Текст книги "Тайна вечеря"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

Сотника затримали лиш через тиждень – переховувався на лісових хуторах, дали йому п’ятнадцять років, як на Іванове переконання, мало – таких треба ставити до стінки…

Подумавши так, Сокирко ще раз упевнився в чистоті та міцності своїх ідеалів. Так, саме чистота й міцність ідеалів – ось що повинно стати стрижнем майбутньої статті про старшого лейтенанта держбезпеки, молодого комуніста Івана Макаровича Сокирка. І добре, що Розалія почує їхню розмову. Розповість Дорфманові про героїчну Іванову молодість, той, правда, старий цинік і навряд чи повірить, проте Дорфманове визнання йому, зрештою, до шмиги.

А ще Іван подумав, що слухатиме його й оця голубоока Ольга, тож не треба шкодувати барв для змалювання подвигів. Проте бісова дівка прониклива й розумна – аби не переборщити. Треба зробити так, щоб Антон наче витягував з нього факти, а він розповідатиме неохоче, соромлячись, іноді, правда, спалахуючи, – тоді виправдані перебільшення та емоції. Одне слово, до розмови слід добре підготуватися, не раз прокрутити все подумки – стаття має вийти не дуже захвалювальна – всюди є заздрісники, й одразу після публікації нарису варто зайти до парткому, ніби поскаржитися на журналіста, який багато що перебільшив.

Кому приємно, коли хтось поруч висовується? Простити це важко. Проте якщо сам ти скептично ставишся до хвалебних епітетів – інша справа, така позиція влаштовує всіх і розцінюється як вияв скромності.

Однак він, здається, вже засидівся в Онищенка. Сокирко зиркнув на годинник: початок дев’ятої, йому їхати на Печерськ двома трамваями, але ще встигне до Розалії. Іванові до смерті захотілося обійняти Розу і одразу забути цю блакитнооку недоторку. Він підвівся, Онищенко спробував затримати його, та не дуже наполегливо, і Сокирко, не скориставшись ліфтом, збіг сходами до парадного.

3

– Ти підеш до церкви?

Євген Прокопович поморщився: невже за стільки років не можна відвикнути від безглуздих запитань? Невже Танюшик не може зрозуміти: щонедільні відвідини собору – то частка його нинішнього життя, єдине, що наповнює це життя змістом, вселяє надію, очищає і наснажує. Підтягуючи півчим, удихаючи аромат ладану й догорілих свічок, відпочиваючи зором на золотих ризах священиків, він знову відчуває себе справжньою людиною. Не жалюгідним табельником з богом забутого заводика на Теличці. Про той заводик, здається, забули навіть всюдисущі енкаведисти. І слава богу, що не згадують. А то, борони боже, ще зацікавилися б табельником Євгеном Прокоповичем Черняком, розкопали б весь підспідок його справи. Од самої думки про це Євгенові Прокоповичу ставало моторошно – тепер з такими, як він, не панькаються, бо він в очах червоних типова й суцільна контра, ворог народу, і єдиний шлях його – Соловки чи Колима. І це, зобачте, по-божому, бо можуть і до стінки поставити…

Проте Євген Прокопович волів не думати про те. Майже двадцять літ минуло, як оселився в Києві,– два десятиліття чистої біографії: «починав» як дрібний конторський службовець, тепер – табельник заводу, що виготовляє цвяхи; ледь не робітник, гегемон; випиваючи після зарплати кілька чарок, Євген Прокопович іноді починав куражитись: мовляв, він – господар країни. Але в якій компанії дозволити таке, знав достеменно. Якщо з дядьком Кирюшею, сусідом по двору, або теслею Пилипом – будь ласка, вони вважають його верстатником, як і самі. Коли ж на двір виходить отой молодик з трьома шпалами – зась. Ліпше помовчати, з енкаведистом Євген Прокопович вітався ввічливо, навіть знімав кашкета, демонструючи найвищий ступінь пошани.

А розібратися – перед ким гне спину? Перед бидлом і сучим сином, пронозою, як був хамло, хамло і залишиться.

Усі в дворі знали, що той Сокирко – селюк з-під Фастова, комсомольський активіст, просто доля вихлюпнула на поверхню. Певне, про Пушкіна тільки чув, в театрі буває лиш на їхніх комуністичних засіданнях, а носа дере, сусідам посміхається поблажливо, наче справді пуп землі.

