Текст книги "Вітряк"

Автор книги: Славчо Чернишев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)

Славчо Чернишев
ВІТРЯК

_{Художник В. В. ВАСИЛЕНКО}

НЕСПОДІВАНА ВТРАТА

Старий капітан барба ^[1] _{1
   Барба– капітан.}


[Закрыть]Тодорій умер перед заходом сонця. Вмер на березі моря, на піску, за старою моряцькою звичкою, спрямувавши погляд у далечінь. Небо над затокою було світложовте й глибоке, і Максим подумав, що це дуже безглуздо – вмирати в такий чудовий день, на початку літа, яке ще тільки розгорялося на повну силу.

І все-таки барба Тодорій помер.

Хлопці стояли біля старого капітана сумні й приголомшені, не знаючи, що їм робити. Несподівана смерть капітана збентежила їх, перелякала. Лише півгодини тому барба Тодорій сидів за кермом, вітер роздував прямокутний парус, і стара барка міряла вздовж і впоперек величезну синю затоку. Кволий рибалка ледве тримався на ногах, але палка любов до морських просторів і солоного вітру, до цих дужих смуглявих хлопців, яким він подарував свого благенького човна і які так уміло його полагодили, надавала йому сил, і капітан почував себе майже щасливим. Чи багато треба старому морякові!

О, ця дзвінка солона вода, цей свіжий ласкавий вітер, це південне сонце і ці хлоп'ята! Вони нагадували йому далеку молодість. Барба Тодорій на мить віддався мріям.

Назавтра він збирався поїхати з хлопцями в рибальське містечко Н., побачитися з давніми товаришами по морю й по боротьбі, а потім уже повернутись й лягти умирати. Але передумав. Навіщо їхати так далеко? Він і без того почував себе погано. Така подорож могла остаточно погубити його – хворі легені не витримали б.

Краще сидіти на березі рідної затоки, дивитись на море й сумувати за ним. В цьому є щось приємне й заспокійливе. А хлопці впораються й без старого капітана. Не вперше їм вирушати у відкрите море. Бач які міцні та дужі. Справжні моряки! А самим ще й п'ятнадцяти не минуло… Оцей ось, не по літах високий, засмаглий від морського сонця й вітрів, дужий і мужній Максим, будь-що доведе старе корито до Н., хоч би оскаженіле море здіймало й стометрові хвилі. Упріє, а доведе. Він добре керує парусом, знає море, наперед відчуває зміну вітру, та й розумний, чортяка, а гребе – мов той єгипетський раб. Наполегливий хлопець – весь у батька пішов. Колись буде капітаном і пройде всі моря вздовж і впоперек. А оцей юнак із красивими задумливими очима й душею мандрівника, захоплений водною стихією й далекими південними морями, перечитав усі книжки про море. Він напевно побуває на південних островах і сам напише про них хороші книжки. Вже й зараз він уміє гарно розповідати, та й спостережливий дуже – від його ока нічого не втече, не сховається. Пильне око! Правда, частенько він захоплюється, а інколи й збрехне, але це без поганого наміру. Не випадково ж хлопець сам себе назвав Сашо Африканське сонце. На цього легковажного мрійника багато розраховувати у відкритому морі не можна. А все ж хлопець він непоганий.

А ось Андрій – серйозний, мов професор, дуже начитаний хлопець. Він добре розбирається в морській справі, знає силуети всіх кораблів і човнів, вивчив краще за якогось там досвідченого моряка флажкову сигналізацію і всі морські вузли, розсудливий і взагалі освічений хлопець. Цей, певно, буде суднобудівником. Весь час придумує різні моделі крейсерів, яхт, баркасів і парусників. Він син інженера, й наука у нього в крові. А який математик! Неначе в його голові не мозок, а справжня лічильна машинка.

