Текст книги "Тайна вечеря"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

– Навіщо? Будь-який наш слідчий, маючи такі матеріали, доведе цих жевжиків до трибуналу.

– Двох – трьох, Іване Макаровичу. Тільки двох-трьох, ну, п’ятьох… І лише такий досвідчений слідчий, як Сокирко, після допиту, як ви зволили висловитися, жевжиків здогадається: у штабі округу діє глибоко законспірована група шпигунів і зрадників. Кожен з заарештованих назве ще кілька прізвищ – не мені вас учити, як одержати такі дані. І ось на вашому рахунку справа, велика справа, про яку писатимуть навіть центральні газети. А хто розкрутив? Капітан держбезпеки Сокирко. Уявляєте, що це таке? Принаймні не дешевий нарис у дешевій газеті…

– Якби я не знав точно, що ви з абверу, – сказав Сокирко, – сприйняв би за найпалкішого радянського патріота.

– У цьому наша сила, – загадково посміхнувся Бодун і зник за дверима, немов розчинився.

А Сокирко простягнувся на дивані й думав: а може, й справді примара? Намацав на етажерці пачку грошей. Дух не міг залишити дві тисячі, а на ці гроші можна придбати гарний цивільний костюм. Так, без цивільного костюма на весіллі не обійтися. Не личить командирові з чотирма шпалами цілуватися з нареченою. Краще костюм темно-синій з шевйоту чи бостону, а може, сірий?

Сокирко ще раз помацав пачку з грішми. І нараз уявив, що за всіх обставин тепер нема вороття.

Шпигун!

Це слово обпекло так, що застогнав од відчаю. Шпигун, і він сам розписався під цим словом…

Сокирко схопив ручку, яка була свідком його ганьби, хотів зламати, розтоптати, та згадав про золоте перо й поклав на місце. Все одно вороття нема, то слід мати якийсь зиск.

Але ж цей Бодун тільки зовні простак. Мабуть, німецький резидент у Києві. За голову такого резидента наша контррозвідка дала б багато.

Сокирко на мить уявив, як він здає німецького резидента держбезпеці. Слава й шана! А якщо піти й справді здати? Пояснити, що не мав іншого виходу, тому й підписав усе, що вимагав резидент, щоб піддурити його, – той загрожував зброєю, і довелося розпочати гру…

Звичайно, йому можуть повірити, і якби не ситуація з Онищенками!..

Хто зна, як поставиться до цього високе начальство. Можуть наказати тихенько прибрати його – не така вже її персона Сокирко, щоб панькатися: завтра не з’явиться їм роботу, ніхто й не поцікавиться, де він…

Раптом Іван згадав Дорфмана. Як старий повчав його, коли треба, переступити через друга. Переступити через усе, щоб було добре лише тобі й твоїм близьким.

Якщо можна переступити через друга, то чому не можна через Батьківщину?

Та й хіба є в нього Батьківщина? Та, заради якої йшли ма смерть такі, як Онищенко?

Сокирко подумав і вирішив: нема сенсу даремно лізти під кулі. Точно, життя дається один раз, і, має рацію Дорфман, слід прожити його з вигодою для себе.

Ця думка заспокоїла – Сокирко поголився і почав збиратися до Розалії: певно, Дорфмани вже зачекалися.

17

Зранку Євген Прокопович випив міцного чаю і вийшов надвір. Сів на лавиці біля ганку, насолоджуючись сонцем і ситістю. Згадав, як писав учора анонімного листа на артилерійського полковника Друзенка, котрий приймав на «Арсеналі» готову продукцію і перевіряв мало не кожну гармату. Либонь, заберуть дорогого полковника на тому тижні, умиротворено подумав Євген Прокопович. Сьогодні неділя і навіть енкаведисти відпочивають – що ж, також люди, і нехай їм сняться гарні сни. Щоб з новими силами й новою енергією викорчовувати бур’яни на неозорій та пишній ниві.

Як не дивно, а скомпрометувати полковника Друзенка допоміг Євгенові Прокоповичу його сусід дядько Кирюша. Тепер вони щоранку ходили разом на завод і розмовляли протягом п’яти – шести хвилин – за прохідною Кирило повертав до свого цеху, а Євген Прокопович залишався в заводоуправлінні. Дядько Кирюша й розповів, що доводиться працювати на старому свердлильному верстаті, тому не завжди витримується мікронна точність: це, правда, не зле, навіть військові приймальники не звертають увагу, проте йому самому прикро, страждає його робітнича совість, бо звик робити все бездоганно.

