Текст книги "Тайна вечеря"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

Особливо полюбляв Євген Прокопович слухати Берлін. Промови Геббельса та інших нацистських бонз розчулювали його, бравурні марші пестили слух, а загрози покінчити з комунізмом в усій Європі уявлялися такими близькими й реальними, що Євген Прокопович почав буквально рахувати місяці, коли нарешті німці перейдуть радянський кордон.

Не можна сказати, щоб Євген Прокопович дуже симпатизував німцям. Замолоду важко переживав поразки на німецькому фронті – щоправда, самому воювати не довелось, його звільнили від військової служби, але й після повалення самодержавства рішуче підтримував вимогу Тимчасового уряду довести війну до перемоги.

І ось тепер чекав німців… Тих самих швабів, яких ще недавно так ненавидів…

Що ж, теперішнє життя знає і не такі метаморфози…

Євген Прокопович вирішив після обіду трохи подрімати, та радісно заскавчав Дінго – одержав свою порцію святкового обіду, і хазяїн вийшов до собак. Дивився, як пси жадібно хапають їжу з мисок, і думав: так усе живе на планеті – хапає, як може. Дерева тягнуть із землі соки, намагаючись захопити побільше поживних речовин, корова шукає солодшу й соковитішу траву, якийсь лев у Африці полює на найгладшу антилопу, яструб закльовує курчат… Усе живе знищує щось інше живе – ось і людина…

Однак Євгенові Прокоповичу далі міркувати розхотілося.

– Тату, – попросила Галина, – погуляй із собаками, бо мені треба… – Так і не доказала, куди треба, але Євгена Прокоповича це й не цікавило: мало куди…

– Добре, – погодився, і Галина побігла переодягатись.

Пси вилизали миски. Не треба буде мити, подумав Євген Прокопович, і випустив собак надвір.

Дінго, хоч який був лютий, у дворі нікого не чіпав, навіть дозволяв сусідським дітлахам термосити себе. Тільки коли дуже вже докучали, показував зуби, проте нестрашно, як казав Євген Прокопович, для профілактики. Ось і тепер хлопчаки кидали собаці палицю, Дінго підхоплював її, мчав по колу, не бажаючи віддавати, – діти з реготом і галасом бігали за ним.

З вікна сусіднього будинку висунувся ще не зовсім тверезий дядько Кирюша.

– Наше шанування робітничому класові! – всміхнувсь до Євгена Прокоповича.

Той чемно вклонився й подумав: «Недарма тебе називають не Кирилом, а Кирюшею… Люмпен…»

Проте сусідове звертання було приємне – люди цінують тебе й вважають за свого. А це в його становищі – найголовніше. І треба, щоб пролетарем його вважали всі, особливо той молодик з трьома шпалами, який мешкає навпроти. Вікна його кімнати відчинені, отже, чує все, можливо, навіть спостерігає, що коїться у дворі.

І слід показати йому…

Але що?

Діти, майнула думка, діти – найдорожчий капітал, про це більшовики теревенять на всіх перехрестях. Оце нахабне, бруднувате, розбещене плем’я, яке Євген Прокопович зневажав усіма фібрами душі. Проте треба довести, що він до нестями любить дітлахів.

– Дінго! – покликав Євген Прокопович. – До мене!

Пес підбіг, дивився очікувально. Дітлахи стирлувалися довкруж. Євген Прокопович нахилився, підставив собаці спину.

– Ап! – скомандував, і Дінго легко перескочив через нього.

Дітлахи захоплено загули, а Євген Прокопович, помітивши у вікні енкаведиста, задоволено всміхнувсь і нахилився знову.

Дінго залюбки перескочив через нього ще двічі, з вікон повисовувались ледь не всі мешканці, і Євгена Прокоповича взяв азарт: нахилився ще раз і скомандував «ап!». Однак псові, либонь, гра набридла, бо, розігнавшись, не перескочив через господаря, а вкусив у туго обтягнутий парусиновими штанами зад.

Євген Прокопович верескнув – не так від болю, як від несподіванки, заточився і мало не впав. Випростався і, почувши регіт, обвів двір суворим поглядом.

– Чого регочете? – похитав головою. – Просто пес розумніший за вас – вміє рахувати. Знає: стрибати треба тричі, а я забув… Може, хтось хоче спробувати?

Проте таких не знайшлося, і Євген Прокопович гукнув пса й статечно попростував додому.

