Текст книги "Тайна вечеря"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

2

– Давай так, тату: цілком одверто.

– Давай, – погодився Онищенко.

Антон усівся на тахті, спершись спиною на килим.

– Днями редактор доручив мені написати статтю про шкідників з Наркомату комунального господарства…

– І правильно вчинив.

– Я також не заперечував. Але почав розбиратися у справі – хотів написати аргументовану й злу статтю, – бачу, нічого не виходить. Бо емоцій проти шкідників у Наркоматі доста, люті також, а доказів жодних.

– Докази з’являються під час слідства.

– І ви просто так, без вагомих аргументів заарештовуєте людей? – здивувався Антон.

– Маємо очистити країну від внутрішніх ворогів.

– Двадцять років минуло після революції, невже ти справді віриш, що ворогів побільшало?

– Я – боєць партії і мушу виконувати її накази.

– Виходить, я – молодий незагартований комуніст і зовсім не розуміюся на тому, що відбувається у нас…

– Виходить.

– Але ж я, хоч і незагартований, свято вірю в соціалізм. І хочу тільки добра для країни.

– Маємо виконувати волю й рішення Центрального Комітету. Партія не може помилятись і якщо висунула гасло, що в міру просування країни до соціалізму класова боротьба загострюється, так воно і є. А що таке боротьба? Не треба пояснювати?

– Маєш на увазі, що вороги підводять голову?

– Звичайно. А з ворогами одна розмова!

– До стінки?

– Кожен одержує по заслугах.

– А чи не здається тобі, що саме у вашій парафії досить вільно трактується поняття вини?

– Згоден, бувають помилки, проте ми з усіх боків оточені ворогами – іноді краще перегнути палицю.

– Але ж і Ленін, і Дзержинський вимагали суворо дотримуватися законності.

– Ми намагаємося діяти тільки в рамках закону.

– Намагаєтеся… В міру можливого… І хто ж саме визначає цю міру?

– Партія.

– В особі керівників?

– І ти ставиш це під сумнів?

– Однак, тату, НКВС почав заарештовувати й керівників.

Онищенко дістав цигарку, закурив, глибоко затягнувся, випустив дим і сказав:

– Виходить, і серед керівників є зрадники. Справа Каменева та Зінов’єва свідчить про це.

– А я не можу повірити, що Бухарін – шпигун. Ну, помилився, ну, схибив, але стати на шлях прямої зради!..

– Він сам визнав це.

– А скажи мені, тату, тільки відверто, серед твоїх підлеглих нема таких, хто міг би витягнути з нього це зізнання?

– Скоро ти не віритимеш і мені.

– Ні, ти зліплений з іншого тіста.

– Ми з тобою, сину, обидва комуністи, й тісто має бути високого гатунку.

– А чи не припускаєш, що до партії пролізли кар’єристи?

– Заперечуєш сам собі. Від таких ми й звільняємось.

– І у ваших органах можуть бути люди нечесні. Маючи в руках необмежену владу, вони примусять людину казати все, що їм вигідно.

– Не уявляю, хто б міг примусити мене!

– Я ж кажу: ти з іншого тіста. Інші ж не витримують…

– Припини недостойні розмови! – спалахнув Онищенко. – І уважно подивись навколо! Якщо можеш, звичайно… Народ зібрав усі сили, країна індустріалізується, самі Магнітка й Дніпрогес чого варті, я вже не кажу про інші заводи – хто міг навіть уявити, що всього за кілька років ми досягнемо таких успіхів? Власні автомобілі, літаки, трактори, військова техніка – тепер ми спроможні дати відсіч будь-якому ворогові. Хіба це не доказ правильності лінії партії? І особисто товариша Сталіна?

– Вважаєш, кількістю гармат і танків можна виправдати безпідставні арешти?

– У нас в Наркоматі надійні кадри, й ми розбираємося в кожній справі.

– Із Романюком розберетеся?

– Я вже дав вказівку.

– Тату, ти знаєш Романюка краще, ніж мене. Він твій друг, ви разом з’їли пуд солі. Ти ж ніколи не повіриш, що Микола Олексійович ворог!

– Я ж кажу: з Миколою розберуться…

– І як тобі не соромно, тату. Дав вказівку – розібратися… Замість того, щоб негайно звільнити Романюка. Своєю владою, хіба ти вже не заступник наркома? І твої вказівки не обов’язкові для підлеглих?