Того ж вечора Євген Прокопович повідомив компетентні органи, що подполковник Друзенко свідомо приймає браковану продукцію і цим підриває оборонну могутність країни. Цього листа Євген Прокопович кинув у поштову скриньку вчора увечері, тобто в суботу. Він оцінив голову полковника Друзенка приблизно в тисячу карбованців, котрі треба стягнути з шановного пана Пека. Звичайно, якщо енкаведисти заметуть полковника, у чому Євген Прокопович, власне, й не сумнівався.

«Мій другий червоний полковник, – мало не з ніжністю подумав він, підставивши обличчя гарячим сонячним променям. – Орлов, Друзенко – хто наступний? Якщо за кожного одержувати по тисячі?.. Зовсім непогано, правда, коли розібратися, копійки… Той Друзенко, кажуть, був на заводі страховищем, його боявся сам директор, і арсенальські гармати стріляли бездоганно. Нічого, – злостиво посміхнувся Євген Прокопович, – замість Друзенка призначать якогось вчорашнього лейтенанта, який розуміється на техніці, як я в астрономії. Той лейтенант прийматиме брак, і снаряди, випущені з нових арсенальських гармат, не завжди влучатимуть у ціль. І все це за якусь тисячу карбованців, – подумав також. – Фашистський рейх має кланятися мені в ноги».

Євген Прокопович потягнувся так, що затріщали суглоби. Справа Друзенка – тільки початок. Основне тепер прибрати головного інженера Лебединського та ще кількох спеціалістів. Відтяти заводові голову. Ось тоді можна зітхнути спокійно. Що таке сучасне підприємство без кваліфікованих інженерів? А нічого, болото, ковбаня з жабами, які тільки й вміють кумкати. Не працювати, а саме кумкати, базікати, приймати зобов’язання, виконувати й перевиконувати – що ж, це і є справжній соціалізм. Поки інженер Лебединський із своїми помічниками рубатимуть ліс на неосяжних сибірських просторах або прокладатимуть колимську трасу, новоспечені начальники цехів провалять план або виготовлятимуть неякісну продукцію, тобто погані, недосконалі гармати…

«А хто? – звеселився Євген Прокопович. – Хто спричинився до цього, хто, так би мовити, першоджерело? Навіть подумати лячно… Сам вождь і вчитель товариш Сталін, бо саме він, так, саме товариш Сталін, великий і мудрий, почав рубати сучок, на якому сидить сам…»

У Євгена Прокоповича радісно тенькнуло серце.

«Хай живе товариш Сталін! – прошепотів, бо цієї миті щиро думав саме так. – Хай живе й благоденствує разом з товаришем Єжовим. Хай будують колимські табори, хай бешкетує і безчинствує енкаведе, бо скоро саме там, за колючим дротом, опиняться найкращі й найрозумніші…»

Від цієї думки зробилося зовсім гарно. Євген Прокопович влаштувався зручніше, спершись на спинку лавки, й зібрався трохи подрімати, та хтось став перед ним, і Євген Прокопович невдоволено розплющив очі. Розсердився: йому не вистачало тільки дядька Кирюші – затулив сонце, як Александр Македонський Діогенові, стоїть і нахабно посміхається.

«Теж мені новоявлений цар, – подумав із злістю Євген Прокопович, – клятий гегемон, якому начебто належить уся влада! Чого посміхаєшся, буцім і справді стало жити краще й веселіше?»

Проте згадав, як прислужився йому дядько Кирюша і полковником Друзенком, угамував у собі лють і примусив себе усміхнутися дружелюбно.

– Чого розсівся? – запитав дядько Кирюша.

«Яке твоє собаче діло?» – ледь не зірвалося з язика в Євгена Прокоповича, проте відповів чемно:

– Так вихідний… На сонці тепло…

– Пішли на іподром.

– Навіщо?

– Сьогодні рисисті заїзди.

– Ну й що?

– Рубля на «ординар» поставиш, може, п’ятірку виграєш. Новачкам, кажуть, везе.

– А я з державою в азартні ігри не граю.

– Чому?

– Бо держава завжди обшахраїть.

– Ну й дурень. Треба коней знати. Я щонеділі не менше десятки виграю.

«А чому б не піти? – вирішив Євген Прокопович. – І навіть поставити на якусь кобилку? Ну, програю кілька карбованців, то й що? Пеко відшкодує…»

Подумавши так, Євген Прокопович рішуче підвівся.