4

Антон з Ольгою сиділи в останньому ряду на стадіоні «Динамо». Сутеніло, спека спала, на стадіоні грав оркестр, і народ поступово заповнював ряди за футбольними ворітьми. Усі чекали темряви – тоді почнеться фейєрверк, а поки слухали музику, лузали насіння, сміялись.

Ольга поклала Антонові голову на плече, і він вдячно притиснувся до неї.

– Не холодно? – запитав.

Дівчина була одягнута в легку смугасту футболку з шворочками на грудях, парусинову спідницю і такі ж парусинові туфлі, начищені зубним порошком.

– Тепло, вечір гарний і ти поруч.

Антонові захотілось обняти Ольгу, та посоромився. Навколо люди…

– Батько поїхав на два дні до Вінниці, – сказав. Повагався й запитав: – Підемо до мене?

Ольга ще міцніш притиснулась до нього, й Антон ніжно погладив її руку.

– Дівчата в групі заздрять мені, – прошепотіла Ольга Антонові у вухо. – Що залишаюсь у Києві… А Вірка та Ганнуся, навпаки, засуджують. Вірка на Полтавщину в село їде, а Ганнуся аж під Одесу. І я б поїхала, якби не ти… Дівчата кажуть: треба витягати село з темряви, це комсомольський обов’язок.

– Правильно кажуть.

– А мене не відпускаєш…

– Якби в селах редакції були, разом поїхали б.

– І я так гадаю. Та все ж незручно: одні заздрять, інші гніваються…

– Головне – чесно працювати.

– Отож.

Антон трохи відсторонився й мовив ніяково:

– А мій нарис про муляра Лукаша сьогодні на літучці похвалили. І на Червону дошку повісили.

– Скоро ти станеш знаменитий, – сказала Ольга, – і на мене дивитимуться: Ольга Онищенко? Чи не сестра Антона Онищенка, відомого журналіста? А я відведу очі: ні, дружина…

– Кепкуєш?

– Аніскілечки. Ти в мене справді розумний. Дівчата навіть кажуть: талант…

– Вигадують…

– Не вигадують, так і є.

– Редактор запропонував мені поїхати на Донбас. Там у вибоях справжній героїзм, писатиму про стахановців. І про шкідників. Батько казав: на одній шахті цілу ворожу групу викрили. Інженери готували вибух.

– Ні, – мовила Ольга впевнено, – нічого у них не вийде. Не перемогти їм трудящих.

– Але нашкодити можуть.

– Я сьогодні в школі на практиці була. З книжок прізвище Тухачевського викреслювали.

– Днями з батьком розмовляв… – Антон мовив. – Він стверджує: все правильно, до ворогів нема жалю. А мене чомусь мучать сумніви: невже Тухачевський справді ворог? Чому ж не зрадив тоді, під час громадянської, а, навпаки, бив біляків? З царського офіцера став командармом першого рангу! А тут – як обухом по голові: німецький шпигун! Просто не віриться…

– І я чомусь не вірю.

– Батько каже: ми комуністи й маємо виконувати волю партії. А в Центральному Комітеті не можуть не знати правди. Без відома товариша Сталіна Тухачевського не взяли б.

– Це точно.

– Отже, Тухачевський справді ворог. – Від цієї думки Антонові нараз полегшало, до того ж чи варто думати про шпигунів, коли оркестр грає бадьорий марш, а поруч сидить кохана дівчина. Він хот в знову притулитись до неї, але на футбольному полі спалахнула петарда, загорілося й закрутилось вогняне колесо, вибухнули й понеслися в темне небо ракети, розсипавшись червоними й зеленими вогнями.

– Боже мій, яка краса! – Ольга підвела голову, стежачи за ракетами, обличчя в неї змінилося від різнобарв’я вогнів, Антонові здалося, що Ольжині очі заіскрились, немов жаринки, він поклав дівчині руку на плече, пригорнув до себе – ніхто не дивився на них, усі стежили за вогняним калейдоскопом, і Антон несміливо торкнувся Олиної щоки губами. Дівчина не відсахнулась, засміялася щасливо й поцілувала Антона просто в губи.