Хоча, коли розсудити по-нинішньому, таки пуп. Приблизно жандармський ротмістр чи трохи менш, як перевести на старий табель про ранги. От що-що, а на жандармських чинах Євген Прокопович розумівся.

Боже мій, як давно і як порівняно недавно це було! Хто знає, що якийсь там табельник цвяхового заводу Євген Прокопович Черняк обіймав посаду товариша прокурора судової палати у такому великому й чудовому місті, як Вільно? Товариш прокурора в неповні тридцять! Перед ним відкривалась блискуча кар єра – бути б йому не лише прокурором – обіймати високу міністерську посаду в самому Петрограді, їздити в автомобілі й мати не одну кімнатку без зручностей, а простору, справді панську квартиру.

Євген Прокопович і тепер, розм’якнувши після першої чарки, згадував з Танюшиком їхнє тодішнє помешкання: п’ять великих кімнат, обставлених різьбленими дубовими меблями; а ще – літня литовка-покоївка Кристина в білому фартусі, службова прольотка, в якій щоденно відвозили його до судової палати.

А тепер в автомобілі їздить хамло, яке вилізло до Києва з-під Фастова. Учора ввечері в дворі розповідали, що за енкаведистом приїхала «емка», і Євген Прокопович мимоволі скреготнув зубами, уявивши цю мерзенну картину.

Танюшик дістала з шафи парадний піджак Євгена Прокоповича. Єдиний пристойний піджак з чудового дореволюційного шевйоту, щоправда, трохи старомодно пошитий, але Євген Прокопович себе в сучасному костюмі не уявляв – куценький піджачок і широкі штани-кльош, як у матросні… Тьху, дивитися гидко…

Танюшик уже двічі чи тричі церувала обшлаги піджака. Ганьба! Раз – носити поцеровані речі, два – Танюшик у ролі кравчині! Колишня відома ледь не на всю Росію зірка оперети Тетяна Власівна Городецька, яку засипали квітами й виносили з театру на руках, церує чоловікові мало не жебрацьку одежу. Євгена Прокоповича пересмикнуло від огиди. Він дістав накрохмалену манишку, пристебнув комір, манишку одягнув просто на нічну сорочку – що вдієш, навіть тепер, коли в магазинах почали з’являтися деякі товари, пристойної сорочки не купиш. Пов’язав краватку в дрібний горошок, осмикнув піджака, подививсь на себе в дзеркало – солідний чоловік років п’ятдесяти, але ще моложавий, чимось схожий на присяжного повіреного, принаймні на старорежимного чиновника середньої руки.

Танюшик глянула на чоловіка просвітлено, перехрестила.

– Не затримуйсь, – попросила, хоч знала, що Євген Прокопович одразу після обідні повернеться. Напередодні була зарплата, й сьогодні в них святковий день. Уже вчора вечеряли з вином: пляшка непоганого на нинішні часи масандрівського портвейну, ароматна шинка й голландський сир. Іще Євген Прокопович купив у гастрономі ікряного оселедця «залом», банку шпротів, півкілограма сухої ковбаси, червоної ікри та пляшку горілки. Він витратив третину зарплати, проте ніскілечки не шкодував. Три – чотири дні після зарплати сім’я шикувала: їли ікру, найсмачніші консерви, купували м’ясо, Танюшик навчилася готувати пристойну печеню та смачні котлети, вони дозволяли собі пляшку – другу марочного вина.

Грошей вистачало ненадовго, тоді, бувало, перебивалися навіть з хліба на воду, чекаючи чергової «собачої» платні.

Річ у тому, що Черняки тримали двох німецьких вівчарок, великих і лютих, які охороняли магазини. За це хазяї одержували зарплату. За Дінго й Джільдою доглядала двадцятирічна дочка Черняків Галина.

Євген Прокопович з Танюшиком знали, що Галина «погулює». Дізнавшись про це вперше, Євген Прокопович надавав дочці ляпасів, однак добився лиш того, що Галюшик на кілька днів зникла з дому і з собаками довелося порядкувати їм самим: годувати, відводити до магазинів і забирати. Лютий Дінго без Галюшика зовсім оскаженів: ледь не порвав на вулиці перехожого, й довелося прикласти багато зусиль, щоб владнати те діло.