А оце чорне, мов циганча, хлоп'я Колка – бідолашний сирота. Добре, що влада тепер наша, не жебракуватиме, сіромаха. А з нього вийде військовий моряк. Аякже, справжній син моря! Ще й героєм стане. Коли розстріляли його батька, а Гіну, матір, прогнали з фабрики, він сам заробляв на хліб і собі й своїм меншим братам. Змалечку ходив на промисел з батьковими товаришами. Людина, яка пройшла через такі незгоди, в лиху годину не підведе. Сама умре, а тебе виручить. Так і його батько загинув, але інших не видав. Коли б усі такі, – були б живі тепер сини барби Тодорія і гуляли б його внуки по морю в старому кориті. Тепер ці хлопці йому за внуків. Добрі молодці. Є на кого залишити море й рідний берег. Вони не тільки в Н., а в самий Стамбул за одну ніч доберуться!

Барба Тодорій замріяно повернувся до берега. З моря велике портове місто нагадувало мальовничу панораму. Порт з кораблями й високими кранами, старенькі будинки з обідраною штукатуркою, модні вілли з плоскими цементовими дахами, величезні куби громадських будинків, білі кам'яні церкви з позеленілими від часу банями, довгі й тонкі заводські труби, що декоративно вимальовувались на фоні надвечірнього неба, густа темна зелень, гуркіт великого морського міста – все це було дороге серцю й хвилювало старого моряка. Це південне місто зростало у нього на очах, весь час наступаючи на сушу. А скільки ще чудових кораблів під різними прапорами приставатимуть до його причалів! І він більше не зустрічатиме їх. Так, людина – дуже недосконале створіння. І наскільки це було мудро, настільки ж нагонило й жах. Барбі Тодорію не раз за свої сімдесят вісім років доводилось умирати. І на морі, й на суші, і в поліції, і у в'язниці. Він звик дивитися смерті прямо в очі, був старий і недужий, – і все-таки йому не хотілось умирати. А проте він вирушив у свою останню подорож…

Прибій ліниво плескався об жовтий берег, а в червоних відблисках вечірньої зорі шугали білі чайки. Вони сумно скиглили. Крила їх горіли в останніх променях сонця. Лиховісні чайки-гларуси гидко й неприємно реготали. Жахливий регіт! Сумний плач гларусів! Червоне небо відбивалось у гладенькому морі, і лише одна невеличка хмарка, вузенька, мов чорна, траурна стрічка, висіла над лівим краєм сліпучо-яскравого заходу. Пахло йодом і водоростями.

Коли всі рибальські човни повернулись до затоки, люди дізналися, що барба Тодорій вирушив до інших берегів. Простоволосі, змоклі рибалки стояли біля свого старшого товариша, похмурі й мовчазні, не ймучи віри, що того, хто довгі роки повільно вмирав, підточений хворобою, нарешті не стало серед живих. «Щасливий, – думали вони, – не дома на постелі закрив свої очі, а на морському березі, під шум хвиль і вітру».

Збентежені незвичайним натовпом на березі, з пристані прибігли з галасом люди, яким навіть на думку не спало, що тут хтось помер. Побачивши, що трапилось, вони, ще задихані, познімали кашкети, посхиляли голови й притихли. Серед них був і Максимів батько, робітник портових майстерень, бойовий товариш барби Тодорія та його синів, яких повісили фашисти. Похмурий і суворий, він протиснувся крізь натовп, ставши перед тим, хто першим навчив його червоної правди, якось невміло, мов соромлячись своєї скорботи, підняв кулак до почервонілих очей. Максим схлипнув і ще нижче похилив голову. Колка нестримно розридався, мабуть, згадав свого розстріляного батька. Андрієві було тоскно і хотілося втекти, але якась невідома сила утримувала хлопця біля покійного. Тільки Сашові й не хотілося дивитись на мерця, і водночас було важко одвести від нього очі. Він стежив за обличчям барби Тодорія, що з кожною хвилиною змінювалось і все менше ставало схожим на те сухе й любе старече лице, яке він знав до найменшої рисочки, бо мав на диво сильну зорову пам'ять. Сашо дивився, як образ старого капітана втрачає свої риси, і його гнітило відчуття, що немає вже ніякого барби Тодорія, а є тільки відлітаюча матерія.