– Ризикувати то й ризикувати! – заявив самовпевнено. – Пішли, Кириле, ризик – благородне діло…

На іподромі грав духовий оркестр. Власне, більшовики влаштували так, що оркестри грали повсюди: на стадіонах, у парках, по неділях навіть на міських майданах.

«Для підняття ентузіазму, – не без іронії подумав Євген Прокопович. – Якого у трудящих останнім часом значно поменшало. Цікаво, чи грають духові оркестри на Соловках? Певно, грають, бо там нині найкращі музиканти…»

Кирило придбав програму заїздів і почав вивчати. Відмітив олівцем своїх фаворитів і передав папірець Євгенові Прокоповичу.

– У першому заїзді виграє Буян, – сказав Кирило упевнено. – Зараз побачиш його: вороний жеребець – звір! Тут гарантія, і проти Буяна тільки дурень ставитиме. Але ж і виграш нікудишній: руп поставиш, два одержиш. Куш можна зірвати тільки в дублі.

– Що таке дубль? – наївно поцікавився Євген Прокопович.

Дядько Кирюша подивився на нього як на заморське айво.

– Сірість, – махнув рукою, – хіба не знаєш? Це, коли твої коні виграють у двох заїздах підряд. Ставиш трояк, а люди вигравали навіть по п’ятсот. Уловив?

– Уловив, – згідливо кивнув Євген Прокопович. – І від чого залежить розмір виграшу?

– Чим менше поставили на переможця, тим більше грошей. Скажімо, всі визначили Буяна, а ти здуру Румуна. А Румун узяв і обійшов Буяна. За руп в ординарі не менше п’ятнадцяти…

– То я і поставлю на Румуна.

– Дулю одержиш. Румунові Буяна ні в жисть не обставити…

– А раптом?

– Кажу: ні в жисть!

– Добре, – погодився Євген Прокопович, – а в другому заїзді хто переможе?

Дядько Кирюша авторитетно примружився.

– По-моєму, Орлик.

– Й гратимеш дубль? На Буяна та Орлика?

– Можна, тільки виграш буде копійчаний.

– А я що кажу: з державою грати – все одно що з власної кишені гроші викинути.

На іподромне коло почали виїжджати учасники першого заїзду. Буян справді вразив Євгена Прокоповича: довга шия, горда голова, розмашистий крок. Він не промчав повз трибуни – проплив, і пісок вибухав під його могутніми копитами.

«Точно переможе», – згодився з дядьком Кирюшею Євген Прокопович і вирішив поставити на Буяна. Подивився список другого заїзду, око зупинилося на відміченому олівцем Орлику – певно, Кирило має рацію, але ж і виграш буде нікудишній.

А якщо переможе хтось інший?

Під номером п’ятим у другому заїзді було заявлено кобилу під незвичним ім’ям Гулінька, і Євген Прокопович, зважаючи саме на цю незвичність, вирішив поставити в дублі саме на неї. Отже, Буян і Гулінька: Буян виграє точно, Гулінька – під запитанням, певно, як каже дядько Кирюша, – «ні в жисть».

«Ну й біс з ним, програю трояк», – вирішив Євген Прокопович і попрямував до каси купувати квиток.

Буян одразу відірвався од інших рисаків, вже на першому повороті він випереджав сірого в яблуках І рана на цілий корпус і прийшов на фініш з великим відривом.

– Я що казав! – заявив дядько Кирюша. – Буян ще нікому не програвав…

В ординарі виграш справді був мізерний – карбованець, та дядько Кирюша не засмутився.

– У другому заїзді граю на Орлика, – довірчо повідомив Євгену Прокоповичу, – дубль – Буян та Орлик, на цих двох люди ставитимуть, багато не виграєш, не більше десятки, але ж і десятка на дорозі не валяється. Ти на кого поставив?

– На Буяна та Гуліньку.

– Вважай, загубив трояка.

– Губимо й більше.

– Пивка краще попили б.

– На твою десятку й поласуємо.

– Я не проти, – раптом погодився дядько Кирюша, – гуляти, то й гуляти…

В другому заїзді Орлик, як і Буян у першому, одразу вийшов уперед. Білий жеребець з пухнастим довгим хвостом, розпластаний у повітрі, нісся до перемоги, хижо витягнувши морду й роздуваючи ніздрі. Євгену Прокоповичу здалося, що зараз, як у казці, видихне вогонь, а під копитами спалахнуть блискавки.

