Текст книги "Тайна вечеря"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

– А як гаразд, – вдоволено всміхнувся Дорфман, – то решта питань знімається. Розо!.. – гукнув голосно, аби дочка почула крізь зачинені двері. – Накривай, Розо, на стіл!

Розалія внесла овальне блюдо з підсмаженою картоплею та відбивними, кімната наповнилась ароматом гарячого м’яса, лаврового листа й перцю – Дорфман полюбляв усе гостре й наперчене, і Сокирко подумав, що смаки майбутнього тестя мало різняться від його власних. Нараз він подивився на Дорфмана зовсім іншими очима – чужа й колись навіть ворожа людина за лічені хвилини стала зовсім близька, родич, ледь не батько, це було дивно й трохи неприємно, але факт залишався фактом, і його слід було сприймати спокійно. Принаймні гіршим його життя не стане, вирішив Іван, навпаки, Дорфман має рацію: тепер у нього можуть відкритись перспективи, і з них треба скористатися.

– Розо, – зупинив Іван дівчину, яка повернула до кухні, – зачекай, Розо, я щойно розмовляв з твоїм батьком і сказав йому, що ми хочемо побратися. Якщо ти, звичайно не передумала.

Розалія застигла на порозі, обличчя в неї витяглося і зблідло, очі забігали злякано.

– Ти не хочеш за мене, Розо? – збентежився Сокирко: чого-чого, а такої реакції не чекав.

Але кров уже прилила до щік дівчини. Очі налилися слізьми, вона притисла долоні до грудей, прошепотіла:

– Я люблю тебе, Ваню, невже ти не віриш? – Губи в неї затремтіли, обличчя стало ображене. – І ти в мене питаєш?

– Отже, порозумілись, – мовив Дорфман весело. – Бажаю вам щастя, діти. – Він урочисто підвівся, підкликав Розалію і вклав її пальці у велику Сокиркову долоню. – От і всі справи, – додав полегшено, – і з цієї нагоди… – Налив усім повні келихи. – Сідай, дочко, вип’ємо за ваше майбутнє.

Роза пила маленькими ковточками й дивилася на Івана, все ще не вірячи в своє щастя.

– Весілля через місяць, – оголосив Дорфман.

– Але ж ми можемо зареєструватися хоч завтра, – заперечив Іван.

– Ви мені вашими радянськими шлюбами голову не морочте, – пробуркотів Юхим Маркович. – Я тітці Сарі у Мозир повинен написати? Повинен. І дядькові Шльомі у Бердичів… А як обійтися без Арона, Ізі та тьоті Берти? Це вам не шалтай-болтай, а весілля, і його готувати треба.

– Тату, – попросила Розалія, – може, обійдемося без тьоті Берти? Вона ж і слова нікому не дасть сказати…

– Ну й що, на те й свято, щоб побазікати, – не згодився Дорфман. – Берту не можна позбавляти цієї приємності.

А Сокирко подумав: «Нехай… Нехай збирають все це кодло, великий кагал, нехай базікають і вихваляються одне перед одним, але ж, кажуть, нема нічого міцнішого, ніж єврейські родинні (й не тільки родинні) зв’язки, всі ці берти, шльоми та ізі можуть і мені згодитися».

Всміхнувся заспокійливо й сказав:

– Чого поспішати, Розочко? Місяць мине, й не зогледишся.

Він підморгнув непомітно Розалії, натякаючи, що в їхніх стосунках нічого не зміниться, навпаки, тепер вони любитимуться майже легально – не ті нині часи, назавжди підійшли звичаї, коли наречена мала зберігати цноту до шлюбної ночі.

А Дорфман, відкинувшись на спинку стільця, помахав виделкою, закликаючи до уваги. Коньяк і ситна їжа зробили його благодушним, розв’язали язика – хотілося балакати, напучувати молодих. Хай цей енкаведист і вважає себе за дуже розумного, але нехай послухає, повчиться, як треба жити. Нехай вони оголосили соціалізм, нехай їхні газети й дзвонять щоденно про ентузіазм та патріотизм, хай вважається найкращою книжка про якусь сталь, котра гартувалася чомусь у життєвих незгодах, але розумна людина знає, що життя прожити треба з користю для себе. У цій же книжці про сталь, кажуть, проголошується, що жити треба так, аби не було нестерпно соромно за даремно прожиті роки. Гасло це Юхим Маркович вважав у принципі правильним – але як розуміти ці даремно прожиті роки? Той їхній комсомольський молодик ходив голий і босий, надривався з лопатою, себе під кулі підставляв за робітничо-селянську державу, ну й що? У молоді роки потратив здоров’я, а життя, сам же казав, одне… Ні, він не бажає своїм дітям такого. Жити слід легко й красиво, дбати про себе, а робітники з селянами якось переб’ються.