Потім усе втратило свій реальний смисл.

Реготали гларуси. Якісь жінки-рибачихи, певно, колишні дівчата синів барби Тодорія, заголосили. Зупинялися прохожі. Дехто почав розпитувати, хто такий покійник, від чого помер, чому немає родичів. Змішалось багато голосів. Зчинилась метушня. Десь дістали воза.

Товариші барби Тодорія поклали його на воза й накрили зверху старим рибальським парусом. Хтось вилаявся. «Тихше, громадяни, тихше! – заспокоював міліціонер. – Людина вмерла». Всі пішли за возом. Хлопці самі лишились на пустому березі.

Тоді Максим сховав весла та щоглу з перекладиною, і всі четверо рушили за натовпом. Сашо побіг до телефонної будки й попередив матір, що він сьогодні не прийде на ніч додому. Мати перелякалась: чому він не прийде? А Сашо хтозна для чого збрехав, що вмер визначний мореплавець і треба буде стояти в почесній варті. Мати спробувала заперечити, але, знаючи свого сина, не дуже наполягала, а йому тільки того й треба було. Сказавши на добраніч, він повісив трубку. Потім подзвонив на завод до інженера Кирилова, передав йому сумну звістку і повідомив, що «екіпаж» (в тому числі і Андрій) стоятиме всю ніч на почесній варті; якщо інженер матиме час, хай прийде й він. Кирилов, давній друг капітана, який активно допомагав хлопцям і Максимовому батькові лагодити старе корито, відповів, що негайно виходить. Сашо наздогнав товаришів.

Барба Тодорій жив сам у маленькій хатині на околиці міста, біля самого моря. Це був старий бідняцький, робітничий квартал. На одному його кінці вже зводились нові житлові корпуси, але поки що вони вміщали небагато людей. І досі, хоч вже не один рік минув після того, як народ взяв, владу в свої руки, цей квартал зберігав свій колишній вигляд. Нові були тільки назви кривих пильних вуличок. Багато його мешканців загинули за довгі роки боротьби. Старому капітанові давали будиночок у центрі міста, але він рішуче відмовився. Що він робитиме сам у великій чужій хаті? Якби були живі його сини, то інша справа. І він вирішив залишитись у старій рибальській хаті, не захотів кидати кімнатки з пожовклими стінами, що колись були побілені вапном, невеликого подвір'я з старою шовковицею і трухлявою лавочкою, жоржини покійної, потемнілі портрети, прості вбогі меблі, домашні хвилюючі запахи – все те дороге, що викликало спогади про минуле. Старенька бабуся, подруга покійної жінки і близька сусідка, наглядала за ним. Злі язики давно підвели їх «під вінець», але насправді нічого такого не було.

Вчора, літнього вечора 1946 року, барба Тодорій востаннє повернувся до своєї хатини. А завтра він залишить її назавжди. Побачивши мовчазну процесію, стара сусідка одразу все зрозуміла. Вона вибігла назустріч, заридала-заголосила і пішла за возом. Бідняцький квартал заворушився. Повиходили жінки й приєднались до старої сусідки, діти гуртом пішли обабіч воза. Колчина мати тільки-но повернулася з заводу. Почувши плач, вона зав'язала свою вилинялу хустку й теж вибігла з хати. Чи хтось їй сказав, що везуть барбу Тодорія, чи серце почуло, але Гіна закричала, заголосила, ухопившись за віз, і безпорадно розридалась. Покинув їх один з тих, хто разом з її чоловіком боровся за кращу долю.