Гулінька йшла третьою.

«Програв…» – засумував Євген Прокопович, проте саме в цей час сіра й зовні непоказна кобилка наздогнала гнідого жеребця, який тримався другим, і навіть випередила його.

Євген Прокопович зблід і почав повільно підводитися з лавки.

– Давай… – мовив чомусь пошепки й хрипко, – давай, мила, дорога, кохана! Уперед!..

І Гулінька, наче почувши його, впритул наблизилася до Орлика. А вони вже входили в останній поворот, і на мить Євген Прокопович втратив орієнтацію: бачив тільки витягнуті оскалені кінські морди, Орлик, певно, все ж ішов першим, і жокей у червоному капелюшку оперіщив його батогом.

Проте Гулінька наздогнала білого рисака: останній поворот вони пройшли морда в морду. Євген Прокопович, стоячи, схопився за голову, повторюючи, немов молитву, «дорогенька, мила, любонька…», і сіра кобилка вийшла вперед, спочатку лише на голову, потім ще трохи…

Ударив дзвін, і Євген Прокопович знеможено опустився на лавку.

– Виграв… – пробелькотів, ще остаточно не вірячи. – Кирило, я виграв чи ні?

– А я програв… – невдоволено поморщився дядько Кирюша. – Цілого трояка, чудасія…

У Євгена Прокоповича нараз затрусилися руки, й він, щоб ніхто не побачив, засунув долоні під пахви.

«Скільки ж? – подумав. – Скільки виграв, може, більше сотні?»

– Новачкам завжди везе, – авторитетно пояснив дядько Кирюша, – недарма ж кажуть…

– Дурням щастя? – Євген Прокопович зовсім не образився. – А я чомусь був певен, що Гулінька не підведе.

– Бач, один ти розумний… Тут люди не дурніші за тебе, он Панас Романович, – Кирило кивнув на рудого чоловіка в солом’яному брилі, – все знає, і то Гуліньку не вирахував.

– Виходить, я розумніший за Панаса Романовича.

– А знаєш, – пожвавішав дядько Кирюша, – скільки ти зараз зірвеш! Чекай… – він перегнувся через бильця трибуни, вказавши на чоловіка, який прошкував до дошки, де вивішували цифру виграшу. – Чекай…

Чоловік зупинився біля дошки, дістав з-під пахви дві диктові дощечки, почепив їх там, де великими літерами було виведено: «Ординар».

– Овва, аж вісімнадцять карбованців! Дядько Кирюша поклав Євгенові Прокоповичу долоню на плече. – Скільки ж у дублі? Скільки-скільки?.. Триста п’ятдесят сім? Ну, ти пан сьогодні, Євгене! Триста п’ятдесят сім карбованців, бачиш? Мінус трояк, триста п’ятдесят чотири чистими!

У Євгена Прокоповича защеміло серце.

– Не жартуєш?

– Дивись сам…

Справді, під слово «дубль» три диктові дощечки сповіщали, що він, Євген Прокопович Черняк, виграв триста п’ятдесят сім карбованців.

Євген Прокопович витягнув свій квиток, помацав і обережно засунув назад до внутрішньої кишені піджака.

– Гратимеш ще? – запитав дядько Кирюша.

– Під три чорти! – вирішив Євген Прокопович. – Годі, щастя двічі на день не випробовують. Підемо ми з тобою, Кирило, зараз до ресторації і обмиємо мій перший виграш.

– Гарні слова кажеш…

«Так, підемо, – остаточно вирішив Євген Прокопович, – і саме з дядьком Кирюшею. Не шкода, проп’ємо карбованців п’ятдесят чи навіть більше. Але ж сьогодні весь двір знатиме: Черняк зірвав куш на іподромі, під цей виграш можна пеківські гроші розтринькати. І ніхто нічого не запідозрить… Тепер треба регулярно ходити на іподром, чорта з два грати, везе, справді, тільки новачкам та дурням, для проформи витрачати якогось трояка, а пускати чутки, що виграю – тут тобі і повага, і гроші, певно, й заздрість, та скоро поміняти квартиру на кращу – далі від сусідових очей…»

І Євген Прокопович з легким серцем пішов до каси одержувати гроші.