«Хай їм грець, – подумав Дорфман, – надто вже їх багато… На Україні, правда, кажуть, під час голоду загинуло понад три мільйони, але ж і лишилося ще скільки, нехай працюють, нехай орють і косять, нехай зводять заводи і фабрики, копають землю, коли нема кебети в голові…»

– Я вам скажу, – почав Дорфман, – жити треба з розумом. Як сам про себе не подбаєш, ніхто тобі не допоможе.

І ільки ніжку підставить, це я вам точно кажу, бо набачився всього. Єдине корисне, що зробила ця робітничо-селянська держава, дала волю євреям, заборонила називати нас «жидами» й висунула наших людей на високі посади. Он Лазар Мойсейович Каганович – соратник самого товариша Сталіна, а Свердлов, Луначарський… багатьох іще можна назвати. Дехто з них, правда, забув про свій народ, то біс і а ними. Головне, нема клятої смуги осілості й навіть останній з євреїв може жити хоч у Києві, хоч у самій Москві… – Дорфман затнувся і вів далі: – Але, здається, я трохи того, ухилився… А хочу сказати вам, діти, особливо тобі, Іване – маєш дбати лиш про себе та Розочку, плювати на всіх – хто тебе підтримає, якщо впадеш?

Сокирко подумав: а цей старий проноза таки має рацію. За рідкісними винятками, так воно і є. Люди із задоволенням топлять одне одного, їхній Наркомат буквально засипали доносами, не вистачає оперативників, щоб провадити арешти, не кажучи вже про обслуговування в’язниць. Ущент набиті, а скільки ще ворогів гуляє на свободі, не відаючи, що дамоклів меч уже висить над їхніми головами…

– Бачу, ти згоден зі мною, – сказав Дорфман. – Ти, Сокирко, справжня людина, і я покладаюсь на тебе…

«Але про всяк випадок тримаєш розписки в надійному місці…» – подумав Іван.

– Однак маю сказати тобі й от що, – мовив Дорфман. – Признайся мені, Іване, у тебе багато друзів?

Сокирко задумався: хто ж у нього друзі? Може, ті сільські комсомольці, які прийшли на допомогу, коли куркуль Сотник переслідував його? Харитон Гапочка та Семен Шаповал? Але ж забув їх, забув одразу, тільки-но поїхав із села. Та й навряд чи підставляв би заради якогось Шаповала себе під кулі…

А в Наркоматі?

Є хлопці, яким симпатизує більш, іншим – менш…

Хто ж друзі?

Ну, приємно побазікати з Сашком Козловим, Сашко додому його запрошує на свята, а Вірка, його дружина, найсмачніші шматки в тарілку підкладає.

Ну й що? Біс з ним. Козловим. Якщо стане в нього на дорозі, відсуне без жалю…

– А навіщо вам? – підвів на Дорфмана очі. – Навіщо вам мої друзі?

Юхим Маркович урочисто підвів руку з міцно затиснутою виделкою.

– А для того, що мені не все одно, чи зможеш ти в разі потреби переступити через друга.

«Зможу, – подумав Іван без вагання. – Справжній чоловік з мене вийшов, а цей старий проноза, здається, висловлює слушні думки…»

– А ви б змогли? – запитав. Дорфман переможно всміхнувся.

– Не тримаю я біля себе друзів. Партнери є, ворогів багато, а друзів не потребую.

– А як же бути з тіткою Сарою і дядьком Шльомою?

– То родичі, а родичів слід триматися. Проте й Шльому, якщо стане на дорозі, усуну.

– А не боїтеся, що й через вас переступлять?

– Оце нарешті справжнє запитання. Звичайно, боюсь, та роблю все, щоб цього не сталося. Завжди треба вперед дивитися.

– Але ж не роздивились: добре, я трапився, а то сидіти 6 нам, Юхиме Марковичу, у таборі.

– Недовго, – заперечив Дорфман, – я б і звідти виплутався.