З того часу Євген Прокопович дивився на доччині походеньки крізь пальці – до того ж Галюшик улаштувалась в перукарню, поки що працювала прибиральницею, але збиралася вивчитись на манікюрницю: спеціальність, якщо зважити на більшовицьке пуританство, рідкісна й навіть екзотична – комсомолки вважали догляд за нігтями буржуазним пережитком. Але життя брало своє: жіноцтво починало шикувати в модельних туфлях, прозорих панчохах та шовкових сукнях – поступово приживалася мода фарбувати нігті, й манікюрниці заробляли непогано.

Якось Євген Прокопович випадково зазирнув до Галюшикової сумочки й знайшов там п’ятдесят карбованців. Це було неподобство: мати такі гроші, коли батьки вже другий день сидять на самій перловій каші «шрапнелі». Гроші він негайно конфіскував на пристойну вечерю й пляшку мадери. Коли Галина дізналася, на які кошти та вечеря, влаштувала істерику: виявляється, у неї нема модельних туфель, а колишня її однокласниця, Роза Дорфман, що живе через вулицю, міняє їх ледь не щодня. З цієї нагоди Євген Прокопович виголосив цілу промову про проклятих дорфманів, від яких нині нема життя: лізуть в усі щілини, от і на їхньому заводі директор Шварцман, ця безглузда влада панькається з ними, на свою голову відмінила смугу осілості, схаменеться, та буде пізно.

А все почалося з них, з усіляких троцьких та зінов’євих, тепер навіть слово «жид» заборонене, а як, дозвольте, іменувати шевця Гершензона, що живе в їхньому дворі? Жид залишається жидом, хоч син його і вчиться в університеті…

Кажучи це, Євген Прокопович скоса зиркав на Галину. Дивно, але його монолог подіяв: обтерла сльози на щоках і налила собі повну склянку мадери. Іншого разу Євген Прокопович негайно поклав би край такому свавіллю, але тепер вимушений був змиритися: пляшку було придбано за доччині гроші.

Пізніше Євген Прокопович ще кілька разів ревізував Галинину сумочку, але безрезультатно: навчена гірким досвідом, дочка надійно зберігала свої заощадження.

Євген Прокопович поцілував Танюшика в щічку й зазирнув на кухню… Помітивши господаря, Джільда замахала хвостом, а Дінго вищирив зуби; Євген Прокопович показав йому кулака, пес у відповідь загарчав, проте не так люто, у вихідні дні Євген Прокопович брав його з собою на Аскольдову могилу, а більшого задоволення, ніж гасати дніпровими схилами, Дінго не знав.

– Удень підемо гуляти, – пообіцяв Євген Прокопович й з утіхою помітив, як радісно ворухнув хвостом собака.

«Кожен хоче гарного життя, – подумав, – навіть пес. Що ж казати про мене?»

Ця думка засмутила Євгена Прокоповича, але ненадовго: він настроївся на приємний день, і могутній бас диякона вже звучав у ньому: «Святий боже, святий крепкий, святий безсмертний, помилуй нас!..»

Євген Прокопович вийшов у двір і на мить зупинився під тополею. Церковний хор заполонив його всього, він ледь не заспівав голосно й урочисто: «Алілуйя, алілуйя, миром господу помолимся!», але помітив навпроти на ганку Ваньку Сокирка – енкаведист чистив свої хромові чоботи. Він посміхнувсь до Євгена Прокоповича, і той вклонився сусідові поштиво, не без задоволення відзначивши, що в його часи жандармський ротмістр ніколи б не взявся за щітку – для цього і тримали денщиків та лакеїв.

Але хто, зрештою, цей Сокирко? Носить три шпали, а, по суті, той самий лакей, вискочень…

– Женюсик, – виглянула у вікно дружина, – я зовсім забула, у нас нема свіжого хліба, купиш, коли вертатимешся, на Московській.

Євген Прокопович скосив око на Танюшика: хоч на мить відчув себе вищим за енкаведиста, а кохана жінка мовби уткнула його обличчям в багно. Однак нічим не виказав свого роздратування, заклав руки за спину, проте не згорбився, навпаки, випростався й мало не урочисто попрошкував з двору.

