Сашо. Одягнений був у темносиній костюм, досить потертий, але не важко було помітити з його покрою, що колись Мортій був елегантною людиною. Він і зараз був чистий, в білосніжній випрасуваній сорочці. Хлопці втупились у нього з підкресленою цікавістю, і це не уникнуло гострого погляду колишнього бакалійника, який у містечку мав репутацію полохливої людини, що примирилась з усім. Сашо похнюпився.
– Ви його знаєте? – запитав бай Нако, коли той зачинив за собою двері. – Ага, значить, знаєте. Ви не дивіться, що він такий потертий. Це він тільки про людське око. Б'юсь об заклад, що у Мортія не менше п'яти нових костюмів, та ще зо два літніх, білих, але він не наважується їх надівати. Корчить із себе бідного, нещасного. Правда, ослаб старий лев, обскубли йому трохи гриву Дев'ятого вересня [4] 4
9 вересня 1944 року болгарський народ скинув фашистський уряд і утворив народну республіку.
[Закрыть]і в тюрмі посидів, але все одно ще у нього залишилось чимало всього. Хитрий, як чортяка. І золото у нього є, і обстановка. Килими і таке інше. Тепер тільки розпродує. Та побачимо, доки він продаватиме. Всьому настає кінець!
– Де він зараз працює? – запитав Колка.
– Ніде. Розпродує все. Правда, часом виходить у море, але й то більше аби показатись. Дивіться, мовляв, я теж людина трудова. А займається іншим: продає рибу своїм квартирантам.
– Мабуть, велика у нього хата, – обізвався Андрій. – Та й добра, видно, чимало.
– Аякже! Хіба мало здирає! Я вже не раз казав в управі: приборкайте нарешті цього типа! Доки можна! Досить уже експлуатації! А вони тільки сопуть. Мовляв, немає підстави. Невже нема? Ану дайте його мені в руки, я вам покажу, чи є, чи нема! – капітан Нако спересердя з огидою плюнув на пісок. – Та стривайте, ще доберемося до нього, – заспокоював він сам себе. – Воно-то, правда, квартплату нормували, та все одно, тринадцять кімнат – це тобі не жарти! Тільки подумайте: тринадцять кімнат! Візьми в середньому по два, а то й по три-чотири ліжка – скільки виходить! Дере хапуга!
Хлопці замислено мовчали. Бай Нака їхнє мовчання образило:
– А ви що? Може, думаєте, що я йому заздрю? Плював я на його кімнати! Але не можна так: хто мав колись, той і тепер має! Хіба для цього нас били в застінках, га?
Сашові було дуже незручно говорити про Мортія, і він спробував перевести розмову на іншу тему, та марно. Колка ненаситно почав розпитувати капітана. Завагавшись на якусь мить, бай Нако махнув рукою і почав розповідати… Давненько вже, десь у тридцятому чи в тридцять другому році Мортій переїхав сюди з Констанци. Сам він родом з Добруджі. Жінка в нього гречанка. Красуня. Дочка в неї вдалася. В Констанці Мортій мав шинок, та, певно, то був не шинок, а морський бар. Звідти він привіз дві баржі добра. Тут відкрив великий шинок, почав торгувати рибою, та й усім, що йому потрапляло до рук. Само собою зрозуміло, під час війни підтримував дружні стосунки з гітлерівцями. Влаштовував великі банкети, але дружину держав під замком. Нікому її не показував, нікуди не пускав саму. Люди бачили її тільки на пристані, коли вони приїхали. А з самого Дев'ятого вересня н до цього часу ніхто й оком не бачив. Ходять чутки, що він її б'є, а за що – ніхто не знає. Кажуть, він потайна, підозріла й непевна людина.
– Чи не займається бува контрабандою? – запитав Колка, і від цієї думки аж мурашки полізли у нього по спині.
– Еге, шибеники! – доброзичливо посміхнувся бай Нако. – Вам скрізь тільки і ввижається контрабанда. Хіба він зважиться! Мортій полохливий, як жаба.
– А чому він переїхав сюди? – нетерпляче запитав Максим.
– Хто його знає! – задумався капітан. – Різні балачки ходять, та біс його зна, кому вірити… Кажуть, що мати Доменіки була… ммм… ну, дама з його бару, що Мортій убив якогось багатого румуна і Доменіка ніби дочка цього румуна. Взагалі, темні діла. Навіть говорити совісно. А може, все й брехня. Все може бути на білому світі!
Хлопці засмучені мовчали. Нестерпний біль роздирав Сашове серце. До нього й раніше доходили такі чутки, але він тоді не цікавився ними, та й не дуже приємно було їх слухати. А тепер розповідь дядька Нака вразила Саша прямо в серце. І навіщо було Колці його розпитувати! Зрозуміло, це він робить навмисне. Ні, шановний, помиляєшся! Хіба дівчина винна? І все-таки йому було дуже прикро, що навколо батьків Доменіки ходять такі брудні плітки. «Прокляте життя»! думав збентежений Сашо. Він підвівся й пішов на рибальську пристань.
– Що з ним? – запитав бай Нако.
– Нічого… – поквапливо відповів Максим. – Здається, на сонці перегрівся.
Капітан засміявся.
– Еге, хіба може сонце дошкулити Сонцю!
Сашо походив біля повитягуваних на берег човнів, сів на камінь і втупився в тиху вечірню воду, що відблискувала темноліловим світлом. Широкі нафтові плями ліниво гойдались на гладенькій поверхні. Раптом хлопця охопила страшенна ненависть до Мортія. Хижак! Як він насмілився бити дружину? А може, й Доменіку? Від однієї думки, що її можуть бити, Сашо аж здригнувся. Це йому здавалось потворним, грубим і неймовірним. Але разом з цим в уяві блискавично постала картина побою, його охопив дикий, нестямний гнів. Сашо шпурнув у море жменю піску й застогнав. Мабуть, Мортій б'є її тому, що вона не його дочка і нагадує йому про того іншого. Мстить. І матері її мстить. Хотілося вдертись у казино і вгородити йому в груди ніж… Кволий сутулуватий корчмар з полохливими хитрими очицями в його уявленні перетворювався на якогось зловісного хижака, неймовірно потворного, як і вся його брудна й заплутана історія.