– Натрапили б на ідейного начальника табору…

– А там ідейні рідко бувають. Там саме життя вчить і ламає. Роза б йому дві тисячі в конверті піднесла, дивись, через рік я знову в Києві.

– Однак рік на тюремній баланді…

– Людина, мов птах, літає і падає. Але ж хто хоче падати? Тепер ти мене захистиш, бачиш, як усе добре влаштовано!

– Проте самі кажете: треба вміти переступити через друга.

– Якщо він тобі непотрібний. А так – тримайсь його, ходи в гості, роби подарунки, присягайсь у дружбі – може, пін дурніший за тебе й підтримає, коли спіткнешся. Тебе мають любити, а ти – вибірково й до пори до часу.

– Гарно ми з вами порозмовляли, – сказав Іван. – І пообідали гарно. Спасибі.

– Гарно, якщо зрозумів мене правильно.

– Зрозумів, – ствердив Сокирко. – Добре зрозумів.

6

Євген Прокопович повертався додому в поганому настрої: знову на вечерю «шрапнель» з маргарином, а до зарплати ще тиждень. Кляте життя – без жодного просвітку. Єдина втіха – покрутити приймач, впіймати Париж чи Берлін, з Парижа можуть передавати оперету, тоді й Танюшику радість.

Євген Прокопович постояв на Суворовській, похмуро втупившись у довгий паркан іподрому. Тепер іподром працював, Радянська влада спорудила трибуну й відкрила тоталізатор. Дядько Кирюша хвалився, що зірвав на «дублі» за трояк мало не дві сотні. Що ж – дурням щастя…

Згадавши дядька Кирюшу, Євген Прокопович віднайшов хоч якусь душевну рівновагу й сумно почимчикував додому. Біля воріт їхнього двору стояв чоловік у бавовняному піджаку й такій самій кепці. Стояв і лузав насіння, випльовуючи лузгу на недавно заасфальтований тротуар.

«Хамло, – подумав Євген Прокопович, – для тебе ж рідна влада на асфальт витратилась, про твої зручності турбується, а ти смітиш…»

Він неприязно зиркнув на чоловіка, хотів обминути, але той примружився, стрельнув у Євгена Прокоповича очима й запитав:

– Товариш Черняк, якщо не помиляюсь?

– Не помиляєтесь.

– Євген Прокопович?

– Так.

– Чи не могли б приділити мені кілька хвилин?

– Ні, – відповів Євген Прокопович різко: навіщо розмовляти з якимось люмпеном, тільки час гаяти. Та й хотів їсти, а перлова каша, коли нема нічого ліпшого, також їжа. – Не маю часу.

Проте чоловік у кепці не відступив.

– На іподромі є буфет і, здається, зараз працює, – пояснив. – По кухлю пива нам би не завадило.

Євген Прокопович уже й забув, коли пив пиво: віддавав перевагу горілці й вину. Але чому б на шармак не побавитись «Жигулівським»? А до пива на іподромі подають раків і тараню…

– Однак не маю честі бути знайомим… – почав нерішуче.

– Головне, я вас знаю, – всміхнувся чоловік доброзичливо. – І зараз усе поясню.

– Звідки?..

– Пеко Пилип Петрович… – чоловік торкнувся пучками козирка кепки.

– Не чув.

– Не дивно, бачимось уперше.

– Звідки ж мене знаєте?

– Зволили служити товаришем прокурора судової палати у Вільно?

Євген Прокопович відчув слабість під коліньми.

– Помиляєтесь… – пробелькотів. – Ви мене з кимось переплутали.

– Не треба, шановний: маю до вас розмову…

Євген Прокопович глибоко зітхнув – тремтіння в колінах припинилось і серце відпустило. Зміряв незнайомця уважним поглядом. Якщо б енкаведист, поводився б зовсім інакше – тоді за ним прийшли б додому і вже не відпустили. Але звідки з явився цей тип у бавовняній кепці? І що йому треба? Зрештою, іншого виходу немає – треба йти з цим Пеком на іподром, там усе з’ясується.

– Добре, – погодивсь. – Ходімо пити пиво. З раками, – додав про всяк випадок. – Тільки, на жаль, платня у мене через тиждень.

– Нехай це вас не турбує.

– Тоді із задоволенням.