Євген Прокопович перетнув біля іподрому Суворовську, дочекався вісімнадцятого номера трамвая і доїхав до Бессарабки. Звідти бульваром Шевченка піднявся до Володимирського собору й з трудом проштовхався всередину. Діючих церков у Києві лишилося всього кілька: крім Володимирського собору, ще Видубецький на Теличці, дві церкви на Подолі, здається, ще десь – всі інші позакривали, а деякі й підірвали.

Євген Прокопович ніяк не міг простити більшовикам знищення Микільського собору. Він стояв поряд з арсенальською гарматою, яку червоні винесли на гранітний п’єдестал, увічнивши пролетарське повстання. Проти гармати Євген Прокопович не заперечував: кожен переможець має тішити своє самолюбство, але навіщо ж руйнувати собор? Ну, боретеся проти культу, ну, паплюжите релігію, то закрийте церкву, однак не руйнуйте. Будували ж не ви, а народ – будували два сторіччя тому, ваші пращури, такі ж трудівники, як і ви самі. По цеглині підводили кам’яне чудо над Дніпром – і бані Микільського собору сяяли, як і Лаврські, над дніпровими просторами.

Потім була чутка, що підірвуть і Софію, а відтак і Володимирський собор. Але Ярославову Софію хтось відстояв – все ж не піднялася комісарівська рука на національну святиню – а от Володимирський собор, подейкували, все ж розберуть.

Євген Прокопович вносив і свою частку в поширення цих чуток. Нехай віруючі ще раз пересвідчаться у більшовицькому варварстві – адже Володимирський собор розписували геніальні Врубель та Васнецов…

Цього разу Євгенові Прокоповичу поталанило: проштовхався аж до ікони Миколи-Чудотворця. Він поставив тоненьку воскову свічечку, широко перехрестився і застиг вражений: святий Микола дивився зовсім живими очима, осмислено і якось проникливо. Чудотворець наче підбадьорював Євгена Прокоповича, казав, що всі його житейські злигодні тимчасові, що треба кріпитися і долати труднощі.

«Що ж, нехай я тепер жебрак, – урочисто подумав Євген Прокопович, – але мені відплатиться в царстві небесному, душа моя потрапить у рай і побачить апостолів, а може, й самого Спасителя!..»

Сама думка про це кинула Євгена Прокоповича в жар. Чомусь він уявив себе разом з апостолами й Христом під час тайної вечері, на столі був тільки хліб та глечик з водою… А на нього сьогодні чекає червона ікра та пляшка горілки – Євген Прокопович засоромився і вилаяв себе, та не дуже сильно: бог милостивий і прощає людям їхні маленькі слабкості.

Євген Прокопович достояв обідню до кінця. Його маленька й найдешевша свічечка давно згоріла, на її місце огрядна тітка в шовковій сукні поставила велику, в палець завтовшки, певно, мала багато гріхів і хотіла спокутувати їх. Але Євген Прокопович вирішив, що полум’я його маленької свічечки вже досягло небес, його маленькі гріхи замолені, а великих не мав – не крав, не вбивав, не прелюбствував; щоправда, не може подолати в собі ненависті, проте це зовсім інше, дивлячись яка ненависть, таку бог благословляє і всіляко підтримує, бо й він ненавидить христопродавців і богохульників-більшовиків усіх рангів і відтінків, комісарів, наркомів, енкаведистів, усіляких парторгів та комсоргів, навіть їхніх підспівувачів з профспілкового комітету їхнього заводу.

«Священна ненависть!» – подумав раптом Євген Прокопович – широко перехрестився і почав пробиратися до виходу.

На душі зробилось легко, наче причастився: що не кажи, а життя все-таки непогана штука.

Чого тільки не натерпілися вони з Танюшиком в останні роки. Євген Прокопович так і подумав – останні, бо ці два десятиліття, відколи червоні ввергли Росію в розруху й страждання, наче спресувалися для нього в рік чи два. Жахливі дні – довелося тікати з Вільна, прихопивши лиш три валізи. Потім поневіряння по всіх усюдах, надія знову з’явилася, коли доля закинула до Іркутська: Танюшика знову почало засипати букетами доблесне російське офіцерство, а Євгенові Прокоповичу в канцелярії адмірала Колчака пообіцяли прокурорську посаду в одному із звільнених великих приволзьких міст на вибір – Самару. Саратов чи Нижній Новгород. Обіцянка-цяцянка, де нині той Колчак та офіцери його штабу? Добре, хоч дістались до Києва – пристойне місто, і дід Євгена Прокоповича протоієрей Яків Васильович правив колись у тому самому Манільському соборі, який недавно знищили.