– Романюка заарештовано за наказом самого наркома.

– А ти не міг піти до Балицького й поручитися за Миколу Олексійовича?

– Тобі невідомі усі нюанси роботи нашого апарату.

– Мені до шмиги всі ваші бюрократичні нюанси, якщо заарештовують чесну людину!

– Ліс рубають – тріски летять…

– І ти кажеш це з чистою совістю?

– Країна стала дибки, – роздумливо мовив Онищенко. – Пам’ятаєш гоголівську трійку? І як порівнюється вона з Росією? А тепер у нас масштаби стократ більші. Розгін і масштаби – що ж, можливо, хтось випадково і потрапить під колеса…

– Ні! – Антон підвівся на тахті, сперся спиною на шаблю, розпростав руки, поклавши долоні на ефес та піхви, вигукнув: – Сто разів – ні! Тобі цю шаблю дали, щоб рубав ворогів, тільки ворогів, і сам Дзержинський сказав: в органах мають працювати люди з’ холодною головою, палким серцем і чистими руками. А хіба можна чистими руками піднімати зброю на невинних?

– Перебільшуєш.

– Хотів би… Але вчора, збираючи матеріал про шпигунів у Наркомунгоспі, не видобув жодного переконливого факту. А там заарештували кількох відповідальних працівників. Кажуть: шкодили… А як конкретно? Так скоро й до самого наркома Голуб’ятникова доберуться… А він, як і ти, із старої гвардії, працював у Харкові, потім головою Чернігівського губвиконкому. Невже й він ворог?

– Ні, не ворог, і Центральний Комітет не допустить знищення партійних кадрів.

– А скажи, Сталін не може не знати, що робиться в країні?

– Ти що! – жахнувся Сидір Гаврилович. – Звичайно, Сталіну все відомо, і я гадаю – він наведе порядок. Дуже скоро. Так, як було з колективізацією: наламали дров, поки товариш Сталін не втрутився. І зараз можливі перегини на місцях…

– А чи не вважаєш ти, що саме колективізація призвела до голоду?

– Якщо б ти не був мій син, – жорстко сказав Сидір Гаврилович, – і я не знав тебе, як самого себе, міг би подумати, що ти став ворожим рупором.

– Я читав Леніна, він застерігав проти поспішливості у проведенні сільських реформ.

– Отже, ти неправильно зрозумів Леніна. Володимир Ілліч ставив питання про кооперування на селі, й заслуга товариша Сталіна, що він провів ленінську ідею в життя.

– Але ж ти, тату, зовсім не розумієшся на економіці. Хоч це визнаєш?

– Так, у мене не було ні часу, ні умов для навчання, – з гіркотою визнав Сидір Гаврилович. – З вісімнадцятого по двадцятий весь час на фронтах, а з двадцять першого – у ЧК. Сам учився, ну, курси різні… Але ж ти закінчив університет, ми з матір’ю мріяли про це, шкода, не дожила… Однак зарубай собі на носі: учила тебе Радянська держава, і мусиш їй вірно служити.

– Служити – значить мислити!

– Виконувати волю й накази партії.

– А якщо бачу, що не туди йдемо?

– Ми йдемо до комунізму. Що б не трапилося. Шлях наш визначений на багато років уперед.

– На якійсь стадії можливі й відступи. Чи просто помилкові рішення.

Сидір Гаврилович різко повернувся до сина, обпік поглядом.

– Цить! Щоб я ніколи такого не чув!

– Тату, і відступи, й помилки неминучі. Це – діалектика.

– Не діалектика, а безвідповідальне базікання.

– Скажи ще – вороже…

– Так би й сказав, якби почув не від тебе.

– І санкціонував арешт? – Антон знову сів на тахту, підвів на батька запитальний погляд. – Але ж я хочу всім нам, розумієш, країні, трудящим тільки добра, а якщо за колективізацією прийшов жахливий голод, то чи не помилилися ми, переінакшивши село? Навіть за проклятого царату не було таких катастроф: загинули мільйони, а ти, заступник народного комісара, невже збайдужів?

– Але ж підвела природа…

– Яка природа? Що б не траплялося, Україна завжди годувала себе, а ми підмели селянські подвір’я, не залишили й зернини, хіба це правильно?

– Була безвихідь…

– А може, головотяпство? Чи навіть більше – ворожі підступи?

– Чиї?

– Над цим я і думаю.

– Усі найважливіші питання вирішує Центральний Комітет.