Старого капітана поклали на ліжко, і жінки й друзі заходилися біля покійника, готуючи його в останню путь. В кишені у нього знайшли шматок грубого сірого паперу, на якому кривими літерами хімічним олівцем було написано невеличкий заповіт. Увесь квартал прийшов попрощатися з доброю людиною. А капітан лежав у червоній труні, обставленій квітами, вбраний мов на свято, в чорний костюм і матроський тільник. Члени парторганізації з карабінами при нозі стояли на почесній варті коло старого комуніста. Ніч була коротка й тепла, мерехтіли зорі і тихенько повівав ласкавий зефір.

Чоловіки курили на подвір'ї і тихо розмовляли. Хлопці були сумні й пригнічені, одні сиділи на розсохлій лаві, інші стояли на почесній варті біля старого капітана.

Розвиднілося рано.

Море було біле, майже срібне, схоже на величезне гладеньке озеро. Розбуджені сходом сонця, чайки плакали, мов малі діти. Нічна втома, напруження і цей пташиний плач знову нагнали сум на хлопців. Але біль уже втратив свою гостроту. Після полудня, коли спека була найбільша, процесія вирушила до кладовища. За катафалком ішли найближчі товариші барби Тодорія, члени партії, народ. Весь бідняцький квартал вийшов провести свого славного сина. Грав флотський оркестр. Майоріли червоні прапори, перев'язані чорними стрічками. Схиливши голови, йшли матроси. Було сумно, пильно і жарко. Відчувалося (напевно, це від спеки), що навколо – якась порожнеча. Обабіч катафалка йшли Максим і Андрій, Колка й Сашо. Хлопці повільно ступали, стомлені безсонною ніччю, і обличчя їх були сумні, змарнілі. Траурні звуки музики, здавалося, колихали їх, і вони похитувались у повільному дивовижному ритмі, неначе випили великий келих гіркого вина. Мужньо ридав похоронний марш.

Сашо ледве волочив ноги. Він відчував смертельну втому, похорон гнітив його. В одному місці вулиця звузилась, процесія збилась, і Сашо, сам того не помічаючи, звернув у вуличку й пішов додому. Повільно піднявся східцями, на які завжди вибігав одразу, зайшов у кімнату, ліг і заснув. Але й крізь сон чув сумну урочисту музику, а повіки різало яскраве світло паркого полудня, і якесь чудне болісне і водночас приємне почуття, яке, певно, викликав безутішний сум музики, розливалось по всьому тілі. Інколи музика затихала, зникала, йому дуже хотілося знову її почути, знову пережити те особливе відчуття небуття, і він напружував слух, щоб вловити сумні звуки. А почувши їх, знову падав у прірву між сном і реальністю. Нарешті втома взяла верх, і Сашо заснув глибоким сном.

Максим перший помітив відсутність Сашо. Спочатку він розгнівався, пообіцявши жорстоко розправитися з своїм малодушним приятелем, але потім його гнів ущух. Слабка людина цей Сашо. Нерви не витримали.

Траурна процесія ввійшла на кладовище. Люди розбрелись алейками, добираючись до могили. Друзі підняли червону труну й поставили на м'яку землю. Виступили промовці, почалося прощання. Могильники взяли мертвого, трикратний залп глухо тріснув у розпеченому повітрі, пролунала музика, товариші барби Тодорія заспівали: «В тяжкій боротьбі ви навік полягли…», земля застугоніла, падаючи на труну капітана, і все кінчилось – просто, як його життя, і урочисто, як час, в який він помер.

Максим і Андрій з батьками, а Колка з матір'ю відвідали могилу розстріляного Колчиного батька, поклали квіти під вицвілою пірамідою братської могили. Вдова довго ридала і не могла піти звідси. Колка повів її додому, батьки пішли чаркою пом'янути покійника, а Максим з Андрієм навмання попрямували вулицею. Пройшлись рибальською набережною, покрутились біля старого корита, а надвечір завернули до Саша. Розбудили його. Хлопець перелякано схопився, винувато кліпаючи очима. Максим вичитав товаришеві, але Сашові стало ясно, що на цей раз усе минеться легко. Поговоривши про те про се, вони домовилися вирушити до рибальського містечка через три дні. Хіба ж могли вони раніше залишити старого капітана!