За золоту каблучку з недорогим камінцем придбали однокімнатну квартиру на Печерську – можна було б і перепочити, але під час нелегкого кочів я з Іркутська до Києва у Танюшика пропав голос. Чи то житейські потрясіння так вплинули на неї, чи далася взнаки звичайна простуда, але голос катастрофічно сів, і про повернення на сцену не було й мови. За якийсь місяць закотилася зірка опереткової примадонни Тетяни Городецької – лишилися тільки фотографії та афіші у валізі.

Танюшик, правда, довго не здавалася – витратила всі коштовності, що залишились, на консультації у найвідомішої професури, та все марно: голос так і не повернувся.

Влаштовуватись на звичайну роботу Танюшику не дозволяла амбіція – та й що може розбалувана увагою опереткова діва? Зрештою, всі свої сили та уміння Танюшик віддала вихованню маленької Галини, десь у глибині душі сподіваючись, що дочка піде її шляхом.

Який з Танюшика педагог, Євген Прокопович помітив одразу, але не втручався, справедливо вважаючи, що сімейні чвари зроблять їхнє і так невлаштоване життя суцільним пеклом.

Тепер же результати Танюшикового виховання були як на долоні, та Євген Прокопович знайшов виправдання і цьому. Сконструював свою, так би мовити, філософську систему: якщо б Галина справді стала відомою співачкою, кому б це було вигідно? Тільки червоним. Он як носяться з різними Паторжинськими та Литвиненко-Вольгемутами, навіть звання для них вигадали – народні артисти, начеб знамениті дореволюційні зірки співали лише для дворян та імператорського двору! От Шаляпін – то справді був народний, його народ боготворив. А тепер артисти, та й не тільки артисти, усі, хто досяг чогось у житті, служать не народу, а більшовикам, зміцнюють їхню владу, а Галина нехай розмальовує нігті дружинам радянських чиновників, хай розбещує їх, вони, в свою чергу, впливатимуть на чоловіків – нехай хоч трохи підгниває більшовицько-пуританська система.

На Бессарабці Євген Прокопович купив у кіоску газету, на ходу переглянув її і спохмурнів: жодного повідомлення про арешт ворогів народу. А таку інформацію Євген Прокопович вишукував жадібно й читав з насолодою. Що ж це за влада, коли старі революціонери, більшовики з дореволюційним стажем – звичайні шпигуни іноземних розвідок, диверсанти? Не влада, а банда, зграя кар’єристів, пристосуванців, лицемірів, які, виявляється, звалили монархію заради власних шкурних інтересів. Он Зінов’єв і Каменєв видавали себе за справжніх революціонерів, крутилися навколо самого Леніна, а що виявилось? Не те що зрадники – шпигуни…

Кому ж тоді вірити, коли колишні члени більшовицького ЦК готували не тільки переворот, а навіть вбивства?

Євгенові Прокоповичу ставало приємно від цих думок: виявляється, справедливо він ненавидить цю владу – збіговисько шпигунів та вбивць. Щоправда, всі газети горлають, що партія сама викриває зрадників і очищується. Гай-гай… Хіба може бути (та й яка влада допустить це?), щоб один з найбільших воєначальників виявився елементарним шпигуном? Ну, може, один і міг би якось зрадити… Але ж і Якір, і Тухачевський, і ще багато…

Євген Прокопович задоволено потер руки. Хай… хай б’ють одне одного, перегризають горлянки… Гадали – свобода, держава трудящих, демократія і соціалізм, життя не шкодували за цю свободу, вибороли її, а товариш Сталін сказав: вороги, і повели вас. палких революціонерів, до стінки.