– Знаю: а там помилитися не можуть… І все, що скаже Сталін, – істина!

– Так, товариш Сталін веде нас ленінським шляхом.

– Згоден. І шлях цей не торований, в ім’я кінцевої мети неминучі жертви. Та невже такі? Мільйони загиблих від голоду лиш на Україні…

Сидір Гаврилович сів біля Антона, поклав йому на плече руку, повернув сина до себе, зблизька зазирнув у вічі.

– У тебе похитнулась віра, – сказав із жалем. – Це погано. Навіть дуже погано. А віри я ніколи не втрачав. Ми починали ще з Леніним, а тепер бачимо, що діло його в надійних руках. Не можна жити без віри. Ми переборемо труднощі, може, я не доживу до перемоги, але ж ти побачиш усе на власні очі. Тоді згадаєш нашу розмову і збагнеш: в ім’я великої мети усе можливе.

– Тату, але ж це гасло єзуїтів!

Сидір Гаврилович невдоволено поморщився.

– Під час громадянської війни ми розстрілювали біляків, не з’ясовуючи їхніх провин. Уяви собі, іноді навіть трибуналу не мали часу скликати. Можливо, серед них були люди, які б, зрештою, перейшли до нас, проте час диктує свої закони. І тепер ми набираємо розгону, і тепер не маємо часу, наш поїзд мчить без зупинок, а ми стрілочники й маємо забезпечити йому вільний шлях. Головне, досвідчений машиніст, а у товариша Сталіна тверда рука, ясний зір і мудра голова. Він сам знає, коли пригальмувати, коли перепочити, проте, упевнений, не скоро, та й не вимагаємо перепочинку, є ще порох у порохівницях і у нас, старих, а у вас енергії має бути принаймні ще на п’ятдесят років.

– Чого-чого, а енергії вистачає.

– От і закінчимо цю розмову… – Сидір Гаврилович подивився на сина уважно, й тривога майнула в його очах. – Без розмов, – попередив, – маємо робити свою справу без зайвих розмов.

– Здогадуюсь…

– Сьогодні до мене має прийти твій ровесник. Тямущий хлопець, із сільських комсомольців, заочно навчається, а вже слідчий. Наша зміна – колись, може, стане наркомом.

– І він не сумнівається ні в чому?

– На нього можна покластися, і я сам клопотатимусь про присвоєння йому наступного звання. Капітан у неповні тридцять років, хіба погано?

– Чотири шпали? – не повірив Антон.

– Він заслужив їх.

– У вас секретна розмова?

– Старшому лейтенантові Сокирку доручено розслідувати справу Романюка.

– Тоді я залишусь. Ми домовилися з Ольгою піти в кіно, але кіно сьогодні відкладаємо, хочу побачити твого мудрого слідчого – можливо, мені вдасться переконати його, що чесніших і відданіших за Миколу Олексійовича просто не існує.

– Я просив Сокирка розібратися об’єктивно.

– А наказати вже не можеш?

– Романюк – мій друг, і незручно…

– З якого часу стало незручно захищати друзів? Дивна логіка: можна клопотатися за будь-кого, тільки не за друга… А хто ж краще знає людину, коли не друг? На фронті можна затулити друга від кулі, а поручитися за нього незручно?

– Але ж це можуть розцінити як вигороджування… А в моїх руках зосереджено немалу владу…

– Ну й що? Я б силою своєї влади звільнив друга.

– Не так це просто.

– Чекай, чекай, – перервав Антон. – А цей Сокирко знає, що ти протегуватимеш йому?

– Хочеш сказати, що саме цим я намагаюсь вплинути на долю Миколи Олексійовича?

– Якщо подивитися збоку…

– Не знає й не знатиме. Я не використовую свого службового становища…

– Ти в мене найкращий, – цілком серйозно ствердив Антон, – і що більш я набираюся досвіду, то більш хочу бути схожий на тебе. У твердості й незламності: заздрю, як це не дивно, твоїй прямолінійності – ми виховані трохи інакше…

– Шкода. Я намагався виховати тебе справжнім солдатом партії.

– Найкращий солдат той, хто усвідомлює наказ.

– І беззастережно виконує його.

– Ми вже балакали про це…

– Бо в цьому – сенс нашого життя.

– Проте зараз прийде твій Сокирко, а заступникові наркома якось несолідно самому ставити чайник…

– Мені казали, що тільки лакеї соромляться подати пальто гостеві.