На іподромі справді подавали пиво з раками. У буфеті було порожньо, й вони влаштувалися в кутку за окремим столиком далі від стойки, і Євген Прокопович з насолодою розломив великого ароматного рака.

– Уважно слухаю вас, Пилипе Петровичу, – сказав. – То звідки ви мене знаєте?

– А нерви у вас в порядку, – схвалив чоловік у кепці. Він так і не зняв її в буфеті, навпаки, насунув мало не на брови. – Інший би при згадці про Вільно не тільки б моє ім’я забув, своє вискочило б з пам’яті.

– Але ж шановний товариш не з НКВС, – пояснив Євген Прокопович, – і це найголовніше.

– Справді, енкаведисти з вами так би не розмовляли. Принаймні про пиво не було б і мови.

– Здогадуюсь.

– Потребуємо вашої допомоги, Євгене Прокоповичу.

– І хто ж це потребує, дозвольте дізнатися?

– Скажу відверто: не прихильники Радянської влади.

– Про це я чомусь подумав.

– Отож ставитесь до нас прихильно?

– Уточніть, хто ви.

– Організація, яка працює проти Рад. І домагається їх повалення.

– Мета поважна.

– Ми догадувались, що ви навряд чи змиритеся з існуючим ладом.

– Для цього не треба особливої проникливості. Але чим ви можете довести, що представляєте одну із солідних організацій?

– Вам передавав вітання Геннадій Ілліч Гуляєв.

– Вибачте, призабув…

– Ну, як можна? А Геннадій Ілліч вас добре пам’ятає. Вас і вашу дружину. Згадайте Іркутськ.

– Полковник Гуляєв?

– Той самий.

Євген Прокопович згадав іркутські вечори, успіх Танюшика і одного з її палких шанувальників полковника колчаківської контррозвідки Гуляєва.

– Отже, живий Геннадій Ілліч! Приємно чути. І де ж він тепер обертається?

– У Берліні.

– І ви звідти?

– Ну, не зовсім… Нині, знаєте, сісти на поїзд Берлін – Москва й дістатися сюди без особливих формальностей не так просто.

– І чим займається тепер Геннадій Ілліч?

Пилип Петрович зі смаком відсьорбнув пива, але сказав, скривившись:

– Навіть пива порядного зварити не можуть…

– Звичайно, конкурувати з німецьким!..

– Але біс з ним, з, пивом… – Пеко витримав паузу й мовив, перегнувшись через столик до Євгена Прокоповича: – Усі ми служимо великому рейху.

– Тобто німецькій розвідці?

– Це вас бентежить?

– Ви росіянин?

– З-під Калуги.

– Служили в Колчака?

Очі в Пилипа Петровича невдоволено звузилися.

– Вам про це знати не треба.

– Звичайно. Просто одразу визначив, що ви не німець. Шваб ніколи б не розмовляв так чисто.

– Забудьте це слово, – порадив Пилип Петрович. – Коли війська рейху прийдуть сюди, лише за одне це слово можна потрапити на шибеницю.

– Проти шибениць особисто я не заперечую. І довго чекати?

– Це залежатиме й від нас із вами.

– Від мене навряд… Я простий табельник на маленькому заводику, і військових таємниць не знаю.

Євген Прокопович ковзнув поглядом по новому знайомому й подумав:

«Звичайний шпигун… Шпигун у Києві на Суворовській п’є пиво й закушує раками. А подивитись – наче дядько Кирюша чи токар з «Ленкузні»… Шпигунів у радянських фільмах показують у картатих кепочках, у туфлях на товстих підборах, і вони буквально через кілька днів потрапляють до НКВС, працівники тої безпеки вираховують їх блискавично. Але спробуй вирахувати цього Пилипа Петровича. Російську знає, як енкаведист, одягнений, як тисячі робітників, а документи, певно, комар носа не підточить… І цей Пеко зараз вербуватиме його, Євгена Прокоповича. в шпигуни. Усе логічно, проте шпигунам мають платити. Це відомо з тих-таки радянських кінофільмів, і не тільки з них. За будь-яку роботу мають платити, а за шпигунську особливо…»

Євген Прокопович так і подумав: «шпигунська робота», і це ніскілечки його не збентежило. Лиш серце тенькнуло – робота небезпечна, й можна потрапити за паркан на Інститутську. Але ж його і як царського прокурора не помилували б. Щоправда, шпигунів, кажуть, розстрілюють без особливих зволікань та церемоній, однак чи пан, чи пропав – двічі не вмирати. До того ж навіть маршала Тухачевського оголосили недавно шпигуном…

Уявивши себе в такій компанії, Євген Прокопович не міг утриматися від посмішки, і вона не пройшла повз увагу Пека. Пилип Петрович наморщив чоло:

– Нам і простий табельник, як зволили висловитися, потрібний. Для всіх знайдеться робота. Тим паче, ви ввійшли вже до товаришів у довіру, маєте п’ятнадцять років безперервного стажу. А я сьогодні бачив оголошення: «Арсеналові» потрібні конторські працівники.