ВІДПЛИТТЯ

За пропозицією Максима, ніч напередодні від'їзду екіпаж провів у старому човні, на набережній. Максим хотів, щоб хлопці з самого початку звикали до бурлацького життя й знегод, хоча пестунчиків серед них не було. Максим зробив це головним чином заради Саша, який у мріях був найсміливішим, а коли доходило до діла, першим ховався в кущі. Хлопці вже не раз бували в Н., і саме через те, що їм полюбилося це містечко, вирішили провести канікули там. На риболовлі хлопці заробили трохи грошей, і Андрій зберігав їх з суворістю найпедантичнішого в світі касира. Розраховували також, що допоможуть і родичі. А рибалити вони зможуть і в Н., продаватимуть рибу дачникам, от і не сидітимуть у батьків на шиї. Андрієві ж хотілося, щоб батьки взяли на себе витрати на мандрівку, а на зароблені гроші купити мотор. Плавання під парусами було для нього, ніби класикою моря, а от з мотором справи пішли б набагато краще. По-перше, удвоє більша швидкість, по-друге, запах риби й водоростей, перемішаний з запахом бензину чи нафти, – еге, це вже зовсім по-морському! Кожен приніс щось із дому, – зібралося чимале господарство: дві каструлі, сковорода, алюмінійові тарілки й ложки, вітростійкий ліхтар, барильце для води, електричні ліхтарики, військовий бінокль і компас інженера Кирилова – гордість Андрія, велика сокира та інше спорядження. Правда, вони їхали до брата Максимового батька, який був капітаном пароплава-бази, але все-таки не зайве мати і власні речі. Ніби не до Н., а на самий екватор збиралися. За всім цим ховалась невелика таємниця. Крім іншого начиння, за поясом у кожного був гострий матроський ніж.

Інженерові Кирилову ці витівки не дуже подобались, але, з другого боку, він думав, що хлопці вже дорослі і не робитимуть дурниць. Трохи романтики не завадить. Нехай гартуються, а головне – звикають до самостійності.

Сашів батько, доктор Липов, був весь час зайнятий і мало цікавився, чим розважається його син. Повністю віддавшись роботі в лікарні, науковій діяльності, він усе полишив на добру волю дружини, яка була дуже зайнятою людиною і не могла справитися з неспокійним мрійником, мабуть тому, що він був схожий на неї. Максимів батько взагалі не звертав уваги на всі ці витівки, а робітниця Гіна вважала цілком природним те, що син робітника ходить з ножем. Її життя було завжди тяжке, сповнене небезпеки й риску. Тривала підпільна діяльність її чоловіка прищепила Гіні нові звички, яких важко було позбутися. Та за свого Колку вона ніколи не боялася. Можливо, через те, що він змалку ходив у відкрите море, на промисел, Колка був міцний і здоровий хлопець: міг за себе постояти…

Ніч була світла й місячна, без вітру. Золота стежка через усе море вела до далеких горизонтів. Вода блищала, немов розтоплений метал. Хвилі сумно плескали в берег, навіваючи легенди. Хлопці сиділи в старому кориті, хто обпершись на борт, хто витягшись на лаві, і мовчали. Сашо ледь чутно бриньчав на гітарі, тихо наспівуючи про далекі лазурові моря. Трохи згодом він замовк, втупившись у морську далечінь, посидів так і раптом, пожвавившись, мрійно сказав:

– Ви знаєте що?

Всі насторожились.

– На мить я собі уявив, що ми у відкритому морі. Буря. Вітер. Шторм вісім балів. Збиваємося з курсу. Пливемо в темряві три доби і, нарешті, стомлені, змоклі, опиняємось біля берегів Абхазії. Перед нами пальми, бамбукові ліси – тропіки. Крутий скелястий гірський берег. Немає ні пляжу, ні піску.