Задзеленчав дзвінок, і Антон зауважив не без єхидства:

– Добре, що літо… А то б я подививсь, як ти намагаєшся зняти шинелю зі свого підлеглого і як він відбивається від тебе.

Сокирко повісив кашкет у передпокої, долонею пригладив русяве волосся й запитально глянув на Онищенка. Той висунув наперед Антона.

– Знайомтесь, старший лейтенанте, це мій син Антон. Працює в молодіжній пресі…

Відчувши міцний потиск, Антон пройнявся до гостя приязню, хоч і настроївся скептично. Гадав: комсомольський висуванець, таких вистачало й у них в редакції – не вміють написати й замітки, зате із сількорів, раніш за них усе переписували, тепер самі навчають. Проте Сокирко, хоч і був у гімнастерці зі шпалами, анітрохи не дер носа, всміхався доброзичливо, але в очах у нього, як здалося Антонові, зачаївся переляк. Зрештою, так воно й мало бути: заступник наркома для простого слідчого – бог, звик бачити його у формі з ромбами, а тут – у самій сорочці з короткими рукавами й легких парусинових штанях…

– Ви не дуже поспішаєте, Іване Макаровичу? – запитав Онищенко.

Сокирко подумав: коли б запізнювався на поїзд або на побачення з коханою, все одно ніколи б не признався. Поїзд завжди буде ще один, а з дівчатами також нема проблем – не одна, то друга, а от побути в Онищенковій квартирі, попити з ним чаю, порозмовляти, увійти в довір’я – такий шанс випадає тільки пестунчикам долі. І ще слід ближче роззнайомитися з Онищенковим сином, можливо, потоваришувати, он як батько дивиться закохано, певно, ні в чому не відмовляє, і, якщо розумно вести себе, можна швидко просунутись по службі. Принаймні обійти Сашка Попова й Миколу Суярка – цікаво, якими очима дивитимуться, коли очолить їхній відділ?

Та й що відділ – це тільки трамплін, а як добре попрацювати ліктями, можна видряпатись на самісіньку гору.

Нараз Сокирко уявив себе на місці самого Онищенка Й подумав, що це – не така вже й безнадійна мрія. Адже товариш Сталін сказав: кадри вирішують усе… Геніальна думка, а він, Іван Сокирко, наче створений для просування. Чистюсінька біографія: сільський комсомолець, з бідняків, активіст, непримиренний і послідовний, має класове чуття, можна просвічувати як завгодно й де завгодно, роздивлятися під мікроскопом, ніхто не знайде жодної плямки.

Від цієї думки Іванові стало тепло, й він подивився на Онищенка відданими очима, як на батька. Втім, чого так на власного батька дивитися? Старий пияк, пропах самогоном, хоч і лізе на всі трибуни, починаючи від сільрадівської: вивчив сотню правильних слів і маніпулює ними вже літ п’ятнадцять. Єдина батькова заслуга в тому, що Іван з чистою совістю пише в анкетах: із селян-бідняків, а в автобіографії обов’язково наголошує; його батько, Макар Сокирко, – один з організаторів колгоспного руху на Фастівщині, брав участь у розгромі та знищенні куркульських банд.

– Прошу… – Онищенко показав рукою на двері вітальні.

Іван на мить завмер, помітивши омріяний килим з шаблею, і вмостився на краєчку тахти; боком, з самого краю, вже цим виказуючи поштивість до начальства.

До кімнати зазирнув Антон, по-змовницьки підморгнув Сокиркові.

– Зараз я зварганю чай… їсти хочете?

Іван енергійно захитав головою, їсти справді не хотілось, голодні часи минули, й гастрономи були завалені ковбасою та шинкою, не кажучи вже про цукерки й тістечка. Проте Онищенко, певно, вважав, що молодому й неодруженому ніколи не завадить підкріпитися – наказав синові:

– Зроби бутерброди. У буфеті є сир та ковбаса, лимони, а чай завари міцний.

Антон підморгнув Сокиркові ще раз і зник. Іванові від цієї фамільярності потеплішало, і він вмостився зручніше. А Онищенко не сів, обперся спиною на одвірок і дивився очікувально.