Тут же, за трибунами іподрому, притулився невеличкий ресторанчик, у ньому було ще порожньо, і Євген Прокопович з дядьком Кирюшею зайняли окремий столик. їх обслуговував офіціант у білій куртці, він догідливо посміхнувся, подавши меню, і Євген Прокопович подумав, що офіціанти мало змінилися за роки переможного будівництва соціалізму. Змінилося тільки меню – не було шампанського, та біс з ним, шампанського дядько Кирюша, мабуть, і не пробував, головне, є «Московська». Упіймавши схвальний Кирилів погляд, Євген Прокопович замовив одразу пляшку.

Випили по першій і закусили ікряним оселедцем. Євген Прокопович спробував налити Кирилові півсклянки бор-жому, але той зупинив його руку й відразу знову наповнив чарки. Що ж, у цьому була своя логіка, тим паче що позитивні емоції все ще переповнювали Євгена Прокоповича й горілка підігрівала їх.

Після другої почали їсти. Офіціант приніс салати та заливну осетрину – єдине пристойне, що було в цьому шалмані, – дядько Кирюша недовірливо поколупав рибу виделкою, либонь, удома його не балували делікатесами, попробував. Осетрина сподобалася йому, бо підклав хрону й почав мегелити, а Євген Прокопович посміхнувся іронічно й мовив:

– Революцію робили для того, щоб робітничий клас жер не тільки осетрину, але й ананаси.

– Про ананаси я чув, проте ще не їв, – визнав дядько Кирюша.

Євген Прокопович згадав вірш Ігоря Северянина про ананаси в шампанському. Колись він в «Асторії» вирішив спробувати, виявилося, справді смачно, та ділитися спогадами з Кирилом не став. Натомість зауважив:

– Доживемо до комунізму, поїмо всього.

– Якщо доживемо…

– Не віриш?

Дядько Кирюша знизав плечима.

– Хто ж його зна…

– І не боїшся в цьому зізнатися?

– Чого мені боятися?

– А того, що прийдуть уночі з гвинтівками та в чоботях…

– За мною не прийдуть.

– Це чому ж?

– Бо я робітник, хто гармати робитиме?

– Знайдуться інші.

У дядька Кирюші заблищалі очі. Рішуче налив ще по чарці, випив свою одразу й заявив:

– Революція що оголосила? Землю селянам, заводи робітникам! Мені тобто, я господар, і чхати хотів на всіх. Таких майстрів, як я, на «Арсеналі» троє чи четверо. Мене ще хазяї поважали, від війни ослобонили, бо скажу тобі: гармата без Кирила Безуглого ніяка не гармата.

– Раптом помилишся і не те втелющиш, а хтось скаже – шкідництво…

– Про мене не скажуть.

– Чого ж?

– Бо морду наб’ю.

– Не встигнеш: енкаведе забере.

– Кажу: мене не забере.

– Про ворогів народу чув?

– Але ж я сам народ, хіба можу бути ворогом собі ж?

Євген Прокопович непомітно під столом потер спітнілі руки, подумавши:

«Дулю тобі, арсенальський ветеране… Величезну дулю з маком. Хазяї тебе, може, й поважали, а нині заводській дирекції все до фені. Теж мені – народ знайшовся… Народ тепер – суцільний ворог народу, й лишився один безгрішний! У шинелі і з вусами, на Мавзолеї з підведеною рукою. А на тебе, товаришу Кирило Безуглий, я б завтра написав листа, і подивилися б ми, де б ти опинився на тому тижні. Однак не писатиму, живи, дядьку Кирюшо, лови у Дніпрі рибу, вигравай на іподромі, працюй на соціалізм, бо й мені це вигідно. Вважай себе незамінимим і навіть гегемоном – до пори до часу…»

Євген Прокопович розлив у чарки залишки горілки, підкликав офіціанта й замовив ще чвертку.

– Подужаємо? – запитав для годиться в Кирила.

Той лише зневажливо махнув рукою, і Євген Прокопович, подумавши кілька секунд, змінив рішення:

– Тягни ще півлітру…

– Робоча в тебе кісточка, – схвалив Кирило.

– Яка вже є…

– Тільки робоча людина може так гуляти!

«Не знаєш ти, як гуляв у Вільні пітерський купець першої гільдії Желудков, – подумав Євген Прокопович, згадавши, як у банкетному залі, куди запросив його Желудков, відкорковували одразу десять пляшок шампанського, зливали у срібне відерце й Желудков висмоктував усе до останку. – А ти мені торочиш про робочу людину… – зиркнув зневажливо на дядька Кирила. – Пролетарі, якщо і об’єднаються, як закликає їх Маркс, і в слід негідні ступити справжньому купецтву. Тим паче робітництво совдепівське – півлітрою заллється і славить товариша Сталіна та інших вождів».