– Еге, це вже ти вигадав, – закинув Колка. – Ти, певно, десь вичитав, що на південних берегах немає пляжів. А звідки ти знаєш, може, в Абхазії якраз і є!

– Немає! – авторитетно відрубав Андрій, що стояв на вахті. – На південних берегах пляжів не буває. Це закон моря. Факт.

– Але штучні ж бувають, – настоював на своєму Сашо. – Наприклад, в Балчику. Ось Максим там був, нехай скаже.

– Не тільки в Балчику, а й у Ніцці пляж штучний, – сказав Максим.

– Ти вчора тільки звідти, – глузував з нього Колка. – Розкажи нам докладніше.

– Поважай свого капітана, – напівсуворо, напівжартівливо зауважив Максим. – Сонце теж не бував на Таїті, а весь час про нього говорить. А коли хочеш знати, пляж у Ніцці штучний і, крім того, відгороджений сталевою сіткою.

– Невже? Навіщо? – здивувався Колка.

– Відгадай!

– Певно, від підводних човнів, – поквапився Сашо.

– Дурниці! – різко вигукнув Андрій, який не терпів незнання елементарних речей. – Від акул.

Колка свиснув:

– Від акул!?.. Гм… Паскудне море. Ніколи б не проміняв його на наше.

– Паскудне, але цікаве! – пожвавився Сашо. – Уяви тільки бій з акулами… О-о-о… Взагалі красота! От коли б тут були акули, побачив би ти…

Колка зареготав:

– … як ти зникаєш у животі акули? Про мене, нехай їх краще не буде. Бо хто ж тоді опише нашу подорож?

– Як хто? Максим! – раптом образився Сашо. – Він же веде щоденник!

Максим підвівся:

– От тобі й на! Ну гаразд, коли тобі так дуже хочеться, пиши ти, хоча це право капітана. Гаразд. Вирішили. Сонце вестиме щоденник. Тільки без поезії, а головне – короткі речення!

Сашо зрадів, хоч у глибині душі й відчував, що не дуже чесно добився того, чого йому хотілося. Він образився, але нічого не сказав Максимові й тільки багатозначно вдарив по струнах.

Максим глянув на старий будильник барби Тодорія. Було близько дванадцятої. Підкрутивши пружину, він сказав:

– Ану спати! Після Андрія вахту приймає Сонце. За ним – я.

– Єсть, капітане! – в'яло відповів Сашо і поліз на ніс човна.

На світанку, коли Максим ставав на вахту, всі посхоплювались, ніби зовсім і не спали. Умились біля колонки на хвилерізі. Сашо з Колкою залишились набрати в барильце води, а Андрій пішов на пристань дістати прогноз погоди, йому сказали, що змін немає ніяких, і він повернувся доповісти Максимові. Підготувавши барку, хлопці почали чекати проводжаючих.

Раніш за всіх прийшла мати Колки. Вона принесла свіжих млинців і банку варення з полуниць. Поки хлопці їли, вона поговорила і поплакала за барбою Тодорієм, потім наказала Колці берегтися і задріботіла до заводу. Згодом прийшов інженер Кирилов з бай Ілією, Максимовим батьком, який приніс хлопцям гарячого хліба, помідорів, бринзи і фляжку горілки – натиратись, якщо хто простудиться. Інженер Кирилов вручив Максимові чотири рятувальних пояси і морську карту, обгорнену целофаном. Максим подивився і віддав її Андрієві.

– Яв картах не дуже розбираюся, – визнав він. – Нехай буде у штурмана. А пояси – це вже й зайве. Стільки грошей уклали! Всі плаваємо, як ті акули, – посміхнувся він.

– Нічого. На всякий випадок, – усміхнувся й собі інженер. – Чого вартий моряк без пояса!