Остання ракета спалахнула й розсипалась, а вони все сиділи, притулившись одне до одного, і Антон розчулено думав: яке дивовижне життя. Усі шляхи стеляться перед ними: Ольга стане вчителькою, захоче – піде в аспірантуру, вона здібна й багато знає. Дівчата заздрять їй не лише тому, що має такого нареченого, а й тому, що найрозумніша на курсі – її дипломну роботу хочуть видати брошурою. А його після повернення з Донбасу, мабуть, призначать завідуючим відділом – редактор натякнув сьогодні. Дехто, правда, вважає: авжеж, син заступника наркома, проте сам він добре знає – не за це. Він ніколи не відмовляється від чорнової роботи, починав як практикант, тепер спеціальний кореспондент – найкраща посада в газеті, навіщо йому відділ? Цікавіше їздити й писати, життя так швидко змінюється, уже працює Дніпрогес, виросло ціле нове місто Запоріжжя, тисячі тракторів випускають у Харкові, небачений народний ентузіазм, писати про це легко й приємно, і шкода тільки, що не було іще справжніх випробувань.

Іноді Антон щиро шкодував, що не брав участі в челюскінському чи папанінському рейдах, він би витримав усе й прославив свою соціалістичну Батьківщину – єдину країну в світі, яка освітлює шлях усім трудящим. А в тому, що кожен робітник – англійський, німецький, французький – мріє жити саме в їхній країні, не мав сумніву. Особливо німецький чи італійський: там фашизм, з трудящих знущаються, комуністів заарештовано. Навіть соціалістів – цих угодівців та пристосуванців – упосліджують і тримають у концтаборах.

Антон уявляв себе разом з Ольгою у важкому переході через тундру або тайгу, можливо, пустелю, він рятує її, несе на руках, долає всі перешкоди, та і як може бути інакше? Його покоління, либонь, суціль таке, вони незламні, як Павка Корчагін, і що більші труднощі, то сильніший ентузіазм.

Шкода, що йому доводиться лиш писати про цей ентузіазм.

Антон згадав учорашню телефонну розмову – як він міг її забути, адже розмова стосується й Ольги. Взяв дівчину за лікоть і сказав:

– Завтра нас запрошено на вечерю.

– Куди? – здивувалася.

– Дзвонив Сокирко, і я пообіцяв, що підемо.

– Хто це?

– Забула, татів підлеглий, позавчора до нас приходив.

– А-а… – скрушно зітхнула Ольга. – У нього очі дуже гострі…

– Це погано?

– Мабуть.

– Іван тобі не сподобався?

– І погляд у нього важкий.

– Пусте. Тато каже: хлопець подає надію. Молодий, а вже старший лейтенант.

– Так, я бачила – три шпали…

– Скоро матиме чотири.

– Здається, ти хотів писати про нього?

– Писатиму.

– І він запрошує нас на вечерю? Може, тільки тебе?

– Бачу, Сокирко таки тобі не сподобався. Дарма, простий хлопець, із сільських комсомольців, усе здобував самотужки.

– Може, я і справді помиляюсь… – Ольга заплющила очі й виразно побачила Сокирка: сидить, приліпившись спиною до стільця, дивиться на неї не те щоб дивно – обпалює. Але очі таки недобрі, наче вишукує щось, під його поглядом їй тоді зробилось незатишно.

– Помиляєшся, – мовив Антон, – просто ти дуже вродлива й сподобалась Іванові. Розумієш, звичайний селюк в гостях у заступника наркома – а тут іще ти…

– Не такий він звичайний і простий, коли одержав три шпали.

– Слідчий НКВС. Не оперативник, а слідчий, там кебету треба мати.

– Люди в нас так швидко ростуть…

– Кажеш так, наче це погано.

– У нас в інституті Сашко Пильняк усіх ліктями розштовхав і став комсоргам.

– З Сокирком не те Батько сказав: до органів потрапив за комсомольською путівкою, потім вступив до університету, вже закінчує.

– Ну, працюючи в НКВС, пробитися до університету не так уже й важко.

– Сьогодні в тебе вселився дух протиріччя.

– Ні, – зітхнула Ольга, – просто буває так: покохаєш з першого погляду або навпаки…

І знову Ольга згадала Сокирків погляд: пронизливий, колючий, наче свердлив її, ні, не ужалив, не вколов, а все ж примусив зіщулитись. А може, справді – вчорашній селюк потрапив до наркомівської квартири, наколющився, і треба зрозуміти його.

Ця думка заспокоїла Ольгу, й вона мовила примирливо:

– І куди ж Сокирко запрошує?

– До ресторану.

– Багатий?

– На його зарплату певно, не розженешся, але на вечерю завжди вистачить.

– Добре, підемо.

– Він також буде з дівчиною.