Нема правди на світі, подумав Євген Прокопович, і не буде ніколи. Якщо вже більшовики перегризлися між собою – кінець світові. Комісари у шкірянках, які пишалися своїм пуританством, червоні командири в шоломах і з «разговорами» на грудях, котрі йшли, не згинаючись, під кулі, партійні вожді, які одержували однакову для всіх пайку хліба…

І от минуло лише двадцять років від вашої хваленої більшовицької революції.

Якір, який, кажуть, ходив в атаки разом з червоноармійцями, захопив двоповерховий будинок навпроти Пролетарського парку. У Затонської також особняк, у Косіора… Один Постишев ще грає в демократію, – завжди пішки, заходить до гастрономів буває на заводах. Навіть дозволив ялинку…

Тут Євген Прокопович нічого не має проти, навіть заповажав більшовицького лідера.

Але ж Постишев – одинак, і хто його зна, може, завтра чи післязавтра виявиться: його демократичні виверти – окозамилювання, намагання втертися в довіру трудящим, а насправді – шановний Павло Петрович – звичайнісінький агент фашистської Німеччини…

Чесно кажучи, Євгенові Прокоповичу хотілося, щоб Постишев виявився ворогом народу. Таким, як, скажімо, Якір. Якіра він бачив кілька разів. Синок Якіра вчився в одній школі з його Галиною на розі Московської та Різницької, тільки на кілька класів нижче. Іноді батько завозив свого нахабного нащадка до школи в автомобілі, і Євген Прокопович бачив командарма на передньому сидінні чорного лімузина. Крім того, Євген Прокопович, хоч це й заборонялося, мав звичку вигулювати собак в парку саме навпроти Якірового будинку й не раз спостерігав, як сам Йона Еммануїлович виходив на балкон чи сідав у машину Шкода, не довелося побачити, як виводили його з дому й садовили у ту ж саму машину, але вже не з командирськими петлицями на кітелі, а в наручниках…

Що ж, не довелося, то й не довелося, подумав Євген Прокопович, але не засмутився і непоспішливо попрошкував до Бессарабки.

Йому пофортунило: вісімнадцятка, яка ходила не дуже часто, саме підійшла, вдалося навіть захопити сидяче місце, і Євген Прокопович розпростав ноги, відпочиваючи після церковної служби. А трамвай, натужно гуркочучи, піднімався вгору по Круглоуніверситетській. Євген Прокопович уже бачив стіл, застелений білою скатертиною, вазочку з червоною ікрою посередині й пляшку холодної, з погреба, горілки. Душа співала – біс із ними, більшовиками, меншовиками, денікінцями, колчаківцями, під три чорти всі уряди й революції, коли є затишний дім і смачна їжа.

Здається, лихоліття вже минуло. Відійшов голодний тридцять третій, картки відмінили, й зараз він купить цілий буханець свіжого хліба – слава богу, більшовики не розучились пекти хліб! Євген Прокопович вийшов з трамвая на зупинку раніш, купив у булочній на розі Московської та Бутишевого провулка не тільки хліб, а й дві «французькі» булочки. Петльований хліб можна їсти навіть з борщем, не кажучи вже про шинку й консерви, а до червоної ікри – тільки французькі булочки із свіжим жовтуватим вершковим маслом. Робити такі бутерброди Євгена Прокоповича навчив голова Вільнівськоі судової палати Будрайтіс – великий життєлюб і гурман, він ще вмів незрівнянно готувати зайчатину в червоному вині. Згадавши Будрайтіса, Євген Прокопович скрушно похитав головою. Той, певно, і нині обіймає у Вільні високу посаду, зумів пересидіти революційне лихоліття, пристосувався, як пишуть радянські газети, до загниваючої буржуазії, і по суботах пригощає гостей неймовірно смачною зайчатиною. А він забув навіть її смак…

Почувши кроки Євгена Прокоповича, радісно загавкали пси: передчували – і їм щось дістанеться від недільного обіду. А пляшка вже стояла посеред столу, по прозорому склу стікала від горлечка холодна сльоза, а з кухні долинав запах добре підсмаженого м’яса.

Танюшик з дочкою сиділи за столом, за звичкою чекаючи господаря. Євген Прокопович сам накраяв хліба й розрізав булочки, Танюшик густо намастила ікри, і усі випили по повній чарчині.