Сидячи навпочіпки на піску, Андрій жадібно розглядав карту. А батько тим часом тихо повчав його. Син слухав одним вухом, зосередивши всю увагу на карті, і тільки бурмотів:

– Гаразд. Не хвилюйся.

Інженер не хвилювався, та все-таки він був батьком, хоч і занадто лагідним, але батьком. Не даремно ж приніс рятувальні пояси. А скільки попобігав, доки їх знайшов!

Бай Ілії здалося, що кермо повертається туго. Старий майстер старанно змазав його, потім довго оглядав добре просмолене й законопачене дно, перш ніж сказати, що на цьому судні можна вирушати в подорож. Воно вже «не давало води», як раніше. Але Кирилова все ще не задовольняло щось. Він уважно оглянув перекладину, такелаж і вітрило. І весь час йому здавалося, ніби шкот короткуватий. Можливо, це тому, що він погано розбирався в парусній справі. Кирилов був інженер-механік.

Схвильована, ледве переводячи дух, прибігла Сашова мати. Була вона худенька, тендітна, в окулярах і ще зовсім не стара. Рано вийшла заміж. Мала трьох дітей. Як і всі матері, що рідко бувають удень дома, вона тремтіла за своїх дітей.

– Буде буря! – звернулась вона до чоловіків. – Щойно говорила по телефону з одним військовим начальником, і він мене попередив. Я вважаю, що краще не відпускати дітей.

Хлопці не на жарт занепокоїлись.

– Цілком можливо, – промовив інженер. – В таку пору бурі бувають.

– Навряд чи буде, – заперечив Андрій. – Прогноз чудовий. Та й Н. під боком.

– Немає ніяких прикмет, – втрутився Максим, стурбовано глянувши на батька.

Інші хлопці глянули на інженера з тривогою і надією. Бай Ілія обвів поглядом море й небо і, поміркувавши, звернувся до лікарки:

– Не знаю, гларуси мовчать. А хоч і буде – нехай хлопці гартуються.

– Боюся, – простогнала жінка.

– Тому й думаєш про бурю. А вона або буде, або й ні. Метеорологія – мов жінка: не вгадаєш, коли буча здійметься, – засміявся він.

Худенька жінка, нічого не відповівши, віддала Сашові сумку, набиту продуктами, й потерту ковдру.

– Я вас благаю, – звернулась вона до Максима, який викликав у неї найбільше довір'я, – будьте обережні. – І тихо додала: – Сашо такий… гарячий, стримуйте його… – хотіла сказати «бережіть його», але посоромилася.

– Будьте спокійні, – змовницьким тоном шепнув їй Максим. – Привезу назад живого й здорового, та ще й з орденом.

– З яким орденом? – перелякано заблимала вона з-під окуляр.

– З орденом… з орденом за морську відвагу…

Лікарка сумно посміхнулася.

– Мерщій, уже пора! – гукнув Колка з човна. Не подобалось йому таке хникання.

Нашвидку попрощавшись, хлопці зайняли свої місця за трьома парами весел; Максим сів за кермо. Бай Ілія з інженером підштовхнули старе корито, весла підхопили його й понесли від берега.

Море було спокійне, мов басейн. Барка легко ковзала по його поверхні.

– Дивіться мені! – гукнув услід бай Ілія з посмішкою, але серйозно сварячись пальцем.

– Добре, добре, – з досадою відповів Максим і тихо подав якусь команду.

Хлопці підняли по веслу в знак привітання. Доктор Липова потяглась їх зупинити, серце в неї стискалось від неясного передчуття і страху, але чоловіки різноголосо гукнули: «Щасливого плавання!», вона сумно махнула хусткою й заплакала. Угледівши це, Сашо скипів від гніву. Ах, як вона його зганьбила, як зганьбила!..

Мати й обидва батьки стояли біля причалу, аж поки барка не стала маленькою, мов дитяча іграшка. Тільки тоді вони пішли на роботу.