– Чудово!.. – У Ольги відлягло від серця. Тепер зрозуміла, що непокоїло її: Сокирко наче обмацував її очима, і вона зрозуміла, що сподобалася йому. Знала, подобається багатьом, це тішило її, проте Сокирків погляд насторожував і навіть лякав. Однак, якщо в Сокирка є дівчина, це міняє діло. Але ж їх запрошують до ресторану, а в неї й пристойної сукні нема…

Наче вгадавши її думки, Антон пояснив:

– Підемо, звичайно, не в «Континенталь». Дорого й піжонство. Є, виявляється, ресторан на стадіоні «Динамо». Іван каже: там смачно готують і затишно.

– Оркестр є?

– Не знаю.

– Шкода, якщо нема. Потанцювали б…

– Кажуть, Утьосов скоро приїде до Києва.

– Не потрапимо.

– Я через редакцію квитки дістану.

– Тепер мої дівчатка точно помруть від заздрощів.

– Нехай помирають, – благодушно дозволив Антон. Замислився на мить, посовався на лавці й сказав нерішуче: – Тільки от що. З цим Сокирком, про всяк випадок, не треба бути надто відвертим…

– Чому? Ти ж писатимеш про нього… Сам кажеш, наш хлопець, із сільських комсомольців…

Антон згадав недавню бесіду з батьком, і якийсь хробачок ворухнувся під серцем. Вирішив: ліпше ухилитись од цієї розмови, але одразу подумав: з ким з ким, а з Ольгою не має права. Вона ж – часточка його самого.

– Не бачиш, що робиться в країні? – запитав.

Ольга пильно глянула на нього й відповіла серйозно:

– Бачу.

– І як?

Тепер навколо них не було нікого, і все ж дівчина відповіла пошепки:

– Погано.

– Недавно заарештували Романюка, давнього батькового товариша. Комуніста з дореволюційним стажем. Тато тому й запросив додому Сокирка: Іван вів Романюкову справу.

– Ну й що?

– Випустили.

– Чого ж боятися Сокирка? Виходить, порядний.

Антон знизав плечима.

– Не можу тобі пояснити… Відчуваю: щось не так, однак, може, помиляюсь… І знаєш, що мене найбільше гнітить: навіть у колі своїх не кажу того, що думаю. Чи то боюсь… Але ж ми не повинні нічого боятися, ми – господарі країни! Партія проголосила це, і товариш Сталін стверджує… Вороги мають боятися, шкідники й вороги, а я за наше діло життя віддам!..

– Ти в мене такий! – вихопилось в Ольги.

– Гаразд, – зітхнув Антон, – вважай, не починали цієї розмови.

Ольга на мить замислилась.

– Я розумію тебе. У нас в інституті Івана Петровича заарештували. Іван Петрович Гомашевський, доцент кафедри української літератури. Виявляється, націоналіст. Так оголосили, й усі промовчали. І що найстрашніше – всі знають, що це неправда. Ніякий він не націоналіст. Іван Петрович у Пушкіна закоханий, ну, може, Шевченка більше любить, то й що? Пушкін усе ж з дворян, навчався в ліцеї, а Тарас Григорович у козачках бігав. А написав як: «Возвеличу отих рабів малих, німих. Я на сторожі коло них поставлю слово»! Я проти Пушкіна нічого не маю, але скажи – хіба написав би так Пушкін? Хіба це націоналізм, як Шевченка сповідуєш? Хіба за це можна заарештовувати?

– Як, ти сказала, прізвище Івана Петровича?

– Навіщо тобі?

– Запитаю в батька.

– Запитай… Іван Петрович Томашевський. І всі ми знаємо – чемна людина. Так і скажи Сидорові Гавриловичу – Ольга за нього ручається.

– Якби тільки від тебе залежало!..

– А від кого? От у нас усі мовчать, а я поручусь. Якби ми всі поручились за чесних людей… Може, я не права, але нас учили, що чекісти завжди з народом і його волю виконують – усе в них відкрито… А тепер засекретили, паркан який навколо Наркомату спорудили! Краще б вони перед тим, як Івана Петровича заарештовувати, до нас прийшли й розпитали…

– Але ж сама кажеш: усі промовчали…

– Велика різниця: спершу в нас би запитали, а то – націоналіст, ворог. Дехто гадає: органи компетентні, задарма не посадять. І я кажу: компетентні, бо твого батька знаю…

– Тато чесний, але не все від нього залежить.

– Від кого ж? Заступник наркома!

– Овва, який там апарат!

– І один з них – Сокирко…

– Який запрошує нас на вечерю.

– А знаєш, мені дуже хочеться піти до ресторану.

– От і добре: погомонимо, в компанії люди розкриваються.