Раптом Євгенові Прокоповичу до смерті захотілося вивідати, як ставляться робітники до кремлівської верхівки. Він налив Кирилові повну чарку й запитав:

– Скажи мені, Кирило, коли тобі краще велося: раніше, до сімнадцятого, чи тепер?

– Мені – раніш. Іншому робітництву тепер.

– Чому?

– Нетямущий ти, Євгене. Казав уже: хазяї мене поважали, сам управитель за руку вітався. І платили вдвоє.

– Коли «Арсенал» повстав, ти за кого був?

– Хіба міг проти своїх піти?

– Проте й за гвинтівку не взявся…

– Не взявся, – похитав головою дядько Кирюша. – А треба було…

– Навіщо: сам кажеш – тобі краще велося.

– А громада?

– Однак є прислів’я: своя сорочка ближче до тіла.

– Проти громади не можна, – заперечив дядько Кирюша й перехилив чарку. – Ніяк не виходить. Бо тепер начебто ми самі на «Арсеналі» хазяї.

– Начебто… – не утримався від іронічного уточнення Євген Прокопович.

– Але ж директор з робітників!

– І ти до нього запросто в кабінет пхаєшся?

– Як можна!

– Бачиш, директор і для тебе, і для мене – велике цабе. Як і раніш. У нього в приймальні секретарка сидить, спробуй пробитися… Що ж про наркома казати!

– Маєш рацію, – згодився Кирило, – для мене і нинішній нарком, і колишній міністр – одного поля ягода.

– А у дворі подейкують, – хитро примружився Євген Прокопович, – що ти серединою Хрещатика пхався і товариша Сталіна славив…

– Так то ж сам Сталін! Усі кажуть: Сталін – це Ленін сьогодні.

– Гаразд, облишмо товариша Сталіна, – злодійкувато роззирнувшись увсібіч, мовив Євген Прокопович. – Але ж ти і про Ворошилова горлав на Хрещатику, і про Кагановича… А вони ж наркоми, тобто ті ж міністри.

– Наркомів багато, – не дуже впевнено заперечив дядько Кирюша, – а Ворошилов та Каганович вожді трудящих. Товариш Ворошилов слюсарем був, таким тобто, як і я. Уловлюєш? Тобто виходить, якщо б у мене тут більше було, – Кирило постукав себе кулаком по чолу, – й менше у чарку заглядав, міг би я і на місці Ворошилова опинитися. Вождем!..

Євген Прокопович лише на якусь невловиму мить уявив собі цю ганебну картину: дядько Кирюша на трибуні Мавзолею, й примусив себе не розреготатися. Але ж, подумав одразу, зустрівся б він до революції в Луганську з Ворошиловим, хіба б повірив, що отой простий слюсар стане маршалом і соратником товариша Сталіна? Та й сам Сталін хто був тоді? Каторжник, розбійник з великої дороги, бандит, це тепер його називають революційним експропріатором, а судили за звичайний грабунок. Потрапила б тоді йому сталінська справа – вимагав би у високого суду не менше пожиттєвої каторги. А то й повішання…

Євген Прокопович уявив собі це надзвичайне видовисько: жандарми ведуть до шибениці нинішнього вождя усіх часів і народів. Самого товариша Сталіна – батька трудящих і наймудрішого вождя. А що – повісили б без найменшого сумніву, і як би тепер жили народи неосяжної Батьківщини?

Либонь, знайшовся б інший батько: народ – бидло, і без вождя не може. Раніше славив царя-батюшку, тепер вусатого чоловіка в шинелі, он і дядько Кирюша проголошував йому осанну на Хрещатику…

А в Німеччині славлять Гітлера… І вважають не товариша Сталіна, а саме фюрера «третього рейху» істинним вождем і генієм…

Парадокси…

Проте чи варто собі забивати цим голову, вирішив Євген Прокопович. Начхати й на Сталіна, й на Гітлера, головне – аби мені було добре, людина повинна дбати насамперед про себе, і це правильно. Мені ж важливо, щоб якнайшвидше переміг Гітлер…

Євгенові Прокоповичу нараз захотілося підвести вгору правицю й вигукнути «хайль!». Ранувато, подумав, але й ми дождемося свого часу.