Євген Прокопович відклав бутерброд з ікрою, підчепив виделкою шматок оселедця – оселедця з цибулею та картоплею в мундирах вважав за найкращу закуску, ще, правда, фаршировану по-єврейському щуку – єдине єврейське, що визнавав.

Коли вгамували перший голод, Танюшик, яку аж розпирало від нетерпіння, мовила начебто байдуже:

– А у нас, Женюсик, новина…

Євген Прокопович задоволено відкинувся на спинку стільця. Тепер міг послухати й дворові плітки.

– Яка? – підохотив.

– Дядько Кирюша… – почала таємниче Танюшик. – Ти ж знаєш, він зранку в неділю п’є свою чвертку й іде на прогулянку. А тут нагодився до нього гість – такий самий, як і Кирюша, арсенальський слюсар. Певно, чверткою не обійшлось, і потягло їх на подвиги. Чи то повстання своє згадали, чи то сеча в голову вдарила – поїхали на Бессарабку. Щоб випити у якомусь шалмані ще по склянці портвейну.

– Знаю той шалман, – перебив Євген Прокопович, – біля кінотеатру Шанцера в пасажі, зовсім непогане вино подають. Колись мене пригощали там хересом…

– Стривай, я ж тобі про дядька Кирюшу… Скільки вони того портвейну вижлуктили, невідомо. Але після того випхались на середину Хрещатика…

– Не може бути, – не повірив Євген Прокопович, – на Хрещатику завжди міліція, а перехід дозволено тільки на перехрестях.

– Женюсику, але ж п’яні!

– Отож міліція п’яних на Хрещатику не потерпить.

– У тім-то й річ, що міліція лиш дивилась, як наш Кирюша з другом посеред Хрещатика шпацірують. Аж до Думи допхалися, і ніхто не затримав.

– Брехня!

– Не брехня. Дядько Кирюша, хоч і п’яний як чіп, хоч на ногах ледь тримався, а революційні гасла проголошував: «Хай живе товариш Сталін!», «Хай живе товариш Ворошилов!» Дійшов, кажуть, аж до Будьонного. І все це на очах отетерілої м. ліції: спробуй затримати, коли трудяща людина славить самого товариша Сталіна! Не знаю, чим би вгр й скінчилось, якби не згадав дядько Кирюша, що є на Хрещатику ще один винний магазин – звернули туди, а там уже рідна міліція з ними й упоралася. Однак якийсь начальник наказав не забирати, а доставити додому в автомобілі. Побачив би, як висаджували: на ногах не стоять, міліціонер під лікті тримає…

– Свиня твій дядько Кирюша, – заявив Євген Прокопович. – Хоч і гегемон

Євген Прокопович хотів зауважити, що всі ці арсенальські слюсарі, починаючи з дядька Кирюші, хоч і заробляють більше за нього, типові свині, але не став: Танюшик і Галина і так з ним згодні.

Помітивши, що пляшка порожніє, дружина урочисто підвелася й пішла на кухню за печенею. Настав пік їхньої недільної трапези: раз на два тижні після зарплати Танюшик готувала повну каструлю м’яса, і кожен міг їсти, скільки хотів. Потім кістки та залишки печені Галина перемішувала з кашею, і Дінго з Джільдою також мали святковий обід.

Євгенові Прокоповичу їсти вже не хотілося, але Танюшик поклала йому найапетитніші шматки, й він таки доїв усе із задоволенням і випив ще чарчину, залишивши трохи горілки й на завтра. Обід, щоправда, буде не такий смачний, однак пристойний, і чарка не завадить.

Танюшик почала розмову про «Сільву», на яку вони мали йти наступного тижня: завком Чернякового підприємства не без прихованого втручання Євгена Прокоповича придбав для робітників абонемент в оперету, і останні два роки вони могли раз на місяць, іноді навіть частіше, безкоштовно відвідувати вистави. Такі дні, особливо, коли вони збігались із зарплатою, а отже, зі смачним обідом, ставали подвійним святом, хоч догодити Танюшику було важко. Від вистав вона не залишала каменя на камені, нещадно розносила ті, в яких співала колись сама, – «Сільву», «Фіалку Монмартра», «Летючу мишу»… Боже мій, невже тепер існує оперета? Ганьба!..