Зненацька Сокирко зрозумів: оті дві чи три секунди, ота пауза, після якої він почне розмову, справді можуть стати для нього вирішальними. Власне, він уже прийняв рішення, більше того, обставив усе так, щоб комар носа не підточив: зранку викликав на допит Романюка, потім пішов на прийом до свого безпосереднього начальника майора Кушніра й доповів, що, мабуть, справа не варта виїденого яйця. Побачивши, як наколющився Кушнір, Іван не дав майорові ані секунди, щоб висловити незадоволення: зробив таємниче обличчя й повідомив, що, здається, про їхній відділ заговорять в усьому Наркоматі. Вчора він допитував колишнього заступника наркома залізничного транспорту Лівшиця, – ото постать, виявляється (про це вже встигли підзабути), цей негідник – справжній ворог – зумів колись, пролізти в органи, на початку двадцятих очолював навіть Київську губернську ЧК.

Очі в Кушніра загорілися – про Лівшиця слід доповісти найвищому начальству, певно, навіть у Москві візьмуть справу під контроль, можливо, про неї писатимуть газети.

– Лівшицем займусь я сам, – вирішив.

Сокирко спохмурнів: майор видер у нього просто з горла ласий шматок. Однак, може, це й на краще. Раптом у Лівшиця збереглися старі зв’язки в Москві, звідти могли й осмикнути, а чим це закінчується, Іван знав добре.

– Мені здається, – про всяк випадок піддав жару, – Лівшицеві протегував хтось з колишнього керівництва ДПУ.

– Цікавий фрукт! – погодився Кушнір. – Якщо добре притиснути, викладе все.

– А як бути з Романюком?

Проте Кушнір уже втратив інтерес до якогось директора тресту.

– Дивись сам…

Цих двох слів було досить, щоб тепер Сокирко міг сказати заступникові наркома те, в чому був переконаний: Романюк не винний. Але слід було обставити цей висновок, хоч трохи піднести себе.

– Я розібрався в справі Романюка, – сказав Іван, – і вважаю, що його заарештовано даремно. Нема жодних доказів вини, я погодив це питання з Кушніром, і майор думає так само.

Сокирко побачив, як посвітлішали Онищенкові очі, й подумав, що керівникові такого рангу слід мати твердіше серце, не піддаватися емоціям і не захищати навіть друзів. Політика вимагає жорстокості, тим паче політика внутрішня, тут потрібно рубати з плеча, без дипломатичних вивертів.

– Я знав, що Микола Олексійович не винний, – полегшено мовив Онищенко.

«Загримів би твій Микола Олексійович туди, де козам роги правлять, – подумав Іван, – і ти сам би перший відрікся від нього».

Сказав:

– Якщо ви не заперечуєте, завтра я підготую постанову про звільнення товариша Романюка.

– Звичайно.

– Вранці передам вашій секретарці на підпис. Лиш тепер Онищенко остаточно взяв себе в руки.

– Радий, – сказав, – дуже радий, що в нашому Наркоматі є такі принципові працівники.

Сокиркові захотілося підвестися і виструнчитись, але похитав головою і зауважив:

– Маємо чесно виконувати свої обов’язки.

– Саме чесно, – схвалив Онищенко.

Він розстебнув комір сорочки, мабуть, розмова з Сокирком далася нелегко, та все вже позаду, упевненість повернулася до Сидора Гавриловича, повеселішав і сказав гостинно:

– Ви тепер у нас начебто своя людина, то ходімо на кухню, не будемо накривати стіл у вітальні.

– Звичайно… – підхопився Іван. – Та й узагалі, не морочте собі голову з чаями…

– Ходімо, ходімо… – по-дружньому підштовхнув його Онищенко. – Антон хоче з вами познайомитися, йому така компанія не зашкодить. – Зміряв Сокирка чіпким поглядом і сказав відверто, що думав: – Наша гвардія!

Іван сором’язливо опустив очі. Спочатку хотів заперечити, хоча б для годиться: мовляв, яка там гвардія, справжня гвардія – це ті, хто брав владу й бився за революцію, ми ж ідемо торованим шляхом, проте якесь внутрішнє чуття підказало – мовчи і згоджуйся.

– Університет закінчуєте цього року? – запитав Онищенко.

– Іспити незабаром.

– Добре, що закінчуєте. У Наркоматі мають працювати освічені кадри. Я надіюсь на вас.

– Важкувато… Роботи багато, а університетські професори безжальні.

– Ви ще молодий і сил вистачить.

– Ночами не сплю.

– Та й мені рідко коли випадає чаювати з сином.