– Ви хочете, щоб я перейшов на «Арсенал»?

– Завод випускає гармати та іншу військову техніку, її відомості про це цікавлять рейх.

– Ні! – Євген Прокопович уявив, що його анкету переміряють енкаведисти, й повторив: – Ні, це неможливо.

– Але ж треба! – в голосі Пека з явився метал. – До того ж, що вас турбує? До Вільна НКВС не дістатися, руки короткі. Як ви пишете в автобіографії про вільнівський період життя?

– Працював судвиконавцем.

– Ну от, хто до цього чіплятиметься?

«А й справді, – подумав Євген Прокопович. – Вільно тепер за кордоном, і не надсихатимуть енкаведисти туди запиту».

– Гаразд, – погодився, – я спробую влаштуватись на «Арсенал». Проте, самі розумієте, ризикую головою. А це повинно… – виразно поворушив пучками правиці, стежачи за виразом обличчя Пилипа Петровича.

Думав: «Я б заради святого діла й так, безкорисливо… Бо все, що на шкоду більшовикам, мені на користь. Господи, невже ти почув мої молитви? Невже справді розженуть ненависні Ради? Яку свічку я поставлю у Володимирському соборі! І зроблю все, щоб наблизити чудову мить! За покликом душі. Проте Пеко не повинен цього знати. Бо ризикуватиму, й треба просити якнайбільше. Нічого, рейх не збідніє, заплативши якусь тисячу за військову інформацію… Однак чому тисячу? Можна, мабуть, витягнути й більше, як трохи покомизитись…»

Дійшовши такого висновку, Євген Прокопович раптом схопився за серце.

– Що з вами? – Пеко, однак, не дуже злякавсь, і Євген Прокопович подумав, що йому навряд чи вдасться вплинути таким чином на Пилипа Петровича. І все ж зробив ще одну спробу:

– Серце… – зітхнув. – Серце нікудишнє, і я змушений відмовитись від вашої пропозиції. Зайві хвилювання не для мене.

– Облиште! Зі мною такі фортелі не проходять!

Євген Прокопович похитав головою.

– Ні й ще раз ні…

– Хочете накликати на себе біду?

– Загрожуєте? Не пройде. Та й що ви можете? Людина я непомітна, маленький гвинтик, хто зверне увагу?

– Досить! – спохмурнів Пилип Петрович. – Іншого виходу у вас нема: завтра ж енкаведе знатиме про ваше минуле.

– Але ж самі казали: довести це неможливо. Навіть Москва не має з Вільном прямого зв’язку.

– А він і не знадобиться. Я покладу завтра чи навіть сьогодні у конверт деякі документи, підписані безпосередньо вами, товаришем прокурора, напишу адресу НКВС і кину до поштової скриньки.

– Але ж це шантаж!

– Ну й що?

Євген Прокопович забрав руки від серця, глибоко зітхнув.

– Полегшало? – іронічно посміхнувся Пеко.

– Слава богу.

– Сам господь-бог закликає вас до подвигів на нашому тернистому шляху.

– І все ж ви не відповіли мені…

– Рейх розраховує на ваш патріотизм.

– Звичайно, – погодився Євген Прокопович, – але інформацію з такого важливого підприємства, як «Арсенал», треба заохочувати.

– Так і буде. Все залежатиме від цінності повідомлень.

– Мені сьогодні потрібна тисяча карбованців, – сказав Євген Прокопович і сам злякався своєї зухвалості. Але заплющив очі й додав: – Як справедливий аванс.

– Тисячу? За що!

– Не будемо торгуватись, шановний. Не на базарі.

– Гаразд, – погодився Пеко. – Допивайте пиво, бо з серцем у вас порядок. Прогуляємось до Аносівського парку, там і погомонимо докладніш.