– Хочеш Сокиркові в душу зазирнути?

– Не від того.

– І я не від того, – погодилась Ольга. – Пішли.

– До мене? – Серце в Антона застукало.

– Звичайно, до тебе, – просто мовила Ольга. – Я люблю тебе й хочу до тебе…

5

Сокирко подзвонив тричі і, почувши за дверима легкі кроки, задоволено гмикнув. Розалія відчинила, не знявши ланцюжок, та, помітивши Івана, заспішила.

– Нарешті!.. – аж засвітилась.

Сокирко затримався на порозі. Йому приємно було дивитись на Розалію, приємно й радісно: шикарна дівчина, молода, вродлива, палка…

Розалія відчула, що думає Іван, – обняла його долонями за шию, пригорнулась, потерлася щокою об плече.

– Чому не приходив?

– Так тільки ж позавчора…

– Два дні! Ціла вічність…

– Скучила?

– Ще питаєш!

Сокирко легко підхопив Розалію, підкинув, як дитину.

– І я скучив.

Двері за спиною клацнули, Іван сполохано озирнувсь – здалося, хтось стежить за ними, але Розалія заспокоїла:

– Протяг…

Іван опустив дівчину, відійшов, роззираючись пильно, наче вперше.

– Що? – почервоніла. – Негарна? Вибач, я зараз причепурюсь, не чекала…

Розалія спробувала шугнути до ванної, але Іван затримав.

– Дуже гарна, – сказав. – Ти мені більш подобаєшся така, не намазана.

Подумав: Роза таки вродливіша за ту Онищенкову… Ольга, правда, також гарна, але зовсім інша. У Рози циганська врода, очі темні, вирласті, вії довгі, обличчя смугляве, з легким рум’янцем, ніс зовсім не єврейський, навіть трохи кирпатий, як кажуть, точений, а губи пухкі, червоні, й цілувати їх завжди солодко.

Сокирко нахилився й міцно поцілував. Роса не пручалась, пригорнулася – так вони стояли довго, цілуючись, Іванові було добре, як ніколи. Забув усе на світі: вчорашній довгий, до третьої ночі, робочий день, коли довелось допитувати контрика, який проліз до Наркомату освіти. Сокирко притис його з усіх боків, але контрик так ні в чому й не зізнавсь…

Цілуючись, Іван забув, що прийшов до Дорфманів з конкретною метою: дістати гроші, аби пригостити в ресторані Онищенкового сина й остаточно впевнитись, що нарис про нього буде. Та хіба можна про щось думати, коли задихаєшся від поцілунків, коли пестиш таке пружне, ніжне й бажане дівоче тіло?

– Коли прийде батько? – запитав нарешті. Роза щасливо засміялась.

– Дві години маємо…

Іван нетерпляче почав розстібати горішні гудзики на кофтині, та Розалія несподівано вивільнилась од його обіймів.

– Зачекай… – вона позадкувала до їхньої кімнати, що виходила вікном у двір. Тут стояла широка тахта, яку Дорфман придбав у якогось перекупника, не сучасний цератовий диван з дзеркалом і поличкою на спинці, а старорежимна тахта з м’якими пружинами, оббита плюшем. Розалія власноручно виготовила дві подушки під колір оббивки, і Сокирко любив тут ніжитись, підмостивши подушку під бік. Навпроти тахти стояло трюмо, а на ньому різні флакончики, баночки, тюбики – мазі, парфуми, креми, Іван так і не міг второпати, навіщо одній жінці стільки і як можна запам’ятати, чим і коли треба мазатись. Особисто він віддавав перевагу одеколонові «Шипр». Купував приблизно раз на місяць флакон і щоденно освіжав шкіру після гоління.

Поряд з трюмо притулилась етажерка з книгами – Розалія полюбляла дореволюційні жалісливі романи, особливо Чарську, вважала її за першокласну письменницю й щиро дивувалась, не знаходячи її прізвища серед російських класиків.

У кімнаті ще стояли комод червоного дерева й така сама шафа із сукнями й костюмами. Велике вікно й балконні двері запинали шторою, це було зручно – із сусіднього будинку вже не підгледиш, що діється в кімнаті.

Розалія почала з того, що запнула штору. Повернулась до Івана, розчервоніла й збуджена, простягла до нього руки, обнявшись, вони впали на тахту, забувши про все…

Потім Іван за звичкою підмостив під бік подушку, вони лежали знеможені й ліниво перекидались словами. Здавалося, минуло лиш кілька хвилин, але Розалія раптом схопилась і почала одягатися.