– Класові вороги не вгамовуються! – сказав Іван і крадькома зиркнув на Онищенка: чи не надто патетично, як на мітингу, але заступник наркома закивав схвально:

– Товариш Сталін дав нам орієнтир: боротьба розгортається, і каральний меч революції не може лежати в піхвах.

Це було мовлено не менш патетично, проте вони залишились задоволені – приязно перезирнулись і пішли на кухню, де Антон уже дзеленчав чашками.

Посеред столу стояла таріль з горою бутербродів і вазочка з печивом. Антон налив усім по повній великій фаянсовій чашці, вмостився поруч із Сокирком, штовхнув його ліктем у бік:

– Я вас з батьком підслухав: ти університет закінчуєш?

– Хай йому грець.

– А я вже два роки – вільний птах.

– Цікаво в газеті?

– Спокійно не поспиш.

– У нас також.

– Батько розповідає…

– Ти щасливий – світ бачиш, а я все в кабінеті.

– У Кривому Розі нову домну почали, на тому тижні поїду. Комсомольська будова.

– Комсомольці тепер усюди попереду.

– Батько казав: ти очолював осередок на селі. Хочеш, напишу про тебе нарис?

– Знайшов героя…

– А що, – загорівся Антон, – відповідальний працівник держбезпеки, із сільських активістів, тепер на передньому краї…

«Нарис – це було б здорово», – подумав Іван. Уявив статтю в газеті зі своїм портретом та заголовок: «Комсомолець-висуванець Іван Сокирко». Або ще краще: «Чекіст Іван Сокирко викриває ворогів». Головне, щоб великими літерами «Іван Сокирко». Після такої статті прямий шлях до наркоматівського парткому. А вже у парткомі…

Сокирко подививсь на Антона й закинув гачок:

– Гадаєш, надрукують?

– Про кого ж тоді писати? Залиш мені телефон, завтра погоджу тему з редактором і подзвоню. Тату, ти не заперечуєш, щоб я написав нарис про Івана?

Онищенко тримав чашку обома долонями, з насолодою вдихав аромат китайського чаю і думав про своє. Не одразу збагнув, чого хоче син. Нарешті зміст мовленого дійшов до нього.

– По-моєму, це прерогатива редакції, – мовив стримано.

– Гадаю, редактор не заперечуватиме. А в наркоматі?

– Я також.

– От і домовились.

Онищенко побачив, як Сокирко почервонів од задоволення. Що, ж, усе закономірно: підростає нове покоління чекістів – енергійні, розумні, освічені хлопці. Хіба погано, що і честолюбні? Це він з товаришами під час громадянської, а потім, ліквідовуючи куркульські банди, не думали про чини й посади, ніколи було, тепер інші часи, країна міцніє, ліквідовано голод, розруху, міста почали розбудовувати, можна й про сімейний затишок подбати, і про комфорт, зрештою, про службове становище. Все нормально. Аби тільки честолюбство не взяло гору, бо просування по службі й кар’єризм – різні речі. Однак Сокирка навряд чи можна запідозрити в кар’єризмі: чесний і розумний, справжній чекіст. Он як швидко й правильно вирішив справу Романюка.

Онищенко сьорбнув чаю. Згадав, як тиждень тому на світанку до них прибігла Таїсія Василівна. На ній не було лиця, стояла в передпокої згорблена й почорніла – Сидір Гаврилович навіть подумав: трапилось найстрашніше…

А Таїсія сказала:

«Уночі забрали Миколу…»

Очі в неї запалали гнівом, Таїсія посунула на Сидора Гавриловича, він тільки відступав, поки не наштовхнувся спиною на стіну.

«Хто взяв?»

«Хіба не знаєш? Твої люди! Прийшли вночі, зробили трус і забрали! З НКВС, твої підлеглі…»

«Уперше чую…»

«Гріш тобі ціна, – ледь не закричала Таїсія. – Який ти заступник наркома, коли твого товариша підступно беруть вночі? Хіба не знаєш Миколи?»

У Сидора Гавриловича похололо під серцем. Снаряди падають зовсім близько: якщо заарештували Романюка, директора тресту, члена міськкому партії!.. Якщо обійшли його і санкцію на арешт дав сам нарком, діло серйозне.

«Розберемося…» – пообіцяв, сам відчувши непевність своїх слів.

«Сидоре, – схлипувала Таїсія, – ми разом життя прожили, і ти Миколу як самого себе знаєш! Хіба може він бути ворог?»