Євген Прокопович згоджувався з Танюшиком наполовину: звичайно, жодна з нинішніх примадонн не варта й Танюшикового мізинця, але ж вистави, порівняно з іншими, які йдуть на київських сценах, цілком пристойні. Це вам не якась «Диктатура» чи «Загибель ескадри»… Щоправда, кажуть, цей всюдисущий Ісаак Дунаєвський написав оперету «Партком» – про радянську дійсність. Євген Прокопович з Танюшиком щиро реготали, уявляючи сцени з цього більшовицького шедевру: хор комуністів з дореволюційним стажем, дует секретаря парткому і комсомольської активістки, танок кандидатів у члени ВКП(б)…

Євген Прокопович навіть виразно бачив цю сцену: чоловіки з портфелями, в окулярах і розкльошених штанях імітують танок лебедят з балету Чайковського, і йому ставало тепло на серці. Що не кажи, опера та оперета вимагають високих пристрастей, і арія радянського бюрократа викликатиме лише сміх. Звичайно, сміх прихований. Спробуй обсвистати таку виставу: де опинишся наступного ж дня?

Танюшик почала прибирати зі столу, і Євген Прокопович дивився на неї з сумом. Подалася дружина, посивіла, й зморшки павутиняться під очима. Дався взнаки голодний тридцять третій. Тепер Танюшик знову в тілі, але зморшки не зникають, а на фарбу для волосся завжди не вистачає грошей.

Кляте життя… Танюшик потребує зараз лосьйонів, кремів, фарб, пудри і парфумів – чого тільки не треба жінці в її віці для поліпшення вроди, а грошей ніде взяти – на добру їжу не завжди вистачає, а він – робочий чоловік, і революцію робили для таких, як він тепер… Для трудящих, щоб жилось їм заможніше, он Сталін проголосив: «Жити стало краще, жити стало веселіш», а насправді звичайнісінька брехня.

Раптом Євген Прокопович згадав Танюшика у «Сільві». Тонка, як стеблинка, висока зачіска, намисто на оголеній шиї, очі на півобличчя – у всьому відчувається порода, наче вроджена аристократка. Насправді ж батько її був телеграфіст на залізничній станції під Бобруйськом, і дівчина проявила надзвичайну енергію, поки вибилася в люди.

Євген Прокопович уявляв, яких зусиль це коштувало. У нього не було ілюзій, догадувався, скількох коханців мала Танюшик, але ж пішла за нього, хоч товариш прокурора на ті часи був для Танюшика, можливо, й не дуже престижною партією. Щоправда, він закохався одразу, окрім Танюшика, жінки його не цікавили. Певно, дружина знала це й цінувала – особливо нинішньої ситуації.

Євген Прокопович твердо вирішив: гроші за наступний радіоприймач, який він закінчить тижнів через два і на якого вже мав покупця, потратить на креми для Танюшика – дав собі урочисту обіцянку, хоч і давав їх не раз: одержавши гроші, не міг пройти повз гастроном.

Думка про радіоприймач трохи засмутила Євгена Прокоповича. Мав купити для нього ще одну лампу й забув. Нічого, гроші ще є, обов’язково купить завтра. А сьогодні ввечері треба посидіти з паяльником, перевірити конденсатори…

Річ у тім, що Євген Прокопович мав два захоплення. Був неперевершений рахівник, ніхто з найдосвідченіших бухгалтерів не міг змагатись із ним на рахівниці: кісточки під його пучками літали як блискавки; Євген Прокопович суперничав навіть зі спеціалістами, що працювали на арифмометрах, і завжди перемагав. А ще скромний заводський табельник виявився чудовим радіоаматором, мав зв’язки з багатьма майстрами, разом вони розробляли та удосконалювали схеми радіоприймачів. Євген Прокопович починав з найпростіших, а тепер закінчував потужний, восьмиламповий, який мав ловити радіостанції всієї Європи. Та й попередній, чотириламповий, брав і Лондон, і Берлін, навіть диктор з далекого Ліссабона промовляв у його квартирі. Іспанської та португальської Євген Прокопович не знав, проте німецькою володів вільно, трохи знав англійську – у межах гімназійного курсу, однак тепер, слухаючи Лондон, удосконалював знання і з задоволенням переповідав Танюшику світську хроніку та пікантні подробиці з життя англійської королівської родини.