– Ти що? – потягнувся до неї Іван.

– Зараз батько прийде.

І всміхнулась щасливо: хіба не приємно, коли чоловік забуває з тобою про час.

Іван уже підперезався поясом і статечно влаштувався в кріслі, коли в передпокої клацнув замок і зайшов Дорфман. Він прискіпливо оглянув квартиру, подививсь на Сокирка якось відчужено, поклав на стіл туго набитий портфель і сказав дочці:

– Я дещо прихопив у гастрономі, а в нас гість – доречно… Збери на стіл, голодний… Та й ти, – зиркнув на Сокирка, – мабуть, не відмовишся…

Він називав Івана на «ти» вже давно. Сокирко не мав сумніву, що Дорфман знає про їхні стосунки з Розалією, але дивиться на них крізь пальці.

– Я, власне, до вас, Юхиме Марковичу, – сказав Іван про всяк випадок. – Розалія повідомила, скоро будете, от і вирішив дочекатись.

Дорфман глянув на Сокирка проникливо-іронічно, під цим поглядом Іван зіщулився, проте заради п’яти сотень, які збирався витягти в старого пронози, варто поступитись власними амбіціями.

Розалія почала розпаковувати портфель, поставила на стіл консервні бляшанки й пляшку вірменського коньяку, решту заорала на кухню. Дорфман дістав із шафи білу лляну скатертину, застелив і розпростував на ній бганки, потім поставив на стіл чарки, фужери й тарілки. Робив усе повільно й статечно.

– Поки Роза зготує обід, – пояснив, – ми вип’ємо по маленькій і трохи погомонимо. Зачекай, я зараз… – Він виніс на кухню консервні банки й повернувся вже з відкритими – в кімнаті смачно запахло шпротами, й Сокирко подумав, що Юхим Маркович має рацію: розмова на голодний шлунок рідко коли буває розважлива.

Вони випили по чарчині, Іван запитливо зиркнув на Дорфмана, але той жував з відчуженим виглядом, на Сокирка не дививсь, наче й не запрошував його до розмови. Вгамувавши перший голод, налив ще по чарці, проте не випив, накрив чарку долонею і запитав:

– Гроші знадобились?

– Звідки знаєте?

– А я догадливий. У твоєму віці і з твоїми запитами завжди гроші потрібні. І я тобі трохи дам. Проте з умовою…

– Як завжди, розписку…

– Твоїми розписками тільки у вбиральні користуватись.

– Даремно ви так, Юхиме Маркевичу. Одержу наступне звання, тоді й розрахуюсь.

– Зайва шпала зайвих витрат вимагає. І амбіції в тебе зростуть. То скільки треба?

– П’ятсот.

– Ну-ну… – скривився Дорфман. – Апетити зростають.

– Така справа: завтра до ресторану треба вести одного чудика. Потрібна людина. Син заступника наркома, журналіст, і про мене в газеті писатиме. Я і Розалію хочу запросити.

– Це добре, – поплямкав губами Дорфман, розмірковуючи. – Діло варте того, щоб витратитися. Гроші дам.

– Я завжди вірив у вашу чуйність.

Дорфман. не запрошуючи Івана, спорожнив свою чарку. Закусив маслиною, втупився в Сокирка вирластими, всерозуміючими очима, сказав по паузі:

– Це добре, що ти мене дочекався. Давно хотів порозмовляти з тобою, але не випадало. Отже, так: ти слухай мене уважно й не перебивай. Бо розмова буде серйозна, я такі рідко веду, можна сказати – вперше. Тобто скажу тобі все, що думаю і що хочу…

Сокирко насторожився, але нічим не виказав цього, навпаки, всміхнувсь догідливо й зауважив:

– Мені дуже приємно…

– Помовч. Приємного буде мало. – Дорфман знову поплямкав губами, зиркнув на пляшку, Іванові видалося, хоче ще хильнути, але Юхим Марковим чарку відсунув, очі в нього звузились і погострішали. – Отже, так. Ти хлопець розумний, я в цьому переконаний, а витримці тебе робота навчила. Так?

– Сподіваюсь.

– Тоді слухай уважно. Гадаєш, не відаю, чого до Рози ходиш? Гадаєш, старий Дорфман тюхтій і вуха розвісив? Однак не розвісив Дорфман вуха, і про те, що ти з Розалією зробив, я знав одразу, коли з Лук’янівської повернувся. Бо все це у вас на пиках написано, у тебе і в Рози. Гадаєш, це мені було приємно? Коли якийсь пройда у ліжко до дочки заліз?