«Кажу, розберемося!» – вигукнув раптом Сидір Гаврилович, на якусь мить відчувши безпомічність: він, людина, в руках якої величезна влада, засумнівався, чи зможе захистити друга, якому вірив до кінця.

«Врятуй його, Сидоре!» – заломила руки Таїсія.

«Припини! Якщо Микола не винний, випустять!»

«Якщо невинний?.. Сидоре, що ти верзеш?..»

Проте Сидір Гаврилович сам збагнув, що дав маху.

«Усе буде гаразд, – пообіцяв. – Не хвилюйся».

«Як я можу не хвилюватись, Сидоре?»

Таїсія, звичайно, мала рацію, але ж зараз ніхто не міг дати їй певних гарантій. Сидір Гаврилович з жахом подумав: а чи правильно все робиться, коли навіть він, точно знаючи, що вчинено несправедливість, не може гарантувати, що переможе правда.

«Але ж перемогла», – подумав заспокійливо, вдихаючи аромат чаю і дивлячись, як приязно розмовляють син і Сокирко. Однак десь у підсвідомості жевріла думка, що все, зрештою, залежало від цього симпатичного, розумного і, як виявилося, порядного слідчого, – якби він уперся, нічого б не допомогло, навіть його втручання – могли б і його звинуватити у потуранні ворогам…

Але ж обійшлося…

Онищенко сьорбав чай і думав: він, певно, перебільшує, емоції переважують, а слід бути прямолінійнішим і твердішим, така вже у них професія – захищати завоювання соціалізму, а для цього потрібні рішучість і, чого гріха таїти, ненависть і лють. Так, саме ненависть і лють, м’якотілим в НКВС нічого робити.

Нараз Сидорові Гавриловичу захотілось випити. Взагалі він пив мало, можна сказати, зовсім не пив, іноді в компанії трохи вина, а зараз відчув потребу випити чогось міцнішого. Узяв з тарелі бутерброд з ковбасою і пішов до вітальні, де в буфеті стояла карафка з горілкою, настояною на лимонних скоринках. Налив у склянку й вицідив повільно, як справжній пияк.

Горілка обпалила горло, Сидір Гаврилович заплющив очі, відчув, як розливається по тілу тепло, – позбувся нарешті напруження, яке не покидало з дня арешту Миколи. Узявся, було, за бутерброд, але дзеленькнув дзвінок, до передпокою метнувся Антон, і Сидір Гаврилович зрозумів: прийшла Ольга.

Антонова дівчина подобалась Онищенкові. Він уже раз чи два починав із сином розмову про одруження, але Антон відмахувався, хоч і не приховував, що батькова симпатія до Ольги йому приємна. Нарешті Антон пояснив: у них з Ольгою все вирішено, весілля відбудеться, тільки-но Ольга закінчить інститут, може, восени, може, раніше, а ще, чи не заперечуватиме батько, якщо Ольга переїде до них – мешкає-бо з батьками й старшою сестрою в одній, хоч і великій, кімнаті.

Звичайно, Сидір Гаврилович не заперечував, тим паче йому недавно пропонували квартиру просторішу – із збільшенням сім’ї це питання вирішувалось саме собою.

Сидір Гаврилович зазирнув на кухню. Дівчина вже сиділа за столом і їла бутерброд. Йому подобалось в ній усе: і скромна одежа – проста вовняна темно-сіра спідниця, легка маркізетова кофтинка, звичайне скляне намисто на шиї, лодочки на низькому підборі; і манера всміхатися, наморщивши ніс, і звичка час од часу поправляти тугу косу, взяту у вузол. А головне, вона нагадувала чимось його Клаву. У них із Клавдією тоді не було нічого, крім кохання: ні квартири, ні меблів. Однак це аніскілечки не засмучувало, знімали кут у будинку на Солом’янці, спали на саморобному тапчані за квітчастою бавовняною запоною. На цьому тапчані Клава народила Антона й через день померла, а він не мав грошей, щоб запросити досвідченого лікаря. Антона виховали дід з бабою, хоч самі ледь зводили кінці з кінцями, Сидір Гаврилович воював тоді у Брусиловській армії, потім на фронтах громадянської, і, коли двадцять першого року назовсім повернувся до Києва, довго не міг звикнути, що той худий хлопчисько, який дивився на нього спідлоба й відчужено, його рідний син Антон.