Євген Прокопович підвівся з почуттям радісного збудження. Нарешті сонце зійшло і на його небосхилі. Зараз пін одержить пачку грошей і завітає до гастроному на Московській. Танюшик, правда, хвилюється – він рідко коли запізнюється з роботи, але ж Танюшик усе зрозуміє і благословить його на богоугодні звершення. До того ж сьогодні в них буде святкова вечеря і взагалі не треба тепер перебиватися до зарплати…

А на «Арсенал» його візьмуть. У кожнім разі можна звернутись до дядька Кирюші, випити з ним чвертку, казав колись, що має у відділі кадрів доброго знайомого.

Але ж хто перевірятиме претендента на посаду якогось непомітного конторника?

Євген Прокопович попрямував до улюбленої лавиці над дніпровими схилами, звідки відкривалась широка задніпровська панорама. Внизу, під самим Аносівським парком, Ланцюговий міст, за ним слобідки, праворуч золоті бані Успенського собору – тиша й простір, лиш дрозди співають поряд у хащах. Кроків за сто можна побачити й безглузду ротонду, яку більшовики спорудили на місці Аскольдової церкви. Стояла маленька, зовсім непомітна ц, срковка, кажуть, проїздив Дніпровим спуском Каганович чи Постишев, ніхто не знає тепер, хто саме, але не порадувала партійне око золота банька в історичному місці, і наказав – ні, не знести, як інші церкви, – а переробити на ротонду.

Євген Прокопович оторопів, коли почув про це. Ну, Микільський собор – теж нема виправдань, проте хоч якось можна зрозуміти більшовиків, однак Аскольдова!.. Навіть (перу написано – «Аскольдова могила», й спорудили тут пращури не бундючний собор, а маленьку, непомітну церковку, увічнюючи трагедію, яка відбулася на дніпрових схилах. Ні, не буде порядку, не вийде в більшовиків нічого, ані малого, ані великого, поки слово однієї людини – закон і поки цій людині буде до шмиги громадська думка.

Трохи примирила Євгена Прокоповича з більшовиками їхня недавня акція в Аносівському парку. Річ у тім, що на місці, де сиділи вони з Пилипом Петровичем, ще недавно було звалище. І возили сюди сміття возами з усього Печерська. А потім усе ж дотумкали: негоже розводити бруд і сморід на одному з наймальовничіших київських місць, ледь не в центрі міста, поряд з Лаврою. Тими ж возами навезли землі, потім посадили дерева, розбили клумби, поставили лави, й тепер Євген Прокопович з Пеком милувались задніпровою далечінню та вдихали трояндові пахощі в одному з найпрестижніших місць Києва.

Пеко нарешті скинув свою робітничо-селянську кепку – чоло в нього виявилось високе й чисте, чуприна русява, навіть сивини Євген Прокопович не помітив. Чоловік хоч куди, але ж з білогвардійців, отже, за сорок, не менш. Усі колишні денікінці та врангелівці осіли тепер переважно у Німеччині, й це закономірно, бо тільки рейх спроможний покінчити з більшовиками.

Євген Прокопович згадав останню промову Геббельса – клятий шваб, подейкують, клишоногий і мало не горбатий, принаймні більшовицькі карикатури зображують його саме таким однак розумний і за словом до кишені не лізе.

«Ми маємо завоювати величезні простори на Сході! І ми вчинимо саме так, зметемо з нашого шляху все, і більшовицькі орди відкотяться за Урал!»

Дав би бог! За Урал, то й за Урал, нехай Україна стане німецька, нехай забирають українську пшеницю й сало, нічого, щось залишиться й тут, для вірних слуг рейху…

Євген Прокопович подививсь на Пека, наче підганяючи його: вечоріє, а пиво тільки розбурхало апетит…

Пилип Петрович ніби вгадав Чернякові думки. Дістав блокнот, вирвав аркуш і подав ручку.

– Напишіть розписку на тисячу.

Євген Прокопович написав без особливого задоволення, проте й не перечив. Так прийнято всюди. Гроші люблять рахунок, але ця розписка осяде десь в архівах німецької розвідки. Факт малоприємний, але пережити можна.

Пеко передав гроші в конверті, Євген Пилипович хотів було перерахувати, але Пеко мовив роздратовано:

– Не робіть дурниць, вас не обманюють.