Сокирко хотів було заперечити, але Дорфман насварився на нього пальцем.

– Помовч і слухай далі. Я Розу люблю і для неї на все готовий. Вона в мене одна, і цим усе сказано. А тобі зараз і хочеться і колеться. Це я точно знаю. Бо вродлива дівка й розумна, проте боїшся прогадати. Ти уперед хочеш зазирнути, а це не зовсім вдається. Я тобі допоможу. Бо досвідченіший і розумніший за тебе. Вважаєш, – по очах бачу, – старий єврей почав повчати, плювати, й не таких бачили, нехай базікає, а я по-своєму вчиню – точно так думаєш, і я б так думав на твоєму місці. Отже, уперед хочеш зазирнути… А попереду, як мене слухатимешся, чекає на тебе довге й забезпечене життя. Довге тому, що молодий і здоровий. Одразу видно селянську кістку, серце в тебе міцне, м’язів багато і, якщо рак не звалить або під кулю чи ніж не потрапиш, жити тобі ще років п’ятдесят, не менш.

– Який би дурень заперечував… – самими очима всміхнувся Сокирко.

– А ти не дурень і під кулю не полізеш, – ствердив Дорфман. – Бо куля – дурна і не розбирає, в чиє серце влучає. Знаю, ти й без моїх порад побережешся і не ризикуватимеш, бо ризикують тільки відчайдухи або дуже ідейні, що заради революції на кулемети пхалися. Але ідейних ви потихеньку вистрілюєте, а відчайдухам крила обрізаєте, кому ж передні місця займати?

Іван застережливо підвів руку, але Юхим Маркович сказав жорстко:

– Не перебивай, ніхто нас не чує і досить придурюватись. Ти у своїй енкаведі придурюйся й ідейного корч, а в нас розмова чиста й відверта, ти мене очима не лякай, я вже давно наляканий і захищатися вмію. Ось ти зараз зважуєш, чи варто старого Дорфмана закласти, тобто капнути, донести, зробити ворогом народу. Та нічого в тебе не вийде. Знаєш, скільки ти в мене перебрав!.. І на кожний карбованець дав розписку. Я чого в тебе оті папірці брав? Гадаєш, сподівався, що віддаси? І гадки такої не мав, просто я тебе на гачок підсік, розписки твої у вірної людини зберігаю, і, в разі чого, твій нарком одразу листа одержить: ось хто у вас у слідчих ходить – людина ідейно незагартована, у розкрадача соціалістичної власності гроші брав, в інтимний зв’язок з його дочкою вступив. А копію листа – до парткому. Для прозріння, так би мовити, широкої енкаведистської громадськості. А дехто з цієї громадськості тобі давно й люто заздрить. Та й чого не заздрити – скільки шпал на петлиці почепив у тридцять років… З’їдять тебе, Сокирко, за кілька днів, і кісточки перемелють.

– Побійтеся бога, Юхиме Маркевичу. Та я за вас…

– Ти за мене, я за тебе… Облиш, даремно у цьому світі ніщо не робиться. Слухай далі. Я тобі житейські обрії малюватиму, а ти все на вуса намотуй. Почнемо от з чого… – Дорфман підвівся і причинив двері на кухню. Утупився в Сокирка пронизливо. – Отже, почнемо з того, що ти одружуєшся з Розалією. Чи маєш інші плани?

– Я люблю вашу дочку, – відповів Іван зовсім щиро, бо цієї миті думав саме так.

– Любиш – не любиш, про це мова зараз не йде. Одружуєшся чи ні? Особисто я раджу тобі одружитися. І ось чому. Одержиш ти чотири шпали, вірю, що зовсім скоро підуть ромби і, якщо розумно вестися, можеш ти, Сокирко, високих чинів досягти. Тобто матимеш шану й становище в цьому соціалістичному суспільстві. А суспільство це надовго, це я точно кажу, ми, євреї, нюх маємо та зазирати вперед навчились. Отже, суспільство це має майбутнє^ не все в ньому гарне й нам підходить, але яке вже є… Ти мені не заперечуй і не агітуй, я ж сказав, Дорфмана у вороги не заштовхати, та й невигідно це тобі. Чому невигідно, зараз збагнеш. Виходить, ромби тобі світять і високі посади. Однак недолік цього суспільства в тому, що навіть за високі посади мало платять. Ну, звичайно, більше, ніж якомусь слюсареві, проте менше, ніж потребує людина з розмахом. А потреби в справжньої людини зростають невпинно і завжди чомусь випереджують можливості. Що ж виходить? Уявімо таке: чин у тебе високий, громадське становище також, а грошей малувато. А ти вже не такий, як всілякі їхні Дзержинські та Кірови, які пару взуття два роки носили, тобі вже перський килим хочеться, чи не так?