Антон знав матір з єдиної фотографії, яку зберегли, а Сидір Гаврилович ніколи не забував Клаву. Ольга трохи нагадувала йому дружину, така ж висока, ніжна й стрімка у рухах.

Сидір Гаврилович мріяв про онука, знав, що в того буде справжнє дитинство, якого не мав Антон. Йому якось приснилося дитинча, яке робить перші кроки, тримаючись за його палець. Сидору Гавриловичу хотілося внука ще й тому, що ніколи не бавився з Антоном, не підкидав його догори, не купував цяцьок, не чув першого слова…

Раптом Сидір Гаврилович перехопив погляд Сокирка на Ольгу – дививсь на неї здивовано й напружено. Що ж, подумав, певно, так дивиться на неї не один він.

Ольга таки зачарувала Сокирка. Іван навіть подумав, що таких дівчат ще ніколи не зустрічав. Можливо, Розалія зовні розкішна, одягається вишуканіше, але краса її якась різка й визивна: коли Роза прошкує Хрещатиком, ледь-ледь хилитаючи обтягнутими шовком стегнами, столичні дженджури дерев’яніють – справді розкішна дівчина, і очі в неї мов жарини з вогнища.

А Ольга зовсім інша: очі голубі, великі й сором’язливі, хоч тримається вільно, розкуто, обличчя видовжене, ніс точений, підборіддя заокруглене, а на щоках ямочки, здається, вона завжди усміхнена й взагалі не може сердитись – тендітна, легка, цнотлива. Точно, Розалія шикарніша й більш впадає у вічі, однак – Іван визначив це для себе мало не одразу – чомусь це дівча більше подобається йому, серце тенькнуло, й зробилося шкода, що не зустрів Ольгу раніш.

Настрій зіпсувався, і Сокирко неприязно зиркнув на Антона – щастить молодикові: син заступника наркома, ще й такі красуні бігають до нього…

Але, подумав, може, тому й бігають, що син великого цабе?

Мабуть, навколо цієї голубоокої лялечки крутиться багато залицяльників, та обрала, бач, наркомівського синочка, розрахувала далеко вперед – тепер кожен хоче красиво жити, гарно одягатися, не обтяжувати себе важкою працею, мати зручну оселю – усе це молодий Онищенко подасть їй на блюдечку з голубим окрайцем…

Іван ще раз зміряв поглядом Ольгу і збагнув, що помиляється. Ні, дівчина не схожа на хижачку. Мабуть-таки, у неї з Антоном усе серйозно: хлопець він показний, вродливий, з вищою освітою, журналіст, жвавий і веселий – такі подобаються дівчатам. Але ж, подумав також Сокирко, він теж нівроку – вродливий і розумний, до того ж має три шпали на петлицях, а це переважить будь-яку газетярську посаду.

Мабуть, дівчина прочитала щось у Сокиркових очах – відвернулась і притулилася до Антона, наче шукаючи захисту. Однак і Іванові вистачило кількох секунд, щоб опанувати себе: не можна, вирішив, не маєш права через спідницю та вродливу пичку ставити під удар майбутнє. Онищенко сплавить тебе у якийсь зачучвірений Житомир чи Проскурів – і залицятися тобі, дженджуре, до провінційних красунь…

Крім того, Антон обіцяв написати про нього статтю в газету, отже, псувати з ним стосунків не можна, навпаки, взяти б і домовитись із Розалією та запросити Антона й Ольгу до ресторану повечеряти з коньяком чи шампанським. Там він і розповів би Антонові кілька епізодів зі своєї комсомольської молодості – яскравих і вражаючих, коли куркулі з обрізами полювали на молодіжного ватажка, а він до останнього набою відстрілювався, і врятувало його лиш чудо. Ні, не чудо, негоже комсомольцеві сподіватись на чудо, він урятувався, виявивши стійкість та мужність, – ще, правда, допомогли сільські активісти: почувши постріли за селом, виручили.

Хто ж, окрім нього, знає, як тікав тоді від розлюченого Сотника? Той, домовившись із таким самим підкуркульником Деркачем, перестрів його за селом. Довелося тікати, Сотник гнав його, як зайця, лиш на узліссі Іван згадав про наган, кілька разів вистрілив, не цілячись, бо руки тремтіли від ляку. Однак Сотник оскаженів, ліз просто під кулі, й тоді Іван дременув у гущавину, заховався у дебру й викараскався з неї, лиш почувши голоси комсомольців, які прочісували ліс.