Пилип Петрович мав рацію, і Євген Прокопович заховав конверта до внутрішньої кишені піджака, одразу відчувши, як у грудях потеплішало.

Пеко відкинувся на спинку лавки й мовив стиха:

– Інформація про виробництво зброї на «Арсеналі» нам справді потрібна, та наше першочергове завдання зовсім інше. Більшовики самі дають нам карт-бланш, і не скористатися з цього просто нерозумно. Знаєте, кількох воєначальників вони знищили власними руками? Починаючи з маршала Тухачевського?.. Так от, ми повинні докласти всіх зусиль, щоб вони власноруч порозстрілювали своїх командармів усіх рангів, до командирів полків. І тоді кордон перейде вермахт. Розбити, знищити армію без достатньо підготовлених офіцерів не так уже й важко, мабуть, це зрозуміло й вам, людині цивільній.

– Вашими б вустами та й мед пити. Але як можу вплинути на це з, простий радянський службовець?

– Дуже просто. На заводі «Арсенал» діє військове приймання і очолює його якийсь полковник чи навіть генерал. Працюють вони сумлінно й вимагають, щоб завод поставляв Червоній Армії надійні гармати. А ви, непомітний конторський службовець, берете чистий аркуш паперу й трохи зміненим почерком повідомляєте органи НКВС, що полковник Єгоров чи генерал Лаптєв нехлюйськи ставляться до своїх обов’язків, гармати для героїчної армії йдуть несправні, з недоробками, наводите один – два факти, про які знають на заводі і з якими миряться воєнспеци, бо завжди є незначні відхилення від стандартів – і нема полковника Єгорова: зрадник і ворог народу, до стінки його…

– Однак замість одного полковника знайдуть іншого.

– Не так уже й багато у них полковників. З академією за плечима. Повистріляють спеціалістів, вимушені будуть замінювати полковників лейтенантами, які тільки-но закінчили училища. Відчуваєте різницю?

– Але ж мій лист, написаний трохи зміненим почерком, просто можуть покласти під сукно.

– Навряд, враховуючи нинішню ситуацію. Гарантую дев’ять влучень з десяти.

– Шкурка варта вичинки, коли їх буде навіть п’ять.

– Ось бачите… Далі… На заслужених військових від комкора й вище нам підготують фальшиві документи, які доводитимуть їхні зв’язки, скажімо, з польською чи німецькою розвідкою, а ми з вами маємо продумати, кому і як підкинути ці матеріали. Бажано завербувати когось з енкаведистів і діяти через нього.

– У нашому дворі мешкає молодик з трьома шпалами… – Євген Прокопович сказав просто так, не маючи на увазі нічого конкретного, повідомив факт – і все.

– Енкаведист?

– Старший лейтенант держбезпеки, а тільки тридцять… Подейкують, слідчий.

Пилип Петрович потер руки.

– А приручити його не можна?

– Не знаю, не пробував.

– Спробуйте.

«Спробуй сам…» – ледь не зірвалося з язика в Євгена Прокоповича, але вчасно згадав про конверт.

– Важко… – зітхнув.

– В нашій роботі легко не буває.

Євген Прокопович покопирсався в пам’яті й згадав:

– Ходять чутки: той слідчий із сусідською єврейкою бавиться. А та евреєчка з моєю Галиною разом школу закінчувала…

– Подруги?

– Не то що подруги, але й не цурались одна одної.

– Нехай ваша Галина й зійдеться з тією єврейкою.

– Накажу.

– Пообіцяйте їй щось, гроші я дам. Може, з цим енкаведистом нічого й не вийде, але спробувати не гріх. Нам би апаратник з НКВС дуже згодився.

– Наживка гарна потрібна, щоб гачок проковтнув.

– Вашими вустами глаголе істина.

«Бо я розумний і хитрий», – хотілося додати Євгенові Прокоповичу, але втримався. Недарма кажуть: слово не горобець, випустиш – не спіймаєш.

– І останнє, – сказав Пилип Петрович. – Зустрічатимемося так: я надсилаю вам листівку, де серед нічого не вартого тексту стоятиме цифра. Вона означатиме дату зустрічі. У цей день о шостій пополудні на цій самій лавочці. Підпис у листівці – три П, це й є наш пароль.

– Пеко Пилип Петрович – три П, – годиться… – сказав Євген Прокопович.