– Припустимо…

– Не припустимо, а точно. Тепер врахуй: перський килим, такий, як я в Розиній кімнаті повісив, не менш ніж на чотири наркомівські зарплати тягне, а може, й більш…

– І куди ж ви гнете?

– А туди, друже, що навіть ромби, про які мрієш, поступаються перед звичайними грішми. Не думай, я не проти ромбів, однак гроші визначають усе.

– Помиляєтесь. Маркс учить, що гроші згодом взагалі відімруть.

– У туманному майбутньому.

– Ми будуємо соціалізм ударними темпами.

– От коли збудуєте, тоді й погомонимо. А ти в мене сьогодні п’ятсот карбованців просиш. Слухай старого Дорфмана: матимеш гроші, будеш незалежний, і всі з тобою рахуватимуться.

Сокирко подумав: отут у вас, шановний проповіднику, перший прокол. Де б ти був зі своїми незаконно нажитими грішми, якби не його, Сокиркові, розписки? І якби Розалія не постукала йому у вікно того вечора? Виступав би ти зараз не перед старшим лейтенантом, а десь на Колимі, перед такими ж, як і сам, зеками. Бо гроші, звичайно, в їхньому суспільстві, хоч і приємна річ, хоч і можуть прикрасити життя, та все ж фактор не визначальний. Проте, подумав також, не такий вже й дріб’язковий. От і завтра ресторанна вечеря обійдеться в кругленьку суму, а від цієї вечері залежить багато, можливо, його просування по службі. Тому й не став перечити Дорфманові, на знак згоди схилив навіть голову.

А той вів далі:

– Отже, Сокирко, кажу прямо, Розалія принесе тобі і щастя, й гроші. Щастя – бо кохає, ти сам це знаєш, а про гроші вже я потурбуюсь. Маючи за спиною такого зятя, як ти, старий Дорфман зуміє розгорнутись. Бо соціалізм, дай боже йому здоров’я, в міру його поступового переростання у комунізм, як твердять великі вожді Маркс, Енгельс, Ленін і Сталін, відкриває для людей ініціативних деякі приховані можливості.

– Коротше, крастимете?

– Я не люблю таких слів, – спохмурнів Дорфман. – І не хотів би чути їх від тебе. Та й хіба тобі буде затиш-ніше й приємніше від того, що знатимеш: завтрашню вечерю оплачуєш краденими грішми? Ні, Сокирко, я роблю гроші, я – ділова людина, коли хочеш, комерсант, мені непогано було б і в капіталізмі, який ви тавруєте на всіх перехрестях. Це я кажу тільки тобі, не бійся, на вулиці не горлатиму. Знай лиш: ідеї у Дорфмана є, і непогані, тобто гроші будуть завжди.

Юхим Маркович зробив паузу й перевів подих, бо висловив, мабуть, найголовніше. Наповнив чарки, цокнувся л Іваном і випив з задоволенням. Облизнув засмаглі губи й запитав, дивлячись уважно:

– То як?

– Я ж сказав: люблю Розалію.

– Отже?..

– Готовий одружитись навіть завтра.

Дорфман полегшено зітхнув.

– Я чекав від тебе саме такої відповіді. Виходить, не помилився. Але завтра одружуватись не треба: весілля має бути пристойним.

Сокирко застережливо підвів руку.

– Без купецьких надмірностей! У нас в Наркоматі пуританські звичаї. Виділятись не варто.

– Розумію, і дуже добре. – Очі в Дорфмана потеплішали. – Ще раз бачу – не помиливсь у тобі. Влаштуємо весілля в два заходи. Перший – скромна вечеря для найближчих наркоматівських співробітників. Скажімо, в якійсь кав’ярні. Другий – для родичів та моїх друзів. За найвищим розрядом. Витрати беру на себе.

– Гаразд… – без особливого ентузіазму погодився Сокирко. Знав можливості свого відомства й не був упевнений, що про бучну ресторанну гулянку не донесуть наркоматівському керівництву. Але завжди можна пригасити небажані чутки. Зрештою, він тепер на короткій нозі із самим Онищенком… – Гаразд, – повторив упевненіше.